Читать книгу Щоденники 1913–1923 рр. - Франц Кафка, Guillermo Sánchez Trujillo - Страница 3

2 січня. Багато часу приємно провів з д-ром Вайсом.

4 січня. Ми вигребли в піску заглибину й почувалися в ній вельми затишно. Уночі ми згорталися в заглибині калачиком, батько накривав її колодами, а зверху накидав віття, тож ми мали непоганий захисток від бурі й звірини. «Тату!» – часто гукали зі страху ми, коли під колодами ставало вже зовсім темно, а батько все не з’являвся. Та потім ми бачили крізь щілину його ноги, він прослизав усередину, плескав кожного по плечу, – ми завжди заспокоювалися, коли відчували на собі його руку, – а тоді ми просто-таки всі водночас засинали. Крім батьків і матерів, нас було п’ятеро хлопців і троє дівчат, у заглибині всім було надто тісно, але вночі ми дуже боялися б, якби не лежали так близько одне побіля одного й одне на одному.

5 січня. Пополудні. Батько Ґете помер, стратившись глузду. Коли він хворів востаннє, Ґете саме працював над «Іфіґенією».

«Одвези цього нікчему додому, він упився», – звертається до Ґете якийсь придворний, маючи на увазі Крістіана.

Авґуст, що напивався так само, як і його мати, й безсоромно волочився за жінками.

Нелюба Оттилія, яку зі світських міркувань йому накинув у дружини батько.

Вольф, дипломат і письменник.

Вальтер, музикант, не може скласти іспити. Повертається до садової хижі й живе там місяцями; коли цариця схотіла його побачити: «Скажіть цариці, що я – не дикий звір».

«Здоров’я в мене скоріше свинцеве, ніж залізне».

Нікчемна, безплідна письменницька діяльність Вольфа.

Старече товариство у мансардних кімнатах. Вісімдесятирічна Оттилія, п’ятдесятирічний Вольф і давні знайомі.

Тільки з таких крайнощів помічаєш, як безнадійно кожна людина втрачена в самій собі, й тільки роздуми про інших людей і про закони, що панують у них і повсюди, можуть дати втіху. Який піддатливий зовні Вольф, як легко його на щось підбити, розвеселити, надихнути, примусити невтомно працювати – і який він внутрішньо скутий і нерухомий.

Чому чукчі не покидають свій жахливий край, будь-де їм жилося б краще проти нинішніх їхніх умов і нинішніх їхніх бажань. Але вони не можуть; адже все, що можливо, стається; можливо лиш те, що стається.

Один виноторговець з великого міста надумав побудувати в сусідньому містечку Ф. винний погрібець. Він винайняв невеликий підвал в одному з будинків на Рінґплац, звелів розмалювати стіни східними орнаментами й поставити старі, вже майже непридатні плюшеві меблі.

6 січня. Дільтей: «Переживання і творчість». Любов до людства, щонайглибша повага до всіх створених ним форм, спокійне споглядання з місця, найпридатнішого для цієї мети. Юнацькі твори Лютера, «могутні тіні, що тягнуться з невидимого світу до видимого, приваблені вбивством і кров’ю». – Паскаль.

Лист до А. через тещу. Л. цілувалася з учителем.

8 січня. Фантль читав уголос «Золоту голову»[3]. «Він жбурляє ворога, мов бочку».

Невпевненість, стриманість, спокій – у цьому все й минеться.

Що в мене спільного з євреями? У мене мало спільного навіть із самим собою, і я мав би нишком сидіти собі десь у куточку, задоволений, що маю змогу дихати.

Змалювання непоясненних почуттів. А.: «Відколи це сталося, вигляд жінок завдає мені болю, але це – не статеве збудження й не звичайна журба, мені просто боляче. Так було й тоді, коли я був упевнений у Лізль».

12 січня. Вчора: любовні походеньки Оттилії, молоді англійці. – Заручини Толстого, світлі враження ніжного, бурхливого, сповненого передчуттів молодика, що опановує себе. Гарно вбраний, весь у темному й темно-синьому.

Дівчина в кав’ярні. Вузенька спідничка, біла, вільна, оздоблена шкірою шовкова блузка, відкрита шия, сірий капелюшок з тієї самої матерії, який ледве тримається на голові. Її повняве, усміхнене, осяяне життєвою снагою обличчя, привітні, щоправда, трохи манірні очі. Моє обличчя, коли я згадую про Ф., паленіє.

Повернення додому, ясна ніч, виразне відчуття в душі глухої непевності, такої далекої від цілковитої ясності, що простирається широко й без перешкод.

Ніколаї, «Літературні листи».

Можливості для мене є, певна річ, але під яким каменем вони лежать?

Кинувся вперед, верхи на коні…

Безглуздість юності. Страх перед юністю, страх перед безглуздістю, перед безглуздим розквітом жорстокого життя.

Тельгайм: «У його душі живе та розкута жвавість, яка у мінливих життєвих умовах знов і знов вражає своїми цілком новими гранями і яку мають лише творіння справжніх поетів».

19 січня. У конторі – страх упереміж із почуттям власної гідності. Загалом упевненіший. Дуже невдоволений «Перетвореннями». Кінцівка нечитабельна. Недосконало мало не до самої основи. Річ вийшла б куди краще, якби мені не завадила тоді службова поїздка.

23 січня. Старший контролер Б. розповідає про свого товариша, полковника у відставці, який спить при відчиненому навстіж вікні: «Вночі це дуже приємно, але вранці, коли доводиться відгрібати від отоманки біля вікна сніг, а тоді починати голитись, тоді це неприємно».

З мемуарів графині Тюргайм:

Мати: «Її м’якій вдачі особливо підходив Расін. Я нерідко чула, як вона молилася Богу, щоб Він дав йому вічний спокій».

Відомо, що він (Суворов), коли російський посол граф Разумовський давав на його честь у Відні великі обіди, накидався, мов ненажера, на всі страви, що стояли на столах, нікого не чекаючи. Наївшись, він уставав і залишав гостей.

Якщо судити з гравюри, крихкотілий, рішучий, педантичний старий чоловік.

«Тобі це не судилося», – погане материне втішання. Найгірше те, що нічого кращого нині мені, по суті, й не треба. Це була моя рана, раною вона й залишається, а загалом мене просто-таки затягує і додає мені трохи стійкості й надії розмірене, майже позбавлене перемін, напівактивне життя останніх днів (робота над «Підприємством» у конторі, турботи А. про його наречену, Отлин сіонізм, задоволення дівчат від доповіді Зальтена – Шільдкраута, читання мемуарів Тюргайм, листи до Льови й Вайса, коректура «Перетворення»).

24 січня. Наполеонівські часи: свято за святом, усі поспішають «зазнати втіх короткого мирного періоду». «З другого боку, вплив жінок на них був скороминущий, вони справді не могли втрачати часу. Кохання тоді виражали в підкресленому захопленні й глибокій відданості». – «Нині тимчасову слабість уже не прощають».

Не в змозі написати кількох рядків фройляйн Бл., не відповів уже на два листи, сьогодні надійшов третій. Я все сприймаю не так і при цьому дуже твердий, але порожній. Днями, коли я виходив, як завжди, з ліфта, мені спало на думку, що моє життя з його чимдалі одноманітнішими в подробицях днями нагадує покару школяреві, коли той, залежно від його провини, повинен переписати десять, сто чи й більше разів те саме речення, безглузде вже самим своїм повторенням, тільки в моєму випадку йдеться про покару, яка називається: «Стільки, скільки витримаєш».

А. не може вгамуватися. Незважаючи на те, що він довіряє мені й хоче почути від мене пораду, про найгірші подробиці я завжди довідуюся тільки мимохідь із розмови, до того ж свій несподіваний подив я щоразу мушу якомога приховувати, не забуваючи, однак, що мою байдужість щодо жахливого повідомлення він може розцінити або як прохолодне ставлення, або ж, навпаки, як глибоке заспокоєння. Так воно й замислено. Історію з цілуванням я почув такими частинами, між якими минали іноді цілі тижні: її поцілував якийсь учитель; вона заходила до його кімнати; він цілував її багато разів; вона регулярно бувала у нього в кімнаті, бо працювала над якимсь рукоділлям для матері А., а в учителя добра лампа; вона безвольно дозволяла йому цілувати себе; він ще доти освідчився їй в коханні; попри все, вона ще ходить із ним гуляти; хотіла зробити йому різдвяний подарунок; якось написала була, зі мною, мовляв, сталося щось неприємне, але все обійшлося.

А. розпитував її так: «Як це було? Я хочу знати все достоту. Він тебе тільки цілував? Скільки разів? Куди? Він на тобі не лежав? Він тебе мацав? Він хотів тебе роздягти?»

Відповіді: «Я сиділа на канапі з рукоділлям, він – по другий бік столу. Потім він підійшов, сів поруч і поцілував мене, я відсунулася від нього до валика канапи, він притис мою голову до валика. Крім поцілунків, більш нічого не було».

Під час тих розпитувань вона якось сказала: «Про що ти тільки думаєш? Я дівчина».

Щойно спало на думку: листа до д-ра Вайса я написав так, що його можна всього показати Ф. Що, коли сьогодні він так і зробив і через те відклав свою відповідь?

26 січня. Не можу далі читати Тюргайм, від якої, втім, в останні дні дістаю задоволення. Щойно відіслав на вокзалі листа до фройляйн Бл. Як це мене сковує й тисне на чоло. Батько з матір’ю грають у карти за тим самим столом.

Батько, мати та їхні дорослі діти, син і дочка, сиділи в неділю за обіднім столом. Мати саме підвелася й опустила ополоника в пузату супницю, щоб понасипати в тарілки, і раптом весь стіл здибився, скатерка затріпотіла, руки позлітали зі столу, і суп разом із галушками на салі вилився батькові на коліна.

Щойно я просто-таки нагримав на матір за те, що вона позичила «Лиху невинність» Еллі[4], якій я ще вчора хотів запропонувати книжку сам. «Не чіпай моїх книжок! Адже в мене більш нічого немає!» І всі оці слова – зі справжньою люттю.

Смерть батька Тюргайм: «Невдовзі після цього прийшли лікарі й сказали, що пульс дуже слабкий і що йому лишилося жити лише кілька годин. Господи, та це ж вони говорять про мого батька, всього кілька годин – і він помре».

28 січня. Доповідь про чудеса Лурда. Ліберальний лікар, енергійний, міцні щелепи, шкірить зуби, дуже любить гратися словами. «Настав час, щоб німецька ґрунтовність і чесність оголосила війну чужоземному шарлатанству». Хлопчик-рознощик «Посланця Лурда»: «Superbe guérison de се soir. Guérison affirmée!» – Дискусія: «Я простий поштар, тільки й того». – «Hôtel de l’univers». Коли виходив, безмежна туга на думку про Ф. Розмірковуючи, помалу заспокоївся.

Відіслав Бл. листа й Вайсову «Каторгу».

Уже досить давненько ворожка на картах сказала сестрі А., що її старший брат заручений і наречена зраджує його. Він розгнівано відкинув тоді такі баєчки. Я: «Чому тільки тоді? Адже це й тепер така сама брехня, як і тоді. Вона ж бо тебе не зраджувала». Він: «Правда ж, вона цього не робила?»

2 лютого. А. Курвалькуватий лист подруги до нареченої: «Якщо ми братимемо все так близько до серця, як тоді, коли ходили під враженням від сповідальних проповідей…» «Чому в Празі ти так стримувалася, краще попустити собі віжки в малому, ніж у великому». Відповідно до своїх переконань я витлумачую листа на користь нареченої, зі схвальними думками.

Учора А. був у Шлюкенау. Сидить цілісінький день з нею в кімнаті, тримаючи в руці згорток з усіма листами (єдиний його багаж), і все випитує її й випитує. Нічого нового не довідується, за годину до від’їзду питає: «А світло, коли цілувалися, не горіло?» – й чує невтішну новину: коли цілувалися (вдруге), В. погасив світло. В. щось креслив по один бік столу, Л. сиділа по другий бік (у кімнаті В. об одинадцятій вечора) й читала вголос «Асмуса Семпера». Тут В. підводиться, підходить до скриньки щось узяти (Л. гадає – циркуля, А. гадає – презерватива), тоді раптом гасить світло й накидається на неї з поцілунками, вона падає обличчям у канапу, він хапає її за руки, за плечі, примовляючи: «Поцілуй мене!»

При якійсь нагоді Л. каже: «В. дуже безпорадний». А іншим разом: «Я його не цілувала», а ще іншим: «Мені здавалося, я лежу в твоїх обіймах».

А.: «Адже я мушу знати правду. (Він виношує думку повести її до лікаря на обстеження.) А що, як першої шлюбної ночі я дізнаюся, що вона брехала? Може, вона така спокійна тільки через те, що він скористався презервативом».

Лурд: нападки на віру в чудеса – це нападки й на церкву. З таким самим правом він міг би повсюди виступати проти церков, процесій, сповідей, негігієнічних процедур, позаяк не можна довести, що молитви допомагають. Карлсбад – іще більше шахрайство, ніж Лурд, тільки Лурд має ту перевагу, що туди їдуть із найглибшою вірою. А як стоять справи з упертими думками щодо операцій, сироваткового лікування, щеплень, ліків?

I все ж таки: величезний шпиталь для бездомних тяжкохворих; брудні ночви у баптистеріях; підводи, що чекають на спеціальні потяги; лікарські комісії; величезні хрести з електричних лампочок на горах; папа щороку одержує по три мільйони. Мимо проходить священик із дароносицею, якась жінка на ношах кричить: «Я здорова!» Її кісткові сухоти залишаються без змін.

Двері трохи прочиняються. З’являється випростана рука з револьвером.

Тюргайм, II, 35, 28, 37: нема нічого солодшого, ніж кохання, нічого веселішого, ніж кокетування; 45, 48: євреї.

10 лютого. Одинадцята година, після прогулянки. Свіжіший, ніж звичайно. Чому?

1. Макс сказав, що я спокійний.

2. Фелікс збирається одружитись (посварився був із ним).

3. Я залишуся сам, якщо Ф. мене все ж таки не хоче.

4. Запрошення від пані X. і роздуми про те, як я їй відрекомендуюсь.

Випадково пішов не звичайним шляхом, а протилежним, а саме Кеттенштеґ, Градчин, Карлсбрюке. Звичайно я на цьому шляху мало не падаю, а сьогодні, йдучи з протилежного боку, ніби трохи підвівся.

11 лютого. Нашвидку перечитав «Ґете» Дільтея, неймовірне враження, захоплює цілком, чому не можна спалахнути й згоріти у цьому вогні? Чи піти за велінням, навіть якщо його не чуєш? Сидіти в кріслі посеред своєї порожньої кімнати й дивитися в паркет. Закликати в гірській ущелині «Вперед!» і чути з усіх бічних стежок поміж скель відгуки поодиноких людей і бачити, як вони звідти виходять.

13 лютого. Вчора у пані X. Спокійна й активна, енергія, що непомильно торує собі шлях, проникає скрізь, працює очима, руками і ногами. Щирість, відкритий погляд. У моїй пам’яті назавжди збереглися її жахливі, огидні святкові ренесансні капелюшки давніх часів з букетиками й пір’їнами; поки я не познайомився з нею особисто, вона здавалася мені відразливою. Поспішаючи дійти до суті розповіді, вона аж притискає до себе муфту, але та все ж таки здригається. Її діти А. і В.

Дуже нагадує В. – поглядом, самозабутньою манерою розповідати, цілковитим співчуттям, невеличкою жвавою постаттю, навіть твердим глухим голосом, балачками про гарний одяг і капелюшки, хоч на ній самій нічого такого нема.

Дивлюся з вікна на річку. В розмові, хоч вона й не виказує втоми, я раз у раз заходжу в глухий кут, погляд безглуздий, я не розумію, що вона каже, кидаю наївні зауваження й мушу дивитися, як вона насторожується, бездумно обмацуючи малу дитину.

Сни:

У Берліні, вулицями до її будинку, спокійне, щасливе усвідомлення того, що я хоч іще й не біля її будинку, проте легко можу туди дістатися, напевне дістанусь. Бачу проспекти, на одному білому будинку напис, щось на взірець «Чудовні зали Півночі» (вчора читав у газеті), у сні додаю «Берлін З.». Звертаюсь із запитанням до доброзичливого старого поліцейського з червоним носом, цього разу в своєрідній формі прислуги. Дістаю надвичерпну відповідь, поліцейський навіть показує мені поруччя вздовж невеликого газону вдалині, за яке я про всяк випадок маю триматися, коли проходитиму мимо. Далі – поради щодо трамвая, підземки тощо. Я вже не годен більше слухали й злякано запитую, добре знаючи, що недооцінюю відстань: «Туди, мабуть, із півгодини ходи?» Але він, старий чоловік, відповідає: «Я дійду туди за шість хвилин». Ото радість! За мною весь час простує якийсь чоловік – тінь, товариш, я не знаю, хто то. Мені просто ніколи обернутися, поглянути вбік.

У Берліні я зупинився в якомусь пансіоні, де живуть, очевидно, переважно молоді польські євреї; кімнатки зовсім невеличкі. Я перекидаю пляшку з водою. Якийсь чоловік безперервно клацає на портативній друкарській машинці й ледве повертає голову, коли його про щось запитують. Карту Берліна не роздобудеш. Раз у раз бачу в чиїхось руках книжку, схожу на план. Але раз у раз виявляється, що всередині там щось зовсім інше – перелік берлінських шкіл, податкова статистика чи щось таке. Я не хочу вірити, але мені зі сміхом цілком переконливо це доводять.

14 лютого. Якби я наклав на себе руки, у цьому нічиєї вини, поза всяким сумнівом, не було б, хай навіть безпосередньою причиною цього виявилося б, наприклад, ставлення до мене з боку Ф. Якось у напівсні я уявив собі сцену, що відбулася б, якби я, передбачаючи свою смерть, прийшов із прощальним листом до неї на квартиру й, діставши гарбуза, поклав на стіл листа, вийшов на балкон, випручався від усіх, хто спробував би мене стримати, і, відпускаючи від поруччя спершу одну руку, потім другу, перескочив через поруччя. Але в листі стояло б, що, хоч я й кинувся вниз через Ф., нічого суттєвого для мене не змінилося б, навіть якби мою руку й прийняли. Мені судилося кинутись униз, іншої ради я не бачу, Ф. випадково виявилась тією, на котрій підтвердилася моя приреченість, я не в змозі жити без неї і мушу кинутися вниз, але й жити з нею – і Ф. про це здогадується – я теж не в змозі. То чом би не зробити цього сьогодні вночі? Я вже уявляю собі, як сьогодні ввечері до батька й матері поприходять гості, як вони розводитимуть теревені про життя й створення умов для нього, – але я дотримуюся певних уявлень, я живу, всіма фібрами своєї істоти прив’язаний до життя, я цього не зроблю, я цілком холодний, мені сумно через те, що комірець сорочки стискає мені шию, я проклятий, я задихаюся в тумані.

15 лютого. Якою довгою здається мені минула субота й неділя. Вчора пополудні підстригся, потім написав листа до Бл., побув трохи в Макса, у його новій квартирі, тоді – на батьківському вечорі поруч із Л. В., далі – Баум (у трамваї зустрів Кр.), на зворотному шляху Максові скарги з приводу мого німування, згодом бажання накласти на себе руки, потім із батьківського вечора повернулася сестра, нездатна розповісти про нього бодай що-небудь. До десятої в ліжку, без сну, самі страждання й страждання. Листа нема, ні тут, ні в конторі, на станції Франца-Йосифа вкинув листа до Бл., пополудні – Ґ., прогулянка над Молдау, читали вголос у його квартирі, якась дивна мати, коли їла бутерброди й розкладала пасьянс, дві години блукав сам, сповнений рішучості поїхати в п’ятницю до Берліна, зустрів Коля[5], вдома із зятями й сестрами, тоді обговорювали у Вельча заручини (Й. К. гасить свічки), далі вдома спроби мовчанкою домогтися від матері співчуття й допомоги, тепер сестра, розповідає про вечір у клубі, годинник б’є три чверті на дванадцяту.

У Вельча я, щоб утішити його схвильовану матір, промовив: «Через цей шлюб я втрачаю Фелікса теж. Одружений товариш – уже не товариш». Фелікс нічого не сказав, та й не міг, звичайно ж, нічого сказати, але він і не хотів.

Зошит починається з Ф., яка 2 травня 1913 року запаморочила мені голову, цим початком можна й завершити зошита, тільки замість «запаморочила» треба вжити гірше слово.

16 лютого. Змарнований день. Єдиною втіхою стала надія на кращий сон, яку подала вчорашня ніч.

Увечері після роботи я, як завжди, повертався додому, і раптом з усіх трьох вікон Генцмерової квартири, так ніби там чигали на мене, жваво замахали руками, щоб я до них піднявся.

22 лютого. Хоч моя невиспана голова вгорі ліворуч аж колеться від тривоги, я, мабуть, усе ж таки ще здатний закласти спокійний початок чогось більшого й ціліснішого, в якому міг би про все забути й усвідомлювати лише те добре, що є в мені.

23 лютого. Їду. Лист від Музіля[6]. Тішить мене й засмучує, бо я нічого не маю.

З воріт вілли верхи на гарному коні виїздить молодик.

Коли баба помирала, біля неї випадково виявилася тільки медична сестра. Ця розповідала, що перед самою смертю баба трохи звелася на подушці, так що здавалось, ніби вона когось шукає поглядом, а тоді спокійно знов лягла й померла.

Мене, поза всяким сумнівом, з усіх боків облягла пригніченість, але я запевне ще не зовсім із нею зрісся, часом я помічаю, що вона попускає і її можна розірвати. Для цього є два засоби: одруження або Берлін, другий надійніший, перший простіший і привабливіший.

Я пірнув і швидко зорієнтувався. Невеличка зграйка чимдалі щільнішою вервечкою пропливала повз мене й губилася в зелених заростях. Передзвін від води, яка переливається туди-сюди, – фальшивий.

9 березня. Рензе ступив кілька кроків напівтемним коридором, відчинив невеликі, обклеєні шпалерою двері до їдальні й, майже не дивлячись туди, сказав до надміру гамірного товариства:

– Прошу вас, не галасуйте так. У мене гість. Зважте на це хоч трохи.

Простуючи до своєї кімнати й чуючи, що гамір не стихає, він на мить зупинився, хотів був знов піти туди, але передумав і повернувся до своєї кімнати. Край вікна там стояв юнак років вісімнадцяти й дивився вниз у двір.

– Уже спокійніше, – сказав він, коли ввійшов Рензе, й підвів до нього свій довгий ніс і глибоко посаджені очі.

– Де там спокійніше, – промовив Рензе й зробив ковток із пивної пляшки, що стояла на столі. – Спокійно тут узагалі не буває. Доведеться тобі, хлопче, звикати.

Я стомився, я повинен спробувати виспатись і відпочити, а то мені кінець, хоч з якого боку поглянь. Скільки зусиль, щоб себе зберегти! Стільки сили не потрібно навіть для того, щоб поставити на ноги пам’ятник.

Уся аргументація загалом: я втратив себе у Ф.

Рензе, студент, сидів у своїй невеличкій кімнатці в заїзді й готувався до лекцій. Прийшла служниця й сказала, що з ним хоче поговорити якийсь молодик. «Як його звати?» – запитав Рензе. Служниця не знала.

Я тут про Ф. не забуду й тому не одружуся. Невже це саме так і буде?

Авжеж, я можу зробити такий висновок, мені вже майже тридцять один рік, Ф. знаю близько двох років, отож мушу вже складати собі звіт у всьому. А крім того, я тут живу так, що не забув би Ф., навіть якби вона такого значення для мене й не мала. Одноманітність, розміреність, затишок і несамостійність мого способу життя чіпко й неминуче тримають мене там, де я опинився. Крім того, у мене глибша, ніж звичайно буває, схильність до затишного й несамостійного життя, отож усе шкідливе знаходить опору ще й у мені самому. Нарешті я ж бо також старію, переміни даються мені чимдалі важче. І в усьому цьому я вбачаю для себе велике лихо, що може тривати довго й безнадійно; мені доведеться роками животіти на свою платню, стаючи все сумнішим і самотнішим, допоки взагалі стане сили триматись.

Але ж ти бажав собі такого життя?

Якби я був одружений, життя службовця мене влаштовувало б. Воно давало б мені надійну опору з усіх поглядів – щодо суспільства, дружини, творчості, не вимагаючи надто великих жертв, а з другого боку, не перетворюючи мене в раба затишку й несамостійності, бо як чоловікові одруженому мені не треба було б цього боятися. Але дожити таке життя до кінця неодруженим я не зможу.

Але ж ти міг би одружитись?

Тоді я не міг одружитись, усе в мені протестувало проти цього, хоч як я кохав Ф. Стримувала переважно думка про письменницьку роботу – я гадав, що шлюб їй зашкодить. Мабуть, я мав рацію; але парубкування за нинішніх моїх умов цю роботу занапастило. Я цілий рік не писав, я й далі не можу писати, у голові одна тільки думка, і вона мене пожирає. Усього цього я тоді передбачити не міг. А втім, при моїй несамостійності, яка дістає поживу навіть від такого способу життя, я до всього підступаю нерішуче й ні з чим не можу впоратися одразу. Так було й тут.

Чому ти втрачаєш надію все ж таки домогтися Ф.?

Я йшов уже на будь-які приниження перед самим собою. Якось у Тірґартені я промовив: «Скажи “так”, навіть коли вважаєш, що твого почуття до мене для шлюбу недостатньо, мого кохання до тебе вистачить, щоб надолужити те, чого бракує, воно взагалі достатньо міцне, щоб узяти все на себе». Ф., здавалося, непокоїли характерні особливості моєї натури, страх перед якими я навіяв їй протягом нашого тривалого листування. Я сказав: «Я достатньо тебе кохаю, щоб звільнити від усього, що може тебе тривожити. Я зроблюся іншою людиною». Тепер, коли все має стати зрозумілим, я можу визнати, що навіть у хвилини найщиріших наших взаємин у мене нерідко виникали підозри й підтверджені дрібницями побоювання, що Ф. кохає мене не дуже, не всією душею, як вона здатна кохати. Це усвідомила – щоправда, не без моєї допомоги – й Ф. Боюся навіть, що після двох моїх останніх візитів вона відчуває до мене певну відразу, хоч на позір ми одне з одним привітні, звертаємось одне до одного на «ти», ходимо рука в руку. Останній спогад, що залишився в мене про неї, – геть ворожа гримаса, яку вона зробила, коли у неї вдома в передпокої я, не вдовольнившись поцілунком крізь рукавичку, рвучко розстебнув її й поцілував руку. Але тепер вона, хоч обіцяла й далі старанно підтримувати листування, не відповіла на два мої листи, тільки в телеграмах обіцяла написати, але знов не додержала обіцянки, ба навіть не відповіла моїй матері. Нема сумніву, отже, що все це безнадійно.

А втім, ніколи не можна цього стверджувати. Хіба колишня твоя поведінка, з погляду Ф., не здавалася також безнадійною?

Та це було щось інше. Я завжди, навіть коли влітку ми прощалися нібито востаннє, відверто освідчувався їй у коханні; я ніколи так жорстоко не мовчав; моя поведінка мала свої причини, які можна було якщо не визнавати, то принаймні обговорювати. У Ф. тільки одна причина: цілком недостатнє кохання. І все ж таки це правда, я міг почекати. Але чекати з подвійною безнадією я не можу: по-перше, я бачу, що Ф. усе дужче віддаляється від мене, а по-друге, я все більше втрачаю здатність якось себе порятувати. Це був би найбільший ризик, на який я пішов би, незважаючи на те – чи саме через те, – що це найкраще відповідало б найгіршим моїм рисам. «Ніколи не знаєш, що станеться», – не аргумент проти нестерпності тої чи тої з нинішніх обставин.

То що ж ти робитимеш?

Виїду з Праги. Перед лицем цієї найбільшої з людських втрат, яких я будь-коли зазнавав, удатися до найрадикальнішого засобу, який я тільки маю.

Покинеш службу?

Служба, як я вже згадував вище, і є частиною тієї нестерпності. Надійність, розрахунок на все життя, достатня платня, неповне напруження зусиль – адже це, по суті, ті речі, які мені, неодруженому, ні до чого і які обертаються на муки.

То що ж ти робитимеш?

Я міг би одразу відповісти на всі такі запитання, заявивши: мені нема чим ризикувати, кожен день і кожен найменший успіх – це дарунок долі, все, що я роблю, буде добре. Але я можу відповісти й точніше: як австрійський юрист, ким я насправді зовсім не є, я не маю практичних перспектив; найкраще, чого я міг би тут досягти, я в своїй ситуації вже маю і все ж не можу ним скористатися. На той випадок, вже сам собою, втім, цілком неможливий, якби зі своєї юридичної підготовки я надумав дістати для себе яку-небудь користь, мова може йти лише про двоє міст – Прагу, з якої я мушу виїхати, й Відень, який я ненавиджу і в якому був би нещасливий, бо вирушив би туди з глибоким переконанням, що нещастя не уникнути. Виходить, доведеться їхати за межі Австрії і, позаяк я не маю хисту до мов і погано впоруюсь як із фізичною, так і з комерційною роботою, їхати – принаймні на перших порах – до Німеччини, а там до Берліна, де найбільше можливостей протриматись.