Читать книгу Щоденники 1913–1923 рр. - Франц Кафка, Guillermo Sánchez Trujillo - Страница 2

11 лютого. Читаючи коректуру «Вироку», виписую всі зв’язки, що з’ясувалися для мене в цій історії, як я бачу їх тепер. Зробити це потрібно, адже оповідання з’явилося з мене на світ, ніби внаслідок справжніх пологів, укрите брудом і слизом, і тільки моя рука може й хоче дістатися до самої плоті.

Друг – це зв’язок між батьком і сином, він – найбільша їхня спільність. Сидячи на самоті край вікна, Ґеорґ із насолодою порпається в цьому спільному, вірить, що батько існує в ньому самому, і йому здається, що все, крім скороминущої сумної задуми, сповнене миролюбності. Та розвиток історії, одначе, показує, як батько відходить від спільності – від друга – й постає протилежністю Ґеорґа, діставши опору в інших, менших спільностях, як, наприклад, кохання, відданість матері, вірність її пам’яті, а також у клієнтурі, яку батько на самому початку усе ж таки залучив до підприємства. Ґеорґ нічого не має; наречену батько легко проганяє, адже вона живе в оповіданні лише завдяки зв’язку з другом, тобто зі спільністю, і, позаяк до весілля не дійшло, не може ввійти в коло кревних взаємин, що охоплює батька й сина. Спільне нагромаджується цілком навколо батька, Ґеорґ відчуває його тільки як щось чуже, усамостійнене, ніколи ним достатньо не захищене, віддане на поталу російським революціям, і тільки через те, що сам він не має нічого, крім оглядки на батька, на нього так глибоко впливає присуд, який стає нездоланною перепоною на його шляху до батька.

«Ґеорґ» має стільки ж літер, як і «Франц». У прізвищі «Бендеман» оце «ман» тільки підсилює «Бенде» з метою виявити всі ще невідомі можливості оповідання. Але в «Бенде» стільки ж літер, як і в «Кафка», і голосна «е» в «Бенде» стоїть на тих самих місцях, що й «а» в «Кафка».

«Фріда»[1] має стільки ж літер, що й «Ф.», і починається так само з «Ф»; «Бранденфельд» починається з тієї самої літери, що й «Б.», і завдяки слову «фельд» набуває певного значення. Може, навіть думка про Берлін зринула не без впливу, а вплинув, можливо, спогад про Бранденбурзьку марку.

12 лютого. Пишучи про товариша на чужині, я багато думав про Штоєра. Коли місяців через три після написання цього оповідання я випадково його зустрів, він розповів, що місяці три тому заручився.

Вчора після того, як я у Вельча прочитав уголос оповідання, старий Вельч вийшов з кімнати, а повернувшись за хвилю, похвалив оповідання, особливо яскраві образи в ньому. «Я просто-таки бачу перед собою цього батька», – промовив він, не зводячи погляду з порожнього крісла, де він сидів, коли я читав.

Сестра сказала: «Це ж наша квартира». Я здивувався, що вона не вгадала місця дії, й відповів: «Тоді батько мав би жити у вбиральні».

28 лютого. Ернст Ліман прибув у службових справах до Константинополя одного дощового осіннього ранку й за звичкою – це був уже десятий його приїзд сюди, – більше ні про що не дбаючи, вирушив загалом безлюдними вулицями до готелю, де щоразу із задоволенням зупинявся. Було досить прохолодно, вітер забивав мжичку до карети, і Ліман, лихий на погану погоду, що переслідувала його в усій цьогорічній діловій поїздці, підняв шибку й відкинувся в куток, щоб покуняти чверть години дорогою до готелю. Та, позаяк шлях пролягав саме через діловий квартал, спокою він не знайшов, вигуки вуличних торговців, гуркіт возів, а також інший гамір, безглуздість якого була очевидна й без особливого дослідження – приміром, оплески в юрбі, – потривожили його звичайно міцний сон.

У кінці поїздки його чекала прикра несподіванка. Під час останньої великої пожежі в Стамбулі, про яку Ліман, певно, читав у дорозі, готель «Кінґстон», де він любив зупинятися, майже геть згорів, але візник, який про це, звісно ж, знав, із цілковитою байдужістю виконав замовлення свого пасажира й мовчки привіз його до пожарища. Отож він спокійнісінько зліз із передка і зняв би й валізи Лімана, якби той не схопив його за плечі й не струсонув, після чого візник, щоправда, валізи облишив, але зробив це так повільно й сонно, ніби не Ліман примусив його змінити рішення, а він змінив його сам. Перший поверх готелю місцями ще зберігся, його пооббивали з усіх боків і вгорі планками і з лихом пополам пристосували для житла. Напис турецькою і французькою мовами повідомляв, що готель дуже скоро відбудують і він буде ще кращий і сучасніший. Та єдиним підтвердженням цього наміру була робота трьох поденників, які за допомогою лопат і кайл згрібали на купи збоку сміття й вантажили його на невеличкий ручний візок.

Як з’ясувалося, в руїнах жила частина готельного персоналу, що через пожежу зостався без роботи. Щойно Ліманова карета спинилася, відразу вибіг пан у чорному сурдуті й яскраво-червоній краватці, розповів Ліманові, що похмуро слухав, історію пожежі, намотуючи при цьому на пальці кінчики своєї довгої ріденької бороди, й покинув робити це, тільки щоб показати Ліманові, де саме виникла пожежа, як вона поширювалась і як будівля, зрештою, завалилася. Ліман, який протягом усієї цієї історії майже не підводив від землі очей і не відпускав клямки каретних дверцят, уже хотів був назвати візникові інший готель, до якого його везти, але чоловік у сурдуті, скинувши догори руки, почав благати його не їхати до іншого готелю, а залишитися вірним цьому, яким він був завжди задоволений. Хоч це запевне була всього лиш пуста фраза й ніхто тут Лімана не пам’ятав, як не впізнав і Ліман жодного зі службовців – ні серед чоловіків, ні серед жінок, – що виглядали з дверей та вікон, він, як людина, що не любить відмовлятися від своїх звичок, усе ж таки запитав, як же він тепер, за таких обставин може залишитися вірним згорілому готелю. У відповідь він почув – і мимоволі аж усміхнувся такій безглуздій пропозиції, – що для колишніх постояльців готелю, але тільки для них, приготовано чудові кімнати в приватних квартирах, Ліманові досить лише наказати, і його відразу туди відведуть, це зовсім неподалік, він не втратить часу, а плата, позаяк ідеться про люб’язність, але водночас усе ж таки й про заміну, надзвичайно низька, хоч їжу готують за віденськими рецептами, і вона, мабуть, іще смачніша, а обслуговують іще дбайливіше, ніж у колишньому готелі «Кінґстон», рівень якого у певному відношенні був усе ж таки не належний.

– Дякую, – сказав Ліман, – сідаючи до карети. – Я пробуду в Константинополі всього п’ять днів, на такий час я не влаштовуватимусь у приватній квартирі, ні, я поїду до якогось готелю. Але на другий рік, коли я приїду знов і ваш готель відбудують, я зупинюся запевно тільки у вас. Дозвольте! – Ліман хотів був причинити дверцята, але за їхню клямку вже схопився представник готелю.

– Пане! – благально промовив він і звів погляд на Лімана.

– Відпустіть! – гримнув Ліман, поторгав дверцята й наказав візникові: – До готелю «Рояль»!

Та чи то візник його не зрозумів, чи то він чекав, поки дверцята причиняться, принаймні чоловік сидів на передку, мов статуя. А представник готелю й не думав відпускати дверцят, він навіть енергійно закивав головою одному зі своїх колег, щоб той поворушився й допоміг йому. Особливо він сподівався на одну дівчину й раз у раз гукав:

– Фіні! Ну ж бо, Фіні! Де та Фіні?

Люди, що досі виглядали з вікон і дверей, пооберталися всередину будинку, почали безладно кричати, видно було, як вони забігали повз вікна, – всі шукали Фіні.

Ліман міг би, мабуть, одним штурханом відкинути від дверцят чоловіка, який не давав йому рушити і якому, очевидно, тільки голод додавав хоробрості отак поводитись – це розумів і сам чоловік і навіть не важився поглянути на Лімана, – але Ліман у своїх поїздках набрався достатньо сумного досвіду й знав, як важливо в чужому краю, хай би як ти мав рацію, уникати зайвої уваги до себе, тому спокійно знову вийшов з карети, не зважаючи поки на чоловіка, що судомно тримався за дверцята, ступив до візника, ще раз чітко повторив свій наказ, якнайшвидше їхати звідси, тоді повернувся до чоловіка біля дверцят, узяв його руку нібито звичайним рухом, але нишком стис її в зап’ястку так, що чоловік із криком «Фіні!», – це був наказ і вираз болю водночас, – мало не підскочив і розтис пальці на клямці.

– Вона вже йде! Вона вже йде! – загукали з усіх вікон, і до карети з будинку вибігла, трохи нахиливши голову й притримуючи руками ще не завершену зачіску, усміхнена дівчина.

– Швидше! В карету! Періщить же! – загукала вона, схопивши Лімана за плечі й наблизившись до самого його обличчя. – Я Фіні, – тихо промовила вона потім і опустила руки вздовж його плечей.

«Не так уже й погано до мене тут ставляться, – подумав Ліман і усміхнувся до дівчини. – Шкода, що я вже не юнак і не пускаюся в сумнівні пригоди».

– Це, мабуть, непорозуміння, фройляйн, – сказав він і обернувся до карети, – я ані просив покликати вас, ані маю намір з вами їхати. – Вже сидячи в кареті, додав: – Ви більше не турбуйтеся.

Але Фіні вже встигла поставити ногу на підніжку й, згорнувши руки на грудях, запитала:

– Чому ви не хочете, щоб я порекомендувала вам квартиру?

Стомившись від усіх цих набридань, Ліман, нахилившись із карети до дівчини, промовив:

– Прошу вас, не затримуйте мене довше зі своїми марними запитаннями! Я їду в готель, та й годі. Заберіть ногу з підніжки, це небезпечно. Поганяйте, візнику!

– Стійте! – вигукнула дівчина, й справді намагаючись ускочити до карети.

Ліман, похитуючи головою, підвівся й заступив своєю кремезною постаттю весь вхід. Дівчина спробувала його відштовхнути, скориставшись головою й коліньми, карета захиталася на своїх благеньких пружинах, і Ліман мало не втратив рівновагу.

– Чому ви не хочете взяти мене з собою? Чому ви не хочете взяти мене з собою? – раз у раз вигукувала дівчина.

Певна річ, Ліману пощастило б відштовхнути цю, хоч і міцну, дівчину, не вдаючись до особливого насилля, якби не отой чоловік у сурдуті, який усе ще, так ніби Фіні його звільнила, тримався спокійно; та, побачивши, що Фіні похитнулась, він одним стрибком підскочив, підтримав Фіні ззаду й, витримавши все ж таки досить м’який натиск Лімана, з усієї сили спробував підсадити дівчину в карету. Відчувши ззаду опору, вона таки проникла всередину, причинила за собою дверцята, що їх на додачу підштовхнули ще й знадвору, проказала, ніби сама до себе: «Ну ось», – і мимохідь поправила на собі спершу блузку, а тоді, вже ретельніше, й зачіску.

– Це просто нечувано! – промовив Ліман, упавши на своє сидіння, до дівчини, що всілася навпроти.

2 травня. Знову виникла нагальна потреба писати щоденник. Моя ненадійна голова, Ф., занепад у конторі, фізична неспроможність писати й внутрішня потреба в цьому.

Валлі вийшла з наших дверей услід за своїм чоловіком, що їде завтра до Чорткова на військові збори. Не можна не завважити у схованому в оцьому «ходити за ним» визнання шлюбу як певного устрою, з яким люди цілковито змирилися.

Історія садівникової дочки, яка позавчора перебила мені роботу. Я, той, що роботою намагається вилікувати свою неврастенію, мушу вислуховувати, як брат дівчини – його звали Ян, він, власне, й був той садівник і, як передбачалося, наступник старого Дворського, ба навіть уже власник квітника, – два місяці тому в свої двадцять вісім років упав у меланхолію й отруївся. Влітку він, попри свою відлюдкувату вдачу, почувався досить непогано, позаяк мусив спілкуватися бодай із покупцями, а от взимку, навпаки, цілком замикався в собі. Його кохана, одна службовка – urednice, – була дівчина також меланхолійна. Вони частенько ходили вдвох на кладовище.

Здоровенний Менассе у виставі на жарґоні. Щось магічне було в його рухах, і в поєднанні з музикою воно викликало в мене захват. Я про це забув.

Мій дурний сміх, коли сьогодні я заявив матері, що на Трійцю поїду до Берліна. «Чого ти смієшся?» – промовила мати (зробивши й кілька інших зауважень, як-от: «Тож подумай, перше ніж зв’язувати себе навіки»; я відбувався також зауваженнями на кшталт: «Дарма» і т. ін.). «Бо розгубився», – відповів я, задоволений, що в усій цій історії хоч один раз сказав щось правдиве.

Учора зустрів Б. Її спокій, вдоволеність, невимушеність і проясненість, незважаючи на те, що за останні роки в неї стався перехід до літньої жінки, ця вже тоді надокучлива повнота скоро досягне межі стерильної огрядності; ходити вона стала так, ніби перекочується й підштовхує себе, несучи чи, краще сказати, підпихаючи перед собою черево, а на підборідді – як не дуже придивлятися, то тільки на підборідді, – де колись був пушок, тепер закручуються волосини.

3 травня. Страшна ненадійність мого внутрішнього існування.

Як я розстібував камізельку, щоб показати панові Б. свій висип. Як кликав його до сусідньої кімнати.

Стріла – хтозна, звідки вона взялася – поцілила одруженого чоловіка ззаду, звалила з ніг і проткнула наскрізь. Лежачи з розкинутими руками на землі, він підводить голову й стогне. Згодом він, хитаючись, на мить зводиться на ноги. Він не може розповісти нічого, окрім того, як у нього поцілили, й показує приблизно, з якого боку, на його думку, прилетіла стріла. Ці щоразу ті самі розповіді вже стом- люють дружину, до того ж чоловік показує щоразу в ін- ший бік.

4 травня. В уяві раз у раз постає широкий різницький ніж, який блискавично, з механічною ритмічністю встромляється в мене збоку, відтинаючи тонесенькі поперечні смужки, і це відбувається так швидко, що смужки відлітають убік, згортаючись майже в трубочки.

Якось рано-вранці, коли вулиці, куди не глянь, були ще безлюдні, один чоловік, босий і лише в самій нічній сорочці та штанях, розчахнув ворота великого найманого будинку на головній вулиці. Він міцно тримався за обидві стулки воріт і глибоко дихав. «От лихо, от кляте лихо», – промовив він і, на позір спокійно, подивився спершу вздовж вулиці, а тоді поверх поодиноких будинків.

Отже, й тут відчай. Ніде нема пристанища.

24 травня. Прогулянка з Піком.

Сповнений пихи, позаяк «Кочегар», на мій погляд, вдався таки непогано. Увечері читав його батькові й матері; коли читаю батькові, який слухає вкрай неохоче, кращого критика, ніж я сам, годі й знайти. Багато мілких місць перед вочевидь неприступними глибинами.

5 червня. Внутрішні переваги, які дістаються пересічним літературним роботам завдяки тій обставині, що їхні автори ще живі й стоять за ними. Справжній сенс застаріння.

Льови, оповідання про перехід кордону.

21 червня. Страх, що обступає мене з усіх боків. Огляд у лікаря, як він постає просто переді мною, всередині в мене все порожніє, і він, зневажений і неспростовний, виголошує в мені свої пусті промови.

Жахливий світ, що живе в моїй голові. Але як звільнити самого себе і як звільнити його, не розпанахавши? Та краще тисячу разів його розпанахати, ніж тримати в собі чи поховати. На те ж я й тут, це мені цілком очевидно.

Одного прохолодного весняного ранку, годині о п’ятій, високий чоловік у довгому, до самих п’ят пальті заходився гупати кулаком у двері невеличкої хатини, що стояла посеред голої горбистої місцевості. Після кожного удару він прислухався; в хатині було тихо.

1 липня. Потяг до нестямної самотності. Бути сам на сам лише з собою. Може, так буде зі мною в Ріві.

Три дні тому з Вайсом, автором «Каторги». Лікар-єврей, єврей того типу, який стоїть найближче до західноєвропейських євреїв, і тому відразу почуваєш себе близьким йому. Величезна перевага християн полягає в тому, що їх, коли вони спілкуються між собою, постійно переймає й зігріває однакове почуття близькості, наприклад, чех-християнин серед чехів-християн.

Молодята у весільній подорожі, які виходять з готелю «Де Саксе». Пополудні. Вкидають листівку до поштової скриньки. Пом’ятий одяг, млява хода, похмура м’яка погода. На перший погляд, малохарактерні обличчя.

Картина святкування трьохсотріччя Романових у Ярославлі на Волзі. Цар, царівни невдоволено стоять на сонці, тільки одна з них, тендітна, немолода, млява, дивиться, спираючись на парасольку, перед себе. Наступник трону на руках у здоровенного простоволосого козака. – На іншій картинці – чоловіки удалині, вони вже давно проїхали, але все ще віддають честь.

Мільйонер на екрані в кіно «Раби золота». Запам’ятати. Спокій, неквапні, цілеспрямовані рухи, в разі потреби – хода пришвидшена. Рука посмикується. Багатий, вишуканий, обласканий, але в лісовому шинку, де його замкнули, підхоплюється й оглядає кімнату, мов слуга.

2 липня. Ридма ридав над повідомленням про суд над двадцятитрирічною Марією Абрахам, яка через нужду й голод задушила свою майже дев’ятимісячну дочку Барбару чоловічою краваткою, що її носила замість підв’язки й скинула з ноги. Досить схематична історія.

Запал, з яким я розіграв смішну кінематографічну сценку у ванній кімнаті сестри. Чому в мене ніколи не виходить так перед чужими?

Я б ніколи не одружився на дівчині, з якою цілий рік жив би в тому самому місті.

3 липня. Наскільки ширшим і піднесенішим стає життя завдяки шлюбу! Повчальний вислів. Але я це майже передчуваю.

Коли якусь думку я висловлюю вголос, вона відразу й остаточно втрачає своє значення, а коли я цю думку занотовую, вона також завжди втрачає своє значення, зате часом набуває іншого.

Намисто із золотих кульок на засмаглій шиї.

19 липня. З будинку вийшли четверо озброєних чоловіків. Кожен тримав перед собою алебарду. Час від часу котрийсь із них повертав голову й дивився, чи не з’явивсь іще той, задля кого вони тут стояли. Був ранній ранок, на вулиці – жодної живої душі.

– То чого ж ви хочете? Підходьте!

– Нічого ми не хочемо. Облиш нас!

Та ще й внутрішні витрати! Тим-то у вухах і лунає так музика з кав’ярні. Видно, як летить камінь, про що розповідала Ельза Б.

За прядкою сидить жінка. Чоловік штовхає мечем у піхвах (він тримає їх просто в руці) двері й відчиняє їх.

ЧОЛОВІК: Він був тут!

ЖІНКА: Хто? Що вам треба?

ЧОЛОВІК: Конокрад. Він сховався тут. Признавайся! (Вихоплює з піхов меча.)

ЖІНКА (підіймає для захисту прядку): Нікого тут не було. Ідіть звідси!

20 липня. Внизу на річці стояло багато човнів, рибалки покидали вудки, день був похмурий. На набережній, поспиравшись на поруччя й перекинувши ногу за ногу, стояло кілька хлопців.

Коли всі повставали й перед від’їздом піднесли на прощання келихи з шампанським, уже смеркло. Батько й мати та весільні гості провели їх до карети.

21 липня. Не впадати у відчай, зокрема й через те, що не впадаєш у відчай. Коли здається, що всьому вже кінець, усе ж таки звідкись з’являються нові сили, і це й означає, що ти живеш. Та якщо вони не з’являються, тоді тут усьому кінець, але вже остаточно.

Я не годен спати. Самі сновиддя, сну нема. Сьогодні уві сні винайшов новий спосіб пересуватися крутим схилом у парку. Береш гілляку, не дуже цупку, косо впираєш її в землю, тримаючись рукою за другий кінець, якомога обережніше сідаєш на неї, як у жіноче сідло, і вся гілляка рушає, звичайно, схилом униз, а ти, сидячи на ній разом із нею, та ще й зручненько погойдуєшся дорогою на гнучкій деревині. Гіллякою можна скористатися й для того, щоб вибратися нагору. Головна перевага, не кажучи вже про простоту всього пристрою, полягає в тому, що гілляку, тонку й гнучку, можна опускати й підіймати, вона проходить навіть там, де людині самій пройти важко.

За накинутий на шию мотузок виволокли крізь вікно на першому поверсі, безжально й недбало протягли, закривавленого й понівеченого, крізь усі стелі, меблі, стіни й горища до самого даху, поки там з’явився порожній зашморг, з якого повипадали й мої рештки, коли мною проламували черепичну крівлю.

Особливий метод міркувати. Це коли все пронизують почуття. Все, навіть найнепевніше, сприймається як почуття (Достоєвський).

Ця система підіймальних блоків усередині. Один гачечок десь аж у самому закапелку посунеться вперед, першої миті цього й не завважиш, і вже вся машинерія почала рухатись. Підвладне незбагненній силі, як ото годинник здається підвладним часу, воно то тут клацне, то там, і всі ланки одна за одною з брязкотом уже грають прописану їм п’єсу.

Перелік всього того, що говорить «за» і «проти» мого одруження:

1. Нездатність самому зносити життя – не просто нездатність жити, зовсім навпаки, здається навіть неймовірним, що я зможу з кимось жити, проте я не здатний зносити натиску власного життя, вимог власної особи, наскоків часу й віку, невиразних напливів бажання писати, безсоння, відчуття недалекого божевілля – ось чого я не здатний зносити сам. Мабуть, додам, звісно ж, я. Наші узи з Ф. додадуть моїй істоті сили впиратися.

2. Усе дає мені привід для роздумів. Кожен жарт у гумористичній газеті, спогади про Флобера й Ґрільпарцера, вигляд нічних сорочок на розстелених на ніч ліжках батька й матері, Максів шлюб. Учора сестра сказала: «Всі одружені (наші знайомі) щасливі, я цього не розумію». Ці слова також примусили мене замислитись, я знову відчув страх.

3. Я мушу подовгу бувати сам. Усе, що я зробив, – це лише завдяки моїй самотності.

4. Я ненавиджу все, що не стосується літератури, мені нудно провадити розмови (навіть якщо вони стосуються літератури), нудно ходити в гості, незлагоди й радощі моїх родичів мені нудні до глибини душі. Розмови позбавляють усі мої думки важливості, серйозності, правдивості.

5. Страх перед поєднанням, злиттям. Потім я вже повік не буду сам.

6. Перед сестрами, особливо колись, я часто бував не таким, як перед іншими людьми. Безстрашним, відвертим, сильним, несподіваним, одержимим – таким одержимим, яким бував тільки тоді, коли писав. Якби завдяки дружині я міг бути таким перед усіма! Та чи не станеться це за рахунок писання? Тільки не це, тільки не це!

7. Якби я жив сам, то колись, певно, справді відмовився б від служби. Одружений, я не зможу зробити цього повік.

У нашому класі, п’ятому класі гімназії Амалії, був хлопчик, якого звали Фрідріх Ґус і якого ми всі ненавиділи. Коли вранці ми, прийшовши до класу, бачили, що він сидить на своєму місці біля груби, ми просто не могли збагнути, як у нього стало духу знов прийти до школи. Але я не так розповідаю. Ми ненавиділи не тільки його, ми ненавиділи всіх. Ми – це була страшна ватага. Якось, коли на урок до нас прийшов земельний шкільний інспектор – то був урок географії, і вчитель, обернувшись до дошки чи до вікна, як це робили всі наші вчителі, розповідав про півострів Мореа… (Запис уривається.)

Це було того дня, коли в школі почалися уроки; на- ближався вечір. Викладачі вищої гімназії сиділи ще в учительській, вивчали списки учнів, заводили класні журнали, розповідали про свої подорожі на літніх канікулах.

Нікчемна я людина!

Так добре батожити коня! Повільно встромляти в нього шпори, потім рвучко їх вирвати, а тоді щосили засадити в тіло знов!

От біда!

Чи ми були показилися? Бігали серед ночі парком і розгойдували гілляки.

Я заплив човном до невеличкої природної затоки.

Навчаючись у гімназії, я любив час від часу навідуватися до такого собі Йозефа Мака, товариша мого покійного батька. Коли я по закінченні гімназії… (Запис уривається.)

Навчаючись у гімназії, Гуґо Зайферт любив час від часу навідуватися до такого собі Йозефа Кімана, старого парубка, який товаришував з покійним батьком Гуґо. Візити раптово припинились, коли Гуґо несподівано запропонували роботу за кордоном, і приступати до неї треба було негайно, отож Гуґо на кілька років виїхав із рідного міста. Повернувшись, він, щоправда, збирався навідати старого чоловіка, але нагоди не траплялося, а може, такий візит уже й не відповідав би його новим поглядам, і хоч він частенько й проходив вулицею, де жив Кіман, хоч не раз бачив, як той виглядає з вікна й, може, навіть загледів його, Гуґо так і не зайшов.

Нічого, нічого, нічого. Слабість, самознищення, з-під землі вихоплюються омахи пекельного вогню.

23 липня. З Феліксом у Ростоці. Вибух сексуальності в жінок, їхня природна нечистота. Безглузда для мене гра з маленькою Ленхен. Вигляд товстої жінки, що сиділа, згорбившись, у плетеному кріслі, одну ногу підкреслено підібгавши під крісло; вона щось шила й розмовляла з літньою жінкою, мабуть, старою дівкою, в якої з одного боку рота раз у раз показувались якісь особливо великі зуби. Повнокровність і розважливість вагітної жінки. Її сідниця з рівно розділеними, немовби різьбленими, половинками. Життя на невеличкій терасі. Як я цілком байдуже взяв малу на коліна, анітрохи не розчарований цією байдужістю. Розквіт у «тихій долині».

Як по-дитячому сидить за своєю роботою бляхар і невтомно гамселить молотком; його видно крізь відчинені двері майстерні.

Роскоф, «Історія диявола»: «той, хто працює вночі», у нинішніх карибів вважається творцем світу.

13 серпня. Можливо, нарешті всьому настав кінець, і вчорашній мій лист був останній. Це було б цілком справедливо. Хай там які страждання чекають мене, хай там які страждання чекають її – їх не можна порівняти з тими спільними стражданнями, які судилися нам двом. Я помалу прийду до тями, вона вийде заміж, і це – єдина рада в живих людей. Нам двом несила прорубати для нас двох дорогу в скелі, досить того, що ми цілий рік через це проплакали й промучились. Вона має зрозуміти це з моїх останніх листів. Якщо ні, то я, звичайно ж, одружуся з нею, бо я надто слабкий, щоб чинити опір її уявленню про наше спільне щастя, і не в змозі, якщо це залежить від мене, не здійснити того, що вона вважає за можливе.

Учора ввечері на Бельведері під зорями.

14 серпня. Сталося навпаки. Надійшли три листи. Останньому впиратися я вже не міг. Я кохаю її, наскільки здатний на це, але кохання задихається під брилами страху й самозвинувачень.

Висновки з «Вироку» для себе самого. Опосередко- вано я завдячую оповідання їй. Але ж ґеорґ гине через наречену.

Злягання як кара за щастя бути разом. Жити по змозі аскетично, аскетичніше, ніж неодружений, – це для мене єдина можливість зносити шлюб. А для неї?

І все ж, незважаючи ні на що, якби ми, я й Ф., були цілком рівноправні, мали однакові перспективи й можливості, я б не одружився. Та глухий кут, до якого я помалу загнав її долю, обертає це в мій неминучий, хоч і далеко не в такий уже й обтяжливий обов’язок. Тут діє якийсь таємничий закон людських взаємин.

Лист до батька й матері дався мені з великими труднощами – надто через те, що план, складений за особливо несприятливих обставин, довго не хотів мінятися. Сьогодні мені все ж таки випадково пощастило його змінити, принаймні в ньому нема неправди, і лист читається легко, він зрозумілий і для батька й матері.

15 серпня. Муки в ліжку перед ранком. Бачив лиш одну раду – вистрибнути з вікна. Мати підійшла до ліжка й спитала, чи відіслав я листа й чи це той самий текст. Я відповів, що текст той самий, тільки ще різкіший. Вона сказала, що не розуміє мене. Я промовив, що вона, звісно, не розуміє мене й не тільки в цій справі. Згодом мати поцікавилася, чи напишу я дядькові Альфреду, він, мовляв, заслужив, щоб я йому написав. Я запитав, чим же він це заслужив. «Він телеграфував, писав, він добре до тебе ставиться». – «Все це тільки про людське око, – відповів я, – він мені зовсім чужий, анітрохи мене не розуміє, не знає, чого я хочу й що мені потрібно, у нас із ним немає нічого спільного». – «Виходить, тебе не розуміє ніхто, – кинула мати. – Я тобі, мабуть, також чужа й батько теж. Виходить, усі ми бажаємо тобі тільки зла». – «Звісно, всі ви мені чужі, між нами лише кревна спорідненість, але вона ні в чому не виявляється. Ніякого зла ви мені, звичайно, не бажаєте».

Ці та декотрі інші спостереження за собою навели мене на думку, що внутрішня впевненість і рішучість, які чимдалі зростають, дають мені змогу, всупереч усьому, існувати в шлюбі, ба навіть вигідно користатися з нього, щоб реалізувати своє покликання. Щоправда, цього висновку я дійшов, певною мірою вже стоячи на підвіконні.

Я до безтями замкнусь від усіх на світі. З усіма розсварюся, ні з ким не розмовлятиму.

Чоловік із суворими темними очима, що ніс на плечах оберемок старих пальт.

ЛЕОПОЛЬД С. (здоровенний кремезний чоловік, рухи повільні, вайлуваті, чорно-білий картатий одяг пом’ятий, вільно звисає; поспішаючи в двері праворуч, що ведуть до великої кімнати, плескає в долоні). Феліцо! Феліцо! (Жодної миті не чекаючи, що до нього хтось відгукнеться, біжить до середніх дверей і відчиняє їх.) Феліцо!

ФЕЛІЦА С. (з’являється в лівих дверях, спиняється на порозі; це сорокарічна жінка в кухонному фартусі). Я вже тут, Лео. Яким же знервованим ти став в останній час. Чого тобі?

ЛЕОПОЛЬД (різко обертається й, покусуючи губи, зупиняється). Нарешті! Ходи сюди! (Рушає до канапи.)

ФЕЛІЦА (стоїть на місці). Та вже ж! Чого ти хочеш? Мені ж треба на кухню.

ЛЕОПОЛЬД (сидячи на канапі). Облиш кухню! Ходи сюди! Я хочу сказати тобі щось важливе. Справа того варта. Ходи ж!

ФЕЛІЦА (неквапно ступає до Леопольда, підтягуючи шлейки фартуха). Що ж там таке важливе? Якщо ти маєш мене за дурепу, то я розгніваюсь, і то серйозно. (Спиняється перед ним.)

ЛЕОПОЛЬД. Та сідай же!

ФЕЛІЦА. А що, як я не хочу?

ЛЕОПОЛЬД. Тоді я не зможу тобі цього сказати. Мені треба, щоб ти була поруч.

ФЕЛІЦА. Ну ось я й сиджу.

21 серпня. Сьогодні одержав книжку К’єркегора «Книга судді». Як я й здогадувався, його доля, попри суттєві відмінності, дуже схожа на мою, принаймні він на тому самому боці світу. Він, як товариш, схвалює мої дії. Я начеркав до батька такого листа – відішлю його, якщо матиму силу, завтра:

«Ви зволікаєте з відповіддю на моє прохання, що цілком зрозуміло – будь-який батько вчинив би так само щодо будь-якого жениха; але приводом для мого листа стало зовсім інше; найбільше, на що я сподіваюся, – це що Ви сприймете листа спокійно. Я його пишу, бо потерпаю, що Ваші зволікання чи роздуми мають загальніші причини, ніж те єдине місце – а тільки воно й мало їх викликати – з мого першого листа, яке могло мене виказати. Я маю на увазі місце, де йдеться про те, яка нестерпна в мене служба.

Ви, мабуть, не звернете уваги на це слово, а дарма, краще б Ви детально розпитали в мене про нього, і тоді я коротко й чітко відповів би таке: моя служба мені нестерпна, бо суперечить єдиній моїй мрії і єдиній моїй професії, а саме: літературі. Позаяк я – ніщо інше, як література, і не можу й не хочу бути нічим іншим, моя служба ніколи не зможе мене захопити, скоріше вона остаточно мене занапастить. Мені вже недалеко до цього. Я постійно перебуваю в щонайтяжчому нервовому стані, а нинішній рік, сповнений мук і турбот про майбутнє моє й Вашої дочки, цілком довів мою неспроможність до опору. Ви можете запитати, чому я не покину службу й не спробую жити – маєтності в мене нема – літературними заробітками. На це я можу тільки дати жалюгідну відповідь, що мені несила зробити це; наскільки я в змозі оцінити своє становище, я швидше загину на своїй службі, і станеться це дуже скоро.

А тепер порівняйте мене зі своєю дочкою, цією здоровою, веселою, природною і міцною дівчиною. Хоч би скільки я повторював їй у своїх майже п’ятистах листах і хоч би скільки вона заспокоювала мене своїм, щоправда, не надто переконливо обґрунтованим «ні», від правди ніде дітися: зі мною вона, наскільки я можу судити, має бути нещасна. Я – ні, не тільки через зовнішні обставини, а переважно через свою вдачу – людина замкнута, мовчазна, нетовариська, невдоволена, хоча особисто для себе я в цьому біди не вбачаю, позаяк це – тільки віддзеркалення моєї мети. З того, як я живу вдома, все ж таки можна принаймні зробити певні висновки. Отже, я живу в сім’ї, серед чудових і сповнених любові людей, живу чужіший, ніж чужак. З матір’ю в останні роки я не перемовляюся за день і двома десятками слів, а до батька ні з чим іншим, крім вітання, ніколи й не звертаюся. Із заміжніми сестрами й зятями не розмовляю взагалі, хоч і не лихий на них. Причина проста: мені геть нема про що з ними говорити. Все, що не належить до літератури, наганяє на мене нудьгу й викликає зненависть, бо дратує мене або стримує, хоч це, можливо, тільки здається. Сімейного життя я не розумію, у кращому разі можу його спостерігати. Родинних почуттів я позбавлений, у всіляких візитах вбачаю просто-таки спрямовану проти мене лиху волю.

Шлюб мене не змінив би, як не може мене змінити й моя служба».

30 серпня. Де знайти порятунок? Скільки спливає наповерх неправд, яких я вже й не пригадую. Якщо поєднання буде просякнуте ними так само, як справжнє прощання, тоді я вчинив, безперечно, слушно. У мені самому, як не брати до уваги людських взаємин, нема жодної видимої брехні. Обмежене коло чисте.

14 жовтня. Невеличка вулиця починалася муром церковного двору по один бік і низеньким будинком із балконом – по другий. У будинку жив пенсіонер Фрідріх Мунх, колишній службовець, і його сестра Елізабет.

Табун коней вихопився із загорожі.

Двоє друзів прогулювалися вранці верхи на конях.

«Нечиста сило, врятуйте мене від божевілля!» – вигукнув старий комерсант, що звечора ліг, стомлений, на канапу й тепер, уночі, лише зібравши всю силу, важко підвівся. У двері хтось глухо стукав. «Входьте, входьте, хто б там не був!» – покликав він.

15 жовтня. Мабуть, я знов зібрався на силі, мабуть, я знов потай пробіг коротку відстань і знов зупинився, зневірений від самотності. Але головний біль, безсоння! А йдеться ж про боротьбу, ба більше – у мене нема вибору.

Перебування в Ріві мало для мене велике значення. Вперше я зрозумів дівчину-християнку і жив майже повністю під її впливом. Я не в змозі занотувати на згадку щось значуще. Моя слабість, аби лише зберегти себе, воліє, щоб тупа голова залишалася краще вже ясною й порожньою, ніж сповненою сум’яття. Але мені такий стан майже миліший, ніж просто тупий і незбагненний натиск, адже, щоб від нього звільнитися – та й чи звільнитися насправді? – потрібен був би молот, який розтрощив би спершу мене самого.

Невдала спроба написати Е. Вайсу. А вчора в ліжку лист нуртував у мене в голові.

Загорнувшись у пальто, сидіти в кутку трамвая.

Дорогою з Ріви професор Ґ. Цей німецько-богемський ніс, що нагадує про смерть, припухлі, почервонілі, прищуваті щоки на схильному до безкровної худини обличчі, широка білява борода. Нажертися й напитися – це для нього все. Як він сьорбає гарячий суп, як угризається в непочищений шматок салямі, водночас облизуючи його, як поважно попиває ковтками вже тепле пиво, як навколо носа в нього виступають краплини поту. Бридота, яку повною мірою не осягнеш, хоч би як жадібно придивлявся й принюхувався.

Будинок стояв уже замкнений. У двох вікнах на третьому поверсі й ще в одному на п’ятому горіло світло. Перед будинком зупинилася карета. До освітленого вікна на п’ятому поверсі підійшов молодик, відчинив його й виглянув униз на вулицю. У місячному сяйві.

Був уже пізній вечір. Студент утратив будь-яке бажання працювати далі. Та в цьому й не було потреби, за останні тижні він справді домігся великих успіхів, тож міг тепер, либонь, трохи й відпочити і менше працювати вночі. Він позгортав книжки та зошити, склав усе до ладу на невеличкому столику і хотів був уже роздягтися й лягти спати. Та його погляд випадково впав на вікно, і коли він побачив ясний місяць уповні, йому скортіло трохи прогулятися цієї чарівної осінньої ночі, а може, й покріпитися десь чорною кавою. Він погасив лампу, взяв капелюха й відчинив двері на кухню. Загалом йому було цілком байдуже, що завжди доводилося ходити через кухню, до того ж, з огляду на цю незручність, кімната йому обходилася значно дешевше, але іноді, коли в кухні було особливо гамірно чи коли він хотів, як оце, наприклад, сьогодні, вийти пізно ввечері, це було все ж таки неприємно.

Безрадісно. Сьогодні пополудні в напівсні: кінець кінцем моя голова від страждань має луснути. І саме у скронях. Уявивши собі цю картину, я побачив, власне, вогнепальну рану, тільки гострі краї отвору були відігнуті назовні, як ото в недбало відкритій бляшанці.

Не забути про Кропоткіна!

20 жовтня. Вранці – невимовна туга. Звечора читав Якобсонову «Справу Якобсона». Ця снага жити, ухвалювати рішення, радо ступати туди, куди треба. Він сидить у собі, як майстерний весляр сидів би в своєму, та й у будь-якому іншому човні. Я збирався написати йому листа. Але натомість пішов гуляти, притлумивши всі надбані почуття розмовою з Гаасом, якого саме зустрів; мене розпалили жінки, тепер я читаю вдома «Перетворення», і воно здається мені поганим. Мабуть, я справді гину, вранішня туга повернеться, я не зможу їй довго впиратися, вона відбере в мене будь-яку надію. Я навіть не маю бажання писати щоденника, може, через те, що там уже багато чого нема, може, через те, що я весь час змушений описувати лише половинчасті й, судячи з усього, неминуче половинчасті вчинки й лінії поведінки, а може, через те, що вже саме писання навіює на мене тугу.

Я б залюбки писав казки (чому я так ненавиджу це слово?), які подобалися б В. і які б вона тримала, коли їла, під столом і в перервах читала й страшенно червоніла, завваживши, що санаторний лікар уже певний час стоїть ззаду й спостерігає її. Вона іноді, а власне, завжди хвилюється, коли щось розповідає (я побоююсь, як сам завважив, просто-таки фізичного напруження, коли вона намагається щось пригадати, чи болю, під яким повільно розкривається або спочатку тільки трохи прогинається дно бездумного простору). Все чинить опір тому, щоб його записали. Якби я знав, що в цьому й полягає її воля – нічого про неї не згадувати (я виконав її достоту й майже без зусиль), то був би задоволений, одначе це – ніщо інше, як неспроможність. До речі, яка моя думка про те, що сьогодні ввечері я всю дорогу розмірковував, скільки втіхи з росіянкою втратив через знайомство з В., росіянкою, яка, – адже це цілком можливо, – мабуть, упустила б мене вночі до своєї кімнати, розташованої навскоси від моєї. І це тоді, коли моє вечірнє спілкування з В. зводилося до того, що я стукав їй умовним стуком, про який ми остаточно так і не домовились, у стелю своєї кімнати, розташованої під її кімнатою, вислуховував її відповідь, вистромляв голову з вікна, вітався, один раз вона благословила мене, один раз я впіймав кінець стрічки, яку вони спустила, годинами сидів на підвіконні, прислухаючись до кожнісінького її кроку нагорі, будь-який випадковий звук помилково сприймав за умовний стук, наслухав, як вона покашлює, як перед сном щось наспівує.

21 жовтня. Втрачений день. Побував на фабриці Рінґгоффера, семінарі Еренфельса, у Вельша, вечеря, прогулянка, й ось уже десята година. Весь час думаю про чорного жука, але не писатиму.

У невеличкій гавані одного рибальського селища споряджали до виходу в море барку. За роботою наглядав молодик у шароварах. Двоє літніх матросів підносили до причалу мішки та ящики, де їх приймав здоровенний чоловік на широко розставлених ногах і передавав у чиїсь руки, що витикалися йому назустріч із темного нутра барки. На великих тесаних каменях, якими було викладено ріг пірса, напівсиділо-напівлежало п’ятеро чоловіків, пахкаючи на всі боки димом від люльок. Час від часу до них підходив чоловік у шароварах, звертався з якимись словами й плескав їх по колінах. Чоловіки звичайно діставали з-за каменя в затінку баньку, й від одного до одного мандрувала склянка з каламутним червоним вином.

22 жовтня. Надто пізно. Солодкий присмак смутку й кохання. Сидіти в човні у сяєві від її усмішки. Це було найчудовніше. Постійно прагнути лише смерті й усе ж таки ще триматися – тільки це і є кохання.

Вчорашнє спостереження. Ситуація, яка відповідає мені найбільше: слухати розмову двох людей, що обговорюють справу, яка стосується їх безпосередньо, тоді як сам я маю до неї відношення лише дуже далеке, до того ж цілком альтруїстичне.

26 жовтня. Сім’я сиділа за вечерею. Через вікна без фіранок було видно тропічну ніч.

«То хто ж я такий?» – напустивсь я на себе. Я підвівся з канапи, де лежав з підібганими коліньми, й сів. Двері, що вели зі сходів просто до моєї кімнати, відчинились, і ввійшов молодик із похиленою головою й пильним поглядом. Він обминув, наскільки це було можливо у вузькій кімнаті, канапу й зупинився в темному кутку біля вікна. Я хотів був подивитися, що то за з’ява, ступив до чоловіка й схопив його за руку. Це була жива людина. Він – трохи нижчий від мене – всміхнувся й підвів погляд; уже сама безтурботність, з якою він кивнув головою й промовив: «Ви тільки придивіться до мене», – мала заспокоїти мене. І все ж я схопив його спереду за камізельку й ззаду за піджак і трясонув. У вічі мені впав його гарний масивний золотий ланцюжок від годинника, я схопив його і смикнув униз так, що петелька, до якої він був причеплений, розірвалася. Він стерпів це, тільки глянув униз на заподіяну шкоду й марно спробував застебнути камізельку на розірвану петельку. «Що ти робиш?» – промовив нарешті він і показав мені на камізельку. «Тільки спокійно!» – погрозливо кинув я.

Я забігав по кімнаті, із ступи перейшов на рись, із рисі на галоп і, поминаючи того чоловіка, щоразу сварився на нього кулаком. А він на мене вже й не дививсь, тільки все вовтузився зі своєю камізелькою. Я почувався дуже вільно, дихалось надзвичайно легко, тільки одяг не давав грудям могутньо здійматись.

Уже багато місяців молодий бухгалтер Вільгельм Менц збирався забалакати до дівчини, яку щоранку бачив дорогою до своєї контори то на одному, то на другому боці дуже довгої вулиці. Він уже змирився з тим, що намір його так і залишиться наміром – щодо жінок він був дуже нерішучий, до того ж ранок – теж не найкращий час, щоб заговорювати з дівчиною, яка поспішає. Та якось увечері, – це було незадовго до Різдва, – він знов побачив ту дівчину, яка йшла просто поперед нього. «Фройляйн», – гукнув він. Вона обернулася, впізнала чоловіка, якого бачила щоранку, трохи затримала, не зупиняючись, на ньому погляд, і знову відвернулася, позаяк Менц нічого більш не сказав. Вони були на яскраво освітленій вулиці посеред великого натовпу, і Менц міг, не привертаючи уваги, підійти до неї зовсім близько. Але сказати щось доречне Менцові в цю вирішальну хвилину на думку не спадало, залишитися дівчині чужим теж не хотілось, бо він намірявся неодмінно продовжити так серйозно розпочату справу, отож він зважився смикнути дівчину за нижній край жакетки. Дівчина стерпіла це, так наче нічого й не сталося.

6 листопада. Звідки ця несподівана впевненість? Хай би вона не минала! Коли б я міг як людина, що бодай трохи тримається на ногах, входити й виходити крізь усі двері! Не знаю тільки, чи я цього хочу.

Батькам і матерям ми про це нічого не казали, але щовечора після дев’ятої я й двоє двоюрідних братів сходилися біля ґратчастої кладовищенської огорожі на невеличкому пагорбі, звідки було видно все довкола.

Крізь залізну кладовищенську огорожу ліворуч видніється великий, порослий травою вигін.

17 листопада. Сон: на узвозі, десь на його середині, до того ж переважно на проїжджій частині, ліворуч, якщо дивитися знизу, лежала купа сміття чи затверділої глини, яка, осипаючись, праворуч ставала чимдалі нижчою, а ліворуч – вищою, нагадуючи палісад. Я йшов праворуч, де шлях був майже вільний, і побачив чоловіка, що їхав знизу на триколісному велосипеді назустріч мені, немовби просто через перепону. У нього нібито не було очей, принаймні вони мали вигляд зарівняних отворів. Велосипед був розхитаний, і хоч їхав він, звичайно ж, невпевнено й хистко, проте нечутно, аж якось неприродно тихо й легко. Я схопив чоловіка в останню мить і, тримаючи його, мов кермо велосипеда, спрямував у проломину, з якої вийшов сам. І тут він упав на мене, й хоч я був велет, але тримав його все ж таки в незручній позі, до того ж велосипед, залишившись без нікого, почав котитися, щоправда, не швидко, назад і потяг мене за собою. Ми поминули гарбу, на якій стояло, збившись докупи, кілька людей, усі в темному одязі, серед них молодий слідопит у світло-сірому капелюсі з задертими крисами. Я ще здалеку впізнав того юнака й сподівався, що він мені допоможе, але він одвернувсь і сховався серед людей. Потім із-за гарби – велосипед тим часом котився собі далі, а вслід за ним, низько нахилившись і розставивши ноги, мусив котитись і я, – з’явився хтось невідомий і допоміг мені, однак не пригадую вже як. Знаю тільки, що та людина була гідна довіри, і тепер вона ховається мовби за напнутим чорним полотнищем, і з цим я мушу змиритись.

18 листопада. Я знов писатиму, але скільки сумнівів викликала в мене тим часом моя писанина! По суті, я нездара й невіглас, який, коли б його не примушували ходити до школи – без жодних його власних заслуг, хіба що він ледве помічав примус, – був би тільки й здатний, що сидіти в собачій будці, вискакуючи з неї, коли йому принесуть їдло, й заскакуючи назад, проковтнувши його.

В яскраво освітленому сонцем подвір’ї з протилежних боків бігли назустріч один одному два пси.

Вимучив початок листа до фройляйн Бл.

19 листопада. Мене захоплює читання щоденника. Чи не тому, що я вже не маю ані найменшої впевненості в теперішності? Все мені видається конструкцією. Будь-чиє зауваження, кожен випадковий погляд усе в мені перевертає – все, навіть забуте, зовсім незначне. Я впевнений у собі менше, ніж будь-коли, і відчуваю лише насилля життя. До того ж я безглуздо порожній. Я справді мов та заблукана серед ночі в горах вівця або вівця, що біжить услід за тією вівцею. Бути таким заблуканим і навіть не мати сили це оплакати.

Я зумисне завертаю у вулиці, де є повії. Коли я проходжу повз них, мене збуджує ця далека, а все ж реальна можливість піти з однією з них. Це непристойно? Але я не знаю нічого кращого, й такий вчинок видається мені, по суті, невинним і майже не вимагає від мене каяття. Та я хочу тільки товстих, літніх, у поношених сукнях, які, однак, завдяки всіляким накидкам мають досить пишний вигляд. Одна жінка мене вже, мабуть, знає. Я зустрів її сьогодні пополудні, вона ще не була вбрана професійно, коси ще гладенько зачесані, без капелюшка, в простій повсякденній блузі, як у кухарки, і несла вона якийсь згорток – певно, білизну до пралі. Ніхто, крім мене, не побачив би в ній нічого спокусливого. Ми мимохідь глянули одне на одного. Тепер, увечері – тим часом стало прохолодно, – я вздрів її в облиплому жовтувато-бурому пальті на протилежному боці вузенької вулички, що відгалужується від Цельтнерґасе, де вона очікує клієнтів. Я двічі озирнувся, вона перехопила мій погляд, але я просто-таки від неї втік.

Невпевненість породжують, безперечно, думки про Ф.

20 листопада. Був у кіно. Плакав. «Лолотте». Добрий пастор. Маленький велосипед. Замирення батька й матері. Безкінечна розмова. Перед цим – сумний фільм «Лихо у доці», потім – веселий «Нарешті сам». Я геть спустошений і нічого не відчуваю, у трамваї, що проїздить мимо, живого глузду більше.

21 листопада. Сон: французьке міністерство, за столом сидять четверо. Йде нарада. Пригадую чоловіка, що сидів праворуч, із подовжнього боку столу, – плаский профіль, жовтувата шкіра, зовсім рівний ніс, що далеко виступав з обличчя (саме через його пласкуватість), і олійно-чорні, цупкі вуса, які закривали рота.

Сумне спостереження, в основі якого лежить, безперечно, знову ж таки конструкція, що її нижній кінець завис десь у порожнечі: коли я взяв із письмового столу чорнильницю, щоб віднести її до загальної кімнати, то відчув у собі якусь твердість, як ото буває, наприклад, коли в тумані з’являється і враз зникає ріг великої будівлі. Я вже не відчував себе втраченим, залежним від людей, навіть від Ф., у мені зачаїлось якесь чекання. Що, коли я втечу від усього цього, як, скажімо, хтось раптом утікає в поле?

Це пророкування, це рівняння на приклади, цей недвозначний страх просто смішний. Усе це – конструкції, що їх навіть в уяві, де вони тільки й панують, ледве діставшись живої поверхні, щоразу рвучка змиває хвиля. В кого та чарівна рука, яку, коли її стромити в січкарню, не посічуть і не розкидають на всі боки тисячі ножів?

Я полюю за конструкціями. Ступаю до кімнати й бачу в кутку їхнє білясте плетиво.

24 листопада. Позавчора ввечері в Макса. Він стає чимдалі чужішим, щодо мене він бував таким уже не раз, тепер і я стаю таким щодо нього. Учора ввечері просто ліг спати.

Над ранок сон: сиджу в санаторному парку за довгим столом, навіть на чолі столу, отож уві сні бачу, власне, свою спину. День видався похмурий, я, мабуть, вибрався за місто на прогулянку й щойно хвацько підкотив в автомобілі до самих сходів. Ось-ось мають принести обід, і ось я бачу одну зі служниць, тендітну молоду дівчину в сукні барв осіннього листя, вона надзвичайно легкою чи, може, хисткою ходою проминає колонаду, що служить ніби входом до санаторію, і спускається до парку. Я ще не знаю, чого вона хоче, та все ж запитливо показую на себе – мовляв, чи не мене вона шукає. Вона справді приносить мені листа. Я думаю, що це не може бути той лист, якого я чекаю, цей дуже тоненький і написаний чужим, непевним дрібним почерком. І все ж я розпечатую його й знаходжу багато густо списаних тоненьких аркушів, і рука на всіх незнайома. Починаю читати, перегортаю аркуші й усвідомлюю, що це, певно, дуже важливий лист, очевидно, від молодшої сестри Ф. Я заходжуюся жадібно його читати, і тут сусіда праворуч – не знаю, чоловік то чи жінка, можливо, дитина – зазирає через моє плече в лист. Я кричу: «Не смій!» Знервовані люди за столом починають тремтіти. Я, здається, накоїв лиха. Намагаюся хутенько вибачитись, щоб швидше повернутися до листа. І знову схиляюся над ним, але відразу прокидаюсь, немовби від власного крику. При тямі й пам’яті примушую себе знов заснути, і сон справді повертається, я ще встигаю притьма перечитати два-три розпливчасті рядки в листі, з яких нічого не запам’ятав, і, не прокидаючись, втрачаю сновидіння.

Старий торговець, здоровенний на зріст чоловік, підіймався сходами до своєї квартири, не просто тримаючись за поручень, а стискаючи його в руці; ноги в нього підтиналися. Перед дверима, скляними дверима з ґратками, він хотів був, як завжди, дістати з кишені штанів в’язку ключів, але цієї миті завважив у темному кутку молодика, що схилився в поклоні.

– Хто ви? Що вам треба? – запитав торговець, усе ще важко сапаючи від натуги.

– Ви торговець Меснер? – озвався молодик.

– Так, – відповів торговець.

– Тоді я маю для вас повідомлення. Хто я такий, тут, власне, значення не має, бо до справи я не причетний, я тільки мушу переказати вам повідомлення. І все ж я відрекомендуюсь, мене звати Кетте, я студент.

– Так, – мовив Меснер і на мить задумався. – І що це за повідомлення?

– Побалакаймо про це краще в кімнаті, – сказав студент. – Це справа така, що на сходах її не залагодиш.

– Я ні від кого не жду ніякого повідомлення, – промовив Меснер і перевів погляд убік на підлогу.

– Можливо, – відказав студент.

– А втім, – похопився Меснер, – уже початок на дванадцяту ночі, нас тут ніхто не почує.

– Ні, – відповів студент, – тут я не можу цього сказати.

– А я, – сказав Меснер, – уночі гостей не приймаю. – І так різко стромив ключа в замок, що вся в’язка аж забряжчала.

– Але ж я чекаю тут іще з восьмої, вже три години, – промовив студент.

– Це свідчить лише про те, що повідомлення важливе для вас. А мені жодні повідомлення не потрібні. Кожне повідомлення, якого я уникну, – для мене виграш. Я не допитливий, ідіть собі, йдіть. – Він узяв студента за його легеньке пальтечко й відштовхнув трохи вбік. Потім прочинив двері квартири, з якої на прохолодні сходи війнуло дуже теплим повітрям. – А те повідомлення, до речі, ділове? – поцікавився він, уже стоячи у розчахнутих дверях.

– І цього я не можу тут сказати, – відповів студент.

– Тоді бажаю вам доброї ночі, – сказав Меснер, ступив до кімнати, замкнув за собою двері на ключ, увімкнув електричний нічник, налив біля настінної шафки, де стояло кілька пляшок з лікерами, чарку, випив, прицмокуючи, й заходився роздягатись. Щойно він сперся на високі подушки й хотів був почитати газету, як йому здалося, наче хтось постукав у двері. Меснер відклав газету на ковдру, згорнув руки й прислухався. Справді, хтось таки стукав, і то зовсім тихенько, та ще й у самому низу дверей. «От уже настирлива мавпа», – усміхнувся Меснер. Коли стук стих, він знов узяв до рук газету. Та ось постукали гучніше, просто-таки загупали в двері. Як ото діти, граючись, стукають у двері то тут, то там, так і тепер – стукали то глухо в дерево внизу, то дзвінко у шибку вгорі. «Доведеться вставати, – подумав, похитуючи головою, Меснер. – Зателефонувати портьє я не можу, адже апарат стоїть у передпокої, і, щоб увійти туди, треба збудити господиню. Не залишається нічого іншого, як спустити хлопця зі сходів власноруч». Він натяг фетрову шапочку, відкинув ковдру, вперся руками в край ліжка, неквапно поставив на підлогу ноги і взув високі домашні пантофлі на ваті. «Ну ось, – подумав він, поглядаючи на двері й покусуючи верхню губу, – тепер знов тихо. Але треба забезпечити собі надійний спокій, – сказав він потім, узяв із підставки кийка з роговою головкою, перехопив його посередині й рушив до дверей.

– Там хто-небудь іще є? – запитав він крізь замкнені двері.

– Так, – почулася відповідь. – Прошу вас, відчиніть.

– Відчиняю, – сказав Меснер, відімкнув двері й став із кийком на порозі.

– Не бийте мене, – застережливо промовив студент і ступив крок назад.

– Тоді забирайтеся геть! – сказав Меснер і показав пальцем на сходи.

– Але я не маю права, – відповів студент і так несподівано кинувся до Меснера… (Запис уривається.)

27 листопада. Я повинен зупинитись, щоб від мене просто-таки не відмахнулись. Хоч я й не бачу небезпеки загубитись, а все ж почуваюся безпорадним і чужим. Але твердість, якої мені надає бодай щось написане, безперечна й прекрасна. Погляд, яким учора я подивився на все під час прогулянки!

Дитина двірнички, що відчинила ворота. Загорнене в стару хустку, бліде, застигле й опухле личко. Вночі двірничка носить її з собою так до воріт.

Двірниччин пудель, який сидить унизу на сходах, прислухається до мого тупання, що починається від п’ятого поверху, проводжає мене поглядом, коли я проминаю його, й дивиться мені вслід, коли я біжу далі. Приємне почуття довіри, позаяк він мене не боїться, я для нього – частина будинку і його звуків.

Картина: хрещення юнги, коли судно перетинає екватор. Довкола вештаються матроси. На судні, що його сходжено вже вздовж і впоперек, унизу й угорі, повсюду можна знайти місце, щоб посидіти. Здоровенні матроси висять на суднових трапах, упираючись могутніми крутими плечима й ногами в корабельну плоть, і спостерігають виставу внизу.

4 грудня. Якщо поглянути збоку, то це просто жахливо – померти чи навіть накласти на себе руки дорослим, але молодим. Піти з життя в цілковитому сум’ятті, яке мало б сенс, коли б йому судилося розвиватись далі, піти без надії чи з єдиною надією, що твою появу в житті за великим рахунком вважатимуть такою, яка не відбулася. Ось у якому становищі я міг би тепер опинитись. Умерти означало б не що інше, як Ніщо віддати Нічому, але почуття з цим не змирилися б, позаяк хіба можна, навіть усвідомлюючи себе як Ніщо, свідомо віддати себе Нічому, до того ж не просто порожньому Нічому, а Нічому бурхливому, чиє убозтво полягає лише в його незбагненності.

Чоловіче товариство, господарі й слуги. Огрубілі риси облич, що вилискують живими барвами. Господар сідає, а слуга подає йому на таці їжу. Різниця між обома не велика, не більша, ніж, наприклад, між одним чоловіком, що внаслідок взаємодії численних обставин став англійцем і живе в Лондоні, й другим, лапландцем, який у той самий час самотньо пливе човном у штормовому морі. Певна річ, слуга – але й це лише за певних обставин – може стати господарем, але це запитання, хоч як на нього відповідай, тут не має значення, адже йдеться про нинішню оцінку нинішніх стосунків.

Єдність людства, яку кожна людина, навіть найприступніша й найтовариськіша, час від часу, хай тільки й інтуїтивно, ставить під сумнів, своєю чергою виявляє себе – чи то тільки здається, що вона себе виявляє, – також перед кожною людиною в цілковитій спільності загального й одиничного людського розвитку, яка дає про себе знати знов і знов. Навіть у найпотаємніших почуттях одинака.

Страх перед глупством. Бачити глупство в кожному почутті, що пнеться вперед і примушує забути про все на світі. Тоді що ж таке не глупство? Не глупство – це по-жебрацькому стовбичити біля порога, збоку від входу, пускатися берега й нарешті загинути. Але П. і О. все ж таки огидні дурні. Мабуть, є глупства більші, ніж їхні носії. Огидність – це, певно, коли маленькі дурні аж зі шкури пнуться у своєму великому глупстві. Та чи не в такому становищі опинився Христос в очах фарисеїв?

Прекрасне, сповнене суперечностей уявлення, нібито людина, що помирає, скажімо, о третій ночі, відразу ж по тому, десь на світанку, вступає у вище життя. Яка несумісність між видимо людським і всім іншим! Як же неминуче одна таємниця щоразу породжує іншу, ще більшу! Першої миті, як починаєш думати, аж дух перехоплює. Власне, треба боятися виходити з дому.

5 грудня. Який лютий я на матір! Досить мені лише заговорити з нею, як я вже починаю дратуватись і мало не зриваюся на крик.

О. все ж таки страждає, а я не вірю, що вона страждає, що вона здатна страждати, не вірю всупереч найкращим своїм почуттям, не вірю, щоб не стати вимушено на її бік, чого я б не зміг зробити, бо й вона мене дратує.

З боку я бачу в Ф., принаймні іноді, лише численні дрібні деталі. Через це її образ такий ясний, чистий, самобутній, окреслений і прозорий воднораз.

8 грудня. Конструкції в романі Вайса. Сила для того, щоб їх усунути, обов’язок, щоб це зробити. Досвід я майже заперечую. Я прагну спокою, крок за кроком, чи бігу, але не виважених стрибків сарани.

9 грудня. «Каторга» Вайса. Коли історія наближається до кінця, враження притуплюється. Світ зазнав поразки, і ми спостерігали це з розплющеними очима. Отже, можемо спокійно відвернутись і жити далі.

Ненависть до скрупульозного самоаналізу. Психологічні тлумачення на кшталт: учора я був такий, і це через те й через те, а сьогодні я – вже такий, і це через те й через те. Це неправда, не через те й через те, а тому й не такий і такий. Спокійно терпіти себе, не бути нерозважливим, жити так, як належить, а не ганятись, як собака за власним хвостом.

Я заснув у чагарнику. Розбудив мене гамір. У руках у мене виявилася книжка, яку я доти читав. Я відкинув її й підхопився на ноги. Щойно минув полудень; перед узвишшям, де я стояв, простиралася широка низина із селами та озерами й однаковими, схожими на очеретяні, високими чагарниками між ними. Я взявся руками в боки, озираючи все довкола й прислухаючись до гамору.

10 грудня. Відкриття набилися людині самі.

Усміхнене, молодяве, лукаве, розслаблене обличчя старшого інспектора, якого я в нього ще ніколи не бачив, а завважив аж сьогодні – тієї хвилини, коли читав йому один директорський папір і випадково підвів очі. Він ту ж мить пересмикнув плечима й водночас стромив праву руку до кишені штанів, ставши ніби зовсім іншою людиною.

Ніколи не можна врахувати й оцінити всі обставини, які тієї чи іншої хвилини впливають на настрій чи навіть визначають і сам настрій, і його оцінку, тим-то неправильно було б сказати, нібито вчора я почувався впевнено, а сьогодні я у відчаї. Провадити таку різницю означає тільки, що людина має бажання піддатися самонавіянню й жити життям, по змозі відокремленим від самої себе, часом неприродним, сховавшися за забобони й химери, як ото, буває, хтось у шинку, сяк-так сховавшись у кутку за чаркою горілки, розважає сам себе переважно фальшивими, недоказовими фантазіями й мріями.

Близько півночі один молодик у тісному, світло-сірому картатому, трохи притрушеному снігом пальті спустився сходами до невеликого вестибюля комічної опери. Біля касового столика, з-за якого злякано підхопилася з дрімоти дівчина і втупилася в нього великими чорними очима, він купив квитка й на хвилю зупинився окинути поглядом залу, що лежала перед ним трьома східцями нижче.

Майже щовечора я приходжу на міський вокзал, а сьогодні, позаяк пустився дощ, півгодини тинявся туди-сюди в залі. Хлопчина, який без угаву їсть цукерки з автомата. Сягне рукою до кишені, дістане пригірщ дрібняків, недбало вкине їх до отвору й заходжується жувати, вичитуючи тим часом усілякі написи; іноді цукерки випадають на брудну підлогу, він підхоплює їх і відразу запихає просто до рота. – Чоловік біля вікна спокійно щось жує, запанібрата розмовляючи з жінкою, своєю родичкою.

11 грудня. У Тойнбігаллє читав початок «Міхаеля Кольгааса». Цілковита невдача. Погано вибрав фрагменти, погано читав та ще й безглуздо шпортався в тексті. Зразкові слухачі. У першому ряду зовсім маленькі хлопчики. Один із них від нудьги, в якій він не винен, обережно впускає на підлогу кашкета, потім обережно підіймає його, і так раз по раз. Позаяк він надто малий і, сидячи, ногами до підлоги не дістає, то йому доводиться щоразу трохи сповзати з крісла. Читав незграбно, й погано, й безглуздо, й нерозбірливо. А пополудні я весь аж тремтів від бажання читати, ледве стримував рота стуленим.

І справді, навіть поштовху не треба, досить лише стримати останні призначені для себе сили, і мене вже поймає, просто-таки роздирає відчай. Коли я сьогодні гадав собі, що, читаючи зі сцени, неодмінно буду спокійний, то питав себе, що це буде за спокій, на чому він ґрунтуватиметься, і міг тільки відповісти, що це буде просто спокій задля самого спокою, незбагненна ласка, тільки й того.

12 грудня. А вранці я підвівся досить-таки свіжий.

Учора дорогою додому: невеличке, загорнене в сіре хлопченя біжить збоку від гурту хлопчиків, однією рукою плескає себе по стегну, другою хапає одного з того гурту й – досить так недбало, чого я не повинен забути, – кричить: «Dnes to bylo docela hezky»[2].

Який свіжий я, трохи змінивши свій денний розклад, вийшов сьогодні годині о шостій на вулицю. Кумедне спостереження: коли ж я цього позбудуся?

Щойно уважно розглядав себе в дзеркалі, і моє обличчя – щоправда, лише при вечірньому освітленні, до того ж лампочка була позад мене, тож освітленим виявився, власне, тільки пушок на краях вух, – навіть як придивитися ближче, здалось мені кращим, ніж воно є, наскільки я знаю, насправді. Ясне, відкрите, майже гарно окреслене обличчя. Чорнота чубу, брів і очних ямок проступає, мов життя, на тлі решти застиглої в очікуванні маси. Погляд анітрохи не спустошений, на це й натяку нема, але й не дитячий, швидше неприродно енергійний; та, може, він був просто спостережливий, адже я спостерігав себе й хотів нагнати на себе страху.

12 грудня. Учора довго не міг заснути. Ф. Нарешті в мене з’явився план, з ним я, невпевнений, і заснув. Попросити Вайса віднести їй до контори листа, і в ньому написати тільки, що мені потрібна звістка від неї чи про неї, тож я посилаю Вайса, щоб він написав мені про неї. Тим часом Вайс, поки вона дочитує листа, сидить край її столу, потім уклоняється й, позаяк іншого доручення не має й навряд чи розраховує дістати відповідь, іде.

Увечері дискусія у Спілці службовців. Я вів її. Аж смішно, що може викликати почуття власної гідності. Моя вступна фраза: «Відкриваючи сьогоднішню дискусію, я мушу висловити жаль із приводу того, що вона відбувається». Річ у тому, що мене вчасно не повідомили про це, і я не підготувався.

14 грудня. Доповідь Беермана. Порожнє місце, але виголошував з таким самовдоволенням, що часом воно просто заражало. Дівчаче обличчя з волом. Майже перед кожною фразою м’язи на обличчі стягуються, як перед чханням. У сьогоднішній його статті в «Таґблаті» віршик про різдвяний базар:

Цитував Шоу: «Я посидющий, боязкий громадянин».

У конторі написав листа до Ф.

Переляк, що охопив мене, коли вранці дорогою до контори я зустрів схожу на Ф. дівчину з семінару; першої миті не міг збагнути, хто це, помітив лише, що вона, хоч і схожа на Ф., але все ж не Ф., однак якесь відношення до Ф. таки має, а саме: те, що на семінарі я, побачивши її, багато думав про Ф.

Щойно прочитав у Достоєвського місце, яке так нагадує мою «нещасність».

15 грудня. Листи до д-ра Вайса й дядька Альфреда. Телеграма не надійшла.

Читав «Ми, юнаки 1870—71 рр.» Ледве стримуючи сльози, перечитував місця, присвячені перемогам, та інші натхненні сцени. Бути батьком і спокійно розмовляти з сином. Але тоді замість серця не можна мати іграшковий молоточок.

«Ти вже написав дядькові?» – звернулася мати до мене із запитанням, якого я чекав уже давно і з люттю. Вона вже тривалий час боязко спостерігала за мною, з різних причин не зважуючись, по-перше, спитати в мене, а по-друге, спитати при батькові, та зрештою таки стурбовано спитала, бачачи, що я збираюся йти. Коли я проходив повз її крісло ззаду, вона підвела очі від карт, повернула до мене обличчя давно забутим, на мить ожилим ніжним рухом і спитала, тільки мимохідь поглянувши на мене й нерішуче всміхнувшись, і вже в самому її запитанні відчувалося, що вона змирилася з відповіддю, не чекаючи її.

16 грудня. «Громове волання захвату в серафимів».

Я сидів у Вельча в кріслі-гойдалці, ми розмовляли про те, яке безладне в нас життя, він – усе ж таки з певною надією («Треба хотіти Неможливого»), я – навіть без надії, втупившись у свої пальці, відчуваючи себе представником власної внутрішньої порожнечі, виняткової, а проте навіть не надто великої.

17 грудня. Лист до В. з дорученням. «Переливатися через край і все ж таки залишатися тільки горням на холодній плиті».

Берґманова доповідь «Мойсей і сучасність». Світле враження. – Принаймні я до цього не маю відношення. Між свободою і рабством перетинаються справді страшні дороги, для подальшого шляху проводиря нема, пройдений одразу губиться в пітьмі. Чи безліч таких доріг, чи тільки одна – про це ніхто не довідається, бо пізнати цього не дано. Я там. Піти звідти я не можу. Нарікати нема на що. Я не страждаю надміру, позаяк страждання мої ні з чим не пов’язані, вони не нагромаджуються, принаймні поки що я цього не відчуваю, і страждання мої багато менші від тих, які мене, можливо, ще чекають.

Постать чоловіка, що, трохи звівши обидві руки – одну вище, другу нижче, – стоїть перед суцільним туманом, ладен ступити в нього.

Прекрасний суворий відбір в юдаїзмі. Відчуваєш простір. Краще бачиш себе, краще себе оцінюєш.

Я лягаю спати, я стомився. Мабуть, там уже все вирішено. Мені це часто сниться.

Нещирий лист від Бл.

19 грудня. Лист від Ф. Чудовий ранок, теплінь у крові.

20 грудня. Листа нема.

Вплив тихого, лагідного обличчя, спокійної мови людини, надто чужої, ще не розгаданої. Божий голос із вуст людських.

Одного зимового вечора вулицями крізь туман ішов старий чоловік. Стояв страшенний холод. Вулиці були безлюдні. Жодна жива душа не поминула його, тільки вдалині то там, то там він невиразно бачив у тумані високого поліцейського чи жінку в хутрі або в хустках. Чоловіка нічого не тривожило, він думав лише про те, щоб навідати товариша, в якого давно вже не був і який саме тепер покликав його через служницю.

Було вже далеко за північ, коли у двері торговця Меснера хтось легенько постукав. Його не треба було будити, він засинав завжди аж над ранок, а доти любив лежати долілиць у ліжку, втиснувши обличчя в подушку й заклавши за голову руки. Стук Меснер почув одразу. «Хто там?» – спитав він. У відповідь почулося незрозуміле бурмотіння ще тихіше, ніж стук. «Там не замкнено», – сказав він і ввімкнув електричне світло. До кімнати ступила невеличка хирлява бабця у великій хустці.