Читать книгу Вдалині - Эрнан Диас - Страница 5

Бреннани наполягли, щоб Гокан приєднався до їхньої золотошукацької експедиції. Він однаково збирався йти в глиб країни, а вони потребували допомоги з перевезенням обладнання. Вони також сподівалися, що він на якийсь час лишиться з ними і долучиться до видобувних робіт – щоб дістатися Нью-Йорка, йому будуть потрібні гроші, а їм знадобиться ще один чоловік, щоб застовпити ділянку, коли натраплять на золото. Шанси високі, казали вони,– Джеймс працював рудокопом і знався на камінні. Гокан погодився. Хоч і рвався піти геть якомога швидше, він розумів, що не зміг би перетнути континент без коней та провізії. Він анітрохи не сумнівався, що його братові вдалося добратися до Нью-Йорка – Лінус такий розумний, що не загубився б. І хоч не складали планів на такий випадок, зустрітися вони могли тільки в Нью-Йорку, бо просто це було єдине місце в Америці, яке вони обидва могли назвати. Гоканові залишалося тільки дістатися туди. А там Лінус його знайде.

Щойно зійшли на сушу, Бреннани усвідомили, що їхні заощадження тут обернулися на дріб’язок. Вуздечка в Каліфорнії коштувала стільки ж, як кінь в Ірландії, а буханець хліба – як бушель зерна. Продавши на батьківщині все своє майно, вони заледве нашкрябали на двох старих віслюків, воза на колесах, деякі необхідні речі та кремінного мушкета. Погано оснащений й озлоблений, Джеймс повів свою сім’ю в глиб материка відразу, як вони зійшли з корабля.

Без Гокана цей невеличкий гурт далеко не зайшов би, бо один із віслюків незабаром опух і здох, після чого хлопець переважно тягнув усе на собі. Він навіть вигадав щось на кшталт ярма зі шкіри, мотузки й дерев’як, щоб легше було затягувати воза на пагорби. Діти їхали в ньому по черзі. Кілька разів на день Джеймс зупинявся, вглядався в землю й ішов кудись сам, тримаючись знаків, видних тільки йому. Потім він колупав камінь або промивав грудку багнюки, розглядав результати, бурмочучи собі під ніс, а тоді подавав усім іншим сигнал рухатися далі.

Америка не справила на Гокана глибокого враження. Почувши так багато Лінусових казок, він став очікувати на химерний, неземний світ. Хоч він і не міг назвати дерев, не впізнавав пташиного співу й дивувався червоним та синім смугам голої землі, все це (рослини, тварини, каміння) разом становило дійсність, яка, хоч і незвичайна, належала принаймні до світу можливого.

Вони мовчки просувалися через нескінченні зарості полину, монотонність яких час від часу переривали невеликі зграї собак та метушливих, наляканих гризунів. Джеймсові не вдавалося підстрелити зайця, але він рідко коли не влучав у тетерука. Діти бігали навколо воза й віслюка і шуміли, вишукуючи блискучі камінці, які віддавали на розгляд батькові. Дорогою вони збирали дрова, щоб приготувати їжу на вогні, біля якого Ейлін лікувала Гоканові долоні й плечі, до крові натерті ручками воза та ярмом, і читала своїй сім’ї Біблію, перш ніж лягти спати. Мандрівка була нудна й випробовувала не так їхню сміливість, як терплячість.

Перейшовши через ліс гігантських дерев (єдиний пейзаж, що хоч трохи скидався на неймовірні Лінусові віньєтки про Америку), вони натрапили на неголеного й небагатослівного звіролова, закутаного в промащений сюртук, а через кілька днів – на перші табори золотошукачів. Вони проминали скромні поселення, жменьки хитких парусинових наметів та кривих рублених хаток з брезентовими дахами під пильним наглядом недоброзичливих шукачів, які жодного разу не покликали їх посидіти біля вогню чи випити кружку води. Ті дрібниці, про які вони просили (їжу для дітей, гвіздок для воза) їм пропонували за непомірними цінами, й оплату за них приймали тільки золотом.

Гокан заледве розумів якісь окремі уривки цих розмов – випадкові слова або, щонайбільше, загальний сенс, обумовлений супутніми обставинами. Для нього англійська й досі була безперервним потоком плинних, сльотавих звуків, відсутніх у його рідній мові – r, th, sh і деяких особливо драглистих голосних. Фраудер су пруелес реер шур пер серст. Міртлер фрекінг сау. Голд фрейс яудер фар крейшн. Крювл фрай раклер френд сур. Ноу шемлінг кіал реаранд фор феар андер шел ен фрік. Фолгер річ шермейн фурл герст вен пірш сурлоу ларшес йор морс клоз. Клашес рім глоу ровен серм шерлер шорт. Ірен рейлінг гоул шоун черл нівен варвер зис мерлі ет молтен рейт. Клеуд азер жоштер сак крошін лікс люрд енд прес рілоу лард. Гіндер плюрал шуд ріграут крул аштер грейн. Рашен зіст лошер ен фаш ремур соу реклінг поушн віір шуст руумер голд лос ен шермоур флееш. Роу рот шелденс фрактур шел кроулс ен роу пер шер.

Спочатку Бреннани (особливо Ейлін) намагалися тримати Гокана в курсі своїх планів, але з часом махнули на нього рукою. Гокан ішов за ними, не намагаючись нічого розпитати. Вони зазвичай прямували на схід, і йому цього було досить.

Прагнучи триматися подалі від інших шукачів, Джеймс відмовився йти заледве помітною доріжкою через гори. Вони намагалися знайти шлях через долини та невисокі пагорби, але для такої місцевості їхній возик був занадто неповороткий. Вони дісталися до краю, де не росла трава й бракувало води. Шкіра на Гоканових долонях і плечах (там, де він припасував шкіряне ярмо, щоб тягнути возика) мало не вся злізла, і гола плоть блищала, блідо-рожева, під в’язкими виділеннями з інфікованих ран, що мали колір меду. Під час одного крутого спуску компреси, якими Ейлін обмотала Гоканові долоні, зіслизнули, і шкарубкі ручки обпалили його вкриті пухирями долоні, поздирали струпи й загнали в садна десятки скабок, примушуючи його розтиснути пальці. Возик покотився зі схилу, набираючи швидкість, а тоді перекидаючись і врешті з дивовижною грацією виконуючи сальто й піруети, аж доки не вдарився об валун, непоправно розлетівшись на шматки. Гокан лежав на камінні, мало не зомлілий від болю, покинутий Бреннанами, які, заворожені катастрофою, дивилися на доріжку, пророблену їхніми речами, що котилися з пагорба. Врешті Джеймс вийшов зі ступору, кинувся до Гокана й став кóпати його в живіт, волаючи – безсловесним криком, глибоким виттям. Ейлін якось вдалося відтягнути свого чоловіка, й той упав у пиляку, плачучи й пускаючи слину.

– Ти не винен,– знай повторювала вона Гоканові знову й знову, підвівши його й оглядаючи його долоні.– Ти не винен.

Вони зібрали свої речі, розбили табір поблизу найближчого струмка й постаралися заснути біля благенького вогню, а також відкласти обговорення планів на майбутнє до наступного ранку.

Вочевидь, за кілька днів ходьби мало бути якесь місто, але вони не хотіли кидати свої пожитки. Гокана не можна було відправити по допомогу, а Джеймс, здавалося, відмовлявся залишати його зі своєю дружиною, дітьми і власністю. Добряк-ірландець, який ступив на корабель у Портсмуті, потроху зникав – відколи вони пристали до берега в Сан-Франциско, він потемнів від розчарування і швидко всихав, перетворюючись на злу й підозріливу тінь колишнього себе.

Заглибившись у думки, Джеймс побрів до струмка з ківшиком у руці, швидше за звичкою, ніж з чітким наміром, і машинально занурив його у воду, бурмочучи собі під ніс. Витягнувши ківш, він утупився в нього, остовпілий, наче дивився у дзеркало й не впізнавав обличчя, яке мало б належати йому. А тоді, вдруге за два дні, заплакав.

Це було перше золото, яке побачив Гокан, і дрібненькі самородки розчарували його своєю блідістю. На його думку, кварц і навіть слюда на звичайному камені були куди красивіші за ці тьмяні, пористі крихти. Однак Джеймс був певний. Щоб переконатися, він поклав бліду жовту горошинку на валун і вдарив по ній каменем. Вона була м’яка й не розлетілася на шматки. Це було, поза всяким сумнівом, золото.

Намічуючи доріжку від місця свого відкриття до гори, Джеймс почав працювати киркою на крихкому схилі з боку річки. Його сім’я спостерігала. За якийсь час він спинився, плюнув на камінь і потер його між пучками пальців. Раптово побліднувши, важко дихаючи й напружено спотикаючись, наче безкрилий птах, він підійшов до дітей, потягнув їх на схил і, здавалося, став пояснювати, що саме щойно знайшов. Заплющивши очі, він указав спочатку на небо, потім на землю, і врешті на своє серце, по якому він стукав кулаком, знай повторюючи ту саму фразу. Єдине слово, яке Гокану вдалося розібрати, було «батько». Дітей налякав Джеймсів запал, й Елін врешті довелося втрутитися, коли той схопив наймолодшого за плечі й виголосив палкий монолог, від полум’яності якого хлопчик розплакався. Джеймс не помітив, яке враження його стан справив на сім’ю. Він так і не припинив свого палкого звертання до каменів, прерій та небес.

Наступні тижні багато в чому скидалися на Гоканове життя вдома, у Швеції. Він відповідав переважно за збирання й уполювання харчів, по які ходив у довгі походи разом з дітьми, зовсім як колись із братом. Було ясно, що Джеймс не хоче допускати його до копальні. Він доручав Гоканові лише чорну роботу, що потребувала сили й тримала його подалі від самого місця добування золота,– пересувати валуни, відкидати землю, а з часом – копати канал від затоки до копальні. Тим часом Джеймс працював самотужки киркою, зубилом і молотком, повзаючи в ямах і скрючуючись над каменями, на які він плював, а тоді тер об сорочку. Він копав від світанку до глибокої ночі, коли його очі ставали сухі й налиті кров’ю від гарування при слабкому світлі двох каганців. Закінчивши роботу, він зникав у темряві – напевно, заховати золото, а тоді повертався до табору поїсти й падав спати біля вогню.

Їхні умови життя швидко погіршувалися. Поглинутий роботою, Джеймс так і не виділив часу збудувати справжній притулок для своєї сім’ї – Гокан спробував звести сяку-таку хижку, але вона годилася тільки для дитячих ігор. Під впливом стихій їхній одяг почав псуватися, й під лахміттями почервоніла шкіра вкривалася пухирями. В Ейлін та дітей, що були дуже світлошкірі, навіть з’явилися лусочки-струпи на губах, ніздрях і мочках вух. А що Джеймс не хотів привертати увагу до ділянки, стріляючи з мушкета, то вони могли поповнювати свої дедалі вбогіші запаси малою дичиною – переважно шавлієвими тетеруками, які, як вони незабаром виявили, настільки не звикли до людей, що діти могли просто підходити до них і розбивати їм голови палицями. Ейлін готувала пташок у густому гірко-солодкому соусі з якихось ягід, схожих на чорниці, яких Гокан більше ніколи у своїх мандрах не знаходив. Діти цілими днями тинялися разом із Гоканом, ухиляючись від несміливих спроб їхньої матері навчати їх. Джеймс, безперервно працюючи і заледве споживаючи їжу, ставав змарнілим привидом, його очі – водночас неуважні й зосереджені, дивилися на світ наче через брудне вікно й швидше розглядали мутне скло, ніж позирали крізь нього,– вибалушувалися на його змученому, кістлявому лиці. За кілька днів він утратив щонайменше три зуба.

Кожної ночі він крадькома ходив до своєї таємної схованки. Якось Гокан випадково опинився неподалік і побачив, як той відсунув шматок каменюки, що закривав ямку, і поклав усередину свою денну знахідку. Джеймс побув там якийсь час, припавши до землі, вглядаючись углиб. А тоді поставив каменюку на місце, вкрив її піском і галькою, опустив штани й випорожнився на неї.

Похід до найближчого міста більше не було як відкладати. Вони потребували основних харчів і, найголовніше, інструментів для розширення копальні – Джеймс найбільше прагнув роздобути ще ламп, що дозволило б йому працювати вночі. Після складних таємничих приготувань він вирішив, що час рушати. Він віддав Ейлін та дітям детальні розпорядження, що завжди зводилися до тієї ж самої настанови – не стріляти. Злегка навантажив віслюка й наказав Гоканові йти за ним.

Їхня мандрівка минула без пригод. Дорогою вони нікого не зустріли. Мовчанку порушували рідко. Слабкий віслюк заледве тягнувся за ними. Джеймс майже не забирав руку з грудей, на яких, під драною сорочкою, зв’язана шворкою і закинута на шию, висіла маленька полотняна торбинка. На третій ранок вони прибули.

Місто було лише квартал завдовжки: трактир, крамниця з різними товарами і з півдесятка будинків із зачиненими віконницями. Грубі, нерівні будівлі наче звели того ж таки ранку (запах тирси, дьогтю й фарби все ще відчувався в повітрі) з єдиною метою – розібрати їх на заході сонця. Нові, але хиткі, наче ветхість була властива їм від початку, будинки, здавалося, аж прагнули стати руїнами. Вулиця мала лише один бік – відразу ж за порогами починалися прерії.

Прив’язані до стовпчиків уздовж вулиці, кілька чахлих коней посмикувалися, відганяючи рої мух. Тим часом чоловіки, що стояли, спираючись на стіни й дверні пройми, здавалося, мали імунітет проти комах, яких, напевно, відганяв міцний дух тютюну, що його всі вони курили. Як і Джеймс та Гокан, спостерігачі теж були вбрані в лахміття, а під капелюхами з широкими крисами їхні обвітрені лиця здавалися абстракціями з кори та шкіри. Та все ж вони зберегли ті ледь помітні залишки цивілізації, які життя серед дикої природи повністю стерло з облич новоприбулих.

Джеймс і Гокан ішли під мовчазними пильними поглядами курців, і така ж сама тиша супроводила їх до крамниці. Її власник урвав свою розмову з якимсь старим у драгунському однострої. Джеймс їм кивнув. Ті кивнули у відповідь. Він ходив крамницею, беручи керосинові лампи, інструменти, торбинки з борошном та цукром, ковдри, сухе м’ясо, порох та інші речі, які просив дістати з-за прилавка небагатослівним бурчанням. Коли Джеймс закінчив, власник крамниці оглянув його покупки, м’яко вказуючи на кожну річ указівним і середнім пальцями, наче благословляючи їх, а тоді надав покупцеві рахунок, начерканий грифелем. Джеймс глянув на нього мигцем. Він пішов у глиб магазину, абияк сховався серед якихось бочок, обернувся до всіх спиною, згорбившись так, наче робив щось непристойне, кілька разів глянув через плече, а тоді повернувся до прилавка і поклав на нього кілька золотих злитків.

Певно, власник крамниці мав добре натреноване око, бо не став ані торгуватися, ані оглядати золото, а швидко сховав його, подякувавши покупцеві. Хлопець віком десь як Гокан, але вполовину за нього менший, почав витягати покупки надвір. Драгун вислизнув, не попрощавшись.

Доки навантажували їхнього віслюка, Джеймс із Гоканом пішли в таверну. Голови обернулися, кілька пар очей визирнуло з-під вкритих шапкою піни кухлів елю, рука роздавача завмерла в повітрі, перед сигарою надто довго затримався сірник. Ірландець та швед теж завмерли. Всі на них вирячилися. Ті зробили перші кроки до шинквасу, й завсідники ожили.

Бармен кивнув, коли вони наблизилися, і на той час, коли дійшли до бару, на них уже чекали два кухлі елю й тарілка з в’яленим м’ясом. Гокан ще ніколи не пив алкоголю й тепле, гірке вариво здалося йому огидним. Він був надто сором’язливий, щоб попросити води, і зробив помилку, з’ївши трохи м’яса. Джеймс сьорбнув свого елю. Ніхто на них не дивився, проте вони точно перебували в центрі всіхньої уваги. Джеймс поляскав себе по грудях, намагаючись приховати торбинку, яка знай визирала з-поміж дірок у його драній сорочці. Бармен пильнував, щоб їхні кухлі не порожніли.

На другому поверсі, навпроти шинквасу, відчинилися двері. Лише Джеймс та Гокан обернулися й підняли очі. На якусь мить Гокан побачив високу жінку в багряній сукні зі срібними терезами. Над корсетом її бюст сяяв блискітками. Її волосся спадало на плечі густими бурштиновими хвилями, а губи були такі червоні, що аж майже чорні. Вона нахилила голову, глянула на Гокана з проникливістю, яка чомусь линула не так з її очей, як із губ, і зникла у дверях. Щойно вона пішла, з кімнати вийшов плюгавий драгун, а за ним – чепурний товстун. Цей тлустий піжон прошкандибав униз сходами вслід за драгуном і попрямував просто до двох незнайомців. Хоч і змоклий від поту, він був єдиний охайний чоловік у цьому закладі, єдиний, не обліплений пилом і брудом. Його оточувала хмарка аромату помаранчевих квітів. Він обтер лоба бездоганною хусточкою і ретельно склав її, перш ніж повернути до нагрудної кишені, потім пригладив волосся на один бік і прочистив горло. Все це було пророблене з крайньою статечністю. Потім, так наче якась пружина запустила прихований механізм, він усміхнувся, злегка вклонився і досить голосно звернувся до незнайомців. Здавалося, це була його офіційна промова. Говорячи, товстун змалював дугу піднятою рукою, охоплюючи цілий бар або, може, навіть усю пустелю за його стінами, а тоді простягнув другу руку, наче приймаючи чи даючи величезний подарунок, блаженно заплющив очі і сказав наостанок, після урочистої паузи: «Ласкаво просимо до Кленгстона».

Джеймс кивнув, так і не підвівши очей.

З гучною й надмірною приязністю, яку Гокан пізніше виявить у пасторів та проповідників, напахчений чоловік поставив якесь дуже довге питання, а тоді зробився ширший, запхнувши великі пальці в пройми камізельки.

Джеймс коротко пробурчав щось у відповідь із чи то зухвалою, чи то зляканою байдужістю.

Незворушно всміхаючись, товстун жалісливо кивнув, наче маючи справу з хворим немовлям або безневинним юродивим.

Драгун, прослизнувши в найтемніший куточок кімнати, затиснув одну ніздрю й акуратно пальнув шмарклями з другої. Товстун зітхнув, вказав у його напрямку пухкою рукою і перепросив утомленим, трохи материнським тоном. А тоді знову обернувся до Джеймса і поставив йому ще одне питання – з незмінною усмішкою, з незмінною чемністю. Джеймс утупився у свій кухоль елю. Товстун повторив свою репліку. Лише кільком картярам та п’яницям вдалося й далі вдавати, ніби вони ведуть розмови. Джеймс кілька разів тернув засмальцьований шинквас краєм долоні. Чоловік із напускною терплячістю вказав на крамницю, де вони зробили закупи, й щось пояснив поблажливим тоном. Скінчивши, він знизав плечима й глянув на Джеймса, який після довгої паузи відповів: «Ні». Чоловік ще раз знизав плечима, обхопив верхню губу нижньою, а тоді ляснув долонями по стегнах, розповсюджуючи хвилю аромату квітів помаранчевого дерева, і похитав головою, наче змиряючись із тим, що доведеться прийняти якісь чужоземні забаганки за незаперечну істину. Якийсь час він мовчки постояв, удаючи задуму, а тоді вигнув брови дугою й кивнув, роблячи вигляд, ніби нарешті збагнув Джеймсову відповідь і щиро з нею змирився. Драгун шмаркнув другою ніздрею. Нічого не вилетіло.

Бармен саме збирався ще раз долити Джеймсові, коли хлопець із крамниці заглянув у бар й оголосив, що віслюка завантажено. Джеймс витягнув кілька монет із кишені штанів, але товстун, зображуючи тяжку образу, вигукнув: «Ні, ні, ні, ні, ні, ні!» – й поклав накрохмалений рукав між Джеймсом та барменом. Він зробив коротку церемоніальну заяву, глибоко вдихнув і врешті повторив, проводячи пальцями між ґудзиків камізельки: «Ласкаво просимо до Кленгстона».

Гокан із Джеймсом вийшли надвір й оглянули мотузки та ремінчики, якими їхні речі були прив’язані до віслюка. Джеймс поволі рушив, не обертаючись, а Гокан затримався біля конов’язі. Він роззирнувся пересвідчитися, що ніхто на нього не дивиться, а тоді став жадібно пити з корита при обсаджених мухами конях, черпаючи мутну воду долонями. Чоловіки всередині бару засміялися. Гокан озирнувся, заскочений і присоромлений, але двері були лише чорною діркою на залитому сонцем фасаді. Аж тут він згадав ту жінку й підвів очі. Її вікно непроникно відблискувало. Він наздогнав Джеймса й разом вони побрели єдиною в Кленгстоні вулицею.

Вони прямували назад так швидко, як могли, зупиняючись після настання темряви й вирушаючи до сходу сонця. На довгих відрізках дороги Джеймс наказував Гоканові йти поруч нього спиною вперед, підмітаючи доріжку палицею, щоб стерти й сплутати сліди. Час від часу Джеймс раптом зупинявся і вглядався в порожнечу, приклавши вказівного пальця до губ, а складену човником долоню – до вуха, дослухаючись переслідувачів. Вони їли в’ялене м’ясо й галети (Джеймсові й те, й те доводилося вимочувати у воді) й жодного разу не розпалили вогню.

Хоч вони й провели в Кленгстоні зовсім небагато часу й хоч ту коротеньку обшарпану вулицю заледве можна було назвати містом, а його нечисленні брудні мешканці мало не зникли з лиця землі зусиллями негоди, Гокана однаково вразив вигляд Джеймсової примітивної копальні біля струмка. Їхнє пристановище становило лише купу гілок, кілька планок, які лишилися з розбитого возика, й дрантя, що мало хоч якусь цінність тільки в тих умовах крайньої ізоляції,– і все це розкидане навколо ями з-під вогнища. Ейлін та діти, що стрибали від радості через їхнє прибуття, були обідраними, розпухлими, пухирчастими істотами. Не лише їхній одяг, а й шкіра обшарпалася й звисала з тіла, наче драна марля. Вони змарніли, але опухли від сонця, а їхні маленькі сіро-блакитні очі в цій несумісній оправі блищали з якоюсь гарячковою іскоркою, і через усе це дивитися на їхню радість було страшнувато. Гоканові спали на думку прокляті лісні істоти з братових казок.