Читать книгу Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги - Галина Горицька - Страница 8

Леонід так любив той університетський сквер, який часто навідував батько, але шкодував, що не потрапив на відкриття пам’ятника Шевченку в березні тридцять дев’ятого, приурочене до 125-річчя від дня народження поета. Одночасно з відкриттям пам’ятника його ім’я було присвоєне Київському державному університету.

В кінці 30-х років у Києві розпочався просто-таки будівельний бум. Місто неначе готувалося до втрати половини історичних будинків.

Першого травня 1939 року Аля ходила дивитися на урочисте відкриття Центрального універсального магазину, який був побудований на розі вул. Леніна[27] і Хрещатика, про що в листі захоплено писала Льоні. А на Червоноармійську[28] вони з батьком і Семеном ходили дивитися на гігантське будівництво Центрального республіканського стадіону, який мали здати в неділю, 22 червня 1941-го. Листа, в якому йшлося про цей стадіон, Леонід отримав останнім. Він якимось дивом дійшов до нього. Потім листів від Алі вже не було. Адже ця дата, 22 червня, виявилася фатальною – почалася війна. І тому стадіон був урочисто відкритий лише після війни і, очевидно, з принципу – саме 22 червня. А квитки, продані на футбольний матч п’ятирічної давнини, діяли для тих, хто їх зміг зберегти.

Про це Леонід вже дізнався від Зіни Яківни, але бажання поглянути на стадіон в нього не було.

Інша справа – університетський сквер. Місце його дитячих прогулянок із батьком…

* * *

Капітан-лейтенант пірнув у спогади, поки роздивлявся пам’ятник Шевченку і червоний корпус, який виявився все ж не «головешкою», як висловився Миха, а цілком пристойною будівлею. Студенти і абітурієнти, ймовірно, щойно зараховані до університету, вже ходили навкруги, і декотрі заходили всередину. А отже, університет функціонував.

Потроху вечоріло. Леонід сів на лаву коло пам’ятника і роззирнувся навкруги. Прохолодні серпневі алеї парку не були порожніми. Багато містян висипало погожого вечора на прогулянку. Навпроти нього сиділа закохана парочка. Дівчина була в кумедному зеленому беретику з довгим хвостиком – «іждівєнцем», як такі тоді називали, що, немов антенка, стирчав убік, та в носочках з босоніжками. Льоня цю моду знав. Так і до війни дівчата вдягались. Зараз більше вже бачив їх без носочків, а їхні сукні – з глибшим вирізом. Замість кіс – хвилясте волосся і чубчик, накручений валиком спереду, або дві коси, перехрещені на потилиці, – то вже була німецька мода… Ніби на зміну панянкам-школяркам прийшла мода на дорослих дебелих жінок. Таких собі «радисток». Вони носили піджаки з чоловічого плеча і підперізували їх широкими пасками. Міцні і без демонстрації дівочості, скоріше, з неприкритою сексуальністю. З військовою виправкою, нагадуючи чоловіків, дарма що в спідницях до колін. Іронія долі: на вулицях звільненого від фашистських окупантів Києва повсюдно квітла німецька мода. Навіть журнали німецькі позалишались, і дівчата шили собі сукні з такими гіпертрофовано широкими плечима, що навіть військові позаздрили б. До речі, ті також віддавали перевагу широкому розвороту плечей у кітелів, бушлатів. Льонько навіть помітив, що в гімнастерках у мужчин були підплічники.

Капітан-лейтенанту пригадалося, як його дивом врятували від зараження крові. І врятувала його ось така квітуча медсестра з великим бюстом, нахиленим над ним, як у отої панянки, що зараз сиділа навпроти нього.

Хлопець хотів відволіктися від своїх спогадів, але вони наздоганяли його кожного разу, коли він залишався наодинці з собою. І навіть просто під час зустрічей зі знайомими і близькими йому людьми вони неодмінно починали говорити про війну і окуповане місто.

Капітан-лейтенант подумав, що в цій ситуації повоєння – це неминуче.

Потім йому спало на думку: «А може, то лише для мене усе так ріже око в місті? Може, я занепадницький песиміст?» Він усміхнувся сам до себе і на повні груди вдихнув тепле, лагідне київське повітря. Коло його ніг приземлився жовтий лист. Осінь вступала в свої права.

Льоня накинув на плечі кітель. Під вечір стало свіжіше, хоча кінець літа сорок шостого був ані теплішим, ані прохолоднішим за будь-яке інше літо в Місті. Леонід іноді думав про Київ, як Булгаков, – з великої літери. Ви можете запитати: «Хіба можна думати про місто, уявляючи, якими літерами воно написане?» Для нього це не було дивиною. Ще навчаючись у школі, він усвідомив, що бачить слова. Іноземні мови давались йому напрочуд легко, він вчив ті слова, мовби граючись. Дарма що не любив лінгвістику і філологом ставати не хотів. Можливо, то був лише юнацький максималізм? Спротив батькової волі? Адже фотографічна пам’ять його ніколи не зраджувала. Він міг би бути визначним спеціалістом з таким хистом. Однак… Господи, капітан-лейтенант і сам не вірив, що став військовим. Всі іспити здавав завдяки фотографічній пам’яті. І навіть вивчив французьку з бабусею завдяки їй. І якби не війна, скоріше за все, таки б вступив на філологічний до батька. «Пробач, тату…» – знову промайнуло в голові. Льоня на якусь мить заплющив очі. Аж раптом коло нього хтось тихо прошепотів: – Привіт…

Він ураз здригнувся. Подумав: «Неочікувано. Мене підстерегли» і подивився довкола. То була дівчина, ні, таки жінка, тільки мініатюрна і коротко підстрижена. Моряк констатував, що дуже худа. Він нічого не встиг проказати до неї, милуючись якусь мить дрібними жовтими квітами на її сатиновій вишиванці, дуже жіночній.

– Я помітила, в тебе дві хлібини… – Жінка зніяковіла і затиснула губи. Було видно, що вона примушує себе це казати. Потім подивилася Льоні прямо у вічі і посміхнулась: – Я можу тобі дати трохи городини. І навіть картоплі. Тільки дай мені, будь ласка, половину хліба натомість.

Вона нагадувала косулю. У неї були великі вологі карі очі і безліч дрібних жилок, міріадами розсипаних під тонкою шкірою. Льонько нічого не відповів. Він дивився на пульсацію судин на її тонкій шиї. Жінка стрепенулась: – Ні! – І тут тільки він усвідомив, що поклав свою руку поверх її. Вона різко підвелася. І лише тут до капітан-лейтенанта повернувся голос:

– Зажди… Вибач. Я замислився. Як тебе звати?

– А навіщо це?

– Ну… – почав він розмірковувати, відчуваючи свою перевагу після того, як йому однією фразою вдалося зупинити втечу незнайомки. – Городина за хлібину – це не рівноцінно. Ми ж не на товкучці. Можу я на додачу до овочів почути твоє ім’я?

І Льонько заусміхався. Йому здалося, що він напрочуд дотепний.

– Гаразд. Називай мене… – Дівчина замислилась. – Давай так. Я пропоную тобі таке. Якщо поцілиш камінчиком в отой сміттєвий бак – скажу своє ім’я. А якщо ні –віддаси мені хліб, і все. Отакий ленд-ліз для постраждалої під час війни. Годиться?

– О-о, панянко… – засміявся він. – Хитра ж ти! Пропоную трохи ускладнити: кожен кидатиме, і ми збільшуватимемо відстань. Хто перший промахнеться – той і програв. Не дивись, що я одноногий. Руки у мене вправні.

– Справедливо, – погодилась дівчина. – Давай так.

І вони заходилися кидати камінці у бетонний бак. Врешті Льонько таки промазав, але здаватись не хотів.

– Зажди! Там уже така відстань, що тяжко не програти.

– Он як? А я гадала, ти чесний. Що ж… – розвела руками дівчина. – Залишусь без хліба. Матиму на увазі, які на флоті хитрі моряки.

– Ох ти ж яка… – Льонько широко усміхався. – Програв – визнаю! Але я дуже-дуже хочу дізнатися твоє ім’я.

– Тоді пропоную наступне. – Дівчина на якусь мить замислилася. – Давай стрінемось через місяць.

– Через місяць?!

– Ну, так. Через місяць… На цьому самому місці. І в цю ж годину! – Вона прудко вихопила з його рук хлібину і похапцем побігла з парку.

«Ет!.. Прудка. Справжня косуля», – подумав Льоня. Першою реакцією було зупинити… А потім він лише махнув рукою. Якщо кидати камінцем міг на рівних, то в бігові, навіть на коротку дистанцію, віддавав першість дівчині, у якої були прудкі дві ноги.

…Потім Льоня ще кілька днів із замріяною усмішкою на вустах згадував Косулю, але та пригода забулася під тиском життєвих обставин.

* * *

Цікаво, подумав він: вже другу хлібину за сьогодні віддав. Йому почало здаватись, що бартерні стосунки зараз у Києві важать більше за гроші.

Леонід зайшов у закусочну і замовив пива.

– Ніколи не бери бочкове. Тільки «жигулівське». І тільки четвертого розливу, – проказав йому якийсь п’яний дядько. І капітан-лейтенант, слідуючи невимовному бажанню, подивився під стіл. І справді: у того в сітці були чотири мокрі, на вигляд холодні пляшки.

– А хіба «жигулівське» на розлив – не той смак?

– Ні. То навіть не «жигулівське». – Чоловік підморгнув і відійшов до іншого столика.

Закусочна була повна. За сусіднім столиком два робітники сперечались щодо перевиконання плану на Хрещатику, заїдаючи горілку пиріжком:

– І все ж, Фімо, послухай мене. Дають понаднормові. Та що гроші! Картки на харчування за першою категорією! Так що… пропоную напружитись. Знаєш, іншого такого шансу…

Тут Льоня відволікся на розмову за іншим столом:

– Я пішов до суду. Ну, як?.. Мені ж ордер видали. Я приїхав – квартиру отримав. Меблі купив, розумієш? Дружину з евакуації ще не дочекався. Мав повертатися на фронт. А вона з дітьми приїхала – квартира вже іншими зайнята. Меблі, які я купив, вони самовільно продали…

Потім моряк прошкандибав до буфетника:

– Налийте дві по сто, – велів. І сам здивувався своєму хриплому голосу. Йому до рук дали надтріснуті чарки з мутною рідиною. Після війни катастрофічно бракувало промтоварів, і посуду в тому числі, отож Льоня змовчав, зиркнувши на таку тару. Пішов шукати того дядька, котрий дав влучну пораду щодо пива. Вийшов на вулицю, але і там його не знайшов. Довелось пити самому. Холодна горілка пішла краще за пиво.

* * *

– Зіно Яківно, а яка тоді була Аля?

– Слухай, Льонечку, ти п’яний. Завтра поговоримо.

– Так, я знаю. І я вперше забув, що я – п’яний інвалід. Я зараз просто п’яний. Розумієте?

– І де ти так устиг…

– Це не важливо… Місць повно. А все ж, яка була Аля?

– Вона була прекрасна, Льоню… Я знаю, що ти хотів з нею одружитися… А тепер – іди спатки. Я сьогодні не хочу знову плакати.

– Зіно Яківно, я приніс вам хліба. Зустрів Миху і отримав буханку просто так…

* * *

Вранішнє сонце було безжальним до людини з похмілля. І воно ніби промовляло: «Вставай та йди». Льонько достеменно не знав, куди має йти. Здається, він заблукав у тому парку Шевченка, куди водив його, малого, батько, і так з того парку і не вибрався.

Знову згадав «київський котел», героїчні дні оборони Києва, битву за Київ (від різних назв сенс не змінювався). Спогади були такими яскравими… Вони накривали його з головою, і він пірнав у них до баротравм.

Ось ніби тільки-но його було призначено командиром бронекатера. Буревійний сорок перший. Війна. А йому минає лише двадцять перший рік. Молодість… Його розвідувальний бронекатер типу «Д» (себто дозорний) старший за нього на чотири роки. Побудований в Америці компанією «Муллінс і К°» на замовлення військового відомства. Німці його вже захоплювали у вісімнадцятому і використовували як сторожовий катер. Залишили. Потім він брав участь у громадянській війні. Лискучий, сірий, прудкий… Потім потрапив до складу Пінської флотилії.

Льонько устиг понюхати пороху у складі дніпровського загону Пінської військової флотилії і навіть підірвати свій бронекатер (між іншим, єдиний з п’ятнадцяти вцілілих після боїв за Київ)[29].

Насправді йому пощастило, адже десь сто моряків з Пінської флотилії потрапили до полону, і їх стратили. Виходить, дійсно пощастило, бо йому «лише» відірвало ногу. Чорний гумор, як то кажуть військові. Ось так.

Санітарна машина встигла вивезти Леоніда до Києва. Туди кривавого вересня сорок першого, під час другого штурму Київського укріпрайону, який розпочали війська 29-го армійського корпусу вермахту, відходили по Дніпру та Десні кораблі флотилії. Всі моряки із затоплених кораблів концентрувалися на Подолі, в будівлі штабу[30].

Аж тут раптово починається артилерійський обстріл – важке поранення в плече отримує контр-адмірал Рогачов, командувач Пінською військовою флотилією. Це поранення рятує Рогачову, а відтак і Льоні, життя. Командувача вивезли на літаку з оточення буквально в останній момент, а лейтенанта без ноги він прихопив із собою. Закон моря: своїх не лишають. Контр-адмірал на борту скаже йому таке: «Тримайся, моряче… Ми ще з тобою повоюємо». І цих слів Леонід не забуде ніколи.

«Кому розповіси – не повірять, як мене літаком з командувачем всієї флотилії…» – думав він і навіть Михайлу нічого не сказав. Пощастило… А інші пішли під розстріл. Ті, що не встигли вийти з оточення.

Він пишався тим, як його побратими йшли на смерть – потім у штабі ходили чутки, як це було. На всі ґудзики застебнуті, не строєм, ні, бо німці не давали так іти в колоні полоненим, всі як один – із виправкою, що називається: «Я т-тє дам». Вони знали, куди їх ведуть – німці називали радянських моряків «чорна смерть», їх і штурмовиків ІЛ-2. І в полон їх вони не брали, так само, як Червона армія розстрілювала есесівців відразу після допиту, пускала «в розход». Поки моряків вели до Бабиного Яру, вони співали: