Читать книгу Воля Ізабелли - Ганна Гороженко - Страница 7

Розділ VI

Оглавление

У Ланцуті вирували пристрасті. Ізабеллі Любомирській довелось вигнати архітектора після того, як маршалок палацу розповів їй про свої підозри та проведене маленьке розслідування. Виявилось, що архітектор із кількома помічниками в останні місяці ледве працювали, однак багато часу витрачали на розваги та місцевих селянок. У свою майстерню палацову челядь митець не пускав під жодним приводом. Маршалок вирішив опитати постачальників матеріалів для перебудови маєтку і виявив, що молодий італійський архітектор брехав, надмірно завищуючи їхню вартість. Ізабелла лютувала, та що візьмеш з митця, який стверджує, що він голий, як пес, і в нього ані мідного гроша не лишилось. Врешті, поспіхом від’їжджаючи, архітектор та його компанія невідомо, чи то з необережності, а чи з помсти ще й розбила кілька середньовічних китайських ваз. Княгиня була зла, а ще й, як годиться ясновельможним паннам, злостива: пообіцяла, що зробить все, аби ім’я італійця-ледаря стерти з лиця землі. Врешті так і сталось – за кілька років про цього архітектора серед європейської знаті вже ніхто й не згадував.

Але палац-фортеця в Ланцуті попри все був прекрасний. Він – твердиня фамілії Любомирських. Замок перейшов родині по чоловічій лінії. Він і так був ошатний, та особливого шарму і блиску йому додавала Ізабелла. Вона скуповувала антикваріат для декору, планувала в парку розбити оранжерею і повнилась бажанням облаштувати в палаці театр. У княгині Ізабелли Любомирської були величезні плани на Ланцут.

Садиба кольору охри котрастувала із зеленню парку. Уздовж гравійних стежинок довкола будівлі стояли штамбові дерева, привезені з Греції. Щойно доставлені скульптури богів, досконало виконані сучасними італійськими майстрами, вишикувались просто неба біля парадного входу. Ізабелла ще мала вирішити, де саме їх розставити у своєму палаццо.

Князь Любомирський – коронний маршалок Речі Посполитої, постійно перебував у Варшаві. І всі справи у Ланцуті, як і в інших численних маєтках родини, він передав дружині. Останнім часом чоловіка свого княгиня бачила хіба що на портреті в галереї на першому поверсі садиби. Біля нього й цього ранку вона зупинилася. Дивилась у його вдоволено-пихате обличчя. О, як їй хотілось іноді видряпати йому очі! І саме в час таких злостивих роздумів до Ізабелли підійшла вихователька дітей:

– Ваша світлосте, ви мене кликали? Бажаєте поспілкуватись з дівчатами?

– Ні, я хотіла спитати, чи все у них добре? – промовила княгиня, не зводячи очей з чоловікового портрета.

– Так, у них все добре. Вони готові з вами зустрітись будь-якої миті. Юлія робить помітні успіхи…

– Це все, що я хотіла знати. Дякую. Можете йти, – суворим тоном мовила пані й рушила коридором.

Тендітна, хто б розгледів у ній матір чотирьох дітей, дівчат? Звісно, що в цьому чоловічому світі це була її провина, що народила вона Любомирським не хлопців. Мабуть правий був духівник фамілії, коли говорив що то все кара Божа за нелюбов її до мужа. Та покарана ж врешті не вона, Ізабелла, а Станіслав Любомирський, коронний маршалок Речі Посполитої. Це для нього справжня трагедія, що незліченні статки свої передасть не синові, а після смерті його й дружини розділять їх між зятями, чоловіками його доньок, насправді ж чудових дівчат – Юлії, Олександри, Констанції-Маргарити та Ельжбети. Але Ізабелла Любомирська – мати із холодним серцем. Не воліла вона бачити своїх дітей і спілкування з ними обмежувала, як могла. Проте так само чинили й більшість панн її стану. До того ж, і з чоловіком своїм княгиня тепер бачилась зрідка і за це була насправді дуже вдячна долі.

Ізабелла йшла коридором, в якому висіли картини та стояли погруддя відомих Любомирських. Була б її воля – очистила б цей прохід від старого мотлоху! Але ж чоловік напевно б через це безмежно лютував, а можливо, й осмілився руку підняти. Тож хай лишаються тут, пестять його самовдолену душу. В своїх покоях княгиня пройшла в дзеркальний кабінет. Тут було багато сонячного світла, що відбивалось у посрібненому склі люстер на стінах кімнати. Тож щойно княгиня увійшла, служка заходилась запинати гардини. Ізабелла заборонила це робити – най буде сонце. В кабінеті на круглому столі стояв другий сніданок – їла княгиня у Ланцуті завжди окремо. Винятки робила лише під час візитів гостей…

Ізабелла досі не торкнулась до печеної краківської каші з родзинками, хоч сиділа за столом у дзеркальному кабінеті вже півгодини. Про це її сповістив годинник, що продзеленькотів з консолі. Княгиня дивилась у залите сонцем вікно і згадувала свої 16 років. Тоді її батько в присутності усієї рідні проголосив, що обрав доньці чоловіка. Ім’я Станіслава Любомирського, звісно, вона вже чула, й була з ним знайома, той часто заходив у гості до Чарторийських. Але батьковому рішенню Ізабелла не зраділа, воно її збентежило. Все ж таки вона сподівалась, що батько вибере їй за чоловіка Станіслава… Понятовського. Ще більше того вечора була здивована мати Ізабелли – Софія, вроджена Сенявська. Ця сильна красива жінка сучасних, вільних поглядів ще довго намагалась переконати свого чоловіка змінити рішення. Та не заради доньки старалась Софія Сенявська, а заради себе. Чутки ширились Варшавою, що молодий Станіслав Любомирський був коханцем дружини князя Чарторийського. Напевне, це знав батько Ізабелли і саме тому вигадав своїй дружині таку тяжку кару. Та ще більшим покаранням став цей шлюб для його улюблениці Ізабелли. Мати не пережила сімейної драми, відцуралась доньки й обмежила з нею своє спілкування. А чоловік молодої княгині нерідко вгадував в Ізабеллі материні риси і наодинці не соромився це підкреслювати. Тож перші 10 років шлюбу здавались Ізабеллі гіршими за рабський труд на галерах. І чи можна її тепер засуджувати за небажання бачити своїх дочок? Кожна з усіх чотирьох була народжена не з любові, а лише зі страждання й родинного примусу. Ізабелла, звісно, розуміла, що завданий дітям біль у відповідь не загасить вогню її мук. Та інакше вона не вміла й не могла.

Княгиня, так і не скуштувавши страву, встала зі столу й рушила до виходу. Назустріч їй поспішала Ольга.

– Пані, приїхав пан Мощинський з якимось юнаком. Хоче зустрічі.

Візитера княгиня веліла вести в приймальню. В цій залі вона не лише зустрічала гостей, а й частенько грала в бридж. Хоч вигравала рідко, але чомусь саме в Ланцуті дозволяла собі не перейматись гріхом марнотратства, яким, беззаперечно, є карткові забави. Можливо, на Ізабеллу так діяли чари самого палацу та цієї зали. Вона наче й справді чарівна, пестить очі й душу своєю легкістю. В приймальній сонячно і тепло. Зала видавалась наповненою повітрям і світлом. Декору обмаль – хіба на стінах дрібний розпис і ліпнина на стелі. Тут княгиня відчувала безтурботність свого князювання.

При вході біля розчинених дверей вже стояв Август Фредерік Мощинський. Прямий нащадок короля Саксонії та Польщі Фредеріка Августа I, одначе славу в польському панстві він здобув аж ніяк не родинними зв’язками та славетними пращурами. Ця людина, надто просто одягнена як на аристократа – у чорний вовняний каптан, насправді – великий магістр першої польської масонської ложі – «Три брати». Август Мощинський мав гострий розум, вдумливий погляд та зрештою приємну посмішку. Ізабеллі подобалось дивитись на куточки його губ, які створювали милі зморшки на щоці, коли він усміхався.

– Добридень, пане Мощинський. Ваш візит несподіваний, але приємний. – Ізабелла раділа приїзду великого Магістра.

– Як я міг не відвідати зірку нашої адаптивної ложі?

Ізабелла Любомирська – одна із трьох жінок Речі Посполитої, які входили в адаптивну масонську ложу. Жінок у масони, звісно, не брали, але зрідка долучали, зокрема, до благочинності. Ізабеллі ж неабияк лестило відчувати себе обраницею.

У приймальню занесли чай – надзвичайно дорогий сорт, нещодавно завезений із самого Китаю. Служниця розлила золотавий запашний напій у порцелянові чашки севрської мануфактури мадам де Помпадур. Август Фредерік оцінив щедрість господині.

– Я впізнаю французький шарм у нашому чаюванні. Севрська порцеляна… Вона наразі найкраща в Європі. – Пан Мощинський всміхався, а Ізабелла мимохідь ним милувалась.

– Справді, у фаворитки короля Франції був відмінний смак, – віддала належне французькій маркізі польська княгиня.

– Це у вас, ваша світлосте, віддмінний – якщо ви обрали саме таку порцеляну, – Август Мощінський підніс до вуст горнятко, на його безіменному пальці блиснув чорний циркон.

Витончені лінії чайного сервізу милували око. Порцеляна здавалась невагомою й настільки тонкою, що просвічувалась на сонці. Недарма севрську мануфактуру вважали кращою. Та й належала вона некоронованій королеві Франції. Жанна Антуанетта Пуассон не мала ані краплі блакитної крові, до того ж була вже заміжня – коли в якості своєї протеже її представив королю один із впливових банкірів. Монарху Жанна запала в душу. Нова фаворитка отримала не лише титул і місце поруч короля. Врешті нова маркіза, яку стали називати де Помпадур, викликала справжній фурор при французькому дворі, змінивши його устрій і політику. Міністри спершу обговорювали свої ідеї в яскраво оздоблених шовкових опочивальнях мадам, а потім уже – в покоях короля Луї.

Помпадур була донькою фінансиста, і в неї була надзвичайна інтуїція у справах фінансових, вона завжди вигідно вкладала державні й свої кошти. Севрська мануфактура – один із багатьох способів її прибутків. Маркіза сама інспектувала усю порцеляну із королівським клеймом – адже виробництво знаходилось зовсім поруч з її палацом Бельвю. А які витончені сервізи роблять на мануфактурі!

У мадам було якесь надзвичайне відчуття стилю. Взуття на підборах, високі зачіски, костюми та навіть меблі, дизайн яких вона вигадувала сама – все це ще за її життя стало «європейською класикою». У Відні, Лондоні чи Копенгагені заможні пані приходили до цирюльників та шевців з вимогою одягти їх «а-ля Помпадур». Завдяки смаку та гострому розуму ця жінка була королівською фавориткою двадцять років. Хоч навіть не фавориткою, а фактичною правителькою Франції – останнє слово в будь-якій дискусії при дворі завжди було за нею.

Ізабелла Любомирська кілька разів відвідувала салон маркізи де Помпадур, коли перебувала у Парижі з візитами до законної королеви Франції, яка так і жила в тіні всевладної мадам, – польки Марії Лещинської. Тоді ж княгиня відзначила: королівська фаворитка – особа напересічна, і саме тоді безперечно найкращі порцелянові сервізи севрської мануфактури були замовлені з доставкою до Ланцута.

– Ваша світлосте, я чув, тут, у Ланцуті ви зіштовхнулись із неприємностями під час перебудови комплексу? – Мощинський і сам був талановитим каменярем – не лише масонської ложі, а й у прямому сенсі. Він – відомий польський архітектор. Щоправда, після того, як його обрали великим магістром – замовлень від аристократів він практично не брав. – Як ви знаєте, я особисто згодитись вам не зможу. Але у мене є чудовий хлопець – і хоч він молодий, та сподіваюсь, що вам у майбутньому допоможе. Його звати Вінченцо Бренна. Він привіз мені непогану антикварну колекцію з Риму, яку зібрав його вчитель Стефано Поцці. Щоправда, цей хлопець мусить незабаром повертатись в Італію. Я запропонував йому подивитись, як віртуозно ви перетворюєте цю нудну фортецю на такий витончений палаццо. Чи ви не проти, аби він побув тут кілька днів і подивився на ваше рукотворне диво? – Мощинський промовляв усе це з невимушеною посмішкою.

– Пане Мощинський – звісно не проти, – Ізабелла грайливо розкрила віяло.

– До речі, ваша світлосте, це ще не все. В мене для вас є дарунок, – пан Мощинський плеснув у долоні. За цим у залу увійшов смаглявий юнак з великими кароокими очима та гострим носом. В руках у нього було щось важке, накрите червоним оксамитом.

– А ось і сам Вінченцо.

Юнак якнайшвидше підійшов до грального столу, що стояв неподалік від співрозмовників, поставив свій вантаж і зняв з нього покривало. На стільниці опинилось погруддя з чорного металу. На Ізабеллу дивилась жінка. Вираз обличчя одухотворений, щось схоже в ньому було на мадонну. Але дама була геть з інших країв – давня римлянка чи грецька богиня. Легка посмішка і розважливий мудрий погляд вдалечінь. Бюст увінчувала величезна тіара у вигляді високої фортеці з баштами.

– Це галло-римська бронза першого століття нашої ери. Зображена богиня Кібела. А погруддя це нещодавно знайшли у французькій Піккардії. – Август Мощинський уважно стежив за Ізабеллою. Він ловив поглядом бодай якусь її реакцію. Княгиня довго й уважно дивилась на скульптуру. Направду вона їй не сподобалась – надто темна й холодна, металева. Та видати свої емоції Ізабелла не могла, не дозволяла ввічливість.

– Ніколи подібного не бачила, – нарешті вичавила із себе княгиня й всміхнулась, повернувшись обличчям до гостя.

– Це дуже цікавий персонаж давньоримської доби – мати всіх богів. Взагалі-то коріння її культу походить з Близького Сходу. Може, навіть з дуже давніх цивілізацій. Знаєте, моя пані, давні римляни вірили, що саме Кібела гарантує безпеку й сам факт існування їхньої держави. Уявляєте – жінка гарантує державність? – Мощинський гучно зареготав. І цього разу Ізабеллу його сміх і усміхнені вуста невідомо чому дратували. Якийсь неспокій враз охопив серце. Може, надто великий контраст був між цією сонцем осяяною залою й темною постаттю великого магістра та його холодного металевого дарунку.

– Дякую вам, пане Мощинський за ваш візит і ваш дарунок. Перепрошую, але в мене є кілька нагальних справ. Я просто зараз мушу їх зробити і ніяк не можу відкласти, – Ізабелла поквапилась піти. І хоч господиня палацу наважилась порушити неписані правила гостинності, та їй від цього стало легше.

Воля Ізабелли

Подняться наверх