Читать книгу Ворог народу - Генрик Ибсен - Страница 4

Вітальня в лікаря. Двері до їдальні зачинені. Ранок.

Фру Стокман(виходить з їдальні з нерозкритим листом, іде до дверей праворуч, що ближче до авансцени, і заглядає). Ти вдома, Томасе?

Лікар Стокман. Я щойно прийшов. (Заходить). Щось є?

Фру Стокман. Лист від твого брата. (Простягає йому лист).

Лікар Стокман. А подивимось. (Розриває конверта й читає). Присланий манускрипт при цьому повертається. (Читає невиразно). Гм…

Фру Стокман. Що він там пише?

Лікар Стокман(кладе лист в кишеню). Нічого, тільки каже, що зайде сюди десь опівдні.

Фру Стокман. Ти вже не забудь і нікуди не йди.

Лікар Стокман. Так, я можу лишитись удома, я вже закінчив усі вранішні візити.

Фру Стокман. Мені страшенно цікаво, як він до цього поставився?

Лікар Стокман. Бачиш, йому, звісно, не може подобатись, що це я, а не він зробив це відкриття.

Фру Стокман. То значить, і ти цього побоюєшся?

Лікар Стокман. Ну, суттю, він, звісно, буде радий, ти це сама можеш зрозуміти… Проте… У Петера ще й повсякчасний, проклятий страх, що хтось інший, а не він зробить щось в інтересах міста.

Фру Стокман. Знаєш що, Томасе, будь великодушний і розділи з ним цю честь відкриття. Хіба не може бути так, що це він навернув тебе на слід?

Лікар Стокман. Мені це, звісно, однаково, якщо мені пощастить полагодити справу, то…

Старий Мартен Кийл(висуває голову з дверей у передпокій, допитливо озирається й промовляє з хитрим виглядом і прихованим сміхом). Це… це правда?

Фру Стокман(іде до нього). Батьку… ви?.

Лікар Стокман. А… тесть! Здорові були, здорові були.

Фру Стокман. Заходьте!

Мартен Кийл. Якщо це правда – увійду, а ні – піду собі.

Лікар Стокман. Та що таке правда?

Мартен Кийл. Та ця дурниця з водогоном. Правда це?

Лікар Стокман. Звісно, правда. А ви звідки вже знаєте?

Мартен Кийл. Петра забігала, ідучи до школи.

Лікар Стокман. Невже забігала?

Мартен Кийл. А… як же!. Вона й розповіла. Я спочатку подумав, що вона хоче обдурити мене. Але цього від неї не можна сподіватись.

Лікар Стокман. Як ви це могли навіть подумали?

Мартен Кийл. Ніколи не можна звіряти ні на кого. Обдурять раніше, ніж здогадаєтесь про це. Ну, то це, виходить, правда?

Лікар Стокман. Розуміється, правда. Сідайте ж, тестю. (Показує йому на канапу). Хіба ж це не справжнє щастя для міста?

Мартен Кийл(намагається стримати сміх). Щастя для міста?

Лікар Стокман. Що так вчасно я зробив це відкриття.

Мартен Кийл(як і перше, стримуючи сміх). Так, так, так. От ніколи 6 я не подумав, що ви можете утнути таку штуку зі своїм рідним братом.

Лікар Стокман. Штуку?

Фру Стокман. Любий тату…

Мартен Кийл(спирається руками й підборіддям на головку своєї палиці й хитро підморгує до лікаря). То як же тепер? У водопровідних трубах з’явилися якісь звірі? Так?

Лікар Стокман. Еге, бактерії.

Мартен Кийл. І їх, отих звірів, там дуже багато, сказала Петра. Сила-силенна!

Лікар Стокман. Звісно. Може цілі сотні тисяч.

Мартен Кийл. І немає нікого, хто міг би бачити їх? Так?

Лікар Стокман. Ні, їх бачити не можна.

Мартен Кийл(з тихим клекотливим сміхом). Краще за це, чорт мене забирай, я ще зроду не чув від вас.

Лікар Стокман. Як? Що ви думаєте?

Мартен Кийл. Тільки, нізащо у світі ви не переконаєте бурмістра, що це правда.

Лікар Стокман. Ну, це ми ще побачимо!

Мартен Кийл. Невже ви гадаєте, що він може стати божевільним?

Лікар Стокман. Я сподіваюсь, що все місто стане таке божевільне.

Мартен Кийл. Усе місто – так! Дуже навіть легко. Так їм і треба. Вони розумніші за нас, старих. Вони мене викинули з Управи, як собаку, забалотували, кажу вам. Ну ось тепер і маєте! Утніть їм таки цю штуку, Стокмане.

Лікар Стокман. Але послухайте но, тестю…

Мартен Кийл. Утніть штуку, кажу я вам. Якщо вам пощастить, і бурмістр зі своїми приятелями тикнуться носом у стіну, то я зараз же даю сто корон на бідних.

Лікар Стокман. О, це дуже добрий вчинок!*

Мартен Кийл. Я – людина маленька, мені нема звідки розкидатись грішми, проте якщо вам пощастить – півсотні корон на бідних на Різдво.

З передпокою входить редактор Говстад.

Говстад. Добридень. (Спиняється). Вибачте.

Лікар Стокман. Заходьте, заходьте.

Мартен Кийл(знову сміється). Як, і він? І він заодно з вами?

Говстад. Що ви хочете сказати?

Лікар Стокман. А звісно, заодно.

Мартен Кийл. Як це я зразу не догадався? Звісно, мусить бути в газетах. А, правда, хитра ви людина, Стокмане. Ну, влаштовуйте, а я піду.

Лікар Стокман. Куди ви, тестю? Ще посидьте трохи.

Мартен Кийл. Ні, піду. А ви гарненько обміркуйте цю штуку. Побачите, вам це не пошкодить.

Виходить. Фру Стокман проводжає його.

Лікар Стокман(сміючись). Ні, ви тільки подумайте, вони, ці старі люди, жодному слову не вірять щодо водогінної сітки.

Говстад. То ось у якій справі…

Лікар Стокман. Так, ми говорили з ним про це. Може, й ви в тій самій справі?

Говстад. Еге, я прийшов у тій самій справі. Чи знайдеться у вас вільна хвилина для мене, пане лікарю?

Лікар Стокман. Скільки хочете, мій любий.

Говстад. Чули ви будь-що від бурмістра?

Лікар Стокман. Ще ні. Він потім сюди прийде.

Говстад. З учорашнього вечора я знову думав трохи про цю справу.

Лікар Стокман. І що надумали?

Говстад. Для вас, як лікаря і людини науки, цей випадок стоїть, так би мовити, сам собою, тобто вам і на думку не спадає, що він тісно пов’язаний з іншим.

Лікар Стокман. Так? У який же спосіб? Сідайте, мій друже. Ні, сюди на канапу.

Говстад сідає на канапу, а лікар – у крісло по другий бік столу.

Лікар Стокман. Ну? То ви гадаєте?

Говстад. Ви вчора казали, що отруєна вода іде з бруду, що в ґрунті.

Лікар Стокман. Абсолютно немає сумніву, що вона йде з цього зараженого болота в Млиновій Долині.

Говстад. Вибачте, лікарю, але я гадаю, що вона йде зовсім з іншого болота.

Лікар Стокман. Яке ж тут ще болото?

Говстад. А те, в якому мерзіє й гниє все наше комунальне життя.

Лікар Стокман. О, хай йому біс, пане Говстаде, ви он про що.

Говстад. Усі міські справи потроху перейшли до рук урядовців.

Лікар Стокман. Ну, не всі ж вони урядовці.

Говстад. Ні, але ті, що не урядовці, то у будь-якому разі їхні приятелі або прибічники. Усі вони заможні люди з давніми, відомими в місті прізвищами. І ці пани панують і керують нами.

Лікар Стокман. Але всі вони справді здатні й тямущі люди.

Говстад. А багато вони виявили здатности й розуміння, коли проводили були водогін там, де він тепер?

Лікар Стокман. Ні, звісно, це було дуже нерозумно з їхнього боку. Але це виправлять.

Говстад. І ви гадаєте, що все піде спокійно?

Лікар Стокман. Чи спокійно, чи не спокійно – а мусить піти.

Говстад. Так, коли до цього візьметься преса.

Лікар Стокман. Не буде потреби, любий мій. Я певен, що мій брат…

Говстад. Вибачте, пане лікарю, але мушу сказати, що хочу взяти це діло до своїх рук.

Лікар Стокман. У газеті?

Говстад. Авжеж. Коли я брав на себе «Народний Вісник», то брав його з думкою, що я повинен пробити мур тих старих упертих мумій, що тримають у руках усю владу.

Лікар Стокман. Але ж ви самі розповідали, чим це все кінчилось. Ви ледве не втратили зовсім газети.

Говстад. Так, той раз довелось, як то кажуть, засунути люльку в торбу… ніде правди діти. Була небезпека, що якщо ті люди впадуть, то лікарня може залишитися незакінченою. Але тепер вона в нас є, і ми можемо обійтись, без «шляхетних осіб».

Лікар Стокман. Обійтись без них можна, але ми багато чим повинні їм завдячувати.

Говстад. Усе за ними буде визнано, по всіх пунктах. Але публіцист із демократичним ухилом, такий, як я, не може пропускати такої нагоди. Треба покласти край цій байці про непохитність наших керівників, треба викоренити її, як і всякий інший забобон.

Лікар Стокман. Усім серцем погоджуюся з вами, пане Говстаде. Якщо забобон – то геть його!

Говстад. Бурмістра, тим що він вам брат, мені дуже не хотілось би займати, але ви, мабуть, так само, як і я, вважаєте, що правда – найперше.

Лікар Стокман. Це саме собою зрозуміло… (Несподівано запалившися). А проте… проте!

Говстад. Не думайте про мене кепсько. Бажання для себе користі й шанолюбства у мене не більше, як у більшости людей.

Лікар Стокман. Любий мій, кому ж це може спливти на думку?

Говстад. Я належу до нижчого стану, як ви знаєте. Я мав нагоду бачити, у чому почувають найбільшу потребу нижчі верстви суспільства. Їх конче треба пустити до керування громадськими справами. Це те, що розгортає здібність, знання та почуття власної гідности.

Лікар Стокман. Я розумію це дуже добре.

Говстад. Так… і мене здається, що журналіст бере на себе тяжку відповідальність, коли проминає без уваги якийсь випадок, сприятливий для діла визволення цих нижчих і пригнічених верств. Я знаю, у таборі дужих це називають підбурюванням і всякими такими назвами. Але нехай вони собі роблять те, що їм подобається. Якщо тільки моя совість чиста, то…

Лікар Стокман. Так, правда! Саме так, любий мій пане Говстаде. А проте… а чорт… (Стукають у двері). Прошу!

На порозі з передпокою з’являється друкар Аслаксен. Він бідно, але чисто вдягнений в чорне з білою, трохи пом’ятою краваткою, в рукавичках. У руках тримає м’якого капелюха.

Аслаксен(уклоняється). Прошу вибачити, пане лікарю, що я насмілився…

Лікар Стокман(підводиться). Так, так. Це ж сам друкар.

Аслаксен. Авжеж, це я самий, пане лікарю.

Говстад. Ви не до мене, Аслаксене?

Аслаксен. Ні, я навіть не знав, що побачу вас тут. Я до самого лікаря.

Лікар Стокман. Чим можу вам допомогти?

Аслаксен. Чи правда те, що я чув від Білінга, ніби лікар має нам дати кращий водогін?

Лікар Стокман. Так, для водолікарні.

Аслаксен. Дуже добре. Я так і розумію. Я прийшов сказати вам, що буду підтримувати цю справу всіма своїми силами.

Говстад(до лікаря). Ви бачите?

Лікар Стокман. За це вам щира моя подяка. Тільки…

Аслаксен. Через те, що вам, може, треба буде мати за собою дрібних міських обивателів. Тут у місті ми являємо собою об’єднану більшість, якщо ми цього хочемо, звісно. А ніколи не пошкодить мати за собою більшість, пане лікарю.

Лікар Стокман. Безперечно, це так. Тільки я не можу собі уявити, щоб були потрібні якісь особливі заходи. Мені ця справа видається такою простою і зрозумілою.

Аслаксен. Так, а проте це, звісно, буде не погано. Я добре знаю міською владу. Ті люди, що мають силу, не дуже то охоче здаються на пропозиції, що йдуть від інших людей. Тим-то, я гадаю, що не погано було б улаштувати маленьку демонстрацію.

Говстад. Авжеж.

Лікар Стокман. Демонстрацію, кажете? Яку ж таку демонстрацію ви хотіли б?

Аслаксен. Природно, дуже помірковану, пане лікарю. Я завжди стою за поміркованість. Це перша чеснота громадянина – на мою думку, принаймні.

Лікар Стокман. Так, так. Вас із цього боку й знають, пане Аслаксене.

Аслаксен. Мені здається, що я можу собі дозволити це сказати. Справа з водогоном має величезну вагу для нас, дрібних обивателів. Водолікарня з усіх ознак має стати ніби маленькою золотою копальнею для міста. Усі ми будемо з неї жити, а надто ми, домовласники. Через те ми будемо підтримувати її всім, чим тільки можемо. Я тепер старшина в спілці домовласників.

Лікар Стокман. Так?

Аслаксен. І, крім того, член Товариства друзів поміркованості! Лікарові ж, мабуть, відомо, що я служу справі поміркованості?

Лікар Стокман. Так, природно.

Аслаксен. Розуміється, мені доводиться здибатися з силою людей. А що мене мають за добродумного громадянина, який визнає закони, то я й маю деякий вплив і деяку вагу в місті, якщо можу так висловитися.

Лікар Стокман. Це я добре знаю, пане Аслаксене.

Аслаксен. Отже, для мене було б зовсім легкою справою облагодити адресу, якщо б це в крайньому разі треба було.

Лікар Стокман. Адресу, кажете?

Аслаксен. Ніби подяку від міських обивателів за те, що ви зняли цю справу громадської ваги. Розуміється, адресу треба скласти в пристойних поміркованих висловах, так, щоб не зачепити начальства і взагалі урядових осіб. Якщо цього дотриматись, то ніхто не зможе до нас причепитись. Так чи ні?

Говстад. Ну, а якщо б їм і не дуже сподобалось, то…

Аслаксен. Ні, ні, нічого брутального проти начальства, пане Говстаде. Ніякої опозиції до тих людей, що ми від них залежимо. Мені вже траплялось таке в житті, і я знаю, що з цього ніколи не може вийти нічого доброго. Але, звісно, цілком щирі заяви нікому не можуть бути заборонені.

Лікар Стокман(потискає йому руку). Не можу висловити вам, любий пане Аслаксене, який я щиро радий здибати таку симпатію серед своїх громадян. Я такий радий, такий радий. Послухайте, може вип’єте маленьку скляночку хересу?

Аслаксен. Ні, дуже вам вдячний. Я не вживаю хмільних напоїв.

Лікар Стокман. Тоді склянку пива? Що ви на це скажете?

Аслаксен. Дякую, але й від цього відмовлюсь, пане лікарю, так рано я нічого не вживаю. Я тепер піду в місто, треба поговорити де з ким із домовласників і підготувати настрій.

Лікар Стокман. Це дуже ласкаво з вашого боку, пане Аслаксене, а все ж я ніяк не можу погодитися, щоб усі ці заходи були потрібні. Мені здається, що справа й сама зробиться.

Аслаксен. Владу важко рушити з місця. Це я не кажу, щоб їх образити, хай бог боронить!

Говстад. Завтра ми їх трохи протягнемо в газеті.

Аслаксен. Тільки не дуже, пане Говстаде. Будьте помірковані, бо ви їх інакше не зсунете з місця. Послухайте моєї поради. Я дістав добрий досвід у життєвій школі. Ну, однак, треба мені попрощатися з Лікаром. Тепер ви знаєте, що ми, дрібні обивателі, у всякім разі стоїмо за вашою спиною. На вашім боці, пане лікарю, об’єднана більшість.

Лікар Стокман. Дякую вам, любий мій пане Аслаксене. (Простягає йому руку). Прощайте, прощайте.

Аслаксен. А ви не підете до друкарні разом зі мною, пане Говстаде?

Говстад. Я зайду пізніше. Треба тут дещо скінчити.

Аслаксен. Добре, добре! (Уклоняється й виходить. Лікар Стокман проводить його до передпокою).

Говстад(коли Лікар повертається). Ну, що ви скажете, пане лікарю? Хіба не час тут провітрити й витрусити всю цю кволість, половинчастість і боягузство?

Лікар Стокман. Ви маєте на увазі Аслаксена?

Говстад. Так, його. Він належить до тих, що мерзіють у болоті, хоч яка з нього добра людина була з іншого боку. І таких у нас тут багато. Вони хитаються з одного боку в інший і через усякі міркування й через усякі сумніви ніколи не сміють зробити рішучого кроку.

Лікар Стокман. Але Аслаксен, як мені здається, щиро доброзичлива людина.

Говстад. Є одна річ, що я її ставлю вище – це спокійна певність самого себе.

Лікар Стокман. Цілком погоджуюся з вами.

Говстад. Через те я й хапаюсь за цю нагоду й хочу спробувати, чи не можу я хоч раз примусити цих доброзичливих людей піднестись душею? Схиляння перед авторитетами треба вирвати з коренем. Непрощенна помилка з водогоном повинна виявитись перед усіма, хто має право голосу.

Лікар Стокман. Гаразд. Якщо ви гадаєте, що це потрібно в інтересах суспільства, то нехай так і буде. Тільки перше я поговорю з братом.

Говстад. А тим часом я заготую статтю від редакції. І коли б бурмістр не захотів зрушити цього діла…

Лікар Стокман. Невже ви гадаєте, що це може бути?

Говстад. Так мені здається. Тоді що?

Лікар Стокман. Тоді я обіцяю вам… Слухайте, тоді ви можете надрукувати мою доповідь – візьміть її геть усю.

Говстад. Можу надрукувати? Даєте слово?

Лікар Стокман(простягає йому доповідь). Ось вона. Візьміть її із собою. Біди не буде, якщо ви її прочитаєте. Потім ви мені повернете її.

Говстад. Добре, добре. Я це зроблю. А наразі – бувайте здорові, пане лікарю.

Лікар Стокман. Прощайте, прощайте. Побачите, як однаково піде.

Говстад. Гм… побачимо. (Уклоняється й виходить через передпокій).

Лікар Стокман(іде й заглядає у їдальню). Катрін! А, ти вже вернулась, Петро?

Петра(заходить). Оце допіру повернулася зі школи.

Фру Стокман(заходить у кімнату). Ще не було?

Лікар Стокман. Петера? Ні. Але я чимало говорив із Говстадом. Він увесь захоплений відкриттям. Воно, бач, має далеко більше значіння, ніж я гадав раніше. І якщо б була потреба, то газета вся до моїх послуг.

Фру Стокман. Ти гадаєш, що може бути потреба?

Лікар Стокман. Зовсім ні. Але у всякому разі мимоволі почуваєш гордість, знаючи, що маєш на своїм боці незалежну пресу. Та й я думаю… у мене був старшина Спілки Домовласників.

Фру Стокман. Так? А цей чого хоче?

Лікар Стокман. Також підтримати мене. Якщо зайде потреба, то всі мене підтримають. Катрін, знаєш, що стоїть у мене за спиною?

Фру Стокман. У тебе за спиною? Що ж там таке?

Лікар Стокман. Об’єднана більшість!

Фру Стокман. Так? А це добре для тебе, Томасе?

Лікар Стокман. Авжеж, я думаю, що добре. (Ходить по кімнаті й потирає руки). О, як втішно бути в братерському єднанні з громадянами свого міста!

Петра. І мати можливість, тату, зробити так багато доброго й корисного!

Лікар Стокман. А ще як додати, що для свого рідного міста.

Фру Стокман. Дзвінок!

Лікар Стокман. Це, звісно, він. (Стукають у двері). Прошу!

Бурмістр Стокман(заходить із передпокою). Доброго здоров’я.

Лікар Стокман. Просимо до хати, Петере.

Фру Стокман. Добридень, брате. Як ся маєте?

Бурмістр. Дякую, помаленьку. (Звертається до лікаря). Учора після роботи я отримав твою доповідь щодо водогінної системи нашої водолікарні.

Лікар Стокман. Ну? Ти прочитав її?

Бурмістр. Прочитав.

Лікар Стокман. І що ж ти на це скажеш?

Бурмістр. Гм!.. (Кидає погляд убік).

Фру Стокман. Ходім, Петро! (Обидві виходять у кімнату ліворуч).

Бурмістр(помовчавши). Тобі конче треба було робити це своє дослідження потайки від мене?

Лікар Стокман. Доки я не мав абсолютної певності…

Бурмістр. Ти гадаєш, що тепер ти маєш її?

Лікар Стокман. Ти ж тепер і сам переконався.

Бурмістр. І ти маєш намір подати свою доповідь у Курортну Управу, як до деякої міри офіційний документ?

Лікар Стокман. Авжеж, треба ж зробити щось і не відкладати.

Бурмістр. Ти у своїй доповіді, своїм звичаєм, уживаєш дуже сильних висловів. Так, між іншим, ти кажеш, що в нас відбувається хронічне отруєння наших гостей.

Лікар Стокман. Але, Петере, як же можна інакше сказати? Ти подумай тільки: заражена вода для внутрішнього й зовнішнього вжитку. І це для нещасних хворих, що їдуть сюди в повній надії і втроє за все платять, щоб вернути собі здоров’я!..

Бурмістр. Наприкінці ти приходиш до висновку, що треба зробити ринву для бруду в Млиновій Долині і наново перекласти усю водогінну сітку.

Лікар Стокман. Еге. Ти знаєш якийсь інший вихід? Я не знаю.

Бурмістр. Сьогодні вранці я заходив в одній справі до міського інженера і так, між іншим, напівжартома виклав йому ці всі міркування, як щось таке, що колись у майбутньому нам доведеться розглянути.

Лікар Стокман. Колись у майбутньому?

Бурмістр. Він, звісно, усміхнувся на мою гадану марнотратність. Скажи, чи завдав ти собі труда подумати, скільки все те, що ти пропонуєш, може коштувати? З тих відомостей, що я маю, усе стане, мабуть, у кілька сотень тисяч корон.

Лікар Стокман. Невже так багато?

Бурмістр. Так, а потім найгірше; на роботу треба буде щонайменше – два роки.

Лікар Стокман. Два роки, кажеш? Аж два роки!

Бурмістр. Щонайменше. А що ми цей час будемо робити з курортом? Закриємо його? Звісно, доведеться. Ти може сподіваєшся, що хтось до нас зазирне, коли підуть чутки, що наша вода шкодить на здоров’я?

Лікар Стокман. Так, Петере, але ж вона дійсно шкодить.

Бурмістр. І все це тепер, саме тепер, коли наш курорт починає йти вгору! В інших, сусідніх містах також є деякі дані, щоб улаштувати в себе курорти. І як тобі здається, чи не вживуть вони всіх заходів, щоб повернути до себе хвилю приїжджих? Так, це безперечно. А ми стоятимемо на місці й примушені будемо напевне закрити водолікарню, що так дорого нам коштувала. Отже, ти руйнуєш своє рідне місто.

Лікар Стокман. Я руйную?

Бурмістр. Авжеж, якщо воно має перед собою щось таке, що можна назвати майбутнім, то тільки завдяки курортові. Ти розумієш це так само добре, як і я.

Лікар Стокман. Але що, ти гадаєш, тепер треба робити?

Бурмістр. З твоєї доповіді я не переконався, що умови водопостачання такі небезпечні, як ти їх змальовуєш.

Лікар Стокман. Вони навіть ще гірші, розумієш? А надто будуть улітку, коли буде тепло.

Бурмістр. Як і раніше казав, я гадаю, що ти дуже перебільшуєш. Досвідчений лікар повинен знати, яких тут треба вжити заходів, повинен розуміти, що треба запобігти шкідливому впливові, і якщо він цілком безсумнівно виявився, паралізувати його.

Лікар Стокман. Так. Що ж далі?

Бурмістр. Водопостачання водолікарні вже є. Це факт; отже, з ним треба рахуватись, як із фактом. Дуже можливо, що директори колись не відмовляться обміркувати, у який спосіб (якщо будуть грошові пожертви), – можна буде зробити деякі потрібні поліпшення.

Лікар Стокман. І ти гадаєш, що я колись погоджусь на таку підлоту?

Бурмістр. Підлоту?

Лікар Стокман. Так, це підлота, брехня, обдурювання, злочин, чистий злочин проти людности, проти цілого суспільства!

Бурмістр. Як я вже сказав раніше, я зовсім не переконався, що справді загрожує якась небезпека.

Лікар Стокман. Ні, таке переконання в тебе є. Та інакше й не може бути. Моя доповідь надзвичайно точна й цілком переконує. Я це знаю. І ти це знаєш дуже добре, тільки не хочеш признатися. Це ж ти тоді наполягав на тому, щоб будинок водолікарні й водогін розташувати там, де вони тепер. І тепер це саме, ця твоя клята помилка не дозволяє тобі признатись!.. Ти думаєш, я не розкусив тебе?

Бурмістр. А якщо б навіть і так? Може, я трохи занадто гостро ставлюсь до своєї репутації, але ж і це в інтересах міста. Без морального авторитету я не можу керувати й вести справи так, як я вважаю за найкраще для загального добра. Через це, і ще через деякі міркування, для мене дуже важливо, щоб твоя доповідь не була подана на зібрання Директорів. Її треба затримати задля загального добра. А потім я подбаю, щоб передати справу на обміркування, і ми без галасу зробимо все, що можливо. Тільки щоб нічого з цієї фатальної історії, жодного слова не дійшло до широких мас.

Лікар Стокман. Тепер уже цьому не можна стати на перешкоді, любий Петере.

Бурмістр. Можна й треба стати на перешкоді.

Лікар Стокман. Не можна, кажу тобі, занадто багато людей уже знають.

Бурмістр. Багато знає? Хто ж це? Невже ці панове з «Народного Вісника», що…

Лікар Стокман. Еге, і вони також. Незалежна, вільна у своїх думках преса подбає, щоб примусити вас виконати свій обов’язок.

Бурмістр(після короткої паузи). Ти дуже необачна людина, Томасе. Ти не подумав, які наслідки від цього можуть бути для тебе самого.

Лікар Стокман. Наслідки? Для мене?

Бурмістр. Для тебе й для твоєї родини.

Лікар Стокман. Що ти там, у біса, кажеш?

Бурмістр. Мені здається, що я ціле життя був для тебе непоганим братом, готовим завжди прийти на допомогу.

Лікар Стокман. Так, це правда, і за це я тобі вдячний.

Бурмістр. Цього й не треба. Почасти я навіть примушений був так робити, заради себе самого. Я завжди гадав, що мені легше буде стримувати тебе, якщо я поліпшу твій матеріальний стан.

Лікар Стокман. Що таке? І це також у своїх власних інтересах?

Бурмістр. Почасти, кажу я. Людині, яка має офіційне становище, незручно, коли його найближчий родич завжди компрометує себе.

Лікар Стокман. Ти гадаєш, що я це роблю?

Бурмістр. Так, на жаль. Ти часто компрометуєш себе, і навіть сам цього не знаєш. У тебе неспокійний, задирливий і бунтарський дух. І до цього ще твоя нещаслива залюбленість у писанні всяких можливих і неможливих речей. Ускочить тобі щось у голову – і вже готова стаття, або й ціла брошура.

Лікар Стокман. А хіба це не обов’язок громадянина ділитися з громадянством усякою новою думкою, якщо вона йому спала?

Бурмістр. Громадянство зовсім не потребує нових думок. Йому найбільше личать добрі старі думки, визнані й затверджені.

Лікар Стокман. І ти це так просто говориш?

Бурмістр. Треба ж мені колись просто поговорити з тобою. Досі я уникав цього, бо знав, який ти вразливий. Але тепер я мушу сказати тобі правду, Томасе. Ти навіть не уявляєш, як ти шкодиш собі своєю запальністю. Ти скаржишся на владу, на уряд, обурюєшся, запевняєш, що тебе усувають… переслідують. А чого іншого може сподіватись така важка, як ти, людина?

Лікар Стокман. Ну, ще що? Я – важка людина?

Бурмістр. Авжеж, Томасе, ти дуже важка людина для спільної праці. Я пересвідчився в цьому сам. Ти не зважаєш ні на які міркування. Ти, вочевидь, зовсім забуваєш, що це мені ти повинен дякувати за свою посаду курортного лікаря.

Лікар Стокман. Ні, я повинен дякувати тільки собі самому, нікому іншому. Я перший заговорив про те, що місто може стати блискучим курортом. Я єдиний говорив тоді про це, і я один тільки боронив цю думку протягом багатьох років, і писав, писав…

Бурмістр. Безперечно, але тоді це було не на часі. Ти, звісно, не міг цього зрозуміти, сидячи у своєму ведмежому кутку. А коли прийшов слушний час, то я… й інші, ми взяли діло до своїх рук.

Лікар Стокман. І понівечили ввесь мій чудовий план. Видно, що розумні голови там сиділи!

Бурмістр. А мені здається, що в тебе знову бажання битись, і цьому бажанню потрібен вихід. Тобі хочеться зачепити тих, хто вищий за тебе – твоя давня манера. Ти не терпиш ніякої руки над собою, скоса позираєш на всякого, хто має вищу посаду, і почуваєш до нього особисту неприязнь. Щоб нападати, для тебе всяка зброя добра. Але я вже звернув твою увагу на те, що на карту поставлені інтереси цілого міста і, виходить, що й мої також. Отже, я кажу тобі, Томасе, що я буду непохитний у тих вимогах, що я маю тобі поставити.

Лікар Стокман. Що ж це за вимоги?

Бурмістр. Ти був такий довгоязикий, що говорив про цю делікатну справу із зовсім непричетними до неї особами, хоч на неї варто було б тобі дивитись, як на секретну справу дирекції, і, звісно, затерти її тепер уже не можна. Підуть усякі чутки й поговори, і недоброзичливі люди з-поміж нас почнуть прикрашати їх ще всякими додатками. Отже, дуже важливо, щоб ти відверто виступив і розвіяв їх, ці чутки.

Лікар Стокман. Я? Яким же це чином? Я не розумію тебе.

Бурмістр. Усі сподіваються, що ти зробив нове дослідження й прийдеш до висновку, що справа далеко не така кепська й небезпечна, як ти першої миті уявив собі.

Лікар Стокман. Ага, то чого ти сподіваєшся!

Бурмістр. Далі – сподіваються, що ти почуваєш і відверто виявляєш свою довіру до уряду Правління в тому, що воно совісно й ґрунтовно вживе всіх заходів, щоб запобігти всім можливим неприємним випадкам.

Лікар Стокман. Ви нічого у світі не зробите, як будете тільки латки латати. Я це тобі кажу, Петере. І це моє найглибше переконання.

Бурмістр. Тобі, як службовцеві, не дозволяється мати свої якісь особливі переконання…

Лікар Стокман(спиняється). Не дозволяється мати?..

Бурмістр. Як службовцеві, кажу я. Як приватна особа – зроби ласку. Це зовсім інша справа. Але як підлеглій особі, курортному службовцеві, тобі не дозволяється висловлювати переконання, що суперечать переконанням твого керівництва.

Лікар Стокман. Це вже занадто далеко заходить! Щоб я, лікар, учений, не дав дозволу…

Бурмістр. Справа, що про неї тут йдеться, не тільки наукова. Це складна справа і технічного, і економічного характеру.

Лікар Стокман. Про мене, нехай вона буде чорт знає якого характеру! Я хочу мати волю висловлюватись про всі на світі справи.

Бурмістр. Тільки не про курортні. Ми це тобі забороняємо.

Лікар Стокман(кричить). Ви забороняєте? Ви! Такі!..

Бурмістр. Я забороняю тобі. Я, твоє вище керівництво. І якщо я тобі забороняю, ти мусиш коритись!

Лікар Стокман(стримуючись). Петере! Якщо б ти не був мій брат…

Петра(відчиняє широко двері). Тату, ти не повинен терпіти цього!

Фру Стокман(вибігає за нею). Петро! Петро!

Бурмістр. Підслуховували?

Фру Стокман. Там усе так чути, і ми не могли…

Петра. Авжеж, я стояла й слухала.

Бурмістр. Я, власне, навіть радий…

Лікар Стокман(підходить ближче). Ти кажеш, що забороняєш мені?.. Що я мушу коритись?

Бурмістр. Ти примусив мене сам узяти такий тон із тобою.

Лікар Стокман. Отже, я мушу прилюдно оголосити й спростувати самого себе?

Бурмістр. Ми вважаємо за безумовно потрібне, щоб ти зробив таку заяву, яку я вимагаю.

Лікар Стокман. А якщо я не послухаю?

Бурмістр. Тоді ми самі зробимо таку заяву, щоб заспокоїти людність.

Лікар Стокман. Дуже добре. Але я тоді напишу спростування. Я наполягаю на своєму. Я доведу, що я маю рацію, а ви ні. Що ви тоді будете робити?

Бурмістр. Тоді я не спинюсь перед тим, що ти дістанеш відставку.

Лікар Стокман. Що?

Петра. Тато – відставку?

Фру Стокман. Відставку?

Бурмістр. Відставку від посади курортного лікаря. Я подбаю, щоб зараз дати на розгляд питання про твою негайну відставку й про те, щоб тебе було усунено від будь-якого втручання у справи курорту.

Лікар Стокман. І ви наважились би?

Бурмістр. Ти сам почав небезпечну гру.

Петра. Дядьку, це обурливе ставлення до такої людини, як мій батько!

Фру Стокман. Ти краще мовчи, Петро.

Бурмістр (дивиться на Петру). Ага, тут уже дозволяється висловлювати свої погляди. Хоч правда, зрозуміло. (До Фру Стокман). Слухайте, братова, тут у домі ви, мабуть, найрозсудливіша людина. Уживіть усю силу вашого впливу на чоловіка, примусьте його зрозуміти, які наслідки потягне за собою це все для його родини, і…

Лікар Стокман. Справи моєї родини не торкаються нікого, крім мене самого.

Бурмістр. І для його родини, кажу я, і для того міста, де він живе.

Лікар Стокман. Я саме хочу справжнього добра для міста. Я хочу виявити всі вади, які однаково, рано чи пізно, мусять спливти наверх. Тоді й видно буде, чи я люблю своє рідне місто!

Бурмістр. Ти? Коли ти у своїй сліпій упертості відриваєш у нього його найважливіше джерело, що з нього воно живиться!

Лікар Стокман. Це джерело отруєне, мій друже. Ми живемо з того, що продаємо болото й гнилизну. Наш громадський добробут живиться брехнею.

Бурмістр. Фантазія або й ще гірше. Людина, яка може шпурляти такі мерзенні інсинуації своєму рідному місту – не хто, як ворог суспільству!

Лікар Стокман(кидається до нього). І ти насмілюєшся!..

Фру Стокман. Томасе! (Кидається між ними).

Петра(хапає батька за руки). Заспокойся, тату.

Бурмістр. Я не хочу наражатись тут на якесь насильство. Тебе попереджено. Подумай добре про свої обов’язки до самого себе й до своєї родини. Прощай! (Виходить).

Лікар Стокман(ходить по кімнаті). І я мушу терпіти таке поводження!.. У своєму власному домі! Катрін, що ти на це скажеш?

Фру Стокман. Звісно, сором і ганьба, Томасе…

Петра. О, якщо б я тільки могла добратися до дядька!

Лікар Стокман. Я сам, звісно, винен. Давно треба було визвіритись… показати йому зуби й огризнутися!.. Назвати мене ворогом суспільству!.. Ні, заприсягаюсь своєю душею і вічним раюванням, що я цього так не залишу!

Фру Стокман. Але, милий Томасе, у твого брата в руках сила!

Лікар Стокман. А на моїй стороні – право!

Фру Стокман. Право, право! А що тобі з того, що воно на твоїй стороні, коли сили в тебе нема?

Петра. Мамо!.. Як ти можеш говорити такі речі?!.

Лікар Стокман. По-твоєму виходить, у вільному суспільстві нічого не значить мати на своїй стороні право? Дивна ти, Катрін! А крім того, хіба в мене в авангарді не стоїть незалежна преса, що має вільну думку, а за плечима – об’єднана більшість. Я гадаю – чимала сила!

Фру Стокман. Але, Томасе, чи не думаєш ти!..

Лікар Стокман. Чого я не думаю?

Фру Стокман… іти проти свого брата, я хочу сказати.

Лікар Стокман. А якого біса ти б хотіла? Що ж мені робити, якщо не відстоювати те, що є істина й право?

Петра. І я тебе про це саме питаю.

Фру Стокман. Жодної тобі від цього користи не буде. Як вони не хочуть – то вже не хочуть.

Лікар Стокман. Ого, Катрін. Дай тільки час, тоді побачиш, що я здобуду цією війною.

Фру Стокман. Здобудеш може те, що дістанеш відставку. Це ти можеш!

Лікар Стокман. У всякім разі відбуду свій обов’язок перед людністю… перед суспільством. Я той, що вони називають ворогом суспільства!

Фру Стокман. А перед своєю родиною, Томасе? Перед нами всіма тут у цій хаті? Невже ти думаєш, що цим відбуваєш свій обов’язок перед тими, про кого ти повинен дбати?

Петра. Мамо, не думай ти, будь ласка, насамперед за нас!

Фру Стокман. Тобі це легко казати. У крайньому разі ти можеш стояти на своїх ногах. Але ти подумай про хлоп’ят, Томасе, подумай трохи і про себе, та й про мене…

Лікар Стокман. Я думаю, Катрін, що ти геть глузду відбилась. Якщо б я, як нікчемний боягуз, уклонився в ноги цьому Петерові та його клятій зграї, хіба б у мене могла бути хоч одна щаслива година в житті?

Фру Стокман. Цього я не знаю, але хай бог боронить від такого щастя, яке на нас усіх чекає, якщо ти підеш на це діло. Знову зостанешся без хліба, без постійних прибутків. Здається, доволі ми цього зазнали за давніших часів. Згадай про це, Томасе, подумай, що тепер може бути.

Лікар Стокман(бореться із собою і стискає кулаки). І щоб ці конторські запроданці могли витворяти таке з чесною, вільною людиною. Ну, хіба ж це не жахливо, Катрін?

Фру Стокман. Правда, гріх таке вчинити з тобою, Томасе, це все так. Але хіба мало на віку всякої кривди доводиться терпіти! Ось і хлопці, Томасе! Глянь на них! Що з ними буде? Ні, ні, ти ніколи не зможеш…

Ейліф і Мартен заходять зі своїми книжками.

Лікар Стокман. Хлопці! (Раптом перемагає себе й говорить рішуче). Ні! Нехай увесь світ завалиться, а я не схилю своєї голови в ярмо!

Іде до себе в кімнату.

Фру Стокман(услід за ним). Томасе, що ти хочеш робити?

Лікар Стокман(на порозі). Я хочу мати право сміливо дивитися у вічі хлопцям, коли вони виростуть вільними людьми (Заходить до себе).

Фру Стокман(вибухає сльозами). Господи, змилуйся!

Петра. Молодець тато, він не поступиться!

Хлопці здивовано питають, що трапилось. Петра киває їм, щоб мовчали.