Читать книгу Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан - Страница 38

Від часу смерті Бонапарта не минуло й року. А я тільки що постукав у двері Вашинґтона, і порівняння між засновником Сполучених Штатів та французьким імператором природно виникає в моїй думці; тим паче що зараз, коли я пишу ці рядки, самого Вашинґтона також немає серед живих. Ерсілья, співак і воїн, уриває розповідь про мандри по Чилі, щоб розповісти про смерть Дідони; я ж зупиняюся на початку мого шляху по Пенсільванії, щоб порівняти Вашинґтона з Бонапартом. Я міг би відкласти це порівняння до того часу, коли описуватиму свою зустріч з Наполеоном, але якщо я зійду в могилу раніше, ніж дійду в своїй хроніці до 1814 року, то ніхто ніколи не дізнається, що я думаю про двох посланців Провидіння. Я згадую Кастельно; як і я, він був послом в Англії, як і я, працював у Лондоні над своїми записками. У самому кінці книги VII він говорить синові: «Я розповім про цю подію в книзі VIII», але восьмої книги записок Кастельно не існує: це зайвий раз доводить, що не варто нічого відкладати на потім.

Вашинґтон, на відміну від Бонапарта, не належить до породи титанів. Про нього не розповідають дивовижних легенд; йому не потрібні широкі підмостки; він не стає до бою з найумілішими полководцями і наймогутнішими монархами свого часу, не мчить з Мемфіса до Відня, з Кадіса до Москви: разом з купкою громадян він тримає оборону на нічим не знаменитій землі, у вузькому колі сімейних вогнищ. Він не здобуває перемог, що нагадують про Арбелли і Фарсал; він не скидає одні трони, щоб на їхніх уламках спорудити інші; він не наказує переказати королям, що товпляться коло його дверей:

Діяння Вашинґтона оточені мовчанням; він діє не кваплячись; він, здається, хвилюється за прийдешню свободу і боїться нашкодити їй. Цей новий герой тримає в руках не власну долю, але долю свого народу; він не дозволяє собі грати тим, що йому не належить; але яким світлом засяє з часом ця глибока смиренність! Погляньте на ліси, де виблискувала шпага Вашинґтона: що ви там бачите? Могили? Ні, цілий світ! Трофей, що його залишив Вашинґтон на полі бою, – Сполучені Штати.

Бонапарт нітрохи не схожий на статечного американця: гуркіт його битв чутно в усіх куточках нашої старої землі; його хвилює тільки власна слава; його турбує тільки власна доля. Здається, він знає наперед, що йому відпущено небагато часу, що потік, який спадає з такої висоти, швидко вичерпується; він поспішає натішитись своєю славою, як швидкоплинною юністю, і не стримує своїх поривів. За прикладом грецьких богів він хоче за чотири кроки опинитися на іншому кінці світу. Він виникає на берегах усіх морів та річок; він поспішає вписати своє ім’я в літопис усіх народів; він роздає корони своїм рідним і своїм солдатам; він поспішає спорудити пам’ятники, видати закони, здобути перемоги. Схилившись над земною кулею, він однією рукою скидає королів, другою знищує велетня революції; але, придушуючи анархію, він душить свободу і врешті-решт на своєму останньому полі бою втрачає свободу сам.

Кожен дістає по заслузі: Вашинґтон підносить націю до незалежності і, пішовши на спочив, помирає в своєму ліжку, оплакуваний співвітчизниками і пошанований народами.

Бонапарт віднімає у нації незалежність: скинутий імператор, він вирушає у вигнання на далекий острів, і настрахана земля вважає сам океан не досить надійним тюремником. Він умирає; ця новина, викарбувана на воротах палацу, перед яким оповісники завойовника стільки разів сповіщали про смерть інших людей, не зупиняє і не дивує перехожих: про що їм сумувати?

Республіка Вашинґтона живе; імперія Наполеона впала. Вашинґтон і Бонапарт вийшли з лона демократії: обидва – діти свободи, але перший залишився їй вірний, а другий її зрадив.

Вашинґтон виражав потреби, думки, знання, погляди своєї епохи; він сприяв, а не перешкоджав розвиткові умів; він прагнув того, чого мав прагнути, того, до чого він був покликаний: звідси послідовність і цілісність його творіння. Ця людина, яка нічим не вражає, бо в ній немає нічого незвичайного, поєднала своє життя із життям рідної країни: лаври його – надбання цивілізації; будівля його слави подібна до одного з тих святилищ, де б’є повноводне й невичерпне джерело.

Бонапарт міг дати спільній справі не менше користі: він правив найрозумнішою, найхоробрішою, найблискучішою нацією на землі. Яке місце посідав би він нині, якби з відвагою сполучав великодушність, якби, додавши до своїх достоїнств чесноти Вашинґтона, назвав свободу єдиною спадкоємицею своєї слави.

Але цей велетень не хотів визнавати, що його доля пов’язана з долями його співвітчизників; геній його був випестуваний новою епохою, честолюбство ж належало давнині; він не помітив, що царський вінець не вартий його чудесних звершень, що ця готична прикраса йому не личить. Він то прямував у майбутнє, то відступав у минуле, і, зважаючи на те, плив він за течією часу чи проти нього, він то вів своєю чудовою силою хвилі за собою, то розтинав їх. Люди були в його очах лише засобом панувати; його щастя жодним чином не залежало від щастя інших людей: він обіцяв дати їм волю – він закував їх у кайдани; він відгородився від них – вони від нього віддалилися. Єгипетські царі споруджували свої поховальні піраміди не серед квітучих садів, але серед безводних пісків; ці гігантські надгробки височать у пустелі, подібні до вічності: такий самий пам’ятник спорудив Бонапарт своїй славі.