Читать книгу Вогнем і мечем - Генрик Сенкевич - Страница 9

У Чигирині пан Скшетуський застав старого Зацвілиховського у великих хвилюваннях та неспокої; той нетерпляче ждав княжого посланника, бо із Січі приходили звістки одна зловісніша за іншу. Вже не викликало сумнівів, що Хмельницький готується зі зброєю в руках розквитатися за свої кривди та відстояти давні козацькі привілеї. Зацвілиховському стало відомо, що той побував у Криму в хана, виканючуючи татарську підмогу, з якою із дня на день очікували його на Січі. Все говорило за те, що задумано великий од Низу до Речі Посполитої похід, який за участі татар міг виявитися фатальним. Гроза вгадувалась усе виразніше, чіткіше, страшніше. Вже не темна, неясна тривога розповзалася по Україні, а повсюдне передчуття неминучої різні та війни. Великий гетьман, який спершу не приймав усього цього близько до серця, зараз перевів свої сили під Черкаси, та головним чином затим, аби ловити втікачів, оскільки городові козаки і простолюддя без ліку почали втікати на Січ. Шляхта накопичувалась у містах. Подейкували, що в південних воєводствах мало бути оголошене народне ополчення. Дехто, не очікуючи звичайного в таких випадках королівського указу, відіславши жінок і дітей у замки, прямував до Черкас. Нещасна Україна поділилася на два табори: одні рушили на Січ, інші – в коронне військо; одні були за існуючий порядок, інші – за дику волю; одні мали намір зберегти те, що було плодом столітніх трудів, інші зібралися нажите це в них відняти. Невдовзі і тим і цим судилося зачервонити братські руки кров’ю власного тіла. Жахливий розбрат, перш ніж набути релігійних гасел, зовсім чужих Низові, затівався як війна соціальна.

І хоча темні хмари обложили український обрій, хоча відкидали вони зловісну похмуру тінь, хоча в надрах їхніх усе валувало й гуркотіло, а громи перекочувались із краю в край, люди поки що не усвідомлювали, яка неймовірна насувається гроза. Можливо, що не усвідомлював і сам Хмельницький, який поки що посилав краківському правителю, козацькому комісару та коронному хорунжому листи, повні скарг і нарікань, а заразом і клятвених признань у вірності Владиславу IV та Речі Посполитій. Чи хотів він вигадати час, чи вважав, що який-небудь договір іще може покласти край конфлікту – думки розходились, і тільки двоє людей ні на мить не тішили себе надією з цього приводу.

Людьми цими були Зацвілиховський і старий Барабаш.

Старий полковник теж отримав од Хмельницького послання. Було воно знущальним, погрозливим і образливим. «Зо всім Військом Запорізьким починаємо ми, – писав Хмельницький, – прикро волати й благати, щоби в додержанні були всі ті привілеї, котрі ваша милість у себе ховали. А оскільки приховали ви їх для власного зиску та статків примноження, остільки все Військо Запорізьке вважає вас достойним полковникувати над баранами або свиньми, та не людьми. Я ж прошу вибачення у вашої милості, коли не догодив чимось у нужденному домі моєму в Чигирині об празникові св. Миколи і що поїхав на Запоріжжя, не об’явившись і не запитавшись».

– Ви тільки подивіться, добродії мої, – говорив Зацвілиховському та Скшетуському Барабаш, – як глумиться він наді мною, а я ж його ратної справи навчав і, можна сказати, замість батька був!

– Значить, він зі всім Військом Запорізьким привілеїв домагатися збирається, – сказав Зацвілиховський. – І війна, попросту кажучи, буде громадянською, з усіх найстрашнішою.

На це Скшетуський:

– Видно, квапитися мені треба; дайте ж, вельмишановні панове, листи до тих, із ким по приїзді потрібно мені зв’язатися.

– До кошового отамана є у вас?

– Є. Від самого князя.

– Тоді дам я вам до одного курінного, а в його милості Барабаша є там родич, теж Барабаш; про все і довідаєтеся. Та тільки чи не запізнилися ми з такою експедицією? Князю бажано знати, що там відбувається? Порада проста: зібрати якомога більше війська та з’єднатися з гетьманами.

– Пошліть же до нього гінця з відповіддю та порадою, – сказав Скшетуський. – А мені так і так їхати, бо посланий і княжого рішення скасувати не можу.

– А чи знаєте ви, добродію, що це дуже небезпечна поїздка? – сказав Зацвілиховський. – Народ уже настільки розійшовся, що вберегтися важко. Якби не було поблизу коронного війська, чернь і на нас би накинулася. Що ж тоді нам? До диявола в пащу їдете.

– Ваша милість хорунжий! Йона не в пащі навіть, але в череві китовому був, а з Божою поміччю цілим та неушкодженим лишився.

– Тоді їдьте. Рішучість вашу хвалю. До Кодака, ваша милість, доїдете в безпеці, там же вирішите, як діяти. Гродзіцький – жовнір старий, він вам і дасть вірні інструкції. А до князя я сам, напевно, рушу; якщо вже мені воювати на старості літ, ліпше під його рукою, ніж під будь-чиєю. А поки що байдак або дубас для вашої милості споряджу та гребців дам, які вас до Кодака доправлять.

Скшетуський вийшов і попрямував до себе на квартиру, на базарний майдан у дім князя, маючи намір швидше завершити приготування. Незважаючи на небезпеку наступної поїздки, про яку попереджав його Зацвілиховський, намісник думав про неї не без задоволення. Йому належало на всьому майже протязі, до самого аж Низу, побачити Дніпро, та ще й пороги; а землі ці уявлялися тодішньому лицарству зачаклованими, таємничими, куди прагнула всяка душа, жадібна до пригод. Більшість із тих, що прожили все життя своє в Україні, не могли похвалитися, що бачили Січ, – хіба що захотіли б записатися до товариства, а бажаючих зробити це серед шляхти було тепер небагато. Часи Самека Зборовського минули безповоротно. Розрив Січі з Річчю Посполитою, що почався в епоху Наливайка та Павлюка, не тільки не призупинився, але все більше поглиблювався, і приплив на Січ благородного люду, як польського, так і руського, що ні мовою, ні вірою не відрізнявся від низових, значно зменшився. У таких, як Булиги-Курцевичі, знаходилося небагато наслідувачів; узагалі на Низу і в товариство змушували тепер піти шляхту невдачі, вигнання, тобто гріхи, що їх покаянням не замолити.

Через те ж бо якась таємниця, непроникна, як дніпровські тумани, оточувала пазуристу низову республіку. Про неї розповідали чудеса, і пан Скшетуський на власні очі побачити їх волів.

Але в те, що звідти не повернеться, він, по правді кажучи, не вірив. Посол є посол, та до того ж іще й од князя Яреми.

Розмірковуючи так, дивився він із вікна свого на майдан, і за цим заняттям минула година й друга, аж раптом Скшетуському здалося, що бачить він дві знайомі постаті, що прямують у Дзвонецький Кут, де була торгівля волоха Допула.

Він придивився. Це були пан Заглоба з Богуном.

Вони йшли, тримаючи один одного під руки, і невдовзі зникли в темному вході, над котрим стирчала мітла, що означала корчму і винарню.

Намісника здивувало й перебування Богуна в Чигирині, і дружба його з паном Заглобою.

– Редзяне! До мене! – гукнув він слугу.

Той з’явився в дверях сусідньої кімнати.

– Слухай же, Редзяне: підеш он у ту винарню, бачиш, де мітла? Підійдеш до товстого шляхтича з діркою в лобі й передаси, що якийсь чоловік хоче бачити його у невідкладній справі. А коли запитає, хто, не говори.

Редзян зник, і через якийсь час намісник побачив його на майдані разом із паном Заглобою.

– Вітаю вас, добродію! – сказав Скшетуський, коли шляхтич виник на порозі. – Чи впізнаєте мене?

– Чи впізнаю? Щоб мене татари на сало перетопили і свічок із нього Магомету понаставляли, якщо не впізнаю! Ви ж, ваша милість, декілька місяців тому Чаплинським двері у Допула відчиняли, що мені особливо сподобалось, бо я з темниці в Стамбулі звільнився таким же чином. А що поробляє пан Збийнабійка герба Зірвиштанець, а також його непорочність і меч? Чи все ще сідають йому на голову горобці, за сухе дерево його маючи?

– Пан Підбийп’ятка здоровий і просив кланятися вашій милості.

– Багатий шляхтич, але дурний страшенно. Якщо він зітне такі ж три голови, як його власна, то зараховувати просто нічого, тому що посіче він трьох безголових. Тьху! Ну й спека, а ще ж тільки березень надворі! Аж горлянка пересихає.

– У мене мед добрячий при собі, може, чарку перехилите, ваша милість?

– Дурень відмовляється, коли розумний пригощає. Мені цирульник якраз мед прописав приймати, щоб меланхолію від голови відтягло. Важкі часи для шляхти настають: dies irae et calamitatis55. Чаплинський од страху ледве живий, до Допула не ходить, бо там верхівка козацька п’є. Я лише й протистою небезпеці, складаючи цим полковникам компанію, хоча полковництво їхнє дьогтем смердить. Добрий мед!.. І справді чудовий. Звідки це він у вас, ваша милість?

– Із Лубен. Значить, багато тут козацького начальства?

– Кого тільки нема! Федір Якубович тут, старий Філон Дедяла тут, Данило Нечай тут, а ще любимчик їхній, Богун, який другом став мені, коли я його перепив і пообіцяв усиновити. Всі вони тепер у Чигирині смердять і міркують, у який бік податися, бо поки що не сміють відкрито за Хмельницьким піти. А якщо не підуть, у тому заслуга моя.

– Це ж як?

– А я п’ю з ними й на бік Речі Посполитої перетягую. Вірними вмовляю залишатися. Якщо король мене старостою не зробить, то вважайте, мосьпане, що нема правди і вдячності за службу в цій нашій Речі Посполитій і ліпше воно квочку на яйця садовити, ніж головою ризикувати pro publico bono56.

– Ліпше, ваша милість, ризикувати, на нашому боці воюючи. Але здається мені, що ви марно гроші витрачаєте на частування, бо таким чином їх на наш бік не схилити.

– Я? Гроші витрачаю? За кого ви, добродію, мене маєте? Хіба не достатньо, що я запросто тримаю себе з хамами, так ще й платити? Фавором я вважаю дозвіл платити за свою персону.

– А Богун цей що тут поробляє?

– Він? У нього, як і в решти, нашорошені вуха до новин із Січі. За тим і приїхав. Це ж улюбленець усіх козаків! Всі з ним, як шльондри, заграють, бо переяславський полк за ним, а не за Лободою піде. А хто, приміром, знати може, до кого реєстрові Кречовського перекинуться? Брат низовим Богун, коли треба йти на турка чи татарву, але зараз він дуже обережний, бо мені під чаркою зізнався, що закоханий у шляхтянку і з нею одружитися хоче; й через те недоречно йому перед шлюбом із холопами брататися, тому він і жде, щоб я його всиновив і до герба допустив… Оце так мед! Ох і добрячий!

– Налийте ж собі, ваша милість, іще.

– Наллю, наллю. Не в шинках такий продають.

– А чи не цікавилися ви, добродію, як звати оту шляхтянку, з якою Богун одружуватися зібрався?

– А на біса мені, вельмишановний наміснику, її ім’я! Знаю тільки, що коли вона Богунові роги наставить, то буде пані оленицею величатися.

Намісник відчув величезне бажання зацідити пану Заглобі у вухо, а той, нічого не помітивши, продовжував:

– Ох, і красунчиком був я змолоду! Розповів би я вам, за що муки в Галаті прийняв! Бачите дірку в лобі? Доволі буде, якщо скажу, що її мені євнухи в сералі тамтешнього паші пробили.

– А говорили, що куля розбійницька!

– Говорив? Правду говорив! Усякий турчин – розбійник. Господь не дасть збрехати!

Подальшу бесіду було перервано появою Зацвілиховського.

– Ну, пане намісник, – сказав старий хорунжий, – байдаки готові, гребці у вас люди вірні; вирушайте ж із Богом, хоч зараз, якщо бажаєте. А ось і листи.

– Тоді я звелю йти людям на берег.

– У які ж краї ви, ваша милість, зібралися? – поцікавився пан Заглоба.

– На Січ.

– Гаряче там буде вам.

Одначе намісник попередження цього вже не чув, тому що вийшов із дому на подвір’я, де при конях перебували козаки, зовсім уже готові в дорогу.

– У сідло й до берега! – скомандував пан Скшетуський. – Коней перевести на човни й чекати мене.

У будинку тим часом старий хорунжий сказав Заглобі:

– Чув я, що ви, добродію, з полковниками козацькими злигалися та пиячите з ними.

– Pro publico bono, ваша милість хорунжий.

– Бистрі розумом ви, добродію, і його у вас більше, ніж сорому. Хочете козаків in poculis57 привернути до себе, щоб, як переможуть, друзями вашими були.

– А що ж! Мучеником турецьким бувши, козацьким стати не кваплюся, й нема в тому нічого дивного, бо два грибочки доведуть до гробочка. В розумінні ж сорому, так я нікого не запрошую випивати його зі мною – сам же й вип’ю, і, дасть Бог, він мені не менше меду оцього до смаку прийдеться. Заслуга – вона, як масло, нагору спливе.

У цей момент повернувся Скшетуський.

– Люди вже виступили, – сказав він.

Зацвілиховський налив по чарці.

– За щасливу поїздку!

– І благополучне повернення! – додав пан Заглоба.

– Пливти вам легко буде, вода безберега.

– Сідайте ж, вельмишановні панове, доп’ємо. Невелике барильце ж бо.

Вони сіли й розлили мед.

– Цікаві краї побачите, ваша милість, – говорив Зацвілиховський. – Ви вже пану Гродзіцькому в Кодаку від мене поклоніться! От жовнір так жовнір! На самому краю світу сидить, вдалині від нагляду гетьманського, а порядок у нього, дай Боже такому в усій Речі Посполитій бути. Я ж бо знаю і Кодак, і пороги. Бувало, туди частіш їздили, й туга просто душу обступає, як подумаєш, що все це минуло, минуло, а тепер…

Тут хорунжий підпер сиву свою голову й глибоко замислився. Зробилося тихо, чулося тільки цокання у воротах: це останні люди Скшетуського виходили на берег до байдаків.

– Боже мій! – мовив, очунявши від роздумів, Зацвілиховський. – Хоча чвари й не стихали, а раніше ліпше було. Як зараз пам’ятаю, під Хотином, двадцять сім років тому! Коли гусари під рукою Любомирського йшли в атаку на яничарів, так молодці за своїм валом шапки підкидали і кричали Сагайдачному, аж земля тряслася: «Пусти, батьку, з ляхами вмирати!» А зараз? Зараз Низ, якому форпостом християнства належить бути, впускає татар у межі Речі Посполитої, щоби накинутися на них, коли будуть із награбованим повертатися. Куди там! Іще гірше: Хмельницький із татарами знюхується, щоб християн за компанію вбивати…

– Випиймо ж із горя! – перервав Заглоба. – Ну й мед!

– Дай же, Господи, померти швидше, щоб усобиці не бачити, – продовжував старий хорунжий. – Взаємні гріхи доведеться кров’ю змивати, але не буде це кров спокути, позаяк брат брата вбивати буде. Хто на Низу? Русини. А хто у війську князя Яреми? Хто в шляхетських загонах? Русини. А в коронному стані хіба мало їх? А я сам хто такий? Гей, злощасна Украйно! Кримські нехристи закують тебе в ланцюги, і на турецьких галерах гребти будеш!

– Та не побивайтеся так, пане хорунжий! – сказав Скшетуський. – А то нас просто сльоза проймає. Може, ще й сонечко зійде!

Але сонце саме заходило, й останні промені його лежали червоними відсвітами на білій голові хорунжого.

У місті дзвонили до вечерні та до похвальної.

Вони вийшли. Пан Скшетуський вирушив до костьолу, пан Зацвілиховський до церкви, а пан Заглоба до Допула у Дзвонецький Кут.

Уже зовсім смеркло, коли всі троє знову зійшлися біля пристані на березі Тясмину. Люди Скшетуського сиділи по байдаках. Веслярі ще переносили вантаж. Холодний вітер тягнув у бік недалекого гирла, де річка впадала у Дніпро, ніч збиралася бути не дуже погожою. При світлі багаття, котре палало на березі, вода в річці криваво поблискувала і, здавалося, з неймовірною швидкістю неслася кудись у невідому пітьму.

– Ну, в добру путь! – сказав хорунжий, сердечно потискуючи руку молодикові. – Будьте, ваша милість, насторожі.

– Буду старатися. Дасть Бог, скоро побачимося.

– Тепер, мабуть, у Лубнах або в княжому війську.

– Значить, ви, ваша милість, остаточно до князя зібрались?

– А що ж? Війна так війна!

– Бувайте здорові, пане хорунжий.

– Бережи вас Бог!

– Vive valeque!58 – кричав Заглоба. – А якщо вода аж до Стамбула вас, добродію, донесе, султану кланяйтесь. А ні – так біс із ним!.. Ох і добрячий був медок!.. Брр! А тут не тепло!

– До побачення!

– До скорого!

– Бог вам на поміч!

Заскрипіли весла, хлюпнули водою, і байдаки відпливли. Вогонь на березі почав швидко даленіти. Довго ще бачив Скшетуський громіздку постать хорунжого, освітлену полум’ям багаття, і незрозуміла туга стиснула зненацька груди його.

Несе човни вода, несе, та тільки відносить од доброзичливих сердець, од коханої та від рідних країв, односить невблаганно, як доля, в краї дикі, в пітьму…

Із тясминового гирла випливли на Дніпро.

Вітер свистів, весла видавали одноманітний і тужливий звук. Веслярі затягли пісню:

Скшетуський закутався в бурку і влігся на постіль, улаштовану для нього жовнірами. Він почав думати про Олену, про те, що вона все ще не в Лубнах, що Богун залишився, а от він поїхав.

Побоювання, недобрі передчуття, тривога злетілися до нього, ніби ворони. Він спробував було впоратися з ними, та втомився, думки почали плутатися, дивно якось змішалися з посвистом вітру, з плескотом весел, з піснями рибалок, і він заснув.