Читать книгу Дивовижний імунітет. Про антитіла, інфекції та інші цікавинки імунної системи - Філіпп Деттмер - Страница 3

Частина I
Знайомство з імунною системою
2. Що захищає імунна система?

Оглавление

Перш ніж почнемо з’ясовувати, як улаштовано складну систему імунного захисту, спробуймо дізнатися трохи більше про те, що вона має захищати, – про наше тіло. На перший погляд усе просто. Тіло – це шкіра й усе те, що міститься під нею. Що ж тут складного? Але ви ніколи бодай приблизно не зрозумієте, що відбувається на планеті, спостерігаючи за нею з космосу. Так і тут. Отже, перш ніж рухатися далі, пориньмо в незнайомий, незвіданий для нас, як океанські глибини або чужі планети, світ. Світ, де жодна істота навіть не усвідомлює, що існує, де різноманітні чудовиська – повсякденність, але ніхто через них не переймається. Світ, якому мільярди років, який існує всередині нас, але залишається для нас невідомим. Мікроскопічний світ, де губиться межа між мертвим і живим. Де біохімічні реакції з досі незрозумілих нам причин створюють життя. Тож наблизьмося до нього й зазирнімо до органів, тканин і найелементарніших часточок нашої будови – до клітин.

Клітина – це мініатюрна жива сутність, найменша одиниця життя на Землі. Для окремої клітини наше тіло – планета, яка рухається крізь ворожий Усесвіт. Щоб усвідомити величезність нашого тіла, варто поглянути на нього з точки зору клітини. У її масштабі це велетенська споруда, пронизана широченними трубами з океанами рідини, швидкі потоки якої омивають вигадливі печерні утворення в безмежному просторі. Усе наше внутрішнє середовище, окрім кристалізованої твердої частини кісток, увесь цей світ для клітини живий. Вона може ввічливо попросити будь-яку стіну пропустити її та просочитися крізь крихітну щілинку, яка закриється одразу за нею. Вона може плавати каналами й підніматися на м’язові гори, діставатися куди завгодно.

Якби ми були завбільшки з власну клітину, людське тіло височіло б над нами, як п’ятнадцять чи двадцять Еверестів, поставлених один на один. Це була б гора плоті заввишки сто кілометрів, яка сягала б космосу. Якщо ви сидите поблизу вікна, відволічіться на мить від читання й погляньте на небо. Спробуйте уявити гіганта, настільки величезного, що пасажирські літаки врізаються йому в гомілки, а його голова так далеко над вами, що її навіть не видно.

Клітинам імунної системи доручено все це захищати. Особливо вразливі ті місця, куди можуть безпосередньо потрапити зловмисники, а це переважно межі, зовнішні кордони тіла. Говорячи про ці зовнішні кордони, насамперед ми маємо на увазі, звісно, шкіру. Її загальна площа становить приблизно два квадратні метри (це приблизно вдвічі менше за більярдний стіл), і, на щастя, шкіру не так уже й складно захистити, бо здебільшого вона складається зі щільного міцного бар’єра з власною системою захисту. Цей бар’єр видається м’яким, але його доволі складно подолати, якщо він цілий.

Дійсно вразливе для зараження місце – це слизові оболонки, які вистеляють дихальні шляхи й легені, повіки, рот і ніс, шлунок і кишечник, статеві органи й сечовий міхур. Складно назвати їхню загальну площу, оскільки вона може дуже відрізнятися, але в середньому у здорової дорослої людини є приблизно двісті квадратних метрів слизової оболонки (майже стільки ж, скільки займає тенісний корт). Переважно це слизова оболонка легень і травного тракту.

Може здатися, що слизові оболонки – внутрішні. Насправді ж це не так – вони зовнішні. Наше тіло, у певному сенсі, – ніщо інше, яка складно влаштована трубка. Волога, вкрита слизом трубка з отворами з обох кінців.

Статеві органи, ніздрі й вуха – це додаткові отвори, входи до великих тунелів і системи печер, які пронизують наше тіло. Отже, слизові оболонки – кордон, межа, яка контактує із зовнішнім світом. Наше тіло немов огортає їх. Хоча ця межа начебто пролягає всередині нас, крізь неї щодня намагаються продертися мільйони зловмисників. Якщо зважати на розміри клітин, то територія, яку їм доводиться захищати, неймовірно велика. Для наших клітин площа слизових оболонок така ж, як для нас територія Європи чи Сполучених Штатів Америки. Будівництво стіни на кордоні тут не допомогло б, бо обороняти треба не просто кордони, а всю територію! Зловмисники, наче парашутний десант, можуть пробитися через будь-яку її точку. Тож наші клітини мусять захищати весь цей континент. По всій його території.

І все ж набагато простіше затримати ворога саме тут, ніж деінде. Якби ми взяли, наприклад, усі кровоносні судини й капіляри нашого організму й виклали їх у вигляді прямої лінії, вони, на наш подив, розтяглися б на 120 000 кілометрів у довжину – це втричі більше за довжину екватора Землі. Площа ж їхньої поверхні становить майже 1200 квадратних метрів. Отже, простіше затримувати ворогів на значно меншій зовнішній поверхні. Але простіше все ж не означає легко.

Здійсніть подумки цікавий експеримент. Уявіть, що ви захотіли збудувати людське тіло, але в збільшеному масштабі, узявши замість клітин людей. Ви побачите, з якими шаленими числами в такому разі довелося б зіткнутися.

Отже, насамперед для цього знадобилася б безліч людей. У середньому людське тіло складається приблизно із 40 трильйонів клітин. Трильйонів! Сорок трильйонів – це 40 000 000 000 000. Неймовірне число. Якби ми захотіли, щоб клітини тіла цього гіганта було представлено окремими людьми, то їх знадобилося б у сотню разі більше, ніж існувало за всі 250 000 років історії людства. Спробуймо уявити це наочно. Нині живе приблизно 7,8 мільярда людей. Якби ми поставили їх плечем до плеча, вони, хай як дивно, зайняли б площу лише приблизно 1800 квадратних кілометрів. Це трохи більше, ніж територія Лондона. Щоб отримати 40 трильйонів людей, треба помножити на 120 їх наявну кількість[2].


Отже, маємо 40 трильйонів людей, які стоять пліч-о-пліч. Це людське море зайняло б усю Велику Британію, кожен куточок її рівнин, озер і гір. Щоб скласти тіло в масштабі, у якому кожну клітину представляє людина, треба було б, щоб трильйони людей стали одне на одного і, тримаючись за руки, утворили життєві структури. Цей велетень здійнявся б у небо на 100 кілометрів, сягнувши космосу. Він складався б з органів завбільшки з невеличкі країни, пронизаних заплутаними печерами й тунелями, і величезних, наче гори, кісток. Його артерії були б наповнені океанами рідини, а люди-клітини розносили б їжу та ємності з киснем у кожен найвіддаленіший куточок тіла. Якби ви були «людиною-червонокрівцем», ви щохвилини долали б таку відстань, як від Парижа до Рима й назад, із потоком рідини, яку перекачувало б величезне, як самі ці міста, серце. Усе могло б бути чудово. Усі злагоджено працювали б, щоб зберегти життя цій горі плоті й собі заодно.

Але величезні харчові ресурси й чималі обшири вологого теплого простору всередині велетня завбільшки з континент – дуже привабливі не лише для його мешканців, а й для небажаних відвідувачів. Без перебільшення мільярди паразитів намагаються проникнути всередину цього гіганта з плоті. Деякі з них величезні, як слони або сині кити. Вони мають намір відкладати тут свої гігантські яйця, щоб їхній молодняк міг поласувати бідолашними людьми-клітинами, із яких складаються тканини. Інші за розміром як єноти або щури, вони хочуть красти для себе їжу та зробити велетня постійною домівкою для вирощування своїх нащадків. Можливо, вони й не хотіли б завдавати безпосередньої шкоди людям-клітинам, із яких складається тіло, але їхні випорожнення шкідливі, і в такий спосіб вони ускладнюють життя клітин. Найогидніші шкідники, із якими доводиться щодня стикатися нашому гігантові з плоті, – це мільярди павуків, які намагаються потрапити до рота чи вух людей-клітин, щоб розмножуватися всередині них. Для гіганта, який складається з трильйонів людей-клітин, утрачати їх там і сям потроху насправді не надто небезпечно. Але якби шкідникам дозволили вільно розмножуватися, гігантові міг би настати кінець. Хіба ж це не жахливо?


Це саме те, з чим наші клітини мають справу щодня та щоночі, від нашого народження до самої смерті. Те, що ми живемо, не можна сприймати як належне. Але й надто перейматися думками про ці напади на нас не варто. Адже ми не просто гора плоті, яка чекає, коли її підкорять. На щастя, у нас є потужний союзник у цій боротьбі за виживання, якого ми, однак, не цінуємо й не поважаємо так, як він заслуговує. Це – наша імунна система.

Саме вона робить наше тіло фортецею. Навіть більше – фортецею з мільярдами найсильніших і найвідважніших солдатів на світі. Вони мають безліч зброї, яку застосовують без жодного милосердя. Армія імунної системи вже вбила мільярди ворогів і паразитів протягом нашого життя й готова вбивати їх далі мільярдами чи навіть трильйонами.

2

І це лише половина з того, що ми маємо уявити, оскільки в нашому організмі є ще й потрібні для нашого виживання бактерії. Скільки їх? Одна бактерія на кожну клітину нашого тіла (якби ми були завбільшки із середню клітину, бактерія була б за розміром як зайчик). Уявімо їх маленькими зайчиками, щоб не так жахатися від думки про них. Більшість цих милих зайчиків – у нашому кишківнику. У цій величезній печері 36 трильйонів зайчиків живуть своїм життям, постійно вмираючи й розмножуючись, подрібнюючи шматки їжі завбільшки з хмарочоси, щоб її можна було розподілити всім людям-клітинам. Інші чотири трильйони зайчиків бігають по нашій шкірі, мешкають у наших легенях, стрибають по наших зубах і язику, плавають у рідині очей, вистрибують із вух. Про них ми поговоримо далі, а поки що просто уявіть, що ми зусібіч укриті цими милими зайчиками – нашими друзями, які діють лише нам на користь.

Дивовижний імунітет. Про антитіла, інфекції та інші цікавинки імунної системи

Подняться наверх