Читать книгу Романи - Франц Кафка, Guillermo Sánchez Trujillo - Страница 6

Перед заїздом на нього чекав господар, але не наважувався заговорити першим, тому К. сам запитав, у чому справа.

– Ти маєш куди переїхати? – запитав господар, опустивши очі додолу і втупившись у підлогу.

– Ти питаєш, бо дружина тобі доручила? – запитав К. – Здається, ти від неї дуже залежний?

– Ні, – заперечив господар. – Я питаю не за її дорученням, але вона дуже знервована й нещасна через тебе, не може працювати, лежить у ліжку і постійно нарікає.

– Може, мені піти до неї? – запитав К.

– Будь ласка, піди, – сказав господар. – Я вже збирався покликати тебе від старости, послухав під дверима, але ви розмовляли, і я не хотів заважати. Я дуже хвилювався за свою дружину, повернувся назад, та вона не пустила мене до себе, тож не залишалося нічого іншого, як дочекатися тебе.

– Тоді ходімо швидше, – сказав К. – Я швидко її заспокою.

– Було б непогано, якби вдалося, – сказав господар.

Вони проминули світлу кухню, у якій три чи чотири зайняті роботою служниці, що були далеко одна від одної, побачивши їх, застигли на місці. Зітхання господині було чути ще з кухні. Вона лежала в тісному закутку без вікон, відділеному від кухні тонкою перегородкою. Там вистачало місця тільки для великого подружнього ліжка і шафи. Ліжко поставили таким чином, щоб бачити з нього всю кухню і стежити за роботою. Але з кухні ліжко було майже не видно. У закутку було доволі темно, трохи вирізнялася тільки біло-червона постіль. Окремі деталі можна було розгледіти тільки зблизька, коли очі трохи звикали до освітлення.

– Нарешті ви прийшли, – сказала господиня слабким голосом.

Вона лежала на спині. Здається, дихати їй було досить важко, тому вона відкинула перину. У ліжку жінка виглядала набагато молодшою, ніж у сукні, але нічний чіпець із тонкого мережива був на неї явно замалий і погано тримався на волоссі, тому викликав співчуття до її постарілого обличчя.

– Як же я міг прийти? – м’яко запитав К. – Ви ж по мене не посилали.

– Ви не повинні були примушувати мене чекати так довго, – сказала шинкарка з упертістю хворої людини.

– Сідайте, – сказала вона й показала на край ліжка. – Усі решта йдіть геть!

Окрім помічників до закутку набилися ще й служниці.

– Я теж піду геть, Ґардена! – сказав господар.

Так К. уперше почув, як звати цю жінку.

– Звичайно, – повільно відповіла вона й додала неуважно, ніби голова її була зайнята іншим: – Чому б саме ти мав залишитися?

Але коли всі вийшли до кухні, – цього разу навіть помічники послухалися без заперечень, бо саме залицялися до однієї зі служниць, – Ґардена була достатньо уважною, аби збагнути, що звідти все чути, адже закуток не мав дверей. Тоді вона наказала усім вийти з кухні. Її наказ миттю виконали.

– Пане землемір, – сказала Ґардена. – Будь ласка, візьміть у шафі хустину і подайте мені, я хочу накритися нею. Не витримую під периною, не маю чим дихати.

І коли К. дав їй хустину, вона сказала:

– Подивіться, яка гарна хустина, хіба ні?

К. здалося, що це звичайнісінька вовняна хустина, з увічливості він доторкнувся до неї ще раз, але промовчав.

– Так, це гарна хустина, – сказала Ґардена і закуталася.

Вона лежала цілком спокійно, здавалося, зник увесь її біль, і вона навіть звернула увагу на своє розтріпане волосся. Сіла на ліжку й поправила пасма, що вибивалися з-під чепця. У неї було густе волосся.

К. нетерпляче сказав:

– Ви хотіли знати, пані господине, чи я вже підшукав собі інше житло?

– Я хотіла знати? – здивувалася шинкарка. – Ні, це якась помилка.

– Ваш чоловік щойно питав мене про це.

– Вірю, вірю, – сказала господиня. – Ми завжди сваримося. Коли я хотіла вигнати вас звідси, він упирався, а тепер я щаслива, що ви в нас мешкаєте, тому він намагається позбутися вас. Це звична історія.

– Отже, – сказав К. – Ви так різко змінили свою думку про мене? І все лише протягом однієї-двох годин?

– Я не міняла своєї думки, – відповіла господиня вже знову слабшим голосом. – Подайте мені вашу руку. Ось так. А тепер пообіцяйте мені повну відвертість, і я вам обіцяю те саме зі свого боку.

– Добре, – сказав К. – Хто починає?

– Я, – сказала господиня.

Здавалося, її пропозиція пояснювалася не так бажанням піти К. назустріч, як нетерплячкою заговорити першою.

Вона витягла з-під подушки фотографію і дала К.

– Подивіться на це, – сказала з проханням у голосі.

Щоб краще роздивитися, К. відступив на кухню, але й там нелегко було розгледіти щось на фотографії, бо вона вицвіла від старості, була пожмакана і заплямлена.

– Вона не в найкращому стані, – зауважив К.

– На жаль, на жаль, – погодилася господиня. – Якщо носити якусь річ роками при собі, так воно й буває. Але якщо ви уважно придивитеся, то все побачите, я переконана. Можу вам допомогти, розповідайте, що ви бачите, бо мене дуже тішить чути про цю фотографію. Отже, що?

– Юнака, – сказав К.

– Правильно, – відповіла господиня. – І що він робить?

– Здається, він лежить на дошці, потягується й позіхає.

Господиня засміялася.

– Неправильно, – сказала вона.

– Але ось дошка, а ось він лежить, – наполягав К.

– Подивіться уважніше, – розізлилася господиня. – Хіба він справді лежить?

– Ні, – погодився К. – Він не лежить, він летить, а це ніяка не дошка, а напевно, мотузка, і він скаче.

– Отже, – задоволено підсумувала господиня, – він скаче. Так тренуються кур’єри з канцелярії. Я знала, що ви побачите це. Видно вам його обличчя?

– Обличчя я майже не можу роздивитися, – сказав К. – Здається, він дуже напружений, рот відкритий, очі заплющені, а волосся розтріпане.

– Дуже добре, – похвалила господиня. – Більше неможливо розгледіти, якщо ви ніколи не бачили цю людину. Він був уродливим юнаком. Я бачила його одного разу дуже коротко, але ніколи не забуду.

– Ким він був? – запитав К.

– Він був, – відповіла господиня, – кур’єром, із яким Кламм уперше викликав мене до себе.

К. не міг слухати з належною увагою, його відволікав брязкіт скла. Він миттю визначив джерело звуку. Помічники стояли у дворі і переступали в снігу з ноги на ногу. Вони намагалися показати, що дуже втішені знову бачити К. і захоплено показували йому один на одного, стукаючи до віконної шиби. К. насварився на них пальцем, і помічники миттю припинили, кожен намагався відсунути іншого назад, а той тікав, і за мить обидва знову опинилися біля вікна. К. поквапився зайти назад до закутка, де помічники не могли бачити його з вулиці і він не мусив бачити їх. Але тихе благальне дзеленчання віконних шиб ще довго його переслідувало.

– Знову ці помічники, – вибачився він перед господинею і показав за вікно.

Але вона не звертала на нього уваги, забрала фотографію, оглянула, погладила і запхнула знову під подушку. Її рухи сповільнилися, але не через утому, а під тягарем спогадів. Їй хотілося розповісти все К., але вона забула про нього, перебираючи в пам’яті минуле. Господиня бавилася кінчиками хустини. Лише за якийсь час підвела очі, провела по них долонею і сказала:

– Ця хустина також від Кламма. І чепець. Фотографія, хустина і чепець – ось три згадки про нього, які в мене залишилися. Я вже не така юна, як Фріда, і не така марнославна. Та й не настільки чуттєва, адже вона дуже чуттєва. Іншими словами, я змогла змиритися з життям, але визнаю, що без цих трьох речей я б не витримала тут так довго, можливо, що я б жодного дня тут не витримала. Напевно, для вас ці три речі видаються дрібницями, але подумайте лише: Фріда, яка так довго була з Кламмом, не має жодної згадки, я питала її, вона надто мрійлива і всім незадоволена. Натомість я, що була в Кламма лише тричі, – більше він чомусь не посилав за мною, – маю ці три згадки, ніби вже тоді передчувала, як коротко все триватиме. Ясна річ, про це треба піклуватися самій, Кламм із власної волі нічого не дає, але якщо побачиш там щось відповідне, можна випросити.

К. відчував себе незручно, слухаючи цю розповідь, хоча його вона також стосувалася.

– Як давно це все було? – запитав він і зітхнув.

– Понад двадцять років тому, – відповіла господиня. – Більш ніж двадцять років.

– Так довго зберігають вірність Кламму, – сказав К. – Ви усвідомлюєте, пані господине, що від таких ваших зізнань мені стає тривожно, особливо коли я подумаю про своє майбутнє одруження?

Господині не сподобалося, що К. втручається в розмову зі своїми проблемами, і вона гнівно подивилася на нього.

– Не так люто, пані господине, – сказав К. – Я не сказав жодного поганого слова про Кламма, але обставини склалися таким чином, що я теж перебуваю в певних стосунках із ним, і цей факт не зможе заперечити навіть найбільший його прихильник. Тому кожна згадка про цю людину викликає в мене думки про власну долю, і тут вже нічого не зміниш. До речі, пані господине, – К. схопив її за руку, вона спершу хотіла відсмикнути руку, але потім передумала. – Ви лишень пригадайте, як погано закінчилася наша попередня розмова, і давайте тепер більше не сваритися.

– Ви маєте рацію, – господиня схилила голову. – Але побережіть мене. Я не вразливіша за інших, навпаки, в кожного вистачає слабких місць, а в мене є лише це одне.

– На жаль, воно й моє, – сказав К. – Хоча, ясна річ, я стримаюся. А тепер поясніть мені, будь ласка, як я повинен витримати в подружньому житті цю жахливу вірність Кламму, якщо припустити, що Фріда буде в цьому схожою на вас?

– Жахлива вірність? – розлючено повторила шинкарка. – Хіба це вірність? Вірна я своєму чоловікові, а Кламм? Кламм зробив мене колись своєю коханкою, хіба я можу тепер утратити це становище? Як ви повинні витримати з Фрідою? О, пане землемір, хто ви такий, щоб ставити подібні питання?

– Пані господине, – застеріг К.

– Знаю, – сказала шинкарка. – Але мій чоловік не ставив таких запитань. Не знаю, кого можна вважати нещасною: мене тоді чи Фріду зараз. Фріда, яка мужньо покинула його, і я, по яку він більше не посилав. Напевно, це таки Фріда, хоча вона цього ще до кінця й не усвідомлює. А моє нещастя тоді цілком поглинуло мене, і я постійно питала себе, зрештою, досі не перестаю питати: чому так сталося? Кламм кликав мене тричі, а четвертий раз так ніколи й не настав! Що могло тоді хвилювати мене більше, ніж це? Про що ще я могла говорити зі своїм чоловіком, адже невдовзі після того ми одружилися? Удень у нас не було часу, ми отримали цей заїзд у жалюгідному стані і мусили довести тут усе до ладу, але вночі? Багато років наші нічні розмови стосувалися тільки Кламма і зміни його ставлення. А коли мій чоловік засинав упродовж цих розмов, я будила його, і ми продовжували.

– Якщо можна, – втрутився К. – Я б хотів поставити одне дуже неввічливе запитання.

Господиня промовчала.

– Отже, не можна питати, – сказав К. – Але й цього достатньо.

– Саме так, – підтвердила господиня. – Цього вам буде достатньо, особливо цього. Ви перекручуєте все, навіть мовчання, ви просто не вмієте інакше. Я дозволяю вам питати.

– Якщо я все перекручую, – сказав К., – можливо, я перекручую й моє питання, яке насправді не таке вже й неввічливе. Я хотів тільки запитати, як ви познайомилися зі своїм чоловіком і отримали у власність цей заїзд?

Шинкарка насупилася, але сказала цілком байдуже:

– Це дуже проста історія. Мій батько був ковалем, а Ганс, мій теперішній чоловік, служив конюхом в одного багатого селянина й часто приходив до мого батька. Це трапилося після мого останнього візиту до Кламма. Я відчувала себе дуже нещасною, хоча й безпідставно, бо поскаржитися не мала на що, все було чесно. Я більше не могла бачитися з Кламмом, але він сам так вирішив, а отже, так мало статися. Тільки причин я не розуміла, не могла збагнути. Хоча це все одно не давало мені права відчувати себе нещасною. Моє нещастя було безмежним, я не могла працювати й цілими днями сиділа в нашому садку. Там мене бачив Ганс і часом сідав поряд, я не скаржилася йому, але він знав, у чому справа, і часто плакав разом зі мною, бо в нього добре серце. Одного разу повз нас проходив тодішній власник заїзду, в якого нещодавно померла дружина, та й сам він був уже достатньо старим чоловіком, тому збирався полишити справу. Він зупинився і запропонував нам заїзд на чинш, сказав, що довіряє нам і не вимагає ніяких грошей наперед, а чинш буде дуже низьким. Я не хотіла обтяжувати свого батька, все інше було мені байдуже, тому віддала руку Гансові, сподіваючись у новій роботі знайти забуття. Така історія.

Якусь мить було тихо, а потім К. сказав:

– Учинок тодішнього господаря був шляхетним, але необережним, чи були в нього особливі причини довіряти вам обом?

– Він добре знав Ганса, – сказала господиня. – Це був дядько Ганса.

– Тоді все зрозуміло, – промовив К. – Сім’я Ганса, отже, була зацікавлена у ваших стосунках?

– Можливо, – сказала господиня. – Я не знаю, ніколи цим не цікавилася.

– Але це мусило бути так, – сказав К., – якщо сім’я погодилася на таку велику жертву і віддала заїзд вам до рук без жодних гарантій.

– Це не було необережністю, як з’ясувалося згодом, – сказала господиня. – Я кинулася в роботу, і я була сильною, як справжня ковалева донька, мені не потрібні були ні служниці, ні наймити, я встигала в шинок і в стайню, на кухню і у двір, я так смачно готувала, що переманювала навіть гостей із «Панського двору». Ви ще не були в обід у нашій корчмі, не знаєте наших обідніх гостей, а тоді їх було ще більше, багатьох уже немає. Відтак ми не лише справно платили чинш, а й через кілька років змогли викупити все, і на сьогодні майже не маємо боргів. Іншим наслідком було те, що я себе при цьому знищила, у мене хворе серце, і я перетворилася на стару жінку. Ви, напевно, думаєте, що я набагато старша за Ганса, але насправді він молодший лише на два чи три роки, і вже ніколи не постаріє, бо його робота – курити люльку, слухати гостей, вибивати люльку і час від часу приносити пиво, – за такою роботою не старіють.

– Ваші досягнення гідні подиву, – сказав К. – У цьому немає сумніву, але ми говорили про час до вашого одруження. А на ту мить така коштовна жертва з боку сім’ї Ганса, чи, скажімо інакше, – такий великий ризик виглядав досить дивно. Адже вони віддали вам заїзд, чим майже примусили одружитися, і при цьому їм доводилося сподіватися лише на вашу неймовірну працездатність, про яку ще тоді ніхто не знав, та його бажання працювати, про відсутність якого їм, мабуть, було відомо.

– А, ви про це, – втомлено промовила господиня. – Я розумію, до чого ви ведете, але не маєте рації. Кламм не втручався у всі ці справи. Чому він мав би піклуватися про мене? Чи, правильніше: як міг би він опікуватися мною? Він нічого більше про мене не знав. Те, що він не посилав по мене, було знаком, що він мене забув. Якщо він не кличе, то цілком забуває. Я не хотіла говорити про це в присутності Фріди. Але тут не лише забуття. Це більше. Бо з тим, кого забуваєш, можна ще раз познайомитися. Але не з Кламмом. Якщо він не кличе, це означає, що він забув не лише минуле, а й майбутнє. Якщо я дуже постараюся, то зможу збагнути хід ваших думок, які виглядають беззмістовними тут, хоча, мабуть, десь далеко, звідки ви прийшли, вони й не позбавлені глузду. Можливо, ви дійдете у своїх роздумах і до інших дурниць. Наприклад, що Кламм спеціально дав мені Ганса за чоловіка, аби не виникало ніяких перешкод у разі, коли б йому захотілося знову покликати мене до себе. Більшого глупства годі й вигадати. Покажіть мені когось, хто міг би завадити, якби Кламм дав знати, що він мене кличе. Це повна нісенітниця, сам заплутаєшся, коли починаєш бавитися в такі дурниці.

– Ні, ми не збираємося заплутуватися, – сказав К. – Я ще не зайшов у своїх припущеннях аж так далеко, як ви це мені приписуєте, хоча, правду кажучи, напрямок був приблизно такий. Наразі мене більше дивувало те, що рідня так багато очікувала від вашого одруження і що ці сподівання справдилися, хоча й ціною вашого серця і вашого здоров’я. Думка про зв’язок цього з Кламмом з’являлася в мене також, але не так прямо, як ви це описали. Можливо, ви зробили це лише для того, щоб знову напасти на мене. Якщо вам це так приємно, – тіштеся! Моя думка була такою: насамперед Кламм був причиною вашого одруження. Якби не Кламм, ви не почувалися б нещасною і не сиділи б у садочку. Якби не Кламм, Ганс би вас там не побачив. Якби не ваш сум, несміливий Ганс ніколи б не наважився заговорити з вами. Якби не Кламм, ви б із Гансом ніколи не плакали разом. Якби не Кламм, старий і добросердий дядько-шинкар ніколи б не побачив вас із Гансом разом. Якби не Кламм, ви ніколи б не стали такою байдужою до життя і не вийшли б заміж за Ганса. Отже, на мою думку, в цьому всьому достатньо багато Кламма. Але є й продовження. Якби ви не шукали забуття, то навряд чи працювали б, не шкодуючи власного здоров’я, і ваш заїзд не був би таким прибутковим. Отже, і тут Кламм. Кламм також став причиною вашої хвороби, бо ваше серце ще до одруження було виснажене нещасливим коханням. Залишається тільки питання: чим спокусив родину Ганса цей брак? Ви самі сказали, що статус коханки Кламма неможливо втратити; ймовірно, їх привабило це. Крім того, мені здається, їх тішила надія на щасливу зірку, яка привела вас до Кламма, якщо вважати цю зірку щасливою, але ви так вважаєте, – вони сподівалися, що ця зірка супроводжуватиме вас і в майбутньому, а не покине так само швидко, як це зробив Кламм.

– Ви це все серйозно? – запитала господиня.

– Серйозно, – швидко відповів К. – Крім того, я гадаю, що сподівання родини Ганса були в чомусь правильними, а в чомусь – ні, а також мені здається, що я знайшов їхню помилку. Ззовні все виглядає цілком успішно: Ганс добре влаштований, одружений, став поважним чоловіком, його справа викуплена з боргів. Але насправді все зовсім не так райдужно, і він був би набагато щасливіший із простою дівчиною, для якої він став би першим коханням. І якщо він часом справді, як ви йому дорікаєте, розгублено стоїть посеред шинку, то тільки тому, що почувається цілком самотнім. Це не робить його нещасним, я переконаний, для цього я знаю його достатньо добре, але не менш певним є й те, що цей вродливий та кмітливий хлопчина став би щасливішим з іншою жінкою. Я маю на увазі, більш самостійним, старанним, мужнім. І ви сама також нещаслива, бо, згідно з вашими ж словами, без цих трьох згадок ви не змогли б узагалі жити далі. І серце ваше хворе. Отже, родина помилилася у своїх сподіваннях? Не думаю. Благословення було над вами, але його не змогли опустити донизу.

– А що ж ми зробили не так? – запитала господиня. Вона лежала, витягнувшись, на спині і дивилася поперед себе на стелю.

– Не запитали Кламма, – відповів К.

– Знову ми повернулися до вашої справи, – сказала господиня.

– Або ж до вашої, – сказав К. – Наші з вами справи дуже тісно межують одна з одною.

– То чого ви хочете від Кламма? – запитала господиня. – Вона сіла, випростала спину, поправила подушки, сперлася на них і уважно подивилася в очі К. – Я відверто розповіла вам свою історію, з якої ви могли багато чого навчитися. Тепер скажіть мені не менш відверто, про що ви збираєтеся питати Кламма. З великими труднощами мені вдалося переконати Фріду піднятися нагору, до вашої кімнати, і там залишатися, я боюся, в її присутності ви будете недостатньо відвертим.

– Мені немає чого приховувати, – сказав К. – Але спочатку я хотів би звернути вашу увагу на кілька речей. Ви сказали, що Кламм відразу забуває. По-перше, це видається неправдоподібним, по-друге, це неможливо довести, бо таке твердження більше схоже на легенду, вигадану дівочим розумом чергових фавориток Кламма, ніж на правду. Я дивуюся, що ви повірили в таку примітивну вигадку.

– Це не легенда, а висновок, підтверджений досвідом багатьох людей.

– Отже, спростуванням може стати наступна вигадка, – сказав К. – Але існує ще одна відмінність між вашою та Фрідиною історіями. Те, що Кламм більше не кликав Фріду, швидше за все неправда, більш імовірне припущення, що він її кликав, а вона не з’явилася. Можливо, він чекає на неї досі.

Господиня мовчала і уважно розглядала К. Потім промовила:

– Я хочу вислухати все, що ви збираєтеся мені сказати. Краще будьте відверті, не шкодуйте мене. Але я маю одне прохання. Не вживайте імені Кламма. Називайте його «він» або якось інакше, але не на ім’я.

– Добре, – погодився К. – Але те, що я хочу від нього, важко сформулювати. Насамперед я хочу побачити його зблизька, далі почути його голос, а потім хочу запитати, що він думає з приводу нашого одруження. Усе інше, про що я проситиму його, залежить від перебігу розмови. Теми для обговорення можуть бути дуже різними, але найважливіше для мене – опинитися з ним віч-на-віч. Я ще ніколи не розмовляв безпосередньо із жодним справжнім урядником. Здається, здійснити це важче, ніж я думав. Але я зобов’язаний поговорити з ним як із приватною особою, а цього добитися, мені здається, набагато легше. Як із посадовцем я можу поговорити з ним лише в його конторі в Замку, куди швидше за все неможливо потрапити, або ж у «Панському дворі», що достатньо сумнівно. Але приватно я міг би поговорити з ним будь-де, вдома, на вулиці, всюди, де мені тільки пощастить його зустріти. А те, що в будь-якому разі я матиму справу ще й з урядником, я обов’язково враховуватиму, хоча це й не основна моя мета.

– Добре, – сказала господиня і заховала обличчя в подушку, так, ніби зробила щось непристойне. – Якщо мені завдяки моїм зв’язкам пощастить досягнути того, щоб ваше прохання передали Кламму, пообіцяйте мені, що не робитимете нічого на власний розсуд, аж поки не надійде відповідь.

– Цього я не можу пообіцяти, хоча з великою приємністю виконав би ваше прохання, точніше, забаганку. Ця справа вимагає поспіху, особливо після невдалої розмови зі старостою.

– Це заперечення не береться до уваги, – сказала господиня. – Староста – особа взагалі невпливова. Хіба ви не помітили? Він би ні дня не залишався на своїй посаді, якби не дружина, яка залагоджує всі справи.

– Міцці? – запитав К.

Господиня кивнула.

– Вона була при цьому, – сказав К.

– Щось говорила?

– Ні, але у мене не склалося враження, що вона в принципі здатна щось сказати.

– Знову ви помиляєтеся, оцінюючи тутешні порядки, – сказала господиня. – У кожному разі все, що говорив вам староста, не має жодного значення. З його дружиною я при нагоді переговорю. Крім того, я можу вам пообіцяти, що відповідь Кламма прийде не пізніше, ніж через тиждень. Тепер у вас немає жодних підстав не виконувати мого прохання.

– Усе це не так важливо, – сказав К. – Я прийняв рішення і буду намагатися досягнути свого навіть у разі відмови. А якщо я вже наперед усе вирішив, то навіщо мені просити про зустріч? Те, що без такого прохання виглядатиме як сміливість, але без жодних поганих намірів, після негативної відповіді перетвориться на відвертий непослух. А це було б набагато гірше.

– Гірше? – запитала господиня. – Непослухом це буде в кожному разі. А тепер робіть як знаєте. Дайте мені спідницю.

Не звертаючи на К. жодної уваги, вона вдягнула спідницю і вийшла на кухню. Уже протягом певного часу з боку шинку було чути шум. Стукали в кухонне віконце. Помічники відчинили віконце і крикнули, що вони голодні. За ними з’явилися обличчя інших відвідувачів. Чувся навіть тихий, хоча й багатоголосий спів.

І справді, розмова К. з господинею затримала приготування обіду, їсти ще не було що, а гості вже зібралися. Але ніхто не наважувався порушити заборону і зайти до кухні. Нарешті спостерігачі, що розмістилися біля кухонного віконця, відрапортували, що господиня вже вийшла, служниці поквапилися на кухню, а коли звідти вийшов К., то чимало народу, – близько двадцяти чоловіків та жінок, убраних провінційно, але не по-сільському, – кинулися геть від віконця, щоб зайняти місця за столами. Тільки за одним невеличким столом у кутку вже сиділа подружня пара з дітьми; бородатий чоловік із привітним обличчям, голубими очима та розтріпаним сивим волоссям нахилився до дітей і стукав ножем у такт їхньому співу, одночасно намагаючись притишити його. Мабуть, за допомогою співу вони намагалися притлумити відчуття голоду. Господиня вибачилася перед товариством кількома байдужими фразами, але ніхто їй не дорікав. Вона озирнулася за чоловіком, але той, здається, давно втік, аби вийти у такий спосіб зі скрутного становища. Потім вона поволі пішла до кухні; її погляд більше жодного разу не зупинився на К., і він піднявся до своєї кімнати, до Фріди.