Читать книгу Ворог народу - Генрик Ибсен - Страница 5

Контора редакції «Народного Вісника». Ліворуч, у глибині сцени, вхідні двері. На тій самій стіні правіше – інші двері зі скляними шибками. Крізь них видно друкарню. У стіні праворуч також двері. Посеред кімнати – великий стіл, закиданий паперами, газетами й книгами. Спереду, ліворуч – вікно, перед ним бюрко з високим табуретом. Коло столу – два крісла. Попід стіною – кілька стільців. Кімната трохи темна, непривітна, меблі старі, крісла брудні й подерті. У друкарні двоє складачів за роботою, там само далі видно ручний друкарський прес, що працює.

Редактор Говстад сидить за бюрком і пише. З дверей праворуч заходить Білінг із Лікаровим рукописом у руках.

Білінг. Ну, скажу я вам!

Говстад(пише). Прочитали?

Білінг(кладе рукопис на стіл). Прочитав, звісно.

Говстад. Ну, як… ріже?

Білінг. Що там ріже! Він, хай йому біс, просто розбиває на кавалки! Кожне слово падає з такою силою, неначе сокирою рубає!

Говстад. Так, тільки ті люди не впадуть за один раз.

Білінг. Правда, але ми будемо бити їх раз по раз, поки не виб’ємо всю їхню міць. Коли я сидів там і читав, то мені здавалось, що я бачу, як здалеку насувається революція.

Говстад(озирається). Тихше, не говоріть голосно. Не треба, щоб Аслаксен чув.

Білінг. Аслаксен – мокра курка, боягуз. У ньому ніякої чоловічої відваги. Цей раз поставите ви на своє, га? Пустите Лікарову доповідь?

Говстад. Так, якщо тільки бургомістр не поступиться сам, доброю волею, то…

Білінг. Чорт знає, як би було досадно!

Говстад. На щастя, ми можемо використати становище, нехай би там хоч що трапилось. Якщо бургомістр не пристане на Лікарову пропозицію, то в нього на шиї опиняться всі дрібні обивателі, уся спілка домовласників та інших. Якщо погодиться, то змушений буде розійтися з цілою групою великих акціонерів курорту, що досі його найбільше підтримували.

Білінг. Так, правда. Але ж їм довелось би потрусити гаманцем. Треба було б великих грошей.

Говстад. Еге, можете навіть забожитись, що це так. А коли їхнє коло буде розірване, то ми почнемо день у день поясняти людності, що бургомістр – нетямуща людина, і що відповідальні посади, так само як і керування громадськими справами, повинні перейти до рук таких людей, які мають вільну думку.

Білінг. Хай мені грець, якщо це не цілком справедливо. Сам бачу, що справедливо. Ми тепер стоїмо, неначе перед початком революції.

Стукають.

Говстад. Тихше! (кричить): Прошу!

Лікар Стокман заходить із дверей у глибині сцени, ліворуч.

Говстад(іде йому назустріч). А, це ви, лікарю! Ну, як?

Лікар Стокман. Друкуйте, пане Говстаде.

Говстад. На цьому таки скінчилось?

Білінг. Ура!

Лікар Стокман. Друкуйте, кажу вам. Авжеж, скінчилось на цьому. Самі захотіли. Нехай тепер мають. Тепер у місті почнеться війна, пане Білінгу.

Білінг. Ножами, сподіваюсь? Просто з ножем до горла, пане лікарю!..

Лікар Стокман. Доповідь – це тільки початок. У мене в голові вже склався план ще чотирьох чи п’яти статей. Де у вас тут Аслаксен?

Білінг(кричить у друкарню). Аслаксене! На хвилинку зайдіть сюди.

Говстад. Чотири чи п’ять статей, кажете? І все про ту саму справу?

Лікар Стокман. Ні, далеко ні, мій любий, зовсім на інші теми. Але вихідний пункт, звісно, – водогін і багно. Одно тягне за собою інше, розумієте? Подібне до того, як ламають стару будівлю, точнісінько так.

Білінг. Щоб я так жив, якщо неправда! Мабуть, ніколи не кінчимо, доки не винищимо всього мотлоху.

Аслаксен (із друкарні). Доки не винищимо… Невже Лікар має намір знищити нашу водолікарню?

Говстад. Далеко до цього. Не лякайтесь.

Лікар Стокман. Ні, йдеться зовсім про інше. Ну, що ви мені скажете про мою доповідь, пане Говстаде?

Говстад. На мою думку – майстерно написано.

Лікар Стокман. Правда? Ну, я радий, дуже радий.

Говстад. Так усе ясно, зрозуміло, що не треба бути й спеціалістом, щоб зрозуміти загальний зв’язок. Насмілюсь сказати, що ви будете мати на своєму боці кожну культурну, освічену людину.

Аслаксен. І всіх розсудливих людей також.

Білінг. І розсудливих, і нерозсудливих. Я думаю, що ціле місто.

Аслаксен. Отже, тоді ми можемо друкувати.*

Лікар Стокман. Авжеж, я так гадаю.

Говстад. Стаття вийде завтра вранці.

Лікар Стокман. Авжеж, чорт забирай, не можна гаяти й одного дня. Слухайте, пане Аслаксене, я ось про що хочу вас попросити. Ви повинні самі вже взяти на себе мій рукопис.

Аслаксен. Це я зроблю.

Лікар Стокман. Бережіть його так, ніби це щире золото. Жодної помилки. Там кожне слово має велику вагу. Я потім ще зайду сюди. Може, встигну проглянути коректу. Не можу вам висловити, як я прагну, щоб цю мою статтю видрукували й видали.

Білінг. Видали… еге, як бомбу.

Лікар Стокман. …і подано на суд усім культурним громадянам. О, ви й уявити собі не можете, на що я сьогодні наражався! Мені загрожували хто знає чим, хотіли позбавити мене моїх цілком натуральних притаманних людських прав…

Білінг. Що? Ваших людських прав?

Лікар Стокман. …хотіли принизити мене, зробити з мене мерзенну людину, вимагали, щоб я поставив свій особистий інтерес вище за мої найсвятіші, людські переконання…

Білінг. А щоб я так жив, це вже нахабство!

Говстад. Можна всього сподіватись від кожного з них.

Лікар Стокман. Але зі мною їм буде зась – це буде їм чорним по білому. Щодня я буду, так би мовити, закидати кітву в «Народному Віснику» й обсипати їх вибуховими статтями одною по одній.

Аслаксен. Але ви тільки послухайте…

Білінг. Нехай живе війна! Буде війна!

Лікар Стокман. …Я зігну їх до самої землі, розіб’ю, рознесу їхні фортеці перед очима всіх розсудливих людей! Я зроблю це!

Аслаксен. Тільки робіть усе помірковано, пане лікарю. Стріляйте, дотримуючись поміркованості…

Білінг. Ні, ні! Динаміту не шкодуйте!

Лікар Стокман(спокійно веде далі). Бо, бачите, річ тут не в одних тільки водогоні та багні. Ні, тепер треба чистити й дезінфікувати саме суспільство.

Білінг. Ось воно, це слово визволення!

Лікар Стокман. Геть цих старих дідів, набитих ганчір’ям, геть звідусюди! Сьогодні переді мною розкрились неосяжні обрії. Вони ще не зовсім виразні для мене, але я зорієнтуюсь. Нам потрібні молоді, свіжі люди, щоб несли нам стяг, і щоб ми за ними йшли – потрібні нові командири на всіх аванпостах!

Білінг. Слухайте, слухайте!

Лікар Стокман. Треба тільки триматися разом, тоді все піде рівно, так плавно. Увесь переворот ми зробимо так плавко, як спускають корабля на воду. Що, ви не вірите цьому?

Говстад. Я також вірю, що ми маємо тепер повну надію на те, що громадське стерно перейде туди, де йому за правом належить бути.

Аслаксен. І коли ми підемо вперед із поміркованістю, то я не думаю, щоб це буде пов’язане з небезпекою.

Лікар Стокман. Та який біс думає про те, чи це безпечно, чи ні. Те, що я роблю, я роблю в ім’я правди й задля моєї совісті.

Говстад. Ви людина, яка заслуговує на те, щоб її підтримали.

Аслаксен. Так, це вже певна річ. Лікар – справжній друг міста, щирий друг суспільству.

Білінг. Лікар Стокман, щоб я так жив, друг народові, Аслаксене.

Аслаксен. Я гадаю, що Спілка Домовласників незабаром запровадить до вжитку цю назву.

Лікар Стокман(зворушений стискає всім руки). Дякую, дякую, вам, мої любі, вірні! Так втішно чути все це! Мій брат називає мене зовсім інакше. Але, слово честі, йому все повернеться з відсотками! Тепер я піду. Треба ще відвідати одного бідолаху. Я зайду ще потім, як я вже казав. То ви вже, будь ласка, припильнуйте рукопис, пане Аслаксене, і, благаю вас, не пропустіть якогось знаку оклику. Краще додайте ще пару. Ну, гаразд. Поки що прощайте, прощайте!

Прощаються й проводжають лікаря до дверей.

Говстад. Він може стати для нас неоціненно корисною людиною.

Аслаксен. Еге, поки що він тримається тільки водолікарні. А коли він піде далі, то я не радив би йти за ним.

Говстад. Гм… усе залежатиме від того…

Білінг. Який же ви проклятий боягуз, Аслаксене!

Аслаксен. Боягуз? Авжеж, коли справа торкається місцевої влади, то я боюся, пане Білінгу. Мушу вам сказати, що я дечого навчився в школі досвіду. Але пустіть мене до великої політики, в опозицію хоч би, навіть до уряду, – побачите тоді, чи я буду боятись!

Білінг. Звісно, не будете! От у цьому то й суперечність у вас.

Аслаксен. Я людина із совістю, це вам скаже будь-хто. Якщо натиснути на уряд, то суспільству від цього ніякої шкоди не буде. Ті пани, бачте, і уваги не звертають, стоять собі твердо. А місцева влада – вона може злетіти, і коло стерна можуть опинитись зовсім нетямущі люди, і завдати непоправної шкоди й домовласникам й іншим.

Говстад. А що ви скажете про виховання громадян через участь у самоврядуванні?

Аслаксен. Якщо людина має щось таке на руках, про що їй треба потурбуватись, то вона ні про що вже більше не стане думати, пане Говстаде.

Говстад. Тоді я не хочу, не хочу ніколи нічого мати на руках.

Білінг. Слухайте, слухайте!

Аслаксен(усміхається). Гм… (Показує на бюро). Перед вами на редакторському столі сидів наш місцевий губернатор Стенсюрд.

Білінг(спльовує). Тьфу! Перекинчик!

Говстад. Я не належу до тих людей, які вагаються, і ніколи таким не буду.

Аслаксен. Політик не повинен зрікатись нічого на світі, пане Говстаде. А вам, пане Білінгу, не завадило б цими днями прибрати трохи вітрила. Адже ви, що не кажіть, а добуваєтесь посади секретаря в магістраті.

Білінг. Я?..

Говстад. Ви справді добуваєтесь, Білінгу?

Білінг. Авжеж… чорт забирай… хіба ви не розумієте, що це для того тільки, щоб подратувати мудрих панів.

Аслаксен. Мені, звісно, однаково. Але коли говорять про мене, про мою боязкість та поміркованість, то я можу сказати тільки одне: політичне минуле друкаря Аслаксена відоме всім і кожному. У мене не було ніяких змін, хіба тільки став трохи поміркованіший, як бачите. Моє серце й надалі завжди буде з народом, але розум почасти схиляє мене й до тих, що держать владу, до тутешніх. (Виходить до друкарні).

Білінг. Чи не могли б ми якось його позбутись, Говстаде?

Говстад. Ви знаєте когось іншого, хто давав би авансом і на папір і на видатки щодо друку?

Білінг. Прокляття, що ми не маємо потрібного оборотного капіталу.

Говстад(сідає до бюро). Так, коли б ми його мали, то…

Білінг. А що, коли б вам звернутись до лікаря Стокмана?

Говстад (перегортає папери). А яка з того користь? У нього ж нічого нема.

Білінг. Так, але в нього в запасі добрий чолов’яга, старий Мартен Кийл – борсук, як вони його звуть.

Говстад(пише). А ви певні, що в того щось є?

Білінг. А щоб я так жив, якщо нема! І якась частина всього конче перепаде й родині Стокманів. Повинен же він подумати, що треба забезпечити хоч би дітей у всякому разі.

Говстад(напівобернувшись). Ви на це розраховуєте?

Білінг. Розраховую? Звісно, що я ні на що не розраховую.

Говстад. І добре робите. На посаду в магістраті вам нічого сподіватись. Можу вас запевнити, що ви її ніколи не дістанете.

Білінг. Ви гадаєте, що я сам цього не знаю добре? Але для мене саме те й важливо, щоб я її не дістав. Такі речі тільки розпалюють бойовий запал. Дістаєш ніби новий запас жовчі. А це дуже потрібно тут, у цьому воронячому кутку, де зрідка трапляється щось таке, що може зачепити людину.

Говстад(пише далі). Так… так.

Білінг. Ну, вони незабаром про мене почують. А тим часом треба піти й написати відозву до домовласників. (Виходить до кімнати праворуч).

Говстад(сидить коло бюро, гризе ручку й поволі промовляє). Гм… так. (Стукають). Прошу!

Петра входить із дверей, що вглибині ліворуч.

Говстад. Як, це ви? Зайшли сюди до нас?

Петра. Так… прошу вибачити.

Говстад(присуває їй крісло). Може, сядете?

Петра. Ні, дякую, я на хвилинку.

Говстад. Може, щось від вашого батька…

Петра. Ні, я у своїй справі. (Виймає з пальта з кишені книжку). Ось вам, ваше англійське оповідання.

Говстад. Чому ви його повертаєте?

Петра. Бо я його перекладати не буду.

Говстад. Але ви ж обіцяли…

Петра. Тоді я його ще не читала. Ви також, мабуть, не читали?

Говстад. Ні, ви ж знаєте, що я не знаю англійської мови, але…

Петра. Гаразд, через те я вам і кажу, що вам доведеться пошукати щось інше. (Кладе книжку на стіл). Ця не підходить до «Народного Вісника».

Говстад. Чому ні?

Петра. Бо вона цілком суперечить вашим поглядам.

Говстад. Ну, то через це…

Петра. Ви мене не розумієте. Тут йдеться про те, як надприродні сили опікуються так званими добрими людьми і для них це робиться на краще, а так звані погані люди зазнають кари.

Говстад. Ну що ж? Чудово. Саме те, що читають.

Петра. Невже ви хочете підносити людям такі речі? Ви ж самі не вірите жодному слову з цього всього, і добре знаєте, що насправді нічого подібного не буває.

Говстад. Ви маєте рацію. Але редактор не завжди може робити так, як він хотів би. У питаннях не таких важких доводиться рахуватись не раз із думкою читачів. Політика – це найголовніше в житті, у всякому разі – у житті газети. І якщо я хочу вести людей за собою до волі й до поступу, то я не повинен відстрашувати їх від себе. Якщо побачать повчальне оповідання в підвалі газети, то охотніше послухають і те, що ми пишемо вище, і почуватимуть себе неначе більше забезпеченими.

Петра. Фе! Ви не можете бути таким зрадником і розставляти павутиння для своїх читачів. Ви ж не павук.

Говстад(усміхається). Дякую за добру думку про мене. Власне, це, звісно, не я, це Білінг так міркує.

Петра. Білінг?

Говстад. У всякому разі цими днями якось він казав щось подібне. Та Білінг же й прагне пустити це оповідання. Я сам не читав книги.

Петра. Але як може Білінг, з його вільними поглядами…

Говстад. О, Білінг, багатогранна людина. Тепер, як я чув, він клопочеться, щоб дістати посаду секретаря при магістраті.

Петра. Ніколи б я не сказала такого про Білінга.

Говстад(пильно дивиться на неї). Не сказали б. Для вас це зовсім несподівано?

Петра. Авжеж… А втім, може бути… хоч я власне не знаю…

Говстад. Ми, робітники преси, мало до чого придатні, фрекен.

Петра. Ви це говорите серйозно?

Говстад. Іноді так думається.

Петра. Під впливом усяких таких буденних дрібниць? Я розумію це. Але тепер, коли ви взяли до своїх рук таку велику справу…

Говстад. Ви говорите про справу вашого батька?

Петра. Авжеж, про неї. Мені здається, тепер ви повинні відчувати себе далеко вищим за більшість.

Говстад. Так, сьогодні я відчуваю щось подібне.

Петра. Правда? Відчуваєте? О, це прекрасна доля, що ви вибрали собі. Відкривати шлях невизнаним істинам, провадити нові, сміливі погляди… А це одно? Стати на оборону гнаної людини…

Говстад. А надто, якщо ця гнана людина… гм… не знаю навіть, як я повинен…

Петра. Якщо ця гнана людина така справедлива, така глибоко чесна… так?

Говстад(притишуючи голос)… і надто, якщо це – ваш батько, хотів я сказати.

Петра(вражена). Хто?

Говстад. Так, Петро, фрекен Петро!

Петра. То он що стоїть у вас на першому місці! Не сама справа? Не правда? Не велике палке серце мого батька?

Говстад. Ну, звісно, і це також.

Петра. Ні, дякую вам. Ви викрили себе самого. Ніколи тепер ні в чому не повірю вам.

Говстад. Невже ви можете гніватись на мене за те, що я головне, заради вас…

Петра. Так, я гніваюсь на вас за те, що ви не були чесні з моїм батьком. Ви з ним говорили так, ніби істина й громадський добробут були вам найближчі. Ви обдурили і батька, і мене. Ви не така людина, яку вдаєте з себе. Я вам ніколи не пробачу цього, ніколи…

Говстад. Вам не слід би говорити зі мною так гостро, а надто тепер.

Петра. Чому саме тепер?

Говстад. Бо тепер ваш батько не може обійтись без моєї допомоги.

Петра(дивиться на нього згори вниз). То ви ще й такий! Он як!

Говстад. Ні, ні, я не такий! Це в мене просто якось вихопилось. Вам не треба цьому вірити!

Петра. Я знаю, чому мені вірити. Прощайте.

Аслаксен (виходить із друкарні, поспішаючи з таємним виглядом). Ну й штука, пане Говстаде… (Бачить Петру). Це кепсько… Он там лежить книга. Можете віддати її комусь (Іде до надвірних дверей).

Говстад(іде за нею). Але фрекен…

Петра. Прощайте. (Виходить).

Аслаксен. Пане Говстаде, послухайте.

Говстад. Ну, що там ще таке?

Аслаксен. Бурмістр у друкарні.

Говстад. Бурмістр?

Аслаксен. Авжеж. Йому треба поговорити з вами! Прийшов задвірками. Не хоче, щоб його бачили, розумієте?

Говстад. Що це може означати? Стривайте, я сам. (Іде до дверей у друкарню, відчиняє, уклоняється й запрошує бурмістра увійти).

Говстад. А ви, Аслаксене, подивіться, щоб ніхто…

Аслаксен. Розумію. (Виходить у друкарню).

Бурмістр. Ви, пане Говстаде, не сподівались бачити мене тут?

Говстад. Правду кажучи, не сподівався.

Бурмістр. Ви дуже мило тут улаштувались, дуже затишно.

Говстад. О!

Бурмістр. Я до вас приходжу без жодних церемоній і забираю вам час.

Говстад. Прошу, пане бурмістре. Я до ваших послуг. Дозвольте позбути вас цього. (Кладе на стілець шапку й бурмістрову палицю). Зволите сісти?

Бурмістр(сідає коло столу). Дякую вам.

Говстад сідає по інший бік столу.

Бурмістр. У мене сьогодні була, правду кажучи, величезна неприємність, пане Говстаде.