Читать книгу Вогнем і мечем - Генрик Сенкевич - Страница 10

На ранок пан Скшетуський прокинувся бадьорим, здоровим і повеселілим. Погода стояла чудова. Вода, що широко розлилася, брижилась од легкого й теплого вітерця.

Береги, сховані туманом, зливалися з поверхнею вод ув одну неозору рівнину. Редзян, прокинувшись і протерши очі, навіть злякався. Він здивовано подивився навсібіч і, не побачивши ніде берега, сказав:

– Господи! Мосьпане, невже ми на море випливли?..

– Це така річка широка, не море, – відповів Скшетуський, – а берег побачиш, як туман розсіється.

– Я так гадаю, що незабаром нам і в Туреччину їхати доведеться?

– І поїдемо, коли звелять. А подивись-но: ми тут не самі…

У доступному для огляду просторі виднілося більше десятка дубасів, або тумбасів, і вузьких чорних козацьких човнів, які були обшиті очеретом і зазвичай називалися чайками. Частина цих суденець пливла за течією, їх зносила прудка вода, частина – працьовито забиралася вгору по ріці, змушувана веслами і парусом. Одні везли в побережні міста рибу, віск, сіль і сушені вишні, інші поверталися з місць населених, навантажені запасами провіанту для Кодака і товарами, що мали попит на Крамному базарі в Січі. Дніпровські береги за гирлом Псла вже були зовсім безлюдні, і тільки де-не-де по них біліли козацькі зимівники; річка була ніби великим шляхом, що з’єднував Січ із рештою світу, тому й рух на ній був доволі значний, особливо коли весняна вода полегшувала судноплавство і коли навіть пороги, за винятком Ненаситця, робилися для суден, що пливли вниз по річці, переборними.

Намісник із цікавістю придивлявся до річкового цього життя, а тим часом човни його швидко прямували до Кодака. Туман порідів. Над головами носилися хмари птахів: пеліканів, диких гусей, журавлів, качок, чайок, кроншнепів; у прибережних очеретах стояв такий ґвалт, такий плескіт води і шум крил, що здавалося, відбуваються там пташині сейми або побоїща.

За Кременчуком береги зробилися нижчими і відкритішими.

– Погляньте-но, ваша милість! – раптом вигукнув Редзян, – начебто воно й сонце пече, а на полях снігу повно.

Скшетуський поглянув – і дійсно, куди тільки сягав погляд, якась біла заволока сяяла в сонячних променях обабіч ріки.

– Гей, старший! А що це там біліє? – запитав він човняра.

– Вишні, пане! – відповів той.

І справді, були це вишневі ліси, що складалися з карликових дерев, якими густо поросли обидва береги за гирлом Псла. Плоди цих вишників, солодкі й великі, становили восени корм птахам, звірині та заблуканим у цій глушині людям, а також були предметом торгівлі, котрий одвозили на байдаках до самого Києва і далі. Зараз ліси стояли у цвіту. Щоб дати відпочити гребцям, підійшли до берега, і намісник з Редзяном висадилися, бажаючи поближче розгледіти ці зарості. Їх огорнув такий п’янкий аромат, що просто нічим було дихати.

Безліч пелюсток уже вкрили землю. Місцями деревця утворювали непрохідні хащі. Між вишнями буйно ріс і дикий карликовий мигдаль, увесь у рожевих квітах, які вже зовсім сильно пахли. Мільйони джмелів, бджіл і яскравих метеликів носилися над цим строкатим квітковим морем, кінця і краю котрому не було видно.

– Чудеса, пане, чудеса! – говорив Редзян. – І чому тут люди не селяться? Звірини тут, як я подивлюся, теж вистачає.

Між вишневими кущами порскали русаки й біляки, а також незліченні зграйки великих блакитноногих перепелів, яких кілька Редзян підстрелив зі штуцера, та, на превеликий жаль, довідався потім од старшого, що м’ясо цих птахів отруйне.

На м’якій землі видно було сліди оленів і сайгаків, а здалеку доносилися звуки, що нагадували похрокування вепрів.

Подорожні наші, надивившись і відпочивши, рушили далі. Береги ставали то високими, то плоскими, відкриваючи погляду дивовижні діброви, ліси, урочища, кургани і привільні степи. Довкілля було таке чудове, що Скшетуський мимоволі задавав собі Редзянове запитання: чому тут люди не селяться? Та ба, для цього необхідно було, щоб іще який-небудь Ярема Вишневецький узяв під свою руку ці пустки, впорядкував їх і оборонив од заміряння татар і низових. Місцями річка утворювала рукави, коліна, заливала яри, пінною хвилею била у прибережні кручі та зовсім заповнювала темні печери в скелях. У таких печерах і рукавах улаштовувалися тайники та сховища. Гирла рік, зарослі лісом очеретів, куги, комишів, кишіли усякою птицею; словом, світ дикий, подекуди урвистий, подекуди низовинний, зовсім безлюдний і таємничий постав перед очима мандрівників наших.

Плавання ставало докучливим, тому що через теплу погоду з’явилися хмари кусючих комарів і різних невідомих у сухому степу інсектів; деякі з них були завтовшки з палець, і після укусу кров дзюрила струменем.

Увечері припливли до острова Романівки, вогні якого завиднілися ще здалеку, і зупинилися там на нічліг. У рибалок, які прибігли подивитися на загін намісника, сорочки, обличчя і руки були густо змащені дьогтем для захисту від комах. Були це люди грубої вдачі й дикі; вони без ліку з’їжджалися сюди навесні ловити і в’ялити рибу, котру затим одвозили в Чигирин, Черкаси, Переяслав і Київ. Праця це була нелегка, зате вигідна через велику кількість риби, що влітку ставала для цих місць навіть лихом, здихаючи від нестачі води в старицях і так званих тихих куточках і заражаючи гниттям повітря.

Від рибалок намісник довідався, що низові, рибалячи тут, уже декілька днів як покинули острів і подалися на заклик кошового отамана на Низ. Крім того, будь-якої ночі з острова було видно багаття, що їх палили в степу втікачі, котрі поспішали на Січ. Рибалкам було відомо, що готується похід «на ляхів», і вони це аж ніяк не приховували від намісника. Скшетуський мимоволі подумав, що його експедиція і дійсно, здається, запізнилася, і, схоже, перш ніж дістанеться він Січі, полки молодців рушать на північ; одначе йому звелено було їхати, і, як справний солдат, він не розумував, маючи намір сягнути хоч би й самого серця запорізького стану.

Назавтра зранку вирушили далі. Минули чудовий Тарентський Ріг, Суху Гору і Кінський Острог, відомий своїми трясовинами та безліччю гадів, які його непридатним для життя робили. Тут уже все: і дикість округи, і квапливість течії – передвіщало близькість порогів. Та ось на обрії забовваніла Кодацька вежа. Перший етап подорожі було завершено.

Одначе того вечора намісник до замку не потрапив, бо в пана Гродзіцького після оголошення перед заходом сонця вечірнього пароля із замку нікого не випускали і до замку нікого не впускали; нехай би хоч сам король приїхав, йому довелося б ночувати в Слобідці, розташованій перед валом.

Саме так вчинив і намісник. Нічліг був не дуже-то зручним, бо мазанки в Слобідці, котрих налічувалося близько шістдесяти, були такі крихітні, що в деякі доводилося вповзати рачки. Інших будувати не варто було: фортеця при кожному татарському набігу спалювала будівлі дощенту, щоб не створювати нападникам прикриття та безпечних підступів до валів. Мешкали в цій Слобідці люди «захожі», тобто ті, що приблудилися з Польщі, Русі, Криму та Волощини. Кожне тут вірило у свого Бога, та до цього нікому не було діла. Землю прийшлі люди не орали через небезпеку від Орди, годувалися рибою і привізним із України хлібом, пили просяну паленку, займалися ремеслами, за що їх у замку дуже цінували.

Намісник очей не стулив через страшенний сморід кінських шкур, із яких у Слобідці вичинювали ремені. На світанку наступного дня, ледве продзвонили і просурмили побудку, він повідомив у замок, що прибув як княжий посол і просить його прийняти. Гродзіцький, в якого ще був свіжим у пам’яті візит князя, вийшов назустріч власною персоною. Був це п’ятдесятилітній чолов’яга, одноокий, наче циклоп, похмурий, бо, сидячи в глушині на краю світу і не бачачи людей, здичавів, а маючи безмежну владу, набрався суворості й почуття власної гідності. Лице його було спотворене віспою, а також помережане шабельними шрамами й мітками від татарських стріл, які біліли на темній шкірі. Одначе служака він був вірний, сторожкий, наче журавель, і очей із татар та козаків не спускав. Пив він тільки воду, спав не більше семи годин, часто схоплювався серед ночі перевірити, чи не дрімає варта на валах, і за найменшу провину негайно карав провинних. До козаків доброзичливий, хоча й грізний, він здобув їхню повагу. Коли траплявся взимку на Січі голод, Гродзіцький допомагав хлібом. Узагалі, був це русин покрою тих, хто колись із Пшецлавом Ланцкоронським і Самеком Зборовським у степи не раз ходили.

– Виходить, ви, добродію, на Січ їдете? – запитав він у Скшетуського, попередньо провівши його в замок і від душі пригостивши.

– На Січ. Які, вельмишановний коменданте, у вас звідти новини?

– Війна! Кошовий отаман зі всіх луговин, річок і островів людей скликає. З України втікачі тягнуться, котрим я заважаю, як можу. Війська там зібралося тисяч тридцять, а може, й більше. Коли ж вони на Україну рушать і до них городові козаки з черню приєднаються, буде їх сто тисяч.

– А Хмельницький?

– З дня на день із Криму з татарами очікується. Може, вже прибув. Сказати по совісті, даремно ви, добродію, на Січ бажаєте їхати, бо незабаром тут їх дочекаєтеся. Кодак вони не обминуть і в тилу його не залишать, це точно.

– А ви одіб’єтесь, ваша милість?

Гродзіцький похмуро глянув на гостя й відповів чітко і спокійно:

– А я не відіб’юсь…

– Як же це?

– Пороху в мене нема. Човнів двадцять послав, щоб мені хоч скільки прислали, – і не шлють. Не знаю – чи перехоплено посланих чи в самих там нестача; знаю тільки, що досі не прислали. А мого вистачить тижнів на два – і все. Коли б у мене було скільки треба, я б скоріше Кодак і самого себе висадив у повітря, та козацька нога сюди б не ступила. Звелено мені тут сидіти – сиджу, звелено пильнувати – пильную, сказано зуби показувати – показую, а якщо згинути доведеться – раз мати породила – і на це готовий.

– А самі ви, ваша милість, не можете пороху приготувати?

– Вважай уже два місяці запоріжці селітру до мене не пропускають, а її з Чорного моря возити треба. Одне до одного. Що ж, і загину!

– Нам із вас, старих жовнірів, приклад би брати. А якщо б вам самим, ваша милість, за порохом вирушити?

– Шановний пане, я Кодак залишити не можу і не залишу: тут було моє життя, тут і смерть моя буде. Та й ви, добродію, не розраховуйте, що на пироги та пишні бенкети їдете, що ними зазвичай послів зустрічають, або ж що вас там недоторканність посольська вбереже. Вони навіть власних отаманів убивають, і, поки я тут, не пригадаю, щоб хто з отаманів своєю смертю помер. Загинете й ви.

Скшетуський мовчав.

– Бачу я, що дух у вашої милості слабне. Так що ліпше не їдьте.

– Вельмишановний коменданте! – із гнівом відповів намісник. – Вигадайте ж що-небудь страшніше мене залякати, адже те, що ви говорите, чув я вже разів десять, а коли ви не радите мені їхати, я розумію це так, що самі ви на моєму місці не поїхали б; посудіть же в такому разі, чи пороху вам тільки, чи ще відваги для оборони Кодака бракує.

Гродзіцький, замість того щоб розсердитися, глянув на намісника прихильніше.

– Зубата щука! – буркнув він по-своєму. – Вибачайте, ваша милість. З відповіді вашої бачу я, що не осоромите ви dignitatem59 княжої і шляхетської честі. Тому дам я вам пару чайок, бо на байдаках порогів не пройдете.

– Про це я теж збирався прохати вашу милість.

– Повз Ненаситець звеліть їх тягти волоком; хоча вода й висока, там ніколи пропливти неможливо. Хіба що який-небудь малесенький човник проскочить. А коли опинитеся на низькій воді, будьте насторожі й пам’ятайте, що залізо зі свинцем красномовніші за слова. Там поважають лише сміливих людей. Чайки назавтра будуть готові; я тільки звелю на кожній друге стерно поставити – одним на порогах не обійдетесь.

Сказавши це, Гродзіцький вивів намісника з житла, щоб познайомити його із замком та внутрішньою службою. Скрізь був зразковий порядок і послух. Вартові мало не впритул один до одного вдень і вночі охороняли вали, що їх безперервно укріплювали та підправляли полонені татари.

– Щороку на лікотть вали підсипаю, – сказав Гродзіцький, – і вони вже такі високі, що, коли б у мене доволі пороху, сто тисяч мені нічого не зроблять, але без стрільби я не протримаюсь, якщо штурмуватимуть.

Фортеця дійсно була нездоланна: крім гармат, її захищали дніпровські кручі та неприступні скелі, що стрімко йшли у воду; їй навіть великий гарнізон був не потрібен. У замку й налічувалося не більше шестисот людей, але зате жовнірів найдобірніших, озброєних мушкетами та пищалями. Дніпро, протікаючи в тому місці стиснутим руслом, був такий вузький, що стріла, пущена з валу, летіла далеко на інший берег. Замкові гармати панували над обома берегами і над усім довкіллям. Крім того, за півмилі від фортеці стояла висока вежа, з якої на вісім миль навколо було видно, а в ній перебувала сотня жовнірів, до яких Гродзіцький щодня навідувався. Вони ж бо, помітивши що-небудь в окрузі, відразу ж давали знати в замок, і тоді в фортеці били у дзвони, а весь гарнізон готувався до бою.

– Тижня не минає, – розповідав пан Гродзіцький, – без тривоги, тому що татари, як вовки, зграями по декілька тисяч тут вештаються; ми ж їх із гармат б’ємо, як уміємо, а іноді табуни диких коней дозорці за татар приймають.

– І не осточортіло вашій милості сидіти в такій глушині? – запитав Скшетуський.

– Давайте мені місце в покоях королівських, не проміняв би. Я звідси більше бачу, ніж король із віконця свого у Варшаві.

І дійсно, з валу відкривався неозорий степовий простір, що здавався зараз суцільним морем зелені; на півночі – гирло Самари, на півдні – весь шлях дніпровський: скелі, урвища, ліси, – аж до піни другого порога, Сурського.

Надвечір побували ще й у вежі, бо Скшетуський, уперше навідавшись у цю загублену в степах фортецю, всім цікавився. Тим часом у Слобідці готувалися для нього чайки, обладнані з носа другим стерном для кращої керованості. Назавтра зранку намісникові треба було відпливти. Протягом ночі, одначе, він майже не лягав, обмірковуючи, як слід вчинити у передбаченні неминучої загибелі, котрою загрожувало посольство в страшну Січ. Хоча життя й усміхалося йому, адже він був закоханий і молодий, а жити йому належало з коханою, все одно заради життя він не міг поступитися честю й гідністю. Іще подумав він, що ось-ось почнеться війна, що Олена, чекаючи його в Розлогах, може опинитися в серці жахливої пожежі, беззахисна проти домагань не лише Богуна, але й озвірілого наброду, і болюча тривога за неї краяла йому серце. Степ, мабуть, уже протрях, уже напевне можна було з Розлогів вирушити в Лубни, а він сам же наказав Олені та княгині чекати свого повернення, не передбачаючи, що гроза розгуляється так швидко, не знаючи, чим загрожує йому поїздка на Січ. Ось і ходив він тепер туди-сюди по замковій кімнаті, мнучи підборіддя й заламуючи руки. Що вдіяти? Як учинити? Подумки вже бачив він Розлоги в огні, оточені виючою черню, більше на бісів, аніж на людей, схожою. Власні його кроки відлунювалися похмуро під зводами, а йому здавалося, що це злісні сили йдуть за Оленою. На валах просурмили гасити вогні, а йому вчувалося, що це відгомони Богунового рогу, і зубами він скреготів, і за руків’я шаблі хапався. Ох, навіщо напросився він у цю поїздку і Биховця позбавив її!

Хвилювання хазяїна помітив пан Редзян, який спав біля дверей, а тому підхопився, протер очі, підправив смолоскипи, що стирчали в залізних обручах, і почав крутитися по кімнаті, бажаючи привернути увагу Скшетуського.

Одначе намісник, цілком заглиблений у сумні свої роздуми, продовжував походжати, гукаючи кроками заснуле відлуння.

– Ваша милість! Чуєте, ваша милість!.. – сказав Редзян.

Скшетуський поглянув на нього невидющим поглядом і раптом ніби отямився.

– Редзяне, ти смерті боїшся? – запитав він.

– Кого? Як це смерті? Що це ви, пане, говорите?

– Хто на Січ їде, той не повертається.

– Так чого ж ви тоді, ваша милість, їдете?

– Моя справа. Ти в це не втручайся. Але тебе мені жаль, ти ще хлопчисько, й хоча крутій, але там крутійством небагато чого досягнеш. Повертайся-но в Чигирин, а потім у Лубни.

Редзян заходився чухати потилицю.

– Я, мосьпане, смерті ой як боюсь, адже хто її не боїться, той Бога не боїться – його воля спасти або звести зі світу, але якщо вже ви, пане, добровільно на смерть ідете, так це вашій милості гріх буде, панський; не мій, не слуги; тому я вашу милість і не залишу. Я ж не холопського звання, а шляхтич, хоча й бідний, і гонор теж маю.

– Знаю я, що ти вірний слуга, одначе скажу тобі ось що: не поїдеш по добрій волі, поїдеш за наказом. Іншого виходу немає.

– А хоч убийте, ваша милість, не поїду. Що ж це ваша милість собі гадає, якийсь юда я чи хто? Виходить, я хазяїна на погибель кинути мушу?

Тут Редзян, притиснувши кулаки до очей, заходився ревіти, з чого пан Скшетуський зрозумів, що таким чином його не пройняти, а твердо наказувати не хотів, оскільки йому було жаль хлопчини.

– Слухай, – сказав він, – ніякої такої допомоги ти мені надати не зможеш, я ж бо теж добровільно голову під сокиру класти не збираюсь, але зате відвезеш у Розлоги листи, котрі для мене важливіші за саме життя. Скажеш там її ясновельможності та князям, щоб одразу ж, без найменшого зволікання, панну до Лубен одвезли, інакше бунт їх заскочить зненацька. Сам же й прослідкуєш, аби все як слід було зроблено. Я тобі важливу функцію довіряю, гідну друга, не слуги.

– Нехай ваша милість когось іншого пошле, з листом усякий поїде.

– А хто в мене тут є довірений? Здурів ти, чи що? Ще раз тобі говорю, врятуй ти мені життя хоч двічі, а так не прислужишся; я ж замучився просто, гадаючи, що з ними станеться, й від горя мене лихоманить навіть.

– О Господи! Доведеться, мабуть, їхати, тільки мені так жаль вашу милість, що коли б ви мені, ваша милість, подарували навіть цей пояс крапчастий, я б і то не втішився.

– Буде тобі пояс, виконай тільки все як слід.

– Не треба мені й пояса, тільки б ваша милість їхати з собою дозволила.

– Завтра вирушиш на чайці, що її Гродзіцький посилає в Чигирин, звідти, не зволікаючи й не відпочиваючи, поїдеш прямо в Розлоги. Там ані панні, ані княгині не говори нічого, буцімто мені щось загрожує, проси тільки, щоб одразу, хоча б навіть верхи, хоч би без усяких вузлів, їхали в Лубни. Ось тобі гаман на дорогу, а листи я зараз напишу.

Редзян упав у ноги наміснику.

– Пане мій! Невже я вас більше не побачу?

– Як Бог дасть, як Бог дасть! – відповів, підводячи його, намісник. – Але в Розлогах будь веселішим. А зараз іди спати.

Решту ночі Скшетуський перебув за писанням листів і в палкій молитві, після котрої злетів до нього янгол заспокоєння. Тим часом ніч зблякла, і ранок вибілив вузькі віконця на східній стіні. Світало. Ось і рожеві блиски ковзнули в кімнату. На вежі та в замку пробили зорю. Невдовзі постукав Гродзіцький.

– Пане намісник, чайки готові.

– І я готовий, – спокійно відповів Скшетуський.