Читать книгу Потоп. Том II - Генрик Сенкевич, Henryk Sienkiewicz - Страница 2

Настала тиша, але незабаром у прилеглих хащах щось зашаруділо, наче кабани йшли, проте хрускіт той що ближчим ставав, то повільнішим. Потім знову стало тихо.

– Скільки їх там є? – уточнив пан Кміциц.

– Десь шестеро, може, восьмеро, бо не міг їх добре полічити, – відрапортував Сорока.

– Для нас це добре! Вони нас не здолають!

– Не здолають, пане полковнику, але треба нам живцем якого язика взяти та припекти, щоб дорогу показав.

– Ще буде на це час. Пильнуй!

Заледве пан Анджей промовив: «Пильнуй», як смуга білого диму випливла зі заростей, і мовби птаство зашуміло в ближній траві, за якихось тридцять кроків від хати.

– Із ґарлача стрельнули! – припустив пан Кміциц. – Якщо мушкетів не мають, то нічого нам не зроблять, бо з ґарлача з хащі нас не дістануть.

Сорока, тримаючи однією рукою мушкет, опертий об кульбаку коня, що стояв перед ним, другу руку склав трубкою біля рота і зарепетував:

– А покажіться хтось із хащі, то скоро тут ногами беркицьнете!

Тишу в хащах порушив грізний голос:

– Ви хто такі?

– Кращі за тих, хто по трактах нишпорить.

– Яким правом зайняли наше місце?

– Розбійник про право питає! Навчить вас кат права, то й ідіть до ката!

– Ми викуримо вас звідси, як борсуків!

– То ходіть! Дивіться лише, щоб цим димом самі не подушилися!

Голос у хащах замовк, імовірно, нападники стали радитись, тим часом Сорока шепнув пану Кміцицу:

– Варто було б котрогось заманити і зв’язати, будемо мати і заручника, і провідника.

– Ти бa! – зронив полковник. – Якщо хтось прийде, то лише на пароль.

– З розбійниками годяться будь-які хитрощі.

– Краще не треба! – застеріг пан Анджей.

Раптом нові запитання долинули з боку заростів:

– Чого ж ви хочете?

Тут уже сам пан Кміциц узяв голос:

– Як приїхали, так би ми й поїхали, якби ви етикет знали, телепні, і з ґарлачa не починали.

– Ви не втримаєтесь, увечері прийде до нас сотня коней!

– До вечора сюди прибудуть двісті драгунів, і багна вас не захистять. Бо є там такі, що проїдуть, як і ми проїхали.

– То ви жовніри?

– Та, певна річ, не розбишаки.

– А з-під якого прапора?

– А ви там що, гетьман? Не вам маю звітувати.

– У старі часи вас би вовки тут позагризали.

– А вас ворони задзьобали.

– Кажіть, чого хочете, достобіса! Навіщо в нашу хату залізли?

– А ходіть-но сюди! Не треба буде з хащі горло дерти. Ближче! Ближче!

– Пароль?

– Пароль для лицарства, а не для розбійників. Хочете – вірте, не хочете – ваша справа!

– А удвох можна?

– Можна!

За мить із гущавини, віддаленої на сто кроків, виринуло двійко високих людей і плечистих. Один, трохи похилений, мав би бути людиною в літах, другий ішов прямо, лише шию витягав із цікавістю до хати. Обоє мали на собі півкожушки, обшиті сірим сукном, які носила дрібна шляхта, високі ялові чоботи та хутряні шапки, насунені на очі.

– Що за дідько! – буркнув пан Кміциц, придивляючись пильно до двох чоловіків.

– Пане полковнику, – покликав Сорока, – дуже дивно, але це наші люди!

Ті тим часом наблизилися на кілька кроків, але не могли розпізнати тих, що стояли біля хати, бо їх затуляли коні.

Пан Анджей висунувся вперед.

Прибульці все одно його не впізнали, бо обличчя воїна було обв’язане. Проте вони зупинилися й узялися міряти його цікаво та неспокійно очима.

– А де другий син, пане Кемлич? – спитав пан Анджей. – Чи він часом не поліг?

– Хто це? В чому річ? Що? Хто промовляє? Що? – заметушився дідуган із дивним, немов переляканим голосом.

Він застиг нерухомо, роззявивши рота і вирячивши очі. Раптом його син, котрий як молодший, мав зір гостріший, ураз зірвав шапку з голови.

– Заради Бога! Ісусе!.. Батьку, та це пан полковник! – залементував він.

– Ісусе! О, солодкий Ісусе! – і собі заголосив стариган. – Та це пан Кміциц!!!

Й обоє стали, як укопані, в позі, якою підлеглі вітають своїх господарів, а на їхніх обличчях малювалися одночасно переляк і здивування.

– Га! Такі з вас сини! – зронив, усміхаючись, пан Анджей. – То ви з ґарлачa мене вітаєте?

Тут дідуган схопився і став репетувати:

– А щоб вас усіх! Аби вам добре було!

Зі заростів вигулькнуло ще кілька людей, між ними й другий син старигана та смолокур. Усі бігли, мало карк собі не скрутили, зі зброєю напоготові, бо не знали, що там сталося, але старий знову заверещав:

– На коліна, шельми! На коліна! Це пан Кміциц! Який там халамидник стрельнув? Давай його сюди!

– Та це батько і стрельнув, – розгубився молодий Кемлич.

– Брешеш! Брешеш, як собака! Пане полковнику, хто ж міг знати, що то ваша милість засіла в нашій садибі! Заради Бога, очам своїм не вірю!

– Це я, власною персоною! – засміявся пан Анджей, простягаючи назустріч йому руку.

– О, Ісусе! – сахнувся старий. – Такий гість у бору! Очам не вірю! Чим ми тут вашу милість приймемо? Якби ж ми сподівалися, якби ж ми знали!..

Тут чоловік звернувся до синів:

– Підіть хтось із вас, вітрогонів, у льох, меду принесіть!

– Дайте, батьку, ключа від колодки! – сказав один із синів.

Дідуган узявся шукати на поясі, але водночас підозріло споглядав на сина.

– Ключ від колодки? Ще чого! Знаю я тебе, цигане. Більше сам вип’єш, ніж сюди принесеш. Ні? Краще я сам піду. Ключа від колодки він хоче! Йдіть лише колоди відвалити, а я відчиню і винесу сам!

– То, бачу, льох під колодами маєте таємний, пане Кемлич? – здивувався пан Кміциц.

– А як інакше можна щось втримати з такими шалапутами! – відповів старий, вказуючи на синів. – Батька би зжерли. Ви ще тут?! Гайда пні відвалювати. Так ви слухаєте того, котрий вас сплодив?

Молоді рвонули жваво за хату, до купи навалених пнів.

– Як і раніше, бачу, ви з синами в незгоді? – спитав пан Анджей.

– А хто б із ними був у згоді. Битися вміють, здобич брати вміють, але як доведеться з батьком ділитися, то з горла їм мушу свою частку видирати. Така мені втіха! А хлопи, як тури! Прошу вашу милість в оселю, бо тут холод кусає. Боже милосердний! Такий гість, такий гість! Tа ми під орудою вашої милості більше здобичі взяли, ніж упродовж цього цілого року. Лихо тепер! Біднота! Кепські часи і щораз гірші, та й старість не в радість!.. Прошу до хати, на низькі пороги. Боже милий! Хто б тут вашу милість сподівався…

Старий Кемлич теревенив на диво швидко, а нарікаючи, кидав швидкі та неспокійні погляди навсібіч. Це був кістлявий і величавий стариган, із обличчям, вічно скривленим і марудним. Він був косоокий, як і двоє його синів, кущуваті брови і такі ж вуса, під якими стирчала безмірно висунена вперед нижня губа, яка, коли говорив, сягала йому аж під ніс, як у людей, котрі не мають зубів. Дряхле його обличчя дивно контрастувало зі жвавістю його постаті, що зраджувала незвичайну силу та бадьорість. Рухи дідуган мав швидкі, немовби його пружина штовхала. Головою без угаву вертів, намагаючись охопити поглядом усе, що його оточувало, як людей, так і речі. Для пана Кміцицa з кожною миттю ставав усе запобігливішим, у міру того, як відгукувалися в ньому покірність давньому вождю, страх, можливо, захоплення, або й прив’язаність.

Пан Кміциц знав Кемличів добре, тому що батько і два сини служили в його хоругві ще в ті часи, коли в Білій Русі він на власну руку вів війну з Хованським. Це були мужні воїни й не менш жорстокі, ніж відважні. Син Koсмa носив якийсь час прапор у загоні пана Анджея, але незабаром відмовився від цієї честі, бо йому це перешкоджало здобич брати. Між гультяями та гульвісами, з котрих складалася партія пана Кміцица, котрі вдень пропивали і витрачали те, що вночі здобували кров’ю у ворога, Кемличi відзначалися неймовірною жадібністю. Збирали старанно здобич і ховалися по лісах. Брали особливо захланно коней, яких продавали пізніше по садибах і містечках. Батько бився не гірше за своїх синів-близнюків, але після кожної битви видирав у них кращу частину здобичі, розводячи при цьому скарги та скиглення, що його кривдять, погрожуючи отчим прокляттям, стогнучи та нарікаючи. Сини гарчали на нього, але були досить дурнуваті від природи, тому дозволяли тиранити себе. Але, незважаючи на сварки та чвари, в битві ставали один за одного відчайдушно, не щадивши крові. Товариші не любили їх, але боялися повсюдно, бо в люті ті бували страшними. Навіть офіцери уникали з ними задиратися. Один лише пан Анджей породжував у них незрозумілий страх, а після пана Кміцица ще пан Раницький, котрому в гніві обличчя вкривалося плямами, тоді тремтіли перед ним. Шанували також в обох родовитість, бо Кміцици здавна правили в Oрші, а в панові Раницькому текла сенаторська кров.

У загоні подейкували, що вони зібрали великі скарби, але ніхто добре не знав, чи була в цьому хоча б дещиця правди. Якось вислав їх пан Анджей із кількома челядниками і табуном коней здобичі. Відтоді й зникли. Пан Кміциц припустив, що вони полягли, але жовніри казали, що втекли з кіньми, тому що це була завелика для їхніх сердець спокуса. Тепер, коли їх пан Анджей побачив здорових, коли в шопі під хатою іржали якісь коні, а радість і запобігання старого мішалися з неспокоєм, подумав полковник, що жовніри тоді мали слушність.

Тому коли зайшли до хати, він сів на тапчані й, узявшись у боки, став пильно зазирати в очі дідуганові, відтак спитав:

– Пане Кемлич! А де мої коні?

– О, Ісусе! О, мій солодкий Ісусе! – застогнав стариган. – Люди Золотаренка забрали, побили нас, поранили, розсіяли, гнали шістнадцять миль, заледве від них утекли. О, Матір Божа! Ми ні вашої милості, ні партії вже не могли знайти. Загнали нас аж сюди, в ці бори, на траву та голод, до цієї халупи, до цього багна. Бог милосердний, що ваша милість живі та здорові, хоч і бачу, що поранені. Може б, перев’язати, цілющого зілля прикласти. А ті мої сини пішли пні відвалити і згинули. Що ті шельми там роблять? Готові двері вивалити, щоб до меду дістатися. Голод тут і холод – більше нічого! Грибами живемо, але для вашої милості знайдеться що випити та перекусити. Тих коней нам відібрали, захопили. Немає про що говорити! І нас служби у вашої милості позбавили. Кусня хліба на старості немає, хіба нас ваша милість притулить і знову на службу прийме.

– Може й таке трапитися, – погодився пан Кміциц.

Аж тут увійшли два сини старого: Кoсмa та Дам’ян, близнюки, великі чолов’яги, незграбні, з величезними головами, порослими цілком безмірно густим і твердим, як щетина, волоссям, нерівним, таким, що стирчить з-за вух, творить вихори та фантастичні чуби на черепах. Увійшовши, зупинилися біля дверей, бо у присутності пана Анджея сісти не сміли.

– Льох відвалили, – повідомив Дам’ян.

– Гаразд, – втішився старий Кемлич, – піду принесу меду.

Тут він багатозначно глянув на синів.

– А тих коней люди Золотаренка забрали, – зауважив він із натиском і вийшов із приміщення.

Пан Кміциц дивився на двох гультіпак, котрі стояли під дверима, наче сокирою з товстих пнів витесані, й ураз спитав їх:

– Що ви тепер робите?

– Коні беремо! – сказали хором близнюки.

– У кого?

– У кого доведеться.

– А найбільше?

– В Золотаренка.

– Це добре, у ворогів можна брати, але якщо і в своїх берете, то ви пройдисвіти, а не шляхта. Що з цими кіньми робите?

– Батько в Пруссії продає.

– А у шведів траплялося відбирати? Це ж тут десь недалеко шведські команди стоять? Бачили шведів?

– Бачили.

– На самотніх нападали чи на малі зграї? А коли захищалися, що ви тоді?

– Били.

– Ага! Ви били! Отже, маєте свій рахунок і в Золотаренка, і в шведів, я впевнений, що з рук не зійшло б, якби ви їм у руки втрапили?

Кoсмa та Дам’ян мовчали.

– Небезпечний ведете промисел, що більше гультяям, ніж шляхті, пасує. Не без того також мусить бути, щоб над вами якісь вироки з давніх часів не тяжіли?

– Та вже так! – підтвердили Кoсмa та Дам’ян.

– Так і я думав. З яких ви сторін?

– Ми тутешні.

– Де батько раніше жив?

– У Боровичку.

– Це його було село?

– У спільній власності з паном Копистинським.

– А що з ним сталося?

– Зарубали.

– І ви мусили втікати від закону. Куцо з вами, Кемличами, на гілляках закінчите! Кат вам посвітить, не може бути інакше!

Тут двері до світлиці рипнули й увійшов старий, котрий ніс глечик меду і дві склянки. Увійшовши, глянув неспокійно на синів і на пана Кміцицa, відтак наказав:

– Ідіть льох завалити.

Близнюки вийшли негайно, батько ж налив меду в одну склянку, а другу залишив порожньою в очікуванні, чи йому пан Анджей пити зі собою дозволить.

Але пан Кміциц і сам пити не міг, бо навіть розмовляв зі зусиллям, так йому рана боліла. Побачивши це, дідуган озвався:

– Не йде мед на рану, хіба саму залити, щоб швидше згоріла. Ваша милість дозволить оглянути та перев’язати? Бо я не гірше за цирульника знаюся на цьому.

Пан Анджей погодився, тож пан Кемлич зняв пов’язки й узявся оглядати рану.

– Шкіра здерта, це нічого! Куля по дотичній пройшла, але там напухло.

– Тому й болітиме…

– Бо не більше двох днів минуло. Матінко Божа! Мусив хтось дуже близько у вашу милість стрельнути.

– З чого робите такий висновок?

– Бо весь порох не встиг згоріти і зернята, як чорнушка, під шкірою сидять. То вашій милості вже залишиться. Тепер хіба хліба з павутиною прикласти. Надто близько хтось стрельнув, добре, що вашу милість не вбив!

– Не настав ще мій час. Приготуйте хліба з павутиною, пане Кемлич, і прикладіть якнайшвидше, бо я маю з вами побесідувати, а щелепи ниють.

Стариган підозріло зиркнув на полковника, бо в його серці зачаїлося побоювання, що ця розмова може стосуватися тих коней, уявно відібраних козаками, проте все одно заклопотався. Замісив завчасу зволожений хліб, а що павутини в хаті не бракувало, то не забарився перев’язати пана Кміцицa.

– Так краще, – визнав пан Анджей, – сідайте, пане Кемлич.

– Як накаже пан полковник, – рапортував старий, сідаючи на краєчку лави та схиляючи неспокійно свою сиву, розпатлану голову до пана Кміцица.

Але пан Анджей, замість питати чи балакати, охопив голову руками і глибоко замислився. Після цього піднявся і став ходити по кімнаті. Часом він зупинявся перед паном Кемличeм і споглядав на нього неуважно, либонь, щось зважував, боровся з думками. Так спливло десь із півгодини. Дідуган совався неспокійно.

Раптом пан Кміциц зупинився перед ним.

– Пане Кемлич, – сказав він, – де тут найближче стоять ті хоругви, які проти князя віленського воєводи збунтувалися?

Стариган заморгав підозріло очима.

– Чи ваша милість хоче до них їхати?

– Я б попросив, щоб ви не питали, а відповідали.

– Подейкують, що в Щучині одна хоругва стоїть на квартирах, та, яка останнім часом туди з Жемайтії перейшла.

– Хто так каже?

– Самі ж люди з хоругви.

– Хто там верховодить?

– Пан Володийовський.

– Це добре. Закличте до мене Сороку!

Старий вийшов і за мить повернувся з вахмістром.

– Листи знайшлися? – спитав пан Кміциц.

– Ні, пане полковнику, – відповів Сорока.

Пан Анджей клацнув пальцями.

– Ех, біда, біда! Можеш іти, Сороко. За ці листи, що ви погубили, мали б висіти. Можеш іти. Пане Кемлич, маєте тут на чому писати?

– Щось та й знайдеться, – роззирнувся навколо дідуган.

– Хоч би два аркуші та пера.

Старий зник за дверима комори, яка була таким собі складом всілякого краму, але шукав довго. Пан Кміциц тим часом походжав по кімнаті та розмовляв сам зі собою.

– Чи листи є, чи їх немає, – гомонів він, – гетьман не знає, що вони втрачені, і боятиметься, щоб їх не оприлюднив. Тож маю його в п’ястуці. Хитрість на хитрість! Я погрожуватиму йому, що воєводі вітебському їх пошлю. Це воно! На Бога надія, що він цього налякається.

Подальші його роздуми обірвав старий Кемлич, котрий вийшов із комори та повідомив:

– Аркушів є три, але немає пер і чорнила.

– Немає пер? А птаства жодного немає в лісі? Хоч би з мушкета підстрелити.

– Є яструб, прибитий над шопою.

– Давай крило, хутко!

Пан Кемлич не став баритися, бо в голосі пана Кміцицa чулася нетерплячка і наче гарячка. За хвилину чоловік повернувся з яструбиним крилом. Пан Анджей вхопив його, висмикнув перо і взявся заточувати власним пугіналом4.

– Гарна річ! – сказав він, дивлячись на світло. – Але легше голови людям різати, ніж пера! А тепер потрібне чорнило.

Сказавши це, відкотив рукав, уколов, натиснув сильно на руку й умочив перо в крові.

– Можете йти, пане Кемлич, – дозволив полковник, – залиште мене.

Стариган вийшов із світлиці, а пан Анджей узявся писати.

«Залишаю службу у Вашої світлості, бо зрадникам і запроданцям не хочу більше служити. А що я присягнув на розп’ятті, що Вашу світлість не покину, то мені Бог за це відпустить гріхи. А якщо й осудить, то жадаю за краще горіти за свої гріхи, ніж за явну та намірену зраду вітчизни та короля. Ваша світлість вивела мене на манівці, я був сліпим мечем у Вашій руці, до проливання братньої крові охочий. Тому на Божий суд Вашу світлість викликаю, щоб нас розсудили, на чиєму боці була зрада, а на чиєму чисті наміри. Якщо ми зустрінемося колись, хоч ви й могутні і не лише окрему людину, а й всю Річ Посполиту до смерті вкусити можете, а в мене лише шабля в руці, я все ж своє зроблю застереження і переслідувати Вашу світлість буду, скільки мені сил та енергії вистачить. А Ваша світлість знає, що я з тих, хто і без надвірних хоругв, без замків і гармат нашкодити можу. Поки дихатиму, буду мститися Вам, що ні дня, ні години не зможете залишитись у спокої. І це буде справді так, як це моя власна кров, якою пишу. Листи Вашої світлості я маю, які не лише польського короля, але і шведів збурити можуть, бо в них зрада Речі Посполитої явна, як і те, що й від шведів Ви також готові відступитися, як тільки вони посковзнуться. Навіть якби Ви були вдвічі могутніші, Ваша погибель у моїх руках, бо підписам і печаткам будь-хто повірить. Тому, Ваша світлосте, пропоную таке: якщо хоч волосина впаде з тих голів, на яких мені залежить і які в Кейданaх залишилися, ті листи і документи я панові Сапєзі відішлю, а копії накажу по всій країні розповсюдити. Ось Вам віз і перевіз: або після війни, коли спокій у Речі Посполитій настане, Ви віддасте мені Білевичів, а я Вашій світлості листи, або якщо лиху новину вчую, то зараз же пан Сапєга покаже кореспонденцію Понтусу. Хочеться Вашій світлості корони, та не знаю, чи тоді буде її на що вкласти, коли голова від польської чи шведської сокири впаде. Краще, бачиться мені, заміну зробити, бо хоч я помсти і не занехаю, але це питання можемо й приватно вирішити. Богові Ваша світлість довірилася б, якщо б не те, що бісівський auxilia5 над Божим вище не поставили.

Кміциц.

P. S. Конфедератів Вашій світлості не вдасться отруїти, бо знайдуться такі, хто йдучи з бісівської служби на Божу, застережуть їх, щоб ні в Орлі, ні в Заблудoвi пива не пили».

Тут підхопився пан Анджей і став міряти кроками кімнату. Обличчя його пашіло, бо його власний лист, як вогонь, розпалив. Цей лист був наче маніфест оголошення війни з Радзивіллaми, і пан Кміциц відчував у собі якусь надзвичайну силу і готовий був навіть уже сам-один виступити проти могутнього роду, який володів цілою країною. Він, простий шляхтич, простий лицар, вигнанець, правом переслідуваний, він, котрий нізвідки не сподівався допомоги, наразився проти всіх так, що всюди його ворогом вважають. Він, не так давно переможений, відчував у собі тепер таку силу, що бачив уже немов пророцьким оком приниження князів Янушa та Богуслава, і свою звитягу. Як поведе війну, де знайде союзників, в який спосіб переможе, не знав, більше того, навіть не думав про це. Вірив лише глибоко, що робить те, що мусить зробити, що має слушність і справедливість, тому і Бог буде з ним. Це наповнювало його довірливістю без міри і без меж. Зробилося йому на душі значно легше. Розкривалися перед ним наче якісь зовсім нові країни. Сісти тільки на коня й їхати туди, і домчить він до пошани, слави і до Олюньки.

– Тепер навіть волосина з її голови не впаде, – повторював парубок собі гарячково й якось радісно, – листи її захистять. Буде її гетьман берегти, як зіницю ока, як я сам! У цьому я собі зарадив! Хробак я поганий, але від мого жала не сховаєтесь.

Раптом йому спала на гадку інша думка: «А чи й до неї не написати? Посланець, котрий повезе лист до гетьмана, може і їй вручити таємно звісточку. Як же не сповістити їй, що я з Радзивіллaми порвав і що іншої йду шукати служби?»

Ця думка вцілила в саме його серце. Він ще раз стиснув руку, вмочив перо і став писати: «Олюнько, я більше не належу Радзивіллу, бо врешті переглянув…» Але враз зупинився, поміркував хвильку, а потім сказав сам собі:

– Нехай краще вчинки, а не слова свідчать відтепер за мене. Я не писатиму!

І порвав папір.

Натомість написав на третьому аркуші короткий лист до пана Володийовського такими словами:

«Пане полковнику! Я, хто нижче підписався, приятель Ваш, застерігаю, щоб ви були уважні, і Ви сам, й інші полковники. Були гетьманські листи до князя Богуслава та пана Гарасимовичa, щоб вас отруїти, а селянам на квартирах наказали вас помордувати. Гарасимовичa немає, бо з князем Богуславом подався до Пруссії, до Тільзіта виїхав, але схожі накази можуть бути і до інших економів. Тому будьте обачні, нічого від них не приймайте і по ночах без охорони не спіть. Я також точно знаю, що пан гетьман потягнеться незабаром із військом проти вас, чекає тільки кінноти, яку йому з півтори тисячі вершників має генерал Делаґарді надіслати. Тому зважайте, щоб вас не застав зненацька і поодинці не перебив. А найкраще пошліть довірених людей до пана воєводи вітебського, щоб особисто якнайшвидше приїхав і командування над усіма прийняв. Щиро це раджу, вірте цьому! Тим часом купи тримайтеся, від хоругви до хоругви квартири неподалік вибираючи, щоб ви одні одному на допомогу прийти могли. Гетьман має мало кінноти, лише трохи драгунів і людей пана Кміцица, але в них не впевнений. Пана Кміцицa самого немає, йому гетьман якусь іншу місію загадав, бо, мабуть, уже йому не довіряє. Він не такий уже й зрадник, як кажуть, лише спокушений. У Божі руки вас вручаю.

Бабинич».

Пан Анджей не хотів підписуватися особисто, бо вирішив, що його ім’я у кожному мусить викликати огиду, й особливо недовіру. «Якщо розуміють, – міркував він собі, – що краще їм буде вислизнути від гетьмана, ніж гуртом йому заступити дорогу, але побачивши моє прізвище, можуть запідозрити, що я навмисно хочу їх гуртом зібрати, щоб гетьман одним ударом міг із ними покінчити. Подумають, що це якась хитрість, а від якогось там Бабиничa швидше приймуть застереження».

Бабиничeм назвався пан Анджей від містечка Бабиничі, що лежало неподалік від Oрші, яке з давніх часів Кміцицам належало.

Написавши цього листа, наприкінці якого помістив кілька несміливих слів на власний захист, зазнав нової в серці втіхи від думки, що ось уже цим листом першу надає послугу не лише панові Володийовському та його приятелям, а й усім полковникам, котрі батьківщину задля Радзивіллa не захотіли залишити. Відчував при цьому, що ця нитка тягнутиметься й далі. Обставини, в які він потрапив, були напрочуд важкі, майже відчайдушні, але має бути цьому якась рада, якийсь вихід, якась вузька стежина, яка могла б на дорогу випровадити.

Але тепер, коли з високою вірогідністю Олюнька була забезпечена від помсти князя воєводи, а конфедерати – від несподіваного нападу, поставив собі пан Анджей запитання, що він сам робитиме. Порвав зі зрадниками, спалив за собою мости, хотів тепер служити вітчизні, принести їй у жертву силу, здоров’я, життя. Але як це зробити? Як почати? До чого прикласти руку? І знову спало йому на гадку: «Треба йти до конфедератів». Але якщо вони не приймуть, якщо зрадником оголосять і вб’ють, або що гірше, ганебно виженуть?

– Краще б убили! – крикнув пан Анджей і мало не згорів від сорому і відчуття власної ганьби. – Мабуть, легше рятувати Олюньку, і навіть конфедератів, ніж власну честь.

Тут саме й починалися справжні ознаки відчаю. І знову юнацька душа стала закипати.

«Чи я не зможу робити так, як проти Хованського діяв? – сказав він сам собі. – Ватагу зберу, буду шведів термосити, палити, різати. Не в новину мені це! Ніхто їм не опирався, а я опиратимусь, аж прийде час, що як Литва питала, так і ціла Річ Посполита спитає: хто той юнак, котрий сам-один сміє левові в пащу влазити? Тоді шапку зніму і скажу: “Дивіться, це я, Кміциц!”»

І така охопила його жага, пекуча до цієї кровопролитної роботи, що вже хотів вихопитися з кімнати, наказати на коней сідати Кемличам, їхній челяді, своїм і вирушати.

Але не встиг дійти до дверей, як відчув ураз, наче його щось вдарило в груди і відштовхнуло від порога. Зупинився посеред світлиці та глипнув перед себе здивовано.

– Як же це я? Цим вини не змию.

І прислухався до власної совісті.

«А де покута за провини? – питало сумління. – Тут потрібне щось інше!»

«Що?» – спитав тоді пан Кміциц.

«Чим же можна спокутувати провину, якщо не службою важкою та незміримою, чесною та чистою, як сльоза?.. Чи це така служба – зібрати купу гультіпак і носитися з ними, як вихор, по полю та пущі? Чи не тому такого прагнеш, що тобі пахнуть розбої, як псові печінка? Taка забава – це не служба, набіги – не війна, а розбій – не вітчизни захист! Вже чинив так проти Хованського і що з того вийшло? Шибеники, котрі по лісах нишпорять, також готові нападати на шведські загони, а ти звідки візьмеш інших людей? Шведам допечеш, але й мирному люду допечеш, помсту на них накличеш і чого доб’єшся? Сіном, телепню, хочеш відвертітися від роботи та покути!»

Так промовляла в панові Кміцицу совість, і пан Анджей бачив, що вона має слушність, і злість його брала, і жаль якийсь до власного сумління, що таку гірку правду говорило.

– Що ж мені робити? – промовив він нарешті. – Хто мені порадить, хто мене врятує?

Тут ноги стали підгинатися мимоволі під паном Анджеєм, аж врешті став він на коліна біля тапчана й узявся молитися вголос, і просити від усієї душі та серця:

– Ісусе Христе, любий Боже, – промовляв парубок, – колись на хресті над негідником Ти змилувався, так змилуйся і наді мною. Ось я прагну омитися від гріхів своїх, нове життя розпочати та батьківщині чесно служити, та не знаю як, бо дурний. І служив тим зрадникам, Господи, не зі злості, а саме з дурості. Просвіти мене, надихни, утіш у відчаї моєму та врятуй у милосерді своєму, бо загину.

Тут голос полковника затремтів, він став битися в широкі груди, аж загуділо в кімнаті, і повторювати:

– Боже, будь милостивий до мене, грішного! Будь милостивий до мене, грішного! Будь милостивий до мене, грішного!

Після цього склав руки, простягнув їх угору і продовжив:

– А Ти, найсвятіша Матір Божа, єретиками у цій вітчизні зневажена, заступися за мене перед Сином своїм, зглянься на мій порятунок, не залишай мене в смутку та бідності моїй, щоб я міг Тобі служити, за образи Твої поквитатися і в годину скону мати Тебе за заступницю душі моєї!

А коли так благав пан Кміциц, то сльози стали, як горох, литися з його очей, на завершення парубок поклав голову на тапчан і замовк, немовби чекаючи відповіді на свою палку молитву. Настала тиша в кімнаті і лише голосний шум від ближніх сосен долинав ззовні.

Аж тут зашурхотіла тирса під важкими кроками за вікном і почулися два голоси:

– А що ви думаєте, пане вахмістре, куди звідси поїдемо?

– Чи я знаю?! – засумнівався Сорока. – Поїдемо, та й усе! Може ген туди, до короля, котрий під шведською рукою стогне.

– А це правда, що його всі покинули?

– Але його Господь Бог не покинув.

Пан Кміциц рвійно схопився з тапчану, його обличчя було світле та спокійне. Він пішов на вихід і, розчахнувши двері від сіней, наказав жовнірам:

– Коней мати напоготові, в дорогу час!