Читать книгу Америка - Франц Кафка, Guillermo Sánchez Trujillo - Страница 1

Коли шістнадцятирічний Карл Росман, якого бідолашні батьки відрядили до Америки через те, що якась покоївка спокусила юнака і привела байстрюка, дедалі повільніше запливав на кораблі в нью-йоркську гавань, статуя Свободи, яку він вгледів ще здалеку, раптово постала перед ним наче залита яскравим сонцем. Її рука з мечем, як і перш, була піднесена вгору, а навколо фігури її гуляли вітри.

– Яка висока! – сказав він собі, тоді як дедалі густіший потік тягонош, поминаючи його, мало-помалу, хай він зовсім не збирався поки виходити, виніс його аж до бортового поруччя.

Юнак, з яким Карл трохи познайомився під час плавання, поцікавився в нього мимохідь:

– Що, ще не наважуєтеся зійти?

– Я готовий, – сказав Карл, посміхнувшись йому, і з викликом, бо ж був хлопчина міцний, завдав на плече свою валізу. Але, поглянувши на свого знайомого, який, помахуючи палицею, вже плив геть з натовпом інших пасажирів, він розгубився, згадавши, що забув у каюті свою парасольку. Він попросив знайомого – це його навряд чи втішило – зробити йому послугу і пригледіти за його валізою, озирнувся, щоб зорієнтуватися, як сюди повернутись, і поквапився геть. Внизу, на свій жаль, Карл виявив, що прохід, який вельми скоротив би його шлях, уперше виявився закритий, що, мабуть, було пов’язано з повною висадкою пасажирів, і тепер йому довелося шукати східники, що змінювали один одного, йти через безконечні обвідні коридори, повз якусь кімнату з забутим письмовим столом, – аж поки насправді, бо ж проходив цим шляхом він якийсь раз чи два і завжди у великій компанії, остаточно і безповоротно не заблукав. У повній безпорадності, не бачачи навколо ні душі, а тільки чуючи над собою шурхотіння тисяч людських ніг і вловлюючи далекий відгомін уже зупинених машин, він, не роздумуючи, постукав в перші-ліпші маленькі двері, біля яких зупинився в своїх блуках.

– Відкрито, – крикнули зсередини, і Карл з полегшенням штовхнув двері. – Якої болячки ви гупаєте як божевільний? – запитав кремезний парубійко, тільки-но глянувши на Карла. Звідкись згори через ілюмінатор у жалюгідну каюту падало каламутне світло, що давно розсіялося в надрах корабля; ліжко, шафа, стілець і чоловік тулились одне до одного, як в камері схову.

– Я заблукав, – знітився Карл. – Під час плавання я якось не звернув уваги, що корабель страх який великий.

– Так, правда ваша, – мовив чоловік з відтінком гордості, і далі вовтузячись із замком невеликої валізи, що його він раз по раз закривав обома руками, щоб почути, як клацає защіпка. – Та заходьте ж! – вигукнув він. – Не стоятимете ж ви в коридорі!

– Я не заважатиму? – запитав Карл.

– А чому тут можна завадити?!

– Ви німець? – Карл вирішив про всяк випадок підстрахуватися, бо ж багато чув про небезпеки, що чигають на емігрантів в Америці, надто від ірландців.

– Та німець, німець, – сказав чоловік.

Карл ще вагався. Тут чоловік раптово вхопився за клямку дверей і, рвучко їх зачиняючи, втягнув до себе разом з дверима й Карла.

– Я не терплю, коли за мною підглядають з коридора, – правив він далі, знову заходившись коло своєї валізки, – бо кожен біжить повз двері і заглядає сюди, таке не кожен витримає.

– Але в коридорі нема ні душі, – зауважив Карл, ніяково притиснутий до спинки ліжка.

– Зараз порожній, – мовив чоловік.

«Та ж ідеться про зараз, – подумав Карл. – З ним важко говорити».

– То лягайте на ліжко, там більше місця, – сказав чоловік.

Карл заліз, як міг, до ліжка, голосно засміявшись з того приводу, що не пощастило вскочити туди за першим разом. Та ледь опинившись у ліжку, він раптом скрикнув:

– О Господи, я зовсім забув про свою валізу!

– А де вона?

– На чардаку, залишив я її біля одного знайомого. Як тільки його звати? – І Карл витягнув із спідньої кишені, що її мати пришила йому на дорогу до підбивки піджака, візитівку. – Бутербавм. Франц Бутербавм.

– Чи валіза вам дуже потрібна?

– Звісно.

– Тоді нащо ж ви віддали її незнайомцю?

– Я забув унизу свою парасолю і побіг її забрати, а тягати з собою валізу не хотілось. А тоді до того всього я ще й заблудився.

– Ви самі? Без товариства?

– Так, сам.

«Треба, либонь, триматися цього чоловіка, – майнуло Карлові в голові, – де я зараз знайду кращого товариша!»

– І тепер ви ще й залишились без валізки? Я вже не кажу про парасольку.

Чоловік сів на стілець, ніби справи Карла нарешті трохи зацікавили його.

– Але мені здається, що валізка не пропала.

– Блажен, хто вірує, – такому тепло жити! – сказав чоловік, завзято чухаючи коротку темну густу чуприну. – У новій гавані на кораблі заходять і нові звичаї. У Гамбурґу Бутербавм, можливо, й стеріг би вашу валізку, але тут і його, і валізку, вочевидь, як лиз злизав.

– Коли так, то мені треба зараз же виглянути нагору, – мовив Карл, озираючись, як би йому видобутися.

– Та сидіть уже, – сказав чоловік і стусаном у груди, досить-таки брутально, повернув його на ліжко.

– Чого це я маю сидіти? – сердито спитав Карл.

– А тому, що бігти туди ні до чого, – відказав чоловік. – Я за хвильку теж ітиму, от і підемо разом. Валізку або вкрали, тоді лиху не зарадиш, або ваш знайомий залишив її, тоді що менше буде на судні людей, то швидше ми її знайдемо. Те ж саме з вашою парасолькою.

– Бачу, на кораблі ви орієнтуєтесь? – недовірливо спитав Карл, і хай думка, що на порожньому судні речі знайти легше, була переконлива, цією фразою незнайомець закинув у нього сумнів.

– Я ж корабельний паровичник, – відказав чоловік.

– Ви – паровичник! – вигукнув Карл радісно, наче сказане перевершувало всі його сподівання, і, спершись на лікті, придивився до чоловіка уважніше. – Якраз біля тієї комірчини, де я спав з одним словаком, був отвір, у який я бачив машиновню.

– Атож, там я й працював, – зауважив паровичник.

– Я завжди дуже цікавився технікою, – сказав Карл, думаючи й далі про щось своє, – і, певно, бути б мені згодом інженером, якби не мусив виїздити до Америки.

– Що ж вас примусило виїхати?

– Ет, пусте! – мовив Карл і махнув рукою, наче жбурляючи всю цю історію геть. При тому він подивився з усмішкою на паровичника, ніби просячи вчинити йому ласку і нічого не питати більше.

– Мабуть, на те була причина, – зауважив паровичник, і годі було зрозуміти, чи хотів би він почути про ту причину, чи ні.

– Тепер і я міг би стати паровичником, – сказав Карл, – моїх батьків не обходить, ким я стану.

– Моє місце звільняється, – зауважив шмаровоз, цілком певний сказаного, застромив руки в кишені штанів, а ноги в пом’ятих і засмальцьованих, сіро-сталевого кольору штанях закинув, щоб їх випростати, на ліжко. Мусив Карл відсунутися до стіни.

– Ви лишаєте корабель?

– Атож, сьогодні ми забираємося геть.

– І чому? Не подобається вам тут?

– Так, причиною цьому умови; не завжди притичина в тому, чи подобається щось комусь, чи ні. Між іншим, правда ваша, особисто мені не подобається. Ви, вочевидь, не покладали серйозно стати паровичником, і тоді не було нічого простішого. Я наполегливо вас відраджую від цього ремесла. Коли ви хотіли студіювати в Європі, то чому б вам не спробувати тут? Куди європейським університетам братися до американських…

– Можливо, – відказав Карл, – але грошей на студії в мене як кіт наплакав. Щоправда, читав я про одного чоловіка, що вдень працював у якійсь установі, а вночі вчився, аж поки здобув титул доктора і, здається, навіть став бургомістром, але витривалість на таке потрібна неабияка, правда ж? Боюся, що її мені бракує. До того ж і учнем я був не надто старанним, й зі школою, правду кажучи, розпрощався легко. І в тутешніх школах вимоги, певно, багато суворіші.

Англійською я майже не розмовляю. І взагалі тут, здається мені, проти чужинців упереджені.

– Ви теж це зауважили? Ну, тоді все гаразд. Значить, ви той, хто мені і потрібен. Бачите, ми тут на німецькому кораблі, належить він лінії Гамбурґ—Америка, чому ж тут не ми, самі німці? Чому головний машиніст – румун? А прізвище його – Шубаль. Диво, та й годі. І цей шевлюга на німецькому кораблі тягне з нас жили! Не думайте, – задихався паровичник, махаючи руками, – що я просто вирішив побурчати. Я знаю, що у вас нема жадного впливу і самі ви ще той бідолаха. Це вже аж надто! – І він заходився гамселити кулаками по столі, не зводячи з нього очей. – Я ж на стількох пароплавах служив, – і він проказав одну по одній назви із двадцяти одним духом, як одне слово, так що Карлові аж у голові заморочилось, – і одержував нагороди, мене хвалили, я був робітником, якого капітани любили, а якось я працював на вітрильнику кілька років, – він підвівся, наче даючи навзнак, що це було вершком його життя, – а тут, на цьому кориті, де все суворо розписано, де жодного жарту не почуєш, тут я ламаного шеляга не вартий, весь час стою кісткою в горлі тому Шубалеві, тут я нероба, який заслуговує лише на те, щоб його викинули геть, і платню дістаю з чиєїсь ласки. Ви щось тут розумієте? Я – ні.

– Ви не можете дозволяти, щоб до вас так ставилися, – мовив Карл схвильовано. Він майже забув про те, що під ногами в нього хистка корабельна палуба, а сам він – на березі невідомого материка: так затишно було йому на ліжку паровичника. – З капітаном ви вже говорили? Просили його, щоб він вас захистив?

– А, ідіть-но ви, краще йдіть геть. Я не хочу вас тут бачити. Ви не слухаєте, що я кажу, і наставляєте мене своїми порадами. Як мені зараз піти до капітана! – стомлений паровичник знову сів і вхопив обличчя руками.

«Ліпшої поради я йому не дам», – подумав Карл. І взагалі він дійшов думки, що краще було б йому пильнувати своєї валізи, замість давати тут поради, що їх ті сприймають як просто дурні. Передаючи йому назавжди валізу, батько запитав жартома: «Довго ти її матимеш?» І от тепер, певно, ця дорога валіза і справді мов за вітром полетіла. Лишалася єдина втіха, що батько навряд чи дізнається про його теперішнє становище, хіба що вирішить навмисне дізнатися. Про що в компанії і могли повідомити, так це про те, що він прибув у Нью-Йорк. Як на те, Карлові було прикро, що речами з валізи він майже не скористався, хоч, приміром, давно вже треба було поміняти сорочку. Отож він заощаджував не там, де треба було; і тепер, коли на порозі своєї кар’єри Карл мав би охайно вдягнутися, доводиться на люди виходити у несвіжій сорочці. Поза тим утрата валізи йому не муляла б так, бо убрання, яке він мав на собі, було навіть краще за те, що лежало у валізі, бо ж те було про всяк випадок, та й напередодні виїзду матері довелося його поцерувати. Тепер він ще також пригадав, що у валізі був кавалок веронезької салямі, що його мати запакувала йому на знак неабиякої ласки, та дорогою він з’їв лише невеличкий шматочок, бо зовсім не мав апетиту, і тієї юшки, яку роздавали на середньому чардаку, йому зовсім вистачало. Хотів би він мати ту ковбасу на похваті, щоб почастувати нею паровичника. Бо прихильність таких людей здобувають, тицьнувши у руку їм якусь дрібничку, – це Карл знав від свого батька, який, роздаючи сигарети, перетягував на свій бік дрібніших урядовців, з якими мав ділові справи. Тепер з того, що можна було роздавати, Карлові лишалися хіба що гроші, але коли вже йому судилося згубити валізу, то він хотів поки що зберегти недоторканими бодай гроші. Він раз по раз вертав подумки до своєї валізи, і справді не міг збагнути: чому в дорозі він доглядав її так пильно, що не міг склепити очей, а тепер так легко пристав на те, щоб її потягнули. Він пригадав собі ті п’ять ночей, упродовж яких увесь час пильнував малого словака, який розмістився через двоє ліжок від нього й задивлявся на Карлову валізу. Той словак начебто тільки й чекав тієї миті, коли Карл, знемігшись од утоми, на якусь мить задрімає, а він тим часом потягне його валізу з допомогою довгого патика, яким удень він грався чи то виконував якісь вправи. Удень він тримався доволі невинно, але щойно спадала ніч, він починав час від часу підводитися зі свого ліжка і пускати око на Карлову валізу. Карл мав змогу здати з цього собі справу, бо ж хтось із переселенців, опанований неспокоєм, притаманним подорожнім, щоразу то там, то там – хай правилами корабельного розпорядку це й було заказано – запалював світло, щоб зглибити важко зрозумілі проспекти еміграційних агенцій. Якщо таке світло спалахувало під боком, Карл мав змогу трішки покуняти, але коли світло було далеко або й стояла пітьма, тоді йому доводилось оком не стинати. Напруження це його направду виснажило, а тепер з’ясувалося, що воно псові під хвіст. О, цей Бутербавм, хай тільки він мені колись попадеться!

Саме цієї миті ген-ген удалині в досі цілковиту тишу почали вриватися легенькі короткі удари, наче б дитячі кроки, вони поволі наближалися, відлунюючи чимраз сильніше, і тоді виявилося, що це мірно ступають якісь чоловіки. Рухалися вони, вочевидь, як це буває у вузьких проходах, один по одному, лунало щось на взір побрязкування зброї. Карл, який майже дійшов до того, що ладен був забути про валізу й про словака й, випроставшись у ліжку, заснути, раптом підхопився і штовхнув паровичника, щоб збудити увагу й того, бо валка, здавалось, ось-ось мала опинитися біля дверей.

– Це корабельна оркестра, – мовив паровичник, – вони грали нагорі, а зараз ідуть пакуватись. Уже усе готове, і ми можемо йти. Ходіть!

Він ухопив Карла за руку, ще в останню хвилину зняв зі стіни образ Божої Матері, який висів над ліжком, поклав його до нагрудної кишені, схопив свою валізу і разом з Карлом мерщій вийшов з каюти.

– Тепер я піду до контори й скажу свою думку тим панам. Жодного пасажира там не лишилось, і оглядатися на когось ні до чого.

Ці слова паровичник повторив кілька разів на різні лади, а тоді спробував, не зупиняючись, розчавити пацюка, кинувши ногу вбік, але той лише хутчіш сховався у дірці, обравши її своєчасно. Назагал паровичник був повільний у своїх рухах, бо хоч і мав довгі ноги, але вони були занадто дебелі.

Вони пройшли через якесь відділення кухні, де кілька дівчат у брудних фартушках – вони навмисне їх забруднювали – мили у великих кадубах посуд. Паровичник покликав одну з них на ім’я Ліна, поклав руку на її стан і трохи пройшовся з нею так, а вона кокетливо притискалася до його плеча.

– Зараз мають заплатити. Хочеш зі мною? – запитав її.

– А нащо мені той клопіт, краще принеси-но мені гроші сам, – відказала вона, вислизнула з-під його руки й майнула геть. – Де ти підчепив такого вродливого хлопця? – вигукнула вона на додачу, втім, не чекаючи відповіді. Чути було, як, покидавши роботу, дівчата засміялися.

Втім, вони пішли далі й зупинилися перед дверима, над якими був якийсь випуст, підтримуваний невеличкими, позолоченими каріатидами1. Як на звичайне корабельне устаткування, виглядало це надто розкішно. Карл, як він помітив, досі тут не бував; видно, ця частина корабля призначалася тільки для пасажирів першого й другого класу, і щойно тепер, коли треба було влаштувати велике прибирання корабля, двері, що закривали сюди вхід, зняли. І справді, вони стріли кількох чоловіків з мітлами на плечах, і паровичник привітався з ними. Карла здивував великий рух, про який він на своєму середньому чардаку і не підозрював. Уздовж коридорів тягнулися дроти електричних мереж, і раз по раз дзеленьчав невеликий дзвінок.

Паровичник шанобливо постукав у двері й, почувши «заходьте», рухом руки дав Карлові знати, що можна безбоязно заходити. Той підійшов, але на порозі кімнати завмер. За трьома вікнами її він бачив морські хвилі, і, споглядаючи їхнє мирне дихання, відчув, як йому тьохнуло серце, наче він не бачив моря цілих довгих п’ять днів. Великі кораблі перетинали один одному шлях і скорялися під ударами хвиль у міру своєї ваги. Коли приплющити очі, здавалося, наче кораблі хитаються під тягарем свого вантажу. На їхніх щоглах майоріли вузькі, але довгі прапори: від руху вони, щоправда, розгортались, але час від часу й обвисали. З військових кораблів, мабуть, просалютували, цівки одного з них, а пропливав він не надто далеко, – виблискуючи боками сталевої обшивки, лагідно погойдувалися на тлі певної, але не надто рівної плавби. В око впадало, як малі кораблики й човни, принаймні від дверей, ген-ген звиваються поміж великих кораблів цілими табунцями. Втім, за всім цим стояв Нью-Йорк і дивився на Карла сотнями тисяч очей своїх хмарочосів. Так, з цієї кімнати тобі було видно, де ти є.

За одним круглим столом сиділо троє панів; один із них був корабельний офіцер у синьому морському строї, два інші, службісти портової управи, були вбрані в чорні американські мундири. На столі лежали чималі стоси всіляких паперів, які спочатку з пером у руці оглядав офіцер, щоб потім передати тим двом іншим, які то перечитували їх, то щось собі виписували, то стромляли в свої течки, якщо один із них, майже безупинно тихенько клацаючи зубами, не диктував своєму колезі щось у протокол.

Біля вікна, спиною до дверей, за письмовим столом сидів низький на зріст чоловік, який орудував великими фоліантами, що стояли перед ним один попри один на міцній книжковій полиці на рівні його голови. Побіч нього стояла відкрита, принаймні так здавалося на перше око, порожня каса.

Перед другим вікном було порожньо, і з нього розгортався найкращий вигляд. Утім, біля третього вікна стихенька розмовляло двійко панів. Один із них, одягнений і собі в морський мундир, спирався на підвіконня, граючись руків’ям шпаги. Той, з ким він балакав, стояв, обернувшись до вікна і, похитуючись, то відкривав, то закривав час від часу для погляду частину орденів на грудях іншого. Він був у цивільному й мав тоненький бамбуковий ціпок, який, через те, що він стояв руки в боки, стирчав наче шпага.

Щоб усе роздивитися, часу в Карла було небагато, бо невдовзі до них приступив служка і поглядом запитав шмаровоза, так ніби той був сторонньою людиною, чого він хоче. Шмаровоз відповів так само тихо, як його й запитали, що хоче перебалакати з головним касиром. Своєю чергою, рухом руки служник відхилив це бажання, втім, навшпиньки пішов, великим колом обходячи круглий стіл, до пана з фоліантами. Той пан – видно це було виразно – достоту заціпенів, почувши слова служки, але врешті обернувся до того, хто хотів з ним говорити, і завзято замахав руками, рішуче боронячися проти паровичника, а ураз для певності й проти служки. Тоді цей повернувся назад до паровичника і сказав йому в такому тоні, наче б зраджував йому якусь таємницю:

– Пензлюйте мерщій з цієї кімнати!

Почувши таку відповідь, паровичник обернувся до Карла, так ніби звертався до власного серця, якому хотів зажалітися на свої поневіряння. Не міркуючи багато, Карл кинувся вперед, так перебіг кімнату, що трохи навіть зачепивши офіцера у фотелі; служник, зігнувшись, із розпростертими руками кинувся йому навперейми, наче ловлячи комаху, але Карл перший опинився біля стола старшого касира й ухопився за нього на той випадок, якби служник спробував відтягнути його геть.

В кімнаті, звичайно, відразу всі пожвавішали. Корабельний офіцер підхопився з-за столу, панове з портової управи дивилися незворушно, але уважно; обидва пани під вікном приступили один до одного, а служник, гадаючи, що йому не місце там, де виявляє зацікавлення вище панство, відступив назад. Паровичник при дверях напружено чекав моменту, коли знадобиться його допомога. Врешті головний касир різко обернувся в своєму фотелі праворуч. Карл витягнув зі своєї потайної кишені, яку зовсім і не ховав від поглядів цих людей, свій закордонний паспорт і, розгорнувши, поклав його, замість відрекомендуватися, на стіл. Старший касир, здавалося, великої ваги паспортові не надав, бо відцопнув його двома пальцями набік, і тоді Карл, так ніби з формальностями, на щастя, було покінчено, знову заховав паспорт до кишені.

– Дозволю собі сказати, – почав він потім, – що, як на мене, пана паровичника скривджено. Тут є якийсь Шубаль, який з нього збиткується. А пан паровичник тим часом служив на багатьох кораблях, які він може вам перерахувати, і всюди ним були задоволені; він старанний, любить працю, і справді не зрозуміло, чому саме на цьому судні, де служба не така страшенно важка, як, наприклад, на торговому вітрильнику, він мав би бути не на місці. Тим-то лише наклеп заважає йому підноситися по службі й не дає здобути визнання, інакше він обов’язково здобув би його. Я розповів про це лиш загалом, а докладно всі свої скарги викладе вам він сам.

Цими словами Карл звертався до всіх присутніх, бо й справді його слухали всі, і було найпевніше, що серед усіх разом знайдеться швидше якийсь праведник, і праведником цим буде саме старший касир. Окрім того, Карл хитро змовчав, що познайомився з паровичником зовсім недавно. Взагалі ж Карл говорив би ще краще, якби його не збентежило червоне обличчя чоловіка, що тримав бамбуковий ціпок, – його він уперше побачив з свого теперішнього місця.

– Це все правда слово в слово, – мовив паровичник, перш ніж його встигли спитати про щось, навіть узагалі перш аніж хто-небудь на нього глянув. Цей надмірний поспіх став би великою помилкою, якби чоловік з орденами, який був – Карл тепер збагнув це – самим капітаном, не поклав, очевидно, вислухати паровичника. Він простягнув руку і твердим голосом покликав паровичника.

– Ходіть-но сюди! – мовив він, наче молотом ударив. Тепер усе залежало від поведінки паровичника, бо щодо справедливості його справи Карл не мав жадного сумніву.

На щастя, принагідно з’ясувалося, що світа парович-ник-таки повидав. На диво спокійно він вийняв одним рухом із своєї валізки жмут паперів, а також записника, підійшов, ніби це була звичайна річ, до капітана, анітрохи не звертаючи уваги на старшого касира, і розклав на підвіконні свої докази. Старшому касирові нічого іншого не лишалось, як втрутитись.

– Цей чоловік знаний ябедник і більше сидить у касі, аніж у машинному відділі, – заходився пояснювати він. – А Шубаля, цього спокійного чолов’ягу, він довів до цілковитого розпачу. Послухайте! – звернувся він до паровичника. – Далебі, ви перебираєте через край зі своїм нахабством. Ви стали надміру настирливий. Скільки разів вас уже витурювали з каси під час виплати, чого ви з вашими, зовсім і незаперечно необґрунтованими домаганнями заслуговуєте! А скільки разів ви бігали звідти до головної каси! Скільки разів вам по-доброму казали, що Шубаль – ваш безпосередній начальник і вам, як підлеглому, треба з ним домовлятись. А тепер ви приходите ще й сюди, коли тут пан капітан, і не соромитесь надокучати навіть йому, ба ще й маєте сміливість приводити сюди цього хлопчиська, якого я взагалі вперше бачу на судні, навчивши його виголошувати ваші безсоромні звинувачення.

Карл насилу стримався, щоб не підскочити до нього. Але тут як уродився капітан.

– І все-таки давайте вислухаймо цього чоловіка, – мовив він. – Бо Шубаль уже й так мені здається надто незалежним з якогось часу – не те, щоб я хотів щось сказати на вашу користь.

Останні слова стосувались паровичника, та було й зрозуміло, що капітан не міг відразу за нього заступитися, проте все, здавалось, ішло до ладу. Паровичник заходився щось пояснювати і з самого початку опанував себе, величаючи Шубаля «паном». Як тішився Карл біля покинутого касиром столу, де він раз по раз, радий мов дитина, надавлював на терези, на яких важили листи. Пан Шубаль несправедливий! Пан Шубаль дає перевагу чужинцям! Пан Шубаль вигнав паровичника з машинного відділу і звелів йому чистити вбиральні, що аж ніяк не входить в обов’язки паровичника! – Ділові якості пана Шубаля, і ті взято під сумнів, начебто вони більше показні, а насправді їх не було. Слухаючи ці слова, Карл пильно, щосили в’їдався очима в капітана, лагідно, ніби той був його колегою, аби тільки трохи невдалі вислови паровичника не спричинилися до його неласки. Одначе з усіх тих розмов нічого не можна було до пуття зрозуміти, і коли капітан дивився й досі поперед себе і в очах його світився рішучий намір дослухати цього разу паровичника до кінця, то іншим панам терпець увірвався, і невдовзі голос паровичника вже не звучав упевнено на все приміщення, а це вже було небезпечно. Перший почав гратися своїм ціпком чоловік у цивільному, стукаючи ним, щоправда, тихенько, об паркет. Інші панове поглядали сюди й туди. Чиновники з управи порту взялися за документи й заходилися, хоч ще й трохи неуважно, їх гортати, корабельний офіцер знову підсунув ближче до них свого стільця, а старший касир, гадаючи, що вже виграв справу, іронічно зітхнув. Серед цієї загальної неуваги, схоже, тільки служник, який трохи співчував горю бідняка, що опинився перед панами, здавалось, ще слухав його і поважно кивав Карлові головою, ніби хотів цим щось сказати.

Тим часом за вікнами тривало портове життя: пласка баржа з цілою горою бочок – їх довелося добре укласти, щоб вони не розкочувалися, – пропливла повз корабель, і в каюті запала темрява: невеличкі моторні човни, що їх Карл тепер, коли б мав досить часу, міг би як слід роздивитися, стрілою мчали вдалину, скоряючись порухові рук людини, що стояла за стерном. З шумовиння подекуди виринали химерні поплавці і відразу ж під здивованим поглядом Карла тонули знову; човни з океанських пароплавів, що їх матроси, завзято веслуючи, вели до берега, були повні пасажирів; вони, як і належало, сиділи спокійно й очікувально, хай багато хто з них не міг відмовитися від втіхи крутити головами, стежачи за цими мінливими лаштунками. Нескінченний рух, неспокій, перенесений з неспокійної стихії на безпомічних людей та на витвори їхніх рук.

Та все закликало до поспіху, до виразності, до вкрай ретельного змалювання; а що ж робив паровичник? Говорячи, він увесь обливався потом, паперів, що на вікні, він уже давно не міг тримати в тремтячих руках; з усіх сторін світу напливали на нього нарікання на Шубаля, з яких, на його думку, одного-єдиного вистачало би, щоб остаточно цього Шубаля поховати, втім усе, що він міг продемонструвати капітанові, була лише якась сумовита коловерть усього водночас. Пан із бамбуковим ціпком давно уже тихенько посвистував у стелю, панове з портової управи вже затримували офіцера за своїм столом і жодним виразом обличчя не давали на розум, що збираються його відпустити, було очевидно, що тільки капітанова незворушність стримує старшого касира від того, щоби втрутитися, а служник, поштиво виструнчившись, щомиті очікував капітанового наказу, що вчинити з паровичником.

За таких обставин Карл не міг більше стовбичити без діла. Тим-то він повільно рушив до паровичника й капітана, гарячково міркуючи, як би його вправніше зарадити справі. І справді був уже час, бо ще якась мить, і вони могли б обидва вилетіти з бюра. Капітан, може, людина і незла і, крім того, зараз, як здавалось Карлові, мав якусь особливу причину показати себе справедливим начальником, але ж, врешті, людина – не інструмент, щоб на ній грати, як тобі заманеться, а саме так і робив паровичник, щоправда, через те, що обурення в душі в нього било через край.

Тому Карл мовив йому:

– Вам треба сказати все це простіше, зрозуміліше, бо з того, що ви розповідаєте, пан капітан нічого не може втямити. Хіба він пам’ятає всіх машиністів і юнг на прізвище, а надто на ім’я, щоб, як ви когось назвете, відразу ж зрозуміти, про кого мова? Обдумайте свої скарги, скажіть насамперед найважливіше, а далі перейдете до іншого; може, тоді взагалі все не треба буде й згадувати. Мені ж ви завжди так зрозуміло розповідали.

«Якщо в Америці можна валізи красти, то певно можна час від часу щось і збрехати», – думав він на своє виправдання.

Та якби ж це допомогло! А може, все запізно? Парович-ник хоча й негайно урвав мову, зачувши знайомий голос, та очима, повними вщерть сліз ображеної чоловічої гідно-сти, жахливих спогадів, неймовірних теперішніх поневірянь, йому навіть не вдалося розгледіти Карла. Та й як було йому – Карл мовчки погодився із тим, хто тепер так зненацька замовк, – як було йому раптом змінити спосіб говорити, коли здавалося, що все, що він мав сказати, він уже без найменшого визнання подав, а, з іншого боку, не сказав ще нічого, проте не міг же він змусити цих панів іще раз усе вислуховувати. І саме цієї миті мішається ще й Карл, єдиний його прихильник, хоче дати добру настанову, а натомість показує, що все втрачено.

«Підійшов би я раніше замість дивитися у вікно», – дорікнув собі Карл і похилив голову та опустив руки на знак того, що згубив будь-яку надію.

Але паровичник не зрозумів його, він, певно, відчув, що Карл має до нього якісь затаєні закиди, і, щоб виправдатись, почав до всього ще й сперечатися – коли чиновників за круглим столом давно вже обурював цей непотрібний галас, який заважав їхній важливій роботі, коли старший касир почав дивуватися капітановому терпінню і ладен був ось-ось вибухнути, коли служник, знову цілком на боці своїх панів, люто міряв паровичника очима, коли врешті чоловік з бамбуковим ціпком, на якого навіть сам капітан час від часу поглядав приязно, уже цілком настроївся проти паро-вичника – той був йому просто відразний, – витягнув маленького записника і, очевидячки, зайнятий чимось зовсім іншим, переводив погляд із записника на Карла.

– Та я ж знаю, – сказав Карл, намагаючись боронитися проти зливи спрямованих до нього закидів паровичника, але все-таки навіть під час суперечки приязно посміхаючись йому. – Ваша правда, авжеж, я в цьому ніколи не сумнівався.

Карлові хотілося схопити паровичника за руки, бо той так вимахував ними, що міг і вдарити: а втім, ще дужче йому хотілося затиснути паровичника в куток і тихо шепнути кілька заспокійливих слів, яких більше ніхто не повинен був чути. Але паровичник наче з ланцюга зірвався. Карл уже навіть намагався хоч трохи втішити себе думкою, що паровичник у крайньому разі силою свого відчаю зможе перетягнути на свій бік усіх сімох чоловіків, присутніх тут. Щоправда, на письмовому столі, на видноті містився апарат з численними кнопками від електричних дротів, і досить було просто натиснути на них рукою, щоб збити колотнечу на всьому кораблі з коридорами, повними ворожих людей.

Тут пан з бамбуковим ціпком, такий досі байдужий, підійшов до Карла й спитав, не дуже голосно, але чітко, зрозуміло навіть серед паровичникового галасу:

– А як вас, власне, звати?

Тієї ж миті, ніби за дверима хтось чекав на ці слова, почувся стук. Служник зиркнув на капітана, той кивнув головою. Тоді служник підійшов до дверей і відчинив їх. Там стояв чоловік у старому френчі, середній на зріст, на вигляд зовсім не з тих, хто працює біля машин, а втім, це був він, Шубаль. Якби Карл не зрозумів цього по очах присутніх, в яких відбивалось певне задоволення, помітне навіть у погляді капітана, він, на свій жах, побачив би це по парович-никові, котрий так стиснув кулаки напружених рук, ніби це стискання важило для нього найбільше і задля нього він ладен був офірувати все, що мав у житті. Він уклав у цей жест усю свою міць, всю силу, яка взагалі ще тримала його на ногах.

І ось він був тут, ворог, вільний од праці, свіжий, у святному вбранні, з конторською книгою під пахвою, очевидно, з платіжними відомостями й робочими документами паро-вичника, і в погляді його світилося безстрашне визнання, що він хоче прочитати настрій кожного з присутніх по черзі по їхніх очах. А вони всі семеро були вже на його боці, бо коли раніше капітан і був чимось незадоволений Шубалем чи, може, хотів тільки показати це, то після жалю, якого йому завдав паровичник, він, здавалося, більше не бачив у старшому машиністові жодних вад. До такої людини, як паровичник, годі поставитися з належною суворістю, і якщо Шубалеві щось і можна було закинути, то лише те, що він за цей час не міг так зламати впертість паровичника, щоб той сьогодні не наважився постати ще й перед капітаном.

Можна було, либонь, ще припустити, що протистояння паровичника з Шубалем справлять те враження, яке б вони мали перед вищим форумом, і на людей, бо хоч як би Шубаль умів прикидатися, а до кінця він напевне не витримає. Короткого вибуху його злості буде досить, щоб відкрити цим панам очі, а Карл уже подбає про це. Він устиг пізнати гостроту розуму та настрій кожного з присутніх, і з цього погляду перебування тут не пройшло для нього марно. Аби ж тільки паровичник міг належно триматися, а він уже, здавалось, зовсім не мав наснаги вести боротьбу. Коли б зараз хтось підвів до нього Шубаля, він, мабуть, стовк би Шубалеві кулаками ненависну голову. Але ступити два кроки до старшого машиніста він навряд чи був би здатний. Чому тільки Карл не передбачив такого очевидного – що врешті Шубалеві доведеться з’явитися, коли не з власної волі, то на виклик капітана? Чому вони з паровичником дорогою сюди не виробили точного плану нападу замість, як вони це зробили, насправді шалено непідготовленими просто увійти кудись, де були двері? Замість пертись отак до канцелярії, анітрохи не підготувавшись? І чи взагалі паровичник годен ще говорити, хоч казати «так» і «ні», коли б це було необхідно на перехресному допиті (правда, таке могло статися тільки в найкращому випадку)? Так він стояв, широко розставивши ноги, коліна йому підгиналися, він трохи підніс голову і хапав ротом повітря, ніби в нього вже не було легенів, щоб його переробляти.

Зате Карл почувався таким сильним, голова в нього була така ясна, як, либонь, ніколи вдома. Коли б його батьки могли побачити, як він у чужій країні перед такими поважними людьми бореться за правду і хоч ще й не здобув перемоги, проте поклав собі будь-що стояти до кінця! Чи вони змінили б свою думку про нього? Чи посадили б біля себе й похвалили б? Чи бодай раз, єдиний раз глянули б йому в очі, такі віддані їм? Марні запитання, та й час геть неслушний, щоб їх ставити!

– Я прийшов, бо гадаю, що паровичник звинувачує мене в якихось нечесних вчинках. Одна дівчина з кухні сказала мені, що бачила, як він прямував сюди. Пане капітане, і ви, шановні панове, я готовий спростувати будь-яке звинувачення документами, а в потребі, й свідченнями неупередже-них, ніким не намовлених очевидців, які чекають за дверима.

Так говорив Шубаль. Це була принаймні зрозуміла мова справжнього чоловіка, і з того, як змінився вираз обличчя присутніх, можна було подумати, що вони вперше по довгому часі знову чують людський голос. Звичайно, вони не помітили, що навіть ця гарна промова має недоліки. Чому перше слово про саму справу, яке спало йому на думку, було «нечесні вчинки»? Може, й справді його треба було звинувачувати в нечесних вчинках, а не в національній упередженості? Дівчина з кухні бачила, як паровичник ішов до бюро, і Шубаль відразу все зметикував? Чи, бува, не почуття провини загострило йому думку? Він одразу ж привів сюди своїх свідків, та ще й називає їх неупередженими й ніким не намовленими? Шахрайство, чистісіньке шахрайство! І ці панове терплять його, та ще й вважають таку поведінку за нормальну? Чому він з’явився не відразу, як дівчина сказала йому про них, а так довго очікував? Мабуть, лиш для того, щоб паровичник устиг зовсім забити баки панам з канцелярії, бо їхньої ясної думки він боявся найбільше. Хіба Шубаль, хоч він напевне давно вже стояв під дверима, не постукав саме тієї миті, коли почув, що чоловік з бамбуковим ціпком запитав про щось зовсім інше, і вирішив, що паровичнику вже кінець?

Усе було ясно і Шубаль мимоволі викрив себе, втім корабельному начальству треба було розповісти це інакше, переконливіше, якось наочніше. Йому потрібне збурення. Отож, Карле, швидко використай принаймні хоч ці кілька хвилин, поки не зайшли свідки і всіх би забалакали!

Але враз капітан дав знак Шубалю почекати, – його справу, вочевидь, на хвильку відкладали; Шубаль миттю відступив убік і стиха заговорив зі служником, який тут таки приступив до нього, і розмова супроводилася то поглядами в бік Карла і паровичника, то переконливими жестами рук. Далебі, Шубаль готувався так до великої промови.

– Ви хотіли щось спитати цього юнака, пане Якобе? – звернувся серед загальної мовчанки капітан до чоловіка з бамбуковим ціпком.

– Атож, хотів, – відповів той і ледь помітно вклонився, дякуючи за увагу. Потім знову спитав Карла: – То як же вас звати?

Карл, гадаючи, що в інтересах великої справи треба швидше покінчити з другорядним – відчепитись від цього настирливого запитувача, вирішив не шукати паспорта, як зазвичай, коли відрекомендовувався, а лиш кинув:

– Карл Росман.

– Але ж бо! – вигукнув той, кого назвали Якобом, і, майже недовірливо усміхаючись, спочатку позадкував від хлопця.

Капітан і старший касир, офіцер і навіть служник теж неабияк здивувалися, що Карла так звуть. Хіба що портові чиновники й Шубаль хоч би тобі вусом моргнули.

– Але ж бо! – повторив пан Якоб і трохи скутим кроком наблизився до Карла. – Тоді я – твій дядько Якоб, а ти мій любий небіж. Я ж цілий час мав таку підозру! – сказав він капітанові, потім обняв і поцілував Карла. Той сприйняв усе це мовчки.

– А вас як звати? – спитав Карл, відчувши, що дядько відпустив його. Він хоч і був дуже ввічливий, але зовсім не схвильований і намагався збагнути, які наслідки може мати ця подія для паровичника. Досі ніщо не говорило про те, що Шубаль може навернути її на свою руч.

– Зрозумійте ж, юначе, своє щастя, – кинув капітан, якому Карлове запитання здалось образливим для особи пана Якоба. Той саме відвернувся до вікна, вочевидь, щоб не показувати присутнім своє схвильоване обличчя, яке він легенько втирав хусточкою. – За свого небожа вас визнав сенатор Едуард Якоб. Тепер на вас чекає блискуча кар’єра, на яку ви раніше навіть і не сподівалися. Ви тільки уявіть собі, як вам усміхнулася доля, тож опануйте себе!

– В мене справді є дядько Якоб в Америці, – відказав Карл, обернувшись до капітана, – але, якщо я вірно зрозумів, Якоб – це прізвище пана сенатора.

– Атож, – кинув капітан з гідністю.

– Ну, мого дядька, брата моєї матері, звуть Якоб, а прізвище ж у нього, звичайно, має бути таке, як у моєї матері до одруження, себто Бендельмайєр.

– Панове! – вигукнув сенатор, який, почувши Карлове пояснення, мерщій одійшов од вікна. Усі, за винятком портових чиновників, зареготали, хто – зворушено, а хто – без ніякого виразу.

«Щоб я сказав щось смішне, то ніби ні», – подумав Карл.

– Панове, – повторив сенатор. – Ви не з моєї і не зі своєї волі були присутні при невеличкій родинній сцені, тому я можу хіба що дещо вам пояснити, бо, як мені здається, тільки пан капітан, – тут вони обмінялися поклонами, – з усім обізнаний.

«Тепер мені справді треба стежити за кожним словом», – сказав собі Карл і зрадів, бо краєчком ока помітив, що паровичник потроху оживає.

– Упродовж багатьох років свого перебування в Америці – а втім, слово «перебування» не зовсім пасує до американського громадянина, бо я є ним усім серцем, – отже, упродовж багатьох років я живу цілком відірвано від своїх європейських родичів з причини, розповідати про яку, по-перше, тут не місце, а по-друге, мені було б справді дуже важко. Я навіть боюсь тієї миті, коли мені, може, доведеться виповісти про неї своєму любому небожеві, бо тоді, на жаль, доведеться бризнути в живі очі йому про батьків та їхніх приятелів.

«Це мій дядько, поза сумнівом, – вирішив Карл, слухаючи його мову. – Певно, він змінив своє прізвище».

– Мого любого небожа його батьки – скажемо так, як воно є, – просто прогнали, як женуть кішку за двері, коли та набридне. Цим я не хочу виправдати того, що накоїв мій небіж і за що його так покарано, але його провина така, що сама її назва уже є достатнім виправданням.

«Тут є що послухати, – подумав Карл, – але я не хочу, щоб він усе розказував. А втім, він може про це і не знати. Звідки б?»

– Його, бачте, – правив дядько далі, спираючись на виставленого вперед бамбукового ціпка й злегка похитуючись, чим йому справді вдалося позбавити свою розповідь непотрібної урочистості, яку вона інакше обов’язково мала б, – йому, мов, закрутила голову служниця Йогана Брумер, така собі покоївка років тридцяти п’яти. Словами «закрутила голову» я зовсім не хочу образити свого небожа, але ж важко знайти якісь інші, які більше б пасували.

Карл, який уже підійшов майже до самого дядька, обернувся, щоб на обличчях слухачів побачити, яке враження справила на них розповідь. Ніхто не сміявся, всі слухали терпляче й поважно. Врешті-решт, не будуть же сміятися з сенаторового небожа з будь-якої нагоди. Швидше вже можна було сказати, що паровичник, хоч і ледь помітно, але посміхався до Карла, однак це, по-перше, була ще одна втішна ознака того, що він отямився, а по-друге, заслуговувало на виправдання, бо ж Карл у каюті хотів зробити особливу таємницю із справи, яка тепер спливла наверх.

– І оця Брумер, – казав далі дядько, – привела на світ від мого небожа дитину, здорового хлопчика, яко-го охрестили Якобом, безумовно, на честь моєї скромної особи, – певне, навіть цілком побіжні небожеві згадки про мене справили на дівчину велике враження. На щастя, скажу я вам. Бо що батьки, щоб уникнути аліментів чи якогось іншого скандалу, який стосувався б уже до них самих, – мушу наголосити, що я не знаю ні тамтешніх законів, ані достатків батьків, – отже, щоб уникнути аліментів і скандалу, вони вислали свого сина, а мого небожа, до Америки, для такої подорожі дуже погано, як бачите, його спорядивши, тому хлопець – хіба що сталося б диво, яке ще трапляється в Америці, – був би полишений на самого себе, відразу ж, мабуть, пустившись берега у якомусь завулку нью-йоркської гавані, якби та дівчина не розповіла в листі до мене, що після довгих блукань, врешті, позавчора потрапив до мене, всієї історії, описавши, який мій небіж на вигляд, і розважливо повідомивши назву судна. Коли б мені спало на думку, мої панове, вас розважити, то я зачитав би тут деякі уривки з листа, – він витяг з кишені два великі, густо списані аркуші паперу й помахав ними. – Лист безперечно справив би на вас враження, бо написаний він з дещо наївною, хай і доброзичливою хитрістю і великою любов’ю до батька її дитини. Але я не розкажу більше, ніж треба для ясності, щоб не ятрити ще, певно, не згаслого почуття мого небожа. Якщо захоче, хай прочитає собі на науку листа в затишку кімнати, що вже чекає на нього.

Втім, у Карла не було жодних почуттів до тієї дівчини. У безладді минулого, що відступало чимраз далі, вона сиділа на кухні біля мисника, спираючись на нього ліктями. Вона позирала на Карла, коли той часом заходив на кухню набрати батькові склянку води чи зробити щось для матері. Часом вона, скоцюбившись, писала біля мисника листа, черпаючи натхнення з Карлового обличчя. Часом вона затуляла очі руками, тоді годі було до неї звертатися. Часом вона уклякала перед дерев’яним розп’яттям у своїй маленькій кімнатці поряд з кухнею і молилася; тоді Карл боязко поглядав на неї мимохідь у шпарку прочинених дверей. Інколи вона ганяла по кухні і, регочучись, як відьма, відскакувала назад, наскочивши на Карла. Часом замикала двері, коли на кухню заходив Карл, і тримала клямку рукою доти, доки він не вимагав, щоб вона його випустила. Часом діставала речі, які йому були ні до чого, і мовчки тицяла йому в руки. А якось сказала йому «Карле», і щойно він здивувався цьому несподіваному звертанню, вона, кривлячись і зітхаючи, завела його до своєї комірчини й замкнула двері. А там, палко обнявши Карла за шию, попросила, щоб він роздягнув її, але насправді роздягнула його сама й поклала в своє ліжко, ніби надумала нікому більше не віддавати його, а пестити й голубити до віку вічного.

– Карле, о мій Карле! – шепотіла вона, немов переконувалась, дивлячись на нього, що заволоділа ним до решти, а Карл не відчував анічогісінько і почувався дуже незручно серед купи перин і подушок, які вона намостила, здавалося, навмисне для нього. Потім дівчина й сама лягла в ліжко і вирішила вивідати в Карла якісь таємниці, але він нічого не міг второпати, і вона розсердилась, чи то жартома, чи насправді, почала його торсати, послухала, як б’ється в нього серце, потім притулилась грудьми, щоб і він послухав її, а коли він не зробив цього, припала до нього гола й заходилася так відразливо нишпорити рукою по його тілу, що Карл рвонувся з подушок, але вона міцніше притулилась до нього – Кар-лові здавалось, що куховарка стала частиною його самого, і, можливо, саме через це він зробився страшенно безпорадним. Врешті, вислухавши ще багато побажань скорого побачення, він, зарюмсаний, пішов до своєї кімнати. Таке було, проте дядько здолав зробити з цього цілу історію. А кухарка, виявляється, думала про нього й повідомила дядькові, що він приїздить. Це дуже гарно з її боку, і він колись іще, може, їй віддячить.

– А тепер, – вигукнув сенатор, – я хочу, щоб ти сказав при всіх, дядько я тобі, чи ні!

– Ти мій дядько, – мовив Карл і поцілував сенаторові руку. Той у відповідь поцілував хлопця в чоло. – Я дуже радий, що зустрів тебе, але ти помиляєшся стосовно того, що мої батьки казали про тебе тільки погане. Та й про інше ти розповів не зовсім точно, себто, я гадаю, що насправді все було трохи інакше. Але ж звідси ти й не міг як слід розібратися в цьому ділі, та мені здається, що й невелика біда, коли ці панове не знатимуть усіх подробиць чи матимуть дещо неправильне уявлення про них.

– Прекрасно сказано! – мовив сенатор, підвів Карла до відверто зворушеного капітана і спитав: – Ну як, небіж в мене нівроку?

– Я щасливий, пане сенаторе, – відказав капітан, легенько вклонившись, як кланяються лише люди з військовою поставою, – що можу познайомитися з вашим племінником. Це велика честь для мого корабля, що він став місцем такої зустрічі. Але подорожувати у межидаш-ші було, мабуть, дуже погано, та звідки ж ми могли знати, хто там їде. Взагалі-то ми робимо все можливе, аби якось полегшити пасажирам плавання у межидашші, робимо набагато більше, ніж на американських кораблях, однак нам ще й досі не вдалося перетворити таку мандрівку на втіху.

– Мені вона не зашкодила, – мовив Карл.

– Йому вона не зашкодила! – зареготав сенатор.

– Хіба що, боюся, загубив я свою валізку, – і це йому нагадало все, що з ним сталося і що треба було зробити; Карл озирнувся й побачив усіх присутніх: вони були на своїх місцях, шанобливо принишклі, і витріщалися на нього. Тільки портові чиновники, наскільки це можна було вичитати з їхніх серйозних і самовпевнених рис, жалкували, що прийшли так невчасно, і дзиґарок, який лежав тепер перед ними на столі, важив, певно, для них більше за все, що тут сталося в канцелярії і що, либонь, могло ще статися.

Перший, хто після капітана висловив своє зворушення, був, хоч як це дивно, паровичник.

– Я вас щиро вітаю, – сказав він і потиснув Карлові руку, бажаючи також цим показати щось на кшталт схвалення. Коли ж він потім хотів звернутися з тими самими словами й до сенатора, той подався назад, наче паровичник перебільшив свої права; тож паровичник осікся.

Тепер уже й інші збагнули, що їм треба робити, і навколо Карла та сенатора відразу ж зчинився рейвах. Отож вийшло, що Карл прийняв поздоровлення навіть од Шуба-ля, прийняв і подякував йому за нього. Останні, коли всі знову заспокоїлися, підійшли портові чиновники й сказали двоє слів англійською, що справило кумедне враження.

Сенатор був у доброму гуморі і, щоб натішитись подією до кінця, заходився нагадувати собі й іншим деякі подробиці, що їх присутні вислухали, звичайно, з цікавістю, а не лише для годиться. Так він розповів, що занотував до записника найголовніші Карлові прикмети, які кухарка перерахувала в своєму листі, щоб одразу мати їх під рукою у потребі. І от під час нестерпного паровичникового базікання він, щоб відволіктися, витяг записника і спробував знайти в Карлові прикмети, наведені кухаркою, – звичайно, не надто точні з точки зору детектива.

– І от знайшовся мій небіж! – додав він таким тоном, ніби хотів, щоб його ще раз поздоровили.

– А що тепер буде з паровичником? – спитав Карл, нехтуючи дядьковою розповіддю. Хлопець вважав, що нове становище дозволяє йому говорити все, що він думає.

– З паровичником буде те, що він заслужив, – сказав сенатор, – і що вважає за доцільне пан капітан. Гадаю, що паровичника з нас уже досить, і навіть більше, ніж досить. Кожен із присутніх з цим, певно, погодиться.

– Однак коли йдеться про справедливість, це нічого не значить, – мовив Карл. Він стояв між сенатором та капітаном і гадав, що, може, у такий спосіб вплине на їхню думку.

А проте паровичник, здавалося, вже ні на що не сподівався. Руки він наполовину засунув за пасок, і від його нервових рухів з штанів висмикнувся край строкатої сорочки. Та йому було на це начхати; він виказав усе своє горе, тепер ще нехай побачать те шмаття, яке він носить на тілі, а потім хай уже й виганяють. Служник і Шубаль, як два найнижчі тут за рангом, зроблять йому цю останню ласку. Тоді Шубаль матиме спокій. Паровичник більше не доводитиме його до відчаю, як висловився старший касир. Капітан зможе до-говоряти самих румунів, скрізь зазавучить румунська, тоді справді все піде краще. Жоден паровичник більше не базікатиме в головній касі, тільки його останнє базікання залишиться доволі-таки приємною згадкою, бо, як заявив ясно сенатор, воно прямо допомогло йому знайти свого небожа. Втім, цей небіж досі не раз прагнув стати йому в пригоді, і тому вже більше ніж віддячив за те, що через нього зустрівся з дядьком; паровичникові й на думку не спадало вимагати від нього ще чогось. Проте хай він хоч сенаторів небіж, однак далеко ще не капітан, а сердиті слова, врешті, злетять з капітанових вуст. Думаючи так, паровичник намагався не дивитися на Карла, але, на жаль, у цій кімнаті, повній ворогів, йому не було більше на кому зупинити свій погляд.

– Ти не розумієш стану речей, – сказав Карлові сенатор. – Тут, може, йдеться про справедливість, но водночас ідеться й про дисципліну. І те, й інше, а надто останнє, має вирішувати пан капітан.

– Це так, – пробурмотів паровичник. Всі, хто чув і розібрав его слова, здивовано посміхнувся.

– Крім того, заважаємо панові капітанові виконувати службові обов’язки, яких у нього, певно, зараз, по приїзді до Нью-Йорку сила-силенна, ми вже так довго, що нам достоту час залишити судно. А то ми своїм нікому не потрібним втручанням зробимо цілу історію з дріб’язкової сварки двох машиністів. Взагалі-то я чудово розумію твій вчинок, любий небоже, однак саме це дає мені право якнайшвидше забрати тебе звідси.

– Я зараз же накажу приготувати для вас човен, – мовив капітан, і Карл здивувався, що він і не подумав заперечити дядькових слів, які можна було, безсумнівно, оцінити тільки як самоприниження. Старший касир притьмом кинувся до столу й передав боцманові по телефону наказ капітана.

«Часу в мене обмаль, – сказав собі Карл, – але, не образивши всіх, я нічого не вдію. Не можу ж я покинути зараз дядька, по тому, як він насилу знайшов мене. Капітан, щоправда, ввічливий, але й тільки. На дисципліні ввічливість його кінчається, а говорив дядько, мабуть, цілком щиро. З Шубалем я не хочу розмовляти, шкодую навіть, що подав йому руку. А всі інші, хто тут є, – то взагалі покидьки».

І, так думаючи, він повільно підійшов до паровичника, вийняв з-за паска його праву руку і легенько взяв її в свою.

– Чому ж ти мовчиш? – спитав він. – Чому ти все терпиш?

Паровичник тільки насупився, ніби підбирав слова для того, що має сказати. Дивився він на Карлову й на свою руку.

– З тобою повелися так несправедливо, як ні з ким на судні, я це напевне знаю. – Карл сплів свої пальці з паро-вичниковими, і той озирнувся довкола блискучими очима, ніби йому випала велика втіха, яку йому ніхто не може при-винити.

– Тобі треба захищатися, сказати, так це чи ні, інакше люди не матимуть ніякого уявлення про правду. Обіцяй, що послухаєшся мене, бо сам я, мабуть, з багатьох причин зовсім не зможу більше тобі допомогти.

І Карл заплакав, цілуючи паровичникові руку, підніс її, велику, майже неживу, до свого обличчя й притиснув до щоки, ніби коштовність, від якої доводилося відмовлятися. Відразу ж біля нього опинився дядько-сенатор і силоміць відтягнув його геть.

– Паровичник, видно, приворожив тебе, – кинув він, проникливо дивлячись поверх Карлової голови на капітана. – Ти почувався самотнім, аж раптом з’явився паровичник, тепер ти вдячний йому, це заслуговує всілякої похвали. Але вже не заходь задля мене надто далеко і вчись розуміти своє становище.

У коридорі знявся галас, чути було окремі вигуки і, здавалося, хтось навіть грубо грюкнув у двері. До канцелярії зайшов якийсь матрос, трохи здичавілий, підперезаний жіночим фартухом.

– Там люди, – сказав він, рухаючи ліктями, ніби й досі пробивався крізь юрбу. Врешті він отямився і хотів був віддати честь капітанові, коли помітив, що на ньому фартух. Він зірвав його, шпурнув додолу й вигукнув: – Це просто свинство! Нап’яли на мене фартуха!

Але тоді він клацнув каблуками й віддав капітанові честь. Дехто спробував посміхнутися, на що капітан суворо зауважив:

– Оце я зву добрим гумором. Хто там, у коридорі?

– То мої свідки, – озвався Шубаль, виступаючи наперед. – Уклінно прошу вас пробачити їм непристойну поведінку. Коли позаду залишається морська подорож, люди часом поводяться як навіжені.

– Зараз же кличте їх сюди! – наказав капітан і, повернувшись до сенатора, мовив люб’язно, але швидко: – Чи не будете ви, шановний пане сенаторе, такі ласкаві, що підете тепер із своїм небожем за цим матросом, який посадить вас у човен? Мені й не описати достоту, якою радістю і якою честю було для мене особисте знайомство з вами, пане сенаторе. Хотів би лишень, щоб мені хутко випала нагода продовжити, пане сенаторе, нашу перервану розмову про стан американського флоту і щоб нас знову, можливо, перервали у такий приємний спосіб, як сьогодні.

– Поки що мені вистачає і цього одного небожа, – сміючись, сказав дядько. – А тепер щиро дякую за вашу люб’язність і бувайте здорові. Проте цілком можливо, що коли ми, – він ласкаво пригорнув до себе Карла, – подамося в подорож до Європи, то побудемо з вами довше.

– Я був би щиро радий цьому, – мовив капітан. Вони з сенатором потиснули один одному правиці; Карл же зміг тільки похапцем, мовчки подати капітанові руку, бо того вже обступило чоловік із п’ятнадцять, які на чолі з Шубалем хоч і трохи збентежено, але з галасом зайшли до канцелярії. Матрос попросив сенатора йти попереду; свідки, кланяючись, розступились, і сенатор з Карлом легко пройшли між схиленими людьми. Здавалось, що ці зрештою добродушні люди сприйняли суперечку між Шубалем і паровичником за жарт, і навіть перед капітаном безнастанно сміялися. Серед них Карл помітив і посудницю Ліну, котра, весело підморгуючи йому, одягала фартух, який матрос шпурнув додолу; виявилося, що він належав їй.

Прямуючи за матросом, Карл і дядько вийшли з канцелярії й завернули у невеличкий коридор, який через кілька кроків привів їх до маленьких дверей, звідки вони короткими сходами спустилися до приготованого для них човна. Матроси в човні, коли їхній командир скочив туди одним стрибком, – повскакували і відсалютували. Сенатор саме напучував Карла, щоб той спускався обережно, як Карл ще на верхньому східці раптом зайшовся плачем. Сенатор обняв його правою рукою за шию, пригорнув до себе, а лівою погладив по голові. Так, притулившись один до одного, вони східець за східцем спустилися в човен, де сенатор знайшов Карлові зручне місце якраз навпроти себе. Потім він зробив знак, матроси відштовхнулись від корабля і відразу щосили завеслували. Щойно вони відпливли на кілька метрів, як Карл несподівано побачив, що пливуть вони з того боку корабля, на який виходять вікна головної каси. З усіх трьох вікон визирали Шубалеві свідки і так приязно бажали їм щасливої дороги й махали руками, що навіть дядько подякував їм, а один матрос умудрився послати рукою поцілунок, не перестаючи гребти. Справді було так, наче ніякого паровичника більше не існувало. Карл, який майже торкався своїми коліньми дядькових, пильно подивився йому у вічі, і його взяв сумнів, чи зможе цей чоловік коли-небудь заступити йому паровичника. Втім, і дядько ухилився від його погляду і дивився на хвилі, що гойдали їхній човен.