Читать книгу Процес. Америка - Франц Кафка, Guillermo Sánchez Trujillo - Страница 8

Одного зимового ранку – надворі сипав сніг і день видавався каламутним – К. сидів у своєму кабінеті і, попри ранню пору, почувався вже вкрай знесиленим. Аби заховатися принаймні від нижчих службовців, К. звелів служникові нікого не пускати, бо в нього дуже пильна робота. Та замість працювати К. розвернувся на стільці, неквапом повідсовував усе на столі вбік і, навіть не усвідомивши своїх дій, поклав на стіл випростану руку, схилив голову на плече й заціпенів.

Думки про процес уже ніколи не полишали К. Йому часто спадало на гадку, чи не було б для нього краще взяти й скласти захисну промову і подати її до правосуддя. До неї він збирався долучити коротенький життєпис, а після кожної більш-менш важливої події мав намір подавати докладні пояснення, чому він поводився саме так і чи схвалює він чи засуджує зі своїх теперішніх позицій свою тодішню поведінку, які в нього є підстави її засуджувати або схвалювати. Переваги такої захисної промови над звичайним судовим захистом, яким опікується, хай там що, аж ніяк не бездоганний адвокат, були безперечні. К. узагалі не розумів, що робив адвокат. А втім, робив, мабуть, небагато, бо вже місяць не викликав його до себе, та й під час жодної з попередніх розмов у К. не з’являлось враження, ніби той чоловік чогось доб’ється для нього. Передусім адвокат майже ні про що його не розпитував. А тут було про що розпитати. Запитання в цій справі – найголовніше. К. здавалося, неначе він сам може скласти всі необхідні запитання. Натомість адвокат замість запитувати щось розповідав або мовчки сидів навпроти нього, перехилявся, мабуть, трохи недочуваючи, через стіл, смикав себе за пасмо в бороді й поглядав на килим, можливо, саме на те місце, де К. лежав з Лені. Вряди-годи адвокат, немов звертаючись до дитини, виголошував якісь пусті застороги, такі ж безвартісні, як і довжелезні промови, що їх, як уявляв собі К., врешті-решт не буде чим оплачувати. Після того як К., на його думку, начебто був уже досить заляканий, адвокат, звичайно, заходжувався знову трохи підносити йому дух. Таких процесів, розповідав він, на його віку траплялося чимало, і він їх повністю або почасти вигравав. Ті процеси, дарма що насправді й не були такі тяжкі, як цей, на перший погляд видавались іще безнадійніші. Список таких процесів лежить у нього в шухляді, – адвокат ляскав рукою по якійсь шухляді, – проте їхні матеріали він, на жаль, показати не може, бо йдеться про службові таємниці. А проте, зрозуміла річ, величезний досвід, що його набув адвокат під час тих процесів, мав тепер придатися К. Адвокат, звичайно, відразу взявся до роботи і вже майже впорався зі вступною заявою. Вона була надзвичайно важлива, бо перше враження, що його справить захист, часто визначає весь хід судового процесу. На жаль, і адвокат був змушений звернути на це увагу К., інколи трапляється, що на суді взагалі не зачитують вступної заяви. Її просто підшивають до паперів і вказують, що на перших етапах допит та спостереження звинувачених набагато важливіші за будь-які писані документи. Та коли прохач надто вже настирливий, можуть докинути, що перед остаточною ухвалою, тільки-но зібрано весь матеріал, розглядатимуть, звичайно, як додаток усі документи, тобто й оцю першу заяву. На превеликий жаль, здебільшого це неправда, найчастіше ту заяву кудись запхнуть, а то й геть загублять, і навіть коли вона збережеться до самого кінця, її, – а втім, адвокат знає про це лише з чуток, – навряд чи й читають. Отже, ситуація дуже прикра, але почасти її можна виправдати. Нехай К. ніколи не забуває, що судові засідання закриті від громадськості, проте, якщо суд визнає таку необхідність, можуть бути й відкриті, – хай там як, закон не зобов’язує до відкритих слухань. Через те й судові документи, передусім обвинувальний висновок, неприступні для звинуваченого та його захисників, отже, загалом невідомо або принаймні відомо дуже мало, проти чого має бути спрямована перша заява, тому в ній, власне, лише випадково можуть міститися твердження, що мають якесь значення для справи. Справді слушні й арґументовані заяви можна успішно складати тільки згодом, коли під час допиту звинуваченого окремі пункти обвинувачення та підстави для них набувають певної ясності і про них уже можна здогадатись. Звичайно, за таких обставин сторона захисту опиняється в дуже несприятливому й важкому становищі. Але на те є певні причини. Закон, власне, про захист нічого не каже, він його лише терпить, і саме про те, чи в тих або тих рядках закону можна добачити стерпне ставлення до судового захисту, й точиться суперечка. А загалом нема й адвокатів, яких визнавало б правосуддя, всі, хто виступає на судах як адвокати, – по суті, лише нікчемні писарчуки. Таке ставлення, звичайно, принижує всю адвокатську верству, і якби К. пішов наступного разу до канцелярії суду, то міг би, щоб бодай раз побачити все на власні очі, зазирнути й до адвокатської кімнати. Він, напевне, злякався б гурту, що збирається там. Уже сама відведена їм тісна, низька комірчина свідчила про зневагу правосуддя до тих людців. Світло потрапляло до комірчини лише через вузеньке віконечко, і воно містилось так високо, що коли хто хотів визирнути, дарма що дим від майже поряд розміщеного комина виїдав очі і кіптявою вкривав обличчя, то мусив шукати першого-ліпшого колеґу, щоб той узяв його на плечі. В підлозі тієї комірчини, – це лише ще один приклад жалюгідного становища адвокатів, – і то вже понад рік, була  дірка, хоча й не така велика, щоб провалилась людина, але досить широка, щоб туди шугнула одразу ціла нога. Адвокатська комірчина містилась на другому поверсі горища, тож коли хто провалювавсь, нога звисала зі стелі першого поверху, і якраз у тому коридорі, де чекали клієнти. Сказати, що в адвокатських колах таке становище вважали за ганебне, означає нічого не сказати. Скарги на начальство не мали ані найменшого успіху, а до того ж адвокатам найсуворіше заборонено щось поправляти чи лагодити в кімнаті власним коштом. Проте навіть для такого ставлення до адвокатів були певні причини. Захисників якомога намагалися спекатись, увесь тягар судового захисту мав припадати на самих звинувачених. Це твердження, зрештою, досить слушне, але не було б тяжчої помилки, якби з нього висновували, буцімто за цієї системи правосуддя адвокати зовсім не потрібні звинуваченим. Навпаки, за жодної іншої системи в них немає такої нагальної потреби. Адже судовий процес загалом закритий не тільки від громадськості, а й від звинувачених. Закритий, звичайно, тільки можливою мірою, а можливості тут дуже й дуже широкі. Власне, звинуваченому навіть не дозволяють зазирати до судових паперів, а на основі самих судових слухань здогадатися про зміст пов’язаних із ними документів украй важко, надто для звинуваченого, що хвилюється і має в голові купу всілякого клопоту, який не дає йому зосередитись. Отут і починається робота судового захисту. Щоправда, на слуханнях адвокатам узагалі не можна бути присутніми, отже, вони змушені одразу після слухань, якщо можна, ще в дверях зали судових засідань, розпитувати звинувачених про слухання, і ті дуже часто дають їм навдивовижу плутані пояснення, з яких і треба вибрати щось придатне для захисту. Але головне не це, таким чином однаково багато не довідаєшся, хоча, звичайно, тут, як і всюди, кмітливий дізнається більше за решту. Головне – це все-таки особисті зв’язки адвоката, саме вони визначають ефективність захисту. Проте К. вже на власному досвіді пересвідчився, що найнижчим ланкам правосуддя далеко до досконалості, наявність службовців, що нехтують свій обов’язок і беруть хабарі, пояснює, чому в суворій послідовності судових процедур інколи з’являються прогалини. В ті прогалини й намагається втиснутись більшість адвокатів, тут уже треба давати хабарі й підслухати, інколи, надто за давніших часів, траплялися навіть випадки викрадання документів. Тут годі заперечити, таким способом можна, на перший погляд, несподівано здобути напрочуд сприятливі для звинуваченого дані, через те й так пишається та адвокатська дрібнота і приваблює нову клієнтуру, проте на дальшому ході процесу такий успіх не позначається ніяк, а часом може навіть зашкодити. Справжню вартість мають лише поважні особисті взаємини, і то з високими судовиками, що під ними, звичайно, слід розуміти тільки вищих службовців найнижчих ешелонів правосуддя. Отже, тільки завдяки їм можна вплинути на хід процесу, і цей вплив, навіть якщо спершу непомітний, згодом стає дедалі більшим. На таке, звісно, спромагаються лише нечисленні адвокати, і тут К. надзвичайно пощастило з вибором. Можливо, всього один, може, два адвокати могли похвалитись такими зв’язками, як доктор Гулд. Проте ці адвокати не переймались отим гуртом колеґ в адвокатській кімнаті і не мали з ними нічого спільного. Натомість мали дуже тісні зв’язки з судовиками. Але докторові Гулду аж ніяк не було потреби самому ходити до суду, чекати в передпокоях слідчих, може, ті колись таки з’являться, і, залежно від того, який у них настрій, досягати здебільшого тільки позірного успіху, а то не мати навіть такого. Ні, К. бачив на власні очі, як судовики, і то з досить високих ешелонів, самі приходять до Гулда, охоче дають довідки, ясні й до-кладні або принаймні такі, що їх можна зрозуміти, обговорюють дальший хід процесу; інколи їх навіть можна в чомусь переконати, і вони радо засвоюють нові погляди. А втім, у цьому останньому аспекті на них не можна занадто покладатись: твердо заявивши про свій намір висловити нові, прихильні до звинуваченого міркування, вони подаються простісінько до своїх канцелярій і наступного дня можуть оголосити в суді постанову геть протилежного змісту, трактуючи, либонь, звинуваченого з іще більшою невблаганністю, ніж намірялися ще до того, як запевнили, буцімто цілковито зреклися своїх попередніх поглядів. І на те вже нема ніякої ради, бо сказане віч-на-віч – це лише розмова віч-на-віч двох людей, від якої годі сподіватись жодних публічних наслідків, навіть коли й сам адвокат не намагався зберегти прихильність панів суддів. З другого боку, не менш слушно, що судовики підтримують стосунки з адвокатами, – звичайно, тільки з тямущими адвокатами, – аж ніяк не з гуманних чи то дружніх почуттів, – певною мірою вони змушені спілкуватися з ними. Тут якраз проступає одна з вад правосуддя, що з самого початку утверджувало таємне судочинство. Судовики нітрохи не пов’язані з народом, і хоч звичайні, пересічні процеси вони провадять добре, і ті процеси йдуть майже самі собою, лише подеколи потребуючи принагідного поштовху, – в найпростіших випадках, так само як і в найскладніших, судовики часто безпорадні: адже змушені ненастанно, день і ніч утверджувати закон, вони вже не розуміють справжнього сенсу людських взаємин і через те в таких ситуаціях ні в чому не спроможні розібратись. Отоді вони йдуть за порадою до адвокатів, а за ними плентається служник із документами, що доти були такі таємні. В цьому вікні можна було побачити не одного судовика, що його саме тут якнайменше сподівалися бачити, і він майже безтурботно споглядав собі вулицю, тим часом як адвокат за столом вивчав папери, аби дати йому якусь добру пораду. Зрештою, саме при таких-от нагодах можна пересвідчитись, із якою поважністю ставляться судовики до свого фаху і як унаслідок перешкод, природи яких вони не спромагалися збагнути, їх охоплює розпач. Становище суддів нелегке, тож не треба їх кривдити й казати, мовляв, їм зовсім неважко. Число ієрархічних щаблів та кількість інстанцій правосуддя безкінечні, і навіть утаємничені не знають їм ліку. Розгляд справи в різних судових палатах загалом зостається таємницею навіть для нижчих судовців, на певному етапі вони беруть участь у розгляді, проте за дальшим ходом процесу навіть не можуть простежити як слід, тож судова справа потрапляє до їхньої судової ланки, а вони часто й не знають, звідки вона прийшла; справа йде потім далі, а їм несила довідатись, куди саме. Отже, ця судова дрібнота навіть не має змоги вивчити окремі стадії процесу і виснувати, яким буде остаточний вирок та його причини. Їй можна працювати лише на коротенькому етапі розгляду судової справи, закон забороняє їй знати весь хід і подробиці процесу, тож про дальший його розвиток, тобто й про результати своєї праці, вона часто знає ще менше, ніж адвокат, що, як правило, спілкується з обвинуваченим майже до кінця процесу. Отже, й у цій ситуації судовики можуть дізнатись від адвоката чимало вартісного. Але К., збагнувши цю судову машинерію, все-таки дивувався, чому судовики такі дратливі, інколи – в цьому міг пересвідчитися кожен – вони ображали й принижували підсудних. Судовики геть усі дратливі, навіть коли здається, ніби вони спокійні. І, звичайно, адвокатська дрібнота мала від цього чимало лиха. Розповідали, наприклад, таку історію, яка дуже скидається на правду. Один літній судовик, добрий і спокійний чоловік, день і ніч невідступно вивчав якусь складну судову справу, ще дужче заплутану заявами адвоката, і той судовик був справді працьовитий, у роботі він не мав собі рівні. Під ранок після цілодобової і, мабуть, не дуже плідної праці він подався до вхідних дверей, влаштував за ними засідку і кожного адвоката, що хотів зайти до канцелярії, скидав зі сходів. Адвокати зібралися внизу перед сходами й радилися, що їм робити. З одного боку, вони, власне, не мали права вимагати, щоб їх пустили, і через те навряд чи могли вдатись до законних дій проти того судовика, тож мусили, як уже сказано, стерегтись, аби не розгнівити всіх працівників апарату. З другого боку, кожен день, проведений не в суді, вони вважали за втрачений, отже, для них було дуже важливо пройти до канцелярії. Нарешті всі погодились на тому, що їм треба втомити літню людину. Раз по раз вони посилали адвоката, що збігав сходами нагору, а тоді, чинячи якнайзапекліший, але пасивний опір, давав скинути себе вниз, де його ловили колеґи. Така боротьба тривала десь годину, потім літній добродій, і так уже виснажений нічною роботою, остаточно знесилився і знову пішов до свого кабінету. Адвокати внизу спершу не йняли віри і послали одного на розвідки, він мав подивитися, чи справді немає нікого за дверима. Зрештою всі зайшли, і навряд чи хто з них зважився нарікати. Бо адвокати – таке їхнє ставлення бодай почасти зрозуміла б і дитина – навіть гадки не мають хоч трохи вдосконалити роботу правосуддя і зберегти ті вдосконалення, натомість – і це вельми прикметно – майже кожен звинувачений, навіть простакуватий й неосвічений, тільки-но ставши об’єктом судового процесу, починає думати про вдосконалення і марнує на такі думки час та силу, які можна було б використати набагато краще. Бо єдина правильна поведінка в тій ситуації – змиритися з наявними обставинами. Навіть якби була змога змінити на краще окремі елементи, – вірити в таке просто безглуздо, – то в най-кращому разі можна було б досягти чогось тільки для майбутніх процесів, завдавши собі при цьому непоправної шкоди, бо підсудний став би об’єктом пильної уваги з боку мстивих судовиків. Нізащо не слід привертати до себе уваги! Треба поводитись тихо, навіть якщо це суперечить усякому глуздові! Спробуйте зрозуміти, що цей великий механізм правосуддя певною мірою завжди перебуває в стані неперервної зміни і що людина, самостійно змінивши щось у ньому, сама вибиває собі ґрунт з-під ніг і може навіть упасти, тим часом як великий механізм, реагуючи на те невеличке порушення, десь в іншому місці – адже все взаємопов’язане – дуже легко знаходить собі заміну й зостається без змін, якщо не стане – а така ймовірність дуже висока – ще закритішим, пильнішим, могутнішим і лихішим. Тож ліпше не заважати адвокатам, а полишити їм усю роботу. Докори дають небагато користі, надто коли не можна виразно показати всю важливість пов’язаних із ними причин, але все-таки не можна не згадати, якою великою мірою зашкодив собі К. своїм ставленням до начальника канцелярії. Цього впливового чоловіка вже майже можна викреслити зі списку тих, хто міг чимсь зарадити К. Навіть побіжні згадки про процес він зумисне пускав повз вуха. А в багатьох аспектах судовики мов діти. Часто від безневинних дій – шкода, що поведінку К. годі назвати безневинною – вони почувалися такими ображеними, що навіть припиняли розмовляти з найкращими друзями, відвертались від них, коли їм траплялося зустрітись, і в усьому намагалися протидіяти їм. Проте згодом цілком несподівано й без ніяких причин вони собі дозволяють засміятись, почувши невеличкий жарт, на який друзі зважились тільки тому, що все видавалося безнадійним, і примирюються. Отже, спілкуватися з ними водночас і важко, і легко, а дотримуватись певних принципів не конче. Інколи аж дивуєшся, що, розглядаючи судову справу, пересічна людина спроможна так багато розуміти і працювати з таким незмінним успіхом. Проте настають і тяжкі часи, коли ніхто, як здається, не має щонайменшого успіху, і тоді виникає враження, що добре закінчуються лише ті процеси, яким спочатку судилося мати добрий кінець, байдуже, буде якась допомога чи ні, натомість інші зостаються програними попри всякі сприяння та намагання, всі невеличкі начебто здобутки, з приводу яких було стільки радощів. Отож зникає впевненість і вже не зважуєшся заперечувати, почувши деякі запитання, тоді як при процесах, які закінчуються добре, саме до таких запитань удаються, щоб завести слідство на манівці. Але навіть у цьому криється своєрідна самовпевненість, хоча це вже єдине, що тоді зостається. Такі оказії – звичайно, це тільки оказії, не більше, – найчастіше трапляються з адвокатами тоді, коли їх раптом не допускають до процесу, який вони досить довго й задовільно провадили. Це найприкріше, що може спіткати адвоката. Але його усувають від процесу не через звинуваченого, такого не трапляється ніколи, звинувачений, отримавши певного адвоката, мусить завжди співпрацювати з ним. Як узагалі звинувачений може захищатися сам, якщо він уже звернувся по допомогу? Такого теж ніколи не стається, зате часом трапляється, що процес повертає в той бік, куди адвокатові вже не можна. Тоді процес, звинуваченого і таке інше дуже легко відбирають у адвоката, і вже не зараджують навіть найтісніші зв’язки з судовиками, що й самі не знають нічогісінько. Процес тоді опиняється на тому етапі, коли звинуваченому вже нічим не можна допомогти, коли справу розглядають недоступні судові палати, коли навіть адвокат уже не може доступитись до свого клієнта. Одного дня адвокат може повернутися додому і побачити на своєму столі всі ті численні заяви, які він так ревно складав, маючи щонайкращі надії на успіх захисту, їх повернули назад, бо на новому етапі судового розгляду вони стали вже непотрібні, обернулись на безвартісні клаптики паперу. Але й тоді процес іще не конче вважати за програний, він не програний, принаймні для такого припущення нема жодної вагомої підстави, просто людина нічого не знає про процес і вже не дізнається ніколи. На щастя, такі випадки – винятки, і навіть якщо процесові К. судилося стати таким винятком, поки що йому ой як далеко до того останнього етапу. Отже, адвокат матиме тим часом не одну нагоду успішно провадити захист, і він таки скористається ними, тут К. може не сумніватись. Вступної заяви, як уже сказано, адвокат іще не подав, але з нею можна не квапитись, набагато важливіше – провести попередні розмови з визначними судовиками, а вони вже відбулися. Але, слід признатись одверто, з різним ступенем успіху. Проте тепер краще не розповідати К. жодних подробиць, бо вони можуть неґативно на нього вплинути, виповнивши душу надміру радісними надіями або ж нагнавши на нього завеликого страху, треба лише сповістити, що дехто висловлювавсь дуже прихильно, виявивши бажання допомогти, натомість дехто був не такий прихильний, але й без їхньої допомоги аж ніяк не можна. Одне слово, наслідки загалом утішні, проте не слід робити далекосяжних висновків, бо всі попередні переговори починаються саме так і лише дальший розвиток подій виявляє їхню справжню вартість. В усякому разі ще нічого не втрачено, і якщо попри всі зусилля ще не пощастило прихилити начальника канцелярії, – а тут уже всіляких способів добирали, – то загалом, як кажуть хірурги, рана чиста і дальших наслідків можна чекати без тривоги.

На такі й подібні до них балачки адвокат був просто невичерпний і при кожних відвідинах знай торочив про те саме. Завжди був якийсь поступ, проте адвокат ніколи не міг пояснити, в чому ж він полягає. Він ненастанно працював над вступною заявою, але вона й досі не була готова, проте при наступній зустрічі це виявлялось величезною перевагою, бо тепер – хто б тут спромігся передбачити? – оприлюднення такої заяви завдало б великої шкоди. Коли геть знесилений читанням, К. іноді зауважував, що адвокат, навіть узявши до уваги всі труднощі та перешкоди, просувається дуже поволі, йому заперечували, що рух уперед аж ніяк не повільний, хоча можна було б просунутись набагато далі, якби К. вчасно звернувся до адвоката. На жаль, цього не зроблено, і така його помилка матиме згодом іще тяжчі наслідки, не тільки тимчасові.

Єдиною розрадою та втіхою під час візитів до адвоката була Лені, що завжди примудрялася подавати адвокатові чай у присутності К. Тоді вона ставала позаду К., удавала, начебто дивиться, як адвокат трохи пожадливо низько схилявся над чашкою й сьорбав чай, а сама потай дозволяла К. узяти її за руку. Це діялося серед цілковитої тиші. Адвокат пив, К. стискав руку Лені, а Лені подеколи наважувалась ніжно погладити К. волосся.

– Ти ще тут? – запитував адвокат, упоравшись із чаєм.

– Я хотіла прибрати посуд, – відповідала Лені, і ось руки стискалися востаннє, адвокат витирав рота і з новим завзяттям брався напоумляти К.

Чи то адвокат хотів його потішити, чи то вправити в розпач? К. цього не знав, проте був переконаний, що його захист опинився в поганих руках. Може, те все, про що розповідає адвокат, таки правда, проте неважко добачити, що він намагається якомога випнути себе і, напевне, ще ніколи не провадив такого великого процесу, яким, на думку К., був його власний. Завжди навівало підозру, що адвокат так пишається своїми особистими зв’язками з судовиками. Невже їх можна використовувати лише на користь К.? Адвокат не забував зауважити, що йдеться тільки про нижчих судовців, тобто про підлеглу, підпорядковану дрібноту; розвиток процесу, певне, має неабияке значення для її службового просування. Може, вони якраз використовують адвокатів, щоб той розвиток був, ясна річ, завжди несприятливий для звинувачених? Можливо, вони так чинять при розгляді не кожної судової справи, бо, звичайно, ймовірність такої поведінки мала, проте є, звісно, процеси, під час яких вони віддячують адвокатам за їхні послуги, бо ж і для них самих, певне, багато важить, щоб репутація адвокатів була чиста. Якщо це все правда, то з якими намірами візьмуться вони до роботи над справою К.: адже, як пояснив адвокат, його процес – складний і дуже важливий, він із самого початку привернув пильну увагу правосуддя. Тож можна не дуже й сумніватись у тому, що вони робитимуть. Лихі прикмети можна добачити навіть у тому, що вступної промови адвоката ще досі не подано до суду, хоча процес триває вже цілий місяць і геть усе, як каже адвокат, перебуває тільки на початку; такі слова – дуже зручний засіб приспати звинуваченого і зробити його безпорадним, щоб потім зненацька приголомшити його вироком або принаймні вісткою, що закінчене й несприятливе для нього розслідування передадуть на розгляд високого начальства.

Тож була доконечна потреба, щоб К. утрутився сам. Саме в миті найбільшої втоми, як-от цього зимового ранку, коли йому несамохіть лізло все в голову, такий намір видавався неминучим. Зневага, з якою він ставився раніше до процесу, вже зникла. Якби К. залишився на світі сам, йому було б неважко нехтувати процес, крім того, він був певен, що процес тоді взагалі не почався б. А тепер дядько вже потягнув його до адвоката, кажучи, що треба зважати на родину; його становище вже не було цілком незалежне від розвитку процесу, він сам украй необережно, з якоюсь незбагненною втіхою розказував знайомим про процес, інші знайомі бозна з яких джерел дізнавалися про нього самі, взаємини з панною Бюрстнер через процес стали якісь невизначені, – одне слово, К. уже не мав вибору – приймати процес чи відхиляти, він став його об’єктом і мусив тепер боронитись. А якщо він утомлений, то тим гірше для нього.

А втім, для надмірної тривоги підстав поки що не було. Якщо він спромігся в банку за більш-менш короткий час доробитися свого високого становища і успішно впоруватися з новими обов’язками, здобувши загальну повагу, то повинен тепер ті здібності, які допомогли йому вибитись угору, застосувати почасти до процесу, і тоді не буде жодних сумнівів, що все скінчиться гаразд. Передусім, якщо він хоче чогось досягнути, треба одразу відкинути всяку думку про можливу провину. Ніякої провини нема. Процес – не що інше, як велика оборудка, а він уже не раз, і то з вигодою для банку, залагоджував різні оборудки, а при роботі над оборудкою, як правило, чигають усілякі небезпеки, що від них треба миттю боронитись. Для досягнення цієї мети не можна бавитися думками про якусь провину, слід невідступно думати про те, що сприятиме успіхові. Отже, і з цього погляду неминуче випливало, що треба дуже скоро, найкраще – цього ж таки вечора спекатись адвоката й перебрати захист на себе. Щоправда, за його розповідями, це було б щось нечуване і, напевне, дуже образливе, але К. уже не мав снаги терпіти, не мав снаги бачити, як усі його зусилля в процесі натикаються на перешкоди, до появи яких, можливо, спричинився його власний адвокат. Тільки-но спекавшись адвоката, треба негайно подати вступну промову і по змозі щодня нагадувати, щоб її розглянули. Задля цього, звичайно, не досить, щоб К., як і решта, сидів у коридорі і ставив під лаву капелюха. Він сам, або жінки, або якісь інші посланці повинні день у день надокучати судовикам і змушувати їх замість виглядати крізь віконечко в коридор сидіти за столом і вивчати заяву К. Цих зусиль не слід припиняти нізащо, все треба організувати, за всім наглядати, правосуддя нарешті має зіткнутися зі звинуваченим, що тямить, як боронити власні права.

Та коли К. наміривсь утілити свої задуми, труднощі складання вступної заяви навіть йому видались попервах нездоланними. Передусім десь, мабуть, тиждень К. тільки з соромом міг подумати, що він колись буде змушений самотужки написати таку заяву; про те, що таке завдання може виявитись іще й важким, він і гадки не мав. К. пригадав, як одного разу перед полуднем, коли був просто завалений роботою, він раптом відсунув усе вбік і розкрив блокнот, аби спробувати сформулювати основні тези тієї заяви і потім, можливо, передати їх забарному адвокатові, аж саме тієї хвилини відчинилися двері директорового кабінету і з гучним сміхом до його кімнати зайшов заступник директора. Тоді К. зненацька стало дуже прикро, хоча заступник директора сміявся, звичайно, не зі вступної заяви, про яку він не знав нічого, а зі щойно почутого біржового жарту, жарту, що вимагав для свого розуміння малюнка, тож заступник перехилився через стіл К. і олівцем, узятим у К. з рук, зобразив його на сторінці блокнота, де мала бути заява.

Сьогодні К. уже забув про сором, треба неодмінно написати заяву. Якщо він не матиме для неї часу в кабінеті, – а напевне, буде саме так, – тоді мусить ночами писати її вдома. Якщо й ночей не вистачатиме, треба взяти відпустку. Тільки не зупинятись на півдорозі, бо не лиш у справах, а завжди й усюди така тактика найбезглуздіша. Щоправда, складання заяви оберталось на майже безкінечну роботу. Можна бути аж ніяк не боязливої вдачі, а все ж легко дійти висновку, що впоратись із таким завданням – неможлива річ. І не через лінощі чи підступність, риси, які лиш адвокатам перешкоджають написати заяву, а тому, що внаслідок незнання висунених проти тебе звинувачень та чинників, можливо, пов’язаних з ними, треба пригадати, відтворити на папері та з усіх боків перевірити все своє життя аж до найменших учинків та подій. І яка жалюгідна ця робота! До неї, певне, годиться братись пенсіонерові, що вже перейшов на дитячий розум, це непоганий спосіб збавляти час. Але тепер, коли К. всі думки мав присвячувати банківській роботі, коли кожна година, оскільки його кар’єра ще йшла вгору і він становив загрозу навіть для заступника директора, пролітала, мов блискавка, а вечорами та коротенькими ночами він прагнув жити і тішитись, як парубок, – саме тепер йому треба братися до заяви! І думки К. знов оберталися на скарги. Майже несамохіть, аби нарешті був якийсь кінець, К. торкнувся пальцем ґудзика електричного дзвінка, що озивався в передпокої. Тиснучи, подивився на годинник. Уже одинадцята година, дві години, довгий, неоціненний час, він промріяв і тепер, звичайно, втома ще більша, ніж уранці. А проте цей час не змарновано, він дійшов певних висновків, які можуть виявитись важливими. Серед усякої кореспонденції служник приніс візитки двох добродіїв, що вже довгенько чекали К. А то якраз прийшли дуже важливі клієнти банку, їх аж ніяк не можна тримати під дверима. Чого вони з’явились так недоречно, і чого – так, здавалося, запитують себе ті добродії за дверима – працьовитий К. марнує найкращий для роботи час на приватні справи? Втомившись від думок і втомившись чекати, що буде далі, К. підвівся й запросив першого відвідувача.

То був невисокий жвавий чоловік, один фабрикант, К. знав його дуже добре. Він перепрошував, що відірвав К. від важливої роботи, а К. теж вибачався, що примусив його так довго чекати. Проте вибачався таким неуважливим, сухим і майже нещирим тоном, що фабрикант, не бувши геть заклопотаний своєю діловою пропозицією, неодмінно б відчув тут фальш. Та він лише похапцем повитягав з усіх кишень розрахунки й таблиці, порозкладав їх перед К., пояснив окремі пункти, виправив дрібну помилку в розрахунках, спромігшись добачити її навіть при такому побіжному перегляді паперів, нагадав К. про укладену десь рік тому угоду, подібну до теперішньої, принагідно згадав, що цього разу, йдучи на великі жертви, її домагався ще один банк, і нарешті замовк, аби почути думку К. А К. попервах і справді уважно дослухався до фабрикантових слів, думки про важливість справи захопили і його, але, на жаль, ненадовго, незабаром він уже не слухав, ще якийсь час кивав головою на кожен гучний вигук фабриканта, а зрештою не дбав навіть про це і обмежився тим, що дивився на лису, схилену над паперами голову й запитував себе, коли фабрикант нарешті здогадається, що вся його промова безвартісна. Коли ж голос затих, К. попервах і справді повірив, ніби фабрикант замовк, щоб він мав нагоду признатися, що неспроможний слухати. І тільки з великим жалем він помітив напружений погляд фабриканта, що вочевидь готувався відповісти на всі заперечення: отже, ділову розмову треба провадити далі. К., немов почувши наказ, схилив голову і олівцем став поволі водити по паперах, уряди-годи зупиняючись на якійсь цифрі. Фабрикантові здалося, ніби він зараз почує заперечення, ніби цифри, можливо, хибні, ніби не вони тут головне, – хай там як, він прикрив папери рукою і, дуже близько присунувшись до К., знову заходився пояснювати подробиці угоди.

– Дуже важко, – промовив К., зморщив губи і схилився всім тілом на бічне бильце, бо папери, єдине, де можна було щось побачити, прикривала рука. Він тільки ледь підвів очі, коли двері з кабінету директора відчинились і там невиразно, мов у серпанку, показався заступник директора. К. далі вже й не думав ні про що, а лише скорився безпосереднім і дуже для нього втішним наслідкам тієї появи. Фабрикант миттю підскочив зі стільця й побіг назустріч заступникові, К., проте, хотілося, щоб той був разів у десять прудкіший, він боявся, що заступник може зникнути. То був даремний страх, чоловіки зустрілись, потисли один одному руки і разом підійшли до столу К. Фабрикант поскаржився, що в пана прокуриста він виявив дуже мало прихильності до справи, і показав на К., що під поглядом заступника директора знову схилився над паперами. Коли вони обидва підступили до столу і фабрикант уже взявся прихиляти на свій бік бодай заступника, К. увижалося, ніби два чоловіки, що здавалися йому мало не велетнями, розмовляють над його головою про нього самого. Не раз він намагався, обережно піднявши очі, дізнатися, що там діється нагорі, потім не дивлячись узяв зі столу якогось папера, поклав на долоню й, підводячись і сам, поволі підніс його до фабриканта та заступника. Встаючи, К. не мав якихсь певних думок, просто відчував, що йому слід так поводитись, якщо він колись наміряється скласти вступну заяву, яка, нарешті, остаточно визволить його. Заступник, з усією уважністю стежачи за розмовою, тільки мигцем поглянув на папір і навіть не читав, що там написано, те, що прокуристові видавалося важливим, для нього не важило нічого, тож він узяв той аркуш з руки К. і сказав: «Дякую, я вже знаю», потім спокійно знову поклав його на стіл. К. ображено приглядався збоку до заступника, але той не помічав його або ж, помітивши, звеселився ще дужче, часто й гучно сміявся і навіть геть спантеличив фабриканта вигадливим запереченням, проте одразу ж і заспокоїв, зробивши якийсь закид собі самому, а зрештою запросив його перейти до свого кабінету, де можна остаточно залагодити справу.

– Це вкрай важлива угода, – говорив він фабрикантові, – і я бачу це дуже добре. А пан прокурист, – навіть кажучи ці слова, заступник, власне, звертався тільки до фабриканта, – звісно, тільки полегшено зітхне, коли ми заберемо її в нього. Справа вимагає спокійних роздумів, а пан прокурист сьогодні, здається, завалений роботою, крім того, в передпокої на нього вже з годину чекають ще якісь відвідувачі.

К. іще вистачило духу, аби відвернутись від заступника директора і приязно, проте немов силувано всміхнутися лише фабрикантові, більше він, правда, нічого не робив, а сперся, трохи зігнувшись, обома руками на стіл, немов продавець за прилавком, і дививсь, як чоловіки, не припиняючи розмови, позбирали зі столу папери і зникли за дверима директорського кабінету. На порозі фабрикант обернувся, сказав, що тим часом не прощається, бо, звичайно, розповість панові прокуристові про успіх переговорів, до того ж має сповістити йому ще одну дрібничку.

К. нарешті опинився сам. Він і в гадці не мав запросити до себе якогось іншого клієнта і лиш украй невиразно усвідомлював, як добре, що люди за дверима гадають, ніби він і досі розмовляє з фабрикантом, і саме через це ніхто, навіть служник, не наважиться зайти до кабінету. К. підійшов до вікна, сів на підвіконня, однією рукою цупко схопився за ручку і задивився на майдан. Сніг падав і падав, небо не проясніло.

К. довго дивився вниз, не знаючи, що його, власне, непокоїть, і тільки подеколи трохи з острахом позирав через плече на двері передпокою, йому всякчас учувалось, ніби їх відчиняють. Але ніхто не заходив, і К. заспокоївся, пішов до умивальника й холодною водою змив обличчя, потім зі свіжою головою знову повернувся до вікна. Думка перебрати захист до своїх рук видавалася йому тепер іще переконливіша, ніж на початку. Поки він доручав свій захист адвокатові, процес, по суті, майже не зачіпав його, він здалеку приглядався до нього, і процес навряд чи міг підступити безпосередньо до К., він міг поцікавитись, коли заманеться, як посувається його справа, але потім коли завгодно міг знову викинути її з голови. Натомість тепер, коли він сам візьметься за свій захист, він мусить – принаймні на мить – усім єством віддатись правосуддю, бо успіх захисту означатиме згодом остаточне і цілковите визволення, але задля нього треба тим часом зіткнутися з куди грізнішою небезпекою, ніж та, що поставала перед ним досі. Якби його ще шарпали сумніви, сьогоднішнього спілкування з фабрикантом і заступником директора було б досить, аби їх позбутися. Як він іще сидів отут, коли все його єство займала думка самому захищатись на суді? Що станеться потім? Що чекає на нього попереду? Чи знайде він шлях, який через усі злигодні доведе його до щасливого кінця? Хіба ретельний захист – а будь-який інший був би безглуздям – не означає водночас необхідності якомога швидше звільнитись від усього? Чи пощастить йому триматись до кінця? І як узгодити потребу захищатись із роботою в банку? Адже йдеться не тільки про вступну заяву, для складання якої, напевне, вистачило б відпустки, хоча просити відпустку саме тепер було б завеликим ризиком, попереду в нього цілий процес, тривалість якого годі передбачити. Що за несподівані перешкоди зненацька зринули перед К. у його супокійному житті!