Читать книгу Мерщій тікай і довго не вертайся - Фред Варґас - Страница 9

Значну частину четвірок у тих трьох будинках уже витерли, особливо у Вісімнадцятому окрузі. Адже, за свідченнями мешканців, з часу акту вандалізму минуло вже вісімнадцять днів. От тільки ця акрилова фарба виявилася дійсно якісною. Від неї на дерев’яних дошках зосталися добре помітні чорнуваті сліди. Натомість у багатоповерхівці Маріз багато шедеврів досі лишилися недоторканими, тому Адамберґ попросив фотографа зробити кілька світлин до того, як їх знищать.

Ті четвірки намальовано було від руки, а не через трафарет, однак усі вони мали спільні особливості: висота – сімдесят сантиметрів, ширина великої риски – не менше трьох. А ще всі вони були дзеркальними, з ніжкою і двома рисочками на кінчику.

– Чудова робота, правда? – звернувся він до Данґлара, який мовчав протягом усієї експедиції. – Вправний художник. Він малює, не відриваючи пензля, наче це китайський ієрогліф.

– Беззаперечно, – сказав Данґлар, умощуючись у машину праворуч від комісара. – Стиль графіки красивий, швидкий. У нього талант.

Фотограф поклав свої інструменти на заднє сидіння, і Адамберґ м’яко рушив.

– А ці світлини термінові? – запитав Бартено.

– Зовсім, ні, – сказав Адамберґ. – Принесіть мені їх, коли зможете.

– Можу за два дні, – запропонував фотограф. – Сьогодні ввечері маю зробити серію знімків для поліційного управління.

– До речі, щодо Управління. Не варто розповідати їм про це. Нехай ця маленька прогулянка залишиться між нами.

– Якщо в нього талант, – утрутився Данґлар, – він може бути художником.

– Ні, не думаю. Це ж не витвори мистецтва.

– Але їхня сукупність може стати витвором. Уявіть собі, якщо хлопець накинеться на сотню будинків, то про нього зрештою заговорять. Масштабний феномен, який бере у творчі заручники суспільство – чим вам не «інтервенціонізм»[16]. За півроку ми вже знатимемо ім’я автора.

– Так, – сказав Адамберґ. – Можливо, ви маєте рацію.

– Так і є, – утрутився фотограф.

Його прізвище враз зринуло у пам’яті Адамберґа: Братено. Ні, Бартено. Сухоребрий, Рудий, Фотограф – Бартено. Дуже добре. Ну а щодо імені, нічого не вдієш: не можна ж вимагати від людини неможливого.

– У мене, в Нантеї, – вів далі Бартено, – був один кадр, який розмалював сотню міських смітників у червоний колір з чорними крапочками. Здавалося, ніби зграя велетенських сонечок атакувала місто, і кожне причепилося до стовпа, як до гігантської гілочки. І ось уже за місяць цей тип отримав роботу на найбільшій місцевій радіостанції. Тепер має серйозний вплив на місцеву культуру.

Адамберґ мовчки вів машину, спокійнісінько маневруючи у шестигодинному заторі. Авто повільно під’їжджало до кримінального розшуку.

– Дещо не сходиться, – сказав він, зупинившись на червоне світло.

– Я бачив, – перервав його Данґлар.

– Що? – запитав Бартено.

– Той тип розмалював не всі квартирні двері, – відповів Адамберґ. – Він розмалював усі, крім одних. І так у всіх трьох будинках. Розташування чистих дверей не завжди збігалося. На шостому зліва – у багатоповерхівці Маріз, на третьому справа – на вулиці Пуле, і на четвертому зліва – на вулиці Коленкур. Це не надто вкладається у схему «інтервенції».

Данґлар зосереджено покусував губи.

– Цей натяк на порушення гармонії вказує на те, що це витвір мистецтва, а не просто елемент декору, – мовив він. – Що митець пропонує ідеї для роздумів, а не просто шпалери. Непофарбовані двері – це елемент, якого бракує, замкова шпарина, незавершеність, випадковість.

– Фальшива випадковість, – підправив Адамберґ.

– Митець має сам створювати випадковість.

– Це не митець, – тихо сказав Адамберґ. Він припаркувався біля кримінального розшуку, натиснувши на ручне гальмо.

– Чудово, – припустив Данґлар. – І хто ж це?

Адамберґ зосередився, міцно тримаючи кермо.

– Тільки не кажіть, будь ласка, «я не знаю», – додав Данґлар.

Адамберґ усміхнувся.

– У такому разі я краще промовчу, – сказав він.

Швидким кроком Адамберґ повернувся до себе, щоб не пропустити приходу Камілли. Він прийняв душ і вмостився у крісло, аби з півгодинки помріяти, бо Камілла зазвичай пунктуальна. Єдина думка в його голові була про те, що він почувається голим під власним одягом. Так завжди буває, коли він довго не бачить її. Голий під власним одягом – насправді ж нормальний для кожного стан. Цей логічний висновок зовсім не збентежив Адамберґа. Факт лишався фактом: в очікуванні на Каміллу він почувався голим під власним одягом, а на роботі – не почувався. Різниця була абсолютно чіткою, і байдуже – логічна вона чи ні.