Читать книгу Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан - Страница 42

Ми наближалися до Ніагари. Нам залишалося всього вісім-дев’ять льє, коли ми помітили в дубовому гаї вогнище – його розпалили декілька дикунів, що зупинилися на березі струмка, у тому місці, де збиралися розбити бівуак і ми. Ми скористалися їх приготуваннями: вичистивши коней, зробивши вечірній туалет, ми підійшли до індіанців. Схрестивши ноги по-турецьки, ми разом з ними посідали біля вогнища і стали пекти маїсові коржики. Родина складалася з двох жінок, двох грудних дітей і трьох воїнів. Зав’язалася спільна розмова, в якій я брав участь, вимовляючи окремі слова і посилено допомагаючи собі жестами; потім усі заснули тут-таки, біля багаття. Я один не спав; я сів осторонь, коло струмка, на якийсь довгий корінь.

Із-за верховіть дерев вигулькнув місяць; запашний вітерець, супроводжувач цієї королеви ночі, що прийшла до нас зі сходу, здавався її свіжим подихом. Самотнє світило повільно піднімалося по небосхилу: воно то безперешкодно рухалося вперед, то ховалося за купками хмар, подібних до засніжених вершин гірського пасма. Коли б не падіння листка, не повів вітерцю, що раптово налетів, не стогони лісової сови, навколо стояла б цілковита тиша, панував би цілковитий спокій; лише вдалині глухо ревів Ніагарський водоспад, і відлуння його, прокотившись просторами, затихало десь вдалині, за безлюдними лісами. У такі ось ночі з’явилася мені невідома муза; я засвоїв деякі з її слів, при світлі зірок я заніс їх до своєї книги, як записав би звичайний музикант ноти, продиктовані йому яким-небудь великим майстром гармонії.

Назавтра індіанці озброїлися, індіанки зібрали пожитки. Я подарував привітним тубільцям трохи пороху й кіноварі. Ми попрощалися, торкнувшись руками лоба і грудей. Воїни вигукнули дорожній клич і рушили вперед; жінки йшли слідом, несучи на спині загорнених у шкури маленьких дітей, які вертіли головами, озираючись на нас. Я проводжав очима цю вервечку, аж поки вона зникла в лісі.

Дикуни, що живуть коло Ніагарського водоспаду з англійського боку, зобов’язані охороняти кордон британської території. Ця дивовижна жандармерія, озброєна луками і стрілами, перепинила нам шлях. Мені довелося послати голландця у форт Ніагару по дозвіл на вхід у британські володіння. У мене стислося серце, бо я згадав, що раніше Франції підкорялися як Верхня, так і Нижня Канада. Мій провідник повернувся з пропуском: я зберігаю його дотепер; на ньому стоїть підпис: капітан Гордон. Чи не дивно, що я прочитав те саме англійське ім’я на дверях моєї келії в Єрусалимі? «Тринадцять паломників залишили свої імена на внутрішньому боці дверей: першого звали Шарль Ломбар, він прибув до Єрусалима в 1669 році; останнього – Джон Гордон, він побував тут у 1804 році» («Подорож з Парижа до Єрусалима»).