Читать книгу Вибрані поезії - Генрих Гейне, Генріх Гейне - Страница 3

Коли настав чудовий май,

Садочків розвивання,

Тоді у серденьку моїм

Прокинулось кохання.

Коли настав чудовий май,

І пташок щебетання,

Тоді я милій розказав

Мою журбу й кохання.

І рожу, й лілею, і сонце, й голубку

Я все те, здавалось, любив до загину.

Тепер не люблю їх, – одну маю любку,

Дівчину-рибчину, перлину єдину;

Вона-бо кохання первісточка гожа, —

І сонце, й лілея, й голубка, і рожа.

Твоє обличчя любе, миле,

Колись мені щоночі снилось,

Тепер обличчя янголине

Бліде – від жалю так змінилось;

Смерть поцілунок свій положить

Блідий на устоньках прекрасних,

І згасне те небесне світло,

Що сяє в оченьках тих ясних.

Обличчям до мого обличчя склонись,

Хай сльози поллються в нас спільно,

І серцем до серця мого притулись,

Хай пломінь єднається вільно.

Коли наші сльози джерелом буйним

В велике те вогнище зринуть, —

Я хочу востаннє тебе обійнять

І з жалю-кохання загинуть!

На небі нерухомо

Зірки ясні стоять

Літ тисячі і любо

Зглядаються, зорять.

Хороша в зірок мова,

Багата і ясна,

Та тільки невідома

Філологам вона!

Я ж тую мову знаю,

Мені вона своя,

Коханої обличчя —

Граматика моя!

Тебе, моя любко єдина,

На крилах пісень понесу

Над Ганг, – там розкішна країна,

Там знаю долину-красу.

В саду там при місячнім світлі

Чудовії рожі цвітуть;

Там лотосу квітки розквітли,

Сестрицю свою вони ждуть.

Сміються фіалочки гожі,

Глядять в небеса на зірки,

І тихо шепочуться рожі,

Запашнії кажуть казки.

Біжать, доступаючи злегка,

Газелі стрункі, сторожкі;

Шумлять і лунають здалека

Ті хвилі святої ріки.

Там сядемо, любко, з тобою

Де пальми красують ставні.

Нап’ємось кохання й спокою,

Присняться нам сни чарівні.

Ти не любиш мене, ти не любиш мене,

Я не дуже за теє журюся;

Як погляну на личенько любе, ясне,

То веселий, мов цар, я роблюся.

Ненавидиш мене, те говорять мені

Сі коханії уста-рубіни;

Але дай поцілую ті уста знадні,

То забуду всі прикрі хвилини!

Цілуй, а не клянись мені!

Не вірю я в слова зрадні!

Слова солодкі, – та хотів

Я б поцілунків замість слів:

Я маю їх, то й вірю їм;

А слово?… слово – порох, дим!

Клянись, клянись, кохана, знов!

На слово вірить я готов!

Схилю голівоньку свою

До тебе – й вірю, що в раю.

Я вірю, мила, вірю знов,

Що більш ніж вічна ся любов!

На оченьки милої любки дивні

Я гарні складаю канцони,

На устонька милої любки дрібні

Складаю найкращі терцини;

На щічки хороші її чарівні

Складаю чудовії станси,

Якби ж було серце в дівчатка мого,

Хороший сонет би зложив на його!

Ти скажи мені, кохана:

Чи не мрія ти ясна,

Що співцеві в літню днину

В думці сміливій зрина?

Але ні! уста такії,

Очі любі, чарівні,

Сюю гарну, милу вроду, —

Їх співець не змислить, ні!

Упирі та василіски,

Змії, страхи, ящірки,

Всі дива страшної казки —

От співцеві сни палкі.

Але ти, твоє лукавство,

Личко, погляди твої, —

І зрадливі, і лагідні, —

Їх співець не змислить, ні!

Не жаль мені, хай серце розіб’є

Загублена любов! хоч промінь б’є

Круг тебе з самоцвітів, – не жалкую:

Я бачу твого серця ніч тяжкую.

Давно се знаю. Бачив я у сні:

В тім серці ніч, – не промені ясні;

Те серденько гризе змія страшенна!…

Я бачив, любая, що ти нужденна.

Так, ти нещасна! і не жаль мені.

Обоє, люба, ми нещасні мусим буть,

Поки розіб’є смерть серця сумні, —

Обоє, люба, ми нещасні мусим буть.

Я бачу, погляд твій палає від погорди,

Усмішка на устах немов змія,

Здіймаються високо груди горді, —

Одна нещасна ти, нещасна, як і я.

Усмішка гостра, а однак сумна,

І гасне погляд твій, од сліз, мабуть,

А в гордих грудях рана потайна, —

Обоє, люба, ми нещасні мусим буть!

Сопілки й сурми грають,

І скрипочка заводить;

Ох, то ж моя кохана

Танок весільний водить!

Там бубни й джоломійки

Бринять, дзвенять, лунають;