Читать книгу Вдалині - Эрнан Диас - Страница 3

***

Ополонка – пробита в льоду зірка – була єдиною помаркою на білій рівнині, що зливалася з білим небом. Ні вітру, ні життя, ні звуків.

З води виринули руки і вчепилися за краї кутастої ополонки. Якийсь час пальці обмацували товсті внутрішні стінки пробоїни, схожі на скелі мініатюрного каньйону, шукаючи шлях на поверхню. Діставшись до краю, вони занурились у сніг і напружилися. Виринула голова. Плавець розплющив очі й глянув перед собою на рівну, неозору широчінь. У його довгому сивому волоссі й бороді виднілися жовтуваті пасма. Нічого в його вигляді не виказувало поспіху. Якщо він і зади5хався, пара його віддиху була непомітна на безбарвному тлі. Він поклав лікті та груди на неглибокий сніг й обернувся.

Десь із десяток потріпаних бороданів у шубах і дощовиках дивилися на нього з палуби шхуни, що вмерзла в лід за кількасот футів від ополонки. Один із них прокричав щось, що долинуло до нього незрозумілим бурмотінням. Сміх. Плавець здув краплю, що висіла на краєчку його носа. На тлі насиченої, повної деталей дійсності, яка оточувала той віддих (та снігу, що хрускотів під його ліктями, й води, яка виплескувалася за краї ополонки), слабкі звуки з судна наче просочувалися зі сну. Ігноруючи приглушені викрики екіпажу й усе ще тримаючись за краї ополонки, він відвернувся від корабля і знову обернувся лицем до білої порожнечі. Крім своїх рук, він не бачив нічого живого.

Він підтягнувся й виліз, підняв сокирку, якою скористався, щоб розрубати лід, і завмер, голий, мружачись на яскраве небо без сонця. Він скидався на літнього, дужого Христа.

Витерши лоба тильним боком долоні, він нагнувся й підняв рушницю. Тільки тоді стало видно його колосальні пропорції, приховані порожньою широчінню. У його руці рушниця здавалася не більшою за іграшковий карабін, і, хоч він тримав її за дуло, приклад не торкався землі. На тлі рушниці сокирка в нього на плечі виявилася повномірною сокирою. Він був такий великий, яким великим можливо бути, при цьому все ще залишаючись людиною.

Голий чоловік прикипів поглядом до слідів, які залишив дорогою до крижаної купелі, а тоді пішов ними назад до корабля.

За тиждень до цього, не прислухавшись до порад більшості екіпажу й деяких сміливих на язик пасажирів, молодий і недосвідчений капітан «Бездоганного» завів його у протоку, де плавкі льодові брили, що їх міцно скріпила заметіль, після якої настало сильне похолодання, зловили судно в пастку. А що це сталося на початку квітня й та буря лише перервала відлигу, яка почалася за кілька тижнів до того, то найгіршими наслідками цієї ситуації стало суворе нормування провізії, нудьга й роздратованість екіпажу, кілька розсерджених золотошукачів, глибоко стурбований службовець «Сан-Франциско кулінг компані» та крах репутації капітана Вістлера. Якщо весна вивільнить корабель, вона також і поставить під загрозу його місію: шхуна мала забрати лососину й хутро на Алясці, а тоді, на замовлення «Кулінг компані»,– лід для Сан-Франциско, Сендвічевих островів, і, можливо, навіть Китаю та Японії. Якщо не брати до уваги екіпаж, більшість пасажирів на борту були золотошукачі, що відпрацьовували вартість подорожі, підриваючи й відбиваючи великі шматки криги від льодовиків, які згодом затягали на корабель і зберігали в його вкритих сіном вантажних відсіках, погано захищених шкурами і брезентом. Дорога назад, на південь, через дедалі тепліші води знизить масу їхнього вантажу. Хтось зауважив, як дивно бачити криголам вмерзлим у кригу. Ніхто не засміявся, й більше про це не згадували.

Голий плавець був би вищий, якби не був такий кривоногий. Ступаючи тільки на зовнішні краї підошов, наче по гострих каменях, нахиляючись уперед і хитаючи плечима для рівноваги, він повільно підійшов до корабля, закинувши рушницю на плече й тримаючи сокиру в лівій руці, й трьома швидкими рухами видерся по корпусу, вхопився за перила й застрибнув на палубу.

Чоловіки, тепер безмовні, вдали, що відвертаються, але не могли не дивитися на нього краєм ока. Хоч його ковдра й лежала там, де він її кинув, за кілька кроків, він стояв на місці, дивився кудись за фальшборт, поверх їхніх голів, наче був сам і на його тілі поволі не замерзала вода. Крім нього, на борту нікого сивого не було. Зів’яла, проте м’язиста його статура мала на диво здорову худорлявість. Врешті він загорнувся у свою домоткану ковдру, що вкривала його з головою й робила схожою на монаха, підійшов до люка й зник під палубою.

– То ви кажете, ця мокра качка і є той самий Гок1? – сказав один із золотошукачів, а тоді сплюнув за борт і засміявся.

Якщо той перший сміх, коли високий плавець усе ще був на льоду, став спільним ревом, цього разу він був скромним бурчанням. Лише кілька чоловіків сором’язливо пирхнули, більшість же вдали, що не почули золотошукачевих слів і не бачили, як він сплюнув.

– Припини, Манро,– попросив один з товаришів, лагідно тягнучи його за руку.

– Так а що, він навіть ходить, як качка,– наполіг Манро, відмахнувшись від товаришевої руки.– Кря-кря-кря, ряба качка я, кря-кря-кря, ряба качка я,– скандував він, ступаючи перевальцем, перекривляючи дивну ходу плавця.

Тепер лише двоє його товаришів заледве чутно пирхнули сміхом. Решта трималися від жартівника подалі. Кілька шукачів зібралися навколо майже згаслого вогнища, яке хтось із чоловіків намагався підтримувати на кормі – спочатку капітан Вістлер заборонив вогонь на борту, але щойно стало ясно, що їм доведеться якийсь час постояти вмерзлими в лід, у приниженого шкіпера лишилося замало авторитету, щоб накладати цю заборону. Старші чоловіки належали до групи, що поверталася до копалень, які вони були змушені покинути у вересні, коли порода стала перетворюватися на камінь. Наймолодший, єдиний безбородий чоловік на борту, мав щонайбільше п’ятнадцять років. Він планував приєднатися до іншого гурту шукачів, сподіваючись натрапити на золоту жилу в північніших краях. Золото на Алясці тільки нещодавно знайшли, і чутки ходили неймовірні.

З протилежного краю корабля долинули радісні вигуки. Манро тепер тримав за шию якогось миршавого чоловічка і – у вільній руці – пляшку.

– Ось містер Бартлетт люб’язно запропонував нам усім випити,– оголосив Манро. Бартлетт скривився від болю.– Зі свого власного підвалу.

Манро відпив, відпустив свою жертву й передав пляшку по колу.

– Це правда? – запитав юнак, обертаючись до своїх попутників.– Ті історії. Те, що розказують про Гока. Це правда?

– Які саме? – запитав його один із шукачів.– Та, де він забив тих людей із братства на смерть? Чи та, що про чорного ведмедя в горах?

– Не ведмедя, а лева,– втрутився беззубий чолов’яга.– То був лев. Він убив його голими руками.

За кілька кроків від них чоловік в обірваному двобортному піджаку, що підслуховував їхню розмову, сказав:

– Він колись був ватажком. В Америці. Це там він дістав своє ім’я.

Розмова поступово привернула увагу чоловіків на палубі, і за якийсь час більшість із них обступили перший гурт на кормі.

Усім їм було що розповісти.

– Йому запропонували територію в Союзі2, штат чи що, з його власними законами й усе таке. Просто щоб тримати його подалі.

– Він так дивно ходить, бо в нього затавровані ноги.

– Він має армію в скельних печерах десь у каньйонах, що чекає на його повернення.

– Банда зрадила його, й він їх усіх прикінчив.

Легенди множилися, й незабаром розмов уже було кілька, вони накладалися одна на одну, гучність голосів росла разом з нахабністю та дивністю переказаних подвигів.

– Брехня! – крикнув Манро, наближаючись до гурту. Він був п’яний.– Брехня це все! Гляньте на нього! Ви що, його не бачили? Старий боягуз. Та я таких десяток однією рукою. Постріляю, як голубів. Бах, бах, бах! – Він палив по небу з невидимої рушниці.– Та хоч коли. Давайте мені цього, цього, цього отамана, цього, цього, цього ватажка. Та хоч коли. Брехня це все!

Люк, що вів під палубу, зі скрипом відчинився. Усі замовкли. Плавець із великим зусиллям виліз звідти і, наче кульгавий колос, зробив кілька натужних кроків у бік натовпу. Тепер він мав на собі лосини з сирої шкіри, ткану сорочку й кілька шарів якихось незрозумілих вовняних накидок, укритих шубою, зробленою з хутра рисей і койотів, бобрів і ведмедів, карібу й змій, лисиць і диких собак, коатів і пум та інших невідомих звірів. То там, то тут теліпалися писок, лапа, хвіст. Порожня голова великого гірського лева висіла, наче каптур, у нього за спиною. Різноманіття звірів, використаних для цієї шуби, а також різні стадії ветхості шкур давали уявлення водночас про те, скільки часу пішло на цю одежину, і про те, як далеко подорожував той, хто був у неї вбраний. У кожній руці він мав поліняку, розрубану посередині.

– Так,– мовив він, не дивлячись ні на кого конкретно.– Більшість із цього – брехня.

Усі швидко відступили від невидної лінії, проведеної між Манро та чоловіком у шубі. Рука Манро зависла над кобурою. Він стояв з остовпілою урочистістю, властивою дуже п’яним і дуже переляканим.

Велетень зітхнув. Він здавався неймовірно втомленим.

Манро не поворухнувся. Плавець зітхнув ще раз і раптом, доки ніхто й моргнути не встиг, ударив одним поліном об друге з оглушливим гуркотом. Манро упав на підлогу й скрутився калачиком; решта чоловіків або пригнули голови, або приклали руки до чола. Коли гуркіт стихнув, відбився луною й розчинився в рівнині, всі почали роззиратися. Манро й далі лежав на підлозі. З осторогою він підвів голову й став на рівні. Запаленівши й не в змозі відірвати погляду від своїх чобіт, він сховався за спинами попутників, а тоді зник у невидному кутку корабля.

Титан так і тримав поліняки в повітрі, наче вони й досі вібрували, а тоді рушив через натовп, що розступався перед ним, до вогню, який помирав у муках. З шуби він дістав трохи канатної пряжі й просмоленої парусини. Він кинув ці речі для розпалу на гарячий попіл, а тоді одну дровину, й другою розмішав вугілля, потім кинув у полум’я і її, піднявши в дедалі темніше небо смерч із іскор. Коли сяйливий вихор улігся, чоловік став гріти долоні над вогнем. Він заплющив очі й злегка нахилився вперед. У мідному світлі він виглядав молодшим і, здавалося, задоволено всміхався, але, можливо, це була просто гримаса, що з’являється в усіх на обличчі від сильного тепла. Чоловіки почали відходити від нього зі своїм звичним поєднанням поштивості й страху.

– Лишайтеся біля вогню,– сказав він м’яко.

Це він уперше до них звернувся. Чоловіки завагалися й зупинилися, наче зважуючи однаково страшні варіанти виконати прохання і не послухатися.

– Більшість із цього брехня,– повторив чоловік.– Не все. Більшість. Моє ім’я,– сказав він і сів на бочку. Він поклав лікті на коліна, а чоло – на долоні, глибоко вдихнув, а тоді сів рівно, втомлений, але величний. Шукачі й моряки стояли де були, не підводячи голів. Котячи бочечку, юнак з’явився з-за гурту. Він поставив її нахабно близько до чоловіка й сів. Можливо, велетень схвально кивнув, але то був короткочасний і майже непомітний жест, який також міг бути і випадковим нахилом голови.

– Гокан,– мовив чоловік, вдивляючись у вогонь, вимовляючи першу голосну як «у», що відразу ж переходила в «о», а тоді в «а», не поступово, а разом, водночас, так, наче всі три звуки були одним.– Гокан Седерстрем. Прізвища я ніколи не потребував. Ніколи ним не користувався. І ніхто не міг вимовити моє ім’я. Коли сюди приїхав, я англійської не знав. Люди питали, як мене звати. Я відповідав – Гокан,– сказав він, кладучи долоню на груди.– А вони перепитували: Гекон? Який іще Гекон? На той час, коли вивчив мову й міг пояснити, я вже був Гоком.

Здавалося, Гокан говорив із вогнем, але не був проти, щоб інші теж слухали. Сидів лише юнак. Дехто стояв на місці; інші втекли й розсипалися ближче до носа чи пішли під палубу. Врешті-решт десь із півдесятка чоловіків підійшли до вогню з бочками, ящиками й клунками, і посідали на них. Гокан змовк. Хтось витягнув брусок тютюну для жування й складаний ножик, ретельно відрізав від бруска шматочок і, оглянувши його так, наче то самоцвіт, узяв до рота. Тим часом слухачі зібралися навколо Гокана, сидячи на краєчку своїх імпровізованих сидінь, готові відстрибнути вбік, якщо гумор велетня раптом поверне на ворожість. Один із золотошукачів дістав кислий хліб і лососину; хтось інший мав картоплю й риб’ячий жир. Їжу передали по колу. Гокан відмовився. Доки їли, чоловіки, здавалося, призвичаїлися. Всі мовчали. Небо й далі залишалося нерозпізнаваним від землі, але обоє тепер посіріли. Врешті, поворушивши вогонь, Гокан почав розповідати. Роблячи довгі паузи й іноді майже нечутним голосом він говорив до світанку, повсякчас звертаючись до вогню, так, наче його слова треба було спалити, щойно він їх вимовить. Однак іноді здавалося, що він говорить до юнака.