Читать книгу Листи до Феліції (1913) - Франц Кафка, Guillermo Sánchez Trujillo - Страница 3

1.02.1913

Жодної звістки, кохана моя, в конторі я загадав, якщо що-небудь прийде, тут же надіслати, але нічого не прийшло. Вчора було два листи, от би вони розподілилися на вчора і сьогодні! Але я не переймаюсь; а якщо Ти через таке побиваєшся, як останнім часом, можеш спокійно один день пропустити, я міцно зберігаю Тебе в своїй душі і, як і раніше, Тебе пам’ятаю.

Я все ще застуджений – вірніше, власне навіть не застуджений, але відчуваю весь час, можливо здебільшого тільки від іпохондрії, якийсь неприємний холод по всій спині, немов на мене, куди б я не повернувся і де б не стояв, спрямована цівка холодної води. Ось і зараз, коли пишу, теж – просто чортівня якась.

У подібному стані ніщо не здатне потішити людину сильніше, ніж лист з такими непомірними претензіями, який я отримав сьогодні від Штьоссля. Він і про книгу мою [Споглядання] відгукується, але з таким нерозумінням, що на якусь мить я навіть подумав, може, книга моя і справді хороша, якщо вже вона такого проникливого і досвідченого літератора здатна підбити на помилки, які щодо книг я вважав взагалі немислимими, хіба що по відношенню до живих людей – живих і тому багатозначних. Єдиним поясненням залишається, що книгу він прочитав побіжно або місцями або (що, втім, при тому відчутті правдивості і надійності, яке в будь-якому слові і жесті навіює весь його вигляд, малоймовірно) не читав зовсім. Переписую для Тебе відповідне місце, бо ж письмо у нього геть нечітке, і навіть якщо Ти після багатьох зусиль вирішиш, що все розібрала, напевно багато прочитаєш невірно. Він пише: «Вашу книгу, так само вдалу як внутрішньо, так і зовні, я прочитав відразу ж і залпом, вельми потішившись легкою і проникливою вивіреністю цих маленьких пам’ятників короткою, але великою миттєвістю. За всім відчувається якийсь особливо доречний, так би мовити, розчинений у глибині душі гумор – точно, якби доб- ре виспавшись вночі, прийнявши освіжаючу ванну й одягнувшись у все чисте, ви зустріли ясний сонячний день в радісному очікуванні і з почуттям невимовної бадьорості повсьому тілі. Гумор прекрасного внутрішнього самопочуття. А де ж краще передумови для автора, нема прекраснішої за нього заруки, ніж цей найчистіший душевний настрій його перших речей». До цього міркування залишається тільки додати – я прогавив зробити це із самого початку, – що загалом книга йому не подобається, що при мінливості його вдачі легко було передбачити. До речі, лист цей якнайкраще поєднується з сьогодні надрукованою, надміру хвальною рецензією[42], де сказано, що в книзі безроздільно панує скорбота.

Сьогодні ввечері прийшла Софі [Фрідманн], якби у мене не було цієї залитої холодним потом спини і «гумору мого власного доброго стану», я б хотів зійти з нею з потяга. Якби у мене не було жодних новин від Вас, я б бачив кілька очей, які бачили Вас тижнями, Ваше ім’я, безумовно, було б згадано, і якби вся справа звелася до короткої поїздки на електриці, було б добре. Але на наступному тижні я хочу її осадити, і якщо я не чув від Вас про Ваше перебування у Вроцлаві, незважаючи на обіцянки, я хочу змусити її поговорити. Кохана, який це замінник для Вас? Я приймаю чутки, промови, згадки, спогади замість Ваших, і так це й залишається.

Щоб не залишати Тебе одну з Твоїми судовими позовами, я в понеділок теж їду на суд, знову в Ляйтмеріці. До чого ж не хочеться! Але цього разу хоч ніякій моїй історії ця поїздка не завадить. Але я б вважав за краще, зробивши невеликого гака через Берлін, податися на справжній південь, куди в неділю пополудні їдуть Макс з дружиною. Тільки як таке влаштувати?

Франц

Мати, сьогодні добре слово![43]

2.02.1913

Щойно – вперше після недавнього післяполудневого листа – сів за стіл. Котра година? (Відповідь напишу на наступній сторінці, як це роблять у дешевих романах, приберігаючи там для читача черговий жах.) Всю другу половину дня провів з Верфелем, вечір з Максом, виснажений втомою і гнітючими болями в голові, які сьогодні підбираються до потилиці, спати ліг тільки о восьмій. Зрозуміло, в сусідній кімнаті вже був звичний веселий шум, який, щойно мені вдавалося занурити в сон свою втому, з тим більшим азартом мене звідти висмикував. Проте в такій напрочуд мінливій мішанині між дрімотою, сном, мріями і безсумнівним неспання я провалявся в ліжку досі і піднявся тільки потім, щоб написати, кохана, Тобі і ще накидати дещо для роману, що зі страшною силою насунуло на мене, поки я лежав у ліжку, хоч я подібних уривчастих осяянь майбутніх подій швидше боюся, ніж їм довіряю. Вечеря, підібрана як виняток бездоганно (що за її складності зробити аж ніяк не легко), чекала мене на столі, але я вирішив її не їсти, прибравши. Ось уже кілька днів з шлунком моїм, як і з усім організмом, щось негаразд, і я намагаюся напоумити його голодуванням. Сьогодні, наприклад, я їв тільки в обід. Згадую про це лише для того, щоб будь-яку дрібницю, від якої я очікую успіху, пред’явити світлу Твоїх улюблених очей.

Верфель читав мені свої нові вірші, як і раніше, поза сумнівом, що йдуть із глибин його неймовірного хисту. Як же здіймається такий-от вірш, несучи і породжуючи свій фінал вже в самому своєму початку, в безперервному внутрішньому розвитку, що падає на тебе потоком, – а ти, скоцюбившись на канапі, тільки очима кліпаєш! Цей хлопчик ще погарнішав, а читає з неймовірним, шаленим натиском (проти одноманітності якого я, втім, маю деякі заперечення)! Все, що він коли-небудь написав, він пам’ятає і, читаючи, схоже, готовий себе на шматки рвати, так запалює вогонь натхнення це важке тіло, ці масивні груди, ці пухкі щоки. У лютому він читатиме в Берліні, Ти обов’язково сходи. Зрозуміло, і про Тебе (хоч і без згадки імені) була мова, та й як я можу без Тебе прожити хоч півдня, він подарував мені «Друг людства»[44] з маленькою присвятою «незнайомці», що трішки дратує панянку Лінднер. Відішлю Тобі книгу найближчим часом – якби ще не морока з особливою упаковкою і відсиланням. Через це і «Висота почуттів» [Брода] стільки у мене пролежали, зрозуміло, це Твоя книга, я давно Тобі її обіцяв. Так само і призначений Тобі французький Флобер тижнями у мене валяється, а я знай заношуся в хмари, фантазуючи про можливі способи його пакування і відсилання.

Чи змогла Ти взагалі прочитати лист Льові, який я Тобі відіслав у неділю? Вони в неділю у Берліні грали, так принаймні я вичитав з його листа і навіть мав хитрість спеціально підкреслити для Тебе відповідне місце. Згодом я себе за цю хитрість картав і радий, що Ти підкресленого пасажу або не помітила, або з якихось інших причин в театр не пішла. Я і так досить зловживаю Твоїм мізерним вільним часом, більш ніж достатньо! Як мені розповідав Верфель, який теж з Льові зустрічався, трупа настільки сподобалася ляйпцизькому кореспонденту «Berliner Tageblatt», якомусь д-ру Пінтусу[45], якого я, до речі, теж знаю, що він навіть зібрався в «БТ» спеціально про них писати[46]. Вийшли мені, будь ласка, статтю, я цих акторів досі із задоволенням згадую.

Твоїми пропозиціями, кохана, щодо іншого розпорядку дня я скористатися не зможу. Єдино можливе – залишити все як є; якщо не витримаю – тим гірше; але я вже як-небудь витримаю. Однієї-двох годин для писання недостатньо (не кажучи вже про те, що Ти і для моїх листів Тобі часу не передбачила), десяток годин було б якраз, але оскільки це недосяжно, треба недосяжного хоча б прагнути, а не перейматися собою – я і так безбожно погано використовував останні дні для роботи, треба це переломити, мене це просто вбиває, сьогодні ось знову нічого не написав і, коли ввечері ліг, через власну втому на якийсь час впав у такий розпач, що в півсні молився, нехай мені дадуть в руки всі підвалини світу, вже я б ними струсонув! О, леле мій! Ех, кохана…