Читать книгу Воля Ізабелли - Ганна Гороженко - Страница 5

Каетан Ігнацій Солтик гнівався. Лють була нестримною, якби ж його воля, не стало б у рідній Польщі ані Любомирських, ані Чарторийських, цих руйнівників Корони! Од злості йшов він поспіхом, а від того в цей прохолодний вечір було йому спекотно. На чолі та підборідді виступив піт. Єпископ Краківський швидко рухався грунтовою алеєю парку палацу Вілянув у бік парадних воріт. Гості ж Любомирських – у гарному настрої сунули йому назустріч. Жіночий щебет, сміх та музика видавались єпископу какофонією, недоречною в такі буремні для Польщі часи. Один із гостей ледь не зіштовхнувся з архієпископом- той роздратовано відштовхнув неуважного молодика. В кінці алеї Каетан Ігнацій Солтик оминув череду карет. Коні, які довезли до палацу хазяїв, задоволено жували сіно. Візники спілкувались і жартували. За мить єпископ Краківський дістався навстіж відчинених воріт палацу.

Солтик у Варшаві – гість небажаний. Адже саме він розпочав бунт, який тепер щодня ширився країною. Спершу єпископ Краківський спровокував сварку із послом Московії Рєпніним. Попри свій сан, який зобов’язує бути смиренним, поляк дошкуляв і дорікав Рєпніну в його політичній необачності та короткозорості.

Ох, як же він влучно втрапляв своїми ремарками у саме серце царициного посланця! Москаль виявився мстивим і наказав солдатам пограбувати та понищити маєтки Каетана Солтика. Обійстя самого єпископа Краківського! Образа від Катерининого холопа, про яку дізналась уся Річ Посполита. Не дивно, що відтоді Солтик з легкістю збирав довкола себе невдоволених політикою короля поляків, які не бажали урівняння прав католиків та православних. Все вірно прорахував єпископ – і запальний характер посла, який нав’язує царицину волю королю, й реакцію шляхти, що лютувала через монарха, та найбільше його посіпак – русинських магнатів Чарторийських та Любомирських, які хоч і стали католиками, та, вочевидь, свої холопські русинські корені не забули. Стратегія єпикопа була правильною.

Солтик уже вийшов з Вілянува, звернув з освітленої ліхтарями дороги і тепер прямував попід величезними липами вздовж палацової стіни. Тут, серед гілля, його огрядну постать не розгледіти. На розі він побачив карету з четвіркою коней. На козлах сиділи двоє – один дививсь уперед, інший роздивлявся на всі боки. Щомиті екіпаж міг рушити. Каетан Солтик відкрив дверцята ридвана і плюхнувся на м’яке сидіння з подушками. Дістав хустинку і нарешті витер піт. Навпроти у кутку примостився худорлявий чоловік у чорному. Хриплуватим голосом латиною він звернувся до єпископа Краківського.

– Carus amicus,[3] брате. Бачу, пригод ви не боїтесь.

– Я мусив це зробити ваше…

– Не треба, взагалі не звертайтесь до мене. Ми говоримо з вами, як друзі.

Солтик кивнув.

– Мій люб’язний друже, те, що ми мусимо з вами зробити – річ необхідна. Господу потрібні ваші зусилля. Мир і спокій на нашій землі може гарантувати лише матінка Церква. А тому буллу нашого Папи Климента XII ми маємо виконати. Польща повинна бути очищена від масонів. І повірте мені: тоді вас і ваші задуми підтримають всі королі Європи, для яких Папа – названий батько.

– Так, ваше… Так-так, я розумію. Я все зроблю, що в моїх силах.

Карета з четвіркою мчала вулицями Варшави. Екіпаж пролетів повз розкішний палац єпископів Краківських. Але не зупинився. Ігнацій Солтик у Варшаві інкогніто. Більше того – у місті будь-якої миті йому загрожує арешт. Карета різко зупинилась, співрозмовник у чорному вийшов. Каетан Солтик оком не встиг моргнути, як постать розчинилась серед цілковитої темряви. Четвірка стрімголов рушила далі.

Єпископ Краківський взяв у руки розаріо. Він намагався молитись – та зосередитись було важко. Йому заважала лють і місяць, який, здавалось, цієї ночі по-зрадницьки надто яскраво світив. На небі й справді не було ані хмаринки.

Нарешті карета зупинилась біля брами. Єпископ почув голоси візників, скрипи засуву та воріт. Екіпаж в’їхав у монастир. Звідси лідер бунтівників вже на світанку поїде геть. Каетан Солтик важко спустився з підніжки екіпажу, почалапав до вузьких дверей у внутрішньому дворі обителі, а далі – коридором у крихітну чернечу келію. Там з вечерею чекав на нього відданий вікарій.

Солтик був втомлений, повільно зняв єпископський комірець, червоний сюртук і лишився в сорочці з пишними рукавами. Всівся за стіл і наказав вікарію брати перо й писати. Поки налив собі вина та присунув срібну тацю із засмаженою гускою, помічник вже приготувався нотувати.

– Пиши: «Брате Красинський, ми починаємо нашу справу. Веди своїх людей на Бар. Заберемо в князів Любомирських їхнє місто і зробимо нашою ставкою. Ми починаємо гру. І. К.»

Солтик зробив ковток вина. І продовжив:

– Цей лист відправиш брату єпископа Каменець-Подільського, копію – Йосифу Пулавському, адвокату. І ще одного листа пиши.

Солтик долив у келих води.

– Дуже міцне тут вино. Передай настоятелю, що негоже таке міцне тримати в монастирі. Пиши далі:

«Мій друже, пишу тобі і сподіваюсь, що після того, як ти цей лист прочитаєш, то спалиш його і нікому не розповідатимеш. Твоє завдання – зв’язатись із дружиною підстолія Литовського – молодшого брата Любомирського, слабкого розумом. Вона на тебе чекатиме у Львові. Після її сигналу ти поїдеш у їхній маєток у Побережі та захопиш його своїми силами. Малих дітей Любомирського ув’язниш і ні за яких обставин не здаватимеш фортецю. Лист цей знищ, а в разі провалу забудь моє ім’я. І хай Господь тобі помагає, друже мій».

Все. Цей папір не підписуєш і відправляєш шляхтичу Бобровському. Він все зрозуміє.

По вечері Каетан Ігнацій Солтик припав на коліна до темного хреста на білій монастирській стіні, дістав свої чотки й почав ревно молитись. З часом молитви переростали у важкі роздуми, й він не зчувся, як за крихітним ґратованим віконцем небо стало світлішати. Цієї ночі єпископ краківський не спав. З першим променем сонця, що втрапив у келію, одягнув перуку, кафтан та єпископську краватку й вийшов надвір. Там на нього вже чекала та сама карета з четвіркою. На мить Ігнацій Солтик спинився, задивившись на ранкове небо. Його плеча торкнувся незнайомець, що простягнув листа. Ігнацій папір благословив, запопадливо одягнув рукавички і взяв аркуш до рук. Понад усе боявся архієрей отрути.

В листі була лише одна фраза латиною:

Non cuilibet pulsanti patet ianua.[4]

Прочитавши це, єпископ Краківський послання розірвав на дрібне шмаття й сів у карету. Монастирська брама відчинилась, і четвірка помчала сонними вулицями Варшави.