Читать книгу Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги - Галина Горицька - Страница 5

Він повернувся додому без ноги. Знаєте, скільки тоді було таких – немічних, хворих, злих на цей світ – уже мирний, але й не такий, яким вони хотіли його бачити після перемоги?

Коли він колупався в замковій щилині дверей квартири, що дісталася йому від батька, в царському будинку на вулиці Карла Лібкнехта[2], ще не почало опадати листя з хрещатицьких каштанів. Закінчувалось знекровлене, виснажливо-дистрофічне літо 1946-го.

– А чого ви тут ото стоїте? Що вам треба? – заверещала доволі голосно сусідка з квартири напроти. «Аби хтось почув і допоміг, якщо злодій», – відразу скумекав. Потім побачив у її очах оте, що бачив не раз, поки його з іншими пораненими везли роздовбаними шляхами України на санітарній машині під час евакуації за призначенням, – як жінки витирають очі фартухами, не чистими й охайними, а зужитими і латаними, дивлячись на них.

– Господи, Льоню? Це ти?!

– А що, тьотю Зіно, я так змінився?

Стара єврейка відвела погляд і нічого не відповіла. Щоб не лукавити. Потім роззирнулась навсібіч, ніби за ними хтось стежив:

– Ходімо, Льончику, до мене. Я тобі все розкажу…

– Та заждіть-но, Зіно Яківно, – юнак заусміхався, як колись, раніше хлоп’яком, коли бив шибки цій жінці, граючи у футбола, потім вибачався ніяково. – Дайте хоч води напитися в рідному домі…

– Води, Льончику? – Вона подивилася на нього якось безпорадно, стиснула долоні, витираючи їх, чисті, об фартух, і закусила губу. На мить застигла, але швидко отямилась. – Та ходімо зі мною – тут уже інші замки, не длубайся в них.

Зіна Яківна майже силоміць запхала його до своєї квартири.

– Не треба про це говорити… – зашепотіла стиха. У коридор вийшов хтось чужий – Льоня раніше не бачив цього чоловіка.

– Зіно Яківно, біжу картки отоварювати. Кажуть, нарешті м’ясо видають, а не консерви. Вам чергу зайняти?

– Ні-ні, Ігоре Івановичу, – швидко промовила, штовхаючи Льоню до кімнати, Зіна Яківна. – Я трохи згодом сама підійду

– Тьху! Чи ви гадаєте, що вони вас там чекатимуть у магазині?

Зіна Яківна нічого не відповіла. Нарешті заштовхала розгубленого хлопця до своєї кімнати і різко захлопнула двері, провернувши ключ у замку. Потім пояснила:

– Це Ігор Іванович – один із моїх нових сусідів.

Льоня потер скроню:

– Нічого не розумію… У вас що тепер – комуналка у квартирі?

– Авжеж, – відказала стара згорблена жінка і відвела погляд, ніби щось неприємне спало їй на думку, а вона не бажала пояснювати й згадувати. Потім енергійно махнула рукою і продовжила: – З цієї кімнати лише вчора молоду пару виселили. Виявляється, в них був підробний ордер. Кербуд відразу після цього прибігла, сказала, що тут надлишок жилплощі, і вона скоро нових приведе. А я вже звикла жити сама під час окупації…

– Підробний ордер? – перепитав Льоня.

Зіна Яківна знову махнула рукою, ніби відганяючи від себе все зле чи погане. Потім зітхнула і заходилася пояснювати:

– Це нині дуже важливий документ, Льоню. Основний папірець, можна сказати, що засвідчує право займати кімнату або й цілу квартиру. Це вже як кому пощастить. Адже після німців та пожеж у центрі житлових приміщень значно поменшало… Міськрада видає такий ордер. Тож лише Богу відомо, кому цей документ дістанеться. Черги страшні… – Зіна Яківна розвела руками. – Так-от. Хоча корінець документа зберігається в житлових конторах, а сам він містить купу деталей, як-от номер та дата видачі, його все одно якось умудряються підробляти. Людям-бо жити ніде. І їсти нема чого… В гастрономах порожньо. У нас тепер карткова система. Подейкують, вона на Донбасі з сорок першого. Звісно, все з Білокам’яної почалося. Ну а у нас вже після того, як німців вигнали, картки були введені. Ось тобі, наприклад, захочеться котлети, а м’яса катма.

Зіна Яківна раптом неприродно реготнула. Потім ураз стихла, позираючи, чи не чує хто. Пояснила тихо:

– Ось у тебе є, приміром, картки на м’ясо, а замість них у гастрономі – одні лише консерви. Або приходить мама з немовлям за молоком, а їй замість молочка трохи цукру відсиплять. Нема, нічого нема, Льоню… Навіть якщо у тебе найвища категорія[3]…

– Заждіть, із харчуванням мені все ясно. А що з моєю квартирою?

– Льоню, я ж пояснюю: з житлом у Києві страх що коїться… Хто спритніший – відразу після окупації щось ухопив. А так – нові люди приїздять, колишні мешканці повертаються, селити нема куди, всіх ущільнюють. Невже ти гадав, що квартира тебе чекатиме пустою? – Зіна Яківна похитала головою. – Та й не у війні лише справа… Не встигли ще й судове рішення по твоєму батьку прийняти, тільки опечатали, а ордер на заселення комусь уже видали. Родині енкаведешників. Гадаю, вони до цієї квартири придивлялись ще до арешту. Подейкують, працівники цього наркомату всюди найкраще житло урвали і не туляться в комуналках. Отаке-то, Льоню…

По цих словах Зіна Яківна знов огледілась. Льонині очі округлились.

– З квартирою мені тепер ясно… – кинув він. – Що ж, я у ній відтоді, як у мореходку поступив, не жив. Грець із нею. Зіно Яківно, а де Аля, де всі ваші?

* * *

Уже через кілька хвилин Леонід сидів на старій жовтій софі Зіни Яківни і хитав головою, чимдуж стискаючи щелепи. Так, ніби при кожній її фразі хтось бив його по обличчю боксерською рукавицею, а після останніх слів просто-таки послав у нокаут.

– Як… – забрали? Що значить… усіх?

– Так, Льончику… Всі, всі мої діти… І Семен, і Аля, і Яцек із ними… в Бабиному Яру покояться…

Хлопець подивився на світлини, що висіли на стіні рівненько. І всі – з чорними стрічками. Коло однієї кружляла оса. Він підвівся, аби розгледіти обличчя дівчини на тій світлині. Кирпата, смішна, з такими вогненно-рудими, палахкими кучерями, що сама Геді Ламар позаздрила б…

Він знав Алю із дитинства. Тоненька, завжди усміхнена. Вона писала йому якось у військово-морське училище разів зо два, а потім припинила. Але Льоня не знав, чому припинила… Він гадав, що коли його відправили на фронт, її листи просто не доходили до нього. А потім він утратив ногу і перестав перейматися усім на світі. Навіть листами Алі.

Він хотів одружитися з нею, коли повернеться. Це було мрією всього його дитинства і молодості. Перше кохання. І поки що – єдине. Леонід пам’ятав, як запізнювався в школу, аби побачити, як мама веде Алю в дитячий садок. Старші хлопці дражнилися: «Аля і Льоня – голубки на фургоні». Її кіски, її білі гольфи з помпончиками, немов хвостики пуделя, її радісні очі, що так задивлялись довкола – до сонця і хмаринок на небі, дитячий сміх товаришів, що, здавалось, щойно покинули гратися в квача на подвір’ї…

– Щось мені зле, Зіно Яківно, – ледь вичавив він із себе. – Дайте хоч ви води напитися, якщо вже не в батьківській оселі…

Стара жінка поглянула на нього і пошкандибала на кухню. Льоня лише тепер завважив, що всі шпалери в кімнаті якісь брудні і обдерті. Дерев’яна рама вікна тримається на одному шпінгалеті і хитається, як стара гойдалка, зі скрипом – туди-сюди… Сонце шпарить у кімнату, немов розстрілює впритул. Оті шпалери і фотографії померлих, і Льонине серце також…

Сусідка тремтливими руками поставила навпроти склянку води на, схоже, дивом уцілілий дубовий стіл – з меблів «сталінського ампіру». Льоня пам’ятав, як Аля ними пишалась. У цій квартирі ще був комод з цього гарнітуру на товстих різьблених ніжках у вигляді лап лева (вона кумедно називала їх «звів’ячими», бо не вимовляла звук «р»). Лишився ось цей стіл зі слідами гарячого підстаканника, що не раз ставився на нього…

Усе навкруги видавалося якимось нереальним під безжальним сонячним промінням – застарілим, каламутним, немов та вода, що бовталася в стакані, принесеному слабкими руками тьоті Зіни.

* * *

Зіна Яківна якийсь час мовчки дивилася на світлини, ніби пригадуючи щось важливе. Її погляд переходив з одного обличчя на інше. Льоні здалося, що вона відійшла пам’яттю кудись далеко. Вона мовчки стояла, напружено блукаючи очима по розстелених газетах на підлозі, немов шукала щось загублене. Як голку в сіні…

Потім вона стрепенулась, складаючи думки докупи, підняла січневий номер «Правди України» і прочитала рядки пафосної замітки про четверту п’ятирічку: «Грандіозні, захопливі завдання нової п’ятирічки. Як не тяжкі рани, заподіяні війною, партія та уряд закликають народ – у найкоротші строки відновити все зруйноване». Поклала газету і заговорила:

– У той день киян на вулицях зовсім не було. Ніби якась суцільна змова, і всі, окрім нас, розуміють, куди жидів ведуть. А ми, наївні, думали, що то переселення. Правда, я відчувала, що трапиться щось невідворотне, і що німці спеціально поширюють чутки про ті шланги, аби виправдатись потім. Себто зробили так, аби українські поліцаї ні про що не здогадувались, зганяючи нас у Бабин Яр. Хтозна, чи у цих націоналюг – прихвоснів нацистських, був жаль хоч до когось, окрім селян у вишиванках…

– Стривайте, які шланги? – не зрозумів хлопець.

– Бач, коли Хрещатик підірвали, євреїв звинуватили у тому, що буцімто усі шланги, що мали подавати воду з Дніпра, вони пошкодили. Але ж то не євреї винні, Льоню! То солдати, коли полишали тут усіх напризволяще…

– Як – солдати? Тьотю Зіно, вибачайте, але я…

– Ти можеш мені не вірити. Але сам помізкуй: якби то підривали нацисти – навіщо так хапливо? Адже й фриців багато тоді постраждало. Навіщо тоді їм удавати, що вони гасять полум’я? Якщо в Яру стільки вбито, хіба вони соромляться якогось підпалу? Ось згадай тьотю Лялю – вона ж там квартиру мала, на тому клятому Хрещатику! Хіба б вона псувала ті шланги?[4]

– Стривайте…

Але Зіну Яківну було вже важко спинити. Її чорні очиці блищали праведним гнівом, вона казала, в принципі, логічні речі, Льоня це усвідомлював, але вірити все ще не хотілося:

– А ти знаєш, що німці зафільмували, як розміновували музей Леніна? Та й моя пацієнтка з Микільської слобідки розповідала, як вони цілими штабелями складали розряджені міни з толом на ґанку її будинку. Тож знаєш, від кого ті залишились?

– Тьотю Зіно…

– А я скажу тобі – від 37-ї армії, котра замінувала Русанівський міст! І підірвала. А німці пізніше, аби уникнути ексцесів, витягували їх з одного прольоту, що чомусь не вибухнув.

Льоня закрив обличчя руками і похитав головою:

– Тихше… Про це зараз не слід говорити…

– А ти знаєш, що напередодні відходу наших з Києва в Лук’янівській в’язниці розстрілювали в’язнів? У мене одна з робітниць у шпиталі, прибиральниця, там втратила чоловіка. Його розстріляли. Червоні, не німці, – Зіна Яківна склала руки на грудях і кивнула підборіддям, немов питаючи у хлопця: «Ну що скажеш тепер?»

Льоня лише мовчки розвів руками. Однак стара єврейка на цьому не зупинилась.

– А знаєш, що Сталін казав по радіо? Не залишати ворогові жодного зернятка, жодного! Всіх жителів евакуювали разом із заводами, науковими й культурними установами, з обладнанням… Себто кого не забрали в армію, евакуювали на Схід, Льоню. У місті лишилися тільки жінки, діти, старі та хворі. Такий собі зайвий баласт получається…

* * *

Капітан-лейтенант на це не мав що відповісти. Цим трагічним подіям у Києві передував його достроковий випуск із мореходки.

Він згадав погідний день і плац училища. Випускникам перших наборів Чорноморського вищого військово-морського училища імені Нахімова поспіхом присвоювали звання. Льоня був тридцять восьмого року вступу, і йому відразу присвоїли звання лейтенанта. Він цим тоді дуже пишався. Ті хлопці, що поступили тридцять дев’ятого, отримали лише звання молодшого лейтенанта, а сорокового – старшин. А курсантам п’ятого набору сорок першого року взагалі не пощастило – їм судилося стати лише «старшинами 1-ої статті». І він не був упевнений, що хтось із них дослужився до наступного звання. Подейкували, більша частина випускників загинула у боях. Достеменно відомо, що всього було випущено 1794 особи. І всі вони відразу їхали на передову, на фронт…

Його як корінного киянина відправили до Києва. В ешелоні з ним їхали тридцять шість хлопців, направлених служити в Пінську військову флотилію. Подальшу долю декотрих з них він знав: Вася Турянський, Женя Ткаченко і Андрюха Алібасов пропали безвісти. Ще двадцять дев’ять до кінця Вітчизняної не дожили. А п’ятеро разом із ним… «Треба їх знайти», – подумав Льоня і знову полинув спогадами до випускного.

Тоді по гучномовцю транслювали промову Сталіна, в якій він сказав: «Не полишати ворогу жодного паровоза, жодного вагона. Не полишати противнику ні кілограма хліба, ні літра пального!»

Це було перше звернення глави Уряду СРСР до радянського народу після початку війни. Хоча до цього, ще 22 червня, прозвучало звернення Молотова. Але головними були слова вождя. Доленосні…

Головнокомандувач надихав, роз’яснюючи роль радянських людей в цій війні: «Війну з фашистською Німеччиною не можна вважати війною звичайною. Вона є не лише війною між двома арміями. Вона є водночас великою війною всього радянського народу проти німецько-фашистських військ. Метою цієї всенародної Вітчизняної війни проти фашистських гнобителів є не тільки ліквідація загрози, що нависла над нашою країною, але й допомога всім народам Європи, що стогнуть під ярмом німецького фашизму». Він закликав мобілізувати всі сили і пожертвувати всім, якщо доведеться, аби народи СРСР залишились вільними і не впали під натиском ворога.

Всі хлопці, як один, уважно це слухали, стискаючи ґвинтівки в руках. Всі готувалися боронити рідну землю і вже пережили авіаналіт. Власне, двадцять першого червня війна для них почалася з авіанальоту на базу ВМФ у Севастополі. Тоді контр-адмірал Єлисєєв наказав відкрити вогонь по німецьких літаках і тим самим увійшов у історію: це був по суті перший військовий наказ дати відсіч німецьким силам у Вітчизняній війні. Льоня тоді не сумнівався: кожне слово товариша Сталіна – вірне.

* * *

Однак після розповіді сусідки хлопець сприйняв цю промову якось не в контексті загального патріотизму і самопожертви, котру йому прищіплювали в училищі. Капітан-лейтенант уже мав невтішний досвід стикання з «єжовщиною»[5].

– Я закурю?

– Звісно, якщо маєш що, – хмикнула сусідка.

Льоня вмостився на облупленому підвіконні, дістав із кишені ситцеву торбинку з тютюном і насипав на тонку смужку одірваного папірця зі старої газети, що її підняв з підлоги. Він також устиг позирнути на шпальту, в якій звучав обнадійливий пафос початку нової п’ятирічки. Затягуючись самокруткою і розмірковуючи про все заразом – загальну евакуацію, призов до лав армії, загальний патріотизм, – Льоня раптом усвідомив, що до цієї розмови з Зіною Яківною він ніколи не мав сумніву в правильності спільних комуністичних гасел «всіх братніх народів». І поки це його не стосувалось безпосередньо, також вважав, що жертви оті – заради перемоги і майбутнього процвітання. Ніколи не сумнівався…

Але саме завдяки старій газеті відбувся відвертий діалог між сусідкою-єврейкою і сином професора – демобілізованим капітан-лейтенантом. До цього дня ще ніколи вони не були такими відвертими. Зіна Яківна виказала хлопцю те, що накипіло. А в Льоні після того, як він прочитав ту шпальту, раптом зародились сумніви щодо дій радянської влади в цілому. Маркс якось сказав, що друковане слово перетворює матеріальну боротьбу в боротьбу ідейну, боротьбу плоті і крові – в боротьбу духовну, боротьбу потреб, пристрастей, емпірії – в боротьбу теорій, розуму, форми. Він іще мав би додати, що ці незбагненні метаморфози не можна доводити до абсурду…

Льоня аж пересмикнув плечима, і він втупився у вікно, що виходило на вулицю Карла Лібкнехта. Через дорогу виднівся красивий сірий будинок, також «буржуазний», на останньому, четвертому, поверсі якого мешкав його давній товариш Миха. Льоня зітхнув і все ж таки наважився попросити:

– Розкажіть про Алю, будь ласка…

Тьотя Зіна якось безпорадно поглянула на нього, і Льоня побачив, як опустились її руки і повисли безвільно.

– Ну добре… – відказала, вмощуючись до нього спиною на жовту софу, аби хлопець не побачив, як потекли в неї сльози. – Вона завжди була чепурненька, моя дівчинка. Я тоді вдягла на Алю відразу дві сукні, що пошила незадовго до цього, а зверху – ще одну, стару, адже думала: на новому місці, може, щось виміняє…

– Ви гадали, вас кудись переселяють?

– Ну, так, звісно. Хоча й насторожувало оте: «Хто не з’явиться – буде розстріляний». Але ж німці завше були вкрай раціональними і жорсткими. Який наказ тим не завершувався? Зібрали безліч людей. І старших, і дітей. Серед нас були юристи, філологи, професори, хірург із мого шпиталю… Він мав золоті руки, Льоню. Як же його вбивати? Ми всі вірили, хоча було і якесь передчуття лихого… Проте що нам залишалося?

– А як вас примусили прийти всіх? – не розумів хлопець.

– А ти б не пішов, якби твоїм дітям погрожували розстрілом? В оголошенні було написано: «Всі жиди, що мешкають у Києві та його околицях, повинні з’явитися з цінними та теплими речами о сьомій годині на жидівському кладовищі». Я вже не пам’ятаю, як я прийшла додому і відразу розказала все чоловікові. Це було 28-го, 29-го був Судний день, і ми всі мали піти. Менше ніж за добу мали виконати цей звірячий наказ…

Льоня почув, що стара жінка плаче. Її тремтливі плечі освічувало червоне сонце, що виглядало з-за чотириповерхової сусідньої будівлі. Він присів біля неї на підлогу і поклав руку на її плече.

– Мені щиро жаль, тьотю Зіно…

– Усі пішли… Цілими родинами. Там були також українці чи росіяни, що допомагали нести речі чи вести тих, хто потребував допомоги. З нами поруч ішла, Ніна, росіянка. Вона допомагала сусідці, якій на вигляд було років вісімдесят, не менше. І от стара впала і втратила свідомість, а німець вийняв пістолета і її пристрелив! У всіх на очах… Можеш уявити, я це бачила! Що я тоді відчувала?.. Я зрозуміла, що йду на смерть, і подумала, що в мене тепер ніколи не болітимуть суглоби, що мене так мучили…

Тьотя Зіна торкнулася сухою, немічною рукою до коліна.

– А тепер знаєш, що я думаю? Нехай би в мене на ті суглоби зсередини хтось кишки намотував… Усе ж краще, аніж…

– Тьотю Зіно – ви вижили. І це головне, – якось машинально промовив Леонід. Він справді радів, що Зіна Яківна зосталась живою. Але вже за мить пошкодував про свої слова.

– Синку, мене Бог покарав. Я пережила своїх дітей. – Стара єврейка замовкла на мить, а потім продовжила якимось неживим голосом: – Коли застрелили ту бабцю, Ніна почала лементувати, акцент у неї був московський, і чомусь зверталась вона саме до мене: «Видите, тётя, что делается?!» Її і мене відштовхнув німець зі словами: «Геть, росіянки!» Я впала і вдарилась головою об щось, може, бровку. А прийшла до тями лише кілька днів по тому… Мене хтось упізнав і привіз у шпиталь. Потім сказали, що я два дні марила. А тепер що мені лишається, Льоню? Я щодня ходжу туди. Запах там спочатку стояв такий, що я вила…

Капітан-лейтенанту, хоча він повсякчас бачив смерть у бою, знов стало зле.

– Я піду, мабуть… – не знаючи, що сказати, вичавив він із себе.

– Та куди ти підеш, синочку? Лишайся. У мене тепер, – і тьотя Зіна обвела висохлими руками кімнату, – багато місця… – І знов заплакала. – Поки інших сусідів не підселили…

– Зіно Яківно, ви ж знаєте, усі ми постраждали від німецького загарбника…

Зіна Яківна уп’ялася в нього здивованим поглядом, мовляв, я ж зовсім про інше говорила… Лише похитала головою і ніби відійшла кудись думками. Прошепотіла до фотографії чоловіка, що висіла з-посеред світлин: «Яцеку, ти бачиш, що робиться?»

* * *

Льоня дуже добре пам’ятав того Яцека. Щоправда, забув, як його по батькові, але те вже не важливо. Бо ні в кого вже просити нічиєї руки. Залишились лише світлини, перев’язані чорними стрічками по краю, – Алі, її брата та батька.

Чоловік Зіни Яківни завжди їздив скрізь велосипедом. Стрункий і високий, немов жердина, він мружився від задоволення, ламаючи куснями буханку ще теплого хліба, щойно привезеного з гастроному, і даючи Льоні і його друзям на подвір’ї – мов пташенят годував. Аля завжди підбігала до батька першою і кидалась в його обійми. Капітан-лейтенант достеменно не пам’ятав, ким він був за фахом, бухгалтером чи що. Бо, окрім неодмінного атрибуту – велосипеда, мав круглі окуляри. У нього було таке саме кучеряве волосся, як у іншої сусідки – Варвари Олександрівни. Щоправда, та, аби мати такі ж самі дрібні кучері, накручувала волосся на папільотки з газет, а не на валики для волосся, котрі використовувала більшість жінок, аби бути схожими на Любов Орлову з її крупними завитками…

Варвара Олександрівна упевненими, вивіреними рухами генеральші, коли тільки починало теплішати, розвішувала на затишному, невеличкому подвір’ї свою імпортну білизну, займаючи всі мотузки. Все висіло коло куща бузку, а вірьовок було всього кілька, бо в іншому кутку двору була водокачка, і там завжди кружляла мошва – бо місце було мокре, для неї принадне. А ще стояли дві лавиці коло під’їзду їхнього дореволюційного «буржуазного» будинку.

Сусідкам це геть не подобалося, але ніхто не міг заперечити жінці генерала. І лише одного разу Зіна розсердилась на неї, бо побачила, як упала Аля і почала плакати за отими завісами з коштовної шовкової білизни, і гаркнула: «Варваро! Забери геть своє барахло! Увесь двір завісила!» На що генеральша миттєво відповіла: «Мені що – його в шухляду запхати, як ото ти?» Льоня пам’ятав, як усі присутні на подвір’ї почали реготати. І навіть Аля з розбитим коліном перестала плакати і заусміхалась. Щоправда, Варвара Олександрівна цього Зіні так і не забула. Здається, вони не спілкувались після цього. Льоня хотів було запитати в Зінаїди, чи вони помирились, коли війна почалася? Чи жива ще ота генеральша?

Йому аж здалося, що він відчув запах крохмалю від постільної білизни, котру розвішувала інша сусідка – огрядна брюнетка. Вона зазвичай прогулювалась із чорним пуделем і чоловіком з чималим барильцем. Здається, вони мали «емку»…[6]. Вихлопи змішувалися з ароматом бузку, а білі простирадла колихалися на вітрі, мов крила янгола… Згадав він також і різкий запах нафталіну, коли ховали сусідку, імені котрої він не пам’ятав. Її руки пахли зовсім не ладаном – Льоня згадав Вертинського, – але в труні, яку поставили на місці сушіння білизни, виглядала вона як Віра Холодна, якій присвятив вірша поет. Згадав він і фрески Врубеля у Всеукраїнському антирелігійному музеї, і як туди водили на екскурсії селянок у хустках, котрі, скоріше за все, були віруючими, але воліли це приховувати[7].

Того Києва, який він любив, давно не було. Він зник набагато раніше, задовго до початку війни, але був йому ріднішим і ближчим, бо любов цю прищеплював йому батько. Леонід усвідомлював, що втрата ця давнішня, але все одно на якусь мить поринув думками в минуле, і його сині очі стали замріяними, аж зеленими. Це траплялось лише тоді, коли хлопець почувався щасливим. Першою це помітила його вже покійна мати…

Потім Леонід поглянув на Зіну Яківну, як вона розмовляла з чоловіком на фото і бубоніла собі щось під ніс. Він із сумом зітхнув і припустив, що, може, та вже збожеволіла від горя… Однак у нього, хоч і одноногого, все життя ще попереду… Йому було тяжко бачити Зіну Яківну такою – таке відчуття, ніби після попереднього нокауту він піднявся, але невидимий ворог продовжував наносити удар за ударом.

Капітан-лейтенант і незчувся, як закуняв. Прямісінько на подертому паркеті коло софи із заплаканою Зіною Яківною. Спати навіть отак його навчила війна…

* * *

Зрання, перевдягнувшись і зав’язавши холошу на кульші, він мимоволі подався до кухні. Вікна виходили в затишний двір. Щоправда, лавиць на ньому вже не було. Льоні чомусь пригадалося, як йому хтось ще в шпиталі розповідав про те, що у переддень приходу нацистів до Києва відключили воду. Хлопець, понуро дивлячись на обрубки дерев липи, бузку і старого горіха, зрозумів: дрова теж ніхто не завозив. І так – два роки…

Льоня поліз до шафи і знайшов там банку з сухарями і чаєм. Він зрадів і подумав було нагріти чаю, однак у сулії майже не було керосину, та він і не знав, котрий примус тьоті Зіни. Може й сухарі не її… Зазначив, що тепер на кухні замість великого обіднього столу стояли чотири маленькі столики, і на кожному – примус, кілька каструль, стакани з алюмінієвими виделками та ложками.

Він спробував визначити, де ж стіл Зіни Яківни? Збагнув: мабуть, де лише одна зубна щітка. Він сумно провів рукою по запиленому столу, на клейончасту скатертину якого вже давно ніхто не ставив кухонного начиння, і знову зітхнув, розмірковуючи, як же Зіна Яківна виживала увесь цей час? Мабуть, нові сусіди підгодовували…

Льоня повернувся до кімнати й побачив, що Зіна Яківна уже сидить і дивиться у вікно відсутнім поглядом вицвілих, виплаканих очей. «Бідолашна жінка…» – спало йому на думку, а вголос він додав: – Прогуляюся трохи…

Сусідка кивнула легенько. А коли він зачинив за собою двері, Зіна Яківна стрепенулася, ніби хотіла щось сказати услід.

Лише пошепки додала: – Ошер ва-ошер, Льонечко[8].