Читать книгу Іскра життя - Эрих Мария Ремарк, Erich Maria Remarque - Страница 7
6
ОглавлениеНойбауер сидів у своєму бюро. Приймав відвідувача – штабного лікаря Візе, маленького, схожого на мавпу чоловічка, всього у веснянках, з рудуватими неохайними вусами.
Нойбауер мав поганий настрій. Нині був один з тих днів, коли все йде шкереберть. Новини в газетах дуже обережні; Сельма постійно на щось нарікає, а Фрея совається по хаті з червоними очима. Двоє адвокатів розірвали з ним угоди про оренду, а тепер приперся ще й цей вошивий патрач зі своїми захцянками.
– То скільки вам треба людей? – спитав роздратовано Нойбауер.
– Поки що вистачить шістьох. Дуже виснажених.
Візе не був табірним лікарем. Він мав невеличкий госпіталь у передмісті і прагнув бути людиною науки. Він, як і деякі інші лікарі, ставив експерименти на живих людях, і табір час до часу постачав йому матеріал – в’язнів. Візе був другом колишнього гауляйтера, тому ніхто не розпитував, що саме він робить з людьми. Головне, тіла завжди поверталися в табір – у крематорій, цього було достатньо.
– Люди вам потрібні для клінічних експериментів? – спитав Нойбауер.
– Так. Досліди для армії. Таємні наразі. – Візе усміхнувся, з-під вусів визирнули несподівано великі зуби.
– Отже, таємні… – Нойбауер зітхнув. Терпіти не міг цих зарозумілих інтелігентів. Вічно вони всюди лізуть, вдають із себе важливих цабе і забирають хліб у старих бійців. – Можете брати скільки завгодно, – промовив він. – Добре, що вони ще на щось придатні. Єдина умова – письмове розпорядження про перевід.
Візе здивовано підвів очі.
– Розпорядження про перевід?
– Звичайно, розпорядження від мого начальства.
– Але чому? Я не розумію…
Нойбауер приховав своє задоволення, він сподівався вразити Візе.
– Я справді не розумію, – повторив штабний лікар, – досі від мене нічого подібного не вимагали.
Нойбауер знав про це. Візе не потребував дозволів, бо знався з гауляйтером. Але через якусь темну історію гауляйтера відрядили на фронт, а Нойбауер отримав чудову нагоду ускладнити Візе життя.
– Це проста формальність, – привітно пояснив він. – Щойно армія подасть клопотання про перевід в’язнів до вас, ви отримаєте людей без жодних проблем.
Візе не був у цьому зацікавлений, армію він згадав для годиться. Нойбауер знав і про це. Візе нервово посмикував вусики.
– Я таки чогось не розумію, досі я просто отримував людей.
– Для експериментів? Від мене?
– Звідси, з табору.
– Мабуть, якесь непорозуміння. – Нойбауер взявся за телефон. – Зараз з’ясуємо.
Насправді він і так усе знав. Поставив кілька запитань і поклав слухавку.
– Як я і думав, пане докторе. Раніше ви просили людей для легких робіт, і вам їх надавали, таке наш відділ праці робить без жодних формальностей. Ми надаємо людей для десятків підприємств щодня, але вони залишаються в підпорядкуванні табору. Сьогоднішня справа виглядає інакше, ви просите людей для клінічних експериментів, а для цього потрібне розпорядження про перевід. Люди офіційно перейдуть під вашу відповідальність, щоб усе оформити, мені потрібен наказ.
Візе похитав головою.
– Не бачу різниці, це те саме, – роздратовано сказав він, – я і раніше використовував людей для експериментів.
– Я про це нічого не знаю. – Нойбауер відкинувся в кріслі. – Я знаю лише те, що написано в документах. І, гадаю, краще, аби так усе і залишилося. Ви ж не зацікавлені привертати увагу влади до цього непорозуміння?
Візе мовчав, він збагнув, що загнав себе в кут.
– А якби я попросив людей для легких робіт, я б їх отримав? – урешті спитав він.
– Безперечно. Для цього й існує наш відділ праці.
– Добре, тоді прошу виділити мені шість осіб для легких робіт.
– Але ж пане штаб-лікарю! – докірливо мовив Нойбауер, насолоджуючись тріумфом. – Мушу зізнатися, я не розумію причин такої блискавичної зміни ваших бажань. Спершу ви просите якомога виснаженіших людей, а тоді таких, що годяться для легкої роботи. Це протилежні, непоєднувані речі! Наші найвиснаженіші в’язні навіть шкарпетки церувати не спроможні, повірте мені. В нас тут не курорт, а табір перевиховання і праці з прусськими порядками.
Візе сковтнув, зірвався на ноги і вхопив свою шапку. Підвівся і Нойбауер. Він був задоволений, що зміг роздратувати Візе, але наживати собі ворога не планував. Колишній гауляйтер одного дня міг знову опинитися на своєму місці, тому він промовив:
– Пане докторе, я маю іншу пропозицію.
Візе обернувся. Він був блідий як смерть, на сполотнілому обличчі веснянки здавалися ще яскравішими.
– А саме?
– Якщо вам так потрібні люди, ви можете спитати, чи будуть добровольці. Так ми оминемо формальності. Якщо хтось із в’язнів хоче прислужитися науці, ми не заперечуємо. Це не зовсім офіційний шлях, але я все владнаю, особливо якщо йтиметься про тих дармоїдів з Малого табору. Вони підпишуть папери – і справу полагоджено.
Візе відповів не одразу.
– У такому разі вам навіть не доведеться платити за роботу, – привітно додав Нойбауер, – офіційно люди залишаться в таборі, бачите, я роблю все, що в моїх силах.
– Не розумію, чого ви раптом усе ускладнюєте, я служу батьківщині, – недовірливо промовив Візе.
– Ми всі служимо. І я не ускладнюю, лише дотримуюся правил. Бюрократія, знаєте. Мабуть, такому генієві науки, як ви, це здається непотрібним, але для нас тут порядок і правила – це частина життя.
– Отже, я таки можу взяти шість добровольців?
– Шість і навіть більше, якщо вам потрібно. У Малий табір вас проведе штурмфюрер Вебер, дуже здібний чоловік.
– Добре, дякую.
– Прошу ласкаво, радий допомогти.
Візе вийшов, а Нойбауер взявся телефоном інструктувати Вебера:
– Хай добре попітніє! Жодних наказів! Лише добровольці. Може вмовляти, поки не лусне, якщо ніхто не схоче, ми нічим не можемо допомогти. – Нойбауер посміхнувся і поклав слухавку.
Настрій у нього поліпшився, приємно вказати черговому чванькові, що й він, Нойбауер, дещо вирішує. Особливо вдалою була ідея з добровольцями, знайти охочих Візе буде дуже непросто. Майже всі в’язні добре знали, про що йдеться. Навіть табірному лікареві здорових людей для своїх експериментів доводилося виловлювати на вулицях. Нойбауер усміхнувся і постановив довідатися потім, чим закінчилася справа.
– Рану видно? – спитав Лєбенталь.
– Майже ні, – відповів Берґер, – СС точно не побачить, це передостанній жувальний зуб, а щелепа заціпеніла.
Тіло Ломанна поклали перед бараком, ранкова перекличка закінчилася. Вони чекали на труповозку. Агасфер стояв поруч із 509 і ворушив губами.
– Старий, цьому кадіш можеш не читати, – пояснив 509, – він був протестантом.
Агасфер підвів очі.
– Це йому не зашкодить, – промовив і продовжив бурмотіти.
З’явився Бухер, за ним ішов Карел, хлопчина з Чехословаччини. Його ноги були тоненькі, як патички, а маленьке, мов кулак, обличчя не пасувало до великого черепа. Він похитувався.
– Кареле, вертайся, тут надто зимно для тебе, – сказав 509.
Хлопчина похитав головою і підійшов ближче. 509 знав, чому він хоче залишитися. Ломанн часом ділився з ним хлібом. А це були Ломаннові похорони: дорога до цвинтаря, вінки і квіти з гірким запахом, молитви й плачі; все, що вони могли для нього зробити, – стояти поруч із сухими очима і дивитися на тіло, яке лежало під ранішнім сонцем.
– Он їде машина, – сказав Берґер.
Спершу в морг трупи носили просто на ношах, коли тіл побільшало, додався віз із конем, а коли кінь здох, з’явилася старезна вантажівка з відкритим кузовом і високими бортами, така, на яких перевозять забиту худобу. Вона об’їжджала всі бараки і збирала трупи.
– Трупоноси є?
– Нема.
– Доведеться нам самим його завантажити, поклич Вестгофа і Маєра.
– Взуття, – збуджено прошепотів Лєбенталь, – прокляття, ми забули черевики, а вони ж іще цілком добрі, вони нам іще придадуться!
– Точно. Але він мусить бути взутий. У нас є щось?
– У бараці є порвана пара Бухсбаума, я принесу.
– Встаньте колом, – сказав 509, – пильнуйте, аби мене не було видно.
Він клякнув поруч із Ломанном, інші затулили його від вантажівки, яка стояла поруч із 17-м бараком, і від вартових на найближчих вежах. Мешти були завеликі і знялися легко, від Ломаннових ніг лишилися самі кісточки.
– Де інша пара? Скоріше, Лео!
– Ось, на.
Лєбенталь вийшов із барака з подертими черевиками за пазухою. Він став поміж інших так, що зміг впустити черевики просто 509 під ноги. А 509 віддав йому Ломаннове взуття. Лєбенталь запхав їх під куртку, затис під пахвами і так попрямував назад у барак. 509 натяг Ломаннові подерті черевики Бухсбаума і, похитуючись, випростався. Вантажівка стояла тепер перед 18-м бараком.
– Хто за кермом?
– Сам капо. Штрошнайдер.
Лєбенталь повернувся.
– Як ми могли таке забути! – мовив він до 509. – Там іще добрі підошви.
– Продамо?
– Обміняємо.
– Добре.
Машина наближалася. Ломанн лежав на сонці. Його рот трохи перекосився і привідкрився, а одне око блискало, мов жовтий роговий ґудзик. Усі мовчали і дивилися на нього – а він був невимовно далеко.
Трупи із секції В і С уже повантажили.
– Рухайтеся! – закричав Штрошнайдер. – Чекаєте на проповідь? Кидайте тих смердюхів сюди.
– Ходіть, – сказав Берґер.
Цього ранку в секції D було лише чотири трупи. Для перших трьох місце знайшлося, а куди покласти Ломанна, ветерани не уявляли. Кузов був заповнений тілами, вони лежали купою одне на одному. Більшість задубілі.
– Наверх його! – командував Штрошнайдер. – Я ще маю вас вчити? Хай хтось залізе в кузов, свині ліниві! Ваша єдина робота – дохнути і вантажити!
Із землі запхати Ломанна в кузов вони не змогли.
– Бухере, Вестгофе, ходіть! – покликав 509.
Вони поклали труп на землю. Лєбенталь, 509, Агасфер і Берґер допомагали Бухерові й Вестгофові видряпатись на машину. Бухер уже майже був там, але послизнувся і мало не впав. Він намагався втриматись, вхопився за якесь іще не задубіле тіло і разом із ним звалився з машини вниз. Страхітливо смиренне падіння, наче на землю ковзнув просто мішок з кістками.
– Прокляття! – закричав Штрошнайдер. – Що за паскудство?
– Бухере, швидше! Лізь знову! – шепотів Берґер.
Важко дихаючи, вони знову намагалися випхати Бухера на машину. Цього разу йому вдалося втриматися.
– Спершу інше, – сказав 509, – воно ще м’яке, легше пропхати вперед.
Це було тіло якоїсь жінки. Вона була важча, ніж більшість трупів у таборі. В неї ще були губи. Вона померла не з голоду. Мала груди, а не мішки шкіри і не була з жіночого відділу, який межував з Малим табором, інакше була б значно вихудліша. Мабуть, вона була з табору для євреїв з південноамериканськими в’їзними документами, там іще сиділи сім’ями.
Штрошнайдер виліз із кабіни і побачив жінку.
– Вирішили розважитись, козли смердючі? – зареготав, жарт видався йому дуже вдалим. Як капо команди трупоносів, він не мусив їздити сам, але це була нагода посидіти за кермом. Раніше він був водієм і завжди, коли була змога, їздив на всьому і всюди. Водіння піднімало йому настрій.
Урешті вісьмом в’язням таки вдалося випхати тіло на кузов. Вони тремтіли від виснаження. Коли запихали Ломанна, Штрошнайдер плювався в них жувальним тютюном. Порівняно з жінкою Ломанн був мов пір’їнка.
– Зачепіть його за щось, – шепотів Берґер Бухерові й Вестгофові. – Зачепіть його руку за якусь іншу.
Їм вдалося просунути руку Ломанна крізь бортові дошки, рука звисала назовні, а тіло міцно трималося під пахвою за поперечини.
– Готово, – сказав Бухер і ковзнув вниз.
– Готово, ви, сарана проклята?
Штрошнайдер зареготав. Десять метушливих скелетів видалися йому схожими на величезних комах, які тягнуть задубілу одинадцяту.
– Сарана, – повторив він і подивився на ветеранів.
Ніхто не сміявся. Вони хекали і дивилися на вантажівку, з якої стирчали ноги трупів. Багато ніг. Серед них у брудних білих черевиках були й дитячі.
– Ну, тифозники, – сказав Штрошнайдер, поки ліз на своє сидіння, – хто наступний?
Ніхто не відповів. Настрій Штрошнайдера зіпсувався.
– Лайно! – вигукнув він. – Недоробки, ні на що не здатні!
Він різко газонув. Двигун затріскотів, мов кулеметна черга, скелети відсахнулися вбік. Штрошнайдер радісно кивнув і розвернув машину.
Вони стояли, огорнуті синіми вихлопними хмарами. Лєбенталь кашляв.
– Жирна розжерта свиня, – підсумував він.
509 стояв у клубах диму.
– Може, це допоможе проти вошів, – з надією сказав він.
Машина їхала в крематорій, Ломаннова рука стирчала назовні. Вантажівка підстрибувала на нерівній дорозі, рука хиталася, немов махала на прощання.
509 проводив машину поглядом, у кишені він відчував золоту коронку. На якусь мить йому здалося, що таки краще було б, якби той зуб теж зник разом із Ломанном. Лєбенталь досі кашляв, 509 обернувся. Тепер він намацав іще й вчорашню скибку хліба, він досі її не з’їв. Хліб у кишені здавався йому безглуздою потіхою.
– Лео, що з черевиками? Чого вони вартують? – спитав він.
Дорогою в крематорій Берґер побачив Вебера й Візе і негайно пошкутильгав назад.
– Вебер іде! З Гандке і якимось цивільним! Здається, з любителем проводити досліди. Обережно!
У бараках почався переполох. У Малому таборі вищий офіцерський склад СС майже ніколи не з’являвся. Цей візит мав особливі підстави, це розумів кожен.
– Агасфере, вівчур! – закричав 509. – Сховай його!
– Думаєш, вони хочуть перевіряти бараки?
– Сподіваюся, ні, з ними цивільний.
– Де вони? Встигнемо? – спитав Агасфер.
– Так, давай рухом!
Вівчур слухняно ліг, Агасфер гладив його, а 509 зв’язував руки і ноги, аби той не вибіг надвір. Щоправда, він ніколи так не робив, але цей візит був незвичний, тож краще не ризикувати. Агасфер запхав йому в рота шмату, так він міг дихати, але не гавкати. А тоді вони заштовхали його в найтемніший закуток.
– Будь тут! – Агасфер підняв руку. – Спокійно! Місце!
Вівчур спробував підвестися.
– Лежати! Тихо! Місце!
Божевільний зм’якло осів.
– Усім вийти! – кричав знадвору Гандке.
Скелети тлумилися коло виходу, тих, хто не міг сам іти, підтримували чи виносили товариші і складали на землю. Утворилася жалюгідна купа півживих і виголоднілих людей.
– Це те, що вам потрібно? – звернувся Вебер до Візе.
Крила носа у Візе зарухалися так, наче він нюхав печеню.
– Чудові екземпляри, – пробурмотів він, начепив окуляри в роговій оправі і взявся оглядати ряди.
– Хочете відібрати? – спитав Вебер.
Візе прокашлявся.
– Так, хоча йшлося про добровольців.
– Добре, ваша справа, – відповів Вебер. – На легкі роботи, шестеро, крок вперед.
Ніхто не ворухнувся. Вебер почервонів. Старости бараків криком повторили команду і почали виштовхувати людей вперед. Вебер знуджено ходив повз ряди і раптом побачив Агасфера в задньому ряді 22-го барака.
– Оцей, з бородою! – крикнув він. – Крок вперед! Ти не чув, що бороди заборонені? Старосто! Ви куди дивилися? Нащо ви тут взагалі? Тип з бородою, вийти з ряду!
Агасфер зробив крок уперед.
– Застарий, – пробурмотів Візе і покликав Вебера вбік. – Хвильку, думаю, це слід робити інакше.
– Люди, – заговорив він м’яким голосом, – вам треба в госпіталь. Усім. У табірному лазареті немає місця. Я маю місце для шістьох. Вам дадуть зупу і м’ясо, ситну їжу. Шестеро, кому найбільше це потрібно, – крок уперед.
Не вийшов ніхто, у такі казочки в таборі не вірили. А ветерани ще й впізнали Візе. Вони знали, він уже кілька разів брав людей – і ніхто не повернувся.
– Виходить, у вас усіх ще забагато жертя, так? – заревів Вебер. – Це ми виправимо. А тепер шестеро зробили крок вперед, негайно!
У секції B один скелет вивалився з ряду і стояв, похитуючись.
– Добре, – сказав Візе й оглянув його, – розважливе рішення, дорогий мій, ми вас відгодуємо.
З ряду вийшов другий, а за ним і третій скелет. Новачки.
– Ну ж бо! Ще троє! – кричав роздратований Вебер. Нойбауерова ідея з добровольцями здавалась йому маячнею з похмілля. Наказ канцелярії – і шестеро осіб у розпорядженні Візе, тільки й справи.
У Візе смикалися кутики рота.
– Люди, я особисто гарантую вам добрі харчі. М’ясо, какао, поживні зупи!
– Пане штабний лікарю, – мовив Вебер, – ця банда не розуміє, коли з ними так розмовляють.
– М’ясо? – спитав скелет Вася, він стояв поруч із 509 як загіпнотизований.
– Звісно, мій любий. – Візе обернувся до нього. – Щодня, щодня порція добірного м’яса.
Вася жував. 509 застережливо штовхнув його ліктем. Майже непомітний рух, але Вебер його таки помітив.
– Ах ти тварюко! – Він вдарив 509 у живіт.
Вебер вважав удар не надто сильним, радше застережним. Але 509 впав.
– Встати, симулянт!
– Не так, не так, – забурмотів Візе, стримуючи Вебера. – Мені потрібні цілі й неушкоджені.
Він схилився над 509 і обмацав його. За якусь мить 509 розплющив очі, але дивився не на Візе, а на Вебера. Візе випростався.
– Вам треба у шпиталь, мій дорогий. Ми про вас подбаємо.
– Я не поранений, – задихаючись, промовив 509 і натужно зіп’явся на ноги.
Візе усміхнувся.
– Мені як лікареві краще знати. – Він обернувся до Вебера. – Ось іще двоє. Отже, бракує одного. Когось молодшого. – Він вказав на Бухера, який стояв з іншого боку від 509. – Наприклад, ось цього.
– Марш, вийти зі строю!
Бухер встав поруч із 509 та іншими. У просвіті, який утворився між в’язнями, Вебер побачив чеського хлопчину Карела.
– Он іще пів порції, хочете його на добавку?
– Дякую, та мені потрібні лише дорослі. Цих достатньо. Сердечно дякую.
– Добре. Ви, шестеро, за п’ятнадцять хвилин зголосіться в канцелярії. Старосто блоку! Записати номери! Помитися, смердючі свині!
Вони стояли як блискавкою вражені. Мовчали, знали, що на них чекає. Лише Вася радісно всміхався. Через постійний голод він з’їхав з глузду і вірив Візе на слово. Троє новеньких втупилися в порожнечу; вони були настільки безвольні, що покірно виконали б будь-який наказ, навіть якби довелося кинутися на дріт під напругою. Агасфер лежав на землі і стогнав. Після того як Вебер і Візе пішли, Гандке потовк його кийком.
– Йозефе! – З боку жіночого табору долинув слабкий голос.
Бухер не ворухнувся. Берґер штовхнув його.
– Це Рут Голлянд.
Жіночий і Малий табори розділяли два ряди колючого дроту, струм тут не застосовували. Там було лише два бараки, їх звели під час війни, коли почалися масові арешти. До того жінок у таборі не було.
Два роки тому Бухер кілька тижнів працював там столяром. Тоді й зустрів Рут Голлянд. Час до часу їм вдавалося таємно бачитися і розмовляти, а потім Бухера перевели в іншу бригаду. Знову вони побачилися, лише коли він потрапив у Малий табір. Відтоді, ночами або в туман, вони перешіптувались.
Рут Голлянд стояла за колючим дротом. На вітрі довкола її тоненьких ніг лопотіла смугаста роба.
– Йозефе! – покликала вона ще раз.
Бухер підвів голову.
– Відступи від дроту! Вони тебе бачать!
– Я все чула. Не роби цього!
Вона хитала головою з коротким, цілком сивим волоссям.
– Залишся тут! Не йди! Йозефе, залишся!
Бухер безпомічно поглянув на 509.
– Ми повернемося, – відповів за нього 509.
– Він не повернеться. Я знаю. І ти також знаєш. – Вона притисла руки до дроту. – Ніколи ніхто не повертається.
– Рут, відійди. – Бухер озирнувся на вартові вежі. – Стояти так дуже небезпечно.
– Він не повернеться! Ви всі це знаєте!
509 не відповів, казати було нічого. Він наче весь занімів, емоцій більше не було, не відчував нічого ні до інших, ні до себе. Все скінчилося, він вже це знав, але ще не відчував. Відчував лише те, що нічого не відчуває.
– Він не повернеться, – повторила Рут Голлянд, – йому не можна йти.
Бухер втупився у землю, він був надто приголомшений, аби відповідати.
– Йому не можна йти, – казала Рут Голлянд. Це було наче літанія, монотонне, незворушне голосіння. Благання за межею напруження. – Хай йде хтось інший. Він молодий. Хай замість нього піде хтось інший.
Ніхто не відповідав, усі знали, що Бухер мусить іти. Гандке занотував номери. Та й хто б за нього пішов? Вони стояли й дивилися одне на одного. Ті, хто мав іти, і ті, хто залишався. Вдивлялися одне в одного. Легше було б витримати, якби Бухера і 509 вбило ударом блискавки. Нестерпно було ще й тому, що в цьому останньому погляді була брехня, мовчазне «Чому я? Чому саме я?» в очах одних і «Богові дякувати, не я! Не я!» – в інших.
Агасфер повільно підвівся з землі, якусь мить він заціпеніло дивився вперед, а тоді пригадав щось і зашепотів.
Берґер обернувся.
– Я винен, це через мене, – раптом застогнав старий, – я, моя борода, це через неї він сюди прийшов! Якби не вона, він би залишився там, ой-вей…
Двома руками він почав смикати себе за бороду, по обличчю котилися сльози, йому не вистачало сил, аби видерти волосся. Він сидів на землі і знесилено тягав себе за бороду.
– Іди в барак, – гостро промовив Берґер.
Агасфер пильно подивився на нього, а тоді впав обличчям на землю й заголосив.
– Ми мусимо йти, – сказав 509.
– Зуб де? – спитав Лєбенталь.
509 поліз до кишені і простягнув його Лєбенталеві.
– Тут.
Лєбенталь взяв коронку. Він тремтів.
– Твій Бог! – забурмотів він і показав у бік міста і згорілої церкви. – Твій знак! Твій вогняний стовп!
509 знову поліз у кишеню, коли виймав зуб, він натрапив на кусень хліба. І яка йому тепер користь з того, що вчора він не з’їв хліб? Він простягнув його Лєбенталю.
– З’їж сам, – промовив Лєбенталь з безсилою люттю. – Це твій хліб.
– Мені його їсти вже немає сенсу.
Кусень хліба побачив мусульманин. Із широко розкритим ротом він рвучко кинувся вперед, обхопив руку 509 і спробував вихопити хліб. 509 відштовхнув його й запхав кусень хліба в руку Карела, який весь час мовчки стояв поруч. Мусульманин спробував вирвати хліб у Карела. Хлопчина спокійно і точно копнув його в гомілку, той захитався, а інші в’язні миттю відіпхнули його геть.
Карел дивився на 509.
– Ви опинитесь у газовій камері? – Він питав так, як питають про мету поїздки, і не мав злого на думці. Він виріс у концтаборах і нічого іншого не знав.
– Тут немає газових камер, Кареле, ти мав би це знати, – сердито відказав Берґер.
– У Біркенау вони казали нам те саме. Якщо вам дадуть рушники і скажуть митися, тоді це газ.
Берґер відсунув його вбік.
– Йди і їж свій хліб, інакше його хтось забере.
– Я обачний. – Карел запхав хліб у рот.
– Ходімо, – сказав 509.
Рут Голлянд заплакала. Її руки висіли на колючому дроті, мов пташині кігті, вона шкірила зуби і стогнала. Сліз не було.
– Ходімо, – повторив 509.
Він ковзнув поглядом по тих, хто не мусив іти. Більшість уже байдуже поповзла до бараків, залишилися тільки ветерани і кілька інших в’язнів. Раптом 509 відчув, що має сказати ще щось дуже важливе, щось, від чого залежатиме все. Він напружував мозок з усіх сил, але не міг піймати це в думках і скласти в слова.
– Не забудьте цього, – врешті промовив він.
Усі мовчали, він бачив, що вони все ж забудуть. Надто часто траплялося таке на їхніх очах. Бухер напевно б не забув, він досить молодий, але він теж мусив іти.
Вони пленталися дорогою. Не милися, це був Веберів жарт: води в таборі завжди бракувало. Йшли вперед, не озиралися. Минули ворота в колючому дроті, які відділяли Малий табір. Ворота смерті. Вася плямкав, троє новеньких ішли як автомати. Проходили повз перші бараки робочого табору. Бригади давно були на роботах. Бараки стояли невтішно порожні та здалися 509 найжаданішими у світі. Раптом вони стали для нього затишком, життям і безпекою. Йому захотілося заповзти туди і сховатися від безжальної ходи у тенета смерті. «Ще б два місяці, – пригнічено думав він. – Можливо, лише два тижні. Все даремно. Даремно».
– Друже, – раптом мовив хтось зовсім поруч із ним. Чоловік із чорним від заросту обличчям стояв перед дверима 13-го барака.
509 підвів очі.
– Не забувайте цього, – пробурмотів він. Чоловіка він не знав.
– Ми не забудемо, – відповів той. – Куди ви йдете?
Люди, що залишилися в робочому таборі, бачили Вебера і Візе. Вони знали, що той візит був особливим.
509 зупинився і подивився на чоловіка. Раптом заціпеніння минуло. Він знову відчував: мусить сказати щось важливе.
– Не забувайте цього, – шепотів він. – Ніколи, ніколи!
– Ніколи, – твердо повторив чоловік. – Куди ви маєте йти?
– В один госпіталь. Будемо піддослідними кроликами. Не забудьте цього. Як тебе звати?
– Левінські, Станіслав.
– Не забудь цього, Левінські, – сказав 509. Здавалося, що особисте звертання додає сказаному сили. – Левінські, не забудь.
– Я не забуду.
Левінські торкнувся плеча 509. Для 509 цей доторк був чимось значно глибшим. Він іще раз поглянув на Левінські. Той кивнув. Його обличчя було не таке, як у Малому таборі. 509 відчув, що його зрозуміли. Він пішов далі.
На нього чекав Бухер. Вони наздогнали групу чотирьох інших, які не припиняли руху й були вже трохи попереду.
– М’ясо, – бурмотів Вася. – Зупа і м’ясо.
Сперте холодне повітря канцелярії тхнуло ваксою для взуття. Капо приготував папери. Він виразно глянув на шістьох в’язнів.
– Ви маєте це підписати.
509 подивився на стіл, він не розумів, що тут було підписувати. Зазвичай ув’язнені виконували наказ, жодних формальностей ніколи не було. Він відчув, що на нього хтось дивиться. Це був один з писарів, який сидів за капо. Чоловік із вогняним волоссям. Щойно він помітив, як 509 звернув на нього увагу, він майже непомітно похитав головою справа наліво й одразу втупився поглядом у свій стіл.
Увійшов Вебер. Усі виструнчились.
– Працюйте далі, – скомандував він і взяв папери зі столу. – Досі не готове? Нумо, підписуйте вже!
– Я не вмію писати, – сказав Вася, він стояв найближче до столу.
– Тоді постав три хрестики.
Вася зробив три хрестики.
– Наступний!
Три новачки підходили один за одним. 509 відчайдушно намагався зібратися на силі. Йому здавалося, що ще є вихід, ще є надія. Він поглянув на писаря, але той більше не підводив очей.
– Тепер ти, – прогарчав Вебер. – Ну ж бо, підписуй, щось ти замріявся!
509 взяв аркуш до рук. Перед очима помутніло, кілька машинописних рядків розпливалися і стрибали перед очима.
– Читати зібрався?! – Вебер дав йому стусана. – Підписуй, пес шолудивий!
509 прочитав достатньо, він прочитав слова «своїм підписом добровільно засвідчую…». Він впустив аркуш на стіл. Ось вона, розпачлива остання нагода! Ось що мав на увазі писар.
– Ти, козел смердючий, підписуй! Мені що, водити твоєю рукою?
– Я добровольцем не зголошувався, – сказав 509.
Капо витріщився на нього. Писарі підняли голови і миттю знову поринули у папери. На якусь мить запала тиша.
– Що? – Вебер не вірив своїм вухам.
509 зібрався з духом.
– Добровільно я не зголошуюся.
– Ти відмовляєшся підписувати?
– Так.
Вебер облизав губи.
– Отже, ти не підпишеш?
Він вхопив ліву руку 509, викрутив її і рвучко потяг угору за спину. 509 впав на підлогу. Вебер міцно тримав викручену руку, потяг 509 догори, розхитав його й наступив на спину. 509 крикнув і стих.
Іншою рукою Вебер взяв його за комір і поставив на ноги. 509 впав.
– Слабак! – гаркнув Вебер і відчинив двері. – Кляйнерте! Міхелю! Заберіть цього дохляка звідси і приведіть до тями. Залиште його там, я згодом підійду.
509 потягли геть.
– Тепер ти! – звернувся Вебер до Бухера. – Підписуй!
Бухер тремтів. Не хотів тремтіти, але опанувати себе не міг. Раптом він залишився сам. 509 забрали. Все в ньому ослабло. Треба швидко зробити те, що зробив 509, інакше буде запізно і він, як автомат, виконає все, що йому накажуть.
– Я теж не підпишу, – пробурмотів він.
Вебер вишкірився.
– Ти подивися! Ще один! Майже як у старі добрі часи!
Удару Бухер майже не відчув. З гуркотом на нього вмить опустилася темрява. Коли він опритомнів, над ним стояв Вебер. «509, – подумав він. – 509 старший за мене на двадцять років. З ним він зробив те саме. Я мушу витримати!» Він відчув, як викручують його руки, як плечі горять вогнем, як їх прохромлюють ножі, і вже не чув свого крику – а тоді знову провалився у морок темряви.
Коли вдруге прийшов до тями, то разом з 509 лежав в іншому приміщенні на вологій цементній долівці. Крізь шум долинав голос Вебера.
– Я б міг наказати, аби хтось підписав папери за вас, і справа була б залагоджена, але я цього не зроблю. Спершу я без поспіху зламаю вашу впертість. Ви самі підпишете папери, ви на колінах благатимете дозволу підписати, як будете ще спроможні писати.
Навпроти вікна 509 побачив темну пляму Веберової голови. На тлі неба вона здавалася величезною. Голова була смертю, а небо за нею раптово, на якусь мить, стало символом життя, життя, байдуже, де і якого – завошивленого, побитого, скривавленого, але життя. Життя попри все. Він знову задерев’янів, нерви милосердно розслабилися, і все зникло, все, окрім гулкого шуму у вухах. Коли опритомнів, у голові, наче стороння, зродилася думка: навіщо я борюся, однаково ж помирати, тут заб’ють до смерті, а там зроблять смертельну ін’єкцію. Там смерть прийде швидше і безболісно. А тоді він почув голос поруч, свій власний голос, здавалося, ним говорить хтось інший:
– Ні, я не підпишу, не підпишу, а якщо мене заб’ють…
Вебер сміявся.
– Здається, ти цього прагнеш? Ти, мішок кісток! Хочеш, аби все швидше скінчилося? Ми забиваємо до смерті тижнями, а з тобою ми щойно почали.
Він знову взяв до рук ремінь. Удар прийшовся 509 по очах, але не поранив їх. Очі позападали надто глибоко. Другий удар відчули губи – вони тріснули, як сухий пергамент. Після кількох наступних ударів пряжкою по черепі він знову знепритомнів. Вебер відсунув його вбік і взявся за Бухера. Той намагався ухилитися, але був надто повільним. Удар потрапив по носі, Бухер зіщулився, а Вебер копнув його в пах. Бухер скрикнув. Іще кілька разів він відчув пряжку на своїй шиї, а тоді знову провалився в темряву.
Він чув чиїсь нечіткі голоси, але не рухався: доки вдавав непритомного, його не били. Над ним нескінченно лунали голоси, намагався не слухати, але вони наближалися і впивалися у вуха й у мозок.
– Шкода, пане докторе, але якщо люди не хочуть іти добровільно… Ви ж бачите, Вебер робив усе, аби їх переконати.
Настрій у Нойбауера був чудовий. Події перевершили всі його сподівання.
– Ви на цьому наполягали? – спитав він у Візе.
– Звичайно ні.
Бухер обережно спробував примружити очі. Але повіки його не слухалися, вони піднялися, мов у механічної ляльки. Він побачив Візе і Нойбауера. А тоді 509. Його очі теж були розплющені. Вебера не було.
– Звичайно ні, – ще раз наголосив Візе. – Як культурна людина…
– Як культурна людина, – перебив Нойбауер, – ви потребуєте цих людей для своїх експериментів. Правда?
– Це справа науки. Наші досліди рятують життя десяткам тисяч інших людей. Можливо, ви цього не розумієте…
– Розумію. А от ви, можливо, не розумієте, що відбувається тут. Це справа дисципліни. Також дуже важлива річ.
– Кожен на своєму місці, – високопарно промовив Візе.
– Саме так. Мені шкода, що не зміг вам допомогти. Але своїх підопічних ми ні до чого не силуємо. А ці люди, здається, не хочуть нікуди з табору йти. – Він звернувся до 509 і Бухера: – Отже, ви б таки хотіли залишитися в таборі?
509 заворушив губами.
– Що? – строго спитав Нойбауер.
– Так, – відповів 509.
– А ти там?
– Я теж, – прошепотів Бухер.
– Бачите, пане штабний лікарю? – Нойбауер усміхнувся. – Нічого не вдієш, люди люблять це місце.
Візе навіть не всміхнувся.
– Йолопи, – зневажливо промовив він до 509 і Бухера. – Цього разу ми й справді не планували робити нічого іншого, окрім експериментів з годування.
Нойбауер випустив сигарний дим.
– Тим краще, буде їм подвійна покара за недотримання субординації. Проте якщо хочете пошукати в таборі заміну цим двом – ласкаво просимо, пане докторе.
– Дякую, – холодно відказав Візе.
Нойбауер зачинив за ним двері й повернувся назад в ореолі терпкої блакитної хмарки тютюнового диму. Від цього запаху в легенях 509 з’явилося бажання курити. Воно не мало з ним нічого спільного; це було чуже, самостійне бажання, яке оселилося в його легенях. Він несвідомо глибоко вдихнув і відчув смак диму. Дихав і спостерігав за Нойбауером. Якусь мить не міг второпати, чому його й Бухера не відіслали-таки з Візе, а тоді зрозумів. Було лише одне пояснення. Вони не виконали наказу офіцера СС, і тепер їх покарають за це в таборі. Кару легко передбачити: людей у таборі вішали за непокору простому капо. Він раптом відчув, що не підписати було помилкою. З Візе в них, можливо, ще був шанс. А тепер їм кінець.
У ньому розросталося задушливе каяття. Тисло шлунок, застилало очі, від нестримної жаги тютюнового диму обертом ішла голова.
Нойбауер подивився на номер на грудях 509. Це був початковий, тризначний номер.
– Скільки ти вже тут? – спитав він.
– Десять років, пане оберштурмбанфюрере.
Десять років. Нойбауер навіть не знав, що в таборі досі є в’язні, які потрапили сюди з моменту його заснування. «Власне, це знак моєї м’якості», – подумав він. Таборів, які мають таких довголітніх в’язнів, точно небагато. Він затягнувся. Можливо, колись це стане йому в пригоді. Хтозна, що ще може трапитися.
Зайшов Вебер. Нойбауер вийняв із рота сигару і відригнув. На сніданок він їв яєчню з ковбасою – одну з улюблених страв.
– Оберштурмфюрере Вебер, – почав він, – цього в наказі не було.
Вебер поглянув на нього, чекав на жарт. І не дочекався.
– Ми їх повісимо сьогодні ввечері, під час переклички, – сказав урешті він.
Нойбауер відригнув удруге.
– Наказу не було, – повторив він. – До речі, чому ви робите такі речі на власний розсуд?
Вебер відповів не відразу. Він не міг збагнути, чому Нойбауер звертає увагу на таку дрібницю.
– Для цього є досить людей, – сказав Нойбауер. Останнім часом Вебер став надто самостійним. Йому піде на користь, якщо й він зрозуміє, хто тут віддає накази і розпорядження. – Що з вами, Вебере? Нерви здають?
– Ні.
Нойбауер знову обернувся до 509 і Бухера. Повісять, сказав Вебер. Власне, правильно. Але навіщо? День склався краще, ніж можна було очікувати. Окрім того, видалася гарна нагода показати Веберові, що не всі його задуми мають здійснюватися.
– Це не була пряма відмова виконати наказ, – пояснив він. – Я розпорядився взяти добровольців, а те, що я тут побачив, на це не схоже. Посадіть їх на два дні в бункер. Лише це, більше нічого не робіть. Більше нічого, Вебере, вам зрозуміло? Я хочу, щоб мої накази виконували.
– Так точно, зрозумів, буде зроблено.
Нойбауер вийшов. Задоволений і з відчуттям власної переваги. Вебер зневажливо подивився йому вслід. «Нерви, – подумав він. – Хто тут має міцні нерви? І хто розм’як? Два дні в бункері!» Він роздратовано обернувся. На розбите обличчя 509 впав промінь сонця. Вебер уважніше подивився на нього.
– Тебе я знаю. Звідки?
– Я не знаю, пане оберштурмфюрере.
509 знав точно, але сподівався, що Вебер не пригадає.
– Звідкись я тебе знаю. Ну, нічого, ще виявиться звідки. Де ти поранився? Що з обличчям?
– Я впав, пане оберштурмфюрере.
509 зітхнув з полегшенням, це вже була стара рутина. Відомий жарт іще з тих старих часів, коли він опинився в таборі. Тоді ніхто не смів визнавати, що його били.
Вебер іще раз глянув на нього.
– Звідкись же я цю пику знаю, – пробурмотів він. А тоді прочинив двері і скомандував: – Заберіть цих обох в бункер. На два дні. – А тоді знову звернувся до 509 і Бухера. – Не сподівайтеся, що вам вдалося вислизнути, брудні потвори! Я вас іще повішу!
Їх виволокли геть. Від болю 509 замружив очі, а тоді вдихнув свіже повітря. Розплющив очі, а над ним було небо. Блакитне і безмежне. Він обернув голову до Бухера й поглянув на нього. Вони вислизнули. Принаймні цього разу. В це важко було повірити.
