Читать книгу Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан - Страница 54

Лондон, квітень – вересень 1822 року

У 1792 році це був уже не той Париж, який можна було бачити у 1789 та 1790 роках; то була вже не Революція у час свого народження, то був народ, який, незважаючи на провалля, навмання сп’яніло поривався назустріч своїй долі. Натовп перестав бути галасливим, цікавим, метушливим – він став грізним. На вулицях можна було побачити тільки перелякані та люті обличчя; дехто притискався до будинків, щоб прослизнути непоміченим, хтось блукав у пошуках здобичі; зустрічні перехожі – одні, боязко понуривши голову, хутко відверталися від вас, інші – упивалися у вас поглядом: намагалися розгадати ваші секрети й прочитати ваші думки.

Від розмаїтості костюмів не залишилося й сліду; старе не хотіло виявляти себе; всі носили однакові куртки – одяг нового часу, в якому майбутні засуджені дуже скоро мали відбути на ешафот. Вільності, проголошені задля повернення Франції молодості, свободи 1789 року, ці немислимі і аморальні свободи, що запанували, коли порядок уже почав руйнуватися, але коли анархія ще не настала остаточно, поступово скасовувалися волею народу: відчувалося, що народжується плебейська тиранія – тиранія плодовита і сповнена надій, але набагато страшніша, ніж спорохнілий деспотизм давньої королівської влади: адже народ, що став володарем, всюдисущий, і якщо він перетворюється на тирана, то всюдисущий і цей тиран – всесвітній Тиберій, що має всепоглинаючу владу.

З парижанами змішалися прийшлі головорізи з півдня; авангард марсельців, яких прикликав Дантон в очікуванні подій 10 серпня і вересневої різанини. Їх було легко впізнати по лахміттю, смуглявих обличчях, по вигляду підлому і злочинному, але злочинному по-особливому: in vultu vitium – порок у лиці.

У Законодавчих зборах я не знаходив знайомих облич: Мірабо та перші кумири наших смут або вже померли, або втратили колишню славу.

‹Хід Революції у 1791–1792 рр.; опис різних політичних клубів›

Оратори, які об’єдналися, щоб руйнувати, не здатні були домовитися ані про те, яких обирати вождів, ані про те, яких вживати засобів; вони оголошували один одного негідниками, бардашами, шахраями, злодіями, вбивцями під какофонію свистків і завивання своїх диявольських прибічників. Порівняння бралися з арсеналу катів, черпалися з вигрібних ям, стічних та відхожих місць або підслуховувалися в кублах розпусти. Жести увиразнювали образи; з собачим цинізмом ритори називали все своїми іменами, непристойно і нечестиво хизуючись прокляттями та богохульствами. Руйнування і будування, смерть і народження – це єдине, що можна було розчути в дикому галасі, від якого дзвеніло у вухах. Промови базік, що провіщали тонким або громовим голосом, перебивали не тільки супротивники: чорні сóвки з монастирів без ченців і з дзвіниць без дзвонів весело вривалися в залу через розбиті вікна, сподіваючись на здобич; промови змовкали. Спочатку пернатих закликали до порядку слабким калатанням дзвоника; але, оскільки вони не припиняли свій крик, по них стріляли з рушниць; поранені птахи падали, тріпочучи крильми, посеред Пандемоніуму, у чому можна було вбачити недобрий знак. На повалених колонах, на клишоногих лавах, на понівечених кріслах, на уламках статуй святих, розкиданих попід стінами, сиділи, закинувши на плече списи або схрестивши на грудях голі руки, запорошені, пітні, п’яні глядачі в подертих якобінських куртках.

Найогидніші виродки отримували слово найчастіше. Душевні та тілесні недуги відіграли в нашій смуті велику роль: хворобливе самолюбство породило палких революціонерів.

‹Марат та його друзі›