Читать книгу Потоп. Том II - Генрик Сенкевич, Henryk Sienkiewicz - Страница 9

Пан Кміциц хоча й мав охоронні грамоти Радзивілла до всіх капітанів, комендантів і шведських губернаторів, аби йому повсюдно вільний проїзд забезпечували і кривди не чинили, але не наважувався ними скористатися. Він остерігався, що князь Богуслав одразу ж із Пільвішків розіслав на всі боки посильних зі застереженням до шведів про те, що сталося, і наказом заарештувати пана Кміцицa. Тому пан Анджей і чуже прізвище прибрав, і навіть стан свій змінив. Оминаючи Ломжу й Остроленку, до яких першими звістки дійти могли, мчав своїми кіньми разом із компанією до Пшасниша, а звідки через Пултуськ прагнув дістатися Варшави.

Але перш, ніж він до Пшасниша дійшов, зробив гак повз прусський кордон на Вонсошу, Кольно та Мишинець, адже Кемличі, добре знаючи тамтешні пущі, могли непомітно пройти повз псарів, а до того ж мали ще й дружні взаємини з курпами28, від котрих за потреби могли допомогу отримати.

Прикордонний край був уже майже повністю зайнятий шведами, котрі, однак, обмежуючись окупацією значніших міст, не дуже важилися заходити в дрімучі та безкраї ліси, заселені озброєним людом, мисливцями, котрі ніколи з лісів не витикаються, і такими дикими, що ще рік тому королева Марія-Людовика наказала поставити каплицю в Мишинці, посадила в ній єзуїтів, котрі мали навчати віри та пом’якшувати звичаї люду пущі.

– Чим довше не здибаємо шведів, – промовляв старий Кемлич, – тим для нас краще.

– Але мусимо ж їх колись зустріти, – відповідав на це пан Анджей.

– Хто їх зустріне в більшому місті, йому зазвичай бояться кривду вчинити, бо у кожному місті є якийсь уряд і якийсь старший комендант, до якого можна подати скаргу. Вже я про це людей розпитав і знаю, що існують накази від шведського короля, які забороняють сваволю та здирництво. Але менші роз’їзди, які далеко від очей комендантів опиняються, на ці накази не зважають і мирних людей грабують.

Тому мандрівники йшли лісами, ніде дорогою шведів не зустрічаючи, ночували по смолокурнях і лісових поселеннях. Між курпами, хоч майже ніхто з них досі не бачив шведів, ширилися найрозмаїтіші чутки про стан справ у країні.

Подейкували, що прибув люд із-за моря, який людської мови не розуміє, ні в Ісуса Христа не вірить, ні в Матір Божу, ні у всіх святих і дивовижно хижий. Інші казали про надзвичайну жадібність цих ворогів до худоби, шкіри, горіхів, меду та сушених грибів. І якщо їм у них відмовляють, то підпалюють пущу. Дехто навіть стверджував, що це народ вовкулак, ласих на людське м’ясо, і лише м’ясом незайманок годуються.

Під впливом цих страхітливих звісток, які в найбільші глибини пущанські долетіли, стали курпи прислухатися і скликатися по лісах. Ті, хто варив поташ і смолу, і ті, хто збором хмелю промишляв, і дроворуби, і рибалки, котрі розставляли верші по зарослому узбережжю Росоги, і винники, і мисливці, і бортники, і бобровники збиралися тепер по більших поселеннях, слухаючи чуток, передаючи один одному новини та радячись, як ворога, якби в пущі з’явився, виганяти.

Пан Кміциц, їдучи зі своїм кортежем, неодноразово зустрічав більші та менші гурти цього люду, одягненого в конопляні сорочки та вовчі, лисячі або ведмежі шкури. Не раз також зупиняли його на переходах і галявинах, питаючи:

– Ти хто такий? Часом не швед?

– Ні! – відповідав пан Анджей.

– Хай тебе Бог захищає!

Полковник із цікавістю приглядався до цих людей, котрі жили в лісових сутінках, й обличчя котрих ніколи не засмагали під відкритим сонцем. Захоплювався їхнім зростом, сміливістю поглядів, щирістю мови та зовсім неселянською відвагою.

Кемличі, котрі їх знали, запевняли пана Анджея, що немає кращих від них стрільців у всій Речі Посполитій. Також молодик зауважив, що всі мали добрі німецькі мушкети, які в Пруссії за шкури вимінювали. Просив їх також свій хист у стрільбі показати і дивувався вправністю, а в душі міркував: «Якби мені довелося загін збирати, тут би його знайшов».

У самому Мишинці здибав шляхтич велику громаду. Понад сотню стрільців тримали кругову оборону місії, бо остерігалися, що шведи сюди насамперед поткнуться, тим більше, що остроленківський староста наказав прорубати дорогу в лісах, аби священикам, котрі в місії жили, дати «до світу доступ».

Хмелярі, котрі свій товар постачали аж уславленим пивоварам Пшасниша і тому вважалися досвідченими людьми, розповідали, що в Ломжі, Остроленці та в самому Пшасниші аж роїться від шведів, котрі там уже господарюють, як у себе вдома, і податки збирають.

Пан Кміциц узявся намовляти курпів, аби не чекали шведів у пущі, а самі вдарили на Остроленку та війну затіяли, і сам викликався їх повести. Велику серед них знайшов охоту, але два священики відмовили їх від такого божевільного вчинку, переконуючи дочекатися, аж весь край підійметься, і передчасним виступом не накликати на себе жорстоку помсту ворога.

Пан Анджей від’їхав, але шкодував про втрачену можливість.

Тільки йому й утіхи залишилось, що переконався, нехай лише хоча б десь займеться, то ні Речі Посполитій, ні королеві не забракне в цих місцях захисників. «Якщо так само є й деінде, то можна було б починати», – гадав парубок.

І гаряча його вдача рвалася до рішучих дій, але розум зупиняв: «Курпи самі шведів не здолають. Проїдеш ще шмат країни, оглядайся, придивляйся, а потім послухай королівський наказ».

Тому їхав далі. Вибравшись із глибоких пущ на лісові рубежі, в околицю, густіше заселену, помітив парубок по всіх селах незвичайний рух. По всіх шляхах повно було шляхти, що пересувалася в бричках, тарантасах, екіпажах або верхи. Все це рухалося до найближчих міст і містечок, щоб особисто шведським комендантам складати присягу на вірність новому королю. Видавали їм за це свідоцтва, які мали їхні маєтки та звання боронити. У столицях земель і повітів проголошували «капітуляції», що підтверджували визнання вольностей і привілеїв шляхетського стану.

Шляхта поспішала скласти присягу не так через бажання, як із примусу, бо впертим загрожувало покарання, що полягало в конфіскації та грабунках. Торочили, що тут і там узялися вже шведи, так само, як у Великій Польщі, вкручувати підозрюваним пальці в курок мушкета. Повторювали також із тривогою, що на багатших навмисно кидали підозри, щоб їх обдерти, як липку.

Так що небезпечно було залишатися на селі. Тому заможніші прагнули сховатися по містах, щоб, перебуваючи під безпосереднім наглядом шведських комендантів, уникнути підозри в підступах проти шведського короля.

Пан Анджей нашорошував вуха на те, що теревенила шляхта, хоча ті не дуже хотіли з ним балакати, як із простим пахолком, однак молодик второпав, що навіть найближчі сусіди, знайомі, більше того – приятелі – не згадують між собою шведів і нове панування щиро. Нарікають, щоправда, голосно на «реквізиції», та й справді було на що, бо до кожного села, кожного містечка приходили листи комендантів із наказом постачання великих кількостей збіжжя, хліба, солі, худоби, грошей, і часто ті накази переходили межу, особливо коли щойно вичерпали всі запаси, а вже вимагають нових. Якщо ж хтось не платив, йому присилали екзекуцію, яка потрійно забирала.

Минулися давні часи! Кожен тягнувся, як міг, собі від рота відривав і давав, і платив, нарікаючи та стогнучи, а в душі міркуючи, що давніше було по-іншому. Та в очі втішаються, що коли воєнні часи минуться, скінчаться й ті реквізиції. Обіцяли це і самі шведи, кажучи, що як тільки король усю країну опанує, зараз же по-батьківськи правити почне.

Шляхті, яка відступилася від власного монарха та вітчизни, яка раніше, ще зовсім недавно, називала тираном доброго Янa-Казимирa, підозрюючи його, що до absolutum dominium29 прагне, яка протестувала проти нього в усьому, галасуючи на сеймиках і сеймах, а в жаданні новин і змін дійшла навіть до того, що майже без опору визнала сюзереном загарбника, тільки б мати якісь зміни, – сором було тепер навіть нарікати. Бо ж Карл-Ґустав звільнив їх від тирана, бо ж вони добровільно покинули законного монарха, а тепер мають ті зміни, яких так сильно жадали.

Тому тепер навіть найдовірливіші не розмовляли щиро один з одним, що про ті зміни думають, охоче схиляючи вуха до тих, хто стверджував, що і набіги, і реквізиції, і грабежі, і конфіскації тільки тимчасові і необхідні до часу, і скоро минуться, як тільки Карл-Ґустав на польський трон сяде.

– Важко, панове браття, важко, – зауважував часом один шляхтич іншому, – але маємо тішитися новим королем. Магнат він і великий воїн, приборкає козаків, турків вгамує і септентронів від кордонів віджене, а ми зі Швецією в спілці розквітнемо.

– Хоч би ми і навіть не раді були, – відповідав той, – що вдієш проти такої могутності? З мотикою на сонце не підеш.

Інколи їх кликали на свіжу присягу. Пан Кміциц хвилювався, слухаючи такі балачки та міркування, а якось, коли котрийсь шляхтич ляпав язиком при ньому в заїзді, що мусить бути вірний тому, кому присягнув, пан Анджей не витримав і сказав йому:

– Мабуть, маєш, пане, два язики, один для справжніх, а другий для фальшивих присяг, бо ж і Яновi-Казимиру присягав!

Було при цьому багато й іншої шляхти, бо це трапилося вже недалеко від Пшаснишa. Почувши такі слова пана Кміцицa, всі заворушилися. На обличчях одних було помітно подив від сміливості пана Анджея, інші зашарілися, аж нарешті найповажніший промовив:

– Ніхто тут присягу давньому королеві не ламав. Сам він нас звільнив від неї, коли з країни втік, не почуваючи себе відповідальним за її захист.

– Бодай би вас побили! – вигукнув пан Кміциц. – А король Локєтек30 скільки разів мусив із країни втікати, і щоразу повертався, а його народ не зрадив, тому що страх Божий ще в серцях був! Не Ян-Казимир утік, зрадники від нього відступилися і тепер його кусають, аби власні провини перед Богом і людьми відбілювати!

– Занадто сміливо патякаєш, хлопче. Звідки ти такий узявся, що тутешніх людей хочеш Божого страху навчати? Дивися, щоб тебе шведи не почули!

– Якщо ви такі цікаві, то можу сказати, що я з Княжої Пруссії й електорові належу. Але від крові сарматської походжу, і пошану до батьківщини відчуваю, тому соромно мені за байдужість цього народу.

Тут шляхта, забувши про свій гнів, оточила незнайомця колом і стала випитувати з цікавістю й нетерплячістю:

– То ви з Княжої Пруссії?.. То розказуйте, що знаєте! Що там електор? Не думає нас рятувати з тарапатів?

– З який тарапатів?.. Ви присягнули новому королеві, тому не балакайте про тарапати. Як ви собі постелили, так і спіть.

– Присягнули, бо не могли інакше. З мечами нам над карком стоять. Але ви кажіть так, немовби ми цього не робили.

– Дайте йому чогось випити, нехай йому язик розв’яжеться. Кажіть сміливо, немає тут зрадників між нами.

– Ви всі зрадники! – обурився пан Анджей. – Тому не хочу з вами пити! Шведські наймити!

Сказавши це, він вийшов із приміщення ще й дверима грюкнув, а ті залишилися присоромлені та здивовані. Ніхто не вхопився за шаблю, ніхто не подався за паном Кміцицем, аби поквитатися за образу.

А тим часом він подався до Пшаснишa. За кільканадцять стай до міста перехопив його шведський патруль і повів до командування. Рейтарів було в тому патрулі тільки шестеро і сьомий унтер-офіцер, тому Сорока і три Кемличі споглядали на них ласо, як вовки на овець, і лише питали очима Кміцицa, чи не час за них узятися.

Пан Анджей також відчував неабияку спокусу, тим більшу, що близько текла Угорка з порослими очеретом берегами. Але він стримався і дозволив спокійно відвести себе до коменданта.

Там доповів, хто він такий, що з країни електора прибув і щороку до Суботи з кіньми їздить. Кемличі мали відповідні свідоцтва, якими добрі знайомі у місті їх забезпечили. Тому комендант, і сам прусський німець, не став чинити їм перешкод, лише випитував ретельно, яких коней мають, і прагнув їх побачити.

А коли челядь пана Кміцицa на його вимогу табун пригнала, оглянув його старанно і зауважив:

– Я їх куплю. Іншому відібрав би задарма, але ви з Пруссії, то вас не скривджу.

Пан Кміциц дещо розгубився. Бо якщо дійде до продажу, то відпаде потреба їхати далі і довелося б йому повернути до Пруссії. Тому назвав таку високу ціну, що була майже вдвічі вища за реальну вартість коней. Несподівано офіцер не проявив обурення і не став торгуватися.

– Гаразд, – погодився він. – Заганяйте коней у стайні, а я вам плату зараз винесу.

Кемличі зраділи подумки, але пан Анджей упав у шал і став лаятись.

Не було, однак, іншої ради, як загнати коней. Інакше впала б одразу підозра на продавців, що лише про людське око торгують.

Тим часом повернувся офіцер і подав пану Кміцицу клаптик паперу з написом.

– Що це таке? – зачудувався пан Анджей.

– Гроші, або те саме, що гроші, бо це квитанція.

– А де мені заплатять?

– У головній ставці.

– А де головна ставка?

– У Варшаві, – відрубав офіцер, посміхаючись злостиво.

– Ми лише за готівку торгуємо. Як же це так? Що це таке?.. – застогнав старий Кемлич. – Сили небесні!

Але пан Кміциц обернувся до нього, зиркнув загрозливо і сказав:

– Для мене слово пана коменданта те саме, що й готівка, а до Варшави охоче поїдемо, бо там у вірменів годящий товар одержати можна, за який у Пруссії добре заплатять.

Потім, коли офіцер пішов, зауважив пан Анджей на втіху пану Кемличу:

– Цить, шельмо. Ці квитанції – найкращі охоронні грамоти, бо навіть до Кракова заїдемо з ними, зі скаргами, що нам платити не хочуть. Легше з каміння сир вичавити, ніж гроші зі шведів. Але це нам на руку. Плюгавець думає, що вивів нас у поле, а тим часом навіть не знає, яку послугу нам надав. Вам я сам за коней заплачу, щоб ви збитків не зазнали.

Старий зітхнув і вже лише за звичкою не припиняв нарікати якийсь час:

– Обдерли, знищили, до злиднів привели!

Але пан Анджей дуже зрадів, побачивши відкритий шлях перед собою, бо вже наперед передбачав, що й у Варшаві йому не заплатять, і ймовірно ніде. Тому буде мати можливість їхати щораз далі, ніби шукаючи відшкодування кривди, хоч би й до шведського короля, котрий під Краковом перебував, зайнятий облогою давньої столиці.

Тим часом вирішив пан Анджей залишитися на ніч у Пшасниші, дати коням відпочити і, не змінюючи свого прибраного прізвища, покинути нарешті чужу личину пахолка. Зауважив бо, що убогого конюха зневажають усі і швидше хтось нападе, менше відповідальності за покривдження ницого відчуваючи. Важче йому також було в цій личині і до заможнішої шляхти доступитися, то й важче втямити, що хто думав.

Тому одягнув шати, відповідні для свого походження, і пішов у шинок із усією братією побалакати. Але не втішило його те, що почув. По заїздах і корчмах шляхта пила за здоров’я шведського короля і за щастя протектора цокалася келихами зі шведською старшиною, реготала з насмішок, які офіцери дозволяли собі щодо короля Янa-Казимирa та пана Чарнецькогo.

Так страх за власну шкуру і майно опустив людей, що вони загравали зі загарбниками, охоче підтримуючи їхній хороший настрій. Проте і така підлість мала свої межі. Шляхта дозволяла насміхатися зі себе, з короля, з гетьманів, з пана Чарнецькогo, але не з релігії, і коли якийсь шведський капітан оголосив, що лютеранська віра така ж добра, як і католицька, молодий пан Ґрабковський, сидячи збоку, не зміг знести блюзнірства, і вперіщив промовцю в скроню обушком, відтак, скориставшись сум’яттям, вислизнув із шинку та зник у натовпі.

Узялися його шукати, але прийшли звістки, які повернули увагу в інший бік. Кур’єри прибули з депешами, що Краків здався, пан Чарнецький у полоні й остання завада шведському пануванню впала.

Шляхта першої миті заніміла, але шведи стали веселитися та вітати один одного. У костелі Святого Духа, в костелі бернардинів і в нещодавно спорудженому за наказом пані Мостовської монастирі бернардинок звеліли бити в дзвони. Піхота і рейтари вийшли на ринок із броварів та цирулень, вишикувалися в бойовому порядку і почали гаратати з гармат і мушкетів. Потім викотили діжки з горілкою, медом і пивом для війська і міщан, позапалювали бочки зі смолою і бенкетували до пізньої ночі. Шведи повитягали міщанок із подвір’їв, аби танцювати з ними, веселитися та бешкетувати. А в натовпі солдатів, що розгулявся не на жарт, вешталися зграйки шляхтичів, котрі пиячили разом із рейтарами і були змушені вдавати радість від падіння Кракова та поразки пана Чарнецькогo.

Пана Кміцицa така огида охопила, що він рано сховався на свою квартиру в передмісті, але заснути не міг. Мучила його гарячка і сумніви обсіли його душу, чи не запізно він завернув із лихої дороги, коли вже вся країна була під шведським чоботом. Спадало йому на гадку, що вже все пропало і Річ Посполита ніколи не оговтається від занепаду.

«Це вже не нещасна війна, – міркував він собі, – яка втратою якоїсь провінції закінчитися може, це тотальна згуба, це вже вся Річ Посполита шведською провінцією стає. Самі ми до цього спричинилися, а я більше за будь-кого іншого!»

Ця думка палила його, а совість гризла. Сон від нього втікав. Сам не знав, що має робити: їхати далі, залишитися на місці чи повертатися?.. Хоч би яку ватагу зібрав і шведів узявся бити, його переслідуватимуть, як розбійника, а не як жовніра. Врешті він у чужій околиці, де його ніхто не знає. Хто до нього пристане? Зліталися до нього безстрашні люди в Литві, коли їх раніше кликав, але тут, якщо хтось і чув про пана Кміцица, то мав його за зрадника та шведського посіпаку. Зате ніхто нічого не чув про пана Бабинича.

Ні до чого це, немає сенсу до короля тепер їхати, бо вже запізно. Немає потреби й на Підляшшя їхати, бо його конфедерати зрадником вважають, і в Литву даремно повертатися, бо там Радзивілл урядує, та й тут нічого залишатися, бо роботи немає жодної. Найкраще було б дух спустити, щоб на цей світ не дивитися і від смутку втекти!

Але чи на тамтому світі буде краще тим, хто, нагрішивши, нічим своїх провин не загладив і з усією їхньою вагою на суд стане? Пан Кміциц кидався на своєму ліжку, немов на ложі тортур лежав. Такої пекельної муки він не зазнав навіть у лісовій хатинці Кемличів.

Почувався сильним, здоровим, запальним, душа рвалася в ньому до того, щоб щось робити, щоб діяти, а тут усі дороги були заказані, хоч бийся головою об стіну, немає виходу, немає порятунку і немає надії!

Перемучившись усю ніч на ліжку, схопився вдосвіта, побудив людей і рушив із ними вперед. Їхав до Варшави, але й сам не знав, навіщо і для чого? Був би на Січ утік із відчаю, якби б не те, що часи змінилися і що Хмельницький разом із Бутурліним притиснули самого великого коронного гетьмана під Городком, розносячи при цьому вогонь і меч на південно-східні околиці Речі Посполитої та запускаючи аж під Люблін свої хижі кігті.

Дорогою до Пултуськa зустрічав пан Анджей шведські загони, що ескортували підводи з продовольством, збіжжям, хлібами, пивом і стадами всілякої худоби. При стадах і фірах ішли громади селян або дрібної шляхти, що плакали і стогнали, бо їх за підводами по кільканадцять миль тягли. Щасливий був той, кому з возом додому повернутися дозволили, бо таке не завжди траплялося, адже після доставки припасів змушували селян і товариство до інших робіт – відбудови замків, спорудження шоп і складів.

Бачив також пан Кміциц, що поблизу Пултуськa суворіше обходилися шведи з людьми, ніж у Пшасниші, і не міг до пуття збагнути, випитував про все шляхту, що зустрічалася дорогою.

– Чим ближче до Варшави поїдете, – розповідав один подорожній, – то гіршими гнобителями стають. Де свіжо прийдуть і ще не убезпечаться, там ще ласкаві, королівські укази проти свавілля шанують і капітуляцію проголошують. Але де вже почуваються впевнено і де ґрунтовно замки місцеві заселили, там відразу ж усі обіцянки ламають, не церемоняться, кривдять, обдирають, грабують, на костели, священиків і навіть на черниць руки підіймають. Тут іще нічого, а в самій Великій Польщі таке робиться, що й слів описати бракує.

Тут узявся розповідати шляхтич, що ж робилося у Великій Польщі, яких шкуродерств, насильств і вбивств припускався жорстокий ворог, як пальці в курки вкручували, муками морили, щоб грошима розжитися, як провінційного владику Бранецького у самій Познані вбили, а з простим людом поводилися так жахливо, що волосся від самої згадки на голові ворушилося.

– Дійде до такого й усюди, – правив далі шляхтич. – Божа кара. Останній суд наближається. Щораз гірше і гірше, а порятунку нізвідки взятися!..

– Дивно мені це, – зауважив пан Кміциц, – бо я нетутешній і людських настроїв у цих краях не знаю, чому ж ви зносите терпляче такі утиски, самі шляхтою та лицарями будучи?

– А з чим нам повставати? – відповів шляхтич. – З чим?.. У їхніх руках замки, фортеці, гармати, порох, мушкети, а в нас навіть пташниці31 повідбирали. Була ще надія на пана Чарнецького, але коли він у полоні, а король у Сілезії, хто про опір подбає?.. Руки є, лише немає нічого в руках і голови немає.

– І надії немає! – глухо додав пан Кміциц.

Тут обірвали вони розмову, бо прибув шведський загін, що охороняє підводи, дрібну шляхту та «реквізиції». Дивний вони мали вигляд. Вусаті та бородаті рейтари сиділи на гладких, як бики, конях. Кожен впирався в бік правою рукою, з капелюхом набакир, із десятками гусок і курей патраних при кульбаці, їхав поміж туману пір’я. Дивлячись на їхні войовничі та горді обличчя, легко було збагнути, як їм було привільно, весело та безпечно. А брати менші йшли пішки біля возів, дехто босоніж, із головами, опущеними на груди, затюкані, боязкі, часто батогами до поспіху спонукувані.

Панові Кміцицу, коли він це побачив, губи стали трястися, як у лихоманці, і він почав повторювати до того шляхтича, з котрим їхав:

– Ох! Аж руки сверблять, руки сверблять, руки сверблять!

– Тихо будьте, на милість Божу! – цитьнув шляхтич. – Себе згубите, мене і діточок моїх!

Не раз доводилося бачити панові Анджею навіть дивовижніші події. Часом між загонами рейтарів він помічав менші чи більші купки польської шляхти, що йшли з ними, з озброєною челяддю, веселі, зі співами, захмелілі, і зі шведами та німцями запанібрата.

«Як же це так? – питав себе пан Кміциц. – Одну шляхту переслідують і гноблять, а з іншою дружні взаємини заводять? Мусять то бути хіба дуже палкі запроданці, котрих між жовнірами бачу?»

– Не лише палкі запроданці, а гірше, бо це єретики, – пояснив шляхтич. – Ближчі вони шведам, ніж ми, католики. Це вони найбільше грабують, садиби палять, панночок викрадають, особистих образ завдають. Вся країна від них у тривозі, бо цілком безкарно їм усе з рук сходить, і легше в шведських комендантів на шведа знайти справедливість, ніж на свого єретика. Кожен комендант, як лише слово писнеш, зараз же відповість: «Не маю я права його переслідувати, бо це не моя людина. Йдіть до ваших трибуналів». А які там тепер трибунали, яка екзекуція, коли все в руках шведів? Куди швед не потрапить, там єретики його заведуть, а на костели та священиків головні вони excitant32. Так мстять вітчизні-матері за те, що коли в інших християнських країнах їх за справляння власних обрядів переслідували, вона їм притулок забезпечила і свободу їхньої блюзнірської віри.

Тут шляхтич замовк і глипнув неспокійно на пана Кміцицa.

– Але ви ж казали, що з Княжої Пруссії, то, може, й ви лютеранин?

– Хай мене Бог від цього боронить, – спростував пан Анджей. – З Пруссії я прибув, але роду здавна католицького, бо ми в Пруссію з Литви прийшли.

– Хвала Всевишньому, бо я вже злякався. Шановний пане, attinet quod33 Литви, то й там дисидентів достатньо, і вождя свого могутнього в Радзвиліллі мають, котрий таким великим зрадником виявився, що хіба з одним паном Радзейовським рівнятися може.

– Щоб йому чорти душу з горла витягнули, перш ніж новий рік настане! – вигукнув злісно пан Кміциц.

– Амінь! – підсумував шляхтич. – А також його слугам і помічникам, його катам, про котрих аж сюди до нас звістки дійшли, а без них він не зважився б на згубу вітчизни.

Пан Кміциц зблід і не сказав ні слова. Не питав також, не смів питати, про котрих це помічників, слуг і катів той шляхтич торочить.

Їдучи повільно, доїхали пізно ввечері до Пултуськa. Там пана Кміцицa викликали до єпископського палацу, alias34 замку, щоб комендантові представився.

– Я постачаю коней військам його шведської величності, – рапортував пан Анджей, – і я маю квитанції, з якими до Варшави по гроші їду.

Полковник Ізраель (таким було прізвище цього коменданта) усміхнувся у вуса і промовив:

– То покваптесь, пане, поспішіть, і візьміть назад підводу, щоб мати на чому ті гроші везти.

– Дякую за пораду, – вклонився пан Анджей. – Я так розумію, що ваша милість насміхається собі з мене. Але я по своє поїду, хоч би мені до самого короля їхати довелося!

– Їдьте, свого не даруйте! – сказав швед. – Адекватне відшкодування вам належиться.

– Прийде такий час, що мені заплатять! – відрубав пан Кміциц і вийшов.

У самому місті він знову втрапив на урочистості, бо свято з причини, що взяли Краків, три дні тривати мало. Дізнався парубок, однак, що в Пшасниші, можливо, трохи перебільшили шведський тріумф. Пан каштелян київський не лише не потрапив у неволю, а й навіть отримав право вийти з військом, зброєю та запаленими ґнотами при гарматах із міста. Подейкують, що він подався на Сілезію. Хоч і невелика це була втіха, та все ж утіха.

У Пултуську зосередилися значні сили, які звідти під проводом Ізраеля мали вирушати під прусський кордон, аби налякати електора, тому ні місто, ні замок, хоча й дуже обширний, ні передмістя, не могли розмістити жовнірів. Тут уперше побачив також пан Кміциц військо, що в костелі стояло. У прекрасному готичному соборі, подарованому понад двісті років тому єпископом Ґіжицьким, зупинилася наймана німецька піхота. Приміщення святині було освітлене, як під час урочистої меси, бо на кам’яній підлозі порозкладали ватри. Казани диміли на вогнищах. Навколо діжок із пивом скупчилися чужі жовніри, в основному старі грабіжники, котрі всю католицьку Німеччину сплюндрували і котрим, мабуть, не вперше було в костелі ночувати. Усередині лунали гомін і вигуки. Охриплі голоси горлали табірних пісень, чулися радісні верески жінок, котрі в ті часи волочилися зазвичай за військом.

Пан Кміциц зупинився у відчинених дверях. Через дим від червоного полум’я побачив червоні, розпалені напоями, вусаті пики солдатів, котрі сиділи на діжках і пили пиво. Інші кидали кості або грали в карти. Ще інші продавали ризи, а дехто мацав повітруль, одягнених у яскраві сукні. Вереск, сміх, дзеленчання кухлів і затворів мушкетів, луна, що гриміла в склепіннях, оглушили його. У голові чоловікові затьмарилося, очі не хотіли вірити тому, на що споглядали, подих завмер йому в грудях. Пекло не здалося б йому страшнішим.

Врешті схопився молодик за чуба і вибіг, повторюючи, як шаленець:

– Господи, поможи! Господи, покарай! Господи, рятуй!