Читать книгу Тиха місцина - Френсис Скотт Фицджеральд, Френсис Скотт Кэй Фицджеральд - Страница 2

І
Безіл та Клеопатра

Оглавление

I

Будь-яке місце, де вона з’являлася, ставало для Безіла чарівним і дивовижним, хоча сам він про це не здогадувався. Він вважав, що привабливість була особливістю цих місць, і згодом звичайнісінька вуличка чи навіть назва якогось міста ще довгий час могли раптом огорнути його знайомим світлом, відлунювали у вухах, наповнюючи душу захопленням. Її присутність його поглинала, а все, що відбувалося навколо – тьмяніло; ось чому її відсутність ніколи не залишала навколо нього порожнечу, а радше, змушувало шукати її в примарних кімнатах і садах, на які він ніколи не зважав.

Цього разу він, як завжди, бачив лише її обличчя, її прекрасні губи, які виражали будь-яке щире чи вдаване почуття… – ох, ці безцінні губи!.. – і її саму: свіжу, мов персик, і шістнадцятирічну, анітрохи не старшу! Він майже не помічав, що діється на пероні та зовсім не підозрював, що вона кинула погляд на юнака, який стояв нього за спиною, і відразу закохалася! Прямуючи до автомобільної стоянки, вона вже зачаровувала незнайомця, дарма що голосок її звучав для Безіла і вона до нього навіть прилинула, схопивши за руку.

Коли б Безіл помітив того юнака, який зійшов із потяга, він би лише поспівчував йому, так само як жителям убогих сіл, повз які пробігав поїзд, або попутникам; адже всі вони, на жаль, не виїжджали через два тижні вчитися до Єля, і не у них попереду було аж три дні в місті, де перебувала сама міс Ерміні Гілберт Лабус Бібл! Усі ці бідолахи здавалися йому безнадійно-обмеженими й викликали легке презирство.

Безіл приїхав сюди погостювати через те, що тут перебувала Ерміні Бібл.

Місяць тому, сумного вечора напередодні свого від’їзду з рідного міста Безіла на заході країни, вона сказала йому, вклавши у свій впевнений голос всі можливі обіцянки:

– Якщо є в тебе у Мобілі є знайомий, то напросися до нього в гості, на той час там перебуватиму я.

Він скористався цією ідеєю. І ось тепер, коли зусібіч його обволікало м’яке, незнайоме повітря Півдня, від хвилювання йому здалося, що автомобіль Товстуна Гаспара чкурнув зі стоянки, тільки-но вони всілися на сидіння. З узбіччя донісся несподівано голос:

– Вітаю, Бессі Белл. Вітаю, Вільяме. Як поживаєте?

Незнайомець, рослий і худорлявий, був приблизно на рік старшим за Безіла. На ньому був білий полотняний костюм та панама, з-під якої сяяв палкий непохитний погляд жителя Півдня.

– О, Малюк Ле-Мойн! – вигукнула міс Чівер. – Коли ти встиг повернутися додому?

– Тільки-но, Бессі Белл. І відразу ж побачив тебе, прекрасну і чудову, і не зміг утриматися, щоб не підійти ближче і не розглянути уважніше!

Його представили Мінні та Безілу.

– Підкинути тебе, Малюку? – запитав Товстун, якого насправді звали Вільям.

– Ну, не знаю, – вагався Ле-Мойн. – Дякую, звісно, але мене мають зустріти на машині.

– Та годі, заскакуй!

Ле-Мойн кинув сумку поверх валізи Безіла і з ввічливими формальностями втиснувся на задньому сидінні. Безіл спіймав погляд Мінні, та швиденько усміхнулася, немов кажучи: «Нічого доброго, та невдовзі все минеться».

– Ви, міс Бібл, часом, не з Нового Орлеану? – запитав Ле-Мойн.

– Саме так.

– Бо я тільки-но звідти, й мені розповідали, що їхня найвідоміша серцеїдка зараз гостює тут, а її шанувальники один за одним стріляються прямо на вулицях. Саме так! Там ні пройти ні проїхати, тому мені інколи доводилося допомагати їх збирати…

«Ліворуч, напевно, Мобілська затока, – подумав Безіл. – Там місячна доріжка, як завжди на Півдні, а на березі чорні вантажники з порту співають «До Мобілу, до Мобілу»… Обабіч дороги в м’якій тіні густого яскравого плюща ховалися будинки; балкони покривалися сітчастими кринолінами, а із зарослих садків вечорами долинали звуки гітар.

Було доволі тепло; голоси звучали розмірено, адже знайшовся б час поговорити про все на світі – і навіть голос Мінні, що відповідав на базікання юного незнайомця, лунав повільно і ліниво; Безіл раніше ніколи не вбачав у ній уродженку Півдня. Автомобіль пригальмував біля великої брами, за якою крізь рясні дерева виднівся пофарбований у жовтий колір будинок. Ле-Мойн вийшов.

– Щиро сподіваюся, що вам обом тут сподобається! Я, з вашого дозволу, зроблю кілька візитів і намагатимусь, щоб ви отримали якомога більше задоволення від перебування у нас. Бажаю вам добре провести день!

Коли вони від’їхали від далі, Бессі Белл з усмішкою поглянула на Мінні:

– Ну, що я тобі говорила? – мовила вона.

– Я ще на пероні здогадалася! Ще до того, як він підійшов до машини! – сказала Мінні. – Як відчувала, що це він.

– Він доволі гарний, еге ж?

– Так, неймовірно гарний, – відповіла Мінні.

– Зазвичай він товаришує зі старшими…

Безіл зауважив, що ця зайва балаканина затягнулася. Зрештою, цей юнак-південець із глибинки був просто мешканцем цього містечка; якщо до цього додати ще й те, що він товаришував із компанією, що старша, то про його існування не варто було настілки наполегливо згадувати.

Але раптом до нього повернулася Мінні та мовила:

– Безіле! – вона заклично вигнулася і скромно склала руки на колінах, ніби в очікуванні; ці жести щоразу викликали в його серці хвилювання. – Я обожнюю твої листи.

– Могла б хоч раз мені відповісти.

– У мене ні хвильки вільної не було, Безіле! Я їздила в гості Була в Чикаго, а потім до Нешвілу. Я навіть вдома не була. – Вона почала говорити дещо тихіше. – Тато з мамою розлучаються, Безіле. Уявляєш, який жах?

Його це вразило, проте через якийсь час він звикнувся із цією думкою, однак йому стало вельми шкода Мінні; думка про розлучення з’єдналася в його свідомості з її романтичним образом і відтоді втратила для нього свій трагізм.

– Тому я тобі не писала. Але весь час думала про тебе. Ти мій найкращий друг, Безіле! Ти завжди мене розумієш…

У Сент-Полі вони попрощалися зовсім на іншій ноті. Тут у Безіла злетів з язика жахливий поголос, який він зовсім не мав наміру розголошувати.

– А хто такий цей Бейлі, з яким ти познайомилася в Лейк-Форест? – байдужим тоном поцікавився він.

– Базз Бейлі! – в її великих очах з’явився подив. – Він дивовижний танцюрист, доволі привабливий, однак ми просто друзі. – Вона насупилася. – Не інакше як Конні Дейвіс ширить чутки в Сент-Полі! Чесне слово: мені так набридли ці дівиці, які з ревнощів або просто знічев’я сидять, б’ють байдики і перемивають кісточки всім, хто вміє добре проводити час!

Тепер він уже не сумнівався, що в Лейк-Форест щось відбулося; але йому вдалося приховати від Мінні гострий біль, що пронизав його.

– Ну годі, хто б казав! – Вона несподівано всміхнулася. – Адже всім відомо, що містерові Безілу Дюку Лі постійністю ще ніхто не дорікав!

Зазвичай такі натяки вважаються втішними, але цього разу тон був таким недбалим, майже байдужим, що занепокоєння Безіла посилилося, і раптово сталося те, що можна було порівняти лише з вибухом бомби.

– Не турбуйся щодо Базза Бейлі. Зараз моє серце цілком вільне і я ні в кого не закохана!

Не встиг він збагнути грандіозність цієї заяви, як машина зупинилася біля будинку Бессі Белл Чівер, і дівчата ринули на ґанок, вигукнувши:

– Сьогодні ще побачимося!

Безіл машинально перебрався на переднє сидіння, ближче до свого приятеля.

– А ти там гратимеш у футбол, Безіле? У команді першокурсників? – запитав Вільям.

– Що? Ах, так, звісно – якщо складу два іспити. – Але в душі у нього не було жодних «якщо»; в житті для нього не було нічого важливішого.

– До команди першокурсників потрапити легко. До речі, цей Малюк Ле-Мойн, з яким ти зараз познайомився, восени вступає в Принстон. А до цього грав у команді Військового інституту Вірджинії, був там «ендом»[1].

– А звідки у нього це дурне прізвисько?

– Та його в родині так називали, ось і підхопили. – Після павзи він додав: – Він їх запросив сьогодні ввечері на танці в заміський клуб.

– Коли ж він встиг? – з подивом запитав Безіл.

– Ось так, встиг… Вони про це і говорили. Я хотів сам їх запросити, став поступово переводити розмову на цю тему, а він мене випередив, не встиг я і оком моргнути! – Він зітхнув, звинувачуючи себе в невдачі. – Ну добре. Принаймні побачимося з ними там.

– Безумовно, яка різниця, хто їх запросив. – промовив Безіл.

Проте хіба це Товстун був винен? Хіба не могла Мінні сказати у відповідь: «Але ж Безіл заради мене приїхав сюди здалеку, і першого вечора я, звичайно, мушу бути з ним!».

Що ж трапилося? Місяць тому, в тьмяно освітленому і гучному приміщенні Центрального вокзалу Сент-Пола, вони зайшли за багажний візок – і її очі говорили: «Ще!». До самого кінця, поки вона не зникла в клубах пари за вагонним вікном, вона належала йому – такі речі не підвладні свідомості, вони підвладні лише почуттям.

Безіл був спантеличений. Усе це було зовсім не схоже на Мінні, яка, попри властивий їй блиск популярності, завжди відрізнялася добротою. Він став думати, чи не образило чи її що-небудь в його листах, і почав шукати у себе нові недоліки. Можливо, сьогодні вранці він поводився не так, як їй подобається? Веселий настрій, з яким він приїхав, раптом кудись випарувався.

Та під час гри в теніс у другій половині дня Мінні знову була такою, як завжди: вона захоплювалася його ударами, а одного разу, коли вони обоє опинилися біля сітки, вона раптово поплескала його по руці. Однак після гри, коли компанія насолоджувалася лимонадом на широкій, затіненій веранді будинку Чіверів, їм не вдалося ні на хвилю побути наодинці. А коли разом поверталися з корту, невже Мінні навмисно сіла попереду, поруч з Товстуном? Того літа вона так і норовила залишитися з ним наодинці – під будь-яким приводом. Переодягаючись, щоб їхати на танці в заміський клуб, він картався невиразним передчуттям катастрофи.

Клуб містився в невеличкому видолинку; гілля верб майже цілком його приховало, а на їхні чорні силуети донизу химерними плямами скрапувало сяйво круглолицього місяця. Тільки-но вони припаркувалися, як із вікон долинула улюблена мелодія Безіла «Китайський квартал»[2], і її ноти, мов ельфи, розсипалися галявиною. Його серце почало битися в шаленому ритмі, перехопило подих; пульсивна тропічна темрява обіцяла романтичні, бажані пригоди. Проте, опинившись тут, Безіл відчув себе маленьким і безсилим, щоб насолодитися омріяним блаженством. Танцюючи з Мінні, він ніяковів від того, що нав’язує їй своє тлінне єство в цій казковій країні, де незнайомі фігури щохвилини досягли в його очах дедалі виразнішої величності та шарму. Він став би тут королем, якби вона пригорнулася до нього й прошепотіла ніжні слова, та вона лишень мовила:

– Тут чудово, Безіле, еге ж? Чи є щось на світі дивовижніше?

Стоячи серед чоловіків, які не танцювали, і розмовляючи з Ле-Мойном, Безіл відчув щось на кшталт ревнощів і якусь незнайому боязкість. Довгов’яза фігура, що наполегливо нависала над Мінні під час танцю, викликала у нього роздратування, але жодної неприязні до нього він не відчував, а розважливі зауваження, якими Ле-Мойн обмінювався дівчатами, які проходили повз, його навіть потішали.

Безіл і Вільям Гаспар, а з ними Бессі Белл і Мінні виявилися тут наймолодшими, і вперше в житті Безілу відчайдушно захотілося подорослішати, позбутися надмірної вразливості та надмірних вражень. Тремтячи від кожного аромату, погляду чи мелодії, він пристрасно жадав стати досвідченим й спокійним. Невдоволений собою, він відчував, як на нього місячним сяйвом виливається світ краси, як тисне на нього, змушуючи його то зітхати, то затамовувати подих, – а сам він безпорадно борсається в щедротах юності, за які сотні дорослих, не замислюючись, віддали б кілька років свого життя.

Наступного дня Безіл побачився з нею у світі, який знову стиснувся до звичної реальності, надавши речам буденного вигляду, але чогось усе-таки в ньому бракувало, й він ніяк не міг змусити себе жартувати й веселитися. Це видавалося б, ніби хоробрість після битви. Адже саме таким йому належало бути вчора ввечері! Вони вчотирьох, але не парами, вирушили в центр міста, у фотоательє, щоб забрати фотографії Мінні. Безілу сподобалася одна фотографія, на яку не зважали інші – йому здалося, що на ній Мінні виглядала як тоді, в Сент-Полі, тому він замовив надрукувати дві штуки – одну для неї, а другу для себе; картку повинні були надіслати йому до Єля.

Увесь цей день Мінні була якоюсь розсіяною, щось тихенько наспівувала, але, коли вони після прогулянки повернулися до будинку Чіверів, вона буквально злетіла східцями, почувши телефонний дзвінок. Через десять хвилин дівчина вийшла насупленою і похмурою, і Безіл випадково почув, як вона коротко мовила подрузі:

– Він не зможе.

– …Шкода!..

– …повернеться лише в п’ятницю.

Це могло означати лише одне: Ле-Мойн поїхав і вона втратила спокій! Тієї ж миті, не в змозі терпіти розчарування, він із жалюгідним виглядом підвівся та запропонував Вільяму їхати додому. На його подив, у нього на руці миттєво опинилася рука Мінні, яка намагалася його затримати:

– Почекай, Безіле! Адже я з тобою відтоді, як ти приїхав, жодної хвилини не побула!

Він сумно всміхнувся:

– Невже ти помітила?

– Безіле, не кажи дурниць! – Вона закусила губу, ніби образилася. – Ходімо посидимо на гойдалках.

У його душі раптом засіяв промінь надії та щастя. Її ніжна посмішка, яка, здавалося, йшла з глибини юного серця, заспокоювала, і він із вдячністю впивався її побрехеньками, мов джерельною водою. Призахідне сонце торкалося її щік неземним сяйвом – яке він не бачив на них раніше, – тим часом дівчина мовила, як вона не хотіла приймати запрошення Ле-Мойна й що вона засмутилася й образилася, коли Безіл до неї навіть не підійшов на танцях.

– Тоді, прошу тебе, Мінні, – благальним тоном промовив він, – дозволь мені хоч раз тебе поцілувати!

– Але ж не тут, дурнику! – вигукнула вона.

– Тоді ходімо на хвилину в альтанку…

– Безіле, це неможливо! Нас побачать Бессі Белл та Вільям. Либонь, іншим разом.

Безіл розгублено втупився в неї, не розуміючи, вірити чи не вірити, і вона негайно змінила тему:

– Безіле, я навчатимуся в школі міс Бічер. Всього кілька годин їзди від Нью-Гейвену. Ти зможеш до мене приїхати вже цієї осені. Один недолік: я чула, що зустрічатися там можна з гостями лише в засклених кімнатах, на кшталт оранжерей. Жах якийсь, чи не так?

– Так, жах, – щиро погодився він.

Бессі Белл та Вільям пішли з веранди й зав’язали розмову з якимись людьми, які під’їхали на машині.

– Мінні, ходімо в альтанку, лише на хвильку! Зараз вони далеченько!

На її обличчі з’явився впертий та застиглий вираз.

– Я не можу, Безіле. Хіба ти не бачиш – я не можу?

– Чому? Адже завтра я від’їжджаю?

– О, ні!

– Але я не можу не їхати! На підготовку до іспитів у мене лишилося всього-на-всього чотири дні. Мінні…

Він взяв її за руку. Її рука спокійно лежала в його руці, але коли він намагався потягнути її, щоб змусити Мінні підвестися, вона різко висмикнула руку. Гойдалки, на яких вони сиділи, почали від цієї боротьби розгойдуватися, і Безіл виставив ногу, щоб їх зупинити. Який жах – гойдатися, перебуваючи в настільки безнадійній ситуації!

Мінні поклала руку йому на коліно:

– Я більше не цілуюся, Безіле. Справді! Я виросла; в травні мені виповниться сімнадцять.

– Можу посперечатися, що ти з Ле-Мойном цілувалася! – гірко сказав він.

– Ти нестерпний.

Безіл встав із гойдалок:

– Напевно, мені час іти.

Поглянувши на нього, вона піддала його холоднокровній оцінці – раніше вона ніколи цього не робила; у нього було міцне та витончене тіло; під засмаглою шкірою просвічував густий і теплий рум’янець; волосся було чорне й блискуче – колись це видавалося їй настільки романтичним… І ще вона відчувала – втім, це відчували всі, навіть ті, кому він не подобався – що в його особі було щось особливе: якийсь знак долі, якась відмітка, щось таке, наполегливе, що було дужче звичайної волі – якась притаманна йому потреба залишити свій слід в цьому світі та змусити його обертатися по-своєму. Але для неї нічого не значило, що він, найімовірніше, стане популярною фігурою в Єлі, і що було б чудово потрапити туди як його дівчина цього року. Їй ніколи не було потрібно вдаватися до користі. Все ще вагаючись, вона подумки уявила себе поруч із ним, проте відразу його від себе відштовхнула. На світі було так багато чоловіків, і всі вони бажали її! Якби саме зараз поруч опинився Ле-Мойн, вона б не відчувала взагалі жодних сумнівів – ніщо було не в змозі перешкодити таємничого блаженства цього зародження роману; але Ле-Мойн поїхав на три дні, і вона не могла саме зараз відпустити від себе Безіла.

– Затримайся до середи, і я… я зроблю те, про що ти попрохав! – сказала вона.

– Не можу. Мені потрібно готуватися до іспитів. Мені взагалі ліпше було б виїхати сьогодні вдень.

– Підготуєшся в потягу.

Вона вигнулася, склала руки на колінах і усміхнулася йому. Безіл раптом схопив її за руку і потягнув у прохолодний морок, до оповитої плющем альтанки.

ІІ

До Нью-Гейвену Безіл повернувся тільки в п’ятницю, залишивши собі на підготовку до іспитів лише два дні, замість запланованих п’яти. Готуватися в потягу не вдалося: Безіл не міг зосередитися і думав лише про Мінні, переймаючись питанням, що ж відбувається тепер, коли повернувся зі своєї подорожі Ле-Мойн? Мінні обіцянку свою виконала, в буквальному сенсі: на третій вечір поцілувала його в альтанці – лише раз, та й то, неохоче. У день його від’їзду їй принесли телеграму від Ле-Мойна, і Мінні навіть відмовилася поцілувати Безіла на прощання, виправдовуючись присутністю Бессі Белл. Як утіху йому було дано дозвіл відвідати її першого ж дня, коли в школі міс Бічер будуть дозволені побачення.

Розпочалися заняття в університеті; разом з Бриком Вельсом і Джорджем Дорсі Безіл оселився в Райт-холі, у квартирі з двома спальнями і кабінетом. До оголошення результатів іспиту з тригонометрії грати в футбол йому не дозволялося; він сходив на тренування команди першокурсників, що проходила на єльському стадіоні, і з’ясував, що роль квотербека[3] зараз може дістатися Каллуму, капітану тогорічного складу команди Андоверу, або Данцігеру, зі старшої школи в Нью-Бедфорді. Ширилися чутки, що Каллума все ж таки переведуть в півзахисники. Всі інші квотербеки видалися йому так собі, і Безіл пристрасно захотілося скоріше опинитися на пружинистому торфі цього поля разом зі своєю командою. Він не сумнівався, що йому цілком вдасться, принаймні, вписатися в команду і зіграти кілька ігор.

За всім цим, мов промінь сонця з-за хмар, сяяв образ Мінні; до зустрічі залишався тиждень, три дні, доба. Напередодні побачення в овальному дворі Хаутон-холу він випадково зустрівся з Товстуном Гаспаром, який навчався в Шеффілдському коледжі. У перші напружені тижні семестру вони майже не бачилися; а тут виявилося, що вони обидва могли прогулятися.

– А ми сюди їхали всі разом, – розповів Товстун Гаспар. – Шкода, що тебе з нами не було. Дорогою нас спіткали пригоди. Мінні з Малюком Ле-Мойном потрапили в історію…

Кров у жилах Безіла застигла.

– Згодом було смішно, але на якийсь час у неї душа добряче в п’яти втекла, – мовив далі Товстун. – Мінні та Бессі Белл їхали в одному купе, але Мінні захотілося з Малюком усамітнитися; тому після обіду Бессі Белл пішла до нас грати в карти. А через дві години ми з Бессі Белл пішли назад, і бачимо, що Мінні та Малюк стоять у коридорі вагона і сваряться з кондуктором; Мінні була біла, як полотно. Виявляється вони замкнулися в купе й опустили шторки на вікнах, – і, мабуть, почали там обійматися. Коли провідник прийшов перевіряти квитки та постукав до у двері, ті подумали, що це ми вирішили пожартувати, і спочатку його не впускали, а як усе ж таки відчинили, провідник був надто розлючений. Він запитав Малюка, чи то його купе і чи одружені вони з Мінні, коли замкнулися наодинці; тоді Малюк роздратувався й почав пояснювати провідникові, що вони нічого поганого не вчинили. Ле-Мойн вирішив, що провідник образив Мінні, і ледве його не вдарив. Проте цей провідник міг би доставити купу неприємностей – запевняю тебе, мені жахливо дісталося, поки я залагоджував всю цю справу!

Наступного дня Безіл відправився до школи міс Бічер, жваво уявивши собі кожну деталь, з гострими ревнощами, що знову прокинулася, заздрячи навіть тому, що їм випало пережити спільну пригоду в вагонному коридорі. Сяюча й палка, ще більш, ніж завжди, таємно бажана, прикрашена своїми гріхами, немов зірками, вона спустилася до нього в простенькій білій форменій шкільній сукні, і його серце перевернулося під її ласкавим поглядом.

– Чудово, що ти завітав, Безіле! Я схвильована – першого ж дня до мене приїхав шанувальник! Мені всі заздрять!

Зусібіч їх оточували засклені двері, що висіли на петлях, немов французькі вікна. Було спекотно. У приміщенні, яке містилося через три кімнати від них, перебувало ще двійко – дівчина з братом, як пояснила Мінні – і час від часу вони беззвучно рухалися і жестикулювали, і в цих тісних теплицях вони виглядали як щось чужорідне, немов ваза зі штучними квітами на столі. Безіл нервово крокував туди-сюди.

– Мінні, коли-небудь я стану знаменитим, і все, що я зроблю, я робитиму заради тебе! Я розумію, що я тобі вже набрид. Я не розумію, як це сталося – мабуть, на твоєму шляху виник хтось інший; це не важливо. Нам нікуди поспішати. Я лише хочу… Ну, щоб ти запам’ятала мене іншим… Думай про мене так, як раніше. Не вважай мене просто ще одним залицяльником, якого ти кинула! Можливо, нам з тобою краще не бачитися якийсь час – я маю на увазі, на балу цієї осені? Почекай, і я обов’язково зроблю якийсь подвиг або велику справу – ну, ти мене розумієш. Тоді я принесу до твоїх ніг трофеї і скажу, що все це я завоював для тебе!

Це прозвучало доволі по-юнацьки, вельми сумно і безглуздо. Якоїсь миті, охоплений трагедією, що розгорталася, він ледве не розплакався, але все ж зміг узяти себе в руки. На чолі його виступив піт. Безіл сидів на стільці, а Мінні – навпроти нього, на дивані; вона втупилася в підлогу і кілька разів повторила:

– Невже ми не можемо залишитися друзями, Безіле? Я завжди вважала тебе найкращим другом.

Зустріч добігала кінця; вона з поблажливим виглядом підвелася.

– Ходімо, я покажу тобі нашу каплицю!

Вони піднялися нагору, і він із сумом заглянув до маленької темної кімнатки – а в пів ярді від нього була вона – справжня, від якої відчувався солодкий аромат. Він відчував майже радість, коли похорон його надій добіг кінця і він зміг вийти з будівлі школи на свіже осіннє повітря.

Повернувшись до Нью-Гейвену, він виявив у себе на письмовому столі два листи. Один із них був із деканату – це було повідомлення про те, що іспит з тригонометрії він не склав і тому не матиме дозволу грати в університетській футбольній команді. У другому – була фотографія Мінні – та сама, яка йому сподобалася, яку він замовив у Мобілі. Спочатку його спантеличив напис на картці: «М. Л. від Е. Г. Л. Б. Потяги шкідливі для серця»; потім він раптом зрозумів, що сталося – і, впавши на ліжко, затрясся від істеричного сміху.

ІІІ

Через три тижні, записавшись на переекзаменування з тригонометрії, Безіл склав іспит; після цього у нього з’явився час сумно озирнутися навколо, щоб зрозуміти, чи залишилося для нього в житті хоч щось? Уперше відтоді, як закінчився перший, жахливий, рік у школі, йому доводилося переживати настільки тяжкий період; зате вперше йому спало на думку усвідомлення того, що він вчиться в Єлі. У ньому знову прокинулася здатність до романтичного бачення, і спочатку з байдужістю, а потім – із дедалі більшою впевненістю – він став робити кроки до того, щоб ввібрати в себе університетську атмосферу, що настільки довго живила його мрії.

«Хочу стати головним редактором газети “Новини” або “Хроніка”, – зовсім як раніше, подумав він одного жовтневого ранку. – І ще хочу, щоб у мене на формі з’явилася літера, і щоб мене вибрали в “Череп і кістки”[4]»!

Ледве перед ним виникали образи Мінні та Ле-Мойн в потягу, як він відразу ж починав повторювати про себе цю фразу, немов заклинання. Йому вже було соромно за те, що він затримався в Мобілі; стали минати одна за одною години, коли він про неї майже і не згадував… Половину футбольного сезону він вже пропустив, і до команди першокурсників приєднався, ні на що не сподіваючись.

У своєму чорно-білому спортивному светрі школи Св. Ріджіса[5], що загубився серед різнобарвного попурі сорока інших шкіл, він із заздрістю дивився на кілька десятків щасливчиків у блакитних спортивних светрах Єля. Наприкінці четвертого дня тренувань він майже змирився з тим, що до кінця сезону так і залишиться животіти в безвісності, як раптом пролунав голос помічника тренера Карсона, звернений до юрби запасних.

– Це хто там тільки-но пасував?

– Я, сер!

– А чому я тебе раніше не бачив, га?

– Мене тільки-но допустили до гри.

– Сигнали знаєш?

– Так, сер!

– Гаразд, тоді береш команду на поле; енди – Кратч і Біспем, такли[6] —…

Через мить Безіл почув власний голос, що вигукував у морозяне повітря: «Тридцять два! Шістдесят п’ять! Шістдесят сім! Двадцять два…»

Почувся загальний сміх.

– Хвилинку! Де ти навчився так давати сигнали? – запитав Карсон.

– Сер, у нас був тренер із Гарварда!

– Тобі доведеться відучитися від цієї «хаутонівської» манери[7]! А то хлопці злякаються!

Через кілька хвилин їм веліли надягнути шоломи.

– Де ж Вейт? – занепокоївся Карсон. – Контрольна, чи не так? Гаразд, тоді підеш ти, як твоє прізвище, в чорно-білому светрі?

– Лі!

– Ти подаватимеш сигнали. Подивимося, чи вийде у тебе хоч трохи розворушити цю компанію? Дехто з твоїх гардів і таклів такі здорові, що хоч саме зараз до університетської збірної! Тримай їх напоготові, як там тебе?

– Лі!

Вони вишикувалися в лінію на двадцять третьому ярді, як першокурсники; м’яч був у них. Їм дозволили робити необмежену кількість даунів[8], але коли після кількох моментів виявилося, що вони все ще на тій самій лінії, де почали гру, м’яч перейшов до іншої команди.

«Ось так! – подумав Безіл. – Тепер мені більше не грати!»

Але за годину, коли вони виходили з автобуса, Карсон запитав:

– Ти сьогодні вдень зважувався?

– Так! Сто п’ятдесят вісім фунтів.

– Слухай моєї поради: кінчай грати, як школяр. Але тут завдання інше: вимотати їх якомога більше – а коли вони видихнуться, то перемога за нами. Ти м’яч вибивати вмієш?

– Ні, сер.

– Гм… Шкода, що ти не з’явився у нас раніше…

Тиждень потому ім’я Безіла з’явилося в списку тих, хто вирушав на гру з Андовером. Перед ним у списку було ще двоє квотербеків: Данціґер і ще один атлет, на ім’я Епплтон, який нагадував гумовий м’ячик – і всю гру Безіл просидів на лавці запасних. Але наступного вівторка, коли Данціґер потягнув на тренуванні руку, Безілові вказали пересісти в їдальні за дієтичний стіл, де харчувався основний склад команди.

Напередодні гри з командою першокурсників із Принстона студентське містечко практично вимерло – всі виїхали на матч, який мав відбутися на Принстонському стадіоні. Була вже глибока осінь, із заходу дув підбадьорливий вітер; повертаючись до себе після фінальних тренувань перед майбутнім матчем, Безіл відчув, як ним опанувала знайома жага слави. За Принстон в очковій зоні грав Ле-Мойн, і Мінні цілком могла з’явитися на трибунах, але зараз, але тепер, коли він біг пружною галявиною перед стадіоном «Осборн», ухиляючись від уявних таклів, цей факт уже не видавався йому важливим порівняно з майбутнім матчем. Як і більшості американців, йому рідко вдавалося цілком відчути той самий момент, коли можна без жодних сумнівів сказати собі: «Ось вона, та сама точка, від якої відтепер вестиметься відлік усьому; настав мій зоряний час!» Інколи йому було досить того, що відбувалося зараз. Він зібрався провести дві години на тому полі, де життя триватиме в його власному темпі.

День видався ясним і холодним; трибунами розосередилася безпристрасна публіка – переважно містяни. Гравці Принстонської команди, одягнені в форму з косими смужками, виглядали міцними і впевненими в собі, і погляд Безіла знайшов серед них Ле-Мойна – і відразу холоднокровно зазначив, що рухається він на рідкість швидко і має атлетичну фігуру, що було непомітно, коли він носив костюм. Підкоряючись раптовому пориву, Безіл обернувся і став шукати серед публіки Мінні – але її ніде не було видно. Через хвилину пролунав свисток; сидячи поруч із тренером, він повністю сконцентрувався на грі.

Уся перша половина матчу тривала між тридцятиярдовими лініями. Основні принципи нападу Єля здавалися Безілу надто простими та менш ефективними, ніж ази системи Хаутон, які він почерпнув у шкільній команді; тактика Принстону, що розвивалася в тіні великого Сема Вайта, будувалася навколо пантера[9] і була спрямована на прорив. Після першого тайму команда Єля була попереду. На початку другого – Принстон втратив м’яч, і Еплтон закинув гол навісом із тридцятиярдової лінії.

Того дня більше нічого йому зробити не вдалося. Після наступного кікоффа[10] він одержав травму, і під вигуки вболівальників він покинув поле в супроводі лікаря.

Доволі хвилюючись, на поле вибіг Безіл. Його охоплювало всепоглинальне відчуття невідомості – здавалося, що хтось інший усередині нього вигукує перші сигнали і перекидає невдалий пас через лінію. Потроху змусивши себе зосередитися на полі, він зустрівся очима з Ле-Мойн – Ле-Мойн широко йому усміхнувся. Безіл дав сигнал, який означав різкий пас через лінію, і виконав його сам, пройшовши сім ярдів. Відправив Каллума обійти такла, пройшов ще три ярди – і це був перший даун! На лінії сорока ярдів, відчувши більший простір для маневру, його голова стала працювати плавно і впевнено. Швидкі паси стривожили принстонського фулбека – і, як наслідок, проходи пробіжками до наступної лінії стали щонайменше по чотири ярди замість двох.

На сороковій лінії Принстонської половини поля він відступив, щоб розірвати схему розташування суперників, і спробував атакувати зону Ле-Мойна – але Ле-Мойн сховався за хавбеком, який опинився поміж ними, і вхопив Безіла за ногу. Безіл люто вивільнився, але було вже пізно – хавбек збив його з ніг. І знову Ле-Мойн широко йому всміхнувся, і Безіл його зненавидів. Він дав сигнал грати на тій самій зоні – Каллум проніс м’яч, і вони відкинули Ле-Мойна на шість ярдів, на тридцять другу лінію принстонської половини поля. Здається, він став рухатися повільніше? Ну ж бо, вимотаємо його! За системою був потрібний пас, але він почув свій голос, знову зажадав грати на тій самій зоні. Він побіг уздовж лінії; побачив, що хавбек, який заважав йому, зник, а Ле-Мойн, зціпивши зуби, біжить на нього. Замість того, щоб спробувати прорватися, Безіл розвернувся і постарався повернутися на свою половину поля. Коли його перехопили, він втратив п’ятнадцять ярдів.

Через кілька хвилин м’яч був у суперників, і Безіл відбіг до очкової зони, подумавши про себе: «Була б у нас заміна, мене б напевно замінили».

Команда Принстону раптово немов прокинулася від сну. Потужний пас дав змогу подолати тридцять ярдів. Новий хавбек, який тільки-но вийшов на поле, прорвався через лінію і заробив ще один тачдаун[11]. Єльська команда була в обороні, але катастрофа трапилася настільки стрімко, що вони навіть не встигли про неї здогадатися. Її накликав Безіл, ставши частиною добре відпрацьованого сценарію; запізно він зауважив, як м’яч вилітає з лінії розіграшу до вільного енду; Безіла спритно блокували, і він побачив, як принстонські запасні застрибали у себе на лавці, розмахуючи прапорами; Принстон забив гол.

Він встав на місце з важким серцем, але здатність тверезо мислити він при цьому не втратив. Будь-які помилки можна виправити – аби тільки його не вилучили з поля. Пролунав свисток, який означав кінець тайму; сівши прямо на газон разом зі своєю вимотаною командою, він змусив себе повірити, що вони йому, як і раніше, довіряють, і намагався видаватися рішучим та впевненим, не відводив погляду, коли хто-небудь дивився йому в очі. Досить уже на сьогодні помилок!

Під час кікоффі він знову пробіг із м’ячем до тридцять п’ятої лінії, і вони почали поступово надолужувати згаяне. Різкі паси, слабке місце у вигляді одного з таклів із краю Ле-Мойна… А Ле-Мойн видихався! З перекошеним і впертим обличчям він, нічого не помічаючи, врізався прямо в захисника; гравцям з м’ячем – і Безілові, і іншому – вдалося від нього піти.

Залишилося ще тридцять ярдів… двадцять… Знову на шляху Ле-Мойн! Звільнившись від гравців, які намагалися його блокувати, Безіл спіймав втомлений погляд жителя півдня і нарочито гучно його образив:

– Ти видихнувся, Малюку! Тебе давно час замінити!

Від самого початку наступного ігрового моменту він пішов прямо на нього, і коли Ле-Мойн люто кинувся в атаку, Безіл кинув м’яч; той пролетів у Ле-Мойна над головою – гол! Єль —10, Принстон – 7. І знову рух уперед і назад полем, і щохвилини у Безіла немов би додавалося сил, і ось-ось буде ще один гол; але раптом матч закінчився…

Залишаючи поле, Безіл оком окинув трибуни, але її ніде не було.

«Цікаво, чи помітила вона, що я спочатку погано грав? – подумав він, а потім з гіркотою зауважив: – А якщо ні, то він все одно їй розповість».

І у нього у вухах залунала ця розповідь, цей м’який південний акцент, настільки переконливий, перед яким вона не змогла встояти там, у потягу… Через годину, вийшовши з роздягальні, він натрапив на Ле-Мойна, який виходив тієї миті із сусідньої роздягальні. Він кинув на Безіла невпевнений і водночас сердитий погляд.

– Вітаю, Лі! – І після хвилинного збентеження додав: – Вітаю з перемогою!

– Вітаю, Ле-Мойне, – процідив крізь зуби Безіл.

Ле-Мойн було рушив собі, затим знову обернувся до Безіла.

– У чому річ? – запитав він. – Бажаєш продовжити?

Безіл не відповів. Обличчя в синцях та перев’язана рука трохи пом’якшили його гнів, однак він не міг змусити себе з ним говорити. Гра закінчилася, і зараз Ле-Мойн зустрінеться з Мінні, змінивши гіркоту поразки на втіху вечірньої перемоги.

– Якщо це через Мінні, то ти даремно на мене сердишся, – несподівано випалив Ле-Мойн. – Я запросив її на гру, та вона не приїхала.

– Справді? – здивувався Безіл.

– Таки через те! А то я сумнівався. Думав, що ти вирішив мене дістати. – Він примружився. – Ця юна леді ще місяць тому дала мені відставку.

– Невже?

– Покинула. Я їй трохи набрид. Швидко в неї змінюються інтереси.

Безіл помітив, що його обличчя стало сумним.

– І з ким вона тепер? – запитав він, уже доброзичливіше.

– Здається, з твоїм однокласником Джубелом – типова «сіра маса», коли хочеш знати моєї думки. Вона познайомилася з ним у Нью-Йорку, за день до початку навчального року, і, як я чув, у них усе досить серйозно. Сьогодні ввечері вона буде на танцях у клубі «Лаун».

IV

Безіл вечеряв у барі біля Тафта з Жобеною Дорсі та її братом Джорджем. Єльська команда здобула перемогу над Принстоном, і весь університет тепер захоплено радів; коли вони увійшли до зали, всі першокурсники, які сиділи за столиком біля входу, почали гучно вітати Безіла.

– Ти стаєш відомим! – мовила Жобена.

Рік тому Безіл на кілька тижнів уявив, що закоханий в Жобену, але під час наступної зустрічі зрозумів, що це не так.

– Чому так усе сталося, га? – запитав він її під час танцю. – Чому все так швидко минуло?

– Ти справді волієш знати?

– Так.

– Тому що я дала тобі спокій!

– Ти? Дала мені спокій? – перепросив він. – Мені це подобається!

– Я вирішила, що ти поки надто юний.

– А що, від мене нічого не залежало?

Вона похитала головою.

– От і Бернард Шоу говорив те саме, – задумливо погодився Безіл. – Але я завжди вважав, що це стосується людей виключно дорослих. Тож усе-таки це ви полюєте за нами, чоловіками?

– Ще чого! – Її тіло від обурення стало неподатливим у нього в руках. – Чоловіки завжди десь поруч, а жінки блимають очима, от і все. Це діє інстинкт.

– Невже чоловік не може зробити так, щоб жінка в нього закохалася?

– Дехто може – ті, кому здебільшого байдуже.

Він на якийсь час замислився над цим жаским фактом, проте потім облишив це заняття – ще буде час. Дорогою до клубу «Лаун» у нього виникло ще кілька питань, які він їй поставив. Скажімо, коли дівчина, яка нещодавно «сохла» за одним юнаком, раптом захопилася іншим, що у такому разі має чинити перший хлопець?

– Дати їй спокій, – відповіла Жобена.

– Припустимо, йому цього не хочеться. Що тоді?

– Та нічого тут більше не вдієш!

– І все ж: як краще вчинити?

Заливаючись сміхом, Жобена притулилася до його плеча.

– Бідолаха Безіл! – проронила вона. – Нумо, вважай, що я Лора Джин Ліббі[12], й поділись зі мною всією історією.

Він коротко розповів їй про свій роман.

– Тепер ти знаєш, – сказав він насамкінець, – була б вона прозаїчною дівчиною, я б стерпів це, хоч би сильно кохав. Але ж ні, вона найпопулярніша, найвродливіша з усіх, кого я знаю. Зрозумій, вона для мене і Мессаліна, і Клеопатра, і Саломея – і все в такому дусі.

– Говоріть голосніше! – зауважив Джордж, який сидів на передньому сидінні.

– Вона для мене щось на кшталт вічної жіночності, – уже впівголоса мовив Безіл. – Розумієш, як мадам Дюбаррі. Вона не така, як…

– Не така, як я?

– Ні. Ти на неї чимось схожа… Усі дівчата, які мені подобалися, чимось схожі. Жобено, ну ти чудово розумієш, що я маю на увазі!

Коли вдалині засяяли вогні нью-гейвенського клубу «Лаун», вона раптом стала ввічливо-серйозною.

– Тут нічого не вдієш! Я в цьому впевнена. Вона більш досвідчена, ніж ти. Усе від самого початку йшло за її сценарієм – навіть тоді, коли ти вважав, що правила придумуєш ти. Я не знаю, чому вона раптом вигоріла, але очевидно, що річ тут саме в цьому – і вона, навіть якщо захоче, вже не зможе створити все це знову, і ти не зможеш, бо ти…

– Продовжуй! Що я?..

– Тому що ти надто закоханий. Єдине що тобі залишається – продемонструвати свою байдужість. Будь-яка дівчина не терпить, коли від неї відвертається давній шанувальник; тому вона може тобі навіть усміхнутися – але не здумай повертатися. Між вами все скінчено!

Безіл постояв у вбиральні, задумливо пригладжуючи волосся. «Все скінчено». Слова Жобени відняли в нього останній слабкий промінь надії, і від усвідомлення цього факту, укупі з напругою від денної гри, у нього на очах з’явилися сльози. Він квапливо увімкнув кран і вмився. Хтось увійшов і поплескав його по плечу.

– Непогана гра, Лі!

– Дякую, але мені багато чого й не вдалося…

– Ні, ти був молодчиною! Саме в останній чверті…

Він увійшов на танцювальний майданчик. І невдовзі побачив її, і відразу в нього запаморочилося в голові, йому стало ніяково від хвилювання. Куди б вона не йшла, всюди її переслідувала свита кавалерів, і на всіх вона дивилася з яскравою і пристрасною усмішкою, яка була йому настільки знайома. Незабаром він став шукати, хто ж її тут супроводжує, і з обуренням виявив, що це нахабний і вульгарний хлопець зі школи Хілла, якого він вже раніше примітив, але відкинув як абсолютно неможливу кандидатуру. Що ж такого могло ховатися за цими водянистими очицями, які так її полонили? Хіба міг цей примітивний мозок гідно оцінити безсмертну сирену підмісячного світу?

У розпачі вивчивши містера Джубела, марно намагаючись знайти відповіді на ці запитання, він запросив її, «перехопивши» прямо в танці, і навіть протанцював із нею цілих двадцять футів, поки її не покликав наступний кавалер; Безіл із цинічною меланхолією усміхнувся, коли вона сказала:

– Я так пишаюся, що ми знайомі! Усі кажуть, що сьогодні вдень ти був неперевершений!

Для нього ця фраза була на вагу золота і після танців, стоячи біля стінки, Безіл подумки раз у раз повторював її, виокремлюючи окремі частини і намагаючись знайти в цих словах бодай якийсь потаємний сенс. Коли його величатимуть більше, то, либонь, вона захопиться. «Я так пишаюся, що ми знайомі! Усі кажуть, що сьогодні вдень ти був неперевершений!»

Біля дверей почався переполох, і хтось вигукнув:

– Отакої! Вони таки явилися!

– Хто? – запитав хтось інший.

– Принстонські першокурсники! Футбольний сезон у них закінчився, і троє-четверо з них вирішили відзначити закінчення тренувань у «Гофбрау».

З метушні раптово, немов хавбек із лінії на футбольному полі, вирвався якийсь юнак, котрий нагадував якийсь кумедний привид; спритно обійшовши одного зі студентів, які стежили за порядком, та похитуючись, він вискочив саме до тих, хто танцював. Комірець під його смокінгом був відсутній, запонки давно вже полишили сорочку, волосся було скуйовджене, а погляд – абсолютно знавіснілий. Якийсь час він озирався, немов його засліпило світло; потім його погляд впав на Мінні Бібл, і обличчя його засяяло світлом щирої любові. Ще до того, як він зміг до неї наблизитися, він почав гучно кликати її на ім’я, і крізь південний акцент чітко чулися напруга і гіркота.

Безіл вискочив уперед, Безіл рвонув до нього, але його випередили, і Малюк Ле-Мойн, який чинив опір щосили, зник за дверима гардеробної серед круговерті ніг і рук, більшість з яких належали зовсім не йому. Зупинившись біля дверей, Безіл відчував, що до його відраза змішалася зі щирим співчуттям; щоразу, коли Ле-Мойну вдавалося підняти голову з-під крана, він відчайдушно нарікав на своє нещасне кохання.

Проте коли Безілу знову вдалося запросити Мінні на танець, він помітив, що вона сердита і злякана – настільки, що вже ладна була шукати підтримки у Безіла; вона раптом попрохала його піти посидіти, поговорити.

– Хіба не дурень він? – пройнявшись, вигукнула вона. – Такі речі псують дівчатам репутацію. Його потрібно було в поліцію відвести!

– Він не знав, що творить. Була складна гра, він вельми втомився, ось і все.

Але в неї на очах забриніли сльози.

– Ох, Безіле! – мовила вона. – Скажи мені: невже я насправді жахлива? Я нікому не бажаю зла; але так само собою трапляється…

Йому хотілося обійняти її й сказати, що вона – найчарівніша дівчина у світі, але в її очах він прочитав, що вона зараз його навіть не помічає; для неї він був порожнім місцем – з однаковим успіхом цієї миті вона могла б вилити душу якій-небудь подружці. Він згадав слова Жобени – йому не залишалося нічого, окрім як піти з гордо піднятою головою.

– Ти набагато розумніший! – Її ніжний голос обволікав його, мов води чарівливої річки. – Ти розумієш… якщо двоє більше не шаленіють одне від одного… вони мають проявляти здоровий глузд!

– Авжеж, – підтвердив він і змусив себе з удаваною легкістю додати: – Коли все скінчилося, тут вже нічого не вдієш.

– Безіле, ти такий хороший! Ти завжди мене розумієш.

І раптом, уперше за тривалий час, вона про нього замислилася. З нього вийшов би безцінний друг для будь-якої дівчини, подумала вона – адже цей розум, який іноді настільки втомлює, можна було б використовувати як «жилетку»…

Він дивився, як танцює Жобена, і Мінні простежила за його поглядом:

– Ти прийшов із дівчиною, так? Вона доволі гарненька!

– Але не така красуня, як ти.

– Безіле!

Він свідомо уникав дивитися на неї, вгадавши, що зараз вона злегка вигнулася і склала руки на колінах. І тільки-но йому вдалося взяти над собою гору, сталося щось екстраординарне – в навколишньому світі, який перестав полягати лише в ній одній, раптом з’явилося якесь світло. І відразу підійшли якісь першокурсники, щоб привітати його з перемогою в грі, і йому це сподобалося – і похвали, і їх злегка підлесливі погляди. Здається, тепер у нього були всі шанси, щоб наступного тижня почати матч із Гарвардом.

– Безіле!

Серце шалено калатало у грудях. Краєм ока він помітив її погляд – вона чекала. Може, вона й справді пошкодувала? Може, йому варто вхопитися за цю можливість, повернутися до неї та сказати: «Мінні, скажи цьому безумцю, щоби біг до річки топитися, і повернися до мене!». Він завагався, але відразу згадав фразу, яка допомогла йому вдень під час гри: досить уже на сьогодні помилок! Поклик усередині нього повільно затих.

З’явився Джубел-неможливий, всім своїм виглядом показуючи, хто тут головний, і серце Безіла вирушило до зали танцювати далі, разом із його володаркою в рожевій шовковій сукні. Знову загубившись у тумані нерішучості, він вийшов із зали на веранду. В повітрі метушливо кружляв легкий перший сніг, і зірки з неба холодно дивилися на землю. Поглянувши на них, він побачив, що це, як і раніше, його зірки – ореоли прагнень, боротьби і слави. Між ними співав вітер, який насвистував ту саму, високу і чисту ноту, яку він чув завжди – і гнав вперед, до нових битв, парадну шеренгу хмар. Ця картина вирізнялася неймовірною яскравістю та пишнотою, і лише досвідчене око полководця могло помітити, що в небі тепер стало на одну зірку менше.

1

Енд – в американському футболі один із гравців-лайнменів, який може приймати м’яч. – Тут і далі прим. ред.

2

«Китайський квартал» – хіт 1906 року в стилі регтайм; музика Жана Шварца, слова Вільяма Джерома.

3

Квотербек – позиція в американському та канадському футболі. Квотербеки входять до атакувального складу команди і під час вводу м’яча в гру розташовуються за захисною лінією.

4

«Череп і кістки» (англ. Skull & Bones) – найстаріше таємне товариство студентів Єльського університету.

5

Школа Св. Ріджиса – вигадана Фіцджеральдом назва навчального закладу; його прототипом стала підготовча школа Ньюмана в місті Гакенсак (штат Нью-Джерсі), де навчався Фіцджеральд.

6

Такл – в американському футболі півзахисник, який блокує.

7

«Хаутонівська» манера – від прізвища тодішнього головного тренера гарвардської команди Персі Д. Хаутона.

8

Даун – футбольний термін – калька від англійського слова down; у грі команда, що володіє м’ячем, здобуває чотири спроби просунути м’яч на 10 ярдів уперед у бік очкової зони суперника; кожна така спроба називається дауном.

9

Пантер – гравець, що вибиває м’яч із рук у ситуації, коли м’яч необхідно віддати протилежній команді, але якнайдалі від своєї очкової зони (зазвичай під час 4-ї спроби).

10

Кожна половина гри починається з вибивання м’яча ногою в бік очкової зони суперника з 35-ярдової позначки (це так званий кікофф); такий розіграш відбувається також і після того, як одна з команд здобула очки.

11

Тачдаун (англ. touchdown – приземлення) – один зі способів набирання очок в американському та канадському футболі. Зараховується, коли гравець з м’ячем забігає в очкову зону суперника.

12

Лора Джин Ліббі (1862–1924) – американська письменниця, авторка безлічі сентиментальних романів; у 1910-х рр. вона вела в газетах колонку під назвою «Щоденна розмова з Лорою Джин Ліббі про справи сердечні» – саме про це і думає Жобена.

Тиха місцина

Подняться наверх