Читать книгу Бора - Галина Вдовиченко - Страница 3
2
ОглавлениеФінал роману визрів, проступивши до деталей; сидить тепер у голові бомбою, в якій запущено пусковий механізм. Тепер – писати, не зволікаючи, у бадьорому ритмі, без зупинок, з щоденними підходами до комп’ютера, бо немає зараз важливішої справи. Розв’язка проситься до усього написаного. Годинник реалізації тенькає. Не встигнеш – ображайся на себе.
Але Бора мусить спочатку зробити інше – виправити чужий текст, безнадійно пафосний та невиправно штучний, нашпигований банальностями та канцеляризмами. Робить чуже, залишивши своє на потім. Ці безкінечні сторінки потребують радикального втручання. Якщо витратити на правку багато-багато днів (скільки саме – важко сказати), текст, звичайно, стане кращим. Але все одно залишиться поганим. Із поганого борошна доброго хліба не спечеш. І що воно з ним робити? Забирати додому чи тут мучитись?
– Як справи, Боро?
Шеф – усміхнений, в ароматі французьких парфумів – впливає у двері. Починає робочий день з обходу своїх володінь.
– Гірше, ніж ти думаєш, – каже Бора. – Я не буду правити цей непотріб. Забери його від мене під три чорти.
– Що з тобою, Боро?
Вона рвучко збирає рукопис докупи. Аркуші розсипаються, їжачаться зі стоса в усі боки.
– Ти прізвище на титульному аркуші бачила? – голос шефа спокійний, він вміє тримати себе у руках. – Комерційне видання. Нам за нього грубі гроші платять.
– Я не буду редагувати цей мотлох. Я просто не можу цього зробити, розумієш? Не можу!
– Добре, – погоджується шеф і ставить крапку: – Давай сюди.
Формує з розбурханого стосу паперу ідеальний прямокутник.
– Що тобі дати? Вибирай. Є жіночий роман. Детектив. І ще довідник з лікарських рослин.
– Давай… довідник.
– … Не ображайся, – каже Бора через півгодини, опускаючись у крісло в кабінеті шефа.
Вона почуває себе трохи незручно. Між нею й шефом – широкий порожній стіл.
– Я не ображаюсь, – каже шеф, змітаючи невидимі пилинки з матової поверхні. – Лише думаю: чи можна на тебе розраховувати?
Один – один. Нічия.
Бора випростується – шеф мовчить – і вона мовчки виходить з кабінету.
Вдома на неї чекає роман, довгоочікуваний та недописаний. У них жваві стосунки: вона без нього не може, він без неї – ніщо; він її виснажує, вимучує, ревнує, тримає у напрузі, сидить у думках, не надається до контролю і не одразу повертається, коли у неї виникає для нього час і вона намагається прикликати його до себе. Але зараз на її столі перед очима – текст майбутнього довідника травозная.
– «Маргарита» з подвійним сиром! – чути від дверей. – Добрий день усім, хто тямить у добрій піці!
Бора підносить вгору руку, що може означати привітання без відриву від виробництва. Вона саме з тих, хто не розуміється. Піца – не її їжа, а от Оленка це обожнює. Бора показує рудій дівчинці на стіну: піцу – туди, в сусідній кабінет. Натомість Руслана вже спішить назустріч: ні-ні, усе правильно, піцу – сюди! Вона щойно без упину говорила, наводячи лад на своєму столі, а тепер забирає з рук юної велосипедистки картонну коробку, що апетитно пахне на всю кімнату.
– О! – дивується Бора. – І ти туди ж, Руслано? – і до дівчинки, з усмішкою: – Доброго дня!
– Ледве дочекалась, – повідомляє Руслана, вмикаючи електрочайник. – Вмираю, хочу їсти.
– А ви піцу не любите? – дівчинка дивиться на Бору, ховаючи гроші у кишеню та застібуючи блискавку.
– Я?… Я люблю сільські канапки. Такі, як моя бабця робила. Намастити хліб домашнім сиром, але перше вимішати його з гострою червоною паприкою та часником, а тоді зверху викласти композицію – кружальця вареного яйця, соленого огірка, доброї ковбаси… Притрусити зеленою цибулею. Зеленою цибулею – обов’язково.
– Не їла таких канапок, – каже дівчинка. – Я піцу люблю. Заради неї у піцерії працюю.
Дівчинці на вигляд років чотирнадцять, не більше. Вона схожа на старшу Пеппі Довгупанчоху, яка підстригла волосся, залишивши у минулому свої дитячі, задерті догори кіски. Яскрава дівчинка: ластовиння на кирпатому носі, артистичний безлад рудого короткого волосся над чолом, грубі колготи, плетені рельєфною «резинкою»: одна нога синя, друга – синя у тонку зелену смужку. У лівому вусі – кілька кульчиків.
– З вами розраховуються піцами? – дивується Бора.
– Тільки зі мною. Три години на день працюю – і одна піца моя.
Руденька охоча до розмов.
– Сьогодні вводили нове меню, – довірливо веде вона далі. – Випробовували на нас!
Бора усміхається – вона уявляє те, що чує, у картинках. Часом таких, що дуже відрізняються від почутого. Зараз відеоряд виглядає дуже кумедно. На обличчі дівчинки – нерозуміння: що такого смішного сказала?… Бора помічає, що на скроні дівчинки одне пасмо світліше від решти волосся.
Яскрава зовнішність: раз побачиш – не забудеш.
– Боро, – каже руденька, беручись за дверну ручку, – раджу спробувати нашої піци. Вам сподобається. Коли вирішите замовити, запитайте у мене, яку саме.
Бора проводжає поглядом дівчинку за вікном – та їде бруківкою спочатку зигзагами, колеса велосипеда виписують чудернацький малюнок, а потім слід вирівнюється. Борі спадає на думку, що вона колись теж ганяла на велосипеді, а тепер вже й не згадає, коли востаннє крутила педалі. І що заважає? Велосипед у підвалі, тільки принести, полагодити – та їздити. Миготять вже на відстані різнокольорові ноги: синя литка, смугаста литка, синя, смугаста. «Звідки вона знає, що я Бора?… – думає Бора. – І чому вона за їжу працює?»
З протилежного кінця вулиці у напрямку видавництва суне по шосе гігантська темна хмара. Клапті брудно-сірої повсті клубочаться з боків автотраси, закручуючись пасмами досередини. Дорога виглядає зараз, як пересохле русло ріки, яке стрімко наповнює бурхлива каламутна вода, – вона ніби щойно, трохи вище за течією, рознесла дамбу у друзки. За кілька секунд видовище за вікном перетворюється на кадри з фільму-катастрофи.
– Руслано… – тільки й встигає вимовити Бора, і темна гримуча суміш вдаряє у скло. Шиба тремтить й підвиває пронизливим виском під натиском шквального вітру.
Руслана скрикує, мало не вдавившись, але блискавично опиняється біля вікна, перевіряє, чи надійно зачинене.
– Відходь, відходь, – кричить вона Борі.
Їх підганяє звук гігантського батога, що ляскає вздовж скла. Вони вискакують у коридор, подалі від звірячого виття та темряви, яка впала за вікном, немов хтось затулив вікна з вулиці глухими шторами.
Будинок гуде й тремтить, поверхом вище чути дзвін розбитого скла. Це вже друга за останні місяці буря. І знову неочікувана. Без штормового попередження. А коли синоптики оголошують штормове попередження, усе закінчується банальним дощем і незначними поривами вітру.
Чи встигла сховатись руденька дівчина? Бора думає про неї і про те, де зараз Влад. Він не міг відійти далеко від стайні та своїх коней, він має бути у безпеці. А телефонувати не можна – мобілки, як попереджають у газетах, притягують блискавки, приймаючи сигнал. Можливо, саме численна армія мобільних телефонів й викликає ці буревії, бо ж загальна кількість користувачів та ще й кількість мобілок у багатьох вже перевищує усі межі розумного. У шефа – три мобілки, у Руслани – дві; так, мовляв, зручніше. А блискавки та грози тим часом налітають усе частіше та несподіваніше.
Усі вікна, кватирки та балконні двері Бора навчилась зачиняти, йдучи з хати. Досвід останніх років навчив, бо раз у раз сунуть непрогнозовані буревії. А що у Володиному будинку? Треба поїхати й перевірити, вони ж учора так і не піднялися разом із Ганною Петрівною на другий поверх, не перевірили вікна.
– Готова сьогодні подивитись твоє кубельце! – піднесений голос у слухавці.
Це Лідія.
– Лідко, ти ще у Стрию? Що у вас там з погодою?
– Трохи вітер здійнявся, пилюка куриться, але загалом тепло, гарно. Я вже їду, за годину буду в тебе, – голос Лідії такий спокійний.
– А у нас кінець світу. Закінчиться – подзвоню.
Буревій вщух хвилин через п’ятнадцять, вже за звичним сценарієм. Таке траплялося не раз: природа вибухала істерикою без попереджень і стишувалась зненацька, немов хтось вимикав тумблер. Так і зараз – за хвилину розвиднілося, темний вечір знову перекинувся на білий день, сонце повернулось із засідки – освітило повалені дерева, вкритий жовтим листям вологий асфальт та позривану з балконів білизну, розпластану у калюжах або збиту у безформні грудочки під бордюрами.
Лідія подзвонила першою: усе знаю, сказала, по радіо щойно передали, але поїду все одно, кажи адресу. У Влада – набрала його номер – все гаразд. У мами з татом – теж, до них у Золочів буревій не дістався.
За вікном тролейбуса, немов на екрані, Бора бачила кадри сюрреалістичного фільму: солдатську шинель з викрученими рукавами посеред дорожньої калабані, сіре на сірому. Гірськолижний черевик посеред клумби чорнобривців – червоне на іржаво-рудому. Вивернутий із землі усіма бетонними нутрощами рекламний щит – обличчя політика у багнюці.
Лідія вже енергійно походжала довкола будинку, глухо стукотіла по каменю шпильками із настромленим на них опалим листям. «Фольксваген-гольф» вони обережно загнали на подвір’я, відчинивши ворота, – тут донедавна паркувалась автівка, судячи з двох широких коротких доріжок, засипаних дрібною щебінкою.
– Боро, тільки не хвилюйся! – попередила Лідія, виходячи з машини, і, вхопивши Бору за рукав, потягнула її за ріг будинку.
– На задньому паркані, глухому й доволі високому, лежала повалена тополя, схожа на гігантську дитячу гойдалку, задерту одним кінцем у небо. Вітер зламав дерево у парку, перекинув стовбур через міцний мур, з якого у багатьох місцях від удару ще більше осипалась біла фарба, оголивши цегляну основу. Розтріпаним верховіттям тополя вперлась у землю, як забута велетнем мітла. Із нижньої, запарканної частини дерева стирчав уламок з гострими краями.
– Викличемо когось, – діловито заспокоїла Лідія, обтираючи каблуки об жмути трави, – попиляти треба, порубати. Щоб по-господарськи…
Помітної шкоди тополя не наробила, лише прим’яла якийсь кущ. Вологими боками темніли у садку стовбури вишень та світили білиною берези, поєднуючи чорне із білим, сад з лісом. До живоплоту по обидва боки тулились кущі смородини та аґрусу, і ще, здається, форзиції, яка навесні першою зацвітає жовто-лимонним цвітом. Тато б сказав: який з неї хосен! У них з мамою у Золочеві кожен клаптик землі навколо будинку приносить користь. Але Бора знала: якби у неї був свій сад-город, він ніколи б не став територією суцільної корисності. Там обов’язково знайшлося б місце для зайвого, єдина втіха від якого полягала б у радості. Як у цьому саду. Тут і клумб не було, серед трави без огороджень пнулися вгору хаотичними острівцями жовто-коричневі чорнобривці та стояли – високі й густі – хризантеми кольору стиглої хурми.
– Боже, як вони пахнуть! – торохкотіла Лідка, схилившись над хризантемами. – Так піднесено-сумно пахнуть, як ніякі інші квіти! А я залишаюсь з тобою. Радій!
Подивилась на подругу, пояснила:
– Мене відпустили. До завтра.
Гілки та стовбури вишень, обліплені бурштиновою живицею, світилися у променях призахідного сонця застиглими краплями. Повітря саду – немов зняли кришку дерев’яного пуделка з екзотичними прянощами. У терпкій суміші жовтневих приправ вирізнялися церковна вистояність чорнобривців та хризантем, волога гіркота кори дерев, терпкість пожовклого листя у траві.
Осінній сад бадьорив та наповнював енергією. Лідія сплескувала у долоні, сміялась, і говорила, говорила. Синдром відпущеного на волю. У неї в Стрию біля батьківської хати був невеличкий город і сад. Вона переконувала маму відмовитись від грядок, мама про це і слухати не хотіла, вона вперто трималася свого, залучаючи до городу двох онучок, одинадцяти та п’ятнадцяти років, утім, онука, семирічного Митрика, ні до чого не примушувала. І дала врешті спокій доньці, яка одягалась по-столичному, їздила до Львова на усі театральні прем’єри, а пораючись у хаті, засовувала доглянуті руки в жовті гумові рукавички.
– Кизил! – гукнула вона до Бори. – У тебе тут кизил. З нього чудове варення виходить!
Бора глянула одним оком і пішла в іншому напрямку, туди, де вабив до себе візерунок, що досконало поєднував різні відтінки зеленого, жовтого й червоного. Цей кут саду заріс плющем; густе листя, обернене верхівками донизу, трималося рухливими шарами, утворюючи мерехтливий малюнок риб’ячої луски насичених відтінків. Хвостом диво-риба торкалась трави, у якій заплуталися зів’ялі листові покручі та одна приблуда – суха ялинкова гілочка, хоча звідки тут було їй узятися, коли жодної ялинки поблизу не було. Картину довершував острівок темного малахіту з лискучого підпарканного барвінку. Виглядало, що цей здичавілий садовий кут досі не бачив граблів, і саме тому був досконалим.
Ночівля у домі не входила у плани Бори. Але вона змінила їх під тиском обставин. Чом би й не залишитися? Попередила Влада: мене сьогодні не буде, не хвилюйся.
– Точно? – перепитав він. – Я тоді покличу народ до себе, ти не проти?
Народ зазвичай залишав абияк застелені ліжка, не так і не там поставлений, хоча і помитий посуд. Народ намагався бути чемним, він розумів: якщо поводитись у рамках пристойності і не залишати по собі безлад, можна буде й надалі розраховувати на нічні чування у цьому помешканні, коли Владова мама їде у Золочів до своїх батьків. Бора не забороняла Владові залишати гостей на ніч і не виявляла надмірної цікавості до деталей, а він не вдавався до зайвих пояснень. І тепер не сказав, кого кличе у гості.
– Дім подивитись не хочеш?
– Потім, мам. Це ж не терміново? – голос Влада помітно повеселішав, він вже думав про своє. – А ти коли будеш вдома – вранці? Чи одразу на роботу?…
Фіолетові зів’ялі грона нагадали про першу зустріч з будинком. Виноград звисав вздовж кам’яної колони над ґанком.
– Треба його зібрати, – з-за спини сказала Лідія. Вона жувала зірвану ягідку, і вираз обличчя у неї був такий, ніби вона куштувала виноград на ринку, вирішуючи, варто торгуватися чи ні. – Компотів накрутимо.
– Та хай висить, – відмахнулася Бора. – Гарно ж… Та й хто крутитиме? Коли?
Лідія з порогу сипнула на долівку жменьку монет. Широкий жест сівача, піднесені слова: щастя і затишку у цьому домі! Вона не сумнівалася, що Бора тут житиме. Їй вистачило кількох хвилин, аби зробити перше коло поверхового огляду будинку. Вона роздивлялася усе з великою цікавістю. У вітальні показала пальчиком на примітивний малюнок під склом: це хто? Тут і Бора звернула увагу на картинку: будиночки, намальовані з висоти пташиного польоту начебто дитячою рукою, але дуже вправно, у цікаво викривленому ракурсі. Звідки їй знати, чия це робота?
Лідія затрималась біля каміна та опудала ворони. Ковзнула поглядом по книжках, зазирнула під стіл. Почувалася, як риба у воді, просувалась кімнатами та усіма закапелками, пританцьовуючи та коментуючи вголос свої спостереження.
– Так. Пральна машинка є. Телевізора немає. А без нього життя неможливе.
– Цілком можливе.
– Комп’ютера теж не бачу, – затримала погляд на Борі. – І ентузіазму в твоїх очах не бачу. Чи ти не рада?
Бора сиділа біля каміна, втопившись у продавленому кріслі та склавши руки на колінах. Їй було незатишно від занадто енергійного освоєння нової території.
– Маю таке відчуття, – сказала вона, – що зараз прийдуть господарі і проженуть нас з тобою: ви що тут робите, га? Ще й ногами затупотять, аби ми вшивалися звідси.
– Що ти верзеш?
– Таке враження, що я загарбник, а це – контрибуція. Чи анексія.
– Не розумію тебе. Та подякуй долі за несподіваний подарунок і облаштовуйся на новому місці!
– Та я вдячна. Але мені не по собі. Мені ніяково, розумієш? У мене відчуття, ніби будинок спостерігає за мною, скептично спостерігає, іронічно. Недобре жартує. Він не приймає мене.
– Не ускладнюй.
– А ти не спрощуй.
– Документи на дім покажи.
– На роботі забула, роздойма.
Лідію важко збити з хвилі піднесення. Вона докірливо похитала головою і взялася господарювати: увімкнула опалення, роздивилася птаха на каміні, торкнувшись пір’я та очей, зазирнула у димохід.
– А то, може, розпалимо вогонь?
І викладаючи поліна у топці, зауважила:
– Уявляю, як Влад тішиться вільною квартирою. Нехай відчує себе самостійним.
Бору неприємно шкрябнуло це зауваження.
– Чого таке обличчя розгублене? – не замовкала Лідія, жмакаючи газету та підкладаючи її під ретельно вибудувану конструкцію. – Не бійся, я допоможу облаштуватись на новому місці. Ти ж така непрактична! Але, зауваж, якщо вже падають з неба розкішні подарунки долі, то чомусь саме таким, як ти, хто не здатен оцінити їх належно.
Газета згоріла, а вогню як не було.
– Облиш, – озвалася Бора, вибираючись з крісла. – Ходімо на кухню.
Мастодонт 60-х – холодильник «Дніпро» з ручкою-важелем та круглими плечима – відгукнувся на під’єднання до електромережі тракторним гулом, з готовністю заковтнув кефір та йогурти, масло та сир. Знайдена у глибинах духовки пательня виявилась несподівано важкою, а ножі, виделки й геть усі столові прибори з шухляди – різними: будинок демонстрував свою прихильність до випробуваних часом речей та звичку збирати все в один комплект. Смажену картоплю поділили по тарілках – одна із синьою смужкою, друга – з букетиками жовтих квітів; посідали вечеряти, вибравши собі з-поміж різних крісел «своє» й розливши кефір у черевату склянку та у маленький прозорий кухлик з ручкою.
– Мені тут страшенно подобається! – Лідка зазирнула під стіл, де ступні спирались на міцну поперечину. – Таке усе зручне, комфортне. Ти помітила? Жодних гострих кутів… – Вона покрутила у руках мельхіорову виделку з довгими зубцями та ніж з кістяною ручкою. – Тепер залишатимусь у тебе частіше!
Бора мовчки чекала, поки Лідія доїсть – подруга нарешті помітила це, допила кефір одним ковтком та підвелась.
– Гайда нагору.
Лідія теж звернула увагу на те, що дерев’яна куля – прикраса сходових перил – нагадує невеличкий глобус, і навіть роздивилась, що один малюнок віддалено нагадує Австралію. Вікно горішньої кімнати затуляли важкі штори. Лідія розсунула їх, за ними були легкі прозорі гардини, які теж під руками розлетілися на два боки – і осінній пейзаж, окреслений віконною рамою, миттєво перетворив усе інше в кімнаті в другорядне.
– Це моя кімната, – несподівано для себе сказала Бора і відчинила вікно. Вечірнє повітря наповнило кімнату гіркуватою прохолодою садових хризантем.
Вікно усе вирішило за неї. Поруч із живим пейзажем, який змінюється день за днем, жодна картина не витримала б конкуренції. Тому в цій кімнаті їх і не було, а інтер’єр виглядав стримано-лаконічним.
– А я зараз виберу.
Бора здивовано подивилась на подругу, забувши, про що мова.
– Кімнату собі зараз виберу, – лагідно додала Лідія.
Вікно кімнати за дверима праворуч виходило на долішню частину вулиці, на освітлені вікна нового особняку зі слідами нещодавно завершеного будівництва на подвір’ї. На новий, стилізований під старовину віз на газоні із трьома кошиками хризантем у світлі садового ліхтаря.
Погляд з вікна іншої кімнати, тієї, що за лівими дверима, впирався у кінець провулка, де з-за паркану темніли кудлаті зарості закинутої частини парку У цій кімнаті увагу Лідії та Бори привернув маленький столик з настільною лампою, стосиком паперу та кількома баночками з тушшю чи чорнилами. Але обидві тут-таки й забули про нього, бо за дверима побачили інші двері – нижня частина визирала з-під завішаної верети, яка затуляла їх, не добираючи до підлоги сантиметрів двадцять. Відтулили верету, посмикали ручку – ключа у замку не було, двері були замкнені. Вони вели на горище із вежкою, іграшкову прибудову на даху, куди так кортіло потрапити. Але що з того? Не ламати ж двері.
Лідія несподівано втратила цікавість до необстежених закапелків – сіла на вузьку отаманку, узяла до рук аркуш сіруватого цупкого паперу. Її пальці пройшлися поверхнею паперу, покрутили олівець, вихопили зі склянки з розмаїтим причандаллям якусь ручку – не ручку, шприц – не шприц…
– Це рапідограф… – випередила запитання Лідія. – Справжній рапідограф. І олівці – м’які, для креслення та малювання. Давно не тримала таких у руках.
Струсонула флакончиком із написом «Туш», подивилась через нього на світло.
– Він що, малював?
Бора знизала плечима, вона не знала, чи малював господар.
А Лідія була колись вправною рисувальницею, три роки працювала у тому ж видавництві, що й Бора; оформила дві книжки, одну з них надрукували. Але видавнича справа швидко зійшла на пси, а коли галузь почала оговтуватись, Лідка була вже матір’ю трьох дітей і заробляла на життя торгівлею – возила зі стрийської гуртівні до Львова стоковий одяг, завезений з Європи. Попит на нього був неабиякий – у львівських крамницях охоче купували фірмові джинси, спідниці та куртки відомих марок з колекцій минулих років за дуже помірною ціною. Навіть власники дорогих бутиків брали речі і для себе, і на подарунок, але Лідія згодом не раз бачила свій товар на манекенах престижних крамниць. Цифра на ціннику часом у десятки разів перевищувала реалізаторську ціну. До цього бізнесу Лідію підштовхнув, за її визначенням, потрійний тулуб – пологи за пологами, декрет за декретом із проміжком у чотири роки. І три розлучення. Треба було годувати й одягати дітей, сподіваючись лише на себе та допомогу мами. А справа, яку вона любила, непомітно опинилася на останньому місці. Їй було не до малювання. Особливо після того, як третій чоловік поїхав на заробітки у Росію і залишився у Підмосков’ї, створивши нову сім’ю.
Вимастивши пальці в чорній туші, Лідія зробилась тиха й мовчазна. Бора зачинила вікно у своїй кімнаті, але штори не засмикнула. Принесла по великому горнятку гарячого чаю, ванільні сушки. Не вмикаючи світла, довго сиділи на канапі, під картатими пледами, задивившись на те, як змінює колір вечірнє небо.
Бора згадувала вголос.
Забуті деталі, слова та подробиці спливали із закапелків пам’яті, чіпляючись одне одного та витягуючи наступне на поверхню, відновлюючи стерту мозаїку спільного минулого з чоловіком, від якого у житті Бори зосталося лише ім’я, а тепер ще й будинок і цей неймовірний краєвид з вікна, від якого вона зараз не могла відвести очей.
Бора соромилась зовнішності Володі, він був геть несучасний хлопець. Їй було сімнадцять, йому років на три-чотири більше, а може, й на п’ять, тоді усі, що були старшими на понад два роки, здавалися іншим поколінням. Він за своїм світосприйняттям був ближчим до її батьків, аніж до неї та її ровесників. З такою-то зовнішністю та звичками! Невиразні плечі, білі м’які руки, звичка щодня одягати діловий костюм та застібати сорочку під самісіньке горло. Жоден зі знайомих хлопців не носив краваток, але Володю це не турбувало, йому було байдуже, що одягають інші, він вперто тримався свого. Штани його завжди виглядали трохи закороткими. Бора ніколи не бачила його у джинсах і кремпувалась, коли вони разом потрапляли на очі дівчат-однокурсниць. «Вода у підвалі», – уїдливо зауважувала вона, показуючи очима на його підстрибнуті штанини. Подруги поблажливо усміхались. Він дивився на неї, як на ікону, й не думав ображатися. Коли його мама почула від нього, що іншої дружини йому не треба, то хіба скрушно похитала головою. Жодним словом не прокоментувала піднесені розповіді єдиного сина про найкращу у світі дівчину.
– Звідки ти знаєш?
– Що?
– Про розмову з мамою.
– Мамина співробітниця якось переповідала подробиці з життя спільних знайомих… Як завжди, з’ясувалося, що хтось когось добре знає… Якби кожен з нас почав вибудовувати схеми, хто з ким знається та у яких стосунках перебуває, які цікаві відкриття чекали б на кожного з нас… Усе місто складалося б із знайомих та родичів.
– Еге ж.
– Пригадала щойно, як Володин батько мріяв про династію. Він був, здається, головним інженером чи щось таке на великому заводі. А завод ще дід Володі будував.
– Ти бачила його батьків?
– Ніколи не бачила, а оце зараз пригадала.
– А казала, нічого не пам’ятаєш…
– Навіть обличчя Володі пригадати не можу. Усе таке невиразне…
Бора випросталась, засмикнула прозору гардину.
– Я свої щоденники того часу пошукаю, там точно про нього є.
– Ну добре, – сказала Лідія. – Усе зрозуміло. Одне тішить найбільше.
– Що таке?
– Ідеальний порядок.
– Порядок?
– Тут усюди ідеальний порядок.
– Це прибиральниця. Прибирає раз на тиждень.
– Всю хату?!
– Ти що, яке всю! Це неможливо. Та й непотрібно. Поступово просувається проблемними зонами. Раз одне зробить, іншим разом – друге.
– До мене б хтось приходив прибирати, – зітхнула Лідія.
– Мені така радість теж ненадовго, – заспокоїла її Бора. – Лише до Нового року.
Лідія відвела погляд від своїх забруднених тушшю пальців правої руки, які вона раз у раз роздивлялась.
– Я не про чистоту кажу, а про порядок. Різницю відчуваєш? Усе на місцях, нічого не зсунуто, книжки – рівними рядами, посуд – тільки необхідний, нічого зайвого. Бачила, який лад на кухні? На усіх полицях? Це ж не кухня, а камбуз на військовому кораблі!
– Ти бачила камбуз на військовому кораблі?
– Просто подивилась на полички – і виникла асоціація з військовою дисципліною. І у нас тут буде чистота й порядок, правда, Боро?
У сформульованій пропозиції Бора подумки відзначила форму множини.
– Ну, не знаю, – озвалась вона. – В чоловічій оселі нормальніше, коли бардак.
– Боро! Будь серйозна!
– Ну, не знаю, – усміхнулась Бора, – як там у кого, а я більше люблю, коли дім має нормальний людський вигляд, коли видно, що у ньому живуть…
І, витягнувши з-під себе пружну диванну подушку, запустила нею у Лідію. Подушка збила з підвіконня порожнє горнятко, воно з гуркотом покотилося по підлозі.
– Ой, я не хотіла! – засміялася Бора.
Лідія теж у боргу не залишилась – жбурнула у Бору зібганим пледом:
– Такий вигляд? Такий вигляд ти мала на увазі?
І дістала у відповідь меншою подушкою.
У цій кімнаті, яка нагадувала Борі кабінет, вона й постелила собі згодом, коли стишився бурхливий потік веселощів. А Лідії – у кімнаті ліворуч, з вікном на зарослий кут парку. Вона сама захотіла цю кімнату з твердою отаманкою – для спини, мовляв, краще не знайдеш. Лідія ґрунтовно підготувалась до гостювання – привезла із собою на одну ночівлю не лише капці, але й рожевий флісовий халат та піжаму. Набувши цілковито домашнього вигляду, вона спустилась у ванну зі своїм рушником та гелем для душу. «Двері не зачиняй!» – крикнула їй згори Бора. – «Я пам’ятаю», – відгукнулася Лідія.
Цікаво, де Володя спав, у якій кімнаті? І де його батьки? Що ж він, виходить, сім’ї не мав? У темряві за вікном тьмяно розпливалися німби далеких паркових ліхтарів. Ця кімната була як капітанський місток на кораблі, однак ця відкритість не створювала дискомфорту, навпаки, давала відчуття перебування у найважливішій точці споруди, у самому її серці. Хоча, можливо, Борі це лише видавалося, можливо, серце дому було у вітальні з каміном, або на кухні, або у маленькій вежці на даху.
– Я – до себе, добраніч, – Лідія пройшла повз Бору, ворухнувши у повітрі пальцями.
Смужка жовтого світла лягла під дверима її кімнати. Бора ще довго чула звідти обережне шарудіння і не помітила, коли смужка під дверима зникла.
А вночі Лідія прибігла, загорнута у ковдру, впала поруч, посунувши Бору до стіни.
– Там хтось ходить!
– Де? – рвучко підхопилася Бора зі сну. – Хто ходить?
– Нагорі.
– На даху?
– Тихо!
Щось мале й пазуристе стрибнуло на черепицю, прошурхотіло донизу. Бора підвелась, спершись на лікоть. Тиша… Щойно голова торкнулася подушки, як знову на даху грюкнуло. Серце в Бори завмерло. Лідія не ворушилась і, здавалось, не дихала. Притулившись одна до одної, немов налякані школярки, втупились поглядами у зачинене, затулене лише легкими шторами вікно з розсунутими щільними портьєрами. Але тільки-но заспокоїлись, перевели дух, тільки-но Бора прошепотіла: «Може, якась білочка…» – як грюкнуло сильніше, просто над головами, прогуркотіло вбік, змусивши їх відкинути будь-які версії.
Шарварок на даху чи на горищі тривав із півгодини, а може, менше чи довше – вночі час сприймається інакше. А тоді усе замовкло. Запала тиша.
Лідка сопіла скраю софи, схожа на великий білий кокон. Ото нервова система! Заснула, як дитина. Тісно й незручно почувалася Бора під стіною, однак не хотіла будити Лідію. Усе тут було чуже – висота дивана незвична, матрац твердіший, аніж вдома, повітря темніше і тиша глухіша.
Рука звисала, торкаючись незнайомої холодної поверхні – гладенької круглої ніжки стійки-вішака. Звідки він тут узявся? Чи це ніжка софи? Усі ці доторки та звуки несли нову інформацію про чужий життєвий простір. Дерев’яна ніжка ворухнулась під пальцями. Бора відсмикнула руку, немов від опіку. Софа здригнулася й повільно сунула вгору, до стелі. Бора хотіла гукнути: «Лідко, мерщій тікаймо!» Підвелась на лікті – Лідії не було. І у сусідній кімнаті теж не було, та й кімната була незнайома. Вузька та довга, як коридор. Погано освітлений коридор, радше лабіринт з полицями на стінах, а на них – Бора чомусь узялася роздивлятись цей мотлох – гербарій з сухим листям, пришитим нитками до паперу, мікроскоп, грубі енциклопедії, великий військовий бінокль, варення у півлітрових та літрових банках під капроновими кришками з наклеєними папірцями «Кизил», «Настурція», «Чорнобривці». «Хіба з чорнобривців роблять варення?» – здивувалася Бора. Варення з настурції її чомусь не здивувало.
Довга прозора панчоха, синя у зелену смужку, звисала з верхньої полиці. Химерна нога була заповнена золотистою пророслою цибулею, і зелене міцне пір’я їжачилось навсібіч, пробивши тканину. Бора відчула наростаючий неспокій, хотіла зосередитись на якійсь думці, що вислизала з уваги, але не встигла, бо у поле зору потрапив глобус з Австралією, розкритий орнітологічний атлас та стоси журналів «Навколо світу»… За інших обставин вона б залюбки понишпорила у цій дивній комірчині, але хтось тут був, окрім неї. Відчувала його уважний погляд, він спостерігав за нею, видавши свою присутність порухом тіні, що гойднулася за рогом, відкидаючи химерне продовження до протилежної стіни. Бора поспішила за тінню, їй конче треба було дізнатись, хто там є. Але побачила лише мерехтіння світла за поворотом та почула слабкий свист, звук сичав та й сичав на одній ноті, ніби з силою виходило повітря з повітряної кулі.
…«Де я?» – подумала, розплющивши очі. На високій стелі у ранковому світлі – виноградні лози – ліпнина навколо люстри. Звідкись линув свист чайника. Змінивши висоту та силу звуку, за кілька секунд мелодія зійшла на тишу. До цієї стелі ще треба звикнути, як і до звуку чайника, і до снів на новому місці.
– Встаєш? – почулося знизу.
У вікно дивилося сонце. Його золоте коло, лагідне у такій порі, приголомшило Бору. У багатоквартирному дев’ятиповерховому будинку вікна її кімнати та кухні виходили на північ, і лише у вікно синової кімнати не довше години на день зазирали прямі сонячні промені. Вона скучила за сонцем у вікні.
З кухні піднімався запах каші, здається, вівсянки. І пахло м’ятою, яку Лідка полюбляла додавати до чаю.
– Переходимо на здорову їжу! – весело повідомила Лідія.
Із самого ранку вона була переповнена енергією та добрими намірами.
– А я вже зарядку зробила. У саду! На траві!
Каша і справді виявилась смачною – кілька злаків, один з них – вівсянка. З Лідією виникало відчуття захищеності, непотрібності геть усе намагатися робити власноруч та контролювати ситуацію. Хотілося лінуватися і дозволяти піклуватися про себе. Чути, як з кухні смачно пахне і лише здогадуватися, що буде на сніданок. Після смерті Славка Бора поступово забула і про такі безтурботні хвилини, навіть про потребу в них.
Лідія відклала убік журнал:
– Запам’ятай, – сказала, – навесні запарюватимемо чай зі свіжого березового листя. Воно виводить шлаки, сприяє молодості та запобігає відкладенню жиру, – простягнула до Бори пластмасову упаковку пігулок, витрусила їй на долоню білу капсулу:
– Кальцій! Ти ж зневажаєш такими речами, а даремно. Потім жалітимешся: коліна болять, спину тягне…
Вийшли на подвір’я, накинувши куртки, – намагалися визначити, що могло вночі їх налякати. І одразу ж зрозуміли: траву засипало пізніми осінніми грушками зі старої високої груші. Вночі здійнявся вітер – обтрусив дерево, налякав до німоти. Лідія підняла грушку, обтерла рукою – надкусила й виплюнула.
Бора глянула догори, на відчинене вікно своєї кімнати. На широкому підвіконні у променях сонця грілися подушки. Перед тим як спуститись на кухню, Бора піддалась незрозумілому поруху – виставила постіль у вікні, на ранковий вітерець, хоча ніколи цього раніше не робила.
Лідія, походжаючи по хаті з телефоном в руці, розмовляла з мамою.
– Я з тобою до обіду, – повідомила, поклавши трубку. – Нічого, – сказала чи то собі, чи то Борі, – дівчатам самостійність – лише на користь, а за Митьком мама подивиться.
Але ще двічі дзвонила її мобілка, і Ліда пояснювала старшій, п’ятнадцятирічній Орисі, де варто шукати картату спідницю, а середній, одинадцятирічній Олі, – що зошит з математики має бути у верхній шухляді письмового столу.
– Лід, тепер я писатиму, – попередила Бора.
– Я теж маю, що робити, – відповіла Лідія, протираючи рушником помиті горнятка. – А тобі що, знов у видавництво сьогодні?
– На першу треба. Це називається: можу приходити лише у середи. Третій день якась потреба виникає.
– О пів вийдемо обидві. І… це… Даси почитати?
– Моє? Хіба перший розділ. Його вже, мабуть, не правитиму.
– Давай вже хоч щось! Тримаєш та й тримаєш. Випускай з рук…
Сідаючи за ноутбук, Бора бачила у вікно, як Лідія садовими ножицями (де вона їх знайшла?) відпанахала гілку білосніжника з розсипами порцелянових кульок поміж темного листя – кущі стояли живою огорожею з двох боків зарослого саду, відділяли щільним парканом подвір’я від вулиці.
Грюкнули вхідні двері, пролунали кроки за спиною. Бора навіть не озирнулася. І Лідка до неї не озвалася. Вона знала, що зараз вже не треба відволікати Бору балачками, пропонувати каву, переповідати почутий по радіо прогноз погоди. Нічого не треба, окрім тиші. Навіть не шурхотіти хрустким целофановим пакетом та дверима без зайвої потреби не рипати.
До полудня Бора написала лише сторінку тексту, поприбирала з нього зайве, перечитала вголос, перевіряючи на слух. Виправила дисонансні місця. Роман йшов важко; навіть тепер, коли фінал був відомий до дрібниць, просувався вперед кроками-ліліпутиками. Але ж просувався…
На дзвінок домашнього телефону щось стиха відповіла Лідія.
– Що? – запитала Бора. – Хто це був?…
– Майстер, що дерева ріже. Пропонував дерево попиляти. Він десь тут по сусідству вчора працював…
– І що ти сказала?
– Погодилась. Уяви, скільки зараз роботи у тої міської служби. Не дочекаємось. Тополя впала на нашу територію – наші проблеми. Підтримуєш?
– Звісно, – Бора потягнулась, підводячись. – Хвалюся: непоганий епізод за ранок написала. А ти що робила? Читала?…
Лідія нічого не відповіла, з мовчазною гідністю принесла свій доробок – лаконічний, без жодної зайвої деталі малюнок тушшю: гілка білосніжника у склянці з водою. Стисни, здавалося, двома пальцями одну з тугих білих кульок – і вона лусне, розбризкуючи стиглий сік.
Виходячи з дому, Бора вимкнула світло – і лампа у передпокої з тріском перегоріла. «Не забути купити запасні лампочки», – зафіксувала Бора самій собі завдання і, зробивши незграбний рух, як це може трапитись у новому, ще не освоєному помешканні навіть з дуже обережними людьми, боляче притиснула пальці дверима.
«Фольксваген-гольф» обережно виїхав за ворота, похрустуючи дрібними камінчиками під колесами. Вмостившись на передньому кріслі, Бора озирнулась. Дім зблиснув окулярами вікон їй навздогін. Ніби іронічно посміхнувся.