Читать книгу Листи до Феліції (1913) - Франц Кафка, Guillermo Sánchez Trujillo - Страница 2

31.12.1912 – 1.01.1913

Коли сьогодні ввечері, о восьмій, я ще лежав у ліжку, ні втомлений, ні бадьорий, але не годен піднятися, пригнічений загальним новорічним гармидером, який навколо мене закручується, коли я так лежав, кинутий усіма, як собака, і вибирав з двох можливостей – або лишитися вдома, або провести вечір з добрими знайомими (тільки-но стрелила опівнічна гармата, радісні крики з моста і з вулиці, хоча на ній начебто ні душі, бій годинника і дзвонів звідусіль), – в той час як вибір цей тільки збільшував мою невтішну печаль і гірку замкнутість, а єдиною справою моїх очей, здавалося, лишається тільки безцільне блукання по стелі, – я раптом подумав, як же сильно мушу радіти, що через нещастя зараз не з Тобою. Щастя Твого погляду, щастя першої розмови, щастя сховати обличчя у Тебе на колінах – мені довелося б сплатити все це занадто дорогою ціною, cплатити тим, що Ти втекла б від мене, втекла б неодмінно і в сльозах, адже Ти сама доброта, але чим би мені зарадили Твої сльози? І міг би я побігти за Тобою – я, відданий Тобі, як ніхто на світі? (Як же вони там, за вікном, горланять у нашому тихому, віддаленому від головних вулиць районі!) Але на все це сам я не маю відповідати, відповідай, кохана, Ти, але відповідай після ретельних роздумів, які не залишають місця для сумнівів. Я почну з найдрібніших, незначних питань, які з часом ускладнюватиму.

Припустимо, завдяки надто щасливому збігу обставин нам випала нагода кілька днів пробути разом в якому-небудь місті, припустимо, у Франкфурті. Ми домовилися другого вечора піти в театр, я маю забрати Тебе з виставки. Ти наспіх і лише насилу-силу закінчила всі свої важливі справи, аби встигнути вчасно, і тепер мене чекаєш. Але чекаєш марно, я не приходжу, і про просте випадкове запізнення вже не може бути мови, всі терміни, на які в подібних ситуаціях пристає навіть найдобріша людина, давно спливли. І від мене жодної звістки, щоб розвіяти Твоє здивування; за цей час Ти могла б, не поспішаючи і до пуття, залагодити всі свої службові потреби, спокійно переодягнутися, бо в театр ми вже все одно спізнилися. Звичайного переочення з мого боку Ти навіть припустити не можеш, Ти, можливо, навіть трохи стривожена, чи не сталося, бува, щось зі мною, і, нарешті, раптово зважившись, – так і чую Твій голос, який віддає наказ візникові, – їдеш до мене в готель і просиш провести Тебе до мене в номер. І що ж Ти бачиш? О восьмій вечора (тепер я переписую першу сторінку свого листа) я досі лежу в ліжку, ні втомлений, ні бадьорий, запевняю, що не годен піднятися, скаржуся на все на світі і даю підстави припускати, що головні скарги ще попереду, намагаюся, погладжуючи Твою руку і запобігливо ловлячи в темряві Твій блукаючий погляд, виправити свій жахливий промах, всією своєю поведінкою і виглядом, проте, виказуючи те, що насправді готовий цю ж секунду і в повному обсязі повторити цей промах ще раз. При цьому я навіть не надто обтяжую себе поясненнями. Зате несумісність нашу видно мені так чітко і в кожній дрібниці, що на Твоєму місці я ні секунди б біля мого ліжка не барився, а в пориві досади і відчаю підніс би парасольку і з усією силою її об мене розтрощив.

Не забудь, кохана, що подія, мною описана, насправді скоріше зовсім неможлива. У Франкфурті, наприклад, якщо мені не дозволять перебувати в виставкових павільйонах невідхідно, я, скоріш за все, чекаючи на Тебе, цілий день стирчатиму біля дверей; судячи з усього, я і в театрі триматимуся не інакше, себто буду швидше настирливий, ніж неуважний. І при цьому я хочу надчіткої відповіді на своє питання, відповіді, неупередженої всіма сторонами, тобто і з боку дійсності, – тому я і питання своє ставлю надчітко. Отже, відповідай, найулюбленіша ученице, відповідай вчителю, який в безмежності своєї любові і свого безталання хотів би часом зникнути з лиця землі до неправдоподібності безслідно.

У Твоєму останньому листі зустрічається фраза, Ти одного разу її вже писала, я, по моєму, теж: «Нам одне без одного ніяк не можна». Це так, кохана, тисячу разів так, у мене, наприклад, зараз, у перші години Нового року, немає бажання сильнішого і безглуздішого, ніж те, щоб зап’ястя наші, Твоєї лівої і моєї правої руки, були пов’язані нерозривно. Не знаю навіть до ладу, чому мені саме це спало на думку, може, тому, що переді мною зараз книга про французьку революцію зі свідченнями сучасників, а ще, можливо, тому, що, напевно, все ж можливо – хоч я ніде про це не читав і не чув – ось так, нерозривною парою, зійти на ешафот. – Та що ж це таке лізе мені в голову, яка, до речі, бідолашному моєму романові нічого сьогодні повідомити не схотіла. Це все число 13 у даті Нового року. Але навіть найкраща цифра 13 не завадить мені, кохана моя, пригорнути Тебе до себе чимраз ближче, ближче, ближче. Тільки де Ти зараз? З якої новорічної компанії я Тебе вихоплюю?

Франц

1. XII.12 [1 січня 1913 р.]

Кохана, лише кілька слів про вечір новорічного дня. Знаєш, що зараз найбільше мене хвилює? Тільки сьогодні, у середу, отримав я Твій великий, гарний лист, який мав прийти вчора, у вівторок, з другою поштою. Тепер Ти пишеш: «Але у неділю вранці Ти теж вочевидь отримаєш листа» і маєш на увазі під неділею, очевидно, сьогоднішній Новий рік. Гаразд, але я не отримав того другого листа, і в конторі його не було. Тоді він, мабуть, прийде у квартиру лише завтра, коли я буду в конторі. Що ж, накажу негайно привезти його в контору, але чи він не забудеться, чи доправиться вчасно, чи не лежатиме в конторі ще один лист? Отже, кохана, це мої турботи. Клята пошта! Клята відстань!

Як добре Ти ставишся до мене в сьогоднішньому листі! Як Ти можеш мені подарувати і зрозуміти мої турботи! Постривай, я ще сьогодні ввечері подякую Тобі за це. Кохана, прощай, у мене тупа, велика, несосвітенно дурна голова, і ліве око трохи посмикується, тож мені слід бути серед людей. Чому б тоді й ні? Я все ще досить добрий для них, тому що, хай і перебуваю у своєму відносно найкращому стані, проте до них не належу.

Мене тішить Ойленберґове «Подолання», і люди поняття про нього зеленого не мають, але раді за його премію Шиллера[1] і 12 з гаком тисяч марок, які, як розказував Верфель, він отримує від Ровольта щороку. Я неабияк заздрю йому в цьому, бо ж перетягнув тебе до себе, Феліціє. Тепер залишайся тут!

Франц

02.01.13

Але це абсолютно незрозуміло для мене, кохана, тільки-но я вирішив лягати спати, як приходить Твоя телеграма. Що ж робить берлінська пошта? Тобі принесли листа в квартиру на Новий рік, еге ж? Гаразд, в новорічну ніч я написав Тобі величезного листа і кинув його в новорічний ранок, тож Ти мала б отримати його сьогодні, 2-го, о 9-й ранку. Крім того, я, потішений Твої листом, написав Тобі у новорічний день у другій половині дня ще один і кинув його відразу, Ти, певно, отримала його о 10-й ранку. Нарешті я написав листа сьогодні ввечері, отримаєш, мабуть, Ти його завтра, 3-го, о 9-й ранку. Бачиш, що до мене, кохана, моєї вини нема. Моя пошта досить божевільна, Твої листи від 30-го та 31-го я отримав лише сьогодні, 2-го, а от Твоя новорічна листівка справді була в конторі. Чому нас так утискають? Хіба ж ми загалом так очевидно тішимося? Зараз біжу, щоб відправити цього листа негайною поштою.

Франц

2.01.1913

Вже дуже пізно, моя бідна, змучена кохана. Після не надто навіть поганої, але занадто короткої роботи я знову просидів без діла, відкинувшись у кріслі, і ось уже знову пізнісінько.

Не знаю, чи вірити серйозно у те, що мої листи затримуються, хоч переді мною і лежить Твоя телеграма, і я б вважав за краще довгісінькими своїми кроками до Берліна добігти, аби на місці і якнайшвидше з’ясувати справу. Як це взагалі можливо, щоб два, поза сумнівом, правильно надписані, та ще й із зазначенням зворотної адреси відіслані листи одного й того ж таки дня, але навіть з різною поштою, тобто в різних поштових мішках, – і раптом загубились? Я навіть уявити собі цього не можу. Якщо це і справді сталося, тоді на що взагалі можна покластися, так усі листи почнуть пропадати, зокрема і цей, і тільки телеграма ще якось дійде. У нас один вихід – покидати пера і бігти одне одному назустріч.

Кохана, тільки прошу Тебе, здійнявши руки прошу, не треба ревнувати до мого роману. Якщо мешканці роману помітять Твої ревнощі, вони розбіжаться, я і так з останніх сил, за краї сукні, їх утримую. І врахуй, якщо вони від мене втечуть, мені ж доведеться поквапитися за ними навздогін, нехай навіть в пекло, звідки вони взагалі всі й вийшли. Роман – це я, і мої історії – це я, благаю Тебе, де ж тут бодай найменше місце для ревнощів? Усі мої люди, якщо все у мене гаразд, і так руч об руч прямо біжать до Тебе, щоб урешті-решт Тобі прислужитися. Зрозуміло, і в Твоїй присутності я теж не зможу від роману відірватися, а якщо б зміг, було б зовсім зле, бо тільки завдяки письменництву я ще як то тримаюся за життя, тримаюся за той човен[2], в якому Ти, Феліціє, стоїш. Досить сумно тільки, що мені не вдається як слід з ним впоратися. Але одне зрозумій, кохана Феліціє: я втрачу Тебе і втрачу все, якщо коли-небудь залишуся без письменства.

Через книжку мою[3] не переживай, моя балаканина з цього приводу – лише наслідок поганого настрою тяжкого вечора. Я тоді чомусь вирішив, що кращий засіб осолодити Тобі мою книгу – це обсипати Тебе безглуздими докорами. Принагідно, на дозвіллі прочитаєш. Та й як, врешті-решт, вона може залишитися Тобі чужою! Навіть якщо Ти опиратимешся, вона сама приверне Тебе до себе, якщо тільки вона справді надійний мій посланець.

Франц

[На берегах аркуша]

Я насправді не знаю, якому ж листу надало загубитися, тому, де мова про Наполеона і дітей чи про Франкфурт?

Горе Тобі, кохана, якщо Ти хоч раз піднімешся вночі з наміром мені писати! Горе Тобі! З якою колєжанкою Ти бігла додому 30-го? Ревниве питання: що Твій батько говорить про [Бродового] «Арнольда Беера»?

3.01.1913

Звичайно, кохана, не треба було мені кидати писати, звичайно, я занадто рано сьогодні закінчив, ще тільки початок другої, але відраза вже трохи переважала бажання, хоч і сильне, хоч це і було радше не огида, а слабкість, – от я і зупинився. Будь ласка, кохана, коли прочитаєш ці рядки, кивни мені на знак того, що я правильно зробив, тоді воно і справді буде правильно.

Здається мені, ми обмінюємося одне з одним тривогами. Сьогодні в неспокої був я. Мені б дуже хотілося знати, отримала Ти мої листи чи ні? Сьогодні вдень були секунди, коли здавалося, що наступної миті, якщо мене зараз же не перенесе до Тебе, я просто не переживу. Ще вчора вночі, написавши і заклеївши попередній лист, вже лежачи в ліжку, я раптом подумав, що вся історія з моїми не доправленими листами пояснюється, можливо, підступами якої-небудь з дамунь у вашому бюро, яка з хтивої шкідливості їх приховала, щоб вручити їх Тобі лише ввечері. Цікаво, чи підтвердяться мої здогадки.

Твоєму закладові на пляшку шампанського я неабияк здивувався. Річ у тому, що і сам я, щоправда, перед літами, але, здається мені, на десятирічний термін, побився об схожий заклад зі своїм добрим знайомим щодо свого весілля. Я навіть виписав йому письмове зобов’язання, яке досі у нього на руках. І забув би геть, якби цими днями, через багато років, сам знайомий раптом ніби навмисне мені про це не нагадав. Причому йшлося теж про шампанське, правда, якщо не помиляюся, цілих десять пляшок, причому найдорожчого. Ймовірно, я тоді надумав влаштувати за десять років розкішну холостяцьку гулянку, сподіваючись, що за цей час і шампанське усмакую, чого, на жаль, досі так і не відбулось. Як Ти, напевно, здогадуєшся, до закладу дійшло в ту давно минулу і нібито гулящу пору, коли я багато ночей просиджував у шинках, але нічого при цьому не пив. Судячи з назв, шикарні були заклади: «Трокадеро», «Ельдорадо» і все в тому ж дусі. А тепер що? Тепер серед ночі я стою на вулиці американського міста і, немов у бочку, вливаю в себе невідомі мені напої[4].

Той давній сон Тобі розповісти? Чому ж саме той давній, коли я майже щоночі уві сні Тебе бачу? Уяви собі, сьогодні вночі ми з Тобою святкували заручини. На вигляд усе було жахливо, жахливо неймовірно, та я й не запам’ятав майже нічого. Всі сиділи в напівтемній кімнаті за довгим дерев’яним столом, чорна стільниця якого нічим не була покрита. Я був у дальньому кінці поміж незнайомих людей, а Ти, далеченько і навскоси від мене, чомусь стояла. Від туги за Тобою я навіть голову поклав на стіл і так, лежачи, від низу до верху, не відриваючись, на Тебе дивився. Погляд Твоїх очей, спрямований на мене, був чорний, але в центрі кожної зіниці, мінячись золотом і вогнем, поблискувала іскорка. Тут ця картина розвіялась, але я встиг помітити, як за спинами гостей подавальниця, що нас обслуговувала, потайки спробувала якусь густу страву в коричневому горщику і злодійкувато застромила ложку назад. Побачивши це, я страшенно розлютився і повів дівчину – тут тільки з’ясувалося, що все відбувається в якомусь готелі, до якого вона і приписана, – в нескінченні надра службових коридорів і кімнат, де перед великим начальством довго висловлював свої скарги на її поведінку, нічого путнього, втім, так і не домігшись. Ну, що Ти на це скажеш? Старий же сон я, мабуть, пам’ятаю навіть ясніше, ніж цей, але сьогодні не розпо- відатиму.

Безмірно побоюючись зіпсувати Тобі неділю, висилаю свою останню світлину, причому відразу в трьох примірниках, адже, як мені здалося, в розмноженому вигляді вона дещо втрачає в страховинності. Не знаю, що з собою вдіяти, цей спалах надає мені весь час вигляду божевільного, обличчя перекошене, очі вирячені і скляні. Не лякайся, кохана, зовні я геть не такий, ця картка ні до чого, не думай носити її з собою, незабаром я пришлю іншу. В житті я принаймні вдвічі гарніший, аніж на цьому знімку. Якщо, втім, Тобі і цього здасться мало, тоді справи мої кепські. Як мені тоді бути? А взагалі-то одна цілком схожа моя фотографія в тебе є; як я змальований у своїй маленькій книжечці [Споглядання], такий я насправді і на вигляд, чи, принаймні, такий вигляд мав недавно. І таким, хочеш Ти того чи ні, я Тобі належу.

Франц

4.01.1913

І знову погано, геть погано працював, кохана! Щоразу одне й те саме – ну не дає себе утримати, вислизає з рук, наче щось живе!

Подумай тільки, тепер уже і на листи експресом покладатися не можна, Твій терміновий лист прийшов учора мені на роботу ввечері, і я, отже, отримав його тільки сьогодні вранці. Як же такий лист прискорює підйом по сходах, як змушує тулитися до вікна (за чверть дев’ята, ще досить темно), з якою легкістю спонукає на згідні, неуважно безтурботні кивки у відповідь на всі, в тому числі і найсумнівніші, питання, з якими, побачивши в читанні листа зручний привід для обговорення робочих потреб, з усіх боків поспішають до тебе колеги!

А потім прийшов другий лист, і ми були разом у Франкфурті, і обіймали вже не порожнечу кімнати, як раніше, а одне одного. Але в питанні моєму, кохана, Ти найгострішу частину таки оминула. Якщо вже грати, то по-чесному, Ти повинна бачити мене таким, як є, і в поганому, і в хорошому, мені легше, Ти у мене незмінно добра й кохана!

Але саме зараз, по правді сказати, я в нестерпному настрої, і єдине, що є в мені хорошого, так це злість на самого себе. Я погано писав, наслідком чого стає заціпеніння, що поступово мене охоплює. Ні втомлений, ні сонний, ні сумний, ні веселий, я просто не відчуваю в собі сил одним поривом бажань перенести Тебе до мене, хоча, як на те, саме зараз праворуч від мене стоїть порожнє крісло, а я як в ланцюгах і не можу звільнитися.

Так само приблизно було б і в нашій франкфуртській історії. Всупереч Твоїм припущенням, зі мною нічого б не сталося, нічогісінько, просто я тихо лежав би в своєму ліжку, дивлячись, як стрілки годинника, залишеного на кріслі біля ліжка, наближають, відміряють і благополучно поминають час нашого побачення. У мене не було б ні вибачень, ні виправдань, нічого, крім почуття провини. Враження, яке я справляв би на Тебе в такому стані, схоже на враження від інших моїх листів, відповіді на які Ти починаєш словами: «Франце, ну що мені накажеш з Тобою робити?»

Я замучив Тебе своєю впертістю? Але чим же ще, як не упертістю, здатен упертюх переконати себе в тому, що йому і справді дісталося неймовірне, небом дароване, одного прекрасного серпневого вечора явлене йому щастя?

Франц

Я не знаю, чи підеш Ти до контори на Водохреща, тому я надішлю цей лист у Твою квартиру, а завтра напишу другий у вашу контору.

05.01.13

Всього кілька слів, моя бідолашна кохана! Це вже хтозна-як пізно, якщо я хочу привітати вас з неділі, це потрібно зробити хутко. Єдине, що для мене важливо, це те, що я не тільки обіймаю Тебе за себе, але так, що Ти дізнаєшся про це. Однак мені спало на думку – можливо, ми не збираємось разом тому, що мені страх як кортить одразу Тебе поцілувати, тоді я пояснюю чільним вищим істотам, що спершу був би цілком задоволений, якщо можна було б гладити Твою руку, моя бідолашна кохана.

Франц

5.01.1913

Бідна, бідна кохана, хай Бог Тебе боронить од потреби коли-небудь читати цей нещасний роман, над яким я тупо кряжію. Жахливо, як змінюється його обличчя; поки клажа на повозі (он як я розписався – плями так і летять!), мені на передку добре, я з захватом хвиськаю батюгою, і сам чорт мені не брат; але тільки-но клажа звалюється (а цього ні передбачити, ні запобігти, ні приховати неможливо), як це було вчора і сьогодні, вона тут же стає непосильною ношею для моїх кволих плечей, – ну просто хоч все кидай і тут же, не сходячи з місця, рий собі могилу. Зрештою, для смерті від такого безвихідного відчаю немає місця гіднішого за власний роман. У мене тут якраз о третій ночі з сусідніх балконів восьмого поверху перемовляються двоє персонажів, з учорашнього дня добряче побляклих[5]. А що якщо я знизу, з вулиці, крикну їм «Adieu!»[6] і залишу їх раз і назавжди. І вони враз уклякнуть кожен на своєму балконі, втупившись один в одного через решітки перил своїми застиглими, мертвими рисами. Але я тільки нахваляюся, кохана, а насправді, звичайно, нічого такого не зроблю. Якщо – втім, ніяких «якщо», а то знову сяду в калюжу.

Сьогодні вдень я справді намагався поспати, але вийшло не дуже вдало, бо ж за стінкою – я цього не врахував – надписували 600–700 запрошень на весілля моєї сестри, призначене на наступну неділю, а мій майбутній зять, який керував цією роботою, крім всіх інших своїх приємних переваг, має такий пронизливий і заклично використовуваний голос, що варто людині, яка в сусідній кімнаті намагається заснути, зачути цей голос, як їй здається, ніби до горла притуляють пилку. Словом, спиться під такий акомпанемент не дуже добре – ти то злякано підскакуєш, то знову провалюєшся в сон. І це при тому, що я відмовився від чудової прогулянки, аби виспатися. Втім, урешті-решт я сяк-так поспав, і виправданням для поганої роботи все це послужити не може.

Як там стояла справа, кохана, з зауваженнями Твоїх батьків про мене? Але я хочу знати кожне слово і кожен вираз. Ну ж бо, надто вже довго Ти криєшся з такими речами від мене. Коли я чую такі зауваження, у мене виникає таке відчуття близькості з Тобою, воно, щасливе чи сумне, воно таке сильне і таке бажане для мене, таке, яке повністю виключається з Твоєї фізичної близькості, що я, занурений у цю насолоду, можу довго дивитися на повідомлення, не читаючи, не замислюючись, не відчуваючи нічого, крім Тебе. Тоді я ніби поруч з Тобою, звертаюся до Тебе, питаючи про Твоїх батьків, і втягнутий у те кревне коло, з якого Ти походиш. Можливо, немає ближчої близькості, ще вищим ступенем було б проникання.

З цим «досить симпатичним» дитячим лікарем ми теж, Феліціє, ще не скінчили. На ньому я ще трохи затримаюся, адже він наче невелика противага до франкфуртської історії і, по суті, являє собою, нехай і несвідомо, адресоване мені питання. І я повинен на нього відповісти. Якби, кохана, я Тебе тільки ревнував, ревнував, та й годі, я б по Твоїй розповіді приревнував ще більше. Тому якщо цей дитячий лікар був для Тебе такий важливий, що Тобі навіть довелося збрехати, аби від нього звільнитися, втім, тоді, кохана, це послідовність думок якогось ревнивця, а не моїх, хоча я і здатен їх відтворити. Хід же моїх думок ось який: Ти з цим лікарем цікаво поспілкувалася, Тобі приємно було провести вечір у його товаристві, він шукав продовження знайомства, яке саме по собі, принаймні в межах тієї недовгої ранкової бесіди, не було неприємно ні Тобі, ні Твоїй матері, і схоже, що внаслідок відкидання Тобою цих спроб подальші спроби продовжити знайомство з його боку або виключені, або малоймовірні, чому виною, судячи з Твоєї, Феліціє, розповіді, тільки я і повинен нести цю вину належним чином. Тільки як мені її нести? Може, з гордістю? Або із задоволенням? Або всім виглядом пропонуючи взяти на себе й наступні такі провини? Але ні, я нарікаю, я шкодую, мені б хотілося, щоб цей дитячий лікар приходив до Тебе у гості, щоб він і надалі зарекомендував себе тією ж милою людиною, якою був на Новий рік, щоб він виявився веселуном і щоб Ти весело його приймала. Хто я такий, щоб лягати йому поперек шляху? Всього лише тінь, яка, правда, нескінченно Тебе любить, але яку неможливо витягти на світ божий. Ну і чорт зі мною! – Однак тепер, звичайно, саме час всю цю карусель розкрутити в зворотній бік. Мене б просто роздирали ревнощі, якби я почув зі своєї далини, що цьому дитячому лікарю і справді вдалося все те, чого я йому на попередній сторінці так наполегливо бажав, а неправда, яку Ти йому сказала, вирвалася не з Твоєї чистої душі, а з мене, і я майже ладен повірити, що в словах Твоїх тієї секунди чувся легкий призвук мого голосу. – Однак як це судження узгоджується з попереднім? (Ось моя відповідь і повернулася до Тебе питанням.) Тільки як нескінченна карусель. Думаєш, з цієї каруселі мене можна витягнути? Та нізащо не повірю!

До речі, ще зі свого природного цілительства я твердо засвоїв, що всі напасті від медицини, не має значення, в чиїй особі вона представлена цього разу – окулістом, зубним лікарем або, у найгіршому разі, дитячим. Дурне перо! Яких тільки дурниць не напише, замість бодай раз написати щось розумне, наприклад «Ти моя кохана!», А потім ще раз «Ти моя кохана», а потім знову «Ти моя кохана» – і нічого крім цього.

Мої думки про Тебе куди розумніші за мої писання Тобі. Вчора вночі я довго не міг і не хотів заснути, о другій лежав у напівдрімоті і невпинно вів з Тобою найщирішу розмову. Розмова ні про що, без будь-яких повідомлень, швидше за це була сама форма відвертої розмови – і почуття незвичайної близькості і відданості.

Франц

6.01.1913

Не смійся, кохана, тільки не смійся, мені страх як закортіло, щоб Ти зараз була поруч зі мною! Іноді, заради забави, я вираховую, за скільки годин за найсприятливіших умов зміг би до Тебе дістатися і за скільки – Ти до мене. Виходить завжди довго, задовго, так відчайдушно довго, що, навіть відмовившись думкою від інших перешкод, з огляду на один тільки цей термін не наважуюся на спробу. Сьогодні ввечері, вийшовши з дому, я попрямував до будівлі на Фердінандштрассе, де міститься бюро вашого представника. Збоку могло здатися, що я мало не на побачення з Тобою йду. Але я обійшов будинок сам-один і самотою пішов. Навіть згадки про фірму Ліндстрем на жодній табличці не виявив. Ця людина називає себе всього лише генеральним представником компанії з виробництва грамофонів. Чому? Іноді я щиро шкодую, що в Празі так мало місць, що мають, принаймні за моїми відомостями, до Тебе стосунок. Квартира Бродів, Шаленгассе, Коленмаркт, Перлґассе, Обстґассе, Ґрабен. Потім ще кафе в Будинку представництв, зала для сніданків у «Блакитний зірці» і вестибюль. Як цього мало, кохана, але як же мало виділяється для мене на міській мапі!

Мені стільки всього треба Тобі відповісти на обидва Твоїх сьогоднішніх листи, що Твоя мати, якби вона мала змогу оглянути все це, дивувалася б десь у такій послідовності: як можна взагалі писати, коли хочеш сказати так багато і якщо знаєш, що перо з огляду на всю цю хмару-хмарою розказуваного лишить на папері хіба що невпевнену і незрозумілу риску?

Так, значить, мою фотографію Ти поклала в своє серце (яке там «сердечко», сягай вище!), чи то пак у свій медальйон, де вона неприємним сусідством потіснила Твою крихітку-племінницю, і маєш намір – чи вірити мені своїм очам? – носити його день і ніч, не знімаючи? Та невже Тобі не захотілося викинути цю жахливу фотографію геть? І вона не витріщається на Тебе, аж страшно? Чи заслуговує вона честі, яку Ти їй робиш? Подумати тільки, моя фотографія зберігається у Тебе в медальйоні, а сам я стирчу тут один в своїй промерзлій кімнаті (де я, як здається, на превеликий свій сором, днями ще й застудився). Але постривай-но, погана фотографіє, благословенна буде мить, коли я прийду і власною рукою вийму Тебе з медальйона! І якщо не викину, то тільки через погляди, які, можливо, Феліція на Тебе марнує.

Припиняю, вже пізно, а закінчити я б все одно ніколи не зміг, та й що це за заняття для рук – листи писати, коли вони призначені міцно тримати в обіймах і нічого іншого не прагнуть.

Франц

7.01.1913

Кохана моя Феліціє, пишу Тобі сьогодні по обіді, бо ж не знаю, чи встану взагалі ввечері з ліжка. Може, краще буде проспати до ранку. Я, вочевидь, застуджений, причому наскрізь; я можу в цей й не вірити, але так воно є. А якщо це не застуда, то щось збіса схоже на неї. Сьогодні питиму гарячий лимонад, загортатимуся в гаряче простирадло і, відбігши всього світу, мріятиму про Феліцію. Нехай спека виганяє з мене і з моєї кімнати всі застуди і всіх примар, щоб забезпечити чисте вмістилище для думок про Тебе, кохане моє дитя.

Щось мені нема що вже сказати про пошту? Але послухай, Твого недільного вечірнього листа я отримав в понеділок уранці, тоді як Твого недільного ранкового теж уранці, але тільки сьогодні, у вівторок. (На службу листи взагалі приходять акуратніше, живемо ж ми на відшибі.) Напевно, все через Твою світлину, яку пошта просто не хотіла мені віддавати. Мила, який же чудовий знімок! Може, не в деталях, але цей погляд, ця посмішка, ця поза! Щось нездорове свердлує зсередини мені голову, але варто мені подивитися на Твою фотографію, і біль наче корова язиком злизала. Тепер нарешті я іноді бачу Тебе так, як побачив тоді, вперше. Цього характерного руху руки я вже зовсім не пам’ятав, але тепер, як на мене, він знову оживає в пам’яті. Привітність Твого погляду стосується всього на світі (так само, як мій на все на світі витріщається), але я беру її на свій карб і щасливий.

Кохана, про мою застуду, будь ласка, і думати забудь. Я взагалі згадав про неї лише тому, що люблю поговорити з Тобою про всяку всячину, це само собою виходить, коли лиця так близько одне до одного, як вони повинні бути в житті, а бувають тільки в мріях. Легке, нетривале захворювання – з дитинства моя вічно пожадана, проте вряди-годи досягана любість. Воно перериває невблаганний хід часу і допомагає виснаженій, буквально втомленій життям людині, якою стаєш з роками, хоч пережити невеличке друге народження, за яким я і справді вже знудьгувався. Нехай хоча б задля того, щоб Ти, Феліціє, мала справу з приємнішим кореспондентом, який нарешті навчиться розуміти, що Ти йому дуже дорога, щоб невпинно морити Тебе скаргами.

Франц

[На берегах] За чверть восьма. Лікування позаду, йду в контору.

8.01.1913

З різних причин я сьогодні, замість писати, вирушив на прогулянку з тим таки д-ром Вельчем, після того як півтори години провів у його сімействі, слухаючи його батька, дрібного торговця сукном, розумної, до всього цікавої людини, яка розповідала безліч чудових стародавніх історій про колишнє життя празьких євреїв, ще з часів його діда – той був великим торговцем сукном. Хоч і в дружньому колі, але я був серед чужих людей і в їхньому товаристві сидів ні в сих, ні в тих, як собака в човні. Ця невідповідність завжди виражається у мене в тому, що я, коли мені що-небудь розповідають, не можу спокійно дивитися оповідачеві в очі, і погляд мій, якщо дати йому волю, прагне зісковзнути з обличчя співрозмовника, або, якщо я силою намагаюся його затримати, перестає бути спокійним, а застигає. Але хіба я зібрався описувати Тобі весь нинішній вечір? Де там, але з неймовірного розгардіяшу всього, що хочеш сказати, в неабияк отупілу під вечір голову лізе тільки свавільна і другосортна нісенітниця. Мені взагалі здається, ніби в останні дні я розповів і відповів Тобі так мало, навіть з найпотрібнішого, що часом у мене з’являється відчуття, що я ось-ось потраплю в неласку Твоїх вух. Не слід витлумачувати мої перед Тобою невідповіді на деякі Твої питання неправдиво і мені на шкоду, хвилі, що несуть мене, це хвилі темних, каламутних, важких вод, в яких я пливу вперед лише насилу-силу, іноді й зовсім не просуваюсь, але потім раптом мене знову підхоплює, і тоді справа йде набагато краще. Ти і сама повинна була це помітити за нашу першу чверть року.

Я і сміятися можу, Феліціє, можеш не сумніватись, я навіть відомий як великий реготун, просто раніше я цією стороною був куди більш дурнячий, аніж тепер. Я одного разу навіть примудрився сміятися під час урочистої бесіди з нашим президентом – щоправда, це вже багато років тому було, але як легенда нашого агентства, думаю, надовго мене переживе, – та ще й як сміятися! Було б надто нудно описувати Тобі значущість цієї людини, просто повір, що вона величенна і що середньому службовцю нашого агентства він видається не простим смертним, а небожителем. Що в звичайному житті нашому братові не часто випадає нагода поговорити з імператором, то ця людина зрідка дарує середньому службовцю – так вже воно заведено у всіх майже наших великих установах – щось на кшталт такої можливості. І зрозуміло, в цій людині, як і в будь-якій іншій, високий пост якої не повною мірою відповідає її заслугам, криється багатенько комічного, якщо дивитися на неї спокійним і неупередженим оком стороннього спостерігача, але схилитися з цього природного приводу, побачивши, так би мовити, сам цей природний феномен, і ще перед ним, до нападу такого нестримного сміху – для цього воістину потрібно бути у богів в особливій неласці. Нам – двом співробітникам і мені – тоді допіру дали вищу посаду, через що нам і належало в святних чорних костюмах постати перед очі президента, щоб виказати йому нашу подяку, причому не слід забувати, що саме я з особливих причин заздалегідь був винен президенту[7] особливу подяку. Найдостойніший з нас – я був наймолодший – виголосив подячну промову, коротку, складну, напористу, цілком у своєму дусі. Президент прихильно слухав його в звичайній своїй, улюбленій у подібних урочистих випадках, злегка схожій на імператорську під час аудієнцій, і справді – якщо, звичайно, хочеш бачити або не можеш не бачити – аж-аж кумедній позі. Ноги схрещені, ліва стиснута в кулак рука спирається на самий ріг стола, голова опущена, так що сива пишна борода перекатом спадає на груди, і на додачу до всього животик, не надто великий, однак помітно випнутий, плавно гойдається. Мабуть, я був тоді в зовсім вже неприборканому настрої, бо ж позу цю взагалі давно вивчив, і не було жодної необхідності видавати з такої нагоди, хоч і з перервами, легкі смішки, які, втім, наразі вдавалося видати за позиви кашлю, тим більше що президент сидів, не підводячи очей. Та й ясний голос колеги, який, певно, помітивши мій стан і не бажаючи йому скорятися, застиглим від напруги поглядом витріщався просто перед собою, ще якось тримав мене в шорах. Але тут, коли він скінчив, президент підніс голову, і, зауваживши його обличчя, я, вже без жодного сміху, на мить жахнувся, бо тепер він міг побачити мої гримаси і легко зрозуміти, що звуки, які, на превеликий мій жаль, з мене виходять, – це ніякий не кашель. Коли ж він почав свою промову – цю звичайну, давно заздалегідь всім відому, на імператорський лад розбиту на тези, супроводжувану хрипами і задишкою, абсолютно безглузду і безпредметну промову, – коли мій колега грізними косими поглядами спробував мене, що і так щосили намагався опанувати себе, застерегти і стримати і тим самим тільки жваво нагадав мені про недавні радощі мого насилу пригніченого сміху, – тут уже я більше стримуватися не міг, та й будь-яку надію колись стриматися згубив остаточно. Спершу я сміявся тільки з нешкідливих чергових жартиків нашого президента, що їх він звично розсіював тут і там по тексту промови; в той час як неявний етикет приписував відгукуватися на подібні жарти ввічливо поважною подобою посмішки, я сміявся вже просто на все горло, хоча і бачив, з яким жахом, боячись заразитися, сахаються від мене мої колеги, і мені було шкода їх більше, ніж себе, але нічого вдіяти з собою я не міг, – при цьому я навіть не намагався, наприклад, відвернутися або прикрити рота рукою, а тільки цілком безпорадно витріщався на президента виряченими очима, не годен навіть погляд відвести, в неясному, хай, імовірно, і справедливому припущенні, що виправити нічого вже не зможу, тільки погіршити, а коли так, то краще вже уникати будь-яких змін. Зрозуміло, набравшись смаку, я сміявся не тільки зі щойно кинутих жартів нашого президента, але і з пущених недавно, і в минулому, і в майбутньому, і взагалі з усіх його жартів, так що незабаром вже ніхто навколо не розумів, що, власне, мене так розсмішило; загальне замішання певною мірою не зачепило поки одного президента – великий чин, до того ж світська людина, він побачив світу, та й думка про можливість такого зневажливого ставлення до власної персони просто не спадала йому на думку. Якби нам цієї хвилини непомітно втекти з зали, мабуть, і президент скоротив б трохи свою промову, і все обійшлося б порівняно мирно, себто поведінку мою, звичайно ж, все одно було б визнано непристойною, але ніхто не став би відкрито про неї розводитись, і вся історія, як це часто буває з неможливими, на перший погляд, речами, була б залагоджена дружним мовчанням усіх чотирьох безпосередніх її учасників. Однак тут, як на те, ще один, поки що не включений мною колега (вже майже сорокарічний чоловік, з по-дитячому круглим, хоча і бородатим обличчям, при цьому неабиякий пиворіз) почав свій, нехай і короткий, але несподіваний виступ. Цей його порив залишився для мене повною загадкою, тільки що він, і так виведений з рівноваги моїм сміхом, стояв поруч з надутими від натуги щоками – і раптом починає виголошувати серйозну промову. Однак якраз в його випадку це цілком зрозуміло. Людина швидше порожня, але з палким темпераментом, він має звичай нескінченно довго і гаряче відстоювати речі всіма визнані, причому промови його були б нудні до нестями, якби не їхня пристрасність, абсолютно недоречна, смішна і тому симпатична. А президент з сердечної простоти щось таке сказав, що мого колегу не цілком влаштувало, до того ж він, очевидно, під впливом мого тепер уже безперервного сміху, дещо забув, де перебуває, коротше, він вирішив, що саме зараз найкраща хвилина виступити зі своєю особливою думкою і переконати в ній нашого (до будь-якої думки підлеглих, зрозуміло, до смерті байдужого) президента. І ось коли він, натхненно розмахуючи руками, почав верзти геть казна-що (і взагалі, а надто в даному разі), мені стало вкрай не під силу, світло, перш ще якось помітне, померкло у мене перед очима, і я вибухнув таким громовим і нестримним сміхом, який у такій нехитро щиросердій відвертості дозволенний хіба що першокласникам на їхніх шкільних лавах. Усі разом замовкли, і тепер уже тільки я зі своїм реготом був безумовним центром загальної уваги. Чи треба говорити, що коліна мої, хоч я і сміявся, підсікалися від страху, – мої товариші по службі, до речі, тепер теж сміялися, причому безкарно, бо до огидності мого такого явного і злочинного реготу їм було далеко, в його тіні їхні смішки залишалися відносно непомітними. Правою рукою несамовито б’ючи себе в груди, почасти на знак каяття (і нагадування про день примирення), почасти ж силкуючись вибити з себе якнайбільше так довго стримуваного сміху, я бурмотів якісь вибачення, які, кожне окремо і всі разом, можливо, були навіть дуже переконливі, але, заглушувані чимраз новими нападами реготу, залишалися для присутніх абсолютно невиразними. Тепер, звичайно, і сам президент дещо збентежився, і тільки закликавши на допомогу все властиве людям подібного рангу вміння згладжувати будь-яку незручність, вибудував нарешті якусь фразу, яка дала моєму нелюдському виттю бодай якесь людське пояснення, по-моєму, віднісши його до якоїсь вельми давнього, вже всіма забутого власного жарту. Після чого похапцем нас відпустив. Так і не приборканий, все з тим же божевільним сміхом на устах, я, похитуючись, першим вийшов з зали. – Листом, який я негайно по цьому написав президенту, за посередництвом президентського сина, з яким я добре знайомий, нарешті, просто завдяки часу справу здебільшого вдалося затерти, проте повного прощення я, звичайно, не доскочив і зроду не доскочу. Але воно не так вже й багато для мене значить, можливо, я для того тільки тоді все це накоїв, щоб коли-небудь довести Тобі, що теж вмію сміятися.

Ну ось, знову я написав так багато і нічого – не інакше, давня вина перед президентом мені відзивається. Ще кілька відповідей в останньому поспіху перед сном: [Бродова] «Висота почуттів», звичайно, Твоя, цілком Твоя. Присвята «другові» явно призначена Тобі, Ти це приймаєш? (Звісно, в мене є інший, дарований примірник.) І якщо у посвяті може бути невелика дурниця (якої насправді немає, але яку я зараз викладаю), то Макс – також мій друг, і тому ця присвята дає мені змогу стояти геть поруч із Тобою (я хочу скористатися найпозірнішою нагодою так постояти), хіба це було б так погано?

Ні, вже й справді надто пізно, щоб продовжувати. Вкладаю ось тільки гелер[8], який знайшов сьогодні під час вечірньої прогулянки. Я саме нарікав на щось (немає речі, з приводу якої я не зміг би поскаржитися), через невдоволення дещо сильніше, ніж зазвичай притупнув ногою – і носаком черевика підчепив на бруківці монетку. Такі монети приносять щастя, але щастя, якого немає у Тебе, мені не потрібно, тому посилаю його Тобі. Те, що я його знайшов, – це ж ніби Ти його знайшла, хіба ні?

Франц

9.01.1913

Кохана моя, сьогодні тільки пару слів, я втомився, після обіду мені заважали і, судячи з усього, ще кілька днів заважатимуть. Писання своє, в якому я жодних зовнішніх перешкод визнавати не бажаю (вони і від внутрішніх страждають досить), я на тиждень, а то й довше, полишаю, єдиною вигодою від цього буде більше часу на сон, розрадою мені це не послужить, але те, що я зараз пишу, просто взагалі нікуди не годиться, мені місце лише в ліжку, але ще мені місце тільки біля Тебе, ось я і не можу вибрати між вами.

Бідолашна кохана пише рекламні проспекти! Може, і я отримаю один, хоч я і не ваш покупець, хоч я в принципі диктографів швидше боюся. Мені здається, що машина з її мовчазною, незаперечною вимогою має над робочою силою значно потужнішу і страхітливу владу, ніж жива людина. Такий нікчемний, легко керований, гнаний і навіть вигонюваний живий машиніст-переписувач – на нього ж можна накричати чи просто гнівно уп’ястися, йому можна вичитати, насварити, перепитати, диктує тут цар і бог, – зате перед диктографом уже він, диктор, зведений до цілковитого нікчеми, він фабричний робітник, зобов’язаний своїми мізками обслуговувати машину, що заковтує слова. Так як же витягнути з бідного людського розуму, що від природи повільно працює, готові думки, та ще й одну по одній! Радуйся, кохана, що в Твоїх рекламних листах Тобі не треба відповідати на подібні заперечення, бо вони незаперечні; запевнення, що швидкість машини можна легко регулювати, що її можна вимкнути, відставити убік, якщо немає бажання диктувати, і т. д. – але все це не аргументи для людини, яка Тобі заперечує, бо в характері її заздалегідь закладено, що всі такі хитрощі їй анітрохи не допоможуть. Що мені сподобалося в Твоєму проспекті, так це те, з якою гідністю він написаний: у читача нічого не жебрають, як це прийнято, принаймні в подібних проспектах австрійських фірм, та й фіміам ніхто не кадить. Не май це за жарт, але чимось – зрозуміло, не змістом своїм, і не предметом, і навіть не стилем – він нагадав мені про Стріндберґа, якого я майже не знаю, але здавна абсолютно по-особливому люблю; дивно, що першим своїм листом я застав Тебе якраз під враженням від «Танця смерті» і «Ґотичних кімнат»[9]. Стривай, незабаром я обов’язково напишу Тобі про спогади про Стріндберґа, які недавно з’явилися в «Neuen Rundschau»[10] і під враженням від яких я у неділю на тому тижні весь ранок як божевільний бігав по кімнаті.

Завтра або післязавтра Ти отримаєш календар і Флобера. Календар, який мені тільки зараз доправили, виявився зовсім не такий красивий, як він малювався мені в думках, і якби я щодня відривав аркуш, складав його і надсилав Тобі, це вже було б неправильно. Але тепер, коли календар є, і те, що було призначено Тобі, я не віддам нікому іншому і не дозволю нікому бачити, я все одно надішлю його Тобі. Повісь його куди-небудь у куток! Противагою краси до його потворності буде Флобер, якого я взагалі (марні запевнення!) мріяв сам вкласти в Твої руки.

Так, а тепер прожогом спати, слово Тобі відправлено, Твої думки до мене перетягнуто, я задоволений.

Ти не дуже змучилася писати мені, кохана? Один Твій рядок дає мені таку втіху, скільки і п’ятьом моїм не до снаги дати.

Франц

10.01.1913

Перш за все, улюблена, припини себе картати за те, що мало мені пишеш! При тому, що часу в тебе обмаль, пишеш Ти мені багато, надто багато.

І якщо Ти, як останнім часом, зумієш зберегти чудову регулярність щоденних листів, то у всьому, що стосується нашого листування, мені нічого буде бажати, бо ж інші бажання – або зараз, або взагалі – нездійсненні, то, значить, усе гаразд, нехай не так щоб аж-аж. Те, що я сідаю зараз до столу писати Тобі, ледве встигнувши перемовитися з родичами, тоді як раніше цьому завжди передувало моє писання і я, отже, коли брав заради Тебе перо в руки, перебував – чи в щасті, чи в своєму нещасті – на іншому, вищому щаблі, – мені це якось заважає. Але це недовго триватиме, в понеділок, думаю, я вже знову почну писати, безліч історій, кохана, викалатують свої марші в моїй голові.

При цьому іноді мене просто кандзюбить од горя, чому, втім, є безліч всіляких причин. І пов’язана з переживанням цих двох заручин – Макса і моєї сестри – не найменша. Сьогодні в ліжку я скаржився Тобі на ці заручини в великій промові, яка, безсумнівно, здалася б Тобі дуже обґрунтованою, тільки я зараз, напевно, вже не відтворю всіх необхідних доказів, а тому краще залишу цей замір. Якби Ти знала, як я промовляю в ліжку, коли до Тебе звертаюся! Лежачи на спині, ногами упершись в валик, яким безмовним солов’єм розливаюсь я про себе в ім’я найдорожчої своєї слухачки! У нас такі різні таланти! Я великий оратор в ліжку, а Ти велика мастачка писати в ліжку листи. Як Тобі це взагалі вдається? Ти ще жодного разу мені про це не роз- повідала.

Жодними із цих заручин я незадоволений, при тому що заручинам Макса я навіть вельми сприяв своєю – можливо, навіть вирішальною – порадою; а проти заручин сестри, принаймні, ніколи не заперечував. До того ж я поганий оракул і нікудишній знавець людей, як свідчить шлюб моєї заміжньої сестри [Еллі], заручини якої викликали у мені такий само невтишимий жаль, в той час як сестра, колись незграбно повільна, вічно всім незадоволена, трохи – вкрай образлива істота, тепер в шлюбі буквально розцвіла від щастя над своїми двома діточками[11]. А проте, не можу не довіряти своєму знанню людей, адже факти самі по собі його не переконують, мабуть, воно приховує в собі якусь глибшу правоту, і виходить, що я, довіряючи їй, під виглядом свого нібито знання людей, плекаю звичайнісіньку, тільки зашкарублу в своїй упертості дурість. І потім – чому, власне, я страждаю від цих заручин таким дивним чином, немов цієї миті і безпосередньо мене спіткало нещастя, тоді як будь-яке передчуття може відноситися тільки до майбутнього, тоді як головні учасники, всупереч їхнім власним очікуванням (може, якраз ця несподіванка мені і скребе по серцю?), щасливі, тоді як, нарешті, сам я безпосередньо і особисто до всіх цих весільних справ і приготувань майже непричетний. (Вчора ввечері мій майбутній зять без будь-якої злості, без найменшого натяку на мою жахливу байдужість, просто жартома кинув мені: «Добрий вечір, Франце! Як справи? Що пишуть з дому?» Знав би він, скільки в його словах істинного сенсу!)

Але ні, я все-таки причетний, обидві родини, за моїми відчуттями, на мене налягають, а сім’я зятя так і геть мимоволі впирається в мою власну. – Ні, сьогодні краще більше не писатиму, якось виходить непереконливо, може, загалом Ти і відчуваєш, що я маю на увазі, але в деталях, а це якраз найважливіше, зі своєї далечини, на жаль, не зро- зумієш.

Зараз, коли Ти читаєш цього листа, я, можливо, в своєму старому фраку, в потрісканих лакових туфлях, в смішному циліндрі, занадто тісному на мене, і з напрочуд блідим обличчям[12] (мені тепер так довго не вдається заснути), як читець Талмуду пліч-о-пліч з чарівною, приємною, елегантною, а головне, вкрай уважною й скромною своєю кузиною їду до храму, де й відбудеться весілля у всій своїй неймовірній урочистості, яка завжди мене бентежить, адже в житті єврейства, принаймні у нас, релігійні церемонії давно звелися лише до весіль і похоронів, завдяки чому обидва ці ритуали настільки заступили собою всі інші, що буквально ловиш на собі докірливі погляди зникомої віри.

На добраніч, кохана моя. Який же я радий, що хоча б одна Твоя неділя, поза всякими сумнівами, випаде спокійніша за мою. Цікаво, щось цього разу не забуде зауважити Твоя матінка, вручаючи Тобі цього листа?

Франц

Я ще раз перечитав Твого листа, і що деякі речі викликала в мене неабияку цікавість, то ставлю Тобі наступні питання:

1. Що означає ось це: з медальйоном я ще не все залагодила?

2. У родині яких добрих знайомих Ти була? Бог знає, чого воно так, але прізвища все мені прояснюють.

3. Як пройшло сімейне купання? Тут, на жаль, я повинен придушити в собі репліку – вона стосується мого вигляду в купальні, моєї худорби. (Так і бути, ось вона: Тобі доводилося прокидатися в холодному поту від жаху?) У купальні я скидаюся на хлопчика-сироту. Пам’ятаю, щоправда, це вже дуже давно було, ми жили в дачному містечку на Ельбі, літо випало спекотне, і купання в річці давало незрівнянну втіху. Але купальня була мацюня, чоловіки і жінки купалися всі упереміш, навіть не пам’ятаю точно, скільки було роздягалень, дві або одна, але дачне товариство того літа взагалі підібралося веселісіньке, і з таких дрібниць, по-моєму, небагато собі робило. Окрім мене. З жінками я іноді ще наважувався там з’являтися, але рідко, здебільшого – при тому що купатися, зрозуміло, поривало мене неймовірно і невпинно – я, наче бездомний пес, тинявся найвужчими стежками прибережних схилів, годинами виглядаючи, коли ж маленька купальня нарешті звільниться і я зможу нею скористатися. Як же проклинав я припізнілих дачників, які зненацька знову заповнювали купальню, вже зовсім було спорожнілу, з якими стогонами волав до неба, коли раптом вдаряла гроза і воднораз забирала у мене будь-яку надію скупатись! Як правило, зайти в воду мені вдавалося тільки над вечір, коли ставало прохолодно і таку втіху купання вже не давало. І лише іноді, діставши щось на кшталт сонячного удару, я, як очманілий, кидався в саму гущу купальників. І, зрозуміло, спокійно купався і грав разом з іншими, ніхто і не думав перейматися якимось хлопчиськом, але сам я повірити в це не міг.

4. Про Твого батька я при нагоді хотів би почути ще більше.

Слухай, вже знову так пізно! А я ще нічого «веселенького» не наготував для весільної вечері і, що найстрашніше, не можу і не зможу наготувати.

Франц

12.01.1913

Тільки-но, кохана, я ламав собі голову, сподіваючись, якщо вже нічого іншого не можу, придумати хоча б три фрази для привітання весільних гостей. Нарешті я їх придумав, вони безнадійні. Дали б мені виголосити промову проти гостей, її мені і готувати б не довелося, слова потекли б самі, штовхаючись і переганяючи одне одне, і я насмілюся припустити, що вигнав би більшість гостей із зали навіть не лайкою, а сумлінним висловленням своїх справжніх жахливих почуттів. Утім, наразі я рокований на те, щоб вигнати самого себе: це не я, а хтось інший сидітиме там за столом, вставатиме, вимовляти три завчених фрази і підніматиме келих, все це виконає якась тінь мого сумного образу.

Але я не надто хотів писати це Тобі, я насправді пишу Тобі із страху. Вислухай! Чи нема у вчорашньому моєму листі чогось, що могло б Тобі заважати, дошкулити чи навіть образити? Думка про це мене душить. І я точно не знаю, бо зараз, коли я пишу не для себе, я відчуваю, ніби пустив з рук мірку, яку прикладаєш до всього цього. Можливо, у становищі нема нічого кепського, хоча писав я це у поганому настрої, і тепер усе здається мені грубим і холодним і безжальним і нахабним одночасно. У кожнім разі надішли мені свого листа, кохана, щоб заспокоїти мене, але ні, не надсилай його у відповідь. О, тепер я не знаю, чого хочу; в які умови я потрапив! Довго ж мені доведеться дряпатися, перш ніж я знову вийду. Якби ж то я мав Твою відповідь на останній лист, який Ти отримала у неділю, і якоїсь миті, можливо, навіть гніваючись на мене, встала з ліжка! Якщо Ти сердишся на мене, кохана, вибач – у моєму теперішньому стані не соромно благати про співчуття, мій стан – це ганьба, – якщо Ти вже пробачила мене, прийми цей лист як пізнє вибачення, якщо Ти взагалі не знайдеш жодної провини з мого боку, то смійся з мене, годі буде знайти щось приємніше для мене.

Франц

Миле зауваження моєї найменшої сестри: як Ти знаєш, вона дуже мене любить, вважає, що все, що я кажу, роблю чи маю на увазі, неодмінно добре, проте вирізняється такою кмітливістю, що може трохи покпити з мене, а водночас, звісно, і з себе (хай там як, а вона завжди на моєму боці). Зараз я, безсумнівно, і, мабуть, засмучений через весілля, тому сестра, якщо брати її ставлення до мене загалом, віддає, мабуть, належне цьому смуткові, коли, звичайно, вона може бодай на дрібку його відчути. Сьогодні ж увечері наша шапарка ударилася в сльози, складаючи речі для Валлі (яка виходить заміж), через що і Валлі розрюмсалася. Так вона і зайшла до вітальні, зі сльозами на очах; варто було Оттлі (це та найменша сестра) побачити її мокрі очі, як вона вигукнула: «Вона розумна, вона теж плаче!» Говорилося це напівжартома і напівсерйозно, і означало, певно, те, що сльози до ладу, бо ж вони передають мої почуття, і тому Валлі, мабуть, розумна, якщо робить щось згідно з моїми і її власними почуттями.

А тепер час мені на боковеньку, не хочу завтра все проспати.

Спочатку я мало не злякався людини з Каїру. Він, звичайно, добрий німець, але я уздрів, як він, мов араб, крутиться біля тебе у порожній конторі, а за ним пурхає, як метелик, якесь простирадло. Як би прислужилося мені своє місце за Твоїм столом! Краще бути нічним сторожем на своїй фабриці, ніж ген-ген коханцем, як я.

12.01.1913

Улюблене дитя моє, все позаду, сподіванки на кращі часи замріли на обрії, в будинку відносний мир і спокій. Іноді мені здається, я ладен пожертвувати чим завгодно, навіть власною сестрою, аби позбутися всіх цих чужих людей в будинку. Зрозуміло, Ти не повинна думати, та, сподіваюся, і не думаєш, що почуття це бодай якось співвідноситься з дійсністю, але саме почуття незнищенне.

Я отримав Твій лист, листівку і фотокартки в самий розпал весільних урочистостей, якраз коли ми шикувалися для весільної ходи, мені здалося на мить, ніби Ти стиснула мою руку.

Ах, кохана, Твої фотографії – яка ж це солодка мука! На всіх зображена кохана, жодна на іншу не схожа, і всі захоплюють з неймовірною силою. На цих знімках Ти знову схожа на ту маленьку дівчинку з найпершої картки, яку Ти мені прислала. Як спокійно Ти сидиш, ліва рука, хоч вона і гуляща, все одно є недоторканною, бо Тобі диктують щось дуже замислене. Витончена світлина на випадок, коли б Ти хотіла викликати в когось бажання негайно поцілувати Тебе в губи. Це в твоєму бюро Тебе сфотографували? І в чому різниця між різними мундштуками у апаратів? Або це фотографії для рекламних цілей? Може, навіть для листівок? Але ж ні ж?

Кохана, чого б Ти тільки не сказала, якби попостежила за мною під час весілля! Себто взагалі все пройшло зовсім так, як я і припускав, а єдиною несподіванкою свята виявилося те, що воно все ж і справді скінчилось. Але що я знову буду в такому засушеному, понурому стані, набагато перевершуючи з погляду сумного вигляду найпохмурішого з гостей, – цього я ніяк не очікував; подібні стани, думав я про себе, назавжди пішли для мене в легендарне минуле. І ось вони знову тут, свіженькі, як в перший день довгої низки нескінченних днів. І тільки після, забігши ненадовго в кафе і прогледівши в газетах чотири речі Домьє[13] («М’ясник», «Концерт», «Критики», «Колекціонер»), я потроху так-сяк отямився.

Франц

13.01.1913

Так, значить, Ти на мене не розсердилася, улюблена моя Феліціє, через недільного листа, та ще й пожертвувала заради мене частиною свого післяобіднього сну, якого Ти, до смерті втомлена, так потребуєш. Але сон хоч, принаймні, був міцний і добрий? Однак Ти геть уже не катаєшся на ковзанах? Не гуляєш? І часу на читання у Тебе, звичайно, теж немає. Раніше, поки Ти не знала мене, цієї людини, що живе виключно завдяки Твоїм листам і Твоїми листами, у Тебе, напевно, був зовсім не такий розпорядок дня. Скажи мені що-небудь про це, кохана, але тільки правду! І про численні журнали, які згадані в найпершому Твоєму листі і які Ти, як і раніше, отримуєш, Ти мені досі так нічого і не сказала.

Нічого надокладь про весілля в подробицях я краще не писатиму, інакше довелося б описувати нових родичів і їхніх друзів, це занадто відкине мене назад, в недавній, і так насилу пережитий час. Кузину мою звати Марта, у неї багато чеснот, одна з яких – невибагливість, якою щедро користувався я один. Мої батьки (не можу встояти перед спокусою і скажу тут: «мої бідолашні батьки») з нагоди весілля були дуже щасливі, незважаючи на шалену суму, яку їм, згнітивши серце, за це свято довелося викласти. Зазвичай мій батько по обіді вмощується в крісло-гойдалку, щоб поспати ненадовго, а потому знову чимчикує до крамниці – лягати після їжі йому через його серцеву недугу категорично не можна. Ось і сьогодні він сів у крісло-гойдалку, і я вже думав, що він заснув (а я саме обідав), аж раптом він, вже засинаючи, каже: «Хтось мені сказав, що наша Валлі у весільній фаті вчора була викапана княгиня». Але сказав по-чеськи, і стільки захоплення, любові і ніжності, скільки злилося в чеському слові «Kněžna», що німецькому «Fürstin» було до нього як до неба, воно ж цілком настроєно на розмах і на розкіш.

Зауваження мого зятя Ти, кохана, зрозуміла не цілком правильно. Якби існувала для нього бодай найменша можливість мати на оці Твої листи, тоді, звичайно, відому зловмисність його жарту не довелося б заперечувати. Але саме він про Твої листи, зрозуміло, зовсім не знає, і такий натяк з його боку повністю виключений. Єдиний натяк, який міг би тут критися, хоча не було і його, це той, що я так мало приділяю уваги сім’ї, немов живу десь на чужині і з сім’єю лише листуюся. Про мою ж справжню домівку він, звичайно, знати не знає[14].

Франц

14.01.1913

Кохана, за роботою час промайнув швидко, вже знову так пізно, і мені завжди близько другої ночі згадується той китайський вчений[15]. На жаль, на жаль, не подруга мене будить, а тільки лист, якого я хочу їй написати. Якось Ти написала, що хотіла б сидіти поруч зі мною, коли я пишу; уяви собі, я б тоді не зміг писати (у мене і зараз якось не особливо виходить), геть не зміг би. Писати – це ж розкриватися до самого дна; навіть крайньої відвертості і самовіддачі, допустимої в спілкуванні між людьми, такої, коли, здається, ось-ось втратиш себе, чого люди, поки вони при здоровому глузді, зазвичай намагаються уникати, бо жити, поки живий, хоче кожен, – навіть такої відвертості і самовіддачі для письменства свідомо геть обмаль. Усе, що з цієї поверхневої площини ти переносиш в письменство – якщо вже інакше не виходить і глибші джерела в тобі мовчать, – усе це ніщо і піде на пропасть тієї самої миті, коли більш справжнє почуття похитне в тобі цю першу, поверхневу оболонку. Ось чому жодної самотності не вистачить, коли пишеш, і будь-якої тиші мало, коли пишеш, і ніяка ніч не буває досить темна. Ось чому і ніякого часу ніколи не вистачає, бо дороги свої довгі, збитися з них легко, і часом такий страх підступить, що, забувши всі потяги і спокуси, хочеться повернути і бігти назад (втіха, за яку потім щоразу приймаєш тяжку кару), – як з несподіваним поцілунком, випадково зірваним із жаданих вуст! Я часто думаю, що найкращим способом життя для мене було б, якби мене замкнули з пером, папером і лампою в найдальшому приміщенні довгого підвалу. Їжу хай би мені приносили і ставили від моєї кімнати якнайдалі, на вході в підвал. Похід за їжею, в халаті, повз усі підвальні склепіння, був би єдиною моєю прогулянкою. Потім я вертав би за стіл, довго, зі смаком їв і знову брався б писати. Ах, що б я тоді понаписував! З яких глибин би черпав! Без зусиль! Бо вища зосередженість вже не вимагає зусиль. Правда, довго б це, напевно, не протривало, і за першої ж, навіть в такому стані все одно неминучої невдачі я вкинувся б у грандіозне, чудове безумство. Що скажеш, кохана? Не цурайся підвального жителя!

Франц

15.01.1913

Сьогоднішній день закінчиться вже відносно скоро, але я і лягти хочу теж скоро, бо ж за вчорашню, часом навіть хорошу роботу мені весь день довелося розплачуватися головними болями (до речі, ці головні болі – досягнення останніх двох місяців, якщо взагалі не нового, 1913 року) і поганим сном, який тріщить од кошмарів. А добре писати бодай два вечори поспіль мені вже давно не вдавалося. Яким же нерівним місивом писанини буде він, цей мій роман! І яка пекельна, якщо взагалі здійсненна, буде ця робота – вдихнути хоча б видимість життя в дохлі його шматки! І скільки залишиться в ньому несправжнього тільки тому, що вчасно не прийшла підмога з глибин.

Вчора про щось я забув запитати, хоча від думок у голові роїлося. Чи означає те, що Ти пишеш у неділю увечері, що вдень Тобі боліла спина і Ти недобре почувалася? Навіть у неділю, коли Ти могла відпочити, Тобі нездужалося? І та ж таки моя здорова дівчинка? І це моя розважлива дівчинка, яка цілу неділю (з Твого листа так здається) проводить вдома і в тітки, замість вийти на чудове зимове повітря. Напиши мені про це, кохана, і то пиши чисту правду! Раз по раз я чую, як Твоя мати лається: «Зведеш ти себе зі світу!» Але якщо вона має на увазі лише писання – а в цьому контексті вона має на увазі хіба що писання – то вона помиляється. Мені досить п’яти рядків моєї коханої – скажи це матусі, щоб заспокоїти, коли опівдні вона лягає спати, – п’ять рядків – це прохання неабияке, але зі світу це не зводить. Звичайно, коли кохана пише довгі листи! Але це не моя вина, матусю, через це і я спересердя лаюся. Але, можливо, мати має на увазі не писання – тоді, звичайно, мені нема що сказати у відповідь.

Колись Ти пообіцяла, що скажеш мені, чому Ти не можеш відмовитися від роботи у професора або принаймні не можеш її якось скоротити. Як Ти взагалі потрапила до професора?

Про мого зятя я Тобі ще напишу, про Макса теж, про Льові теж, мені, врешті-решт, абсолютно байдуже, про кого писати, аби лишень вірити, що кожним написаним словом я торкаюся до Тебе, кохана. «Таємне кохання» у нас не грають[16], зате наш новий кенар просто зараз, серед ночі, хоч його і накривають, раптом затягнув щось сумовите.

Франц

16.01.1913

Пишу вже зараз, бо хто знає, коли і наскільки засмученим я повернуся додому сьогодні ввечері. Тільки уяви собі, сьогодні ввечері – я вже місяць з тривогою цього чекав – не залишаюся вдома. Мене вже зараз гризе сумління, і я буду задоволений, якщо воно бодай на чверть години залишить мене сьогодні в спокої. Річ у тому, що Бубер виступає з доповіддю про єврейський міф[17]. Втім, сам Бубер ні в життя не витягнув би мене з моєї світлиці, я його вже чув, він справляє на мене швидше занудне враження, що б він не говорив, завжди чогось бракує… (Зрозуміло, він багато знає, китайські історії…) – (Не було під рукою бібулки, і я, чекаючи, поки сторінка просохне, читав в «Education», яке саме переді мною лежить, сторінки з 600-ї по 602-гу. Боже ти мій! прочитай це, кохана, ні, Ти тільки прочитай! «Elle avoua qu’elle désirait faire un tour à son bras, dans les reus»[18]. Який образ! А прокреслені сторінки, кохана, аж ніяк не означають ночі, коли у нього не було сил. Навпаки, це саме ті сторінки, в які він заглиблювався цілком, просто щезаючи з людських очей. І навіть у третьому, чистовому рукописі, як Ти можеш побачити з додатку, йому ще випадало це нескінченне щастя.) – Продовжую в інших дужках: (так ось, він, Бубер, видав «Китайські духовні і любовні історії»[19], які, наскільки я їх знаю, просто розкішні.) Але після Бубера читає Айзольт[20], заради неї я і йду. Ти її вже слухала? Я бачив її Офелію і в ролі Віри в «Ім’ярек»[21]. Її вигляд і голос мене просто-таки підкорили. Ймовірно, я взагалі з’явлюся туди вже тільки по буберовій доповіді.

Авжеж, кохана, зауваження в моєму недільному листі. Воно ні до чого, я мушу його згадати ще раз. Воно дуже зле, чи не так? Ні, Ти в цьому зовсім не унікальна. Скажи, як могло з кимось статися таке? Кохана, я прошу Тебе ще раз, даруй мені, кажи все, не залишай у собі ані краплі жовчі на мене, скажи мені ще раз виразно, що Ти пробачила, скропи зауваження чорнилом і напиши мені, що це сталося. Я полегшено зітхну. Який чорт водив тоді моєю рукою!

Уявляєш, Феліціє, вже початок на четверту ночі! Багато бачив, дещо чув, але нічого такого, що б вартувало доброго сну. На добраніч, кохана моя. Як спокійно Ти спиш, а Твій суджений тим часом бозна в якій далині вештається. Подобаються Тобі такі картки, як-от ті, що доклав? Та голяка у кутку на світлині – Оттла.

Франц

[На берегах] Фото мені треба назад, я його вкрав у Оттли.

17.01.1913

Тільки що, кохана, вперше за значний проміжок часу знову чудово посидів за читанням. Ти в житті не здогадаєшся, що я читав і що так мене потішило. Старий річний комплект «Gartenlaube»[22], ще за 1863 рік. Не те щоб я читав щось конкретне, просто повільно перегорнув 200 сторінок, розглядаючи ілюстрації (через дорожнечу відтворення тоді ще рідкісні) і лише де-не де читаючи, коли траплялося щось надто цікаве. Мене раз у раз тягне в минулі часи, і насолода пізнавати людські стосунки й образ думок в уже закінченому, віджилому, проте ще абсолютно зрозумілому вигляді (Господи, 1863 рік, це ж якихось 50 років тому!), проте вже не будучи в стані пережити їх по-справжньому, в подробицях, знизу і наче зсередини, це є насолода грати ними на свій розсуд і по своїй уподобі, – ця суперечлива насолода для мене неймовірно заманлива. Я раз у раз читаю старі газети і журнали. А потім – ця стара добра, зворушлива, вся ще завмерла в очікуванні Німеччина середини минулого століття! Тісний маленький світ, близькість сусідства, яку кожен відчуває до кожного, видавці до передплатників, письменники до читачів, читачі до великих авторів (Уланда, Жан Поля, Зойме, Рюккерта, «Барди і браміни Німеччини»[23]).

Сьогодні я нічого не писав, і варто було мені відкласти книгу, як зараз же на мене налягла невпевненість, яка ступає у слід неписанню, наче його злий дух. Тільки добрий дух міг би його відігнати, і йому довелося б бути геть близько коло мене і вставити своє слово, яке мало неабияку вагу, що втрата вечора, коли я нічого не писав (а отже, нічого поганого), не минеться даремно (як воно є насправді, але мусять бути якісь уста, що посміхнуться на ці рядки у неділю вранці і що їм я в усьому вірю), і чи не втрачу я, бува, свою здатність писати, у всій її сумнівності, через один невикористаний вечір, як я дрижу від всеосяжного страху, сидячи дуже самотньо за своїм столом (у опалюваній вітальні, хазяєчко!). Я був надто стомлений, щоб писати (насправді не надто стомлений, але боявся дуже стомитися, ну, як-не-як вже перша ночі), вчора я дістався домівки лише о 3-й ночі, але й тоді мені не засиналось, і ще п’ять годин у моєму страшенно гострому вусі невинно дзвеніло. Але завтра буде новий, хоч і давно передбачуваний клопіт, бо завтра ввечері я їду – авжеж, їй-бо – до театру. Так втіхи ступають в слід одна одній, але потім усе надовго уривається. У театрі я не був, мабуть, із рік і ще рік не піду, але завтра показують російський балет[24]. Я бачив це два роки тому і мріяв про це кілька місяців, надто про геть непогамовну танцюристку Едуардову[25]. Зараз вона не приїздить, певно, вирішили, що вона лише неповнолітня панянка, не приїздить і велика Карсавіна[26], вона на зло мені хвора, але й без того буде багато. Якось Ти згадала російський балет у листі, мабуть, у конторі дійшло до якихось суперечок про російський балет. Що це було? А як з тим танцем танго, який Ти танцюєш? Він узагалі так зветься? Це щось мексиканське? Чому немає зображення цього танцю? Кращий танець, ніж у росіян, і прекрасніший танець, аніж його втілено в тих чи тих фігурах окремих танцюристок, тут і там, я бачив лише в Далькрозе[27]. Ти бачила, як його школа танцює в Берліні? Танцює вона там частенько, я думаю.

Однак що це я тут мішаюся межи танцівниці, замість йти спати, але перш, Феліціє, ласкаво пригорнути Твою голову до свого серця, якому Ти потрібна набагато більше, ніж Ти, напевно, думаєш. Мені стільки всього ще треба Тобі сказати і відповісти, але непомірність і вага сказаного перевершують навіть справжню віддаль між нами, а і те і інше зовні видається нездоланним…

Як щодо того, щось подумалося мені, якби вручаючи цього листа, Твоя матуся, на її превеликий подив, сказала б щось приязне. Але це, певно, як схотіти печеної криги, лист не заслуговує на приязнь, він, може, і не дає Тобі жодного зиску, попри те, що тільки одного цього в усьому світі й прагне, і йому слід тішитися, що він може лягти Тобі в руки.

Франц

Щойно, надписуючи адреси, я помилково вписав замість Твого номера будинку свій власний, і сім порожніх стільців у нашій вітальні зиркнули на мене.

Як це накажеш розуміти? Твоя мати сидить увечері у вітальні, поки Твій батько читає в спальні? Що Твоя мати робить сама у вітальні?

І ще дещо. У Тебе, напевно, влітку інші урядові години, ніж взимку, коли Ти пишеш, що в п’ятницю після обіду ходиш влітку в храм? (Сам я ось уже за кілька років в храмі був тільки двічі – на весіллях моїх сестер.) Я думав, щодо мишей Ти жартуєш. А вони і справді у вас водяться? Бідолашне дитя!

19.01.1913

Неділя, по обіді, в недобрий час.

Ні, кохана, так, як у передостанньому листі, Ти не повинна мені писати. Щоправда, сьогоднішнім листом Ти все це перекреслила, але ж вчорашній уже тут, у мене перед очима, і я вже 24 години ношу його в собі. Хіба Ти не знаєш, як я такі речі мимоволі читатиму? Хіба Ти не знаєш, який я слабкий і нещасливий і залежу від хвилинних перепадів настрою? А вже зараз, коли я ось уже четвертий день для себе нічого не пишу, і поготів! Ти, звичайно, відчуваєш усе це, кохана, інакше я не міг би відчувати в Тобі таку близьку душу, але все одно мушу Тобі зараз написати ось що – коли вчора я прочитав Твій лист, я сказав собі: «Ось бачиш, тут прямо так і написано – навіть в очах Феліції, яка, звичайно ж, ставиться до тебе куди краще, ніж інші, навіть в її очах тобі бракує надійності і впевненості в собі. Але якщо навіть її ти не влаштовуєш, кого ти взагалі можеш влаштувати? Але ж те, що ти їй написав і на що вона так тобі відповідає, і справді йшло від самого серця. Тобі й справді місце в підвалі[28], хоч тобі і здається сьогодні, що навіть підвал тобі вже не допоможе. А Феліція, отже, цю необхідність не усвідомлює? Не може усвідомити? Хіба не знає вона, на яку прірву всього ти не здатен? І хіба не знає вона, що якщо ти живеш у підвалі, то цей підвал безумовно належить і їй теж? (Хоча, безсумнівно, доводиться визнати, що саме підвал, і нічого, крім підвалу, – це і справді вельми сумне майно.) Кохана, рідна моя, невже Ти всього цього не знаєш? Але тоді, кохана, які муки я на Тебе накличу, навіть якщо все у нас буде настільки добре, як іноді сниться? І що краще буде, то більші будуть страждання. Чи маю я право на це піти? Навіть якщо голос самозбереження мені наказує? Часом неможливість захлюпує можливість, наче хвиля.

І не варто, кохана, недооцінювати стійкість тієї китаянки[29]. До раннього ранку – не пам’ятаю вже точно, чи вказано у вірші час, – вона не спала на своєму ложі, настирливе світло настільної лампи не давало їй спати, але вона була спокійна, може, і намагалася силою погляду відвернути уваги вченого від книги, але цей сумний і такий відданий їй чоловік поглядів її не помічав, і тільки сам Бог знає, з яких таких сумних причин не помічав – з причин, над якими він був невладний, але які всі разом і в цьому сенсі були пов’язані з нею і віддані тільки їй. Зрештою вона не стрималась і відібрала таки у нього лампу, що врешті-решт було абсолютно правильно – і для здоров’я корисно, і для занять, треба сподіватися, не шкідливо, і для любові сприятливо, і хороший вірш за собою потягнуло, але в загалом і в цілому це було всього лише самооблудою тієї жінки.

Кохана, візьми мене до себе, тримай мене, але не обманюй, день на день у мене не припадає, тому усвідом – чистої радості Ти ніколи від мене не отримаєш, зате чистого страждання скільки завгодно, але, попри це, – не жени мене геть. Мене пов’язує з Тобою не тільки любов, любов – це було б занадто мало, любов починається, приходить, проходить і приходить знову, а ось ця необхідність, якою я, немов гаками, вп’явся в усе Твоє єство, вона залишається. Так сиди ж і Ти, кохана, залишся! І листи, такі, як позавчора, більше не пиши.

Цими днями, починаючи з вечора четверга, я так і не дістався до свого роману, і сьогодні вже не доберуся. По обіді я маю зустрітися з Максом і з Верфелем, якому вже завтра знову їхати в Ляйпциґ. Цей юнак з кожною дниною мені дедалі симпатичніший. Вчора я і з Бубером переговорив, в особистому спілкуванні він і свіжий, і простий, і значний, і, здається, не має нічого спільного зі своїми млявими писаннями. Нарешті, росіяни вчора ввечері були просто чудові. Цей Ніжинський і ця Кякшт[30] – воістину двоє бездоганних людей, бездоганних в серцевині свого мистецтва, від них, як і від усіх подібних людей, виходить неймовірне самовладання.

Але як би там не було, із завтрашнього вечора і вже надовго я з дому ні ногою. Хтозна, може, саме ці мої швендяння збентежили спокій моєї коханої. Якраз в той приблизно час, коли Ти писала свій лист, я був у компанії, що зібралася після доповіді навколо Бубера і Айзольт, і, сп’янілий оманливим задоволенням з перебування поза домом, поводився досить перебільшено і зухвало. Хоч би мені знову засісти за свою історію[31]! Тільки б кохана знову заспокоїлася і, зібравшись з духом, знову взяла на себе гніт нещасть, які я їй завдаю і який вона на хвилиночку вирішила опустити на підлогу!

Франц

Що сказала мати, передаючи лист? Що пише батько? Коли ви переселяєтеся? Згодом я відповім на Твоє запитання щодо «Споглядання». Я не писав не два дні, а лише один. Один за весь тиждень, та й годі! А Ти досі забороняєш мені сидіти у підвалі!

19.01.1913

Тепер я, моя бідолашна кохана (якщо мені погано, я кажу «бідолашна кохана», я хотів би кинутись у Тебе з усією бідою, Ти справді бідолашна кохана, Ти), повертаюся додому стомлений, як викручена ганчірка, в голові нічого, окрім цього гудіння сонливості, знову в сусідній кімнаті компанія і замість лежати, вставати в тиші опівночі, їсти, а потім написати щось хороше, вибачливе (чи потрібно за щось перепрошувати, кохана? Я ніколи не знаю і майже завжди в це вірю) геть злагідливе слово, я, бо ж іншого варіанту немає, поєднаю шум із вечерею, а потім хутко ляжу спати, по змозі, ще й десятої вечора не буде.

Ну ось, я знову знайшов у Тебе рятівний притулок. За стінкою сестра і кузина розмовляють про дітей, мати і Оттла раз у раз їх перебивають, батько, зять і чоловік кузини тнуться в карти, що супроводжується сміхом, взаємними глузами, криками, смачним ляпанням карт по столу, що його часом перериває сюсюкання батька, який таким чином зображує свого онука; над усім цим тріумфально панує щебетання кенара, він ще майже пташеня, взагалі належить Валлі, але поки живе у нас, день і ніч не розрізняючи.

Неділю я провів кепсько, незадоволений, а шум за стінкою – гідне завершення дня. Ну, а завтра знову контора, де у мене в суботу були, крім звичайних і безперестанних, ще й особливі неприємності, які завтра напевно продовжаться, щойно я туди з’явлюся. А до завтрашнього вечора ще так далеко! Кохана, як би хотів я знати подробиці про Твою роботу. (Чому, до речі, я досі не отримав рекламного проспекту? І який взагалі підсумок їхнього розсилання?) Чого, наприклад, хоче від Тебе майстер, коли тягне Тебе в фабричні цехи? З яких таких справ Тобі телефонує? Про що питають підлеглі? В яких справах і куди Ти ходиш і їздиш? Хто такий пан Гартштайн? Чи відкрився вже ваш салон диктографів на Фрідріхштрассе? Якщо ще ні, то коли Ти збираєшся закінчити його оформлення? У мене, до речі, ще одна виробнича ідея для Тебе. У готелях поряд з телефоном надавати пожильцям ще й диктограф. Не віриш? А спробуй-но! Як би я пишався, коли б моя ідея прислужилася! Я б тоді, напевно, ще 1000 ідей придумав. Та я і повинен, напевно, придумувати, якщо вже мені дозволено сидіти в Твоєму бюро. Або це так вже незвично, якщо я, просидівши цілий день з Тобою поруч, не знімаючи голову з Твого плеча, до вечора винайду яке-небудь дрібне, смішне або давно вже здійснене виробниче нововведення?

Франц

20.01.1913

При світлі дня, кохана, відстань між Прагою і Берліном така, якою вона і є насправді, однак починаючи приблизно з дев’ятої вечора вона знай розтягується і розтягується просто до безкраю. І тим не менше як раз вечорами мені легше уявити, чим Ти займаєшся. Ти вечеряєш, п’єш чай, розмовляєш з матінкою, потім, прийнявши в ліжку позу мучениці, пишеш мені, після чого, сподіваюся, спокійно засинаєш. Чай Тобі не шкідливий? Не збуджує, бува? Щовечора пити цей збудливий напій! Моє ставлення до страв і напоїв, яких сам я або взагалі ніколи, або без крайньої потреби не їм і не п’ю, зовсім не таке, як можна було б очікувати. Ніщо не викликає в мені такого інтересу, як те, коли це їдять і п’ють інші. Коли я сиджу за столом з 10 знайомими і всі навколо сьорбають чорну каву, я відчуваю щось на кшталт щастя. Навколо мене може відбуватися що завгодно: диміти м’ясо, пивні гальби передаються вервечкою, соковиті єврейські сардельки[32] (принаймні у нас в Празі вони такі на вигляд, пухкенькі такі й гладкі, як водяні щури) крає численна рідня (натягнута шкірка сардельок при надрізі видає звук, який з дитинства стоїть мені в вухах) – усе це, та й багато іншого гірше цього не викликає в мені ні найменшої огиди, навпаки, почуття неабиякої втіхи. І зрозуміло, це вже точно не зловтіха (я, до речі, і не вірю в абсолютну шкідливість шкідливої їжі, кого до цих сардельок тягне, той дурень буде, якщо не йтиме за покликом свого шлунка), швидше за спокій, повний, без найменшої заздрості, спокій при вигляді чужої обжерливості й здивоване захоплення такими фантастичними, як на мене, примхами смаку, посланим моїм близьким знайомим і родичам. Але все це не має безпосереднього стосунку до моїх побоювань, що чай, надто коли Ти, підміняючи хвору операторку фактурної машини, за день так стомлюєшся, може Тобі пошкодити, порушивши Твій сон, якого Ти так потребуєш. А так я і сам дуже люблю чай, і в опис вечірньої трапези Твоєї сестри просто пірнув з головою. Однак як все-таки щодо того, щоб Тобі замість чаю почати пити молоко, як Ти, скільки пригадую, свого часу обіцяла батькам? Від їжі в бюро теж не особливо багато зиску, як Ти сама визнаєш. А вранці і ввечері Ти нічогісінько не їси?

Ось вже дійсно дивно, що Ти купила книгу Бубера[33]. Ти взагалі регулярно купуєш книги – або як заманеться, та ще й такі дорогі? Я знаю її тільки з докладної рецензії, де було безліч цитат. Насилу уявляю собі, як це може нагадувати Казанову. Ти ще й пишеш про «його» манеру, але це ж найпевніше переклади? Або це теж авторські переробки, через які я всі його добірки легенд[34] терпіти не можу.

Так, Верфель цілий місяць був тут. Красень і ледар, який він є, він на місяць перевалився з Ляйпциґа до нас в Прагу. Був у нього тут і публічний виступ. Але якраз напередодні весілля, коли я вважав за краще, якби мене поховали живцем, аніж виходити з дому.

Мені приємно, що Тобі сподобалась Оттла. Правда Твоя, вона здоровуля, вона походить із батьківської родини, що народжує сильних велетнів. Інша гола жінка – Валлі, Ти її, мабуть, не впізнала. А тепер на добраніч, кохана. Пізно вже. Кенар за моєю спиною заливається сумно й невпинно.

Франц

[Штамп Товариства страхування від нещасних випадків]

21.01.1913

Кохана, від щирого серця дякую Тобі за Твій лист. Я, хоч і без особливої причини, вже геть засумував. Адже я ж найнерішучіша людина з усіх, кого я знаю, і якщо б вже не покохав Тебе одного разу раз і назавжди, то неодмінно і надто покохав би за те, що Тебе навіть така нерішучість не лякає. Приклад з Твоєї тіткою Кларою сьогодні дуже навіть доречний, авжеж, я такий або десь такий. Ось тільки я таки не тітка, щоб від мене подібне терпіти. Сьогодні з самого ранку, ще перш ніж встати, я по неспокійному сну був у такій печалі, що від туги хотілося не стільки навіть викинутися з вікна (для такої туги навіть це було б занадто життєрадісно), скільки з нього вихлюпнути.

Зате тепер у мене Твій лист, в зв’язку з чим, кохана, похапцем пропоную Тобі: нумо більше з жодного приводу одне на одного не ображатись, адже ми обоє – люди безвідповідальні. Відстань між нами велика, подолання її болісне, інколи й сил бракує і в першу мить не вдається зібратися. Додати сюди мою натуру, якої відомі тільки три стани: підбадьоритися, занепасти духом і тихо хиріти. Чергуванням цих трьох можливостей моє життя і вичерпується. Бідна, гідна захоплення кохана, яка наважується лізти в таке болото. Оглядаючи тридцять років свого життя, можу сказати тільки: я належу Тобі цілком.

Франц

22.01.1913

Моя бідна кохана, якщо вже китайський віршик[35] набув для нас такої великої ваги, спитаю Тебе ще про одну річ. Чи звернула Ти увагу на те, що йдеться саме про подругу вченого, а не про його дружину, хоча цей вчений – напевно вже літня людина, тим часом як і те й інше, вченість і вік, здається, життю з подругою суперечать. Однак поет, який безоглядно прагнув до ситуації абсолютно завершеної, через цю недостовірність переступив. Може, тому й переступив, що недостовірності давав перевагу над неможливістю? А навіть якщо це не так, то, може, він боявся, що подібне протиставлення вченого і його дружини позбавить вірш будь-якої життєрадісності і нічого, крім співчуття до дружини, у читача не викликатиме? Справи подруги, врешті-решт, не такі вже й погані: цього разу лампа все-таки згасне, не так вже й довго вона мучилася, і веселощів у неї, схоже, наразі подостатком. А що якби це була дружина, і дана ніч була б не однією якоюсь випадковою ніччю, а типовим прикладом усіх ночей і тоді вже не тільки ночей, але усього спільного життя, життя, що все було б одним суцільним боєм за лампу? У якого читача вистачило б духу тут посміхнутися? Подруга у вірші не права, бо ж цього разу бере гору, і нічого іншого, крім як взяти гору цього разу, вона і не прагне; але що вона вродлива і хоче взяти гору лише цього разу, а з одного разу ніякого вченого переконати неможливо, то навіть найсуворіший читач їй це подарує. Натомість дружина мала б рацію завжди, і це було б вже не перемогою, а існуванням, способом життя, якого вона б вимагала і якого вчений над своїми книгами дати їй не в силах, хоча він, можливо, тільки про людське око до своїх книг припадає, а насправді дні і ночі ні про що інше думати не може, крім як про свою дружину, яку кохає понад усе на світі, але любить саме цю свою вроджену неміч. Подруга в цій ситуації погляд має гостріший, аніж дружина, вона не повністю загрузла в подібному способі життя, вона в ньому пливе і голову тримає над водою. Зате дружина, вірніше те бідне, нещасне створіння, на яке вона перетворилася, бореться немов наосліп; того, що у неї перед очима, вона не бачить, там, де перед нею стіна, вона в глибині душі все ще сподівається побачити натягнутий канат, під яким вона коли-небудь спровориться і проповзе. Принаймні, так усе це виглядає в шлюбі моїх батьків, хоча тут діють зовсім інші причини, ніж в китайському вірші.

До речі, аж ніяк не кожен китайський вірш[36] у моїй колекції такий прихильний до вченого, як цей, і тільки в подібних, швидше у до нього приязних віршах він зветься «вченим», в інших же його називають «домосидою». І тоді йому протиставляється «безстрашний мандрівник», герой воїн, загартований в боях з небезпечними верховинцями. Такого героя чекає вдома дружина, нехай і в тривозі, зате з його появою щаслива, вони дивляться одне одному в очі саме як вірні, яким знову випало щастя любити один одного, тут немає місця косим поглядам, які подруга, невільниця доброти і причепливості свого серця, кидає на вченого, а крім того, героя чекають ще діти, що висипають звідусіль і юрбою оточують батька-поворотця, в той час як житло «домосиди» порожнє, дітей там немає.

Кохана, який жахливий вірш, ніколи б не подумав. Може, з тією ж легкістю, з якою він ось так розкривається, можна через нього і переступити, в житті людському багато рівнів, око бачить тільки одну можливість, а в серці вони зібрані всі. Ти що думаєш, кохана?

Франц

[Штамп Товариства страхування від нещасних випадків]

22.01.1913

Знову два листи, кохана, Тобі не страшно? Або Ти забула, що після періодів по два листи в день ми обоє, їй-бо, мертві від утоми. Якщо, звичайно, не допустити, що ми вже зараз не вмремо, і треба радіти, що ніхто нас не бачить, такі ми хороші! Куди, до речі, подівся Твій вчорашній обід, я марно шукав його між рядків. Якщо Ти його пропустила, це буде просто жахливо! Список ваших нових рекламних пропозицій, звичайно ж, прийшли! Обов’язково! На все, що Ти його особисто скомпонувала, я б із жадібністю накинувся. Невже цей список не подобається? Значить, доведеться нам з Тобою гарненько його відгамселити. Ось постривай, сьогодні ввечері (зараз вже не встигаю) я опишу Тобі чергове нововведення, яке розбуркає[37] нове життя в Твоєму підприємстві. Прощай, кохана, біжу на обід і вимагаю від Тебе того ж таки.

Франц

23.01.1913

Вже дуже пізно, кохана, і все одно я вирушаю спати, до пуття цього не заслуговуючи. Та й спати я по-справжньому не буду, швидше за все бачитиму сни. Як, наприклад, учора, коли уві сні я біг чи до мосту, чи до парапету набережної, схопив там два телефонних слухових ріжка, які чомусь валялися на перилах, притиснув їх до вух і вимагав ні більше ні менше, як почути новини про «Понтус», а з апарата замість відповіді було чутно лише сумний спів, потужний, але без слів, і гуркіт моря. І я начебто розумію, що людським голосам через цю звукову завісу не пробитися, але знай слухаю і не йду.

Роман уже днів три посувається зовсім мало, і навіть це мале пишеться зі здібностями, які надаються хіба що до коління дров, утім, такої вправності і на кілочка дров не вистачить, щонайбільше на картярство. Що ж, я сам останнім часом (це я не в докір, а на втіху собі) за ноги витягав себе з письменництва, тепер треба знову впинатися в нього головою.

Кохана, Ти плачеш? Знаєш, що це означає? Це означає, що Ти через мене впадаєш у розпач? Це правда? Ні, люба, не треба. Ти вже навчена досвідом і знаєш, що у мене все йде по колу. В одному і тому ж, незмінно повертаному місці я спотикаюся і скрикую. Не підскакуй до мене (Ти взагалі читаєш моє письмо? Хоча це трохи запізніле питання), не лякайся, я вже знову випростуюся – настільки, наскільки це взагалі мені до снаги. Не плач, кохана! Я і так дізнався б, що Ти плакала, навіть якби Ти мені не написала, адже я мордую Тебе, як індіанець свого ворога, може, ще й вчорашнім своїм листом мордував. Зглянься, кохана, зглянься! Може, в глибині душі Ти думаєш, кохана, що я, з однієї тільки любові до Тебе, міг би приборкати свої примхи. Так, але звідки Тобі, кохана, знати, що я цього не намагався, причому з усіх своїх, щоправда, сміховинних сил?

То що ж – йти мені спати або все-таки спершу описати Тобі мої нові винаходи? Ні, все-таки напишу про них, бо з їх запровадженням шкода змарнувати навіть добу. Ти тільки подивись, яких я і тут досяг успіхів. Насамперед я пропонував Тобі відкрити музичний салон, і з’ясовується, що в Берліні вже кілька років таких існує навіть два. (А ось те, що, як Ти пишеш, в кожному більш-менш великому місті такий салон є, це вже й справді нетактовність.) Потім я дав Тобі пораду щодо готелів, яка, як з’ясовується, по-перше, кепська, а по-друге, застаріла. Але спроби її втілити робилися, як-не-як, всього півроку тому; в такому випадку сьогоднішні мої поради, можливо, втілені в життя всього чверть року тому, тож я поступово наближаюся до сучасності.

До речі, з приводу готелів я б не опускав руки, а коли б я був ревним підприємцем, зараз, за півроку, вдався б до нової спроби. Адже окремі готелі таки диктограф придбали? Думаю, не так уже й нерозумно було б надати деяким готелям диктограф даром і тим самим спонукати інших їх купити. З погляду конкуренції готелі-бо взагалі страх які ревниві. Отже, ось мої нові ідеї.

1. Обладнати спеціальне друкарницьке бюро, де все, що ти надиктував на диктограф фірми «Ліндстрем», за собівартість (а спочатку, можливо, навіть і трохи нижче собівартості) передруковується на машинці. Все можна ще більше здешевити за рахунок співпраці з якою-небудь фабрикою друкарських машинок, яка з конкурентних і рекламних цілей поставить обладнання на вигідних умовах.

2. Сконструювати диктограф (постаршинуй, кохана, над майстрами!), який би починав запис тільки після того, як в нього кинуть монетку. Встановити подібні диктографи всюди, де зараз стоять автомати, мутоскопи[38] тощо. На кожному з таких диктографів, як на поштових скриньках, поміщається повідомлення із зазначенням годин, коли надиктоване, вже в друкованому вигляді, здається на пошту. Я вже прямо бачу маленькі автомобільчики фірми «Lindström A.-G.», які ганяють містом, збираючи списані валики і замінюючи їх на свіжі.

3. За погодженням з Імперською поштою такі ж диктографи встановлюються на всіх великих поштових відділеннях.

4. Крім того, подібні ж апарати встановлюються всюди, де у людей є час і може з’явитися потреба писати, але немає потрібних для цього спокою і комфорту, як-от: у залізничних вагонах, на кораблях, на цепелінах, в трамваях (якщо в них їздиш до професора). У своєму опитуванні готелів чи не забула Ти про готелі в дачних місцях і на курортах, де підприємці, знемагаючи від ділового свербіння, просто братимуть ваші диктографи в облогу?

5. Винаходиться засіб зв’язку між телефоном і диктографом, що само по собі вже звичайно, не повинно бути занадто складно. Упевнений, Ти післязавтра скажеш мені, що це вже зроблено. Ця новинка набула б величезного значення для редакцій, кореспондентських бюро тощо. Складніше, хоча, напевно, теж можливо, з’єднання грамофона і телефону. Складніше тому, що грамофон взагалі зрозуміти неможливо, а диктограф теж не попросиш говорити чіткіше. До того ж зв’язок між грамофоном і телефоном не мав би такого великого і загального значення, і тільки для людей на зразок мене, які телефону бояться, це було б великим полегшенням. Втім, люди на кшталт мене і грамофона теж бояться, отже, їм уже нічим не допоможеш. А взагалі кумедно уявити, як в Берліні до телефону підходить диктограф, у Празі – грамофон, і вони ведуть між собою милу розмову. Але, кохана, винайти засіб зв’язку між диктографом і телефоном треба кров з носа.

Слухай, вже знову так пізно! Я заради Твого підприємства ночами не сплю. Відповідай детально, не треба відразу, інакше ідеї мене переповнюватимуть. І не два листи на день, кохана! І як слід обідай! І не хвилюйся! Не плач! Не впадай у розпач! Подумай про мене: от же дурень, але дурість його в кожнім разі висить у повітрі! А тепер і справді «на добраніч» – і поцілунок, знемагає і безпорадний від любові

Франц

24.01.1913

Нічого, нічого, цілий нескінченний день нічого. До 11-ї я раз на чверть години мчу коридором, зазираю всім в руки, нічого. Тоді, думаю, напевно, вдома, прибігаю додому – і там теж нічого. І це саме в той час, коли наш човен злегка похитнувся, з моєї вини, зрозуміло, Ти, моя до смерті замучена, кохана дівчинко.

Що означає Твоє мовчання? Що щось недобре? Ти, яка, як мені здавалося, така близька мені, цілу добу самохіть живеш там у Берліні, а я нічого про Тебе не знаю. Який хоч це був день? Востаннє Ти мені писала у вівторок опівдні. Увечері Ти не могла, дарма, в середу вдень Ти не могла, пусте, але вже потім Ти напишеш, будь ласка, прошу Тебе, Ти напишеш (я шлю благання в минуле), в середу ввечері Ти обов’язково напишеш, і завтра вранці з першою ж поштою я отримаю Твій лист і прочитаю, що Ти не надумала мене кинути, навіть якщо Ти не людину в мені виявила, а, як можна зробити висновок з деяких моїх листів, хворого, геть озвірілого бовдура.

Іноді я думаю, яке, мабуть, хибне уявлення у Твоїх прибічних, у малих, у панянки Лінднер, у матінки Твоєї, про наше листування. Вони-то, напевно, вважають, що в Празі у Феліції який-небудь славний вірний хлопець, який пише їй тільки хороші й ласкаві листи, день у день, як Феліція на те і заслуговує і як воно, по суті, нікого б і не здивувало. І жоден із них не знає, що зробив би Феліції велику послугу, якби незадовго до її приходу він здогадався трохи прохилити вікно і легким порухом руки відправити лист на вулицю.

В тому і відмінність між нами, Феліціє. Якщо мені погано (а я майже радий, що останнім часом мені весь час погано, так мені й треба), то це тільки моя вина; б’ють мене – винен, б’ю я – теж винен, але у Тебе, Феліціє, у Тебе де знайти бодай тінь провини?

Сьогодні нічого не написав, був у Макса, він мене листовно просив прийти, а потім усно корив мене за те, що ми стаємо чужими, з моєї вини, зрозуміло, через мій спосіб життя, я, мовляв, тільки раз на тиждень до нього приходжу, а коли приходжу, вигляд у мене такий, ніби мене щойно дрібушками вирвали з найглибшого сну. Що мені робити? Я намагаюсь утримати час зубами, а у мене його все одно виривають. В суботу мені знову йти до Макса. У ньому з’явилося щось подружнє, непідвладне примхам настроїв, щось, попри всі страждання і занепокоєння, поверхнево радісне. – Кохана, аби Ти завтра з’явилася мені в цій страшній конторі!

Франц

Ніч з 24-го на 25 січня 1913 р.

Такою розлюченою я Тебе не бачив, як через цю тітку Клару. Яка Ти гарна! Як я Тебе люблю! Тітка Клара, звичайно, баба дивна, і що вона навчена таких думок, їй, мабуть, важко залишити дочку в провінційному театрі. Я не знайомий з Твоїм братом, бо не був на весіллі Софі, можливо, не тому, що я не встиг (часу я не мав тільки, коли мене просили зробити щось інше, але в іншому випадку я знав, що не дам собі ради з невдачею і надлишком часу), але лише з тієї простої причини, що я боявся незнайомих людей. Утім, я стояв біля входу в храм і згодом дізнався, що дівчина, з якою ходив Отто Брод і про яку нічого не пригадую, окрім того, що у неї була незвичайна неоковирна шапка, напхом напхана білими квітами, і вона величалася, наче якась актриса. Шкода, що я не був на тому весіллі! Я, можливо, розмовляв з вашим братом, і, звичайно, навіть під час найнезначнішої розмови сталося б щось, про що я пам’ятаю сьогодні, і це можна було б сприймати як передбачення того значення, яке Ти, невідома сестра, отримала за мене. Знаки знай з’являються, все наповнене знаками, але ми їх помічаємо лише тоді, коли на них натрапляємо.

Ви добре захищаєте свою їжу (коли я вранці вперше прочитав лист, мені здалося, що я усмак кусаю Твої так гарно намащені скибочки і з’їдаю їх, і, можливо, сьорбаю легкий чай з лимоном, яким я колись наквашувався), але Ти не уласкавлюєш мене, кохана. Якщо я дозволяю вам ковбаски, холодні закуски тощо, через мою велику любов до вас і через те, що така переміна не здається мені гарною, доброю чи корисною, то чаю я люблю пити багато, надто ж регулярно. І Ти теж захищаєш його, як усі люди захищають отруту, до якої звикли: Ти кажеш, що чай не такий уже міцний, як Ти відповіла б своїй мамі, – коли, передаючи цього листа, вона називає наше листування Твоїм крахом, – що Ти легко його переносиш. Але чи не помиляєшся Ти на чаї? (Про листування я не кажу, бо цю отруту, якщо вона має бути такою, я маю влити в Тебе, тут я собі з цим не годен дати раду.) Пий його, можливо, трохи рідше. Але, щоправда, потім я чую, як Твоя мама запитує: «Що це знов за новина?» – і більше не наважується радити. Гарної неділі! І трохи відпочинку!

Франц

Зараз я закінчив листа, це вже досить пізно, але я повинен іще дещо сказати. Перш за все звинувачення в тому, що Ти не довірила мені покликати Твою сестру. Я з гордістю почав читати згаданий фрагмент листа, і робився чимраз менше і менше, що далі я читав. У наступному листі я дізнався, що надії у мене немає і що замовлення вже виконано. Як же Ти можеш мене стидати? Хіба Ти не знаєш, що думка про те, що Ти можеш щось зробити для себе, може наділити мене дотепністю і що я забезпечив би відправлення швидко та ідеально? Втіха від того, що можна зробити Тобі послугу, вдесятеро перевищила б усі зусилля.

Звичайно, я дуже хотів би побачити світлину маленької, але я також повинен знати, з ким я живу в медальйоні і що це за людинка, яка має таке право на Твої цілунки.

Пошта знову пожартувала зі мною. Твій лист у середу, який Ти писала в стоматолога, прийшов у контору лише у четвер в другій половині дня, а отримав я його, проклинаючи і щасливий, лише в п’ятницю вранці.

Ще одне, перш ніж попрощатися: ти насправді ведеш щоденник? Марне питання, у Тебе ж зараз нема часу. А вела Ти такий? Як довго? Колись Ти згадувала запис, де Ти розказувала, як закохалася до нестями у 15 років. Однак згодом мови про це не було.

Але справді на добраніч. Листуватися було б дуже приємно, якби не природна потреба в кінці листа, як і наприкінці розмови, – глянути як слід іншому в очі.

Тільки уяви, тепер я мушу написати ще листа другові. Але я хочу нашкрябати його так, щоб ніхто не вчитав.

Останнє рішення: я взагалі не пишу листа та йду спати.

Франц

Ти надсилаєш мені так мало газетних вирізок, отож я знову надішлю Тобі таку гарну. Чи не загубила Ти, бува, газетну вирізку про беатифікацію 22 негритянських юнаків з Уґанди[39]?

26.01.1913

Що з Тобою, кохана? Що тягне вештатися вуличками? Чи справді Ти та дівчинка з сьогоднішньої фотографії, що посміхається не вельми скупо і не надто щедро, а точно так, щоб у будь-якій біді на неї можна було поглянути і заспокоїтись. І Ти плачеш? Облиш! Ти стверджуєш, що завадила мені, а це всього лише не що інше, як моя неміч знову прорвалася, все та ж, яку ти, бідолаха, не раз уже на собі зазнала і, боюся, ще не раз звідаєш. Але скажи мені абсолютно відверто, як змінилося Твоє життя, відколи Ти мене знаєш, а ще скажи точно і вже в наступному ж листі, коли Ти, перш ніж я своїми листами став доводити Тебе до сліз, востаннє плакала, – окремі випадки на кшталт досади на дурнуватих тітоньок або подорожників, яких варто відлупцювати, і т. п., зрозуміло, не беруться до уваги. Але що таке було в п’ятницю? Що таке там було? Невже в листі моєму знайшлися якісь приховані тортури, про які я сам відати не відаю? Або це якийсь з колишніх листів тільки зараз, заднім числом і в поганому сенсі, так подіяв? Або, може, зовсім не в мені причина? Тоді в кому або чому? Перевтома? Чи не така Ти дівчинка, щоб без абсолютно визначеної, наразі актуальної причини так замішатися. Кохана, так скажи ж! Уяви, що Ти говориш з собою!

Мій роман! Учора ввечері я оголосив свою повну перед ним капітуляцію. Він розповзається в мене під руками, я більше його не утримую, сподіваюся, хоч не пишу нічого такого, що було б вже зовсім поза зв’язком зі мною, проте останнім часом він дуже розпустився, фальш полізла і аж ніяк не відходить, якщо і далі так працюватиму, ризикую занапастити всю справу, а тому краще поки що його залишити. Крім того, ось уже тиждень я сплю, як вартовий на посту, раз у раз здригаючись і прокидаючись. Головні болі стали регулярною і звичною оказією, а дрібні, з різних приводів, напади нервозності дошкуляють безперестанку. Словом, я абсолютно кидаю писати і маю намір для початку тільки тиждень, насправді ж, можливо, набагато довше відпочивати, і більше нічого. Вчора ввечері нічого не писав і спав вже незрівнянно краще. Знати б, що і Ти теж відпочиваєш, і мій спокій був би мені ще миліший.

Що це за гарне, так легко пошите плаття, в якому Ти на знімку, і чим воно закінчується? Як Ти стоїш на цьому фото – або Ти сидиш? Правої руки взагалі немає. А блискуча дрібничка – чи це, бува, не медальйон? – але який сенс від фотографії, на ній Ти он свіженька, щічки круглі, очі ясні, тобто така, якою Твоя мати І я разом з нею хочемо Тебе бачити, а насправді Ти допізна не можеш заснути в своєму ліжку і хлипаєш.

Про книгу «Жінки в житті Наполеона»[40] я вже чув. Подібного складу творам я ніколи не вельми довіряю, навіть якщо у мене поряд з настирливим бажанням їх прочитати знаходиться ще і час на це. Всі такі дослідження неминуче живуть перебільшеннями. Зрозуміло, Наполеону до жінок було куди менше діла, ніж це думається спостерігачеві, якого виключне й тривале вивчення фігури Наполеона повільно, але вірно підносило над усіма звичайними знаннями людської натури і взагалі життєвим досвідом. Колись мені довелося читати протокол медичного розтину тіла Наполеона, в якому його стриманість щодо жінок згадується побіжно, але в доброму зв’язку, як факт загальновідомий. Про те ж – за всієї начебто суперечності – кажуть як жалобна палкість його любовних листів до Жозефіни, так і грубість його висловлювань на сексуальні теми.

Чому Ти вважаєш, що у нас з Максом негаразди? Ми з ним, скільки один одного знаємо – по-моєму, вже років із десять, – ніколи не сварилися. Зрозуміло, гойданню улягають і такі відносини, як і все людське, особливо якщо до цього якимось боком причетний я. Тим-то по відношенню до себе мені за ці роки багато в чому є собі дорікнути, на ньому ж, натомість, мабуть, жодної провини немає. Але про це мені треба буде детально написати Тобі іншим разом. Не сьогодні, сьогодні я не зможу зобразити це як слід.

Франц

Тільки що, о четвертій пополудні, принесли від Тебе листа експресом. Кохана, люба, не переймайся даремно! Я завжди відчуваю себе в десять разів краще, ніж пишу про себе, так уже у мене перо повзе, та й годі! Які такі жахи я там знову про себе склав; сама бачиш, який я прегарний письменник, хотів свою дівчинку заспокоїти, а сам тільки більше її розхвилював. Біда зі мною, навіть на поцілунок я не заслуговую.

Франц

27.01.1913

Довго сидів над листами Геббеля[41], і ось вже пізно. Це була людина, яка вміла виносити страждання і висловлювати правду саме тому, що внутрішньо почувалася цілісною й врівноваженою. Жодна риса в його зовнішності не розпливається, він не тремтить, але ж при цьому він з тридцяти років жив між двома жінками, на дві сім’ї, в обох сім’ях ховав померлих. Щоб він не починав, щоразу кожну свою справу він міг почати словами: «Якщо сумління чисте – перевірка чину…». Наскільки ж я далекий від таких людей! А якби я бодай раз вирішив повірити у ці муки сумління, мені довелося б все життя провести в розгляданні докорів цього серця. Ось я і вважаю за краще відвертатися, ні про які перевірки знати не хочу і, лише коли недобрі підозри щодо того, що відбувається за моєю спиною, стають занадто великі, трохи зіщулююся.

Зрозуміло, через це я завжди на всій причині, в тому числі і в моїх відносинах з Максом. З любові, слабкості, малодушності, а також з багатьох інших, почасти нез’ясованих причин я не завжди був чесний до нього, в дрібних речах часто-густо, але навіть і у великих не завжди. – Але мені неприємно писати про це, не можу, кохана, не сьогодні, не сердься і постарайся зрозуміти.

Однак перейматися нашими обопільними стосунками у Тебе немає ні найменших причин, бачила б Ти, як вчора ввечері ми з ним сміялися, ми були вдвох в кафе, його дружба до мене незмінна, та й моя до нього, хіба що центр ваги цієї дружби лежить в мені одному, і я один знаю, коли він хитається, і стражданням, яке випаде мені одному, я почасти приглушаю провину, яка теж мені одному дістається. Зауваження Макса, щодо якого я Тобі писав і яке Тебе так стривожило, було кинуто мимохідь, як це взагалі йому властиво – міркувати про багато чого, що не має до нього ніякого стосунку, без особливих роздумів і почуття відповідальності. Ти недостатньо добре його знаєш, і мою перебільшену, неприборкану манеру письма знаєш недостатньо, ось і лякаєшся. Ет, наказали б мені завданий мною переляк розвіяти поцілунками!

Франц

28.01.1913

Як хочеться, кохана, щоб Ти зараз була тут (дивне, звичайно, запрошення, північ давно минула), ми б провели разом чудовий, тихий вечір, такий тихий, аж Тобі врешті-решт стало б навіть трішки моторошно. Бідна кохана, скажи, як це – коли ось так люблять? Нічого б я не хотів – тільки міцно тримати за руки і відчувати, що Ти поруч. Скромне бажання? Але навіть воно не проб’є ніч і даль між нами.

Дуже дякую за каталог рекламних пропозицій. І це він не сподобався Неббле? І у вас не знайдеться ноги, щоб дати йому доброго копняка? Я наразі не до кінця все прочитав; іпохондрія, якої ваша майбутня клієнтура, зрозуміло, не страждає, відлякує мене від такого дрібного шрифту, однак я вже встиг помітити, що зі своєю пропозицією об’єднати телефон з диктографом – а я цілими днями так нею пишався! – я знову запізнився. Виходить, це вже є і не знаходить найширшого застосування? Але для важливих, записуваних болісно точно телефонних перемовин банків, агентств і т. д., де все вирішує точність нотації, а часто і присутність свідків, диктограф, як на мене, просто необхідний. Один слуховий ріжок тримав би службовець, інший під’єднувався б до диктографа – і ось вам незаперечне свідчення, та ще власним голосом говорить. Наочність і привабливість каталогу, на мій погляд, можна було б ще більше посилити, підкріпивши його прикладеним листком, в якому замовники групувалися б з урахуванням особливостей їхніх підприємств, і до кожної групи давався б короткий огляд, для яких цілей на їхніх підприємствах можуть надаватися диктографи. Проте загалом це і в такому вигляді просто чудово, і я насилу стримую бажання розцілувати Тебе за цей каталог з такою силою, що Ти б ще пошкодувала про зроблене. Але передбачити подібні наслідки Ти не могла, а вже дирекція тим більше…

Вчора хотів написати Тобі, який я радий, що Ти написала Софі. Я хочу незрівнянно дошкуляти їй проханнями від ваших історій, але, звичайно, такими тонкими й хитрими, як і слід чекати при моїй великій майстерності та практиці розмови. А якщо це інакше, чи не погано, що я тебе люблю? Не так сміливо запитав!

Франц

29.01.1913

Знову повертаюся до Тебе, кохана, від листів Геббеля. Не знаю, як люди звичайних занять, поглинені звичайними життєвими турботами, читають подібні листи, де людина здіймається з пробуджених творчістю глибин своєї істоти, навіть у безсиллі своєму відкриває нам свою душу нестримним потоком шалених зізнань, – я і справді відчуваю його (хоча мені, якщо порівнювати речі тверезо, далеко до нього, як найменшому місяцю до сонця) геть близенько, він виливається скаргами, сховавши мені в шию, він сам, пальцями, торкається моїх слабкостей, а іноді, вряди-годи, захоплює мене за собою, немов ми з ним друзі.

Окремо ж описати його впливи на мене, вивести одне з іншого я не можу, життя в такому розрідженому повітрі мені не до снаги, я вислизаю зі справжньої боротьби, щоб заспокоїтися шляхом споглядання цілого. Моєму мисленню притаманні неймовірно вузькі межі – відчувати в підсумках розвиток, який їм передував, я можу; проте виконати весь шлях від підсумку до результату або крок за кроком вивести з підсумку попередній розвиток мені не дано. Я ніби падаю на речі згори вниз і розглядати їх встигаю лише в безладді свого падіння.

Геббель ж мислить зовсім прямо, без найменших вивертів, в які так хочеться часом сховатися зі своїм відчаєм. Він мислить не тільки з властивою йому з ранньої юності природною силою (адже освіта у нього було зовсім випадкова, якої він сяк-так нахапався), але і з якоюсь особливою, спочатку йому притаманною і аж геть близькою до прямолінійності методичністю. Коли я намагаюся точніше уявити собі ходи його думки, добрий, людське вплив на мене його листів тут же зникає і він просто мене розтоптує.

За сьогоднішній Твій лист, кохана, особливе Тобі спасибі. Одному Богу відомо, з якими труднощами Ти його писала, але ж написала, і я, йдучи зі служби, обмацував у кишені списаний напередодні Твоєю рукою аркуш, міг тримати і пестити його в руках, міг милуватися ним. Уяви собі, я тут навіть шоколаду з’їв, зрозуміло повільно, недовірливо і лякливо, але спокуса якнайбільше долучитися до Твого існування і до Твоєї втіхи була занадто великою. Та мені це і не зашкодило, бо все, що від Тебе виходить (в цьому Ти зовсім не те, що я), добре, миле і зашкодити не може.

Франц

30.01.1913

В ряду всього нового, що я пізнав і пережив з минулого літа, очевидно, стоїть тепер і те, що я нарешті і навіть з лишком здобувся на здатність застуджуватись, як усі інші смертні. І застуджуюся без будь-яких видимих причин, попри всю загартованість своєї тисячократно розтертої шкіри. Може, мені гарячого чаю бракує, яким, на мою (тепер, після всіх застуд, вже не авторитетну) думку, так надмірно збадьорюється моя кохана? Знаєш, були часи, коли я навіть у власній нездатності застудитися вбачав важливу ознаку мого чимраз стрімкішого згасання – в самому факті цього згасання я не сумнівався ніколи. Я казав собі (нездатність застудитися була лише одним із багатьох симптомів): ось так, мало помалу, я і випадаю з людської спільноти; я пильно стежив за всім, що могло б послужити доказом; у першій-ліпшій дрібниці я зазнавав невдачі; не кожне побоювання підтверджувалося, але будь-яка надія обманювала; з ким би і про яку б нісенітницю я не говорив, варто було співрозмовнику лише глянути трішки скрива, і я вже почувався знедоленим і не знав, якими силами мені повернути до себе його обличчя, утримати на собі його погляд. Одного разу мені вдалося навіть Макса, людину, таким настроям начисто чужу, майже зовсім переконати в тому, що справи мої дедалі гірші і що ніхто, хоч як він мене любив, як би близько до мене ні сідав, як би проникливо і підбадьорливо в очі мені ні заглядав і скільки б мене ні обіймав (останнє, щоправда, скоріше від відчаю, ніж від любові), – ніхто не годен мене врятувати. Мене треба покинути на самого себе, воно і мені так краще, і терпляче зносити мою присутність, наскільки це взагалі в людських силах. Ми тоді вдвох з ним вибралися в Добжіховіц, красиве місце неподалік від Праги, де вирішено було і заночувати. З обіду задощило, геть скам’янілий, я лежав на кушетці в кімнаті Макса (ми взяли дві кімнати, бо я маю спати в кімнаті тільки один, Ти, може, вирішиш, що ця примха ще й ознака мужності, але це тільки побоювання, що розшифровується приблизно ось як: коли ти один, з тобою нічого не станеться – точно так само, як не можна, наприклад, лежачи на підлозі, впасти), заснути не міг, а й розплющувати очі теж не хотілося, щоб не заважати Максові, який, сидячи за столом, почав і завершив свою новелу «Чешка» (яку Ти потім, можливо, читала у «Berliner Tageblatt»), так я і лежав із заплющеними очима, сумно слухав дощ, який з особливою ретельністю порощив по дерев’яному даху і дерев’яній терасі, і не міг дочекатися, коли ж Макс нарешті закінчить свою історію (яку, до речі, він писав як божевільний, перо по паперу так і літало), щоб мені встати і злегка потягнутися, – ні з якою іншою, втім, метою, окрім як, прислухавшись до себе, знову відчути бажання плюхнути на ту ж таки канапу і далі тупо на ній вилежуватися. Так я прожив багато років і, якщо обернутися і придивитися пильніше, – нескінченно багато днів. Твою руку, кохана, щоб швидше настала така ж нескінченність прекрасних днів! Твою гарну, добру руку, яку я все ніяк не наважуюсь схопити.

Франц

31.01.1913

Кохана, не побивайся так і не старайся писати мені більше, ніж Тобі без перешкод дозволяє Твій час, я ж хочу бути твоїм добрим духом, а не твоїм мучителем. Рядок привіту і запевнення, що Ти про мене пам’ятаєш, – в такі часи мені цього цілком достатньо. Чи не перевантажують все-таки Тебе на службі – тепер ось поряд з операторкою фактурної машини і панянкою Ґросман ще і третя дівчина захворіла, роботу якої на Тебе звалили? Час уже б і дирекції збагнути, що це занадто.

Наскільки ж мені легше живеться, ніж Тобі, а чи принаймні могло б житися! Ти, коли б у Тебе було стільки вільного часу, як у мене, взялася б вести життя здорове й корисне, на втіху собі і всім прибічним. Та Ти і зараз живеш не інакше, хоч і прив’язана до без чверті восьмої вечора і без обіду – це жахливо! – до своєї контори. Я ж, по суті, нічого не роблю, людей з такими примхами, примхами, які до того ж впливають на їхню роботу, взагалі не варто було б тримати на службі, Ти б тільки головою похитала, якби побачила, як я, наприклад, сьогодні у себе в конторі працював. У мене на столі звалено сила-силенна найрізноманітніших старих паперів – щоправда, вже не так багато, як якийсь час тому, відтоді все-таки видався тиждень помірно пристойної роботи, – але сьогодні мені насамперед треба було дописати загалом швидше черговий і мало кому потрібний звіт для міністерства, розпочатий ще вчора. Виявилося, це геть не на мене, в голову зовсім нічого не йшло, до того ж в конторі сьогодні був канцелярський аврал, на який мені довелося віддати і свого машиніста переписувача, тож я особисто сів за машинку, відчуваючи, що створений тільки для одного – так і сидіти, склавши руки. У такі дні навіть друкарська машинка втрачає здатність писати, і, скільки ти на неї ні витріщайся, все одно вона на вигляд наче старий, давно віджилий винахід і взагалі просто залізяка. Словом, я написав близько 8 сторінок і добряче цілю на завтра: ці вісім сторінок, як нікуди не придатні, порву і весь звіт, розрахований сторінок на 20, почну спочатку. Лише зрідка, немов уста гомерівських героїв, розмикаються мої губи для диктування, і, як будь-яка скупість мови, ця здатна скінчитися замовканням назавжди. Однак життя йде, і соки, хоч і ліниво, рухаються своїм шляхом. І все це, подумай сама, при тому, що, крім роботи в конторі, я нічого більше не роблю і занедбав справи на фабриці так, що не наважуюсь на батька навіть глянути, не те що з ним заговорити. Так що, кохана, похвали мене трошки за такий чудовий спосіб життя.