Читать книгу Іскра життя - Эрих Мария Ремарк, Erich Maria Remarque - Страница 6

Темний і смердючий барак. Світла вечорами не було вже давно.

– 509, – прошепотів Берґер, – з тобою хоче поговорити Ломанн.

– Невже вмирає?

– Ще ні.

509 вузьким проходом навпомацки пробрався до лежанки, поруч із якою слабко світився матовий прямокутник вікна.

– Ломанне?

Щось зашурхотіло.

– Берґер теж тут? – спитав Ломанн.

– Ні.

– Приведи його.

– Нащо?

– Приведи, кажу.

509 пішов назад. Лунали прокльони, він наступав на скелети, які лежали в проходах. Хтось вкусив його за литку. Він товк невідомого по голові, поки зуби його не відпустили, а за кілька хвилин повернувся з Берґером.

– Ми тут, що ти хотів?

– Ось! – Ломанн простяг руку.

– Що? – спитав 509.

– Підстав долоню. Обережно.

509 відчув вихудлий кулак Ломанна. Сухий, як шкіра ящірки. Кулак поволі відкрився, на долоню 509 впало щось важке й маленьке.

– Тримаєш?

– Так. Що це? Це?..

– Так, – прошепотів Ломанн. – Мій зуб.

– Що? – Берґер підсунувся ближче. – Хто це зробив?

Ломанн захихотів. Майже беззвучним сміхом привида.

– Я.

– Ти? Як?

Вони відчули сатисфакцію приреченого. Він був по-дитячому гордий і глибоко зворушений.

– Цвях. Дві години. Маленький залізний цвях. Знайшов його і видлубав зуб.

– Де той цвях?

Ломанн пошурав рукою поруч із собою і простягнув його Берґерові. Берґер потримав його навпроти вікна, а потім обмацав.

– Бруд та іржа. Кровило?

Ломанн знову захихотів.

– Берґере, – сказав він, – я можу ризикнути зараженням крові.

– Чекай. – Берґер порпався в кишені. – Хтось має сірник?

Сірників бракувало.

– У мене немає, – відповів 509.

– Ось, – хтось із середньої лежанки простяг сірник.

Берґер запалив його. Щоб не засліпило, він і 509 замружили очі. Так вони виграли кілька секунд обзору.

– Відкрий рот, – сказав Берґер.

Ломанн витріщився на нього:

– Не будь смішним, продайте золото.

– Відкрий рот.

На обличчі Ломанна промайнув натяк на посмішку.

– Дай мені спокій. Так добре побачити вас обох іще раз при світлі.

– Я змащу рану йодом. Зараз принесу пляшку.

Берґер передав сірник 509 і рушив до свого ліжка.

– Згасіть сірник! – прохрипів хтось.

– Не плещи дурниць, – відповів колишній його власник.

– Згасіть, – повторив інший голос. – Хочеш, аби вартові нас пристрелили?

Між стіною і сірником було зігнуте тіло 509. Чолов’яга з середнього ліжка затуляв вікно ковдрою, а 509 прикривав своєю курткою вогник збоку. В Ломанна сяяли очі. Занадто сяяли. 509 поглянув на недопалений сірник, а тоді на Ломанна і подумав, що знав Ломанна сім років і що це останній раз, коли бачить його живим. Він був певен, бо бачив надто багато таких облич.

509 відчував пальцями жар полум’я, але тримав сірник, доки міг терпіти. Чув, що вертається Берґер. А тоді, наче він раптом осліп, запала темрява.

– Маєш іще сірник? – спитав він чоловіка з середньої полиці.

– На, останній.

Останній, подумав 509. П’ятнадцять секунд світла. П’ятнадцять секунд для сорока п’яти років Ломаннового життя. Останні п’ятнадцять секунд.

Маленьке мерехтливе коло.

– Прокляття, згаси сірник! Вибийте йому з рук кляту тріску!

– Ідіот! Ніхто не побачить!

509 опустив сірник нижче. Поруч із пляшкою йоду в руці стояв Берґер.

– Відкрий… – Слова обірвалися. Тепер і він чітко бачив Ломанна. Мастити щось йодом вже було без сенсу. Він ходив по нього, аби хоч щось робити. Берґер повільно поклав пляшку назад у кишеню. Спокійними очима на нього дивився Ломанн. 509 відвернувся. Він відкрив кулак і побачив маленький блискучий кавальчик золота. І знову подивився на Ломанна. Вогонь обпікав пальці. До його руки простяглася тінь. Полум’я згасло.

– Добраніч, Ломанне, – сказав 509.

– Я потім іще прийду, – мовив Берґер.

– Лишіться того, – прошепотів Ломанн. – Оце тепер… просто…

– Може, ми знайдемо ще кілька сірників.

Ломанн не відповів.

Коронка – важкий кусник золота – лежала в руці 509.

– Ходи, вийдемо надвір, – прошепотів він Берґерові, – обговоримо це ззовні, там ми будемо самі.

Вони вибралися надвір і зупинилися на захищеному від вітру боці барака. У місті вже загасили більшість пожеж. Досі, мов величезний смолоскип, горіла лише вежа церкви Катерини. Старовинна дзвіниця з купою сухих дерев’яних балок; безсилі проти стихії пожежники залишили її догорати.

Вони присіли.

– Що робитимемо? – спитав 509.

Берґер тер запалені очі.

– Якщо коронка зареєстрована – нам кінець. Вони копатимуть і кількох повісять. Мене першого.

– Ломанн казав, що коронку не реєстрували, бо, коли він поступив, цього правила ще не було. Він у таборі вже сім років. Тоді золоті зуби не записували, а вибивали одразу. Реєстрацію вигадали пізніше.

– Ти впевнений?

509 стенув плечима.

Запала мовчанка.

– Ми можемо сказати правду і здати коронку або, коли Ломанн помре, запхати її назад йому до рота, – запропонував 509. Його рука міцно стисла золото. – Ти хочеш цього?

Берґер похитав головою. Золото могло продовжити їхнє життя на кілька днів. Обоє знали: цей скарб вони не віддадуть.

– Хіба він не міг вирвати і продати зуб кілька років тому? – спитав 509.

– Думаєш, есесівці в таке повірять? – глянув на нього Берґер.

– Та яке, особливо коли побачать у роті свіжу рану.

– Це не так важливо. Якщо він протягне ще трохи, рана затягнеться. Крім того, це задній жувальний зуб, коли тіло закостеніє, до нього так легко не дістануться. Якщо він помре сьогодні ввечері, то до обіду буде твердий як камінь. Якщо вранці, мусимо протримати його, доки не затвердне. Думаю, це не проблема, надуримо Гандке під час переклички.

509 подивився на Берґера.

– Мусимо ризикнути, нам потрібні гроші, особливо тепер.

– Гаразд, варіантів у нас небагато. Хто виміняє зуб?

– Лєбенталь. Він єдиний може таке провернути.

Двері барака відчинилися. За руки і ноги двоє тягли тіло, вони пожбурили його на купу трупів, які померли після вечірньої переклички.

– Це вже Ломанн?

– Ні, це не наші. Якийсь мусульманин.

Ті, хто винесли тіло, поверталися назад.

– Хтось помітив, що зуб у нас? – спитав Берґер.

– Не думаю, там лежать самі мусульмани. Хіба той, хто дав сірники.

– Він щось казав?

– Ні, поки нічого. Але він будь-коли може прийти і попросити свою частку.

– Це не страшно, головне, аби він нас не здав.

509 задумався. Він знав, що за кусень хліба дехто здатен на все.

– Та наче не схожий він на такого, – сказав врешті.

– Нащо він тоді давав нам сірники?

– Це різні речі. Треба пильнувати. Інакше нам петля. І Лєбенталеві теж.

509 знав і це, він бачив, як і не за таке вішали.

– Треба за ним поспостерігати, – сказав він, – принаймні поки Ломанна не спалять, а Лєбенталь не виміняє зуб. Тоді він вже нічого не вдіє.

Берґер кивнув.

– Піду подивлюся, може, щось розвідаю.

– Іди, а я лишуся тут і почекаю Лео, він, певно, ще в трудовому таборі.

Берґер підвівся і пішов до барака. Задля порятунку Ломанна вони з 509 не вагаючись ризикнули б життям. Але Ломанна вже не врятуєш. Тому й говорили вони про нього як про порожнє місце, роки життя в таборі навчили їх мислити прагматично.

509 сидів навпочіпки у тіні вбиральні. Вдале місце, тут на нього ніхто не звертав уваги. Вбиральню в Малому таборі розмістили на межі двох таборів, вона була єдина для всіх бараків, і сюди безперервно сновигали цілі каравани стражденних скелетів. Майже всіх мордував пронос чи гірші недуги. Найбільш виснажені падали з ніг і лежали довкола вбиральні, накопичуючи сили, аби повзти далі. З обох боків вбиральні тягнувся колючий дріт, який відділяв Малий табір від Великого. 509 сів на позицію, з якої було зручно спостерігати за вирізаними в колючому дроті воротами. Ними користувались офіцери СС, відповідальні за блоки, старости блоків, днювальні по кухні, які приносили в табір їжу, носильники моргу та труповозка. З 22-го барака лише Берґер проходив крізь ці ворота дорогою в крематорій. Іншим до воріт було зась. Поляк Зільбер назвав їх «ворота смерті», бо в’язні, які опинялися в Малому таборі, ще раз минали ці ворота лише в труповозці. За спробу потрапити в робочий табір вартові мали право стріляти. Але спроби такі були рідкістю. Звідти крізь ворота проходили лише чергові. В Малий табір не ходили не тільки через карантин: в’язні Великого табору вважали його своєрідним цвинтарем – місцем останнього прихистку живих трупів.

Крізь колючий дріт 509 бачив частину вулиць робочого табору. Там було повно в’язнів, які користали рештками свого вільного часу. Він бачив, як вони гуртувалися в групи й балакали, гуляли вулицями, і, хоч це була лише інша частина концтабору, йому здавалося, наче він відділений від них бездонним, непрохідним проваллям і там, за колючим дротом, наче його втрачена батьківщина, де все ще є життя й місце для товариського спілкування. За спиною він чув тихе човгання в’язнів, які пленталися до вбиральні, знав – якщо обернеться і зазирне їм в обличчя, то побачить там мертві очі. Скелети майже не розмовляли, хіба стогнали й лаялися стомленими голосами. Вони втратили здатність мислити. За таку відданість на ласку долі місцеві дотепники називали їх мусульманами. Вони рухалися мов автомати і вже не мали власної волі; в них все згасло, залишилося тільки кілька тілесних функцій. Живі трупи, вони мерли, як мухи на морозі. У Малому таборі таких було повно. Зламані і втрачені – їх нічого вже не могло врятувати, навіть свобода. Глибоко в кістках 509 відчув холод ночі. Скиглення і стогони за спиною накривали його, мов сірі смертельні хвилі. Це була спокуса здатися, спокуса, проти якої так відчайдушно боролися ветерани. 509 поворушився й обернув голову, хотів відчути, що живе і все ще має власну волю. В робочому таборі пролунав сигнал відбою. Тамтешні бараки мали власні вбиральні, і на ніч їх зачиняли. Групки в’язнів розходились, люди зникали в бараках, і за мить вулиці Великого табору спорожніли. Поруч залишились безутішні каравани тіней – забуті товаришами по той бік колючого дроту; списані, ізольовані тремтливі рештки життя на території гарантованої смерті.

Крізь ворота Лєбенталь не проходив. 509 побачив раптом, як він прямує через плац, мабуть, пробрався десь за вбиральнею. Ніхто не знав, як йому вдається проходити непоміченим, 509 підозрював, що для цього він користується пов’язкою старости чи навіть капо.

– Лео!

Лєбенталь зупинився.

– Чого кричиш? Тихіше! Есесівці ще там, вшиваймося звідси.

Вони пішли до бараків.

– Щось роздобув? – спитав 509.

– Ти про що?

– Про їжу, про що ж іще?

Лєбенталь підвів плечі.

– Про їжу, про що ж іще, – повторив він розгублено. – Як ти собі це уявляєш? Хіба я кухонний капо?

– Ні.

– А бачиш! То що ти від мене хочеш?

– Нічого. Я лише спитав, чи ти роздобув щось з’їсти.

Лєбенталь зупинився.

– З’їсти, – гірко промовив він. – Тобі відомо, що всіх євреїв у таборі позбавили харчування на два дні? Наказ Вебера.

509 витріщився на нього.

– Це правда?

– Ні. Я вигадав. Я вічно щось вигадую. Моя улюблена розвага.

– Господи! Трупів буде…

– Угу, гори трупів. А ти ще питаєш, чи я роздобув харчів.

– Лео, заспокойся. Сідай отут. Клята історія. Ще й невчасно як, саме тоді, коли нам потрібна вся їжа, яку лише вдасться дістати!

– Ага, то, може, я ще й винен?

Лєбенталь затремтів. Він весь час тремтів з хвилювання, а хвилювався він часто, бо був дуже чутливий. Усе через постійний голод. Він посилював і пригнічував усі емоції. Істерія й апатія в таборі були як нерозлийвода.

– Я зробив все, що міг, – високим плаксивим голосом тихо розпочав Лєбенталь. – Я діставав, ризикував і приносив, а тоді з’являєшся ти і кажеш, що нам треба…

Раптом його голос перетворився на в’язке, незрозуміле белькотіння, яке нагадувало звук гучномовця, в якому відійшов контакт. Лєбенталь шурав руками по землі довкола себе. Його обличчя вже не виглядало як ображена голова трупа, тепер це було просто чоло, і ніс, і жаб’ячі очі з купою дряблої шкіри та діркою посередині. Врешті він знайшов на землі свою вставну щелепу, протер її курткою і запхав назад у рот. Гучномовець знову ввімкнувся.

509 дав йому виговоритись, але не слухав. Щойно Лєбенталь це помітив, ниття припинилося.

– Ми вже опинялися без їжі, – промовив він врешті знесилено, – і довше ніж на два дні. Що з тобою? Чого ти нині влаштував такий театр?

509 подивився на нього, а тоді показав на місто і палаючу церкву.

– Що зі мною? А от що, Лео…

– Що?

– Он, в долині. Як там було в Старому Завіті?

– До чого тут Старий Завіт?

– Хіба за Мойсея не було нічого подібного? Вогняний стовп, що вивів народ з неволі?

Лєбенталь кліпнув.

– Хмарний стовп вдень, вогняний вночі, – спокійно сказав Лєбенталь. – Ти про це?

– Так. А в них Бог, правильно?

– Єгова.

– Гаразд, Єгова. А оце внизу – знаєш, що це? – 509 помовчав хвильку. – Це щось подібне, – сказав він врешті. – Це надія, Лео, для нас це надія! Невже ніхто цього не бачить?

Лєбенталь мовчав, сидів і дивився на місто. 509 знесилено опустився на землю. Він таки зважився це вимовити. «Це навіть говорити страшно, – подумав він, – воно може розчавити, жахливе слово. Я всі ці роки його уникав, сама думка про це мене роз’їдала; але тепер воно з’явилося знову, сьогодні я ще не зважуюся розвинути цю думку, але воно тут, і або воно мене розчавить, або стане реальністю».

– Лео, – сказав він, – те, що діється там, внизу, означає, що й цьому місцю настане кінець.

Лєбенталь ворухнувся.

– Якщо вони програють війну. Лише тоді! Але хіба в цьому є певність? – прошепотів він і мимоволі злякано озирнувся.

На початках табір добре орієнтувався в ситуації на війні. Але згодом, коли перемог поменшало, Нойбауер заборонив приносити газети і повідомляти по табірному радіо про відступи. Відтоді бараками ширилися найнеймовірніші чутки, і врешті ніхто вже не знав, у що вірити. Справи йшли кепсько – це знали всі, але довгоочікуваної революції не наставало.

– Лео, – сказав 509, – вони програють. Це кінець. Якби бомбардування сталося на початку війни, воно б нічого не означало. А те, що це сталося через п’ять років, означає, що перемагає інша сторона.

Лєбенталь знову озирнувся.

– Навіщо ти про це говориш?

509 знав табірні забобони. Вимовлене втрачає певність і силу, а обмануті надії – це завжди велика втрата енергії. Тому всі були дуже обережні.

– Я говорю про це, бо тепер час про це говорити, – сказав він. – Саме час. Нам це допоможе протриматись, це тобі не якісь гасла з-під вбиральні. Вже недовго. Ми мусимо… – Він затнувся.

– Що? – спитав Лєбенталь.

509 не мав точної відповіді. «Протриматися, – подумав він. – Протриматися і трохи більше».

– Це змагання, – мовив він врешті. – Гонки на випередження, Лео, на випередження… – Зі смертю, подумав він, але не сказав.

Він показав у бік казарм СС.

– Гонки з отими. Тепер ми не маємо права програти. Кінець уже близько, Лео! – Він вхопив Лєбенталя за руку. – Тепер ми мусимо зробити все…

– Та що ми можемо зробити?

Голова 509 гула так, наче він випив. Він уже відвик так багато думати й говорити.

– Я маю дещо, – сказав він і витяг з кишені золотий зуб. – Ломаннів, імовірно, не зареєстрований. Зможеш його продати?

Лєбенталь зважив золото в руці. Він не здивувався.

– Небезпечно. Хіба через когось, хто має вихід з табору або контакти назовні.

– Канал не має значення. Скільки можна за нього виручити? Це треба зробити швидко!

– Таке швидко не робиться. Треба все обмізкувати і діяти розважливо, інакше опинимося на шибениці або втратимо товар, не отримавши і пфеніга.

– Сьогодні ввечері вже не встигнеш?

Лєбенталева рука з затиснутим у кулаці зубом опустилася.

– 509, – сказав він, – ще вчора ти був цілком розважливий.

– Вчора давно минуло.

З міста почувся гуркіт і відразу після нього – чистий, лункий звук дзвону. Вогонь випалив опорні балки, і дзвін впав. Лєбенталь злякано скулився.

– Що це було? – спитав він.

– Знак. – 509 скривив губи. – Знак, Лео, знак того, що вчора давно в минулому.

– Це був дзвін. Цікаво, як він досі зберігся в церкві? Всі дзвони вони давно пустили на гармати.

– Не знаю, може, про цей єдиний забули. То що, сьогодні щось вигорить з зубом? Нам потрібні харчі, особливо на ці дні, коли не даватимуть хліба.

Лєбенталь похитав головою.

– Сьогодні нічого не вийде, саме тому не вийде. Особливо сьогодні. Нині четвер – товариський вечір у казармі СС.

– Точно! Сьогодні день хвойд?

Лєбенталь підвів брови.

– О, то ти поінформований? Звідки ти про це знаєш?

– Та яка різниця? Я знаю, Бухер знає, Берґер знає, Агасфер знає.

– Ще хто?

– Ніхто.

– Отже, ви знаєте! Я й не помітив, що ви за мною спостерігали. Мушу краще пильнувати. Але так, це сьогодні ввечері.

– Лео, – сказав 509. – Спробуй збути зуб нині. Це важливіше. А я полагоджу твої справи. Дай мені гроші – я впораюся. Це не складно.

– Ти знаєш, як це робиться?

– Знаю, з копальні.

Лєбенталь замислився.

– Є один капо, відповідає за колону вантажівок. Завтра він їде в місто. Може, й клюне. Гаразд, так і зробимо. Якщо повернуся вчасно, то й тут усе залагоджу.

Він простягнув 509 зуб.

– Нащо він мені? – здивувався 509. – Ти ж маєш його взяти.

Лєбенталь зневажливо похитав головою.

– Воно й видно, що в торгівлі ти ні біса не розумієш! Думаєш, якщо зуб потрапить в їхні лапи, мені хтось заплатить? Такі речі робляться інакше. Якщо все вдасться, повернусь по зуб. А поки сховай його добре. Ну, я пішов.

509 лежав у заглибині, трохи повіддаль від колючого дроту, але ближче, ніж було дозволено. Через вигин палісадів місце з вартових башт погано проглядалося, а вночі і в туман його майже не було видно. Ветерани це виявили давно, а кілька тижнів тому Лєбенталь придумав, як з цього мати зиск. Кількасотметровий ареал, прилеглий до табору, був забороненою зоною, заходити туди можна було лише з особливого дозволу СС. Там організували щось на зразок нейтральної смуги – вичистили всю рослинність і пристріляли кулемети. Лєбенталь з його шостим чуттям до всього, що стосувалося харчів, спостеріг, що повз Малий табір уже кілька місяців проходять двоє дівчат. Це були дівиці з «Летючої миші», борделю з передмістя, вони навідувалися в табір для закулісної частини товариських вечорів СС. Есесівці зробили благородний жест – дозволили їм ходити забороненою зоною, так вечірнім гостям не доводилося робити гак і вони економили на дорозі дві години. На короткий час, поки вони минали Малий табір, вимикали струм. Керівництво табору про це не знало; есесівці скористалися загальним хаосом останніх місяців і вимикали струм на власний ризик. Хоча, властиво, жодного ризику не було, ніхто з в’язнів Малого табору не мав на втечу сили.

Якось, коли Лєбенталь був поруч, одна з повій у нападі милосердя кинула за паркан кусень хліба. Кількох слів у темряву і пропозиції заплатити вистачило, відтоді дівиці приносили щось із собою, особливо в туман чи дощ. Вони перекидали товар через паркан, вдаючи, що поправляють панчохи чи висипають із мештів пісок. Тут була цілковита темрява, а вартові часто спали; але навіть якби щось і помітили, в дівок вони б не стріляли, а поки б дісталися сюди, то однаково б уже нікого не застали.

509 почув, як у місті обвалилася вежа. В небо здійнявся вогняний сніп і розсипався на всі боки. Лунали сигнали пожежних машин.

Він поняття не мав, скільки вже чекає; час для нього давно втратив сенс. Раптом у неспокійній тиші почув голоси, а тоді кроки. Під пальтом Лєбенталя він підповз ближче до паркана і прислухався. Легкі кроки наближалися зліва. Він озирнувся: у таборі було так темно, що годі роздивитися навіть караван мусульман до вбиральні. Почув, як один з вартових крикнув дівулям:

– Я закінчую опівночі! Побачимося?

– Звісно, Артуре!

Кроки наблизилися. За якусь мить 509 зміг розпізнати на тлі неба дві постаті. Глянув на вартові вежі. В темряві й тумані вартових не бачив, а отже, і вони його ні. Він тихенько зашипів.

Дівчата зупинилися.

– Де ти? – прошепотіла одна з них.

509 підняв руку і помахав.

– Ось ти де. Гроші маєш?

– Так, що ви принесли?

– Гроші вперед. Три марки.

Він проштовхнув під паркан довгу палку, до якої в мішечку були прив’язані гроші. Дівчина нахилилася, швидко перерахувала гроші і рвучко сказала:

– Ось, лови!

Дівчата повиймали з кишень плащів картоплини і почали кидати їх через паркан. 509 намагався упіймати їх Лєбенталевим пальто.

– А тепер хліб, – сказала огрядніша.

На очах у 509 через паркан полетіли кусні хліба, за мить усі вони були вже в нього.

– На сьогодні все.

Дівчата зібралися йти.

509 шикнув.

– Чого тобі? – спитала грубаска.

– Принесіть іще, га?

– Наступного тижня.

– Ні, сьогодні. Як вертатиметесь із казарм. Вам же дають там усе, що забажаєте.

– Гей, ти той самий, що й завжди? – спитала груба і нахилилася.

– Та вони всі однакові, Фріці, – зауважила інша.

– Я чекатиму тут, – прошепотів 509, – у мене ще є гроші.

– Скільки?

– Три марки.

– Фріці, ходімо вже, – покликала інша дівчина.

Дівчата весь час крокували на місці, аби вартові не помітили, що вони зупинилися.

– Я чекатиму всю ніч. П’ять марок.

– Новенький-таки? – спитала Фріці. – А де той? Помер?

– Захворів і прислав мене. П’ять марок. Може, й більше.

– Ходімо, Фріці, ми і так довго тут стовбичимо.

– Добре, побачимо. Про мене, чекай тут.

Дівчата рушили, 509 чув шурхотіння їхніх спідниць. Він поповз назад, тягнучи за собою пальто, а щойно дістався свого місця, знесилений ліг на землю. Йому здавалося, що він пітніє, але шкіра була геть суха.

Він обернувся і побачив Лєбенталя.

– Вдалося? – спитав Лео.

– Так, ось картопля і хліб.

Лєбенталь схилився.

– От сволота, кровопивці! Варто мені лише відвернутись. Ціни майже як у таборі. Вистачило б і півтори марки. За три марки тут мала б бути і ковбаса. От що стається, коли випускаєш справу з-під свого контролю!

509 не слухав.

– Лео, поділімо, – сказав він.

Вони поповзли за барак і склали картоплю й хліб на різні купи.

– Картопля потрібна мені для завтрашнього торгу, – сказав Лєбенталь.

– Ні, тепер вона потрібна нам самим.

Лєбенталь підвів погляд.

– Ага, а звідки я, по-твоєму, маю взяти гроші для наступного разу?

– У тебе ще є.

– Все ти знаєш.

Раптом вони, мов звірі, опинилися на чотирьох і дивилися один одному в запалі очі.

– На зворотному шляху вони принесуть іще, – сказав 509. – Товар звідти, його ти легко продаси. Я сказав їм, ми маємо ще п’ять марок.

– Слухай, – почав Лєбенталь, підвівши плечі. – Якщо ти маєш гроші – твоя справа.

509 витріщився на нього. Врешті Лєбенталь відвів погляд і опустився на лікті.

– Ти мене доконаєш, – проскиглив він. – Що тобі треба? Чого ти раптом всюди лізеш?

509 боровся з жадобою швидко запхати картоплину до рота, а тоді ще одну, і ще, усі до одної, поки їх не відібрали.

– Як ти собі це уявляєш? – шепотів Лєбенталь. – Усе зжерти, по-ідіотськи витратити гроші – а далі що? Звідки далі брати гроші?

Картопля. 509 нюхав її. Хліб. Руки відмовлялися коритися розумові. Шлунок був чистою жадобою їсти. Їсти! Ковтати! Швидше, швидше!

– У нас є зуб, – натужно сказав він і відвернувся. – То що з зубом? Вдасться за нього щось виручити? Ти щось придумав?

– Сьогодні нічого не вийшло. Та справа ще потриває, хоч певності й нема. Впевненим можна бути лише в тому, що є в руках.

«Невже йому не хочеться їсти? – думав 509. – Про що він говорить? Як йому шлунок не зводить з голоду?»

– Лео, – заворушив він неслухняним язиком, – думай про Ломанна. Поки ми приготуємося, буде пізно, лік іде на дні, більше не треба дбати на місяці наперед.

З жіночого табору почувся тонкий високий зойк – наче скрикнула налякана птаха. На одній нозі стояв мусульманин з простягнутими до неба руками, інший намагався його втримати. Здавалося, що на горизонті танцюють гротескне рas de deux[2]. За мить вони, мов сухе дерево, впали на землю, і крик припинився.

509 обернувся назад і сказав:

– Якщо ми станемо такими, як ці, нас уже ніщо не врятує. Тоді нам кінець. Лео, ми мусимо боротися.

– Боротися? Як?

– Боротися, – спокійно мовив 509. Напад минув. Він знову бачив, запах хліба більше його не засліплював. Він нахилився і зашепотів Лєбенталеві просто у вухо: – За виживання. – І додав майже беззвучно: – Аби помститися.

Лєбенталь відсунувся.

– Не хочу про це навіть думати.

509 усміхнувся.

– Ти й не мусиш, просто подбай, аби ми мали що жерти.

Лєбенталь якусь мить сидів мовчки, тоді витяг із кишені гроші, порахував і простяг 509.

– Тут три марки. Останні. Тепер ти задоволений?

509 мовчки взяв гроші.

Лєбенталь поскладав на купки хліб і картоплю.

– Дванадцять порцій. Це надто мало. – Він почав рахувати.

– Одинадцять. Ломанн уже нічого не хоче. Та йому вже й не треба.

– Так, одинадцять.

– Лео, віднеси це Берґеру. Вони чекають.

– Добре, це твоє. Ти будеш тут, поки ті двоє не повернуться?

– Так.

– Ти ще маєш купу часу, раніше першої-другої вони не прийдуть.

– Нічого, я залишуся.

Лєбенталь повів плечима.

– Якщо вони й цього разу принесуть таку жменьку, то не варто й чекати. За такі гроші я куплю щось у Великому таборі. Кляті спекулянтки з їхніми цінами!

– Добре, Лео. Цього разу я пильнуватиму краще.

509 знову заліз під пальто. Він мерз. Свою пайку – картоплю і кусень хліба – тримав у руці. Хліб поклав до кишені. «Цієї ночі не їстиму нічого, – думав він. – Почекаю до ранку. Якщо зможу, тоді… – Він не знав, що тоді. – Побачу. Станеться щось важливе». Він силкувався це уявити, але нічого не виходило. В руці тримав дві картоплини, велику й крихітну. Вони виявились сильніші за нього, він їх з’їв. Обидві. Малу проковтнув за раз, а велику жував і жував. Та голод від цього лише посилився. Так завжди ставалося, але щоразу в це не хотілося вірити. Облизав пальці, а тоді вп’явся зубами в руку, аби стримати її від посягань на хліб. «Не жертиму все одразу, залишу принаймні хліб. Хочу з’їсти його аж завтра. Сьогодні я переміг Лєбенталя, майже переконав його. Він не хотів, а таки дав мені три марки. Я ще не зломлений, у мене ще є воля. Якщо витримаю до завтра з хлібом, – йому здавалося, ніби в голові паде чорний дощ, тоді він стис кулаки і вперся поглядом в охоплену вогнем церкву, – ось воно, нарешті, тоді я не тварина. Не мусульманин. Не просто машина з поглинання їжі. Тоді я, це… знову слабкість з’явилася, жадоба… це… от про це я казав Лєбенталеві, але тоді в мене не було хліба в кишені… говорити – легко… це… опір, боротьба… це так, наче знову ставати людиною… це початок…»