Читать книгу Цент на двох - Френсис Скотт Фицджеральд, Френсис Скотт Кэй Фицджеральд - Страница 4

Кімната на нижньому поверсі заміського дому. Верхню частину стіни прикрашено художнім фризом, що зображує рибалку з сіттю біля його ніг та корабель у багряному океані, рибалку з сіттю біля його ніг та корабель у багряному океані, рибалку з сіттю біля його ніг і так далі. В одному місці на фризі є перекриття – тут у нас є половина рибалки з половиною сіті біля його ніг, навпроти половини корабля на половині малинового океану. Фриз не має до сюжету ніякого відношення, але, відверто кажучи, мене він зачаровує. Я міг би продовжувати нескінченно, але мене відволікає один з двох об’єктів у кімнаті – синя порцелянова ванна. Вона з характером, ця ванна. Це не одна з цих новомодних, схожих на гоночні човни, але невелика з високими бортами й вона виглядає так, ніби збирається стрибнути; відмовившись, однак, через свої занадто коротенькі ніжки, вона змирилася зі своїм оточенням та небесно-блакитним покриттям. Але зі сварливості вона відмовляється дозволити будь-якому зі своїх відвідувачів повністю простягнути ноги – що плавно підводить нас до другого об’єкту в кімнаті:

Це дівчина, очевидний придаток ванни, тільки голова і шийка – у вродливих дівчат завжди шийка замість шиї – і зовсім трошки від плечей з’являється над бортом. Протягом перших десяти хвилин вистави глядачі переймаються питанням, чи справді вона грає свою роль чесно і оголена, чи їх обманюють, і вона одягнена.

Дівчину звуть Джулі Марвіс. З гордого вигляду, з яким вона сидить у ванні, ми робимо висновок, що вона не дуже висока і що вона звикла доглядати за собою. Коли вона посміхається, її верхня губа трохи задирається і нагадує про Пасхального Зайчика. Їй зовсім трохи не вистачає до двадцяти років.

І ще одне – нагорі та праворуч від ванни є вікно. Воно вузьке і має широке підвіконня; воно пускає в середину досить багато сонячного світла, але ефективно заважає тому, хто заглядає у нього, бачити ванну. Ви починаєте здогадуватись про що піде мова?

Ми традиційно починаємо з пісні, але, оскільки здивовані зітхання публіки практично заглушили першу половину, доведеться навести лише кінець:

ДЖУЛІ (сопрано-ентузіастіко з придиханням):

(Під час бурхливих оплесків, які слідують за піснею Джулі, вона скромно розводить руками й робить невеличкі хвилі на поверхні води – принаймні, ми припускаємо, що вона це робить. Потім двері ліворуч відчиняються і входить Лоїз Марвіс, одягнена, але вона несе одяг та рушник. Лоїз на рік старша за Джулі та майже її двійник за обличчям та голосом, але в її одязі та виразі обличчя – усі ознаки консерватора.

Так, ви правильно здогадалися. Це старий добрий сюжет комедії помилок.)

ЛОЇЗ: (здригнувшись) Ой, вибач. Я не знала, що ти тут.

ДЖУЛІ: О, привіт. Я даю невеличкий концерт…

ЛОЇЗ: (перебиваючи) Чому ти не зачинила двері?

ДЖУЛІ: Не зачинила?

ЛОЇЗ: Звичайно, ти цього не зробила. Ти ж не думаєш, що я пройшла крізь них?

ДЖУЛІ: Я думаю, ти зламала замок, дорогенька.

ЛОЇЗ: Ти така недбала.

ДЖУЛІ: Ні. Я просто щаслива, як пес на купі сміття, і я даю невеличкий концерт.

ЛОЇЗ: (суворо) Подорослішай!

ДЖУЛІ: (розмахуючи рожевою рукою) Стіни відбивають звук, бачиш. Ось чому є щось дуже гарне у тому, щоб співати у ванні. Це створює ефект виняткової чарівності. Може виконати щось за твоїм бажанням?

ЛОЇЗ: Я бажаю, щоб ти скоріше покинула ванну.

ДЖУЛІ: (задумливо хитаючи головою) Не можна поспішати. Це моє царство в цей час, Благочестива.

ЛОЇЗ: Чому ти так мене звеш?

ДЖУЛІ: Бо ти наступна за Пречистою. Тільки не кидай у мене нічого, будь ласка!

ЛОЇЗ: Як довго ще ти будеш там сидіти?

ДЖУЛІ: (після певного розгляду) Не менше п’ятнадцяти й не більше двадцяти п’яти хвилин.

ЛОЇЗ: А як послуга мені, може тобі вистачить десяти?

ДЖУЛІ: (нагадуючи) О, Благочестива, чи пам’ятаєш ти той холодний день минулого січня, коли така-то Джулі, відома своєю посмішкою Пасхального Зайчика, мусила йти на вулицю, а гарячої води було ледве-ледве, то юна Джулі щойно наповнила ванну для себе улюбленої, коли раптом прийшла її злюча сестра і купалася у ній, змусивши юну Джулі виконати свої обмивання холодним кремом – що занадто дорого та приносить багато клопоту?

ЛОЇЗ: (з нетерпінням) То ти не поквапишся?

ДЖУЛІ: Чому я мушу?

ЛОЇЗ: Бо в мене побачення.

ДЖУЛІ: Тут, у будинку?

ЛОЇЗ: Не твоя справа.

(Джулі знизує видимими кінчиками плечей що напевне породжує брижі.)

ДЖУЛІ: Як скажеш.

ЛОЇЗ: О, заради Неба! У мене майже вдома побачення.

ДЖУЛІ: Майже?

ЛОЇЗ: Він не стане гостювати. Він зайде за мною і ми підемо гуляти.

ДЖУЛІ: (підіймаючи брови) О, стає трохи ясніше. Це безперечно містер Калкінс. Я думала, ти пообіцяла матері, що не будеш його запрошувати.

ЛОЇЗ: (відчайдушно) Вона зовсім дурна. Вона не виносить його, бо він щойно розлучився. Звичайно, вона має більше досвіду, ніж я, але ж…

ДЖУЛІ: (розсудливо) Не дозволяй їй ставитись до себе як до дитини! Досвід – найбільш непотрібна річ у світі. Усі літні люди мають його на продаж.

ЛОЇЗ: Мені він подобається. Ми говоримо про літературу.

ДЖУЛІ: Так ось чому я останнім часом помічаю усі ці важезні книги розкидані по всьому будинку.

ЛОЇЗ: Він позичає їх мені.

ДЖУЛІ: Ну, ти повинна грати за його правилами. З римлянами вчиняй по-римськи. Але я з книгами покінчила. Я достатньо освічена.

ЛОЇЗ: Ти дуже непослідовна – минулого літа ти читала кожен день.

ДЖУЛІ: Якби я була послідовна, я б все ще споживала тепле молоко з маленької пляшечки.

ЛОЇЗ: Так, і, напевне, з моєї пляшечки. Але мені подобається містер Калкінс.

ДЖУЛІ: Я його ніколи не зустрічала.

ЛОЇЗ: Так, ти поквапишся?

ДЖУЛІ: Так. (Після паузи) Я зачекаю, поки вода трохи охолоне, а потім додам ще гарячої.

ЛОЇЗ: (саркастично) Як цікаво!

ДЖУЛІ: Пам’ятаєш як ми з тобою грали в «милки»?

ЛОЇЗ: Так – у десять років. Я дуже здивована, що ти вже не граєш у цю гру.

ДЖУЛІ: Я граю. Як раз збираюся через хвилину

ЛОЇЗ: Дурна гра.

ДЖУЛІ: (тепло) Ні, не дурна. Вона корисна для нервів. Б’юсь об заклад, ти забула, як у неї грати.

ЛОЇЗ: (заперечно) Ні, не забула. Наповнюєш ванну мильною піною, а потім сідаєш на край і зісковзуєш вниз.

ДЖУЛІ: (презирливо похитуючи головою) Ні! Це лише частина правил. Ти повинна ковзати вниз, не торкаючись рукою чи ногою…

ЛОЇЗ: (нетерпляче) О, Господи! Чи не все одно? Я б дуже хотіла, щоб ми або перестали приїжджати сюди влітку, або придбали б будинок з двома ваннами.

ДЖУЛІ: Ти можеш придбати собі невеличке коритце з олова або скористатися шлангом…

ЛОЇЗ: Замовкни вже!

ДЖУЛІ: (не звертаючи уваги) Залиш рушника.

ЛОЇЗ: Що?

ДЖУЛІ: Залиш рушника, коли підеш.

ЛОЇЗ: Цього рушника?

ДЖУЛІ: (дуже мило) Так, я забула свого рушника.

ЛОЇЗ: (озираючись уперше) Ти зовсім дурепа? У тебе навіть халата нема.

ДЖУЛІ: (також оглядаюсь) Дійсно нема.

ЛОЇЗ: (з підозрою) Як ти потрапила сюди?

ДЖУЛІ: (сміється) Я, мабуть, …я, мабуть, якось прослизнула. Ну знаєш – така собі біла фігура, що прослизає по сходах, і…

ЛОЇЗ: (сварливо) Ти маленька негідниця Ти не маєш жодної гордості чи самоповаги?

ДЖУЛІ: Маю досить і того й іншого. Я думаю, що це як раз і доводить. Я дуже добре виглядала. Я насправді досить мила у своєму природному стані.

ЛОЇЗ: Ах, ти ж…

ДЖУЛІ: (думаючи вголос) Я хочу, щоб люди не носили одягу. Я здогадуюсь, я мала б народитись язичницею, або ж тубільцем, чи щось таке.

ЛОЇЗ: Ти…

ДЖУЛІ: Мені минулої ночі наснилося, що однієї неділі до церкви маленький хлопчик приніс магніт, який притягував тканину. Він постягав одяг відразу з усіх, що привело їх у жахливий стан: люди плакали, кричали без кінця, ніби вони вперше виявили свої власні шкури. Тільки я не хвилювалася, бо просто сміялася. Мені довелося збирати пожертви, тому що ніхто інший цього не міг зробити.

ЛОЇЗ: (не звертаючи увагу на цю промову) Ти хочеш сказати, що якби я не прийшла, ти б побігла назад до своєї кімнати… го… голою?

ДЖУЛІ: Au naturel – звучить набагато краще.

ЛОЇЗ: А якби у вітальні хтось був?

ДЖУЛІ: Ніколи ж ще не було до цього часу.

ЛОЇЗ: До цього часу! Кари Господні! Скільки разів…

ДЖУЛІ: До того ж зазвичай у мене є рушник.

ЛОЇЗ: (повністю приголомшено) Святі угодники! Тобі треба було відлупцювати як слід, сподіваюсь, ти все ж попадешся якось. Я сподіваюсь, що у вітальні, коли ти вийдеш, буде з десяток міністрів, а також їхні дружини та дочки.

ДЖУЛІ: У вітальні не вистачило б місця для них, – відповіла Чепурунка Кейт з Району Пралень.

ЛОЇЗ: Гаразд. Ти зробила собі ванну; ти у ній і лежи.

(ЛОЇЗ рішуче направляється до дверей.)

ДЖУЛІ: (з тривогою) Гей! Гей! Мене не хвилює халат, але мені потрібен рушник. Я не можу витиратися шматочком мила та мокрою мочалкою.

ЛОЇЗ: (вперто) я не буду потакати такому створінню. Витирайся як хочеш. Можеш покататися по підлозі, як тварини, які не носять одяг.

ДЖУЛІ: (знову задоволено) Добре. Забирайся!

ЛОЇЗ: (гордо) Ага!

(ДЖУЛІ вмикає холодну воду і пальцем спрямовує струмінь на ЛОЇЗ. ЛОЇЗ швидко виходить, гримаючи дверима за собою. ДЖУЛІ сміється і вимикає воду)

ДЖУЛІ: (співає)

(Вона переходить на свист і нахиляється вперед, щоб увімкнути крани, але здригається від трьох гучних ударів у трубах. Вона замовкає на мить – а потім вона говорить у кран, ніби це телефон)

ДЖУЛІ: Алло! (Нема відповіді) Ви сантехнік? (Нема відповіді) Ви водопровідник? (Один гучний, глухий удар) Що вам треба? (Нема відповіді) Я вважаю, що ви привид. Це так? (Нема відповіді) Ну, тоді перестаньте стукати. (Вона тягнеться і вмикає кран гарячої води. Вода не тече. Тоді вона знову кричить прямо в кран). Якщо ви сантехнік – це підступ. Увімкніть негайно. (Два гучні, глухих удари) Не сперечайтесь! Мені потрібна вода… вода! Вода!

(У вікні з’являється голова молодого чоловіка – голова, прикрашена тонкими вусами та симпатичними очима. Останні намагаються розгледіти хоч щось, і хоча вони не бачать нічого, крім багатьох рибалок із сітками та великого багряного океану, вони вирішують почати говорити)

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Хтось знепритомнів?

ДЖУЛІ: (здригається і прислухається уважно) Це кішка стрибнула!

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (співчутливо) Вода не допомагає при знепритомненні.

ДЖУЛІ: Допомагає! Бо ніхто не казав про знепритомнення!

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ви щось сказали про те, що кішка стрибнула.

ДЖУЛІ: (рішуче) Ні, не казала!

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ну, ми можемо обговорити це пізніше. Ви готові йти? Або ви все ще відчуваєте, що якщо ми зараз підемо разом, то почнуться плітки?

ДЖУЛІ: (посміхається) Плітки! Хіба ж? Це буде більше ніж плітки – це буде справжній скандал.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ну, ви перебільшуєте. Ваша родина може бути дещо незадоволеною, але тим, хто не знає життя усе здається брудним. Ніхто з інших навіть не звернув би уваги, крім кількох старих жінок. Виходьте.

ДЖУЛІ: Ви не знаєте, про що просите.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ви думаєте, що за нами стежить натовп?

ДЖУЛІ: Натовп? Буде спеціальний, броньований потяг з вагоном-рестораном, що курсуватиме з Нью-Йорка щогодини.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Скажіть, ви прибираєте будинок?

ДЖУЛІ: Чому ви так думаєте?

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я бачу, що на стінах немає картин.

ДЖУЛІ: Ну у цій кімнаті ніколи не було жодних картин.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Дивно. Я ніколи не чув про кімнату без картин, гобеленів декоративних панелей чи чогось такого іншого.

ДЖУЛІ: Та тут і меблів немає.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Який дивний будинок!

ДЖУЛІ: Це залежить від кута зору, з якого ви дивитесь.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (сентиментально) Так приємно отак з вами розмовляти, коли ви являєте собою лише голос. Я радий, що не бачу вас.

ДЖУЛІ: (вдячно) І я рада.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Якого кольору ваш одяг?

ДЖУЛІ: (після критичного огляду своїх плечей) Ну, скажімо так, це такий собі рожево-білий колір.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Він вам пасує?

ДЖУЛІ: Дуже. Я… я вже давно його ношу. І звикла до нього.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я думав, ви ненавидите старий одяг.

ДЖУЛІ: Так, але це подарунок на день народження, і я начебто мушу його носити.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: рожево-білий. Закладаюся, що це божественно. Він стильний?

ДЖУЛІ: Досить. Це дуже проста, стандартна модель.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Який у вас голос! Яке чудове відлуння! Іноді я заплющую очі й, здається, бачу вас на далекому безлюдному острові, що кличе мене. І я поринаю до вас через прибій, чуючи, як ви кличете, стоячи там, вода простягається по обидва боки від вас…

(Мило ковзає з борту ванної й плюхається у воду. МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК кліпає)

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Що це було? Мені здалося?

ДЖУЛІ: Так. Ви … ви дуже поетичний, чи не так?

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (замріяно) Ні. Я займаюся прозою. Я віршую лише тоді, коли мене щось зворушило.

ДЖУЛІ: (бурмочучи) Невеличке ворушіння…

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я завжди любив поезію. Я пам’ятаю донині перший вірш, який вивчив напам’ять. Це була «Евангеліна».

ДЖУЛІ: Неправда

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я сказав «Евангеліна»? Я мав на увазі «Кістяк в обладунках».

ДЖУЛІ: Я не особливо розумна. Але я можу згадати свій перший вірш. У ньому був один лише один куплет:

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (з нетерпінням) Отже, ви полюбили літературу?

ДЖУЛІ: Якщо вона не надто стара, складна або гнітюча. Так само і з людьми. Мені вони зазвичай подобаються, якщо вони не надто старі, складні або гнітючі.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Звичайно, я читав дуже багато. Ви сказали мені минулого вечора, що ви дуже любите Вальтера Скотта.

ДЖУЛІ: (роздумуючи) Скотта? Подивимось Так, я читала «Айвенго» та «Останній з могікан».

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Це Купер.

ДЖУЛІ: (сердито) «Айвенго»? Ви з глузду з’їхали! Я точно знаю. Я читала.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: «Останній з могікан» – це Купер.

ДЖУЛІ: Мені байдуже! А ще мені подобається О. Генрі. Я не уявляю, як він писав усі ці історії. Більшість із них він написав у в’язниці. «Баладу Редінгської в’язниці»[3] він точно склав у в’язниці.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (кусаючи губу) Література… література! Як багато це значить для мене!

ДЖУЛІ: Ну, як сказала Габі Деліс містеру Бергсону, з моєю зовнішністю та вашими мізками для нас немає нічого неможливого.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (сміється) З вами, звичайно, важко налагодити стосунки. Одного дня ви така собі приємно мила, а наступного – не в настрої. Якби я не так добре зрозумів ваш темперамент…

ДЖУЛІ: (з нетерпінням) О, то ви один із цих психологів-любителів, чи не так? Розумієте людей за п’ять хвилин, а потім з розумним виглядом розповідаєте, кожен раз, коли про них згадують. Я це ненавиджу.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я не похваляюся, що розумію вас. Ви найзагадковіша, я це визнаю.

ДЖУЛІ: В історії лише двоє загадкових людей.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: І хто ж це?

ДЖУЛІ: Залізна Маска та той, хто каже, «ту-ту-ту», коли телефонна лінія зайнята.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ви загадкові. Я люблю вас. Ви красива, розумна і доброчесна, і це найрідкісніша з відомих комбінацій.

ДЖУЛІ: Ви історик. Розкажіть мені про роль ванни в історії. Я думаю, що її страшенно недооцінюють.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ванни… Подивимось Що ж, Агамемнона вбили у ванні. І Шарлотта Корде заколола Марата кинджалом у ванні.

ДЖУЛІ: (зітхаючи) Давня давнина! Нічого нового у світі не існує, чи не так? От лише вчора я втрапила на партитуру музичної комедії, якій не менше двадцяти років; а на обкладинці написано: «Шиммі Нормандії».

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я не люблю ці сучасні танці. О, Лоїз, я б так хотів, вас побачити. Підійдіть до вікна.

(У водопроводі лунає гучний стук і раптом з відкритих кранів починає литися струмінь. ДЖУЛІ швидко закриває їх).

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (спантеличено) Що, заради всього святого, це було?

ДЖУЛІ: (невинно) Мені теж щось почулося.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Це звучало як проточна вода.

ДЖУЛІ: Невже? Дивно. Власне кажучи, я наповнювала акваріум із золотими рибками.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (все ще спантеличено) А що за дивний стукіт?

ДЖУЛІ: Одна з риб клацнула своїми золотими щелепами.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (з раптовою рішучістю) Лоїз, я вас кохаю. Я не людина не від цього світу, і я звик рішуче…

ДЖУЛІ: (зацікавлено) О, як захопливо.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: …рішуче рухатись вперед. Лоїс, я хочу вас.

ДЖУЛІ: (скептично) Та ну! Чого ви насправді хочете, – привернути до себе увагу всього світу і щоб він зачаровано дивився, поки ви не дасте команду «Вільно!»

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Лоїз, я… Лоїз, я…

(Він зупиняється, коли ЛОЇЗ відчиняє двері, заходить і захлопує їх за собою. Вона роздратовано дивиться на ДЖУЛІ, а потім раптом помічає молодого чоловіка за вікном)

ЛОЇЗ: (з жахом) містер Калкінс!

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (здивовано) Але ж ви сказали що вдягнені у рожево-біле!

(Кинувши на нього один відчайдушний погляд ЛОЇЗ скрикує, сплескує руками ніби капітулюючи й опускається на підлогу.)

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (у великій тривозі) О Господь милосердний! Вона знепритомніла! Я вже біжу.

(Погляд ДЖУЛІ падає на рушник, який вислизнув з млявої руки ЛОЇЗ)

ДЖУЛІ: У такому випадку я теж біжу.

(Вона кладе руки на борти ванни, щоб піднятися, і поміж глядачами виникає неясний шум, чи то шепіт, чи то приглушені зітхання. Але темінь, як у Беласко, швидко настає і закриває сцену.)

ЗАВІСА