Читать книгу Бора - Галина Вдовиченко - Страница 4

Вона й забула, як виглядають шкільні щоденники Влада. М’яті сторінки, сяк-так заповнені дитячим почерком, рясніли червоними чорнилами: «Плювався на уроці!», «Бігав на перерві за Сошенком!», «Ходив по партах!». Останні сторінки геть помальовані кульковою ручкою: самі лиш коні – на повний зріст, у гордій стійці з поворотом голови на глядача, у стрімкому галопі, із ретельно промальованими деталями – вуха, очі, грива, хвіст, копита…

А ось і те, що шукала – синій, як тоді казали, загальний – зошит. Її дівочий щоденник.

Почерк змінився майже до невпізнання: у цьому охайному чистописанні заледве проглядалися риси її теперішнього нерівного й розхристаного стилю. Та й давно не пише вона рукою довгих текстів. Усе – на комп’ютері: і ділове листування, і приватні листи, полетить Windows чи ще якась несподіванка станеться – і зникне, наче й не було. А ці зошити залишаться, бо рукописи, як відомо, не горять.

Ага, ось і про Володьку. На першій випадковій сторінці.

«Це ж додуматися! Сказав мені: назвемо нашу віллу твоїм ім’ям, там будуть дитячі кімнати, великий круглий стіл у кімнаті з каміном. Цього лише мені бракувало, спільного дому з Володькою!»

Надмірною дівочою самовпевненістю війнуло на неї, аж скривилася.

Прогорнула кілька сторінок взад-вперед, і Володька виник перед очима – але не обличчя, а його уважне мовчання, хоча, здавалося б, – як так може бути: погляд згадала, а риси обличчя – ні.

«Між нами не трапилося нічого такого, за чим довелося б шкодувати, але от згадую усе – і мені робиться не по собі, навіть соромно, немов я образила людину.

Зараз усе розповім. Почалося з того, що Володька пішов проводжати мене додому. Дорогою випитував, що мені цікаво, чим я захоплююсь, що збираюся робити у майбутньому. Відповідала йому однозначно, як вчителю, який трапився по дорозі, сама собі дивувалась, що так занудно відповідаю, ніби не про улюблених художників йшлося, а про уроки на завтра. Він мені неприємний, ось у чому діло. Від голосу до манери дивитися на мене. Особливо коли він думає, що я цього не помічаю.

Наступного дня прийшов без дзвінка, без попередження, приніс кілька альбомів. Простягнув, переступивши поріг: «Подивись. Я згодом заберу. А “Олену Кульчицьку” дарую».

Довелося впустити, запропонувати чаю. Він гортав сторінки, показував в альбомах улюблені репродукції.

Курт Гюнтер. «Акт. 1930». Подивись, казав, кілька ліній, кілька плям, нічого зайвого. Фігура оголеної жінки. Запам’ятала саме цю роботу, бо не чекала, що хлопець так просто і природно акцентуватиме на цьому увагу, так само, як на пейзажі чи натюрморті. Ще щось показував, дивувався: мінімум засобів – максимум ефекту.

Френк Бренгвін. «Старий дім». Графіка. Лише кілька штрихів – а дім як живий, і тінь від нього на землі, і вітер дерева хитає. Мало що запам’ятала з того, що він говорив. Хіба – про лаконічність і простоту. Мистецтво, цитував, починається з простоти, а найвище мистецтво піднімається до найвищої простоти.

Дивись, казав, це «Верби взимку», Олена Кульчицька. Жодної лінії ні забрати – ні додати. Тобі не цікаво? Дякую, кажу, потім подивлюсь. А ці забирай, я вже подивилася. Я не хотіла аби він згодом за ними приходив.

Потім були квитки до театру. Не пішла, мала інші плани. Попереджати треба. Він не образився, навпаки – купив згодом квитки на балет. Від балету я відмовитись не змогла. В Оперному більш-менш нормально себе з ним почувала. Трохи заважав своїми поглядами, раз у раз дивився збоку, а я вдавала, ніби не помічаю.

Потім він домовився з отоларингологом перевірити, чому у мене так часто ангіни трапляються.

Його надмірна опіка мене дратувала, хоча деякі знаки уваги від нього приймала. Прийшов, знову з альбомами та книжками. Показував поганої якості репродукції. “Це Іван Косинін! – тицяв мені до рук, – чула про такого? Його роботи є у нашому Національному музеї. А хто про нього знає? Не чула про Косиніна? Геній зі Львова”.

Зашумів чайник на плиті. Бора відірвалася від читання, механічно всипала щіпку чаю до заварника, залила окропом і повернулась до читання.

«Дивно, що він за освітою технар. З нього був би непоганий мистецтвознавець. Він навіть у відпустку поїхав у цей, як його… Забула. По місцях Олени Кульчицької, одне слово. Листа надіслав, наприкінці – «цілую». Приїхав – і кинувся до мене з розкинутими руками. Ледве вивернулась. Товаришувати з ним – одна річ, але оці жести, слова, погляди – це усе між нами неможливе, як він не розуміє? Сувеніри привіз, розповідав так довго, що я вже почала на годинник виразно поглядати. Ну справді, скільки можна сидіти в гостях?

Прощаючись, раптом наблизився і взяв моє обличчя у долоні – відсахнулася, відскочила від нього, як налякана кобила. Щось різке сказала. Перемовчав. Далі ходив, книжки носив, альбоми… Все якийсь привід знаходив, аби зайти. Сидів поруч, я часто замовкала, незручно було сказати: та йди вже! Намагалась натякнути мовчанням, воно ж буває різним. Мені здавалося, між нами виникало й росло напружене мовчання. Він це розцінював по-своєму, просто мовчки сидів у кімнаті поруч, і для нього, судячи з усього, це мовчання було природним. Але варто було сказати хоч слово, миттєво оживав і починав говорити. Гра «морська фігура на місці замри!» – «відімри!». На чергове моє «ми можемо бути лише друзями» якось сказав: «Ти ще маленька. Ти ще не знаєш, чого тобі треба». – «А ти знаєш?» І він мені таке видав. Це ж додуматись! Сказав мені: «Назвемо нашу віллу твоїм ім’ям, там будуть дитячі кімнати, великий круглий стіл у кімнаті з каміном». Цього лише мені бракувало, спільного дому з Володькою!

Одного разу я залишилась вдома сама. Точно знала, що він прийде.

Дзвінок у двері. Я не відчинила. Визирнула з вікна – він. Через годину-півтори знову хтось подзвонив у двері. Коли ще за годину пролунав дзвінок, я пішла відчиняти, впевнена, що цього разу це точно буде не він. Але це був Володька. «Що сталося? Я вже всюди був, де ти могла б бути…» І погляд такий турботливий, аж нудить. Мені зовсім не подобаються хлопці такого типу. Все у ньому не подобається, хоч він і розумний, і ерудований, але усе не те, не те».

Бора налила собі велике горня чаю, відрізала кружечок лимона й обережно опустила на паруючу поверхню. В сімнадцять років їй подобались зухвалі батяри. З нахабнуватим поглядом, вдалими дотепами, швидкою реакцією, і щоб на гітарі грав. Він закінчував «Політехніку», батьки вже готували йому місце на заводі, а він поводився, як чемний хлопчик-мистецтвознавець, і не міг наважитись навіть взяти її за руку Такий тоді ніколи б не міг викликати в ній цікавість.