Читать книгу Невидима людина - Герберт Уэллс, Герберт Джордж Уэллс - Страница 13

Вже западали сутінки, і айпінгці почали полохливо позирати на руїни свого невдалого свята. У цей час за буковим гайком на шляху до Брембльгерста чвалав низенький, огрядний чоловічок в убогому циліндрі. Він ніс три книги, перев’язані якоюсь еластичною стрічкою, і пакунок у синій скатертині. На його багряному обличчі відбивався вираз жаху та втоми, і він, здавалося, страшенно поспішав. Супроводив його чийсь, не його власний, голос, і сердега щоразу корчився від дотику невидимих рук.

– Якщо ти знову спробуєш втекти, – сказав Голос, – якщо ти ще раз насмілишся…

– О боже! – зітхнув містер Марвел. – Всі мої плечі в синцях.

– …то, слово честі, я тебе вб’ю, – закінчив Голос.

– Та я ж і не пробував тікати, – запевняв Марвел, мало не плачучи. – Їй-богу, ні. Я просто не знав про той клятий поворот. Як у біса я міг про нього знати? А ви мені завдали такого прочухана.

– Дістанеться ще більше, коли не будеш слухати, – пообіцяв Голос, і містер Марвел ураз замовк. Він надув щоки, а очі його красномовно свідчили про глибокий розпач.

– Досить того, що ці несусвітні дурні довідались про мій секрет, а тут ще й ти дременув з моїми книжками. Їхнє щастя, що порозбігались та поховались. А то б… Ніхто не знав, що я невидимий. А тепер що мені робити?

– А мені що робити? – пробурмотів Марвел.

– Тепер усе відомо. Газети ще ширше роздзвонять. Усі кинуться мене шукати. Кожне буде насторожі…

Голос вибухнув прокльонами й замовк. Розпука на обличчі містера Марвела стала ще глибша, і він поплентав зовсім повільно.

– Ну, йди, йди! – звелів Голос.

Марвелове обличчя поміж червонястих плям посіріло.

– Та не розгуби книг, бовдуре! – гостро сказав Голос. – Я хочу, щоб ти мені допоміг. Щоправда, знаряддя з тебе поганеньке, але нічого не вдієш…

– З мене – жалюгідне знаряддя, – поправив Марвел.

– Правду кажеш.

– Гірше навряд чи змогли б ви знайти, – сказав Марвел. – Я слабосилий, – додав він, помовчавши. – Я зовсім слабосилий, – повторив він.

– Справді?

– І серце в мене хворе. Ваше завдання я виконав. Але, їй-богу, на превелику силу.

– Ну?

– Для таких штук мені бракує сил і духу.

– Нічого, духу я тобі додам.

– Краще вже не треба. Я, бачите, не хотів би попсувати ваші плани… Але, може… А раптом я злякаюсь абощо…

– Гляди-но мені, спробуй лише, – зі спокійною твердістю мовив Голос.

– Краще вже вмерти… – сказав Марвел. – І це ж несправедливо… ви повинні згодитись. Маю ж я право…

– Марш! – наказав Голос.

Містер Марвел прискорив ходу, і якийсь час вони йшли мовчки.

– Страшенно важко! – сказав містер Марвел.

Ці слова не справили на Невидимця ніякого враження. Тоді Марвел спробував удатись до інших заходів.

– І що я матиму за це? – спитав він страшенно ображеним тоном.

– Заткни пельку, – з несподіваною силою гаркнув Голос. – Я подбаю про тебе. А ти робитимеш те, що тобі казатимуть. І все робитимеш як слід. Ти хоч і дурень, ніде правди діти, але робитимеш, як тобі звелять.

– Кажу ж вам, сер, я – непідходяща для цього людина. Я дуже поважаю вас, але воно так і є.

– Якщо ти не замовкнеш, я знову почну викручувати тобі руку, – сказав Невидимець. – Мені треба поміркувати, не заважай.

Незабаром між деревами блиснули дві жовті плями, і в сутінках замаячіла квадратна дзвіниця сільської церкви.

– Я триматиму руку в тебе на плечі, поки ми будемо йти цим селом, – сказав Голос. – Іди прямо й не пробуй робити дурниць. Бо буде гірше.

– Я знаю, – зітхнув містер Марвел. – Все це я добре знаю.

Жалюгідна постать у старомодному циліндрі пройшла зі своєю ношею по сільській вулиці повз освітлені вікна і зникла у вечірніх сутінках.