Читать книгу Гаргантюа та Пантагрюель - Франсуа Рабле - Страница 66

Ґарґантюа, устаршки літами чотириста сорок чотири роки, сплодив сина Пантагрюеля зі своєю дружиною Бадбек[126], дочкою упопійського царя амавротів. Породілля померла, бо дитятко було незвичайно велике та важке і побачило світ, задавивши свою матір.

Для розуміння, чому і навіщо нарекли, хрестом благословляючи, так немовля, візьміть до уваги ось що: того року в Африці стояла велика суша, дощу не було тридцять шість місяців, три тижні, чотири дні, тринадцять годин і ще з гаком, сонце пекло так немилосердно, що вся земля висохла: навіть за Ілії не було такої спекоти, як тоді, бо на всій землі не зосталося жодного деревця, де б уцілів листочок чи квіточка. Трава пожовкла, річки змеженіли, джерела вичерпались; бідолашна риба, від якої відступила вода, тріпалася на піску й жалібно ячала; птахи, позбавлені роси, падали на землю; вовки, лиси, олені, вепри, лані, зайці, кролики, ласиці, куниці, борсуки та інша звірота валялися в полі дохлі, з роззявленою пащею. На людей жаль було дивитися. Вони тинялися, висолопивши язика, наче хорти після шестигодинних ловів; інші кидалися в колодязі, інші, шукаючи затінку, залазили корові в черево, – Гомер зве таких людей алібантами[127]. Все запіщанилося. Годі було без спожаління дивитися на даремні потуги людей якось порятуватися від страшенної спраги. На превелику силу давалося, скажімо, вберегти у церквах святу воду, аби її не вичерпали. На раді, що скликав Святійший Отець із кардиналами, ухвалено відпускати кожному по ковтку. Проте у церкві завжди впадало в око зо два десятки спраглих, що обступали того, хто роздавав воду, і роззявляли роти, щоб і їм перепала крапелиночка, як отому лихому багатієві, щоб, крий Боже, не пропала вона марно. Блаженний той, хто мав тоді прохолодну і з добрими припасами пивницю!

Один філософ, загадуючись, чому морська вода солона, відповідає на це так: коли Феб дав правувати своєю осяйною колісницею синові своєму Фаетонові, той, у цій справі небитий, не здолавши триматися еклектики, що пролягає між тропіками сонячної сфери, збився на манівці й опинився так близько від землі, що всі під ним краї посохли, а більша частина неба згоріла, саме та, яку філософи називають Молочним шляхом, а невіголоси дорогою Святого Якова, хоть найславетніші піснетворці запевняють, що це те місце, куди пролилося молоко Юнони, коли вона Геркулеса годувала; отоді-то земля від задухи й упріла, та так рясно, що її піт постікав у море, і воно стало, як усякий піт, солоне. У цьому ви самі легко переконаєтеся, скуштувавши вашого власного поту чи поту перепотілих від ліків пранцюватих – байдуже.

Майже щось таке сталося і того року, бо одної п'ятниці, коли громада зібралася на молебень і справляла службу з силою літаній та гарних псальм, благаючи всесилого Бога зглянутися на їхнє безголов'я, всі нараз ясно побачили, як земля, наче людина випотами, буйними краплями води сочиться. Бідолашний люд зрадів, він думав, що то йому на добро, бо дехто казав, що в повітрі немає ні краплі вологи, і дощу чекати годі, от земля й надолужує цей брак. Інші, вже науковці, мовили, що то в антиподів дощить, посилаючись на четверту книгу Questionum naturalium[128] Сенеки з описом початків та джерел Нілу. Але всі вони помилилися, бо скоро служба завершилася і кожен запраг цієї роси напитися, виявилось, що то ропа, ще гірша і солоніша від води морської.

І саме тому, що Пантагрюель цього дня уродився, батько і дав йому таке ймення, бо панта по-грецькому означає все, а ґрюель агарянською мовою означає спраглий і вказує на те, що в день його народин увесь світ знемагав на спрагу, а батько вже тоді у пророчому прозрінні бачив той день, коли його син стане царем жадаків, у чому його одразу впевнив інший, ще виразніший знак.

Бо як Бадбек розроджувалася і пупорізки приймали дитя, спершу з її утроби вийшло шістдесят вісім погоничів мулів і кожен вів на оброті мула із в'юком соли, потім вийшло дев'ятеро дромадерів, нав'ючених шинкою та задимленими бичачими язиками, потім семеро верблюдів із кладдю вугрів, потім, нарешті, двадцять п'ять возів із пором, часником та цибулею, і ця валка налякала повитух. А втім, деякі з них мовили:

– О, скільки всякої смакоти! А все тому, бо ми п'ємо злецьки, п'ємо по-гельвецьки. Що не кажіть, це добрий знак, від такої харчі тягне на вино.

Отак вони собі гомоніли, коли появився на світ і сам Пантаґрюель, волохатий, наче ведмідь; зобачивши його, одна баба-бранка вирекла:

– Народився він весь у волосі, бути йому чудотворцем, а як житиме, то вже набудеться на світі!