Читать книгу Тиха місцина - Френсис Скотт Фицджеральд, Френсис Скотт Кэй Фицджеральд - Страница 3

І

– Я пам’ятаю, як ви прийшли до мене в розпачі, коли Жозефіні було три роки, – говорила місіс Брей. – Джордж тоді шаленів, тому що ніяк не міг влаштуватися на роботу, і зганяв злість на маленькій Жозефіні.

– Так, я пам’ятаю, – сказала мати Жозефіни.

– Ось і вона, Жозефіна!

І це справді була Жозефіна. Вона з усмішкою дивилася на місіс Брей, а в погляді жінки непомітно промайнула якась тяжкість. Жозефіна продовжувала всміхнулася.

– Скільки ж тобі років, Жозефіно?

– Нещодавно виповнилося шістнадцять.

– Он як! Мені здавалося, що ти трохи старша.

Тільки-но випала нагода вставити слівце в розмову, Жозефіна запитала у місіс Перрі:

– Можна мені сьогодні піти з Ліліан в кіно, на денний сеанс?

– Ні, люба; ти маєш вивчити уроки.

Місіс Перрі відразу повернулася до місіс Брей, демонструючи, що питання закрите, але…

– Дурепа проклята! – впівголоса пробурмотіла Жозефіна.

Місіс Брей відразу заторохтіла, намагаючись змінити тему розмови, але місіс Перрі, звичайно, не змогла обійтися без догани Жозефіні.

– Як ти назвала матір, Жозефіно?

– Я не розумію, чому я не можу піти в кіно з Ліліан?

Здавалося, що матір вважала б за краще закінчити на цьому розмову.

– Тому що ти мусиш вчитися! Ти щодня кудись ходиш, і твоєму татові це набридло.

– Ви з глузду з’їхали! – кинула Жозефіна і завзято додала: – Маячня якась! Наш татко, певно, збожеволів. Невдовзі він почне рвати на собі волосся і вважати, що він Наполеон чи хтось на кшталт.

– Ні, – розсміялася місіс Брей, коли обличчя місіс Перрі зашаріло. – Хіба, може, вона має рацію. Що, коли Джордж і справді збожеволів – особисто я впевнена, що мій чоловік від люті втратив глузд. Це все війна!

Але матері було не до сміху; вона вважала, що Жозефіна варта добрячої прочуханки.

У розпалі розмови пролунало ім’я Ентоні Харкера, однолітка старшої сестри Жозефіни.

– Він дивовижний, – без будь-якого бажання нав’язати свою точку зору втрутилася в розмову Жозефіна.

Вона зовсім не була грубіянкою; вона насправді рідко переходила межі звичайної світської бесіди, хоча легко втрачала безтурботний настрій, стикаючись із будь-якої несправедливістю або дурістю з боку співрозмовника.

– Він цілком…

– Він має неабиякий успіх. Але я особисто не бачу в ньому нічого дивовижного. Мені він видається легковажним.

– О, ні, мамо, – заперечила Жозефіна. – Він зовсім не такий. Будь-хто тобі скаже, що він – справжня особистість, не рівня тим недотепам, яких хоч греблю гати. Будь-яка дівчина була б рада прибрати його до рук. Я б не роздумуючи вийшла за нього заміж!

Раніше їй таке і на думку не спадало. Остання фраза насправді була заготовлена для вираження симпатії до Тревіса де Коппета. І незабаром, коли подали чай, Жозефіна вибачилася і пішла до своєї кімнати.

Попри те, що будинок був зовсім новим, Перрі зовсім не були нуворишами. Належачи до вищого чиказького суспільства (що передбачало вельми солідні доходи), вони не видавалися нечемами, як ті люди, які увірвалися у вищий світ після 1914 року. Жозефіна мимоволі стала одним із піонерів покоління, якому судилося «відбитися від рук».

Вона одягалася у своїй кімнаті, збираючись піти до Ліліан, та думала час від часу то про Тревіса де Коппета, то про те, як вона вчора їхала додому з балу в Девідсонів. Тревіс носив під смокінгом вільну накидку синього кольору, успадковану ним від якогось старого дядечка. Тревіс був високий, худорлявий, чудово танцював; його очі часто описували ровесниці протилежної статі як «глибокі й темні», хоча дорослі бачили звичайні карі очі, обведені темними, схожими на синці, колами. Область, навколо них, здавалася то пурпуровою, то коричневою, то малиновою – кинувши швидкоплинний погляд на Тревіса, це було першим і останнім, що ви помічали – крім сліпуче-білих зубів. Як і Жозефіна, він теж був людиною нового типу. Хоча в Чикаго в ті часи новим було все, в дужках, щоб не втратити нитки оповіді, зауважимо: Жозефіна була «новітньою з нових».

Одягнувшись, вона спустилася вниз сходами й через прочинені двері вийшла на вулицю. Стояв жовтень, дерева вже скинули листя, і в спину їй дув суворий бриз. Вона йшла повз холодні кути будинків, повз закутки житлових кварталів, у яких чаївся вітер. Від цієї пори й до початку квітня Чикаго стає містом, в якому життя ховається за стінами будинків, де увійти у двері означає потрапити в інший світ – бо холод озера Мічиган завжди непривітний і не схожий на справжній північний холод; він слугує лише для того, щоб акцентувати увагу на тому, що відбувається всередині, а не ззовні. На вулицях цього часу не чутно музики, там не натрапиш на закоханих – і навіть в сприятливий час року багатії, які проїжджають повз у лімузинах, радше дратують, ніж зачаровують тих, хто ходить бруківками. А всередині будинків панує глибока, повна тиша, – або шум, неначе ті, хто живе всередині, весь час зайняті винаходом нових танців. І все це – лише частина того, що люди мають на увазі, вимовляючи: «наш Чикаго».

Жозефіна мала намір зустрітися зі своєю подругою Ліліан Хаммел, але відвідування кінотеатру в їхні плани не входило. Якби лише матері знали, куди насправді збираються їхні дочки, то негожий, найпохмуріший фільм видавався б їм кращим. Тому що дівчата зібралися на автопрогулянку з Тревісом де Коппетом і Говардом Пейджем, і збиралися виїхати якнайдалі, щоб встигнути вдосталь націлуватися. Усі четверо виношували цей план ще з минулої неділі, коли поїздку довелося відкласти через несприятливі обставини.

Тревіс і Говард уже чекали, уособлюючи собою готовність до дій і безмовно кваплячи дівчат назустріч прийдешньому. Тревіс був одягнений в пальто з хутряним коміром, у руках у нього була тростина із золотим держаком. Він напівжартома, напівсерйозно поцілував руку Жозефіни, і дівчина мовила йому: «Вітаю, Тревісе!» з теплотою політика, який вітає свій електорат. Через хвилину дівчата вже обмінювалися новинами.

– Я бачила його, – прошепотіла Ліліан, – тільки-но!

– Справді?

Їх очі обох засяяли.

– Він дивовижний, еге ж? – мовила Жозефіна.

Дівчата мали на увазі двадцятидворічного містера Ентоні Харкера, який навіть і не здогадувався про їхнє існування, хіба Жозефіну якось представили йому в будинку Перрі як молодшу сестричку Констанції Перрі.

– У нього найгарніший у світі носик! – вигукнула Ліліан, несподівано розсміявшись. – Вона намалювала в повітрі контур носа пальцем, і це розвеселило їх обох. Але Жозефіна відразу ж зробила серйозне обличчя, тому що в одвірок, що виходив у коридор, визирнули темно-карі очі Тревіса, такі ясні, немов їх створили лише вчора ввечері.

– Ну-бо! – нетерпляче проронив він.

Четверо молодих людей вийшли на вулицю, пройшли нелегких п’ятдесят кроків назустріч вітру і сіли в машину Пейджа. Усі вони були впевнені в собі і точно знали, чого хочуть. Дві дівчини свідомо не слухали своїх батьків і, подібно солдату, який втік із ворожого полону, не відчували жодних докорів сумління з цього приводу. На задньому сидінні Жозефіна і Тревіс дивилися одне на одного; вона чекала, коли його обличчя стане червоним від хвилювання.

– Поглянь, – сказав він, діставши квитки; його рука тремтіла. – До п’ятої ранку! Вар’єте! Зігфелда[13]!

– О, Тревісе! – за звичкою вигукнула Жозефіна, однак уперше не відчула задоволення від такого способу спілкування.

Вона взяла його руку, а сама намагалася збагнути, що ж з нею трапилося.

Уже стемніло; Тревіс нахилився до Жозефіни, але вона вперше відвернулася від нього. Розсерджений, він цинічно кивнув головою і стурбовано відсунувся від неї в дальній кут машини. Йому обов’язково потрібно було зберегти ту похмуру загадковість, яка змушувала її ним зачаровуватися. Вона зауважила, що таємниця з’явилася в його очах і почала переповзати на його обличчя, погрожуючи заполонити його цілком – але ніяк не могла змусити себе думати лише про нього. Романтична загадка світу раптом перемістилася в іншого чоловіка.

Добрих десять хвилин Тревіс чекав на її капітуляцію; потім спробував ще раз її поцілувати, і цієї миті вона вперше подумала, що він негарний. Цього було достатньо. Уява та бажання Жозефіни могли працювати лише до певної межі, після досягнення якої її починала захищати інша властива їй риса – імпульсивність. Зараз, цілком несподівано, вона відчула неприязнь до Тревіса, і в її голосі чувся глибокий смуток.

– Я чула про те, що ти сказав учора.

– Що ти маєш на увазі?

– Ти сказав Еду Бементу, що залишаєшся на танцях допізна лише тому, що хочеш відвезти мене додому у своєму автомобілі.

– І хто тобі про це розповів? – запитав він, не відчуваючи за собою жодної провини.

– Сам Ед Бемент, і ще він додав, що мало не дав тобі ляпаса, коли це почув. Ледь стримався.

Тревіс знову посунувся у дальній куток сидіння. Він припустив, що в цьому і полягає причина її відстороненості, і певною мірою мав рацію. За теорією доктора Юнга, в підсвідомості жінки сперечаються один з одним незліченні чоловічі голоси, які інколи навіть говорять її вустами; певно, цієї миті вустами Жозефіни висловлювався Ед Бемент.

– Я вирішила більше ні з ким не цілуватимуся – інакше у мене не залишиться нічого, що я зможу подарувати чоловікові, якого щиро покохаю.

– Нісенітниця! – відповів Тревіс.

– Ні, це правда. У Чикаго і так про мене ширяться чутки. Чоловік не стане поважати дівчину, яка дозволяє себе цілувати, коли йому заманеться! А я хочу, щоб чоловік, за якого я коли-небудь вийду заміж, мене поважав.

Ед Бемент був би вражений ступенем свого впливу на Жозефіну цього вечора – якби лише знав…

Юнаки завбачливо висадили її з машини за рогом, і, прямуючи до свого дому, Жозефіна відчувала приємне полегшення, яке з’являється після завершення якої-небудь тяжкої праці. Тепер і назавжди вона стала «хорошою дівчинкою», не ходитиме на побачення, слухатиметься своїх батьків, а в школі місіс Бенбовер спробує увійти до когорти «Зразкових Учениць Бенбовер». А наступного року, в школі місіс Брірлі, вона стане «Зразковою Ученицею Брірлі». Тим часом над шосе Лейк-Шор засяяли перші зірки, і все навколо нагадувало їй про те, що Чикаго, обертаючись разом з планетою, робить свій шлях орбітою зі швидкістю сотень миль на годину; тоді Жозефіна зрозуміла, що їй хотілося такого безбарвного життя лише подумки.

Насправді у неї не було ані найменшого бажання здійснювати подібні чудеса аскетизму. Її дід змінював цей світ, її батьки усвідомлювали, що його можна змінити, – а вона просто брала його таким, як він є. Це був Чикаго – зовсім не схоже на Нью-Йорк місто-держава, де старовинні родини формували особливу касту, а інтелект був представлений університетськими професорами, – і не було жодних винятків із цього правила, через що навіть Перрі змушені були підлещуватися до десятків іще більш заможних та впливових родин. Жозефіні подобалося танцювати, а поле жіночої слави, бальна зала, було тим, що випадало з життя дівчини, тільки-но поруч з нею опинявся Чоловік.

Жозефіна підійшла до металевої брами свого будинку й помітила на ґанку сестру, яка прощалася з юнаком; потім вхідні двері зачинилися й хлопець попрямував алеєю. Жозефіна знала, хто це був!

Він пройшов повз, кинув на неї розсіяний погляд – але все-таки її впізнав.

– Доброго вечора! – сказав він.

Жозефіна повернулася так, щоб він міг розгледіти її у світлі ліхтаря; підняла голову, щоб хутряний комір не заважав йому її роздивлятися, а потім усміхнулася.

– Вітаю! – скромно відповіла вона.

Вони розійшлися. Жозефіна, мов черепаха, втягнула голову в комір.

«Ну ось, тепер він хоч знає, яка я зовні», – схвильовано подумала вона, переступаючи поріг будинку.

II

Через кілька днів Констанція Перрі вирішила серйозно поговорити з матір’ю:

– Жозефіна настільки переймається собою, що я вже сумніваюся в її розсудливості.

– Так, вона справді поводить себе дивно, – погодилася місіс Перрі. – Ми з татом вашим порадилися і вирішили, що на початку навчального року відправимо її в пансіон на сході країни. Але ти їй поки нічого не говори – спочатку слід владнати формальності.

– Святі небеса, мамо, ще не пізно! Вона з’являється скрізь із тим молокососом Тревісом де Коппетом, який не розлучається зі своїм жахливим плащем, і влаштовує справжнісінький цирк! Того тижня застала їх у кафе Блакстона – мурахи по спині аж затанцювали. Вони були схожі на маніяків: Тревіс, який крався, немов злодій, і Жозефіна, яка робила гримасу таку, ніби почався танок святого Віта[14]. Справді…

– А що ти почала говорити про Ентоні Харкера? – перебила її місіс Перрі.

– Вона в нього закохалася по вуха, але ж він їй в дідусі годиться.

– Ну, не зовсім так…

– Мамо, йому двадцять два, а їй лише шістнадцять. Проходячи повз нього, Жозі та Ліліан щоразу починають хихикати й витріщатися на нього.

– Заходь-но, Жозефіно, – мовила місіс Перрі.

Жозефіна повільно увійшла, злегка похитуючись, до кімнати та оперлася об одвірок.

– Що, мамо?

– Люба, ти ж не хочеш, щоб з тебе сміялися?

Спохмурнівши, Жозефіна поглянула на сестру:

– А хто з мене сміється? Здогадуюся. Ти єдина, кому це могло спасти на думку!

– Ти настільки переймаєшся собою, що нічого не помічаєш довкола. Коли ти і Тревіс з’явилися в кафе Блакстона, у мене мурашки по спині побігли. За нашим столиком усі реготали, та й за сусідніми теж – усі, окрім тих, хто був шокований.

– Напевно, що шокований було більше, – самовдоволено припустила Жозефіна.

– Добра буде в тебе репутація, коли ти почнеш виходити у світ!

– Помовч, будь ласка! – вигукнула Жозефіна.

Закралася нетривала тиша. Потім місіс Перрі рішучим тоном прошепотіла:

– Мені доведеться розповісти про це твоєму татові, тільки-но він повернеться додому.

– Нумо, розкажи йому. – Несподівано Жозефіна заплакала. – Чому ніхто, ніхто не може дати мені спокій? Я хочу померти!

Мати обняла її та примовила:

– Жозефіно… ну-ну, Жозефіно.

Але Жозефіна продовжувала схлипувати – здавалося, що плач виходить у неї саме із серця.

– Лише купка потворних і заздрісних дівчат, які, варто тільки-но кому-небудь на мене поглянути, божеволіють і вигадують цілком безпідставні плітки – і все лише тому, що я можу заволодіти ким завгодно! Напевно, Констанція лютує від того, що я просиділа цілих п’ять хвилин наодинці з Ентоні Харкером, поки він чекав її внизу вчора ввечері!

– Так, мені було жахливо неприємно! Я потім всю ніч плакала! Зокрема через те, що він прийшов поговорити зі мною про Мері Вейлі. Та що там говорити! Ти за ці п’ять хвилин настільки запаморочила йому голову, що він нестримно реготав усю дорогу, поки ми йшли до Ворренсів.

Жозефіна схлипнула востаннє і заспокоїлася:

– Якщо хочеш знати, я вирішила йому дати відставку.

– Ха-ха-ха! – Констанція вибухнула зі сміху. – Ти чула це, мамо?! Вона вирішила дати йому відставку! Начебто він хоч один раз у житті поглянув на неї, ніби він взагалі знає про те, що вона існує! З усіх самозакоханих…

Але місіс Перрі була не в змозі більше це витримувати. Вона обійняла Жозефіну і попросила її піти до себе в кімнату.

– Твою сестру турбує лише одне: щоб із тебе не сміялися, – пояснила їй вона.

* * *

– Ну, гаразд, це він дав мені відставку, – похмуро вимовила Жозефіна.

І вона відмовилася від нього, відмовилася від тисячі поцілунків, яких у неї ніколи не буде, від безлічі довгих неймовірних танців у його обіймах, від сотень вечорів, які неможливо буде нічим відшкодувати. Вона зовсім не надавала значення листу, який написала йому напередодні й не встигла ще надіслати, – а тепер уже не надішле ніколи.

– У твоєму віці рано думати про такі речі, – сказала місіс Перрі. – Ти ще дитина.

Жозефіна підвелася та підійшла до дзеркала:

– Я обіцяла завітати до Ліліан. І вже спізнююся.

* * *

Повернувшись до своєї кімнати, місіс Перрі подумала: «До січня ще два місяці». Вона була вродливою жінкою, яка хотіла, щоб її любило все оточення; їй ніколи не хотілося керувати іншими людьми. У душі вона вже акуратно спакувала і відправила на пошту згорток із Жозефіною всередині, адресуючи його в безпечну й тиху школу Брірлі.

* * *

Годину потому в кафе Блакстона Ентоні Харкер і ще один юнак спокійно сиділи за столиком. Ентоні був приємним хлопцем: трохи ледачим, досить заможним і задоволеним своїм нинішнім успіхом у суспільстві. Після того, як його виключили з одного університету на сході країни, він зарахувався до одного з найвідоміших університетів Вірджинії, де й здобув освіту в більш сприятливих обставинах. Там він зміг увібрати в себе певні звички та манери, які дівчата з Чикаго вважали чарівними.

– А ось і Тревіс де Коппет, – зауважив приятель. – Цікаво, чого він кирпу гне?

Ентоні поглянув здалеку на зграю юнацтва в дальньому кутку кафе й упізнав Перрі-молодшу та ще якихось дівчат, котрі часто траплялися йому на очі на вечірніх вулицях. Поводилися вони невимушено, надто гучно розмовляли і мали досить безглуздий вигляд. Він відвів від них погляд і став шукати собі партнерку на танець, але все ще сидів за столиком, коли кімната – вона була напівтемна, попри запалені вогні й цілковиту темряву за вікнами – ніби прокинулася від гучної та зворушливої музики. Вільних дівчат ставало дедалі менше. Чоловіки в костюмах вільного крою, які виглядали так, немов вони щойно закінчили якісь нагальні справи, і жінки в капелюхах, які, здавалося, були готові негайно вирушити в політ, надавали всьому особливе, непередаване, відчуття часу як непостійної величини. Головним для Ентоні було те, що це суспільство – ніби й не випадкове, але й не ретельно обране – могло миттєво зникнути, як гості після званого обіду, а могло і провести разом усю ніч, як гості на вдалому весіллі. Ентоні занепокоївся, що не встигне схопити свою частку веселощів. Він дедалі більше пильно вдивлявся в юрму, намагаючись знайти хоч одне знайоме жіноче обличчя.

І таке обличчя несподівано з’явилося поблизу Ентоні; на мить з-за плеча якогось чоловіка він спіймав на собі сумний і трагічний погляд. Це була усмішка, – і не усмішка; великі сірі очі з яскравими трикутниками тіней під ними, вуста, що усміхалися всьому світу, в який можна було вмістити їх обох – водночас виражали не смуток жертви, а, радше, смуток демона в стані ніжної меланхолії. Вперше Ентоні по-справжньому побачив Жозефіну.

Він негайно зреагував – подивився, з ким вона танцює. Виявилося, що то був знайомий юнак, а тому він негайно підвівся з-за столу, швиденько обсмикнув піджак і вийшов на танцювальний майданчик.

– Дозволите запросити вашу даму?

Жозефіна майже притиснулася до нього, коли вони почали танцювати, зазирнула йому в очі, але миттєво відвела погляд. Вона мовчала. Розуміючи, що їй ніяк не більше ніж шістнадцять, Ентоні все ж таки сподівався, що дама, з якою він домовився танцювати увесь цей вечір, не прийде зовсім – або хоча б затримається, поки не скінчиться цей танець.

Коли танець закінчився, вона знову звела на нього очі; йому здалося, що він помилився – що вона старша. Провівши її до столика, він мимоволі запитав:

– Ви дозволите ще вас запросити?

– Так, звісно!

Вони бачили лише одне одного, і кожен погляд був гострим, мов цвях – із тих, якими кріплять рейки залізниць, на яких був заснований добробут їхніх родин. Ентоні відчув хвилювання, коли повертався до свого столика.

За годину вони вдвох їхали з кафе Блакстона в його автомобілі.

Усе сталося спонтанно: слова Жозефіни про те, що їй час додому, пролунали після закінчення другого танцю, потім її прохання, і його власна надмірна самовпевненість, коли він йшов позаду неї через спорожнілий танцювальний майданчик. Проводити її до будинку було звичною люб’язністю щодо її сестри; і ще його не полишало безпомилкове відчуття надії…

Проте, вийшовши на вулицю і злегка охолонувши під різким вітром, він спробував іще раз осмислити власні вчинки та міру відповідальності. Але зробити це виявилося доволі складно, тому що на нього тиснула напориста наївна юність Жозефіни. Коли вони сіли в машину, він спробував стати господарем становища – завдяки погляду «справжнього чоловіка», який він направив на неї, але її очі, гарячково-блискучі, миттєво розплавили всю його фальшиву суворість.

Він ненароком потиснув її руку… потім опинився в радіусі дії її парфумів – і, затамувавши подих, він її поцілував.

– Що сталося, те сталося, – прошепотіла вона за кілька секунд. Ошелешений, він замислився, чи не наобіцяв їй чогось зайвого.

– Яке жорстоке зауваження, – мовив він, – саме тоді, коли я в тебе почав закохуватися.

– Я мала на увазі, що будь-яка хвилина поряд із тобою може виявитися останньою, от і все, – гірко сказала вона. – Мої рідні хочуть відправити мене вчитися в інший штат… думають, я досі ні про що не здогадалася…

– Яка прикрість!

– …а сьогодні вони зібралися разом і намагалися мене переконати, що ти взагалі не підозрюєш про моє існування!

Після тривалої павзи Ентоні висловив слабке співчуття:

– Сподіваюся, ти не дозволила їм себе переконати.

Вона усміхнулася:

– Ні, я тільки розсміялася і поїхала в кафе.

Її рука опинилася в його руці; коли він стиснув пальці, її очі, що стали сліпуче-яскравими, поглянули в його очі. Через хвилину йому спало на думку щодо себе: «Брудний спокусник».

Він не сумнівався, що від нього щось залежало!

– Ти така гарна! – сказав він.

– А ти – зовсім як хлопчик.

– Найбільше на світі я ненавиджу заздрість, – несподівано далі мовила Жозефіна, – мені повсякчас доводиться з нею стикатися. А моя рідна сестра – у цьому сенсі найгірша за інших!

– Ох, ні! – запротестував він.

– Адже я не винна, що в тебе закохалася. Я намагалася про тебе не думати. Навіть навмисне йшла з дому, коли ти до нас приходив.

Вплив її брехні породжувався від її щирості, і від простодушної та дивовижної впевненості в тому, що вона завжди матиме взаємність на своє почуття, – хоч би кого вона покохала. Жозефіна ніколи не була сором’язливою і ніколи ні на що не скаржилася. Її світ населяли лише двоє: вона та Чоловік – і покладатися вона могла лише на власні сили. У цьому світі вона впевнено орієнтувалася відтоді, як їй виповнилося вісім років. Вона ніколи нічого не планувала: вона просто з легким серцем попускала віжки, а всепереможна молодість вершила інше. Тільки коли юність минає і досвід наділяє нас уже нічого не вартою сміливістю, ми починаємо усвідомлювати, наскільки прості, по суті, всі ці речі.

«Але коли ти встигла в мене закохатися?» – хотів запитати Ентоні, але не наважився! Він боровся з бажанням поцілувати її знову, ще ніжніше, – і хотів сказати їй, що в її вчинку немає мудрості; але не встиг він почати здійснювати цей шляхетний задум, як вона знову опинилася в його обіймах, і прошепотіла щось, з чим йому довелося погодитися – бо на додачу він отримав поцілунок. А потім, вже на самоті, він від’їжджав від дверей її будинку.

З чим же він погодився? Все, що вони говорили одне одному, лунало в його вухах, немов його раптово охопив жар: завтра о четвертій, на розі.

«Боже милосердний! – подумав він, відчуваючи себе якось незатишно. – Вся ця нісенітниця про мою «відставку»… Це божевільна дитина, і вона обов’язково влаштує якісь неприємності – якщо їй трапиться той, хто їх шукає. Так і побіг я до неї завтра на побачення!»

ІІІ

Два тижні потому, чекаючи Мері Вейлі в безликій, бідно обставленій вітальні, Ентоні дістав із кишені якісь напівзабуті листи. Три листи він засунув назад, а четвертий – прислухавшись на мить до того, що відбувається в будинку, швидко розгорнув і прочитав, ставши спиною до дверей. Цей лист був третім у серії листів, які він одержував від Жозефіни після кожного побачення – і він був таким само дитячим і кумедним, як і всі інші. Хоч би якими щирими були її почуття, коли вона висловлювала їх особисто, на папері вони перетворювалися на нісенітницю. У листі чимало говорилося про «твої почуття до мене», і про «мої до тебе»; речення починалися з «Так, я знаю, що видаюся сентиментальною», або ще більш незграбно: «Я завжди була об’єктом поклоніння для чоловіків, і я нічого не можу з цим вдіяти»; там неодмінно траплялися цитати з популярних пісеньок – ніби вони висловлювали стан адресантки виразніше, ніж її власні літературні потуги.

Цей лист викликав у Ентоні занепокоєння. Коли він дочитав до постскриптуму, в якому холоднокровно призначалося побачення сьогодні о п’ятій вечора, то почув, як спускається Мері, та швиденько сховав лист у кишеню.

Походжаючи кімнатою, Мері тихенько наспівувала якусь пісеньку. Ентоні запалив цигарку.

– Я бачила тебе у вівторок увечері, – раптово сказала Мері. – Ти, схоже, не нудьгував.

– У вівторок?.. – повторив Ентоні, ніби пригадуючи. – Так, справді. Зустрів знайому компанію дітей, пішли потанцювати. Весело було.

– Коли я тебе помітила, ти був майже на самоті.

– На що ти натякаєш?

Мері знову почала щось наспівувати.

– Ходімо, а то запізнимось на виставу.

Дорогою Ентоні пояснив, як опинився поруч із «молодшою сестрою Констанц». Необхідність виправдовуватися його дещо сердила. Вислухавши, Мері різко випалила:

– Якщо тебе потягнуло на німфеток, навіщо було вибирати саме цю відьму? У неї така репутація, що місіс Макрі навіть не хотіла цього року давати їй уроки танців та взяла лише тому, що не хотіла образити Констанцію.

– Невже і справді в неї настільки жахлива репутація? – занепокоївся Ентоні.

– Навіть говорити не хочеться.

Під час денного сеансу вистави всі його думки крутилися навколо призначеного йому побачення. Хоча зауваження Мері привели лише до того, що йому стало вельми шкода Жозефіну, проте він вирішив, що ця зустріч мусить стати останньою. Він постійно потрапляв у незручне становище через те, що його помічали в компанії Жозефіни – хоча він чесно намагався її уникати. Інтрижка легко могла перерости в щось зовсім хаотичне і небезпечне, що не дало б нічого доброго ні Жозефіні, ні йому самому. Обурення Мері його зовсім не турбувало; всю осінь вона лише й чекала, що він запропонує їй руку та серце, і ладна була для цього на все; але Ентоні не хотів одружуватися: він взагалі не хотів нічим себе пов’язувати.

Сонце вже сіло, коли він звільнився та поїхав на машині лабіринтами Гранд-Парку, що перебудовувався, до нового «Філантропологічного будинку»[15]; на годиннику було о пів на шосту. Похмурість місця і часу гнітила його, надаючи всій справі відтінок нездоланних труднощів. Вийшовши з машини, він пішов слідом за хлопцем, який вийшов із зупиненого «родстера» – обличчя юнака на мить здалося йому знайомим – і зустрівся з Жозефіною в невеличкому напівтемному приміщенні, яке утворювали подвійні «штормові» двері вестибюля готелю.

Невизначено хмикнув замість привітання, Жозефіна рішуче кинулася в його обійми й закинула голову.

– Я страшенно поспішаю, – швидко заговорила вона, ніби це він благав її про зустріч. – Нас із сестрою запросили на весілля, але мені необхідно з тобою поговорити!

Було холодно, і коли Ентоні вимовляв слова, ті відразу перетворювалися на білі клаптики серпанку, чітко помітні в темряві. Він повторив усе те, що говорив їй і раніше, – але цього разу він говорив непохитно і рішуче. Тут, в цьому місці, це було значно простіше – бо він ледь розрізняв у напівтемряві риси її обличчя, і ще тому, що десь посеред його тиради вона розплакалася, що розлютило його.

– Я знала, що тебе вважають легковажним, – прошепотіла вона, – але такого я не очікувала. Хоч би як там було, у мене вистачить гордості більше тобі не докучати. – Вона завагалася. – Але я хочу з тобою ще раз зустрітися, щоб попрощатися інакше.

– Ні.

– Якісь заздрісні дівчата наговорили дурниць про мене?

– Ні. – Потім, зневірившись, він завдав їй останній удар. – Я зовсім не легковажний і раніше таким не був. Я просто ніколи тебе не кохав і навіть ніколи не обмовився словом про це.

Здогадуючись про той безпорадний вираз, який з’явився на її обличчі, Ентоні відвернувся і зробив крок убік. Коли він знову подивився туди, де вона тільки-но стояла, то побачив лише, як зачиняються двері – вона пішла.

– Жозефіно! – вигукнув він з безпорадною жалібністю, однак жодної відповіді не пролунало. Він так і стояв, збентежений тим, що тільки-но накоїв – серце його похолонуло, коли він почув звук автомобіля, що від’їжджав.

Під’їхавши до будинку, Жозефіна віддячила маленьким тістечком і слабкою надією Едові Бементу, який люб’язно погодився стати на сьогодні її шофером; увійшла в будинок із чорного ходу і піднялася до своєї кімнати. Одягаючи вечірню сукню, вона встала якнайближче до відчиненого вікна – щоб застудитися і померти.

Розглядаючи себе в дзеркалі ванної кімнати, вона не витримала і розплакалася, потім сіла на край ванни і видала такий звук, ніби хотіла придушити кашель, що раптово підступив до горла, після чого зайнялася своїми нігтями. Трохи пізніше, в ліжку, у неї ще буде час, щоби проплакала хоч цілу ніч, коли всі заснуть, – але треба було пережити цей вечір…

На весільній церемонії Мері Джексон і Джексона Ділана сестри і матір стояли поруч. Це була сумна і сентиментальна церемонія, що знаменувала завершення прекрасної юності чарівної дівчини, яку всі любили й обожнювали. Хоча жодний сторонній спостерігач не помітив би нічого, що символізує закінчення юності, з позиції цього десятиліття певні моменти церемонії видавалися припорошеними старомодністю і злегка віддавали лавандовим ароматом старовини. Наречена підняла фату з обличчя та усміхнулася тією чарівно-серйозною усмішкою, яка й робила її «чарівною». Коли вона подивилася на друзів і подруг, ніби обіймаючи їх востаннє, на її щоках забриніли сльози. Потім вона повернулася до чоловіка, такого ж невинного і серйозного, як і вона сама, немов говорячи: «Все скінчено. Тепер я, віднині і навіки, належу лише тобі».

Констанція, яка вчилася в одній школі з Мері Джексон, сиділа на церковній лаві і, не криючись, від щирого серця, яке калатало у неї в грудях, ридала. Обличчя Жозефіни, яка сиділа поруч, виражало складніші почуття – здавалося, вона пильно спостерігала за тим, що відбувається. Один або два рази – хоча обличчя її залишалося все таким само зосередженим – її щоками покотилися скупі сльозинки. Вона була неприємно ними здивована. Вуста зухвало-нерухомо стиснулися, немов у дитини, якій суворо веліли не пустувати в будинку. Лише один раз вона дозволила собі щось більше; «Дивіться, а он молодша дочка Перрі, – чи не так, симпатична?» – почула вона за спиною і відразу почала пильно розглядати різнобарвний вітраж, щоб невідомий обожнювач помилувався її профілем.

Після вінчання родина Жозефіни вирушила на банкет, тому вечеряти дівчині довелося на самоті – радше, майже на самоті, адже молодшого брата і його гувернантку складно було вважати товариством.

Вона відчувала себе цілком спустошеною. Сьогодні ввечері Ентоні Харкер – «вельми коханий – ніжно коханий – вельми, ніжно коханий!» – йшов на побачення з іншою, щоб цілувати її огидне, потворне обличчя; і невдовзі він зникне назавжди – як і всі інші чоловіки його покоління – в обіймах якоїсь жінки, яка зовсім його не кохатиме, залишивши їй лише безліч Тревісів де Коппетів і Едів Бементів – тих, хто до того не цікаві, що навряд чи варті навіть тіні усмішки

Коли вона побачила власне відображення в дзеркалі ванній, на неї знову нахлинули почуття. А що, коли вона помре сьогодні вночі, уві сні?

– Ох, яка ганьба, – прошепотіла Жозефіна.

Відчинивши вікно, вона стиснула в руці єдине нагадування про Ентоні – велику носову хустку з його ініціалами, і зі смутком залізла під ковдру. Проте не встигли простирадла ще нагрітися, як почувся стукіт у двері.

– Вам терміновий лист, – мовила покоївка, увійшовши до кімнати.

Увімкнувши світло, Жозефіна розкрила конверт і передусім глянула на підпис. Потім почала читати; її груди важко здіймалися та опускалися під нічною сорочкою.

Моя люба маленька Жозефіно: все марно. Я нічого не можу із собою вдіяти, не брехатиму тобі. Я страшенно, відчайдушно кохаю тебе. Коли ти пішла сьогодні, я збагнув, що ніколи не зміг би з тобою розлучитися. Я приїхав додому і не міг ані їсти, ані навіть спокійно сидіти – я міг лише ходити туди-сюди кімнатою та думати про тебе і твої сльозах у вестибюлі. І зараз я пишу цей лист…

Лист був на чотирьох сторінках. Десь наприкінці Ентоні заявляв, що різниця у віці не має жодного значення, а прикінцеві слова були такі:

Я знаю, що ти зараз, певно, відчуваєш себе абсолютно нещасною, і я б віддав десять років свого життя за те, щоб опинитися наразі поруч із тобою, поцілувати і побажати тобі солодких снів.

Дочитавши до кінця, Жозефіна застигла на кілька хвилин; смуток несподівано зник, вона була настільки пригнічена, що тепер їй здалося, що її охопила радість. Вона підморгнула самій собі – але відразу насупилася.

– Боже мій! – вимовила вона вголос. І перечитала лист ще раз.

Першим бажанням було поділитися новиною з Ліліан – але вона вирішила не поспішати. Подумки несподівано сплив образ нареченої на весіллі – нареченої бездоганної, незаплямованої, коханої та майже святої, з легким рум’янцем на щоках. Чистота юності, безліч друзів, потім з’являється Він – ідеальний і коханий. З деяким зусиллям вона покинула світ мрій. Мері Джексон безумовно не стала б зберігати у себе такі листи… Вставши з ліжка, Жозефіна порвала лист на дрібні шматочки, поклала клаптики на скляний столик і спалила, заповнивши кімнату димом. Жодна добре вихована дівчина не дасть відповіді на такий лист; правильне рішення – удати, ніби нічого не відбулося.