Читать книгу Час жити і Час помирати - Еріх Марія Ремарк - Страница 6

Вузькоколійка не працювала. Невеличкий, замаскований вокзал стояв на осонні. Від кількох будинків, які були довкола, мало що залишилося; замість них побудували кілька бараків, пофарбували їхні дахи та стіни в захисний колір. На колії стояли залізничні вагони. Російські полонені щось перевантажували в них. Вузькоколійка сполучалася тут із ширококолійною магістраллю.

Поранених перенесли в один із бараків. Ті, що могли рухатись, посідали на саморобні грубезні лави. Прибуло ще кілька відпускників. Вони старалися не показуватись нікому на очі – боялися, що їх побачать і відішлють назад.

День видався якийсь млявий. Бліде світло, відбиваючись від снігу, гралося саме з собою. Здалеку долинав гуркіт авіаційних моторів. Але не з повітря; отже, десь поруч, мабуть, був захований аеродром. Пізніше над вокзалом пролетіла ескадрилья літаків і почала набирати висоту, аж поки стала схожою на зграйку жайворонків. Гребер задрімав. «Жайворонки, – думав він. – Мир».

Їх налякали двоє польових жандармів.

– Документи!

Жандарми були здорові, міцні та впевнені в собі, як люди, котрим не загрожує небезпека. Уніформа сиділа на них бездоганно, зброя блищала, і кожен із них важив щонайменше на кілограмів десять більше, ніж будь-який відпускник.

Солдати мовчки подіставали свої відпускні. Перш ніж повернути, жандарми пильно й прискіпливо вивчили їх. Потім звеліли показати солдатські книжки.

– Харчуватиметесь у бараці номер три, – сказав нарешті старший. – Та добре вимийтесь. Який у вас вигляд! Ви що, хочете приїхати на батьківщину, як свині?

Гурт попрямував до третього барака.

– Прокляті собаки-шукачі! – вилаявся зарослий чорною щетиною чоловік. – Повідгодовували пики – й подалі од фронту. Поводяться з нами, наче ми злочинці.

– Під Сталінградом вони десятками розстрілювали як дезертирів тих, хто відставав від свого полку, – сказав інший.

– Ти був під Сталінградом?

– Якби я був під Сталінградом, то не сидів би зараз отут. З того котла не вибрався жоден.

– Послухай-но, – промовив літній унтер-офіцер. – На фронті можеш патякати що завгодно. Але тут усе по-іншому. Відтепер краще заткни пельку, коли не бажаєш собі зла, ясно?

Вони стали зі своїми казанками в чергу. Чекати довелося не менш як годину. Ніхто не відходив. Було холодно, але всі чекали. Вони вже до цього звикли. Нарешті одержали по ополонику супу, в якому плавало трохи м’яса, овочів та кілька картоплин.

Чоловік, що не був під Сталінградом, пильно озирнувся навколо.

– Хотів би я знати, чи й жандармів так годують?

– Чоловіче, тобі не все одно! – презирливо зауважив унтер-офіцер.

Гребер їв суп. «Принаймні хоч теплий, – думав він. – Удома їстиму інше. Мати приготує. Можливо, навіть почастує смаженою ковбасою з цибулею й картоплею і малиновим пудингом із ванільним соусом».

Вони змушені були чекати до ночі. Польові жандарми ще двічі перевіряли їх. Поранені прибували й прибували. З кожною новою групою відпускники нервували все більше. Вони боялися, що їх тут залишать. Нарешті, після півночі, сформували поїзд. Похолодало, небо всіяли великі зорі. Кожен їх ненавидів; вони провіщали добру погоду для літаків. Природа сама по собі для них уже давно не означала нічого іншого, крім поняття, пов’язаного з війною. Захист або загроза.

Почали вантажити поранених. Трьох одразу ж винесли назад. Вони були мертві. Ноші залишилися на платформі. На мертвих ковдр не було. Ніде ані вогника.

Потім настала черга поранених, які могли рухатись, їх перевіряли прискіпливо. «З ними ми не пройдемо, – думав Гребер. – Їх надто багато. Поїзд переповнений». Він похмуро вдивлявся в ніч. Серце калатало. Десь над головою гули літаки. Він знав, що це німецькі, але однаково боявся. Він боявся тут куди більше, ніж на фронті.

– Відпускники! – почулося нарешті.

Група кинулася до поїзда. Знову з’явилася польова поліція. Пополудні, під час останньої перевірки, кожен одержав талон, який тепер повинен був здати. Вони полізли у вагон. Там уже сиділо кілька поранених. Відпускники товпилися й штовхались. Пролунала команда. Усі мусили вилізти й вишикуватись. Тоді їх повели до сусіднього вагона, в який також уже пробралися поранені. Оголосили посадку. Гребер знайшов місце посередині. Він не хотів сідати коло вікна. Він знав, що можуть накоїти осколки.

Поїзд стояв. У купе було темно. Усі чекали. На платформі все стихло, але поїзд не рухався. З’явилося двоє польових жандармів, що вели посередині якогось солдата. Вагон поминула група росіян, які несли ящики з боєприпасами. Потім, голосно розмовляючи, пройшло кілька есесівців. А поїзд усе ще не рушав. Поранені почали лаятись. Вони мали на це право. Тепер із ними вже ніхто не міг нічого вчинити.

Гребер прихилився головою до стінки. Він хотів заснути й прокинутися тоді, коли поїзд уже їхатиме, але це йому не вдалося. Він прислухався до кожного звуку. Бачив у темряві очі супутників. Слабке світло, відбиваючись від снігу, проникало у вікно й блищало в їхніх очах. Але його було замало, щоб розгледіти обличчя. Лише очі. Купе сповнював морок і неспокійні очі, а серед них мертво біліли пов’язки.

Поїзд рушив і одразу ж знову став. Пролунали вигуки. Перегодом грюкнули двері. На платформу винесли двоє нош. «Двома мертвими більше. Двома місцями більше для живих, – подумав Гребер. – Коли б тільки в останню мить не прибули нові поранені й нам не довелось забиратися геть!» Усі думали про те саме.

Поїзд знову смикнувся. За вікном повільно попливла платформа. Польові жандарми, полонені, есесівці, штабелі ящиків. І раптом зору відкрилася рівнина. Усі подалися вперед. Вони ще не йняли віри. А що, коли поїзд знов зупиниться? Але він котився, котився, і поступово судорожне посмикування перетворилося на ритмічний рух. З’явилися танки й гармати. Солдати, що проводжали очима поїзд. Гребер відчув себе враз страшенно стомленим. «Додому, – думав він. – Додому! О Боже, я ще не наважуюсь радіти».

Зранку йшов сніг. Зупинилися на якійсь станції, щоб напоїти поранених кавою. Станція лежала на околиці містечка, від якого мало що зосталося. Повиносили мертвих. Почали переформовувати поїзд. Гребер із кухлем ерзац-кави наздогнав свій вагон. Виходити вдруге, по хліб, він не важився.

Ешелоном пішли патрулі, виловлюючи легкопоранених, які мали залишитись у місцевому госпіталі. Звістка миттю облетіла вагони. Поранені в руку кинулися до туалетів, щоб сховатися. Кожен намагався відвоювати собі місце. З люттю і відчаєм вони витягували тих, які намагалися зачинити за собою двері.

– Ідуть! – крикнув хтось зненацька на платформі.

Клубок людських тіл розпався. Двоє посідали на унітази й зачинили двері. Один із поранених, який під час бійки упав на підлогу, з жахом дивився на свою руку в гіпсі. Невеличка червона пляма ставала все більшою. Ще один відчинив двері, що виходили на протилежну платформу, і через силу сповз прямо в сніговий замет. Він стояв, припавши всім тілом до вагона. Решта залишилися сидіти.

– Зачиніть двері, – сказав хтось, – а то вони одразу здогадаються.

Гребер зачинив. На мить він побачив крізь снігову завію бліде обличчя солдата, що причаївся біля вагона.

– Я хочу додому, – сказав поранений із закривавленою пов’язкою. – Двічі я потрапляв до цих проклятих польових госпіталів, і щоразу мене посилали назад, без відпустки на лікування. Я хочу на батьківщину.

Він із ненавистю дивився на здорових відпускників. Ніхто до нього не обзивався. Минуло чимало часу, поки прийшли патрулі. Двоє з них перевіряли купе, інші стерегли на платформі поранених, яких уже спіймали. Один із патрульних був молодий фельдшер. Він недбало проглядав довідки про поранення.

– Виходьте, – спокійно говорив він, беручи до рук уже інший папірець.

Один із поранених залишився сидіти. Це був невеличкий, сивий чоловік.

– Вимітайтеся, діду, – повторив наказ жандарм, що йшов слідом за фельдшером. – Ви що, не чули?

Чоловік не вставав. У нього було перев’язане плече.

– Геть звідси! – гримнув жандарм.

Чоловік не поворухнувся. Він стиснув губи і дивився перед себе, немовби нічого не розуміючи. Жандарм зупинився перед ним, широко розставивши ноги.

– Чекаєш на особливе запрошення, так? Встати!

Чоловік усе ще поводився так, ніби нічого не чув.

– Встати! – проревів жандарм не своїм голосом. – Ви що, не бачите, що з вами розмовляє начальство! Захотілося до військово-польового суду, чоловіче?

– Спокійно, – сказав фельдшер. – Усе треба робити спокійно.

У нього було рожеве обличчя без вій.

– У вас кров, – звернувся він до солдата, що брав участь у бійці коло туалету. – Вас потрібно перев’язати. Вийдіть.

– Я… – почав був солдат, але тут побачив другого жандарма, що саме увійшов до вагона і, взявши сивого чоловіка попід руки, допомагав товаришеві відірвати його від лавки. Чоловік зойкнув, але обличчя його залишалось непорушним. Тоді другий жандарм ухопив його в оберемок, мов легенький клунок, і витяг із купе. Він робив це без зла, абсолютно байдуже. Чоловік більше не кричав. Він зник у натовпі на платформі.

– Ви щось хотіли? – перепитав фельдшер.

– Я вже не поїду далі після перев’язки, пане лікарю? – звернувся до нього закривавлений солдат.

– Це ми побачимо. Можливо, й поїдете. Але спершу треба зробити перев’язку.

Солдат вийшов. На обличчі його був відчай. Він назвав фельдшера лікарем, але й це не допомогло. Жандарм поторсав двері в туалет.

– Так і є, – сказав він презирливо. – Їм більше нічого не спадає на думку. Завжди те саме. Відчиняй! – скомандував. – Швидше!

Двері відчинились. Один солдат вийшов.

– Усе хитруєте, еге ж? – гримнув жандарм. – Навіщо замкнулися? Закортіло погратися в схованки?

– У мене пронос. По-моєму, туалет саме для цього й існує.

– Та невже? Прямо-таки зараз? І я повинен у це вірити?

Солдат розкинув поли шинелі. Всі побачили залізний хрест першого ступеня. Солдат глянув на груди жандарма, де не було нічого.

– Так, – відповів він спокійно. – Ви повинні вірити!

Жандарм побагровів. Фельдшер поквапився утрутитись.

– Прошу вийти, – сказав він, не дивлячись на солдата.

– Ви ж мене не оглянули.

– Я бачу по перев’язці. Вийдіть, будь ласка.

Солдат ледь посміхнувся:

– Добре.

– Тут ми, здається, вже впорались, чи не так? – запитав роздратовано фельдшер у жандарма.

– Так точно! – Жандарм кинув погляд на відпускників. Кожен із них тримав у руках документи. – Так точно, впорались, – повторив він і вийшов услід за фельдшером.

Двері туалету тихенько прочинились. Єфрейтор, що сидів там, прослизнув у купе. Його обличчя блищало від поту. Він сів на лавку.

– Пішов? – спитав пошепки по хвилі.

– Та начебто.

Єфрейтор довго сидів мовчки, обливаючись потом.

– Я за нього молитимуся, – промовив він зрештою.

Усі попідводили погляди.

– Що? – запитав хтось недовірливо. – За цю тварюку, за польового жандарма ти ще молитимешся?

– Ні, не за цю свиню. За хлопця, що був разом зі мною в туалеті. Він порадив мені не виходити, сказав, що залагодить справу сам. Де він?

– Висадили. От і залагодив. Він так роздратував отого товстого кнура, що той більше нікого не перевіряв.

– Я молитимусь за нього.

– Ну гаразд, молись собі, про мене.

– Авжеж, неодмінно. Моє прізвище Лютьєнс. Я неодмінно за нього молитимусь.

– Добре. А тепер заткни пельку. Молитимешся завтра.

– Або хоч почекай, доки рушить поїзд, – порадив хтось.

– Я молитимусь. Мені треба додому. Я не одержу відпустки додому, коли потраплю до місцевого госпіталю. Мені треба в Німеччину. У моєї дружини рак. Їй тридцять шість років. Тридцять шість виповнилося в жовтні. Уже чотири місяці не підводиться з ліжка.

Він оглянув усіх заляканим поглядом. Ніхто йому не відповідав. Усі до такого надто звикли.

За годину поїзд рушив далі. Солдат, що зійшов на протилежну платформу, більше не з’являвся. «Очевидно, його схопили», – подумав Гребер.

Ополудні до вагона зайшов унтер-офіцер.

– Охочі поголитись є?

– Що?

– Поголитись. Я перукар. Маю чудове мило. Ще з Франції.

– Голитись? Тоді, коли поїзд рухається?

– Звичайно! Я щойно голив офіцерів.

– I скільки це коштує?

– П’ятдесят пфенігів. Піврейхсмарки. Дешево, майже задарма, коли врахувати, що спершу треба постригти ваші солідні бороди.

– Згода. – Хтось уже дістав гроші. – Але якщо ти мене вріжеш, не одержиш нічого.

Перукар поставив збоку мильницю й видобув із кишені ножиці та гребінець. Був у нього ще й чималий кульок, у який він збирав волосся. Потім намилив першого клієнта. Працював біля вікна. Піна була така біла, немовби перукар намилював снігом. Працював він спритно. Поголилося троє солдатів. Поранені відмовились. Гребер сів четвертим. Він розглядав тих трьох, що вже поголилися. Вони мали дивний вигляд. Щоки в них були червоні, всі в плямах, а підборіддя неприродно білі. Це були обличчя напівсолдатів-напіввідлюдників. Гребер прислухався, як бритва шкребе щетину. Після гоління він повеселішав. Це трохи нагадувало батьківщину; особливо, коли взяти до уваги те, що голив його старший чином. Здавалося, він знову одягнув цивільний одяг.

Надвечір поїзд зупинився знову. Польова кухня стояла неподалік. Вони вирушили по їжу. Лютьєнс із ними не пішов. Гребер помітив, що той мовчки ворушить губами. При цьому він молитовно тримав здорову руку так, немовби склав її з пораненою. Ліва була перев’язана й висіла під мундиром. Дали суп із капустою. Він був ледь теплий.

Був уже вечір, коли вони дісталися до кордону. Поїзд спорожнів. Відпускників зібрали всіх разом і повели до санпропускника. Вони поздавали одяг і сиділи в бараці голі, чекаючи, доки подохнуть на тілі воші. Кімната була тепла, вода тепла, а мило сильно пахло карболкою. Уперше за багато місяців Гребер сидів у по-справжньому теплій кімнаті. На фронті, щоправда, інколи теж випадало посидіти біля печі; але там завжди зігрівався лише один бік, обернений до вогню, другий же замерзав. Тут була тепла вся кімната. Нарешті кістки могли відтанути. Кістки й мозок. Мозок потрібно було відігрівати довше.

Вони сиділи кружком, ловили вошей і душили їх. На голові в Гребера вошей не було. Лобкові й одежні в чуб не перелазять, це здавна відомо. Воші поважають екстериторіальність, вони не воюють.

Від тепла хилило до сну. Він бачив бліді тіла товаришів, обморожені ступні, червоні смуги шрамів. Ці люди раптом перестали бути солдатами. Їхні мундири десь пропарювалися; це були просто голі чоловіки, що душили вошей і розмовляли зовсім про інше. Про війну більше не говорилося. Мова зайшла про їжу і жінок.

– У неї дитина, – сказав один, якого звали Бернгард. Він сидів біля Гребера і, заглядаючи в невеличке дзеркальце, виловлював у бровах воші. – Я два роки не був удома, а дитині чотири місяці. Жінка ж твердить, що їй чотирнадцять місяців і я її батько. Але моя мати мені написала, що дитина від росіянина. Та й сама жінка повідомила мене про це лише місяців десять тому, а до того мовчала. Що ви на це скажете?

– Буває, – байдуже відгукнувся лисий чоловік.

– У селах чимало дітей від військовополонених.

– Правда? Гаразд. Але що мені тепер діяти?

– Я вигнав би жінку під три чорти, – обізвався інший, що саме перебинтовував собі ноги. – Це справжнє свинство.

– Свинство? Чому свинство? – Лисий зробив заперечливий жест. – У війну все по-іншому. Пора це зрозуміти. А хто в неї – хлопчик чи дівчинка?

– Хлопчик. Вона пише, що схожий на мене.

– Коли хлопчик, залиш його собі. Стане в пригоді. На селі завше потрібна поміч.

– Але ж він напівросіянин!

– Ну то й що? Росіяни ж арійці. А вітчизні потрібні солдати.

Бернгард відклав дзеркальце вбік.

– Усе не так просто. Тобі легко говорити. Не з тобою ж трапилося.

– Може, ти хотів би, щоб твоїй дружині зробив дитину краще який-небудь вгодований співвітчизник, відкликаний з фронту на виробництво?

– Звичайно, ні.

– От бачиш.

– Але ж вона могла б мене дочекатися, – сказав Бернгард тихо й ніяково.

Лисий стенув плечима:

– Одні ждуть, інші ні. Що ж тут вимагати, коли чоловіка роками немає вдома.

– Ти теж одружений?

– Ні. Дякувати Богові, ні.

– Росіяни не арійці, – втрутився раптом схожий на мишу чоловічок із гострим обличчям і маленьким ротом. Досі він мовчав.

Усі пооберталися до нього.

– Ти помиляєшся, – відповів лисий. – Арійці. У нас із ними була угода.

– Вони виродки. Більшовицькі виродки. Ніякі вони не арійці, це точно.

– Ти помиляєшся. Поляки, чехи, французи – ті справді виродки. Росіян ми звільняємо від комуністів. Росіяни арійці. За винятком комуністів, звичайно. Можливо, нижчі, аніж ми. Просто робочі арійці. Але їх не знищують.

Чоловік-миша розгубився.

– Вони завжди були виродки, – заявив він. – Я це знаю достеменно. Справжні виродки.

– Усе вже давно змінилося. Так, як з японцями. Тепер вони теж арійці. Відтоді, як стали нашими союзниками. Жовті арійці.

– Ви обидва маєте рацію, – промовив басом надзвичайно волохатий чолов’яга. – Поки діяла наша угода, росіяни не були виродками. Зате тепер вони стали ними. Такі-то справи.

– Тоді що ж йому робити з дитиною?

– Віддати, – авторитетно сказав чоловік. – Безболісна смерть. А що ж іще?

– А жінка?

– Це справа влади. Поставлять тавро, поголять голову, запакують до концтабору чи тюрми. Або й на шибеницю.

– Досі її не чіпали.

– Бо ще, очевидно, не довідались.

– Довідались. Моя мати повідомила.

– Тоді місцева влада безвідповідальна й недбала. Її теж треба до концтабору або на шибеницю.

– Ой, чоловіче, дай мені спокій, – раптом сердито промовив Бернгард і відвернувся.

– Можливо, краще, якби то був усе-таки француз, – сказав лисий. – Як показали дослідження останнього часу, французи лише напіввиродки.

– Це звиродніла проміжна раса. – Бас поглянув на Гребера. Гребер завважив на його широкому обличчі легку посмішку.

Чоловік із курячими грудьми, що досі метушливо бігав по кімнаті на своїх кривих, як дві шаблі, ногах, зупинився.

– Ми панівна раса, – сказав він. – А всі інші виродки, це ясно. А хто ж, власне, звичайні люди?

Лисий задумався.

– Шведи, – відповів нарешті. – Або швейцарці.

– Дикуни, – втрутився бас. – Справжні дикуни.

– Білих дикунів у природі більше не існує, – зауважив чоловік-миша.

– Хіба? – Бас пильно подивився на нього.

Гребер задрімав. Він чув, як знову почалися розмови про жінок. Але на цьому він мало розумівся. Расові теорії співвітчизників не відповідали його уявленню про кохання. Він не хотів думати про примусовий відбір, родовід, здатність народжувати дітей. Він був солдатом і навчився не багато, бо його зв’язки обмежувалися знайомством із кількома повіями в тих країнах, де воював. Вони були так само ділові, як і члени Спілки німецьких дівчат; але від них цього вимагав принаймні їхній фах.

Вони одержали свої речі й одяглися. Раптом вони знов обернулись на рядових, єфрейторів, фельдфебелів і унтер-офіцерів. Той, у кого дружина народила дитину від росіянина, виявився унтер-офіцером. Бас також. Чоловік-миша служив у тиловому підрозділі. Побачивши, що тут унтер-офіцери, він принишк.

Гребер оглянув свій мундир. Він був ще теплий і тхнув кислотами. Під пряжками підтяжок Гребер виявив цілу колонію вошей, які там заховалися. Вони подохли. Від газу. Він вишкріб їх геть. Потім відпускників зібрали в бараку. Офіцер із націонал-соціалістського керівництва виголосив промову. Він стояв на трибуні, над якою висів портрет фюрера, і розповідав про ту високу відповідальність, яку вони беруть на себе, їдучи на батьківщину. Забороняється розповідати про справи на фронті. Ні слова про розташування частин, населені пункти, підрозділи, пересування військ. Скрізь підслуховують шпигуни. Тому найважливіше – мовчати. Хто любить базікати, хай не забуває про суворе покарання. Несправедлива критика – також державна зрада. Воєнними діями керує фюрер, а він знає, що робить. Обстановка чудова: росіяни знекровлені, вони зазнали нечуваних втрат, і тепер ми готуємося перейти в контрнаступ. Постачання військ першокласне, настрій бойовий. Ще раз: хто називатиме пункти розташування військ, вважатиметься зрадником батьківщини. Хто скавулітиме – теж!

Офіцер зробив паузу. Потім, уже іншим тоном, пояснив, як фюрер піклується про своїх солдатів, незважаючи на страшенну заклопотаність. Він підписав наказ, за яким кожний відпускник має привезти на батьківщину подарунок. З цією метою їм буде видано по продовольчому пакету. Вони повинні передати його своїм домашнім як доказ того, що на фронті війська почуваються добре і навіть можуть привозити подарунки. Того, хто дорогою відкриє пакет і сам з’їсть його вміст, буде покарано. Контроль на кінцевій станції виявить це одразу. Хайль Гітлер!

Вони стояли струнко. Гребер чекав, що зараз вони славитимуть третій рейх співом «Німеччини» та «Хорста Весселя». Але нічого такого не сталося. Замість цього надійшов наказ:

– Відпускники з Рейнської області! Три кроки вперед!

Вийшло кілька чоловік.

– Відпустки у Рейнську область скасовано, – заявив офіцер і звернувся до солдата, що стояв поряд: – Куди ви хочете поїхати натомість?

– У Кельн!

– Я ж вам щойно пояснив, що в’їзд до Рейнської області заборонено. Куди ви хочете замість того?

– У Кельн, – знову промовив нетямущий солдат. – Я з Кельна.

– У Кельн не можна. Ви це розумієте? У яке інше місто поїдете?

– Ні в яке інше. У Кельні в мене дружина й діти. Я там слюсарював. Мої відпускні документи виписані до Кельна.

– Я бачу. Але туди не можна. Зрозумійте ж нарешті! Кельн тепер закритий для відпускників.

– Закритий? – перепитав колишній слюсар. – Чому?

– Ви що, чоловіче, збожеволіли? Хто тут запитує? Ви чи начальство?

Підійшов капітан і щось шепнув офіцерові на вухо, Той кивнув.

– Відпускникам, що їдуть у Гамбург і Ельзас, вийти зі строю! – скомандував голосно потім.

Ніхто не вийшов.

– Усім, хто з Рейнської області, залишитися! Решта – ліворуч, кроком руш! Одержувати подарунки на батьківщину.

Вони знову стояли на вокзалі. Через деякий час підійшли ті, що з Рейнської області.

– Що там трапилося? – запитав бас.

– Ти ж чув!

– У Кельн не можна? Куди ж ти тепер?

– У Ротенбург. У мене там сестра. Але що мені робити в Ротенбурзі? Я мешкаю в Кельні. Що сталося в Кельні? Чому мене не пускають у Кельн?

– Увага! – попередив хтось, угледівши двох есесівців, що прорипіли чобітьми повз них.

– Плювати я на них хотів! До чого мені Ротенбург? Де моя сім’я? Вона була в Кельні. Що там скоїлося?

– Можливо, твоя сім’я також у Ротенбурзі?

– Вони там не будуть. Там немає де жити. До того ж моя дружина й сестра не можуть одна одну терпіти. Що трапилося в Кельні?

Слюсар запитливо дивився на інших. На його очах виступили сльози. Товсті губи тремтіли.

– Чому вам можна додому, а мені ні? Після всього, що я пережив. Що трапилося? Що з моєю дружиною й дітьми? Старшого звати Георгом. Йому одинадцять років. Га?

– Слухай-но, – обізвався бас. – Ти нічого не вдієш. Пошли дружині телеграму. Хай приїде до Ротенбурга. А то ти її взагалі не побачиш!

– А дорога? Хто їй оплатить дорогу? І де вона житиме?

– Коли тобі не можна в Кельн, то й дружину не випустять із Кельна, – сказав чоловік-миша. – Це точно. Такий порядок.

Слюсар роззявив рота, але нічого не сказав. Лише по хвилі запитав:

– Чому не випустять?

– А ти сам поміркуй.

Слюсар озирнувся довкола. Він переводив погляд з обличчя на обличчя.

– Невже всьому кінець? Це ж неможливо!

– Ти ще радій, що тебе одразу ж не відіслали назад, на фронт, – сказав бас. – Могло й таке статися.

Гребер слухав мовчки. Він відчував, як його трясе лихоманка, але не від морозу, а від холоду всередині. Щось примарне, невловиме поставало перед ним, воно давно вже блукало навколо, не давалось у руки, зникало і з’являлося знов, зазирало в очі, мало сотні невиразних облич і було водночас безлике. Він поглянув на рейки. Вони вели на батьківщину, там була надія, тепло, мати, мир – усе, що в нього залишилося. І ось оте невловиме, здавалось, прокралося слідом за ним, зловісно дихало поряд, і його не можна було позбутися.

– Відпустка, – гірко мовив солдат із Кельна. – Оце така в мене відпустка? Що ж тепер?

Усі дивилися на нього й нічого більше не відповідали. Так наче раптом помітили, що в чоловіка якась інфекційна хвороба. Він ні в чому не був винен, але якесь невидиме тавро лягло на нього й відштовхнуло вчорашніх його супутників. Вони були раді, що це трапилося не з ними, але, самі ще так само невпевнені, відвернулися від нього. Нещастя – хвороба заразна.

Поїзд повільно вкотився під критий вокзал. Шибки були закіптюжені й поглинали рештки світла.