Читать книгу Диявол у Білому місті - Ерік Ларсон - Страница 10

Нічого. Стільки було енергії, стільки бравади, а тепер – зовсім нічого. Надворі стояв липень 1890 року, від голосування Конгресу за проведення Всесвітньої «Колумбівської» виставки в Чикаго минуло майже півроку, а сорок п’ять членів виставкового комітету так і не визначилися, де саме в місті слід проводити той захід. На момент голосування на кону стояла честь і гордість міста, і тоді все Чикаго було одностайне. Його представники нахвалялися перед Конгресом, що місто може надати масштабніше і більш відповідне середовище для події, ніж будь-що з того, що можуть запропонувати Нью-Йорк, Вашингтон чи будь-яке інше місто. А нині кожен район Чикаго наполягав на тому, щоб місце було обране саме на його території, і на перешкоді остаточному рішенню стали скандали на цьому ґрунті.

Комітет із територій і будівель ярмарку конфіденційно звернувся до Бьорнема з тим, щоб той дав оцінку кільком територіям у місті. Так само делікатно комітет звернувся до Бьорнема й Рута з проханням, щоб вони, врешті-решт, взяли на себе керівництво проектуванням і будівництвом ярмарку. Для Бьорнема кожна втрачена хвилина була крадіжкою й так обмеженого часу на всі роботи. Остаточний документ було підписано у квітні президентом Бенджаміном Гаррісоном, він встановив день освячення виставки – 12 жовтня 1892 року на честь тієї дати чотириста років тому, коли Колумб уперше уздрів Новий Світ. Проте урочисте відкриття мало статися пізніше, 1 травня 1893 року, щоб Чикаго добре підготувалося. Навіть у такому разі, розумів Бьорнем, більшу частину території треба повністю підготувати до дня освячення. Тож лишалося тільки двадцять шість місяців.

Знайомець Бьорнема Джеймс Еллсворт був однією з чільних осіб у комітеті; його також розчаровувала ця патова ситуація, до якої він сам багато в чому спричинився.[98] Дорогою у відрядження до штату Мен у середині липня він побував у Брукліні (штат Массачусетс) і там завітав до кабінету Фредеріка Ло Олмстеда, щоб умовити його прибути в Чикаго й дати свою оцінку пропонованим варіантам місць (а може, він би також погодився оформлювати ландшафт для ярмарку?). Еллсворт мав надію, що думка Олмстеда, з огляду на репутацію «чародія Центрального парку», допоможе швидко прийняти рішення.

Те, що з усіх відповідальних людей саме Еллсворт пішов на цей крок, мало неабияке значення. Спочатку він навіть не був певний, чи варто Чикаго приймати ту всесвітню виставку. Він погодився виконувати роль керівника просто через те, що боявся: майбутній ярмарок справді може виправдати ті скромні очікування, які покладає на цей американський прожект Європа, тобто стати «просто ярмарком у звичайному розумінні слова». І він вважав беззаперечним, що місту необхідно захистити свою честь, створивши подію історичного масштабу. Тільки з кожним рухом годинникової стрілки цей шанс був готовий вислизнути з рук.

Він запропонував Олмстедові тисячу доларів за консультацію (нині це близько тридцяти тисяч). Те, що гроші на це він бере з власної кишені, а також те, що наймати Олмстеда він повноважень не мав, підвело містера Еллсворта.

Олмстед чемно відмовив. Еллсвортові пояснив, що ніколи не оформлював ярмарків. До того ж він сумнівався, що є достатньо часу, щоб усе оцінити й винести присуд. Щоб створити ті пейзажні ефекти, над якими працював Олмстед, потрібні були не місяці, а роки, навіть десятиліття. «Усе життя я дивлюся наперед і завжди приношу швидкий ефект у жертву майбутнім аплодисментам, – писав він. – Закладаючи Центральний парк, ми були налаштовані на те, що справжній результат побачимо не менш як через сорок років».[99]

Еллсворт наполягав, що в чиказців на думці проект, який має перевершити навіть паризьку виставку. Описував Олмстедові місто-мрію, спроектоване найкращими архітекторами Америки на території принаймні на третину більшій за територію паризької. Запевняв Олмстеда, що, погодившись допомогти, він внесе своє ім’я до списку тих, хто виконав одне з найпрекрасніших мистецьких творінь століття.

Олмстед дещо поступився і сказав, що подумає про це, домовившись з Еллсвортом про зустріч за три дні, коли той їхатиме назад із Мену.

Олмстед і справді все обдумав і подивився на виставку як на можливість досягти того, за що він давно й запекло боровся, але майже завжди зазнавав поразки. Протягом усієї кар’єри він майже безуспішно намагався розвіяти упередження, що оформлення ландшафтів – це просто таке собі претензійне садівництво, і поставити свою справу поряд з іншими високими видами мистецтва, як-от: малярство, скульптура, архітектура. Олмстед цінував усякі рослини, дерева, квіти не за їхні окремі ознаки, а як форми чи кольори на художній палітрі. «Правильні» клумби викликали в нього внутрішній протест. Троянди для Олмстеда були не просто троянди, а «плями білого або червоного, котрі пом’якшують вигляд зеленої маси».[100] Його дратувало те, наскільки мало людей, як здавалося, розуміли ті ефекти, які він так довго й наполегливо шліфував. «Я, оформлюючи, бачу стежку з ненав’язливою, м’якою, трохи сумною вдачею – надаю відповідної форми ґрунту, прибираю невідповідні елементи й насаджую потрібну рослинність».[101] Щоправда, занадто часто він, «повернувшись через рік, бачив, що все порушено: але чому?! – «Моя дружина так любить троянди!»; «Мені подарували саджанці великих норвезьких хвойних дерев…»; «У мене слабкість до білих берізок – така росла в батьковому дворі, коли я був малий…»

Подібне траплялося і з великими громадськими проектами. Він разом із Кальвертом Воксом облаштовували та дбали про Центральний парк з 1858 до 1876 року, але потім Олмстеду довелося захищати парк від спроб виробляти з його територією таке, що цьому майстрові паркового мистецтва видавалося не менш як варварством. Та не лише Центральний парк – здається, таких знущань зазнавав ледь не кожен парк.

«Уявіть собі, – писав він архітекторові Генрі ван Брюнту, – що вам доручили збудувати грандіозний оперний театр; і тут, коли будівництво вже майже завершене й оформлення повністю продумане, вам раптом кажуть, що щонеділі будівлю використовуватимуть як баптистський храм, тож там треба знайти місце для великого органа, кафедри й чаші зі святою водою. Потім, теж через певний час, вам почнуть казати, що частини вашої опери слід переобладнати на зал суду, в’язницю, концертний зал, готель, ковзанку, хірургічну клініку, цирк, майданчик для виставки собак, гімнастичний зал, бальний зал, вокзал і вежу для відливання дробу![102]» Отака історія, писав він, «завжди й відбувається з громадськими парками. Перепрошую, якщо втомив вас багатослівністю, – у мене стався черговий напад хронічного гніву».

Оформлення ландшафтів, на думку Олмстеда, потребувало більшої громадської уваги, яка, у свою чергу, дасть цьому мистецтву більш високий рівень довіри. Виставка, зрозумів він, може тут стати у великій пригоді, коли буде виконана на тому рівні, який уявляє собі Еллсворт. Проте він мав зважити й на найближчі наслідки такої згоди. Його фірма на той час була завантажена роботою під зав’язку, настільки, що, за словами Олмстеда, «ми самі весь час перебуваємо в нервовій напрузі, посеред хмари хвилювань».[103] А в самого Олмстеда здоров’я дедалі слабшало. Йому було шістдесят вісім років, він трохи кульгав після давньої транспортної аварії: одна нога в нього зрослася так, що стала коротшою за другу. Чоловік був схильний до тривалих нападів меланхолії.[104] У нього боліли зуби. Страждав він на хронічне безсоння і лицьову невралгію. Загадковий шум у вухах заважав йому добре підтримувати розмову. А проте немолодий добродій аж кипів творчими задумами, весь час перебував у русі, от тільки нічні поїздки потягами він щоразу переносив дуже тяжко. Навіть у власному ліжку ночі незрідка ставали для нього безсонними кошмарами, приправленими зубним болем.

Але ідея Еллсворта була переконлива. Олмстед порадився зі своїми синами та новим членом фірми, Генрі Саржентом Кодменом, якого частіше називали Гаррі, – надзвичайно талановитим молодим парковим архітектором, котрий швидко став для Олмстеда цінним порадником і близьким товаришем.

Коли Еллсворт повернувся, Олмстед повідомив йому, що передумав. Він візьме участь у цій авантюрі.

Щойно повернувшись до Чикаго, Еллсворт влаштував так, щоб Олмстеда можна було запросити офіційно, і домовився, щоб той доповідав безпосередньо Бьорнему.

До Олмстеда Еллсворт написав: «Моя позиція щодо цього така. На кону стоїть репутація Америки й репутація Чикаго. Як американський громадянин, ви так само зацікавлені в успіху цього великого, грандіозного задуму, а також із розмови в вами я зрозумів, що в подібних ситуаціях ви бачите всю картину в цілому й не перебуваєте в жодних вузьких рамках».[105]

Звичайно, саме тому, як здається, під час пізніших перемовин і підписання контракту Олмстед за порадою Кодмена попросив за свою працю 22 500 доларів (сьогодні – приблизно 675 000 доларів) – і отримав ці гроші.[106]

У середу 6 серпня 1890 року, через три тижні після візиту Еллсворта до Брукліна, Олмстедові зателефонували з організаційного комітету виставки з питанням: «Коли б ви могли приїхати?»[107]

Олмстед із Кодменом прибули через три дні, у суботу вранці, і побачили, що місто аж гуде від новини, що найновіший перепис населення офіційно підтвердив попередньо приписуваний Чикаго статус другого за розміром міста в Сполучених Штатах, хоча й останній підрахунок показав зовсім незначний розрив між ним і третім містом – Філадельфією (всього лише 52 324 душ). Ця добра новина була втіхою після важкого літа. Нещодавно місто накрила жахлива спека, від якої загинуло сімнадцять людей (одного з яких звали Христос) і яка розбила вщент нахваляння чиказців перед Конгресом про чудовий, «свіжий і приємний» літній клімат у місті, як писала «Tribune» – практично курортний клімат. І саме перед хвилею спеки молодий британський письменник на злеті популярності надрукував про Чикаго ущипливий нарис. «Побачивши його один раз, – писав Редьярд Кіплінг, – не бажаю бачити його знову. Це місто населене дикунами».[108]

Бьорнем зчудувався молодості Кодмена – йому навряд чи було більш як двадцять сім чи двадцять вісім років. Якщо така юна людина завоювала довіру найкращого майстра ландшафтів Америки, то Кодмен, вочевидь, справді великий молодець. Погляд його очей кольору обсидіану був такий гострий, що, здавалося, міг наскрізь пропалювати сталь. У зовнішності Олмстеда Бьорнема вразила крихкість тіла, котре, здавалося, не було призначене тримати настільки масивний череп. Оце голова: зверху лиса, а внизу облямована кудлатою білою бородою – щось таке, як ялинкова кулька зі слонової кістки на купі стружок. Олмстед виглядав утомленим з дороги, але очі в нього були великі, теплі та ясні. Він бажав узятися до справи негайно. Нарешті Бьорнем побачив людину, котра розуміла істинну ціну кожної втраченої хвилини.

Бьорнему, звичайно, були відомі досягнення Олмстеда: Центральний парк на Манхеттені, Проспект-парк у Брукліні, територія Корнелльського та Єльського університетів і чимало іншого. Також він знав, що до того, як працювати в ландшафтній архітектурі, Олмстед був письменником і редактором, подорожував довоєнним Півднем, досліджуючи культуру та практику рабства. Олмстед відомий блискучим розумом і невтомною відданістю справі, але й дошкульною прямотою, котра в нього майже напевне виявлялася з тими, хто не розумів: він створює не якісь там клумбочки й садочки, а великі ландшафти, сповнені таїни, з танцями тіней і сонячних зайчиків на траві.

Водночас Олмстед знав, що саме наполегливість Бьорнема підносила будівлі до хмар. Діловим генієм фірми був Бьорнем, а митцем – Рут. Саме в Бьорнемі Олмстед відчував рідну душу. Бьорнем був чоловік рішучий, прямий і душевний; говорячи, він дивився в очі Олмстеду своїм синім поглядом, і той відчував його переконливість. Порадившись приватно, Олмстед і Кодмен погодилися, що Бьорнем – саме той чоловік, із яким вони можуть працювати.[109]

Тож одразу всі вирушили на оглядини, хоча цей процес важко було б назвати об’єктивним. Бьорнему з Рутом, вочевидь, була до душі одна конкретна територія – Джексон-парк на південному краї Чикаго, просто на схід від Інґлвуда на березі озера. Вийшло так, що це місце було Олмстеду відоме. Двадцять років тому на прохання тих, хто розбивав Саус-парк у Чикаго, Олмстед оглядав і Джексон-парк, і Вашингтон- парк на захід від нього, і широкий бульвар під назвою Мідвей між ними. Замовникам він показав план, за яким Джексон-парк мав перетворитися з пустища, де серед голого піску стоять калюжі, на парк, якого ще не бачила Америка – з водними обширами, катанням на човнах по каналах, лагунах і тінистих бухточках. Ці плани Олмстед завершив перед великою пожежею 1871 року. У відбудовній гарячці влада Чикаго не знайшла часу реалізувати той проект. Парк став частиною Чикаго під час приєднань у 1889 році, але, як відзначив Олмстед, відтоді практично не змінився. Він знав недоліки парку, і то численні недоліки, але був переконаний, що, вміло влаштовуючи дренаж і формуючи парк, можна створити на його території такий ландшафт, у якому ще жодного разу не проводилися ярмарки.

Адже він розумів: у Джексон-парку є принада, рівної якій нема в жодному місті на Землі: широка синява озера Мічиган – дивовижніше тло для виставки-ярмарку годі й уявити.

У вівторок 12 серпня, лише чотири дні по тому, як вони з Кодменом прибули до Чикаго, Олмстед склав звіт до організаторів майбутньої виставки, які, на його невдоволення, обнародували цей документ. Олмстед писав звіт для професіоналів, які сприймуть як належне загальну придатність Джексон-парку для справи й поставляться до цього документа як до рішучої інструкції, як розв’язувати майбутні непрості задачі. Майстер ландшафтів був глибоко здивований, що його звіт опоненти використовують як свідчення, що ярмарок у Джексон-парку проводити неможливо.

Оргкомітет попросив Олмстеда про ще один звіт. Той надав документ у понеділок 18 серпня, через шість днів після першого. Бьорнем несказанно зрадів, зрозумівши, що Олмстед уже встиг дати організаторам дещо більше, ніж ті, напевне, хотіли від нього.

З мовною стилістикою Олмстед не дуже дружив. Речення в його звіті плелися, мов кручені паничі по штахетнику. Але ця проза показувала глибину й витонченість його думки про такі зміни в ландшафті, які здатні впливати на людську душу й розум.

Спочатку він виклав кілька основних засад і трохи побурчав.

Замість того, щоб сваритися через вибір місця, повчав Олмстед, усім учасникам обговорення треба визнати, що для успіху майбутнього ярмарку працювати слід гуртом, незалежно від того, яку саме територію буде обрано. «Варто бажати, скажімо, кращого розуміння, ніж ми спостерігаємо зараз у деяких наших співгромадян, що запланована виставка – це буде не Чиказька виставка. Це буде Всесвітня виставка, і Чикаго має постати перед усім світом як обраний нині прапороносець Сполучених Штатів Америки. Тож Чикаго не може дозволити собі менше, ніж щонайкраще місцерозташування, яке тільки можна знайти для виставки-ярмарку, незалежно від суто місцевих інтересів того чи іншого району».[110]

Кожен ландшафтний елемент виставки, пояснював він, повинен мати одну «найважливішу мету, а саме відповідність усього, що можна сприймати як скромну частину великої цілісності; головні елементи останньої являтимуть собою виразний набір головних будівель виставки. Іншими словами, земля з усім, що на ній, перед, між і за будівлями, чи то накрита дерном, чи оздоблена квітами, кущами чи деревами, фонтанами, скульптурами та іншими декоративними об’єктами й мистецькими витворами, повинна становити архітектурну єдність із будівлями; має підкреслювати будівлі, а також засобами світла, тіні й кольору відтінятися будівлями».

Звичайно, деякі місця потребують особливо багатого декору. Більшого можна досягти, якщо прив’язати виставку до певного дива природної краси, «ніж до найскладніших і найвитратніших штучних оздоб із розряду садово-паркового мистецтва, терас, фонтанів чи скульптур, що їх людський розум може помислити, а людська рука створити».

Складалося таке враження, що групи підтримки різних можливих територій не звернули уваги на те, що Чикаго має «лише один природний об’єкт виразно місцевий, про який можна сказати, що він є величним, прекрасним і цікавим. І це – Озеро».

Озеро прекрасне, воно повсякчас змінює колір і текстуру, але також, запевняв Олмстед, воно являтиме собою новину, котра посилить притягальність виставки. Чимало з тих, хто прибуде із середини країни, тут уперше побачать велику воду до самого виднокраю, судно під вітрилом чи пароплав такої тоннажності, як ті, котрі щогодини випливають із чиказького порту; уперше побачать, як у воді відображується світло і хмари, що купчаться до самого обрію, – видовище, яке ледь не кожного літнього дня можна бачити з міського берега озера».

Далі Олмстед розглядав чотири пропоновані території: місце на березі озера на північ від «Кола», дві неберегові точки, однією з яких був Ґарфілд-парк на західному краю міста, і, звичайно ж, Джексон-парк.

Хоча самому Олмстедові більше було до душі північне місце, він наполягав на тому, що Джексон-парк міг би виконати цю роль і «дати приємно відповідні результати, такі, які досі не ставилися на меті міжнародних виставок-ярмарків».

Олмстед відмовився від територій, розташованих не біля озера, як від пласких, одноманітних і далеких від води. Критикуючи Ґарфілд-парк, він знову не полінувався висловити роздратування тим, що представники Чикаго ніяк не можуть домовитися щодо місця – і ця нездатність тим прикріша, що міська еліта так вихвалялася тоді на конгресі, лобіюючи кандидатуру Чикаго: «Проте з огляду на те, як енергійно привертали загальну увагу до міста, з огляду на кількість і якість місць, що їх може запропонувати Чикаго, на те, які переваги для ярмарку століття є в краєвидах навколо Філадельфії, на переваги того самого порядку, які б ярмарок отримав, коли б його проводили на берегах мальовничої долини Рок-Крік біля Вашингтона, яка зараз належить народу як парк; з огляду на те, які дивовижні краєвиди можна побачити в парку «Пелісейдс»: берег Гудзонової затоки з одного боку, вода й розмаїта берегова лінія затоки Лонг-Айленд з іншого, на території, запропонованій Нью-Йорком, – з огляду на все це, ми не можемо не боятися, що вибір розташування за містом, де в пейзажі немає жодної природної принади, стане розчаруванням для всієї країни й дасть привід до чималого потоку іронії: мовляв, минулої зими перед Конгресом було виставлено безліч ідеальних місцерозташувань». (Курсив Олмстеда.)

Бьорнем сподівався, що цей другий документ нарешті приведе до остаточного рішення. Зволікання було обурливим, абсурдним, адже час давно вже пішов. Складалося враження, що комітет не розуміє, що Чикаго тепер ризикує зганьбитися на всю країну, а то й на весь світ.

Минали тижні.

Навіть наприкінці жовтня 1890 року питання місцерозташування ще не було вирішене. Бьорнем і Рут були у вирі праці – роботи в їхньої фірми дедалі більшало. На замовлення зводилися два найновіші, найвищі хмарочоси Чикаго – будинок Жіночого християнського товариства тверезості та Храм масонського братства – двадцятиодноповерхові, найвищі будівлі у світі.

Фундаменти обох були майже завершені, чекали на закладення наріжних каменів. Оскільки архітектура й будівництво викликали в чиказців таке захоплення, церемонії закладення проводилися з розмахом.

Закладення Будинку тверезості відбувалося на розі вулиць Ла Салль і Монро, біля десятитонної брили нью- гемпширського граніту площею приблизно 6,5 кв. м і близько метра заввишки. Тут Бьорнем і Рут долучилися до інших достойників, серед яких була й місіс Френсіс Е. Віллард, президентка товариства, і Картер Генрі Гаррісон, колишній мер, який, маючи за плечима вже чотири терміни на посаді, знову збирався на неї балотуватися. Коли з’явився Гаррісон у своєму звичному капелюсі з опущеними крисами, з кишенями, з яких стирчали сигари, мов голки дикобраза, юрба галасливо привітала його, особливо ірландці та профспілковики, які сприймали Гаррісона як товариша нижчих класів міста. Присутність Бьорнема, Рута й Гаррісона біля «каменя тверезості» виглядала вельми неоднозначно. Гаррісон, бувши мером, завжди тримав у своєму кабінеті в ратуші зо два ящики доброго бурбону. Суворі протестанти з міської верхівки вважали його міським сатиром, чиє поблажливе ставлення до проституції, азартних ігор і алкоголю дозволило порочним районам міста, найвідоміший із яких Леві, батьківщина горезвісного бармена й розбійника Міккі Фінна, – розпуститися до краю. Рут був усім відомий бонвіван, про якого Луїс Саллівен колись сказав: «Чоловік світський, плотський і значною мірою диявольський».[111] А Бьорнем не лише планомірно катав морем свою мадеру, а й щороку отримував у пляшках чотириста кварт простіших вин, які разом із товаришем особисто вибирав у підвалах клубів «Юніон-ліги».

Надзвичайно церемонно Бьорнем вручив посріблену кельму місіс Т. Б. Карс, президенту асоціації Будинку тверезості, чия чарівна усмішка дозволяла припустити, що дама нічого не знала про його жахливі алкогольні звички (чи принаймні охоче забула про них заради урочистого моменту). Вона набрала купку цементу, спеціально покладену на камінь для ритуальної мети, потім поклала її на місце, про що свідок зауважив: «Вона насипала цемент на місце, пригладивши його, як, буває, гладять по голівці кучерявого малюка».[112] Потім вона передала кельму грізній місіс Віллард, яка «пристукнула цемент більш енергійно, так що трохи потрапило їй на сукню».

Рут, як каже інший свідок події, нахилився до товариша й пошепки запропонував тихенько піти геть і випити по коктейлю.[113]

Неподалік, біля транзитного складу «Chicago Inter Ocean», багатотиражної і шанованої газети, молодий ірландський іммігрант і стійкий прибічник Картера Гаррісона завершував свій робочий день. Звали чоловіка Патрік Юджин Джозеф Прендерґаст. Він керував загоном галасливих хлопчаків – продавців газет, яких зневажав, і ті відповідали йому взаємністю, про що свідчили їхні насмішки й розіграші. Якби цим хлопчакам хтось сказав, що Прендерґаст колись впливатиме на долю Всесвітньої «Колумбівської» виставки, вони б узяли це на глум: для них цей керівник видавався найжалюгіднішим невдахою, якого тільки можна собі уявити.

Патрікові Прендерґасту було двадцять два роки; він народився в Ірландії 1868 року; його сім’я емігрувала до США 1871 року, а в серпні того самого року прибула до Чикаго – саме вчасно, щоб застати велику пожежу. Він завжди був, як казала його мати «скромним і сором’язливим хлопчиком». Початкову освіту він здобув у католицькій школі «Де ла Салль». Брат Еджатор, один із його вчителів, казав: «У школі він дуже вирізнявся тим, що був надзвичайно тихий, ніколи не грався з іншими учнями в обідню перерву. Зазвичай він просто стояв під стіною. Зовнішність цього хлопчика наводила мене на думку, що з ним щось не гаразд, що він хворий».[114] Батько Прендерґаста знайшов синові роботу розносити телеграми для «Western Union», на якій хлопець протримався півтора року. Коли Патрікові було тринадцять, батько помер – і він втратив свого єдиного друга. Певний час він, здається, був повністю відірваним від світу. Поступово отямився. Почав читати книжки з юриспруденції і політики та відвідувати зустрічі Клубу єдиного земельного податку, який поділяв переконання Генрі Джорджа, що приватні землевласники повинні платити податок (власне, орендну плату) на знак того, що земля належить усім. На тих зустрічах Прендерґаст намагався брати участь у кожному обговоренні, тож одного разу його просто винесли із залу. А мати бачила в ньому зовсім іншу людину: начитану, жваву, активну. Згадувала: «Він раптово став дуже розумним».[115]

По суті, його безумство стало глибшим. Коли він не працював, то писав листівки – десятки, може, сотні листівок – найбільш впливовим людям у місті, причому в такому тоні, ніби їхній суспільний статус був однаковий. Писав він і своєму любому Гаррісону, а також усяким іншим політикам, навіть губернатору штату Іллінойс. Імовірно, навіть сам Бьорнем отримував від нього вітання з огляду на те, що став відомим.

Було одразу видно, що Прендерґаст – стурбований молодий чоловік, а от небезпечним його б навряд чи хто міг назвати. Усі, хто його бачив, сприймали Патріка як чергового бідолаху, чию душу роздавили гуркіт і бруд Чикаго. Однак Прендерґаст плекав великі надії на майбутнє, покладаючи їх усі на одну людину – Картера Генрі Гаррісона.

Він охоче кинувся у вир мерської кампанії Гаррісона, хоча останній про це й гадки не мав. Прендерґаст розсилав поштівки десяткам людей і розповідав усім і кожному, хто його чув, що Гаррісон, вірний друг ірландців і робочих людей, – найкращий кандидат на посаду міського голови.

Він гадав, що, коли Гаррісон нарешті буде обраний на свій п’ятий термін (найкраще б у найближчих виборах у квітні 1891 року, але, може, тільки на наступних – 1893 року), він обов’язково винагородить Прендерґаста роботою. Так була влаштована політика Чикаго. Він не сумнівався, що Гаррісон пройде, а тоді врятує його від пронизливого морозу вранці, від злих жартів хлопчаків-газетників – від того, що нині було постійно присутнім у його житті.

Серед найбільш прогресивних тогочасних психіатрів така необґрунтована віра називалася манією і пов’язувалася з нещодавно описаним розладом, що дістав назву параноя. На щастя, більшість маній не завдають нікому шкоди.

На 25 жовтня 1890 року місце для ярмарку так і залишалося невизначним. Тим часом із Європи надходили тривожні новини – перший натяк на те, що десь збираються хмари і шкода від ситуації, що назріває, може стати більшим ударом по майбутньому ярмарку, ніж навіть патова ситуація організаторів. «Chicago Tribune» писала, що тривожна ситуація на світових ринках, яка викликає занепокоєння в Лондоні, може бути ознакою майбутньої серйозної «паніки». Ці проблеми моментально завдали удару по Волл-стрит.[116] Залізничні акції впали. Ціна акцій «Western Union» зменшилася на п’ять відсотків.

Наступної суботи новини про абсолютно приголомшливе падіння покотилися підводним кабелем з Британії до Америки.

У Чикаго до цих новин брокери здебільшого обговорювали химерну погоду зранку. Над містом повисла незвичайна «похмура імла».[117] Брокери жартували, що, мовляв, така темна завіса може бути ознакою, що «судний день» близько.

Щойно прийшли перші телеграми з Лондона, хихотіння припинилося: «Брати Барінґи і Компанія», потужний інвестиційний дім у Лондоні, перебуває на межі закриття. «Новини, – писали в «Tribune», – були майже неймовірні». Англійський банк і синдикат фінансистів кинулися мобілізовувати кошти, щоб забезпечити фінансові облігації Барінґів. «Та дика метушня з продажем акцій, яка почалась одразу після того, була просто-таки жахлива. Із годину тривала справжня паніка».

Для Бьорнема й організаторів ярмарку ця хвиля фінансових негараздів стала тривожним знаком. Якщо далі почнеться справжня, глибока фінансова паніка, то час для неї був найгірший із можливих. Щоб Чикаго виконав своє зухвале бажання перевершити Париж розміром і відвідуваністю свого ярмарку, то місто має витратити значно більше грошей, ніж французи, та привабити значно більше гостей – а до Парижа тоді прибуло більше людей, ніж на будь-яку іншу мирну подію протягом історії світу. Таку велику публіку й у кращі часи зібрати було б нелегко; а в гіршому разі це буде й неможливо, адже місцерозташування передбачає, що більшість гостей мають придбати нічний квиток на потяг. Залізниця швидко й однозначно дала зрозуміти, що знижку на квитки до Чикаго заради ярмарку робити не буде.

І в Європі, і в США сталося падіння ще кількох великих корпорацій, тільки значення цих подій на той момент залишалося незрозумілим – як виявилося, це було на краще.

Посеред цієї фінансової напруги та неспокою 30 жовтня оргкомітет призначив Бьорнема керівником будівельних робіт із платнею, еквівалентною 360 000 доларам. Бьорнем, у свою чергу, зробив Рута головним архітектором, а Олмстеда – головним ландшафтним архітектором.

Тепер Бьорнем мав офіційні повноваження починати роботу над ярмарковою територією, тільки місця під неї досі не виділили.