Читать книгу За спиною - Гаська Шиян - Страница 3

Котра ж година?! Shit![1] Де я?! Розплющити очі рівноцінно ядерному вибуху десь між сітківкою і мозком. Якого хріна воно дзвонить?! Куди мені?! Будильник розриває простір і свердлить мою голову. Зрештою, далі лежачи на боці, я таки по-курячи розплющую одне око, побіжно зауважуючи, що перебуваю вдома (хоч це я тактильно впізнала за дотиком ковдри). Положення на ліжку діагональне. Перегар сильний. Екран телефону розпливається і перевертається. Але паскудний девайс, як на зло, дзеленчить нав’язливою мелодійкою і ніяк не перестає. Врешті, я наводжу різкість. 7:30. При спробі підвести голову мене охоплюють блювотні спазми. Волосся підозріло смердить. Я розумію, що вчора нікому його було потримати – тебе, друга перевіреного зі студентських часів у хвилини, коли дешева закуска лягала на сніг вишиванкою, як відомо, не було поруч. Врешті, я таки із зусиллям підводжуся і йду до туалету, переступаючи через одяг, розкиданий дорогою від дверей. Таке враження, що разом з випорожненнями з мене виходить нерозчинений алкоголь, а також душевні страждання. Мені так паршиво, що аж на все байдуже. Я чвалаю на кухню і запихаю в себе дві столові ложки ентеросгелю, проштовхуючи цю клейку гидоту в стравохід водою. Заварюю чай. Нудить уже менше. Заходжу в робочий чат і пишу, що мені треба взяти sick day[2]. Залажу назад у ліжко, але спати вже не можу, серце стугонить і тарабанить, то набираючи обертів, то майже затихаючи. Я заплющую очі і вглядаюся у психоделічні кольорові кола. Не піду на роботу ні сьогодні, ні завтра. Може, взагалі більше ніколи не піду. У мене достатньо заощаджень, щоб звалити в Азію перезимувати. Я ж так ніколи і не була за кордоном, як доросла, тільки маму відвідувала пару разів – тобі було задорого, а за мій кошт ти не хотів. Але враховуючи, що я навіть не збираюся підводитися з ліжка найближчі декілька років, усі ці гроші мені не так уже й потрібні. Скроні гулко пульсують, аж здається, наче вилицями стікають тонесенькі цівочки крові, струмочки-дерева вкорінені у мої стигми. Я бачу безкраї пляжі, пісок і бірюзову гладінь моря. Красивих людей з ідеальною засмагою. Всі настільки сповнені радості, що навіть не усміхаються. В них немає потреби виплюскувати це повногруде щастя, якого кожному тут вдосталь. Самотні і сімейні, старенькі і щойно закохані, діти і тварини. Всі плещуться і засмагають, лижуть морозиво і п’ють фанту. Я розчиняюся в солоному повітрі, від якого пече очі, і поринаю в поверхневу невротичну дрімоту. З неї мене висмикує телефонний дзвінок.

– Ти як? – бринить сповнений енергії голос по той бік.

– Норм, – напівпошепки, хрипло відповідає мій.

– Ну слухай, не кумарся, він же скоро повернеться, їм же дають відпустки.

– Звідти не повертаються.

– Ой, ну перестань уже, ну.

– Повертаються іншими. Коротше, Соф, в мене просто жосткий бодун…

– Давай, ну, коротше, попустить і виходь завтра.

– Окей. Не кумар, коротше. Па.

Я перериваю зв’язок. Заходжу у фейсбучек. Бездумно бровзаю і ставлю лайки. Таке враження, що нічого ні у кого не змінилося. Та й, зрештою, у мене тут не все так погано, можу розкинутися на все ліжко і нормально виспатися. Не ділити ковдру. Раз ти обрав собі панцирну койку в учебці, чи, ще гірше, нари в бліндажі. Раз тобі це важливіше. Я сама не помічаю, як простягаюся на ліжку зірочкою, і розумію, що зараз зовсім не хочу тут нічиєї присутності. З-під пахв у мене тхне тим міцним, токсичним потом, який дарує нам похмілля. Але крім нього похмілля дарує спокій духу й еротичне збудження. Нам настільки боляче думати, що ми зосереджуємося на нашому тваринному, простому, приземленому. Ми готуємося померти, тому хочемо на десерт насолод. Я ґуґлю порносайт. Femalе choice[3]. Двоє дівчат лижуть одна одній, а тоді до них приєднується чоловік. Я пощипую свої соски, запускаю руку під ковдру і запихаю пальці в щілину між губами. Рухи мої набувають ритмічності разом із фрикціями самця на екрані, я дивлюся, як дівчачий язик торкається м’якого рожевого м’яса. У неї з рота виривається стогін. У мене з рота виривається стогін. Мою руку ніби засмоктує між ноги спазмами, і я, нарешті, відчуваю полегшення, нарешті вибухнув і розчинився в повітрі тиск незбутого оргазму, який нависав десь за потилицею, від позавчорашнього вечора. Він сходить на мене ззовні і випліскується у мене зсередини. Легкий і невимушений, швидкий і стрімкий, як перші, ще школярські. Кров гаряче пульсує у найтонших капілярах і виштовхує через пори інтоксикацію. Примітивна тілесна радість котиться звивинами мозку, як ртуть.

Я навіть думаю, що добре було би поїсти. Відкриваю холодильник, нишпорю очима, бачу, що ще залишилися гурманські витребеньки, які я приготувала на прощальну вечерю. Але чомусь беру баночку маринованого імбиру й починаю захлано жерти його просто пальцями.

Дзвонить телефон. Дякую, що не сім хвилин тому. Твоя мама. Ця жінка, до якої я завжди відчувала суміш остраху й ворожості, тож завжди тримала з нею дистанцію, зараз несподівано здається мені рідною, і я ніби п’ю з її дбайливих рук похмільний бульйон. Голос у неї водночас стривожений і бадьорий, так, наче у неї з’явився новий сенс життя, який складні обставини лише підсилюють.

– Значить так! Вияснила! Їх розквартирували в учебці під Києвом. Все там добре! Ти як?

– Та нормально. Дзвонив?

– Я не витримала. Йой. Але мало мав часу. Не поговорили толком. Тільки такий: «Всьо, мамо, па!» Ти не гризися, зозулечко. Вернеться нашими молитвами. Тре в то вірити.

– Угу…

– Йой, діти-діти, за шо Бозя вам таке вділила?! Але значить, мало так бути!

Я відчуваю, що зараз заскиглю і кладу слухавку. Зрештою, вона мама, у неї є це беззаперечне право докучати по телефону, навіть коли ти будеш під кулями. Щоб ти її заспокоював. Повертав те, що вона колись вклала, віддаючи тобі усю свою увагу. Я ж не вклала у тебе нічогісінько, нічим не пожертвувала. Що ти взагалі мені винен? Фондюшницю, куплену мною для спільних вечорів із друзями? Чи джойстик для улюблених ігор, подарований на Миколая з першої гідної зарплати? Щоб якось збадьоритися і перемкнутися, я виходжу на балкон. Зовсім гола, лише накидаю на плечі куртку. Закурюю і махаю сусіду навпроти. Холод аж гойдається і висне на штурпаках покручених гілок. Тротуаром проїжджає на візку молодий хлопець у навушниках. Він часто кружляє районом, мабуть, живе поруч. Його ампутована кінцівка така суголосна із обрубками дерев. Він часто зупиняється, привстає на вцілілому коліні і підводить голову з музикою у вухах до крон – так, ніби вони розуміють щось особливе. Повернувшись, я йду ґуґлити учєбки Київщини. Мене кидає на сторінку ВКонтактє «Воинская часть (учебка) А 0704 г. Васильков». На аватарці радісні мужлани у формі в казармі, а першим постом – дівчисько, на вигляд так узагалі п’ятнадцятилітнє, така собі провінційна малолєточка, схилила голівку і тримає написаний від руки, обрамлений квіточками і сердечками плакат на аркуші з зошита: «Вадим, Полина тебя очень любит и ждёт». Далі один за одним йдуть пости в основному неграмотною російською: дівчата розшукують своїх коханих, солдати обмінюються досвідом про умови і стверджують, що хоч до комфорту є запитання, цей веселий час разом вони б ні на що не проміняли. На запиті «кто знает работает ищё в сталовке т, Катя» мені стає смішно. Так тобі і треба, хай тепер тебе годує «т-кома-Катя». Але на пості «Привет родной учебке из АТО!» юзера на прізвище Хохлов, який поруч із синьо-жовтим прикладом виклав на землі гільзами номер 0704, мене знову починає нудити. Порно у цьому браузері було значно приємнішим.

Я клацаю на твою сторінку. Там загальний чекін, який вже назбирав 438 лайків і 142 коментарі, які бажають, щоб ангели тебе берегли, і питають, чи вам, бува, чого не бракує. Чи не мерзнете? Чи є сигарети? Я нервово захлопую комп. Ангели зайняті – вони носять важкі сумки спрацьованих жінок! Мене там взагалі немає у цьому твоєму просторі. Хоча на останньому фото, яке ти навіть поки тримаєш на аватарці, ти мене пригортаєш, коли ми прощаємося на вокзалі. Воно збирає рекордні 694 реакції (лайки, плаксиві смайлики і сердечка). Та що ви, 694 юзернейми, знаєте?! Третина з вас у мене не в друзях, у 79 відсотків з вас це фото випадково спливло в стрічці за алгоритмом соцмереж, бо активно лайкалося. Якби цей хлопець із фотки мене безумовно любив, то залишився б поруч і підписувався би на мої спроби пошукати спільних розваг. І наші зимові фотки з Тайланду лайків збирали б не менше. Хоч би хтось поставив злий чи регочучий емоджі, вставив би якусь тупу ґіфку. Але ні, ви тут коментите про любов, про те, які ми сильні і класні. Ага, любов… – ситуативний збіг. Полюбиш того, хто трапиться тобі у відповідний час у відповідному місці. Ось якась юна патріоточка, громадська активістка, волонтерка, яка привезе сигарет, запростяк закрутить там тобі голову своєю пасіонарністю, бо матиме те, чого бракує мені. І потім писатимуть до дня Валентина оті нудотні романтичні статті про вас у районних газетах. І ти скажеш, ну хто ж винен, ти не була такою пристрасною, як вона, навіть жодного разу не організувала нам збір якихось потрібних речей.

Я з’їдаю ще трохи імбиру і закусую шоколадкою.

Тобі там, курва, весело в казармах. Пацанчики. Двіж. Тестостерончик. Дівчатка і дітки пишуть послання, про те, які ви потрібні.

Я розумію, що накручую свої гнів і образу, але нічого не можу з собою вдіяти, щоб стриматися. Я розумію, що значна причина тому – похмілля і голод, але навіть не можу змусити себе нормально поїсти. Я бездумно гортаю стрічку новин. Позитивненькі пости сильно дратують, але палко патріотичні з хештеґом #зрада виводять з рівноваги ще більше. Я хочу уїдливо коментувати, але, на щастя, навіть на це не маю сил і вберігаюся від виснажливих срачів. Я долаю в собі бажання щось зламати, знищити, понівечити. Хоч можна сильно не переживати: все, на що я здатна в такому стані,– це стиснути кулаки. Вечори зараз довгі й чорні, як яма. Щойно починає сутеніти, навіть як слід не розвиднівшись, тобто десь по четвертій, грудну клітку заливають якісь помиї. Таке враження, що прорвало серцевий клапан, а там каналізація. Гноївка наших почуттів. Я намагаюся почати дивитися серіал, але рухливе зображення і гіпнотичний звук мене миттєво заколисують і десь о шостій я відрубуюся з думкою, що добре було би таки поїсти, але, мабуть, відкладу це до завтра.

Прокидаюся о першій одночасно від спраги і сильного бажання пісяти. В холодильнику натрапляю на банку квашених помідорів від твоєї бабусі й захлано п’ю розсіл. Потім іду в туалет. Повертаюся на кухню і випиваю дві склянки води, дві пігулки аспірину, для профілактики, і шість пігулок білого вугілля. Хоч, може, від того, що я їх мішаю, ліки нейтралізуються. Дивлюся ще раз, котра година, і зауважую, що від тебе три пропущені і одна довжелезна есемеска, стислого змісту «добрався, влаштувався, сумую, люблю». Мене огортає якась несподівана радість, я натискаю reply[4], і пустий рядок блимає мені перед очима курсором, а я не знаю, з чого почати. І чим продовжити. І чим закінчити. Навіть коротко. Хоч би три слова. А я їх не знаю. Не маю звідки взяти. Чи може це «якого, блять, хуя?!». Радість і гнів змішуються у моєму тілі, як два вибухові реактиви. Здається, ротом зараз повалить кривава піна, суміш розпачу, ніжності, одинокості – я ж без тебе навіть не маю бажання вийти провітритися. Але чи має право на існування те, що на відстані? Чи трактують його однаково отримувач і відправник? Чи той момент, який раптово пройняв когось по один бік, ще буде актуальним, коли його відгомін досягне боку іншого? Бо ось тут, зараз я так відчуваю, а за хвилину, дивлячись на зорі з балкона і накинувши куртку на голе тіло, – уже ні. А що вже говорити про там і потім. І, що найгірше, щойно натиснеш send[5] – це миттєво означатиме очікування реакції: побачив? – поставив сердечко? – друкуєш відповідь? – чому так довго? – що ти там стер? Як тільки колись могли покладатися на терміни і точність доставки поштовими голубами? Але чи чуємо голос одне одного таким, як він є, з усіма цими сучасними комунікаційними технологіями, у цих телефонних розмовах і відеочатах, сповнених незграбності, невлучності і невчасності. Чи пишеш ти повідомлення, бо хочеться, чи з якогось невидимого примусу? Бо всі пишуть. Бо це те, що повинно бути. Ця вічна Пенелопа-тотем. Яка віками не рушить з місця. Лиш тче і розпускає. Тче і розпускає. Я б, мабуть, мала почати шукати собі якесь хенд-мейд хобі. Типу валяти з шерсті, варити мило. Чи плести сіті.

3.

Шалене відчуття голоду подолало сон незвично рано, як для мене – десь перед дев’ятою. Почуваючись значно жвавішою і бадьорішою, ніж учора, я вирішую, що все ж заслуговую на ще один вихідний. Звідкись виникла недоречна паралель про законні дні, які належаться після поховання. В існуючому контексті, мабуть, краще бути забобонною, аніж цинічною. Чи, може, цинічною таки краще? Зрештою, чорний гумор завжди супроводжує найстрашніші моменти. Зараз же, якщо чесно, не дуже-то і страшно. Так уже влаштована людська психіка, що навіть якщо їстимеш біфштекс у дорогому столичному ресторані і раптом побачиш на вулиці танки, то таки намагатимешся доїсти, перш ніж бігти. Бо ось він, цей трендовий заклад – сяють великі шиби і дорогий посуд, метушаться офіціанти в стильній формі, а у тебе до м’яса вино або ж «Кривава Мері». Ти кладеш шматок ніжної телятини з кров’ю собі на язик, вона пахне і тане, приправлена досконалими соусами. Вона реальна. Танки ж – міраж на відстані простягнутої руки.

Від цих думок мене заливає слина. Я дістаю з холодильника позавчорашню пасту з лососем за рецептом Джеймі Олівера. Не всі інгредієнти в нас легко роздобути, але я знаю місця і потрібні сайти. Навіть знаю, де взяти у грудні свіжу домашню руколу. Така їжа – то, звичайно, не борщ чи голубці, які на другий день стають тільки кращими, але, хоч паста вже трохи втратила свій тонус аль-денте, мені цілком смакує. Буду відвертою, той факт, що тепер ти їстимеш якийсь примітивний харч сумнівної поживності, з рук «т-кома-Каті» мене щиро зловтішає. І перший порив знести після твого від’їзду з телефону аплікейшн від Джеймі, бо розваги і делікатеси зараз не на часі, минає безслідно. Зрештою, що більш непевні часи, то більше люди прагнуть гурманських і плотських утіх, тож не варто нехтувати такими стовідсотковими покращувачами настрою, якщо можеш їх собі дозволити. Відтепер те, що ти заробляв менше, не ставитиме мене у незручне становище, якщо я захочу якусь витребеньку в супермаркеті, та й не доведеться час від часу доплачувати за тебе в ресторанах, терпляче очікуючи, поки почнуть з’являтися дивіденди від інвестицій твоїх батьків у навчання на юридичному і працевлаштування помічником судді (фактично кур’єром сумнівних пухкеньких конвертів). Їжа діє магічно. Мене вже нічого не злить. Навіть те, що з дзеркала на мене дивиться зачухане чепірадло. Я плескаю себе по дупі й черевцю і думаю, що саме час відновити походи в спортзал. Бо як воно завжди буває? Купуєш собі абонемент, але ввечері завжди щось виринає: як не дрінк, то кіно, та й просто хочеться більше часу проводити разом (тобі ж зал чи то ліньки, чи то дорого), а вранці годі мобілізуватися – коли поруч у ліжку хтось непробудно спить, стає себе шкода. Але тепер того, хто спав, мобілізували самого, і фізпідготовка у нього буде примусова та безкоштовна – точніше, така, яку можна собі дозволити за гроші платників податків. Тож варто і собі встановити режим, просто у більш комфортних умовах, ніж старі та самопальні тренажери з фоточок вашого казарменого життя. Питання тільки в тому, помити голову до чи після басейну. Врешті, я закручую масні пасма у дульку, зауважую, що давно би час пофарбуватися, але я дивним чином досі не помічала, що моя геометрична стрижка із бадьорим поєднанням попелясто-чорнильного та смарагдового давно перетворилася на сіро-буро-малинову понурість. Я настовбурчую на все це неподобство дурнувату шапку і беру з вішака сумку зі спортивною формою, яка висить там нерозпакована тижні зо три. Сподіваюся, купальник я висушила, але вже розберуся на місці. Полохливо виповзаю на вулицю, як кріт з нори, і дивуюся, що сьогодні навіть трохи сонячно, а тоді констатую, що за місяць країна, принаймні західна її частина, порине у період, коли кожний другий день хоч і не є офіційно вихідним, але пропонує чудову нагоду для святкування. Звісно, такі народні традиції зовсім не викликають подиву, щоб не повішатися від холоду і темряви, які домінують о цій порі, люди винаходили причини ходити одне до одного в гості, якось розважатися, пити, здійснювати поганські ритуали і дарувати дітям подарунки. Дочекатися Миколая, проскочити найкоротші дні, а там уже світла стає на зернинку більше.

Те, що наша країна таки на шляху позитивних змін, демократизації, європеїзації і толерантності до людського розмаїття, зауважуєш у закладах, де на рецепції на тебе кліпають очима з накладними віями дівиці особливої породи. Ще декілька років тому вони б мали тебе, у цій придуркуватій шапці, за порожнє місце, бо незрозуміло, хто взагалі погодився проплатити цей абонемент такому нещастю, як ти. Тоді як іншим відвідувачкам при повному макіяжі і в коротесеньких шортиках і топах доводиться ох як попітніти (тобто посидіти статично на тренажері, не зронивши жодної краплинки), щоб дядьки з золотими ланцюгами звернули на них увагу. Це абсолютно зрозуміла і чітка бізнес-модель: все, що вони вкладають у себе, треба відбити. Проте тепер ця закрита екосистема поступово зазнала змін. З’явилися іноземні студенти і айтішники, які дбають про свій зовнішній вигляд за зовсім іншою парадигмою, керуючись незрозумілою дівчаткам у шортиках системою координат. Тож мій абонемент адміністраторка бере мовчки, а тоді усміхається щиро і питає, чи піду я сьогодні в спа. Я відповідаю, що для спа сьогодні чи не найкращий день і дякую їй, що нагадала, бо сама якось не додумалась.

На шляху до своєї шафки в роздягальні мені доводиться обійти двох тіток під шістдесят. Вони стоять абсолютно голі, щось дотирають рушниками і теревенять про буденні проблеми. Одна товста й округла, з декількома здутими рятівними колами на талії. Сідниці її нагадують від того дві квасолинки, хоч, насправді, кожна з них втричі більша за мою. У мене ж, прошу зауважити, цілком пристойний зад. Груди у неї масивні й важкі, права звисає трохи більше за ліву, ореоли навколо сосків гігантські та розпливчаті, а шкіра на тілі ряба, втім, від натягнутості доволі пружна. Її подруга абсолютна протилежність – сухий стручок зі шкірою у безліч дрібних слонячих зморшок. Коротка стрижка, хлопчакувата фігура, одразу бачу її найвищі результати при здачі нормативів ГТО. Тепер ГТО у їхньому виконанні – це ЄДСВ, КВЕД, відшкодування ПДВ та інші абревіатури, якими ці дві жіночки щедро сиплять між обговореннями зготованого сьогодні о шостій ранку для сім’ї. Зрештою, може й справді у такому віці хочеться менше спати. Вони такі різні і такі однакові, непоголеністю своїх лобків і втратою життєдайної іскри в очах. Повз них проскакує молода газель. З тих, що викликають бажання ущипнути, але навіть не з еротичним натяком (принаймні не в першу чергу), а щоб повірити, що перед тобою не міраж і не картинка з журналу, конвертована хитрим менеджментом спортклубу в 3D і оснащена функцією кодування відвідувачів нечутним ультразвуковим месиджем: «Ходіть до нас і будете такі!». Тіло її вкрите рівнесенькою оливковою засмагою, очевидно солярійною, але не гидкою; досконало проепільоване, в тому числі на руках. Епіляція рук – то для мене щось таке уже перфекціоністське, що я навіть не знаю, як на це реагувати. Тонесенька ідеальна смужка волосся на лобку, не здивуюся, якщо штучно приклеєного або ж, як мінімум, підфарбованого, довершує її образ. Вона швидко загортається в рушник і йде сушити волосся, її груди розгледіти я не встигаю. І ловлю себе на тому, що шкодую про це. Але вона невдовзі повертається й обтирає свої делікатні перса рушником так, що вони ще якийсь час погойдуються, як два м’ячі, наповнені чимось пружним і теплим. Але навіть якщо це тільки силікон – мені плювати, вигляд у нього природний і запаморочливий. І соски стирчать, як кнопки на старому дверному дзвінку. Вона уся намащується кремами, різними для різних частин тіла, ретельно накладає макіяж і одягається у розвішані на плічках блузку і спідницю – очевидно, речі вона прасує щодня. Відсутність багна на помірних підборах замшевих чобітків лише підтверджує мою теорію про віртуальність цієї істоти, та якщо вона все ж таки справжня, делікатна норкова шубка огортає її теплом і явно полегшує доживання до весни. Залипши на спостереженнях за навколишнім середовищем, я ще навіть не почала перевдягатися. Сиджу, втикаю і шкодую про дві речі: що не вмію малювати скетчі, а також не знаю, як виглядати сексі у спортивній формі. Але, не дозволяючи зневірі взяти гору над ентузіазмом, я нап’ялюю розтягнуті легінси і якусь твою стару футболку – кажуть, коли нам не вистачає людини, ми носимо її речі,– шнурую яскраві кросівки і підтюпцем вирушаю у спортзал. Мій тренер радий мене бачити. Я його теж. Як не як, а товариство дотепного чоловіка з гарним тілом завжди тішить. Я починаю завзято тягати залізо. Присідаю. З кожним підходом називаю висічені на металі тренажера зазублини з цифрами, промовляю їх уголос, як дитина, що вчиться лічби. І чомусь російською. Я відчуваю, як із мене виходять залишки позавчорашнього алкоголю, аж поки не починаю від’їжджати. Тренер засипає мені до рота цукор. Я озираюся довкола і думаю, що загалом завантаженість такого місця у бізнес-час не може не дивувати. Таке враження, що мало хто у цьому місті працює, але звідкись має бабло на цілком комфортне життя з елементами неспішної розкоші.

У багатьох на виході з роздягальні червоні губи. Вони роблять селфі та фарбують вії. Застеляють килимки рушниками, ніби сакральні столи килимами. Перш ніж піти танцювати румбу, чи сальсу, чи що там іще, важаться і дивляться в дзеркало. Серед зграйки із спеціальними набедреними пов’язками, грайливими намистами на шиях і кульчиками у вухах одна вагітна із округлим декількамісячним черевцем, яке їй дивним чином не заважає виписувати дуги на підборах-пляшечках. У неї немає страху падіння. А у мене він звідкись береться. Жіночки-танцівниці споглядають за чоловіками в залі, захопленими своїми пацанячими розминками: один гамселить двома канатами так, що ті вигинаються, наче змії, інший заплигує на тумбочку усіма своїми ста двадцятьма кілограмами переважно м’язової маси, третій стрибає довкола тенісного м’ячика, наче в його кремезне тіло вселився цуцик фокстер’єра, ще з трійко луплять боксерські груші, двоє стрибають на скакалці. Ті, кому не вистачило інвентарю, просто бігають колами: підстрибом, підтюпцем, обертаючись довкола власної осі. Вони заохочують один одного вигуками: «Пацани – давайте!» – і тоді міняються спецзавданнями, такими важливими, наче від їхнього виконання залежить, як мінімум, відтермінування кінця світу. Або ж перемога у визвольній операції.

Я прилягаю на лавочку і відкладаю гантелі вбік. Слухаю хрускіт своїх суглобів. Тут так не заведено. Така розхлябаність у цьому середовищі неприйнятна, але я просто лежу і накручую на пальці своє масне волосся, масую череп, зішкрібаю струпи, набираючи під нігті вміст пор і залоз, шкіра ниє, і мені здається, що я плавно лисію із кожним волоcком, який залишається на моїх долонях. Я розглядаю незаретушований шрам від апендикса на плакаті ідеального тіла на всю стіну, неідеально обрізані нігті крупним планом, майже макрозйомку поту, прищиків і волоcків, а потім перемикаюся по черзі то на шортики юної німфетки на кросфіті, то на мохнату руку грізного дядька, яка ритмічно тягне велику вагу до спітнілого чола. Я майже впадаю у транс, аж поки до мене не наближається дівчина в канаркових лосинах й топі в обтяжку, від одного вигляду якої я зриваюся, наче мене з сигаретою застукала в туалеті завучка. Канарка ж, навіть не кинувши у мій бік зневажливого погляду, розтягується біля шведської стінки, пощипуючи, поправляє свою другу шкіру і позує подрузі, яка негайно зливає фотки в інстаграм. Вона теж лягає на лавочку, але на відміну від мене, щоб шістнадцять разів підняти штангу, рівно над грудьми, які зрадливо зберігають незворушно-опуклу форму. Над головою у неї майорить банер: «Мрієш стати програмістом?». Дивне питання, якщо вона навіть не зважає на блідих нердів в окулярах, які у супроводі тренерів сновигають час від часу між снарядами, наче каторжники з наглядачами. Ніде час не здається таким оманливим, як тут. Переходячи на доріжці із кроку на біг, отримуєш ілюзію, що й секундомір має прискоритися вдвічі, але хвилини тягнуться безжально довго. Я прискорююся до дев’яти кілометрів за годину. Пульс 179. Можна 220 мінус вік. Мені ще б розігнатися, але я сходжу з дистанції, спираюся долонями на коліна у напівприсіді, важко дихаю – в голові памороки. Я дивлюся на свої ноги, і так не очікуючи там побачити нічого надто втішного, аж тут ще й зауважую, що одягнула штани навиворіт. Хоч у випадку з цими спортивками це не має жодного значення. Навіть якби я їх натягнула як належиться, своїми мішками на колінах, вони би не затьмарили усіх цих суцільних костюмів з фрагментами коміксів, які заполонили простір довкола. Куди мені з моїми лахами до он тих яскравих кислотних літер BOOM на увесь від природи розкішний зад?! Але очевидно клієнтурі провідного фітнес бренду ефекту двох «О_О» було недостатньо: щоб сідниці здавались ще круглішими, шов посередині призбираний за спеціальною технологією. Мої нещасні розтягнуті і запрані котонові легінси не в тому стані, щоб скласти хоч найменшу конкуренцію еластичним комбінезонам під камуфляж, або ж з принтами у квіточки чи навіть у листя конопель, які магічним чином, напевно, завдяки якимось космічним нановолокнам, не формують між ногами у своїх власниць верблюжих лапок. Чи це і є заслуга тієї інтимної контурної пластики, яку тут рекламують одразу після школи тестування і перед лікуванням надмірної пітливості? Після неї, у свою чергу, пропонується англійська, а далі по колу: білизна, ресторан з мангалом, масаж, готові здорові обіди в модних ланч-боксах, котеджі DUPLEX-KHOLODNOVIDKA, в яких не те що жити – вмерти не хочеться. Але після естетичної хірургії статевих губ на світ, мабуть, дивишся по-іншому. Більш оптимістично, чи що.

Дзеркала на стінах – на будь-який смак і за будь-якою потребою: одне виструнчує, друге розширює. Дівчина присідає зі штангою, а хлопець тримає її за талію і змушує сильніше випнути задок. Кожного разу їй доводиться докладати більше зусиль, щоб виштовхнути вагу на плечах, і вона заплющує очі, кривить рот і закушує губу, уся вкрита легким полиcком свіжого поту. Фанатично худнуча огрядна базарна баба видає з кожним підходом дедалі сильніші зойки, які запускають у мене перед очима мерехтливий калейдоскоп брутальних фрикцій. Між сетами вправ вона веде розмови про тампакси і протеїн. Вона із тих жінок, яких нічого не зупинить, навіть те, що, присідаючи із вагою, вона ось-ось пукне. Звук завжди можна заглушити вигуком, а запахи тут так змішалися, що легко кивнути на іншого, як на улюбленого домашнього песика, який відбуває у таких ситуаціях і за дітей, і за бабусь.

Дзеленчить залишений на підлозі телефон, його власник обговорює з якоюсь Тетяною Іванівною бакс по 30, розрахунки налічкою – дядько одягнутий у футболку, яку привіз із загранки часів залізної завіси. Давні фарцовщики й апаратчики переродились тут у підприємців і відставних рішал.

Я повертаюся у роздягальню, виявляю, що мій купальник затхлий і вологий, але я з огидою напинаю на себе липку тканину, запаковую волосся у тісну шапку, яка миттєво перетворює мене на гуманоїда, і присмоктую до очей окуляри. Востаннє я одягала їх, коли ми збиралися з тобою поплавати, але по дорозі забили і пішли тусити з друзями. Я так веселилася від нашої нерозважливості, що одягнула їх на себе на вулиці і з реготом впивалася реакцією перехожих. Регіт – щось таке дивне, навіть не уявляю, як мої апатичні нутрощі колись могли видавати таку реакцію. З-за дверей туалету долинають схлипи і скиглення. Жінка-яку-нічого-не-зупинить скімлить на плечі у стрункої атлетки, яка взяла над нею шефство у заплутаному світі силових і кардіо, що автоматично поширилося і на справи сердечні. «Я понимаю, молодая тёлка, приведет потрахаться…». Смаглява, ідеально виліплена антична статуя поруч лише подає їй серветки і гладить по голові – для статуї це і так багато. Щойно вона розповідала, як не їсть пасту, коли їздить відпочивати в Італію з коханцем. Такі колібрі, як вона, здається, живляться лише нектаром. Зараз вона одягне шубку авто-леді від нього. І може, вперше задумається, чи є таки у нього сім’я і чи правда його слова про давню сепарацію.

Дівчатка-підлітки з останніми айфонами і виразними бровами – господи, тут усі з бровами, а в мене їх зроду не було, – обговорюють сварки з батьками, які дають на усе це бабло лише за умови регулярного прибирання вдома. Нашому поколінню солом’яних сиріт таке і не снилось. Наш підлітковий вік припав на відсутність світла і тепла, холод видував зі щілин усе, і тодішнє моє відчуття трагедії та виживання дуже хочеться прирівняти до солдатського, в окопах. Але зараз на такі порівняння жорсткий бан.

Інструкторка з плавання читає за столиком молитовник. Вона не надто наглядає за людьми в блакитній, приємно хлорованій, прозорій воді басейну, яка мерехтить у холодному сонці. На протилежній частині доріжки зблискує щетина і м’язи чоловіка, який, мов велика рибина, хапає ротом повітря. Він торкається мене під водою своєю дельфіновою шкірою і я відчуваю, як десь глибоко у суглобових сумках стегон у мене тихо роїться бажання розсувати ноги.

Я занурююся з головою, і мене охоплює драматичне видіння, наче у цей елітний заклад влучила бомба. Один суцільний мокрий стовп, а тоді серед бризок снепшотом видно, як пролітають плавки «Waterpolo Galicia». Їхній власник щойно був єдиним, хто намагався перекричати луну приглушеного плюскотіння і гулу помп. З усієї його експресивної промови мої залиті водою і закупорені гумовою шапкою вуха вихоплювали тільки окремі фрази: «Жалко, такую страну развалили в девяносто первом! Строй был плохой, а страна хорошая!». Набряклим, як розмоклі родзинки, галицьким тітонькам апелювати до нього було важко. Вони шукали якісь кволі аргументи: «Хочєцца, штоби дєті нармальна жилі, нам уже позна», але більше запитували: «А-что-же-дєлать?», занурювалися в воду по плечі, ніби ховаючись у пісок, промовляли тихо, невпевнено і з прибалтійським акцентом. Ще хвилину тому він гучно їм заперечив: «Мне вот не поздно, я бы пожил!», вистрибнув своїм сухорлявим тілом на бортик, як на трибуну, поправив синьо-жовті плавки – напис «Waterpolo Galicia» на правій квасолеподібній сідниці, лев – на лівій. Золотий гімнаст, наче маятник ритмічно розгойдувався на товстому ланцюгу над його впалими грудьми із сріблястою порослю. Ще хвилину тому тітоньки запитально похитували своїми вічними кульчиками у розтягнутих мочках і якомога міцніше, як за рятівну соломинку, хапалися за поролонові трубки. І тут – БАБАХ! – суцільний водяний стовп виносить їх усіх у зимове повітря. Виносить аж до неба. І ніякі поролонові соломинки їх уже не врятують.

Я виринаю на поверхню, тяжко відсапуюся, виливаю видіння разом з водою з окулярів. На усю стіну майорить банер: «СЛАВА УКРАЇНІ! – (тризуб) – ГЕРОЯМ СЛАВА!». Все довкола на місці. Як і тривога у моїх грудях, що цього всього може не стати будь-якої миті. Бо таке враження, що у кожного всередині сидить маленький солдатик, який метушиться постійно туди-сюди, підстрибує, щомиті бере когось на мушку і зводить курок. Його плющить від бажання знищувати, причому не міфічну росу на сонці,– він прагне перетворювати людей на шматки м’яса з очима.

Але знаєш що? Я собі так вирішила, що фіг з тим усім!

Для мене ти просто серфиш на Балі – поїхав собі в бойз-тріп кудись туди ж, де підрум’янила свої вилиці позавчорашня розчулена золотозуба продавчиня. І хай уже ті дівчата-волонтерки витискають вам сік із помаранчів у поліетиленові пакетики і рубають мачете ананаси, я закрию на це очі. Головне, щоб без нещасних випадків. Як от з хлопцем у нас по сусідству, тим на візку з пошкодженими кінцівками. То ж, мабуть, просто мачете зірвалося з твердої шкірки плоду або акула запливла куди не слід, еге ж?! І немає цих усіх радіо, газет, розмов на вулиці, роздратованих водіїв і військових, які не знімають форму під час відпустки. Просто на мілітарі зараз тренд. Як і на жіночі портупеї та сумочки з витисненим муляжем пістолета.

Така моя легенда. Домовились?

Загорнувшись у халат, я ледь піднімаюся сходами і, несучи в собі цей безперервний діалог з тобою, якого ти, звісно, не чуєш, знервовано прочовгую повз вишикуваних у ряд людей, яким земля втікає з-під ніг. Але вони при цьому не виглядають розгубленими, а лише зосередженими, відстороненими і навіть якимись розчервоніло-щасливими. Можливо тому, що самостійно регулюють швидкість та нахил бігової доріжки і мають ілюзію контролю над власною екзекуцією, від якої на спині у них через футболки проростають крила, наче у метеликів, зав’язуючись пуп’янками і розквітаючи з кристалів солі, екстрагованої з їхнього поту.

Така моя легенда! Ясно вам всім?!

Але ніхто не звертає на мене уваги. І не знаю, чи виголошення мого запитання вголос змінило би реакцію публіки.

«Я-буду-буду-буду-самой-яркою-звездой» – співає на всю роздягальню жінка з обличчям щирохтивої зірки старечого порно і голим торсом, декорованим обвислими грудьми. Вона згинає руки в ліктях, наче бодібілдери на змаганнях, але у її виконанні це загрозливо і смішно водночас. На дупі у неї світліший за решту тіла трикутник від плавок. Телефон постійно пікає – розриваються вайбер і месенджер. «Господи, как ты себя любишь!» – вигукує вона через усе приміщення подрузі в мереживній білизні, яка, наче адепт секти 3D симуляцій ідеальної людини, втирає в кожну частину тіла якийсь інший крем. Але до ранкового еталонного зразка їй ще далеко. А потім огризається у відповідь на черговий сигнал телефону: «12:08! В 12 я должна уже была помыться!»

«Ну ты ж из тех, кто будет до последней капли крови биться!» – відповідає їй мереживна.

«За свет 230 заплатила» – апелює бодібілдерка. І, завершивши цією реплікою їхній не надто змістовний діалог, одягає флісовий комбінезон плямистого пса з вухатим капюшоном, взуває золоті угги і вшивається, справді схожа на собаку, яка радісно біжить на прогулянку.

Я напружую перед дзеркалом сідниці й з острахом зазираю з-за плеча на неоране поле целюліту.

Канарка обговорює зі своєю фоторепортеркою відпочинок у Альпах. «І взагалі, здається, деяким чоловікам потрібна війна, щоб не дарувати брюліки!» – вловлюю я її життєствердну тезу.

«Крові? Крапля? Остання? Господи, як знайти серед усього цього натхнення помити голову?» – думаю я і, нап’яливши шапку, рухаюся до виходу через жаровню фенів, але тоді розумію, що забула ключ у дверцятах шафки. Повертаюся, йду знову і знову виходжу в зал. Мені здається, що я десь у пекельному лабіринті, який з третьої спроби таки вдається покинути.

В холі лисий кремезний молодик із старанністю школяра поїдає з пластикового контейнера рис з родзинками і запиває білковим коктейлем. Двері відчиняються автоматично. У них заходить отець з дяком і починають всіх без розбору кропити. Хтось хреститься, хтось сахається, аж поки дівчина на рецепції не дає їм пожертву, кліпаючи своїми накладними віями, – чи то з переляку, чи то з каяття.

На вулиці зовсім замело, таке враження, що хтось патрає небесну курку. Технічний працівник спорткомплексу у шльопанцях на босу ногу підмітає біля входу і посипає піском, мамусі пхають по снігах візки й абсолютно очевидно, що за таких умов спортзал їм не потрібен. Пияк відкопує з кучугури машину, такого ж фіолетового кольору, як його обличчя. Сподіваюся, не сяде за кермо. Повз спілку ветеранів Афганістану, біля якої рівно під чорно-червоним і синьо-жовтим прапорами стоять порожня пляшка з-під горілки і пачка від соку, на тонких леопардових ногах швидкою пінгвінячою ходою поспішає духовна сестра канарки зі спортзалу. Їй ледь вдається розминутися з сірим чоловіком, який буденно несе у файлику свідоцтво про смерть і сякається на тротуар.

На зупинці опасиста жінка присідає навпочіпки і припалює тонку сигарету. Мені хочеться приєднатися, замкнутися з нею у тимчасовому інтимному світі спільного перекуру, але до неї улюлюкають чоловіки, які вздовж усього мого шляху риють траншеї, наче окопи. Їхні кашкети і ватні бушлати притрушує снігом: ремонт електромереж – безжальна і вкрай відповідальна місія, гідна супергероїв.

Військова машина з прозаїчним, роздрукованим на аркуші А4 написом «ГРУЗ 200» – ніби йдеться про підвищену плату за проїзд, старий, деренчливий локально-вінтажного розливу джип з чорною стрічкою на дзеркалі протискається в заторах між каретами, маршрутками і «Чудо-поїздом». Водії позаду сигналять, коні харапудяться, бо трамвай попереду зупинився перевести стрілки. А студентки медколеджу в білих халатиках тим часом їдять сосиски і слухають у рожевих навушниках якісь радісні мелодії. Можливо, підуть сьогодні на боулінг чи на ковзанку.

З-за кожного рогу нависають оголошення про збір коштів і заклики поставити лайк на фейсбуці, щоб отримати крутий комікс про Кіборгів. Я навіщось забрідаю в центр. Юрба безтурботно дефілює під волання з військового намету – ветерани розриваються співами під фонограму так, наче ось тут просто відбувається весілля їхнього побратима, який знайшов-таки щастя у групі «АТОшні знайомства». О, це все вже зовсім хибний контекст і невідповідний саунтрек, щоб плекати мою легенду.

Я застрибую в перше-ліпше таксі, у якусь зовсім роздовбану іномарку на польських бляхах. Називаю адресу. Воділа від такого щастя аж потирає змерзлі руки – точно здере з мене мінімум дабл-рейт, як із дурочки-туристки. Хоча, якби він бодай заткнувся, я б йому ще доплатила. Але ж ні, верзе якусь ахінею – політичний аналіз, пересипаний скаргами і приправлений радіо «Мелодія». Моєму внутрішньому солдатику уже піна йде з рота, але я так сильно хочу скорше додому, що згрібаю залишки сил, щоб не реагувати на таксисто-ефір та ізолювати його в якійсь густій хмарі, обмотаній скловатою та скотчем. До мене долинає тільки глухе бубніння, і я втуплююся у вікно. У напівтемряві, з мерехтінням вогників, все виглядає не так уже й безнадійно. Головне не мати можливості вглядатися у деталі.

Я сперлася чолом до холодної шиби і заплющила на секунду очі.

І відчула, що серце попускає.

– Ей, ти чьо!

Потасканий життям мужик при ближчому аналізі виявляється приблизно моїм ровесником. Всю дорогу він їхав, пригинаючись до керма своїм опецькуватим тілом у шкірянці. Але тепер я бачу його обличчя у чорній трикотажній шапочці майже впритул. Щоб розбудити мене, йому довелося перехилитися через спинку свого сидіння і добряче поторсати мене за плече своєю лапою в обрізаних засмальцьованих рукавичках.

– Ти чьо? Нормально всьо? Закинулась чимось? Шолі?

– Та нє, просто місячні,– огризаюсь я.

І виявляю, що гаманець порожній. Бля. Завтикала зупинитися біля банкомату зняти готівку. Найменше зараз мені хочеться кружляти з цим стрьомним типом вечірніми заторами. Ну і гаманець порожній таки не зовсім, там лежать 10 баксів – смішна данина звичці з тих часів, коли це було найціннішим подарунком на день народжння від хресної і коли на ці гроші можна було вдвох з’їздити на вихідні на лижі. Я їх ношу неторканими останніх років п’ять, декілька разів думала сховати, але таки перекладала з гаманця в гаманець, бо не знала куди приткнути. Аж ось – пригодилися. Мовчки тицяю їх стрьомному типу. Він такий метушиться по кишенях, каже, що сьогодні ще не було виручки, дзвонить комусь перепитати курс, але я, навіть не кинувши легковажне «здачі не треба» або стервозне «купи собі на решту дезік», затраскую дверцята машини і ховаюся в колодязі під’їзду.