Читать книгу За спиною - Гаська Шиян - Страница 2

Білий вигин наївного дитячого сердечка, наче з дівчачої анкети, розпливається у всепоглинаючій мряці і губить половину. Рябить в очах. Навіть у намальованому на асфальті «Я ♥ Мері» читається «С МЕРТ». Сніг лягає на стару дерев’яну шатківницю, якою вчора пересікли на закваску якісь нескінченні літри капусти і мені здається, що я витягаю з грудей серце, погризене блохами, при нарізанні на скибочки воно охолоджується і знеболюється. Скибочка тобі, скибочка мені, скибочка засушити в дорогу. Покласти під сідло. Сховати між сторінок листів. Хоч які листи. Ніхто тепер не пише листів. Так, скупі есемески, максимум складені з трьох повідомлень, дозволеного оператором обсягу. За звичкою, латинкою, щоб було дешевше, хоч в гроші давно не впирається. Блохи наших гризот невгодовані і непригріті, вони дрібні і жваві. Підстрибують, наче корівки до водопою, до озерець свіжої крові, які бубнявіють багряними гумовими краплями і застигають у чудернацькі покручі на нарізці з мого пружного серцевого м’яза. Таке м’ясо погано жується і не смакує без приправи для бастурми.

Я ніби розтинаю собою мряку. Дихаю, як риба. Волочу важку сумку. Ступаю на розкислий сніг. Хапаю повітря. І, як дитина, тупцяючи щільними маленькими крочками, вичовгую на напіврозталому багні другу половину сердечка.

Ситуація довкола дратує, як ідіот, який їздить узимку на літній гумі, п’яний, зневажаючи правила. Ти можеш безсило махати кулаками і сигналити. Можеш навіть встигнути зняти на відео, як він рвонув на червоне і викласти це в соцмережі. Але від того безсилля розростеться ще більше, бо ані кількість поширень, ані прокльони в коментарях групи ВАРТА-1, ані теґання публічних представників нової поліції нічого не змінять.

Я несу якісь банки квашеної капусти і морожені вареники. Сушені фрукти і овочі. Шкарпетки і білизну. У мене вища освіта і добра робота. Я б могла сісти на машину і транспортувати значно більші об’єми. Швидко й ефективно. Ще й позбирати по місту і у волонтерок з дітьми, які тільки те й роблять, що ліплять, сушать, варять і перекидають гроші між картками. Їм нічим більше себе розрадити. Вони загрузли у другому декреті, не вийшовши із першого, тож розгортають свою діяльність, наче з ув’язнення.

Але я чомусь пхаю цю сумку – як покуту і покарання. Ти пішов учора. Ми гарно попрощалися. Випили і потрахалися. Мало би вийти пристрасно. Бо ти йдеш надовго і не знати, чи взагалі повернешся. Але починали ми ліниво, ніби з обов’язку, роздягатися з домашнього одягу було незатишно, і я думала, коли ти вже, нарешті, перестанеш за відпрацьованим алгоритмом гризти мій сосок. На очі мені виступали сльози. Ти рухався ритмічно і дихав важко. Здавалося, що, аби кінчити, зосереджуєшся і думаєш про щось своє. Морщив чоло, притулившись мені до скроні, відкривав рота і гортанно скрикував. Я теж так роблю, коли недостатньо збуджена. Але цього разу й це було лінь. Я зависала в якійсь порожнечі, наповнювалася нею, глухою, в’язкою і безпросвітною. Падала і ловила сама себе. Не відчувала нічого. Твій голос долинав звідкись здалека, так, наче мені заклало вуха. Я втупилася очима, повними сліз, у твій спакований наплічник. Обійняла тебе істерично. Вкусила за плече – намагаючись спитати своїми зубами, чи приваблива я як жінка, чи виникає у тебе непереборне бажання ляскати мене по сідницях, чи не надто випирають мої ключиці, чи не загострі коліна? Може й взимку треба фарбувати нігті на ногах? Гарніше, коли я широко розводжу ноги, чи коли піднімаю їх вгору і схрещую? Чи достатній у мене вигин спини, коли ти ззаду, чи я нагадую квадратний брусок? Але ти, чомусь, не розчув цих запитань – лише, витріщившись у стелю, гладив мене по голові, правою рукою, а ліву поклав собі на груди, ніби дослухаючись долонею до власного серцебиття. Як лікар. Ніби перевіряв, чи все там в твоїх грудях на місці, чи все

з усім збігається – рішення з почуттями, вибір з бажаннями. Моїх сліз ти не зауважив. Чи зробив вигляд, що не зауважив. Тож я рвучко встала і пішла в душ. Гарячі струмені під тиском були єдиним, що мене тоді змусило знову відчути своє тіло. Тоді. Насправді учора.

Сьогодні я завезла тебе на вокзал о п’ятій. Ми минали кучугури піску і бруківки, які повивергали із землі під час ремонту колій. «Прохід до церкви. Проходу до центру творчості немає» – дорожній знак ніби сповіщав про тимчасову відсутність вибору власного шляху, адже ремонт, у зв’язку з погодними умовами, може затягнутися на невизначений термін. Після порожнього міста на Двірцевій площі виявилося вкрай жваво. Призовники в очікуванні шикування кулилися, як пуцьвірінки у густій крижаній мжичці. Ти став осторонь хаотичного натяку на шеренгу і, щойно я від’їхала, одягнув на голову свої білі бездротові навушники. Мені чомусь одразу подумалося, що у тебе їх відберуть ці загартовані селяни, які у такий час звикли порати худобу, тому не були ані блідими, ані наляканими. Курили і спльовували. Хукали червоними обличчями на червоні руки. Думали, мабуть, дивлячись на твою світлу куртку, черевики Коламбія і новесенький наплічник, що ти один із тих, кого мама з татом не відмазали з якихось дивних причин – може, зажерся з ними, а може, в військкоматі задохуя попросили. Я віддаляюся від тебе у цю ранкову ніч – усі вікна ніби ховають за собою чорні діри індивідуального використання, концентрують у собі екстракти з дна людських душ. У мене відчуття, що на потилиці маю ще пару очей, які дивляться у лункий тунель вулиць, наче у бінокль через дзеркало заднього огляду. Твоя фігурка у цій зворотній, безперспективній перспективі віддаляється, але якийсь надпотужний пристрій у моїй голові дозволяє макронаближення до твоїх нігтів без жодної задирки – блискучих, наче відполірованих, до вистрижених скронь під довшим волоссям, до подразнень від бритви на підборідді, до щетинок, що наче мобілізуються і починають ворушитися в глибині шкіри, щойно ти поголився. Як у комп’ютерній грі, я сканую крізь шари одягу, ти обертаєшся, як 3D модель всередині моєї голови, і я мну твої підплилі ніжним жирком боки і проводжу по заросту під пупком – ці місця якісь особливо ніжні, м’які і рідні для мене, хочеться притулитися до них щокою, одночасно перебираючи пальцями нервові закінчення між вухом і рівчачком на потилиці. Але я припускаюся якоїсь помилки, й аплікуха вимагає апґрейду, несумісного з моїм iOs. На наступному світлофорі пам’ять буксує і зависає, а батарея замерзає і гасне.

31 жовтня. Перший сніг ранній і гострий. Так буває. Він разом з дощем січе по щоках, і холод пробирає настільки, що, здається, нічим не зігрієшся. Одяг незграбний й одночасно тісний та мішкуватий. Я здаюся собі не просто непривабливою, а безнадійно сірою, постарілою і важкою. Так, ніби за добу додалося років і кілограмів. Очі мої провалилися в ями з синцями. Груди обвисли. Живіт і сідниці втратили пружність. Шкіра посиніла і вкрилася капілярами. Таке враження, що відучора я виносила, народила і вигодувала мінімум трьох дітей.

Я відкриваю рот, щоб закричати, але звідти тільки вилітає ватною кулею німа порожнеча. Глухо розривається парою серед сніжинок і падає на землю друзками новорічної кульки. Найбільше я зараз хочу опинитися вдома під ковдрою. Накритися з головою і не виходити до весни. Зрештою, ніщо цьому не перешкоджає, мушу от тільки спершу позбутися цієї торби. Пальці від неї синіють. У голові паморочиться. Я розумію, що від нашої спільної вечері нічого не їла. Сідаю на сходи під магазином. Відкриваю сумку. Дістаю пакетик саморобного кривенького печива з підписаною дитячим почерком листівкою. Мартуся, яка, мабуть, була серед тих дітей, які збивали мене з ніг на перерві у коридорах будівлі старої школи, дякувала солдатам за мужність і бажала їм божої опіки. Я ще звернула увагу, що гардероб був увесь завішаний маскувальними сітками, понурими, як крила кволого янгола, якому годі уже піднести себе до неба. І якійсь старшокласниці давали нашатир, бо їй прийшло есемес, що тата забрали на полігон. Я розв’язую синьо-жовту стрічечку і кладу до рота одного цілого коржика. Щоб почати його жувати, мені доводиться докласти зусиль. В горлі стоїть камінь. Я натужно сковтую і крихти деруть мені стравохід. Відчуття голоду у мене не було, тож минати немає чому. Минати немає чому. Окрім безконечних днів, які доведеться долати самотужки. Коли печиво у пакетику закінчується, у голові паморочиться вже трохи менше. Просто залишається відчуття, наче після глухого удару в потилицю. Позаду відчиняються двері і продавщиця хоче вихлюпнути відро з брудною водою. Підлогу у таку погоду доводиться мити постійно. Вона помічає мене в останню мить, але стримати інерцію уже не вдається. Я ледь ухиляюся і багнюка вихлюпується просто

у наготовану сумку. Грудки болота, пісок, шматки розмоклого картону, коричнева вода – все стікає стінками банок з капустою, затікає в пакетики з саморобним печивом і мороженими варениками, розмочує листівки, намальовані фломастерами і гелевими ручками з блискітками. Продавщиця зойкає, хапається за серце, кидається перепрошуватися, вихоплює у мене сумку і починає рятувати пакунки. Витирає руками дитячі написи, пальці її спрацьовані і масні, у тріщинках шкіра темніша, але нігті тим не менше оздоблені розписом на бордовому шелаку, який хоч уже і відріс – на око тижні десь так на півтора, вигляд ще має більш-менш прийнятний. Я підводжу очі і бачу, що вона тихо плаче. Схлипи накочуються на мене один за одним, я ридаю і захлинаюся до втрати можливості дихати, падаю на її м’які, теплі груди. Вона з тих жінок, які не мерзнуть, дрябла шкіра її декольте пахне свіжим потом і дешевими парфумами, а руки – ковбасою і хлоркою. Вона обіймає мене, як дитину, і я ридаю, ридаю, ридаю. Здається, цей потік ніколи не скінчиться. Аж ось, таке враження, що заведений механізм починає сповільнюватися і зупинятись. Краник закривається. Я затихаю. Вона, гладячи мене по голові, теж заспокоюється і послаблює свої обійми. Її густий макіяж весь потік і перетворився на місиво – золотисті тіні і потужна чорна підводка, туш, яка потовщує і подовжує втричі вії, доповнені накладними, темна перламутрова помада чудово поєднується з золотим зубом одразу за правим верхнім іклом. Мені здається, я ніколи не бачила таких коричневих вилиць, таке враження, що вона засмагала на Балі. Загалом, вона належить до тіток, які не можуть викликати нічого, окрім страху та небажання зв’язуватися. Такі завжди мовчки зверхньо кидають замовлене на прилавок, як кістку псові, і недораховують решту. Натомість вона втирає обличчя, як дівчинка, просить зачекати, зривається, біжить кудись, шльопаючи пластмасовими капцями, взутими на колготи і шкарпетки, а за хвилину повертається з пакетом BO$$, напханим тушонкою, згущеним молоком, цукерками, чаєм, кавою і сигаретами.

– Занесеш? – скупо питає вона і відвертається, навіть не встигнувши глянути, чи я кивнула.

Вона повертається до прилавка і гавкає на стару, яка старанно колупає пазуром вареник у відділі кулінарії, перевіряючи тісто – чи не надто тверде для її зубів? Вони зчиняють традиційну колотнечу, але в результаті стара бере один голубець, три вареники і два квашені огірки. Вона прикра і вибаглива – ненавидить готувати, бо для себе треба мало, а більше нікому. Продавщиця ж уїдлива і знервована – готувати теж ненавидить, але на чоловіка і двох дорослих синів, у вільний від роботи час, сотнями ліпить вареники і крутить голубці. Від її миттєвого нападу людяності не залишається й сліду. Жінки змагаються у побутово-класовій ненависті і потім розходяться із відчуттям полегшення, підживлені отрутою одна одної.

Пакунки ж мої тепер стають іще важчими. А я – якоюсь умиротворено-байдужо-безсилою. Біля найближчого смітника я ставлю їх на землю і йду далі, слухаючи спиною, як їх кидаються шматувати ті, хто щойно рився в контейнерах.

Навпроти смітника сидить волоцюга в чорній синтетичні шубі, схожій на халат. Хоч у нього під ногами і стоїть ємкість для жебрання, здається, це скорше прикриття. В руках він тримає маленьку мідну амфору. Прочищає своїми довгими брудними нігтями борозенки різьби. Шепче у пожовклі від тютюну вуса заклинання: на сніг, на слизькість, на депресію. Вони розлітаються у атмосфері, підсилені ядучим духом його немитості. З цією його персональною лампою Аладдіна чи скринькою Пандори все неодмінно збудеться. З-за рогу різко повертає старий чорний жигуль з фігуркою ягуара на капоті й обтраскує волоцюгу з баюри так, наче це єдиний душ, на який той іще може розраховувати у своєму нікчемному житті.

Назустріч мені сунуть зграйки зомбі, відьом і трупів. Один з них із сокирою в голові. Всі вони радісно регочуть і штовхаються. Один підскакує, щоб налякати мене. Я від того наче прокидаюся й озираюся довкола. Бар навпроти весь уквітчаний павутинням, а офіціантки загримовані під сексуальних скелетів. Перед входом фотографується компанія в костюмах ку-клукс-клану, вони просять, щоб я зробила знімок, зігують і вигукують «Слава Нації!». «Смерть Ворогам?!» – пошепки видушую я відповідь. А ще кажуть, Гелловін не наше свято!

Всередині душно і шумно, я одна без спеціального гриму, але, думаю, моє бліде обличчя, синці під очима і скуйовджене волосся дуже добре вписуються в концепцію, бракує хіба що цівок крові з носа. П’ятдесят віскі я перехиляю одним махом і замовляю ще. Поруч двоє ку-клукс-кланівців обговорюють вартість медичної довідки, яка допоможе ухилитися. «Чорт! Це ж можливо! Це ж так просто! Це ж тільки пів моєї зарплати за місяць!» – думаю я і відчуваю, як починаю мліти. У напівсвідомості я йду довгим коридором, помальованим олійною фарбою. Під кабінетом, у який мені потрібно, – черга, але двері відчиняються, і мене запрошує всередину товстенька чоловіча рука у формі. Рука літає в повітрі без свого господаря, галантно пропонує сісти на стілець, а тоді лягає на моє коліно і починає, наче тарантул, повзти вгору. Я боюся поворухнутися, так, наче то справді гігантська отруйна комаха. Коли пальці доповзають до трусиків і починають терти в улоговині між губами, я верещу і тріпаю ногою. Рука вилазить з-під моєї спідниці, спершу піднімає вказівний палець і прикладає до моїх губ – я встигаю відчути свій запах, а тоді долоня розкривається і очікувально зависає на рівні моїх очей. Я починаю нервово розщібати сумочку, замок заїдає на середині, я його смикаю і виламую, шукаю конверт, який завбачливо приготувала. Я ж точно знаю. Він має бути десь тут. Але його ніде немає. Рука починає помітно дратуватися і вказує мені спершу на годинник, а тоді на двері.

«Все гаразд?!» – чую я від хлопця у формі в кутку коридору. Різкість наводиться повільно. Чомусь на тлі грає Джо Дасен. Який, з біса, Джо Дасен, мене завжди піднуджувало від цього його приторного «Люксембурзького саду», теж мені саундтрек для військкомату.

Офіціантка-привид простягає мені склянку води. Я прошу сигарету у хлопця, який трясе мене обома руками за щоки. Закурюю. Закашлююся. Мене морозить. Я кусаю порепані губи, згризаю шкірку до солонуватого смаку крові. Довершую, нарешті, свій образ для сьогоднішньої вечірки, для свята, яке завжди з тобою, чигає з-за кожного рогу, сьогодні банькатими гарбузами, а далі – іншими декораціями згідно з маркетинговим планом. Я двічі про себе схлипую і, тримаючись за перенісся пальцями, задушую ридання всередині. Прошу винести ще п’ятдесят віскі, занюхую кісточками на кулаці й закусую холодним вогким повітрям. Підводжуся, обтріпую мокрий зад куртки і неквапливо рушаю в напрямку дому. В церкві правлять вечірню. Повз неї туди-сюди ходять радісні зграйки нечисті. Жінка волочить клітчасту сумку, таку, як я залишила біля смітника, підходить до хреста, тулиться до нього чолом, хреститься, цілує, щось шепоче. Таке враження, що той хрест – її коханий. Тільки він чомусь не зрушується з місця, щоб допомогти волочити ношу. Я б хотіла, щоб відвідування церкви принесло мені таке ж полегшення, як і їй – сумка наче стала майже невагомою. Вона понесла її далі так жваво, наче зграя янголів, наспівуючи своїх пісень, підхопила вантаж з обох боків. Мені ж у сакральних спорудах завжди незатишно, більше того, мене там часто наздоганяють брудні думки, а перед очима крутиться автопортретне порно, в якому задіяні дівчата, що роблять селфі-качечки на фоні вівтарів. Можливо, це наслідки дитячої травми від відвідин Почаївської лаври, не знаю точно, але дуже імовірно. Бо звідти у мене залишився якийсь каламутний спогад про понурий, тьмяний простір з дурманним запахом і маніакальними жінками, які незалежно від біологічного віку були не просто старими, а якимись древніми. Відтоді відчути себе затишно в жодному храмі, особливо в обрядові моменти, мені так і не вдалося. Завжди було ніби на дискотеці з музикою, яка не гребе. Якщо просто встати і вийти не пасує, то тільки й думаєш, коли ж ця суміш незручності й нудності, це відчуття абсолютно чужої тарілки, закінчиться. Здається публічне клякання має на меті нагадати присутнім довкола, що всі ми грішні, тож варто позмагатися у масштабності покути. Бо хто ж з людей не відчуває особливого хворобливого тремору, який штовхає глянути на результати власного шмаркання і випорожнення, що вже говорити про щоденні переступи. Того єдиного разу, коли ти мене за компанію ніби випадково затягнув до причастя, мене плющило тиждень. Віруючі, мабуть, сказали би, що то виходили біси.

Я дивлюся на маленький літачок угорі, праворуч хреста. Це, скоріш за все, громовідвід. Але дуже схожий на літачок. «Забери мене кудись, літачку!» – адресую я йому імпровізовану молитву, своє цілком людське прагнення перекласти камінь з душі на крила вищих сил. Як я опинилася у закутку внутрішнього подвір’я церкви, я не пам’ятаю.