Читать книгу Америка - Франц Кафка, Guillermo Sánchez Trujillo - Страница 2

До нових умов у дядьковому домі Карл призвичаївся хутко. Втім, дядько і сам радо йшов йому назустріч у кожній дрібниці, й Карлові ніколи не доводилося чекати, поки його навчать недобрі пригоди, що переважно так отруюють світання життя на чужині.

Кімната Карлова була розташована на шостому поверсі будинку, п’ять нижніх поверхів якого, до котрих у глибині додавалися ще й три підземні, займало дядькове підприємство. Світло, що проникало до його кімнати крізь два вікна і балконні двері, знову й знову захоплювало Карла, коли він уранці входив сюди зі своєї маленької кімнатки. Де ж би йому довелося мешкати, якби він причалив до берега бідним малим прибульцем? Атож, можливо, – і це дядько на підставі знання закону про імміграцію вважав навіть дуже ймовірним, – його навіть не впустили би до Сполучених Штатів, а відіслали б назад додому, не надто переймаючись тим, що вітчизни в нього вже не було. Бо ж розраховувати на співчуття тут не випадало, і все, що Карл читав щодо цього про Америку, цілком справдилося; здавалося, лише щасливці насправжки втішаються тут своїм щастям серед безтурботних облич, які їх оточують.

Вузький балкон тягнувся по всій довжині кімнати. Але те, що в Карловому рідному місті, безсумнівно, правило б за найвищий оглядовий пункт, тут дозволяло хіба що оглядати одну-єдину вулицю, що губилася між двома рядами просто-таки обрубаних будинків, а тому здавалося, ніби вона летіла вдалину, де в густому тумані підносилися велетенські обриси якогось собору. А вранці, й увечері, і в снах ночі на цій вулиці відбувався незмінно щільний рух, який згори скидався на мішанину спотворених людських постатей і дахів усіляких екіпажів, яка знов і знову зливалася з чимраз новими початками і з якої поставала ще одна, помножена й дика суміш галасу, порохів і запахів, і все це осявало і пронизувало величне світло, що його знов і знов розсіювали, відносили та знову сумлінно приносили ця сила-силенна предметів і яке здавалося засліпленому оку таким тілесним, ніби над цією вулицею раз по раз з усіх сил розтрощувалася шибка, що все покривала.

Обережний у всьому дядько радив Карлові поки що ні до чого серйозно не братися; придивлятися, вивчати – будь ласка, проте не захоплюватися. Бо ж перші дні європейця в Америці, казав він, можна порівняти з народженням, і навіть якщо тут, щоб тільки Карл не лякався даремно, швидше до всього звикаєш, ніж якби ти увійшов з потойбіччя у світ людей, однак слід враховувати, що перше враження завжди ненадійне, і тому не можна давати всім наступним судженням, з яких хотів би виходити в своєму тутешньому житті, збити тебе на манівці.

Сам він знав новоприходьків, які, замість триматися згідно з цими надійними засадами, цілими днями стовбичили на балконі та, як ті заблукані вівці, витріщалися на вулицю. Мимоволі зіб’єшся з пантелику! Цю самотню бездіяльність, задивлену в запрацьований нью-йоркський день, либонь, і може дозволити собі хтось, хто подорожує задля власної втіхи; можливо, вона, хай і не беззастережно, корисна, але тому, хто тут залишитиметься, вона рокує на згубу, це саме той випадок, коли це слово можна вжити спокійнісінько, навіть якщо воно є певним перебільшенням. І справді, дядько завжди невдоволено кривився, коли під час одного зі своїх візитів – а бував він у Карла лише раз на день, до того ж у найрізноманітніший час, – заставав небожа на балконі. Юнак незабаром і сам це помітив, тому по спромозі відмовляв собі у втісі постояти там.

Зрештою, це була аж ніяк не єдина його втіха. В його кімнаті стояв американський письмовий стіл щонайкращого ґатунку, такий, про який батько мріяв собі роками, намагаючись придбати його за доступною йому недорогою ціною на різних авкціонах, і з чим йому через обмежені засоби все ніяк не вдавалося. Звісно, годі було навіть порівнювати цей стіл із тими немовбито американськими бюрками, що мандрують Європою з авкціона на авкціон. У верхній його частині, приміром, були сотні шухлядок найрізноманітніших розмірів, і навіть президент Сполучених Штатів знайшов би котрусь, містку, для всіх своїх паперів, до того ж збоку був іще й регулятор, і, покрутивши важіль, можна було здійснити найрізноманітніші переоблаштування і встановити шухлядки по-новому, як кому заманеться. Тоненькі бічні перегородки повільно опускалися, перетворюючись на дно або ж верх новопосталих шухлядок; варто було один раз крутнути корблю, і вся верхня частина столу виглядала зовсім інакше, і все залежало від того, чи крутити її поволі, чи шалено швидко. То був найновіший винахід, але він викликав у Карла живі спогади про вертеп, що його показували у них удома на різдвяному ярмарку зачудованим дітям, і Карл, закутаний у зимове вбрання, теж частенько стояв перед ним, невпинно порівнюючи оберти корблі, що нею орудував такий собі старигань, із дією вертепу, із рвучким просуванням Трьох Царів, сяянням звізди і притугою життя у святій стайні. І завжди йому здавалося, що мати, яка стояла позаду, не надто уважно спостерігає за цими подіями; він тягнув її до себе, поки вона не притулялася до його спини, і гучними вигуками привертав її увагу до непомітних деталей, наприклад, до зайчика, який в траві на передньому плані то ставав на задні лапки, то знову кидався навтіки; врешті-решт мама затискала йому рота і, мабуть, знову западала в оту свою неуважність. Звісно, стіл був зроблений не в ім’я таких спогадів, але в історії його винаходу, ймовірно, було присутнє щось невиразно схоже на Карлові спогади. Дядькові, на відміну від Карла, цей стіл нітрохи не подобався, він просто хотів купити небожеві порядний письмовий стіл, а нині всі вони були обладнані таким новозаведенням; перевага їх полягала в тому, що цю штуковину можна було невеликим коштом припасувати і до столів старих. Так чи інакше дядько не забув порадити Карлу по змозі взагалі не вживати регулятор; щоб підкріпити дієвість ради, дядько заявив, що механізм, мов, вкрай чутливий, легко направити його стане дорого. Неважко було здогадатися, що подібні зауваження були звичайніськими вивертами, хоча, з іншого боку, слід зазначити, що заблокувати регулятор було дуже легко, чого дядько, втім, не зробив.

У перші дні дядько і Карл, зрозуміло, часто розмовляли; тоді-таки Карл розповів, що вдома трошки, втім, охоче грав на фортепіано, щоправда, опанував хіба ази, і то за допомогою матері. Карл цілком усвідомлював, що така розповідь – одночасно і прохання про фортепіано, але він вже доволі розгледівся, щоб зрозуміти: труситися над копійкою дядькові не випадає. А проте, це його прохання було виконане не відразу, лише днів за вісім дядько мало не мимоволі, зізнався, що фортепіано привезли і Карл може, якщо бажає, побачити, як його підніматимуть нагору. Заняття це було хоча і неважке, але попри все те не набагато легше за саме перевезення, бо в будинку був спеціальний вантажний ліфт, куди легко вліз би цілий фургон меблів, – у цьому-то ліфті і підняли інструмент в кімнату Карла. Сам Карл міг, звичайно, поїхати в тому самому ліфті разом з інструментом і вантажниками, але, що поруч був робочий пасажирський ліфт, то Карл піднявся на ньому, за допомогою особливого важеля тримаючись увесь час на рівні сусіднього ліфта і через скляну перебірку пильно розглядаючи прекрасний інструмент, який тепер він мав у своїх руках. Коли фортепіано вже стояло в кімнаті і Карл узяв перші ноти, він так по-дурному зрадів, що, замість грати далі, схопився, відійшов на кілька кроків і, взявшись у боки, вирішив просто помилуватися подарунком. Акустика в кімнаті теж була чудова і сприяла тому, щоб первісне відчуття, ніби його поселили в якомусь залізному будинку, розвіялося. Адже справді будинок здавався залізним тільки зовні, в кімнаті нічогісінько такого не впадало у вічі, і ніхто не зміг би виявити в її оздобленні жодної дрібниці, яка бодай якось могла зіпсувати ідеальний затишок. Попервах Карл багато чого очікував від своєї гри на фортепіано і навіть насмілювався перед сном подумувати про те, як би йому через цю музику безпосередньо вплинути на американське життя. Дивне, щоправда, виникало відчуття, коли він у розкритих, звернених на галасливу вулицю вікнах грав стару солдатську пісню своєї батьківщини, що її солдати співають вечорами, влаштувавшись у казармі на підвіконнях і дивлячись на похмурий плац, – але варто було йому кинути погляд на вулицю, і він бачив: вона та ж сама – дрібна частинка велетенського кругообігу, який неможливо зупинити ні на секунду, якщо не знаєш ті сили, що його урухомлюють. Дядько терпів гру на фортепіано, нічого проти не говорив, тим більше що Карл, знову-таки на догоду дядькові, лише зрідка дозволяв собі помузичити; проте ж дядько приніс йому ноти американських маршів і, звичайно, національного гімну теж, але самою лише втіхою від музики, мабуть, не пояснити, чому одного разу він без жодного натяку на жарт запитав Карла, чи не хоче той навчитися грати також на скрипці або валторні.

Певна річ, вивчення англійської мови було найпершим і найважливішим завданням Карла. Молодий викладач комерційного коледжу приходив о сьомій ранку, коли Карл уже сидів з зошитами за письмовим столом або міряв кроками кімнату, вивчаючи що-небудь напам’ять. Карл прекрасно розумів, що англійську слід опанувати якнайшвидше, до того ж це найкраща нагода потішити дядька своїми швидкими успіхами. І справді, якщо спочатку спілкування з дядьком мовою його нової батьківщини зводилося до вітальних і прощальних фраз, то незабаром чимраз більша частина розмов точилась англійською, завдяки чому, природно, теми дедалі більше набували довірчого характеру. Перший американський вірш, опис пожежі2, який Карл одного вечора продекламував дядькові, завдало тому неабиякої втіхи. Вони обидва стояли тоді біля вікна в кімнаті Карла; дядько, поглядаючи на те, як темніє небо, повільно відбивав ударами ритм вірша, а Карл стояв при ньому і зі скляними очима долав важкі строфи.

Що вільніше Карл володів англійською, то наполегливіше дядько виявляв бажання звести його зі своїми знайомими і тільки про всяк випадок розпорядився, щоб при таких зустрічах поруч з Карлом поки перебував і його викладач. Найперший, кому одного разу вранці представили Карла, був стрункий, неймовірно гнучкий юнак – дядько ввів його в кімнату, – солодкий на мову. Він був, мабуть, з тих багатьох, з погляду батьків-мільйонерів, синів-невдах, життя яких спливало таким чином, що людина звичайна не могла без душевного болю простежити хоча б один, вибраний навмання, день такого молодика. А той, немов знаючи про це або здогадуючись і наче намагаючись у міру сил цьому протистояти, так і випромінював щастя, змушуючи губи й очі сяяти незнищенною посмішкою, зверненою до самого себе, співрозмовника і всього світу.

Із цим юнаком, якого було звати Мак, із цілковитої згоди дядька було домовлено щоранку о пів на шосту разом їздити верхи – чи то в манежі, чи надворі. Карл, щоправда, спочатку вагався приставати на це, бо ж іще ніколи не сидів на коні й волів би спершу трохи повчитися їздити, але дядько і Мак так його вмовляли, подаючи їзду верхи як суцільне задоволення та корисну для здоров’я вправу, а зовсім не як якесь мистецтво, що він урешті погодився. Це, втім, означало, що вставати йому доводилося вже о пів на п’яту, і йому часто було від цього дуже прикро, бо тут, мабуть, унаслідок постійної уважності, яку йому доводилося виказувати весь день, він просто-таки потерпав від непереборного бажання спати, та вже в лазничці жаль цей незабаром розсіювався. Над усією ванною, вздовж і вширину, простягалося ситко душу, – який однокласник удома, хай навіть найбагатший, мав щось подібне, до того ж тільки в особисте розпорядження, – і в цій ванні, де можна було розкинути руки, Карл лежав, випроставшись, і пускав на себе струмені літньої, гарячої, знову літньої і нарешті крижаної води, як заманеться, чи над частиною, чи над усією поверхнею ванни. Він лежав там, наче ще насолоджуючись сном, а надто любив ловити заплющеними повіками останні поодинокі краплі, які потім стікали обличчям.

У школі верхової їзди, куди його підвозив високий дядьків автомобіль, на нього вже чекав професор англійської, тоді як Мак завжди без винятку приходив перегодом. Та, зрештою, хай собі запізнюється на здоров’я, бо справжня жвава їзда розпочиналася щойно тоді, коли приходив він.

Хіба не ставали дибки коні зі свого дотеперішнього півсну, коли він заходив, хіба не ляскав голосніше батіг у приміщенні, хіба не з’являлися раптом на довколишніх галереях усілякі люди, глядачі, конюхи, учні чи бозна-хто ще? Зате Карл використовував час перед Маковим прибуттям, щоби бодай трохи позайматися хай навіть найпримітивнішими попередніми вправами. Там був якийсь довготелесий чолов’яга, що сягав до найвищих кінських спин, ледь піднісши руку, і саме він давав Карлові ці уроки, що завжди тривали заледве чверть години. Карлові успіхи не були неймовірними, і він мав постійну нагоду як слід засвоїти численні англійські прокльони, що їх він під час цієї науки захекано вигукував своєму викладачеві англійської, котрий завжди стояв, прихилившись до незмінно того самого одвірка, і виглядав украй сонно. Втім, майже все невдоволення від їзди припинялося, коли прибував Мак. Довготелесого чолов’ягу відсилали, і вже незабаром у ще напівтемній залі не було чутно нічого, крім копит коней у клусі, і не видно майже нічого, крім піднесеної Макової руки, якою він віддавав Карлові команди. За півгодини такого вдоволення, що проминало, як сон, усе зупинялося, Мак дуже поспішав, прощався з Карлом, іноді плескав його по щоці, коли був особливо задоволений його їздою, і зникав, від того поспіху навіть не виходячи разом із Карлом у двері. Тоді Карл забирав професора до авта, й вони їхали на урок англійської здебільшого довкільними шляхами, бо, їдучи крізь колотнечу великої вулиці, яка навпростець вела від дядькового дому до манежу, вони згаяли би забагато часу. До речі, принаймні цей супровід професора англійської незабаром припинився, бо Карл дорікав собі, що непотрібно змушує приходити до манежу втомленого чоловіка, тим більше, що спілкування англійською з Маком було вкрай просте, і він попросив дядька звільнити професора від цього обов’язку. По коротких розмислах дядько вдовольнив і це прохання.

Багатенько часу минуло, перш ніж дядько наважився дозволити Карлові бодай кинути оком на своє підприємство, попри те, що Карл часто просив його про це. То було щось на кшталт комісійного і перевізницького підприємства, що його, наскільки Карл пригадував, в Європі, мабуть, і не знайдеш. Бо ж підприємство займалося посередницькою торгівлею, проте не возило товари, скажімо, від виробника споживачеві чи, хай буде, торгівцям, а постачало всі товари та первинні продукти великим фабричним картелям і між ними. А відтак це було підприємство, що охоплювало заразом закупівлі, склади, перевезення і збут велетенських обсягів, а тому воно мусило підтримувати дуже докладний безперервний телефонний і телеграфний зв’язок із клієнтами. Зала телеграфів була не меншою, а значно більшою за телеграфний пункт у його рідному місті, куди Карл якось заходив із однокласником, який мав там знайомства. Куди не глянь, у залі телефонів відчинялись і зачинялися двері телефонних кабінок і лунало несамовите дзеленчання. Дядько відчинив найближчі двері, і там, у сліпучому електричному світлі, було видно службовця, байдужого до будь-яких звуків дверей; на голові в нього був закріплений сталевий обруч, який притискав йому до вух слухавки. Права рука лежала на столику, мов була якась особливо тяжка, і лише пальці, що тримали олівець, тріпотіли нелюдськи рівномірно і швидко. У словах, що він їх промовляв у мікрофон, він був дуже ощадливий, і часто було помітно, що йому навіть є що заперечити співрозмовникові, докладніше його про щось розпитати, та слова, які він чув, змушували його, перш ніж він міг здійснити свій намір, опускати очі й писати далі. Та він і не мусив говорити, як тихо пояснив Карлові дядько, бо ті самі повідомлення, які приймав цей чоловік, одночасно приймали ще два службовці, а потім порівнювали, щоби по змозі уникнути помилок. Тієї миті, коли дядько з Карлом виходили з дверей, туди пірнув якийсь практикант і вийшов із уже списаним папером. Через залу відбувався невпинний рух людей, які сновигали туди-сюди. Ніхто не вітався, вітання тут було скасоване, кожен пристосовувався до кроків попередника і дивився на підлогу, якою прагнув пройти якнайшвидше, або ж вихоплював поглядом не більш ніж окремі слова або числа з паперів, які тримав у руці та які тріпотіли від цього бігу підтюпцем.

– Ти справді багато досягнув, – сказав якось Карл під час одного з цих переходів підприємством; для того, щоби бодай побіжно оглянути його, знадобилось би багато днів, навіть якби просто зазирнути в кожне відділення.

– І все це тридцять років тому започаткував я сам, так і знай. Я мав тоді в портовій дільниці маленьку крамничку, і коли там за день відвантажували п’ять ящиків, то це вже було багато, і я йшов додому, мало не лускаючи з гордощів. А сьогодні в мене треті за величиною склади в порту, а в тій крамничці тепер їдальня і комірчина шістдесят п’ятої групи моїх носіїв.

– Та це межує з дивом! – вигукнув Карл.

– Тут усе так швидко відбувається, – сказав дядько, припиняючи розмову.

Якось дядько прийшов якраз перед вечерею, що її Карл, як звичайно, збирався укласти сам, і попросив його негайно вбрати чорний костюм і йти з ним на вечерю, на якій будуть двоє його друзів-підприємців. Поки Карл перевдягався в сусідній кімнаті, дядько вмостився за письмовий стіл і переглянув саме завершене завдання з англійської, ляснув долонею по столі й голосно вигукнув: «Справді бездоганно!» Без сумніву, одягання пішло краще, коли Карл почув цю похвалу, та він і справді почувався в англійській уже доволі впевнено.

У дядьковій їдальні, яку він пам’ятав іще з першого вечора свого прибуття, йому назустріч підвелися двоє високих огрядних чоловіків, один якийсь пан Ґрін, а другий пан Поллундер, як з’ясувалося в застільній розмові. Бо не у дядьковому звичаї було зронити навіть побіжне слівце про якихось знайомців, і він завжди залишав за Карлом право самому достерегти все потрібне чи цікаве. Оскільки під час самої вечері обговорювали лише ділові справи, що для Карла означало добрий урок підприємницького слів-ництва, а його самого полишили тихо споживати свою їжу, ніби він дитина, котрій передусім треба як слід попоїсти, пан Ґрін нахилився до Карла і спитав, явно намагаючись говорити якнайвиразнішою англійською, про його перші найзагальніші американські враження. Посеред цвинтарної тиші Карл, позираючи на дядька, доволі докладно відповідав, намагаючись завоювати прихильність іще й ледь по-нью-йоркському забарвленою манерою. На один вираз засміялися впереміш навіть усі троє панове, і Карл уже злякався, що припустився якоїсь грубої помилки, та ні, він, як пояснив йому пан Поллундер, сказав навіть щось вельми дотепне. Цьому панові Поллундеру взагалі, як здавалося, Карл особливо сподобався, і доки дядько з паном Ґріном знову заглибилися в ділові розмови, пан Поллундер підсунув його крісло ближче до себе, спершу заходився випитувати про його ім’я, походження і подорож, аж поки врешті, щоби дати Карлові трохи перепочити, сміючись і кашляючи, сам завів розповідь про себе, свою доньку, з якою він живе разом у невеличкому маєтку неподалік від Нью-Йорка, де, втім, може проводити тільки вечори, бо ж він банкір, і професія на весь день затримує його в Нью-Йорку. Карла тут-таки якнайсердечніше було запрошено завітати до цього маєтку, такий новоспечений американець, як Карл, із певністю іноді має потребу відпочити від Нью-Йорка. Карл негайно спитав дядькового дозволу прийняти це запрошення, і дядько на позір охоче погодився, не називаючи, втім, якоїсь певної дати і навіть не намагаючись поміркувати про неї бодай приблизно, як цього могли би сподіватися Карл і пан Поллундер.

Та вже другого дня Карла викликали до дядькового бюра – тільки в цьому будинку дядько мав десять різних бюр, – де він застав дядька і пана Поллундера: обоє лежали у фотелях і були доволі маломовні.

– Пан Поллундер, – сказав дядько, у присмерку кімнати його ледве можна було розгледіти, – пан Поллундер приїхав, щоби забрати тебе до свого заміського маєтку, як ми говорили вчора.

– Я й не знав, що це має бути вже сьогодні, – відказав Карл, – інакше я був би вже готовий.

– Якщо ти не готовий, то ліпше перенесімо ці відвідини на інший раз, – запропонував дядько.

– Але ж які приготування! – вигукнув пан Поллундер. – Юнак завжди готовий!

– То не через нього, – сказав дядько, обернувшись до гостя, – але йому все одно довелося б іще піднятися до кімнати, і це вас затримало би.

– І на це є досить часу, – сказав пан Поллундер, – я врахував і цю затримку і навмисно раніше закінчив сьогодні справи.

– Бачиш, – мовив дядько, – які незручності справляють твої відвідини вже тепер.

– Мені дуже прикро, – сказав Карл, – але я миттю повернуся, – і вже хотів був летіти.

– Тільки без зайвого поспіху, – заспокоїв пан Поллундер. – Ви не справляєте мені ані найменших незручностей, ваші відвідини для мене суцільна втіха.

– Пропустиш завтра урок верхової їзди, ти вже скасував його?

– Ні, – сказав Карл. Ці відвідини, якими він так тішився, мало-помалу докучали. – Адже я не знав…

– І ти все одно збираєшся їхати? – запитав дядько.

Пан Поллундер, ця привітна людина, прийшов на допомогу:

– Дорогою туди ми затримаємося коло манежу і все залагодимо.

– Це вже звучить краще, – сказав дядько. – Але ж Мак чекатиме на тебе.

– Чекати не чекатиме, – мовив Карл, – але справді прийде.

– Отож? – сказав дядько, так ніби Карлова відповідь не була жоднісіньким виправданням.

І знову вирішальні слова промовив пан Поллундер:

– Але ж Клара, – це була донька пана Поллундера, – вона ж чекає на нього вже сьогодні увечері, а вона має першість перед Маком, чи не так?

– Безперечно, – погодився дядько. – То біжи вже до своєї кімнати, – і він кілька разів, немов проти волі, вдарив руками по бильцях фотеля. Карл був уже в дверях, коли дядько ще затримав його запитанням: – Але на урок англійської завтра рано ти ж повернешся?

– Отакої! – вигукнув пан Поллундер і повернувся, наскільки це дозволяла його огрядність, від несподіванки у своєму фотелі. – Хіба не вільно йому принаймні завтрашній день провести за містом? Я тоді привіз би його післязавтра рано.

– В жодному разі, – відповів дядько. – Я не можу дозволити так занедбувати його навчання. Згодом, коли він уже міцно стоятиме на ногах у налагодженому професійному житті, я радо дозволятиму йому приймати такі люб’язні й почесні запрошення.

«Що за суперечності!» – подумав Карл.

Пан Поллундер засмутився.

– Але ж один вечір і одна ніч – це й справді майже зовсім нічого.

– Я теж такої думки, – мовив дядько.

– Доведеться вдовольнятися тим, що є, – сказав пан Поллундер, уже знову сміючись.

– Тож я чекаю! – гукнув він Карлові, що, позаяк дядько нічого більше не казав, мерщій пішов. Повернувшись незабаром, уже готовий у дорогу, він застав у бюрі самого тільки пана Поллундера, дядько кудись пішов. Пан Поллундер радісно потис Карлові обидві руки, ніби намагаючись з усіх сил пересвідчитися, що тепер уже Карл справді їде. Карл, іще розпашілий від поспіху, і собі потис руки пана Поллундера, він тішився, що вирушає на прогулянку.

– А дядько не розсердився, що я їду?

– Та ні! Все це він говорив не так поважно. Просто він бере ваше виховання близько до серця.

– Він сам вам сказав, що то не було так поважно?

– О, так, – сказав пан Поллундер протягло, на підтвердження того, що не вміє брехати.

– Дивно, як неохоче він дозволив мені відвідати вас, попри те, що ви його приятель.

Пан Поллундер, хоч і не визнав цього відверто, теж не міг знайти цьому пояснення, й обидва вони ще довго, їдучи в автомобілі пана Поллундера крізь теплий вечір, про це розмірковували, хоч і відразу завели мову про інші речі.

Вони сиділи близько один коло одного, і пан Поллундер, розповідаючи, тримав Карла за руку. Карлові кортіло якомога більше почути про панну Клару, так ніби він нетерпеливився від довгої їзди й прагнув потрапити на місце за допомогою розповіді раніше, ніж у дійсності. Попри те, що він іще ніколи не їздив увечері нью-йоркськими вулицями, а на хідниках і дорогах щомиті, як у вихорі, змінюючи напрям, носився галас, спричинений ніби не людьми, а чужою стихією, Карл, намагаючись докладно сприймати слова пана Поллундера, переймався нічим іншим, як тільки його темною камізелькою, на якій навскоси спокійно звисав золотий ланцюжок. Із вулиць, на яких публіка летіла у великому неприхованому страху запізнитися, а авта на якнайвищій швидкості напирали на театр, вони крізь перехідні дільниці виїхали в передмістя, де кінні поліцаї знову й знов скеровували їхній автомобіль у бічні вулички, бо великі вулиці були заповнені демонстраціями працівників металургії, що оголосили страйк, і на перехрестях було дозволено лише найнеобхідніший рух. Коли ж автомобіль, виїздячи із цих темних, лунких завулків, перетинав одну із цих схожих на площу вулиць, із обох боків відкривалася перспектива, яку ніхто не був у змозі простежити очима до кінця, тротуари, переповнені натовпом, що рухався малесенькими крочками, чий спів був злагодженіший, ніж поодинокий людський голос. Натомість на дорозі, яку тримали вільною, тут і там виднівся поліцай на непорушному коні, або люди, що несли прапор, або ж обписані, натягнені через вулицю полотнища, чи були оточені співпрацівниками і звістовими робітничих ватажків, або вагон електричного трамвая, що не встиг вчасно втекти, а тепер стояв порожній і темний, а водій і кондуктор сиділи на платформі. Невеличкі гуртки цікавих стояли на великій відвалі від справжніх демонстрантів, не покидаючи своїх місць, хоч і нічогісінько не тямили в тому, що насправді відбувається. Зате Карл радо прихилився до руки, якою пан Поллундер обійняв його, переконаність, що він незабаром уже буде бажаним гостем ув освітленому, оточеному мурами заміському будинку, що його стерегли пси, дуже добре на нього діяла, і навіть якщо через сонливість, що помалу напливала на нього, він і не сприймав усього, що говорив пан Поллундер, непомильно чи принаймні без розривів, то час від часу таки брав себе в руки, протирав очі, щоби знову на мить пересвідчитися, чи зауважив пан Поллундер його сонливість, бо будь-якою ціною хотів цього уникнути.