Читать книгу Диявол у Білому місті - Ерік Ларсон - Страница 12

Зранку в понеділок 15 грудня 1890 року (цей день запам’ятався в історії Чикаго надзвичайно теплою погодою, а в інших місцях Сполучених Штатів – смертю Сидячого Бика[140] від кулі) Деніел Бьорнем сів на потяг до Нью-Йорка, збираючись на зустріч, яку вважав вирішальною для своєї виставкової одиссеї.

Він зайшов до яскраво-зеленого пульманівського вагона, де повітря висіло непорушно, мов важкий гобелен. Пролунав дзвоник – і дзвенів та дзвенів у ритмі руху потяга, який котився через місто на рівні землі на швидкості тридцять кілометрів за годину, незважаючи на тісне сусідство трамваїв, колясок і пішоходів. Уся вулиця зупинялася і проводжала поглядом поїзд, який мчав за шлагбаумами, махаючи довгим пасмом чорно-білого диму – наче єнотовим хвостом на хутряній шапці. Потяг прогуркоче повз «Union Stock Yards», де сморід подвоюється у несподіваному для грудневого дня теплі, повз цілі гірські масиви куп вугілля, на яких тануть брудні снігові шапки. Бьорнем боготворив красу, проте жодної краси не бачив ще багато миль – лише вугілля, іржа, дим, нескінченно повторювані, доки потяг не вискочив у прерію, і все, здається, занурилося в тишу та спокій. Зовсім стемніло, але старий сніг створював враження сутінків.

Рішення оргкомітету щодо місця проведення виставки викликало швидку послідовність подій, яка водночас і надихала, і дещо непокоїла: усе раптом стало реальнішим, дійсний масштаб події – ще більш приголомшливим. Оргкомітет одразу дав команду: за двадцять чотири години надати приблизний план виставкової території.[141] Джон Рут під керівництвом Бьорнема й Олмстеда на аркуші бурого паперу в сорок квадратних футів[142] накреслив такий план, який і був піднесений комітетові з уїдливим зауваженням, що архітектори паризького дива могли цілий рік думати, планувати та креслити, щоб зробити те саме. На плані було зображено рівне місце площею десь квадратна миля[143] на березі озера, за допомогою землечерпальних машин перетворене на дивосвіт лагун і каналів. Урешті-решт, розуміли архітектори, на цій території будуть сотні споруд, зокрема по одному павільйону від кожного штату, і ще багато для інших країн і видів промисловості, але на тому плані зображувалося тільки найважливіше, зокрема п’ять величезних палаців навколо центрального Великого двору. Також вони залишили місце для вежі на одному розі того двору – хоча ніхто ще не знав, хто саме будуватиме ту вежу і яка вона буде; головне – вона в кожному разі повинна перевершити творіння Ейфеля. Комітет і його федеральне начальство – Національна комісія – затвердили той план напрочуд швидко.

На стороннє око, тільки сам розмір ярмарку робив його організацію надзвичайно складним завданням. У тому, що виставка буде грандіозною, а будівлі на ній – колосальними, мешканці Чикаго не мали ані найменшого сумніву. Але найдужче інтригувало їх те, як можна збудувати щось найвеличніше на американській землі – значно більше за Бруклінський міст Рьоблінга – за такий короткий термін. Проте Бьорнем знав, що розміри тут – лише одна грань труднощів. За потужними елементами, показаними на плані, ховались міріади дрібніших перешкод, про існування яких не підозрювала ні громадськість, ні навіть більшість організаторів заходу. Бьорнемові треба було провести залізницю на територію ярмарку, щоб возити туди сталь, каміння і дерево на будову. Треба було організувати постачання усіляких інших потрібних речей і запасів, пошти та всіх експонатів, що їх привезуть на виставку трансконтинентальні вантажні компанії, передусім «Adams Express». Будуть потрібні поліцейський і пожежний загін, лікарня і пункт швидкої допомоги. А ще мають бути коні – тисячі коней, і щось треба робити з тим гноєм, який вони щодня залишають.

Щойно те велике креслення було затверджене, Бьорнем звернувся до влади з проханням збудувати «одразу дешеві дерев’яні помешкання у Джексон-парку для мене й робітників»,[144] і в тому «помешканні» він практично прожив три наступні роки. Ці квартири швидко прозвали «халабудою», хоча там був великий камін і чудовий винний погріб, про вміст якого подбав особисто Бьорнем. Маючи тонке сприйняття деталей, яке випереджало його час, Бьорнем розумів, що на враження людей від виставки суттєво впливатимуть дрібниці. Він уважно оцінював навіть те, як має виглядати офіційна печатка виставки. «Можливо, вам не спадає на думку, наскільки важливим предметом є ця печатка, – писав він 8 грудня 1890 року в листі до Джорджа Р. Девіса, генерального директора виставки, її головної політичної фігури. – Вона розійдеться по світу в численні країни, і то буде одна з тих тривіальних речей, за якими люди там оцінюватимуть художні стандарти нашої виставки».[145]

Проте це все було ще дрібничками порівняно з найважливішим завданням Бьорнема – дібрати архітекторів, які мають спроектувати головні будівлі.

Вони з Джоном розглядали можливість проектувати всю виставку вдвох, та й їхні колеги із заздрістю передчували, що вони так і вчинять. Гарріет Монро, своячка Рута, згадувала, як той одного вечора прийшов додому «зачеплений за живе»,[146] бо один архітектор, якого він раніше вважав своїм другом, «демонстративно не впізнав містера Бьорнема, коли зустрів його в клубі, – нарікав Рут. – Мабуть, він гадає, що ми все під себе загребемо!» Він був налаштований залишатися головним архітектором, у цій ролі він буде наглядати за працею решти архітекторів виставки, але сам не буде проектувати жодної з цих будівель.

Бьорнем точно знав, кого він хотів найняти, але був менш свідомий того, яким провокативним виявиться цей вибір. Він хотів узяти найкращих архітекторів Америки не тільки з огляду на їхній талант, а й на те, що їхня участь одразу похитне міцне переконання східних сусідів, що Чикаго може влаштувати хіба що сільський ярмарок.

У грудні Бьорнем, хоча ще не мав на те повноважень, таємно надіслав листи п’ятьом особам, «відчуваючи впевненість, що я зможу обстояти свою точку зору».[147] І справді, невдовзі Комітет із територій і будівель виставки уповноважив його запросити архітекторів до роботи над виставкою. Безумовно, то були п’ятеро найкращих архітекторів в усіх Сполучених Штатах, але троє з цих п’ятьох походили, власне, з краю «нечистоплотних створінь»: Джордж Б. Пост, Чарльз Мак-Кім і Річард М. Гант, найповажніший архітектор країни. Інші двоє були Роберт Пібоді з Бостона й Генрі ван Брюнт із Канзас-сіті.

З Чикаго не було жодного, хоча місто дуже пишалося своїми піонерами архітектури – Саллівеном, Адлером, Дженні, Біменом, Коббом та іншими. Чомусь загалом далекоглядний Бьорнем не розумів, що в Чикаго такий його вибір можуть розцінити як зраду.

На той момент, під час подорожі в пульманівському вагоні, Бьорнема турбувало те, що лише один із кандидатів – ван Брюнт із Канзас-сіті – радо відгукнувся на його лист. Решта продемонстрували лише прохолодну згоду зустрітися, коли Бьорнем прибуде до Нью-Йорка.

Бьорнем попросив Олмстеда піти на ту зустріч із ним, знаючи, що в Нью-Йорку репутація знаного ландшафтного архітектора мала непереборну силу, але Олмстед не зміг поїхати. Тож нині перед Бьорнемом лежала перспектива іти на зустріч із цими легендарними архітекторами одному. Причому один із тих легендарних архітекторів, Гант, мав також легендарно запальну вдачу.

Чому вони так неохоче йому відписували? Як вони зреагують, коли він спробує їх умовити? А що, коли відмовляться і про це стане відомо громадськості?

Рухомі краєвиди за вікном мало тішили Бьорнема. Їдучи штатом Індіана, потяг увійшов у смугу холодної погоди. Температура різко впала. Пориви вітру штурхали поїзд у боки, і струмінь примарної крижаної пари летів за ним у нічну пітьму.

Про дещо Бьорнем навіть гадки не мав. Отримавши його листи, східні архітектори: Гант, Пост, Пібоді та Мак-Кім, не гаючись, зустрілися в кабінеті Мак-Кіма, Міда й Вайта в Нью-Йорку, де обговорили, чи будуть на тому ярмарку показувати щось, крім вгодованої рогатої худоби. Під час тої зустрічі Гант, якого найдужче сподівався залучити Бьорнем, оголосив, що участі в заході брати не буде. Джордж Пост умовляв його принаймні вислухати, що скаже їм Бьорнем, аргументуючи це тим, що коли Гант утримається, то решта почуватимуться зобов’язаними зробити те саме, з огляду на впливовість Ганта.

Мак-Кім розпочав зустріч із розлогої промови про виставку та її перспективи. Гант перебив його: «Мак-Кіме, до біса ваші преамбули. Переходьте до фактів!»[148]

У Нью-Йорку весь тиждень віяв різкий, колючий вітер. Гудзон замерз, зупинивши судноплавство в рекордно ранню пору після 1880 року. За сніданком у готелі у вівторок Бьорнем, хвилюючись, прочитав про банкрутство «С. Е. Кіна і Компанії», приватного банку в Чикаго. То була ще одна ознака насування паніки.

Бьорнем зустрівся з архітекторами-східняками у понеділок 22 грудня за вечерею в клубі «Players». Усі були рум’яні з морозу. Потисли руки – Гант, Мак-Кім, Пост і Пібоді (останній прибув на зустріч із Бостона). Ось вони всі зібралися за одним столом – найвидатніші в країні майстри того, що Ґьоте і Шеллінг називали застиглою музикою. Усі ці люди були грошовиті й перебували на піку творчої діяльності, проте всі вони були позначені тими шрамами, які лишила дійсність ХІХ століття: за плечима кожен мав залізничні аварії, лихоманки, ранню смерть близьких людей. Чоловіки прибули на зустріч у темних костюмах зі свіжими білими комірцями. Усі були при вусах – темних чи сивих. Пост був великий і важкий – найбільший у залі. Гант був сердитий і насуплений, зі списком клієнтів, котрий містив більшість найбагатших родин Америки. Чи не половина особняків у Ньюпорті, Род-Айленді й на Першій авеню в Нью-Йорку спроектував саме він, але також він зробив постамент для статуї Свободи й заснував Американський архітектурний інститут. Усі вони мали щось спільне. Гант, Мак-Кім і Пібоді навчалися в Академії красних мистецтв у Парижі; ван Брюнт і Пост училися в Ганта, а ван Брюнт став наставником Пібоді. Бьорнем, який не зміг вступити до Гарвардського і Єльського університетів і не здобув офіційної архітектурної освіти, у такому товаристві почувався чужою людиною на чиємусь родинному святі.

Східняки зустріли його привітно. Бьорнем виклав їм свою думку про більшу й величнішу виставку, ніж паризька. Розіграв карту участі самого Олмстеда. Олмстед разом із Гантом серйозно попрацювали над маєтком «Білтмор» Джорджа Вашингтона Вандербільта[149] неподалік Ешвілла (штат Північна Кароліна) і разом звели родинний мавзолей Вандербільтів. Але Гант сприйняв слова Бьорнема скептично і, не соромлячись, висловив свої сумніви. З якої речі він і решта шановного панства будуть змінювати свої плани, де й так багато справ, заради того, щоб будувати тимчасові споруди в далекому місті, де їм складно буде контролювати кінцевий результат?

Їхній скепсис вразив Бьорнема. Він звик до енергійної підтримки в Чикаго. Якби ж то Олмстед і Рут були поряд! Олмстед міг би гідно поговорити з Гантом, а Рут би знайшов якесь дотепне слово, та й усі за столом його знають як секретаря Американського архітектурного інституту. Зазвичай у подібних ситуаціях Бьорнем бував на висоті. «Для себе самого, та й для більшості світу загалом, він мав рацію, – писала Гарріет Монро, – і з таким усвідомленням правоти він упевнено він створював собі репутацію просто на силі особистості, яка здійснила великі задуми».[150] Але того вечора він геть розгубився, як хлопчик-хорист перед кардиналами.

Бьорнем запевняв, що чиказька виставка, на відміну від усіх тих, що були раніше, стане передусім пам’яткою архітектури. Вона розкриє народу очі на те, які дива здатна творити архітектура з каміння й металу. Тільки самі плани Олмстеда зроблять майбутню виставку унікальною – ці всі лагуни, канали й величезні газони на тлі кобальтово-синього обширу озера Мічиган. Територія ярмарку, повідомив колегам Бьорнем, буде щонайменше на третину більша за ту, яку надала Франція в Парижі. Це все не просто мрії, запевнив він. У Чикаго рішуче налаштовані здійснити такий задум – така сама рішучість і зробила це місто другим за розміром в Америці. Ну і, додав він, Чикаго має гроші.

Тепер запитання східних колег стали дещо менш задерикуватими й більш практичними. Які будівлі він собі мислить, у якому стилі? Постало питання Ейфелевої вежі: що може їй протиставити Чикаго? У Бьорнема на той момент не було якогось конкретного плану – він просто бажав перевершити Ейфеля. У глибині душі він був розчарований: славетні американські інженери досі не запропонували нічого новітнього і при цьому здійсненного, що могло б перевершити досягнення француза.

Архітектори переймалися, чи не вийде так, що кожного, хто візьметься за роботу над виставкою, з усіх боків обсядуть усілякі комісії. Бьорнем гарантував панству повну свободу творчості. Вони хотіли подробиць: що саме думає Олмстед про обране місце, особливо про його центральний елемент – Лісовий острів. Вони так наполегливо його розпитували, що Бьорнем швидко надіслав Олмстедові телеграму, знову просячи його приїхати. Проте Олмстед знову відмовився.

Протягом вечора раз у раз поставало ще одне суттєве питання: чи вистачить часу?

Бьорнем запевняв колег, що часу лишається чимало, хоч особливих ілюзій він і не плекає. До справи треба братися чимшвидше.

Він був переконаний, що схилив їх на свій бік. Наприкінці зустрічі він звернувся до колег: чи вони долучаються?

Запала тиша.

Бьорнем поїхав з Нью-Йорка наступного ранку експресом «Норз шор лімітед». Цілий день потяг котився через вибілений снігом пейзаж: по всій країні від Атлантичного океану до Міннесоти прокотилася завірюха. Буря порозвалювала будівлі, поламала дерева, один чоловік у Барбертоні (штат Огайо) загинув, проте потяг це не спиняло.

У вагоні Бьорнем написав листа Олмстедові, не зовсім правдиво описавши зустріч з архітекторами.

«Вони всі погодились узяти участь у мистецькій частині проектування основних будівель… Загальний план, здається, був радо сприйнятий – спочатку містером Гантом, потім і рештою. Але вони жадали знати, що ви думаєте про краєвид і про острів. Тож я дав вам термінову телеграму, кличучи вас до Нью-Йорка. Вони дуже засмутилися (і я теж), що ви не змогли прибути. Панове архітектори будуть тут десятого числа наступного місяця, і тоді їм, і мені також, буде вкрай необхідна ваша особиста присутність. На мою думку, для містера Ганта надзвичайно важлива ваша думка про всю цю справу».[151]

Насправді ж вечір завершився далеко не так легко. У клубі оту останню незручну паузу заповнили ковтки коньяку та сигарний дим. О так, ця мрія є вельми привабливою, погодилися панове архітектори, і ніхто не мав сумніву, що в Чикаго щиро уявляють цей казковий куточок із лагунами й палацами, тільки от реальність, на жаль, зовсім інакша. Єдина певна річ у цьому випадку – клопіт із далекими поїздками й безліччю інших складнощів, притаманних непростому будівництву на віддаленій території. Пібоді зголосився взяти участь у виставці, але Гант та інші – ні. «Вони сказали, що подумають»,[152] – пізніше признався Бьорнем.

Проте всі згодилися зібратися 10 січня в Чикаго й там знову порадитися та оглянути обрану територію.

Ніхто з панів архітекторів не бував у Джексон-парку. У тодішньому дикому й занедбаному стані, розумів Бьорнем, це місце навряд чи могло б завоювати чиюсь симпатію. Але цього разу має бути Олмстед. Та й у Рута ще попереду участь у запрошуванні архітекторів. Ті його поважають, але сумніваються в його здібностях як головного архітектора. Його присутність у Нью-Йорку була б безцінна.

Небо надворі було порожнє, світло мало олов’яний відтінок. Незважаючи на криті тамбури пульманівських вагонів, крижаний пил осідав між вагонами та сповнював потяг, у якому їхав Бьорнем, гострим духом глибокої зими. Вряди-годи понад рейками видніли повалені дерева.

Деніел Бьорнем прибув до Чикаго та виявив, що місцеві архітектори й члени оргкомітету обурені тим, що він поїхав в інше місто, та ще й яке – до Нью-Йорка! – кликати на будову архітекторів, погребувавши такими, як Адлер, Саллівен і Дженні. Саллівен побачив у цьому ознаку того, що Бьорнем не вірить у те, що в Чикаго вистачить своїх талантів працювати над виставкою. «Бьорнем гадав, що найкраще послужить країні, коли візьме до роботи виключно східних архітекторів, – писав Саллівен, – суто, як він стверджував, з огляду на їхню вищу культуру».[153] Головою Комітету з територій і будівель був Едвард Т. Джеффрі. «Надзвичайно тактовно й делікатно, – згадував Саллівен, – Джеффрі на зустрічі оргкомітету переконав Деніела, ухвалюючи рішення, додати до списку також і західних архітекторів».

Рут і Бьорнем поспіхом порадилися і вибрали до участі п’ять чиказьких контор, зокрема фірму Адлера і Саллівена. До кожної з них Бьорнем навідався наступного дня. Чотири фірми з п’ятьох забули образу й одразу ж зголосилися. Тільки Адлер із Саллівеном відмовлялися. Адлер ображався і бурчав. «Мабуть, Адлер сподівався посісти моє місце, – згадував Бьорнем. – Він був помітно незадоволений і «не знав».[154]

Але, врешті-решт, на запрошення Бьорнема відгукнувся й Адлер.

Тепер настала черга Рута їхати до Нью-Йорка. Їхати він мав у будь-якому разі – на зустріч керівництва Американського архітектурного інституту, після чого мав на думці вирушити потягом до Атланти й там перевірити одну з будівель, над якою працювала фірма. Рут сидів у своєму кабінеті в «Рукері» надвечір новорічного дня 1891 року; скоро він мав виїжджати, і до нього зазирнув один із працівників. «Він казав, що втомився, – згадує той гість, – і відчував бажання відмовитися від посади секретаря в інституті. Це мене стривожило: ще ніколи не було чувано, щоб містер Рут скаржився на надмір роботи, і хоч ці слова й свідчили просто про фізичну втому, а, йдучи додому, він знову збадьорився і повеселішав, проте з огляду на подальші події сказано це було неспроста».[155]

У Нью-Йорку Рут знову і знову запевняв архітекторів, що він жодним чином не втручатиметься в їхні проекти. Попри його особисту привабливість, у «Chicago Inter Ocean» про нього колись написали як про «другого Чонсі Деп’ю за рівнем пообідньої дотепності й гумору», – він не зміг викликати в них ентузіазму й поїхав далі до Атланти, так само розчарований, як і Бьорнем за два тижні до того. Подорож на південь його майже не розрадила. Гарріет Монро бачила Рута, коли той повернувся в Чикаго. Він був глибоко пригнічений, за її словами, «ставленням східних архітекторів до його справи – вони всі як один виявилися байдужими, абсолютно не вірили, що будь-яка асоціація західних ділків дасть митцеві ту свободу творити, про яку він говорив.[156] Мрія видавалася занадто химерною, щоб бути здійсненною, і вони геть не бажали братися до справи, яка потребує долання усіляких перешкод, урахування дрібних і великих втручань, котрі, на їхню думку, були неминучі».

Рут утомився і знеохотився. Він сказав Монро, що просто не зміг цих панів нічим зацікавити. «У нього було відчуття, що то найдивовижніша можливість, яка може відкритися перед архітектором нашій країні, але йому не вдалося дати їм це зрозуміти», – згадувала вона. Усе ж панове збиралися прибути до Чикаго на ту зустріч у січні, сказав їй Рут, «але без охоти – в їхніх серцях такого бажання не було».[157]

5 січня 1891 року Комітет із територій і будівель уповноважив Бьорнема запропонувати офіційну винагороду всім десятьом архітекторам і видати кожному 10 000 доларів (за нинішнім курсом – приблизно 300 000 доларів). То була дуже щедра платня з огляду на те, що Бьорнем хотів від них лише робочих креслень і кількох візитів до Чикаго. Бьорнем і Рут наглядатимуть за будівництвом і даватимуть раду з тими прикрими дрібницями, які зазвичай ускладнюють життя архітекторам. Втручань у мистецький бік не буде.

Східняки дали попередню згоду, але їхні переймання не зменшилися.

І вони ще досі не бачили Джексон-парку.