Читать книгу Невидима людина - Герберт Уэллс, Герберт Джордж Уэллс - Страница 3

Отже, двадцять дев’ятого лютого, коли почалася відлига, цей дивний суб’єкт з’явився невідомо звідки в містечку Айпінг. Наступного дня, саме в сльоту, прибув його багаж. І досить дивний багаж! Дві звичайні, як і в будь-якого подорожнього, валізи, але, крім них, привезено ще було цілий ящик з книгами – великими, товстими книгами, друкованими чи написаними від руки якимось нерозбірливим почерком, і з дванадцять, коли не більше, кошів, коробок та ящиків із чимось запакованим у солому. Гол засунув в ту солому руку і вирішив, що там скляні пляшки. Він ледь устиг перекинутися словом-другим із візником Фіренсайдом, лаштуючись допомогти йому вивантажувати багаж, як на поріг нетерпляче вийшов Незнайомець – у пальті й кашне, в капелюсі й у рукавичках. Виходячи, пожилець навіть і не глянув на собаку Фіренсайда, який ліниво обнюхував Голові ноги.

– Вносьте швидше ящики, – сказав він. – Я й так досить довго чекав на них.

Він зійшов униз і попрямував до задка фургона, неначе сам хотів узяти один з менших кошиків.

Ледве побачивши його, собака Фіренсайда наїжачився і сердито загавкав, а коли Незнайомець збігав сходинками, кинувся на нього й схопив за рукав.

– Пішов геть! – Гол, який дуже боявся собак, перелякано відскочив назад, а Фіренсайд гукнув: «Лягай мені зараз!» – і схопив батіг.

Вони помітили, що зуби собаки ковзнули по руці Незнайомця і чули, як собаку вдарили ногою, бачили, як пес відскочив убік, а тоді вчепився Незнайомцеві в ногу, і почули, як тріщать розірвані штани. Нарешті кінчиком батога Фіренсайд уперіщив собаку, і той, заскавулівши від болю, поплентався під колеса фургона. Все це сталося протягом якоїсь півхвилини. Ніхто не говорив, усі галасували.

Незнайомець швидко глянув на свої подерті рукавички й штанину, зробив такий рух, ніби хотів нахилитись, а потім повернув і швидко зійшов назад на ґанок. Потім чути було, як він біг коридором і сходами до своєї кімнати.

– Ах, ти, гадюка! – вилаявся Фіренсайд, з батогом у руці злазячи з фургона, тоді як собака дивився на нього з-за колеса.

– Ану сюди! – гукнув Фіренсайд. – Я т-тобі!..

Гол розгублено стояв на місці.

– Укусив, – сказав він. – Я краще піду подивлюсь на нього. І Гол подався слідом за Незнайомцем. У коридорі він зустрів місіс Гол.

– Його вкусив Фіренсайдів собака, – кинув він. – Треба поглянути, що з ним.

Гол піднявся нагору. Двері кімнати Незнайомця стояли прочинені. Він штовхнув їх, без вагань увійшов, щоб чимось допомогти.

Штора була спущена, в кімнаті було досить темно. Гол устиг помітити щось незвичайне: перед ним, у повітрі, метнулася ніби рука без кисті, а далі видніло обличчя – так наче три великі бліді плями на білому тлі, що скидалися на квітку братків. Потім його щось боляче вдарило в груди, жбурнуло назад, і перед самим його носом зачинилися двері. Все це сталося так швидко, що Гол не мав часу й роздивитись. Якісь непевні тіні, стусан і біль у грудях. Гол стояв на маленькій темній площадці й дивувався з того, що сталося.

За кілька хвилин він приєднався до маленького гурту, що зібрався перед дверима «Карети й коней». Там був Фіренсайд, який удруге докладно розповідав про подію; була місіс Гол, яка казала, що Фіренсайдів собака не повинен кусати її пожильців; був Гакстер, власник універсальної крамнички навпроти, який розпитував про подробиці; був Сенді Воджерс із кузні, що вряди-годи докидав і свої зауваження. Були ще й жінки та діти, і кожне висловлювало звичайні за таких обставин зауваження: «Хай би він мене спробував укусити», «Ніхто не має права тримати таких собак», «За що він його вкусив?» тощо. Містер Гол дивився на них зі сходів, прислухаючись до їхніх розмов, і йому здалося неймовірним те, що він бачив там, нагорі.

– Він не хоче ніякої допомоги, – сказав містер Гол у відповідь на жінчине запитання. – Віднесімо його багаж.

– Слід було б зараз же припекти рану, – зауважив містер Гакстер. – Особливо якщо почалося запалення.

– А я б застрелила цього собаку, – сказала одна з жінок.

Раптом собака загарчав знову.

– Швидше! – гукнув сердитий голос у дверях. Там удруге з’явився Незнайомець у пальті з піднятим коміром і в капелюсі із спущеними крисами. – Чим швидше повносите ви мої речі, тим краще.

Один з присутніх зауважив, що на ньому були вже інші штани й рукавички.

– Він вас покусав, сер? – спитав Фіренсайд. – Мені дуже прикро, що мій собака…

– Це пусте, – заспокоїв його Незнайомець. – Навіть шкіра не подряпана. – Поспішіть краще з цими речами.

І він стиха вилаявся – так принаймні запевняє містер Гол. Як тільки перший ящик за його командою було принесено до вітальні, Незнайомець зараз же кинувся до нього і заходився розпаковувати, розтрушуючи скрізь солому на килимі місіс Гол. Він витягав різні пляшки: маленькі, опуклі з якимись порошками, тоненькі з білою та кольоровою рідиною, видовжені, циліндричні з наклейками «отрута», круглі з вузенькими шийками, великі з зеленого та білого скла, пляшки із скляними затичками, пляшки з корковими затичками, пляшки з дерев’яними затичками, пляшки з-під вина, пляшки з-під олії. Розставляв він усе це рядами на шифоньєрі, на каміні, на столі коло вікна, на підлозі, на книжковій полиці – одне слово, скрізь. Аптека в Брембльгерсті не могла похвалитися й половиною такої кількості пляшок. Видовище було разюче. Ящик за ящиком звільнявся від пляшок; і нарешті всі шість спорожніли, а на столі й підлозі виросла ціла купа соломи. Крім пляшок, у ящиках було ще багато пробірок, а в одному з них лежали старанно укутані терези.

Порозпаковувавши ящики, Незнайомець зараз же підійшов до вікна й почав працювати, не звертаючи найменшої уваги ні на грубий шар соломи під ногами, ні на пригаслий камін, ні на ящик з книжками, який залишався ще надворі, ні на решту багажу, вже винесеного нагору.

Коли місіс Гол принесла йому обідати, Незнайомець настільки захопився переливанням рідини з пляшок у пробірки, що не помічав її присутності, аж доки вона не позамітала солому і не поставила на стіл тацю, зробивши це трохи сердито, бо бачила, в якому стані її підлога. Тільки тоді він озирнувся, але одразу ж повернув голову назад. Місіс Гол помітила, проте, що він був без окулярів, які лежали поруч на столі, і їй здалося, ніби очні западини в нього страшенно глибокі. Незнайомець зараз же надів окуляри, а тоді повернувся обличчям до неї. Місіс Гол зібралася вже висловити своє незадоволення щодо забрудненої підлоги, але пожилець випередив її.

– Я попросив би вас не заходити до кімнати, не постукавши, – сказав він із роздратуванням, яке не залишало його весь ранок.

– Я постукала, здається…

– Може, й так. Але під час моїх досліджень – надзвичайно важливих і потрібних – найменша перешкода… скрип дверей… Я мушу просити вас…

– Звичайно, сер. Ви можете зачинятися на ключ у таких випадках. Та й завжди.

– Думка дуже слушна, – погодився Незнайомець.

– Але ця солома, сер. Дозволю собі сказати…

– Не треба. Якщо солома вас непокоїть, запишіть її до рахунку.

І він пробурмотів кілька слів, що місіс Гол видалися ніби лайкою.

У нього був такий дивний вигляд, войовничий і запальний, коли він стояв перед нею з пляшкою в одній руці й з пробіркою в другій, що місіс Гол не на жарт занепокоїлась. Але вона була жінка рішуча.

– Тоді я б хотіла знати, сер, скільки, на вашу думку…

– Шилінг… Запишіть до рахунку шилінг. Шилінга, певно, вистачить?

– Нехай і так, – сказала місіс Гол, застеляючи стіл скатертиною. – Коли це вас задовольняє, то, звісно…

Він сів, обернувшись до неї піднятим коміром пальта.

До вечора він працював, замкнувши двері і, як свідчить місіс Гол, майже в цілковитій тиші. Тільки раз почувся дзенькіт пляшок, що стукались одна об одну, неначе трусили стіл, і брязкіт кинутої на підлогу пляшки. Після цього почулися швидкі кроки по кімнаті. Боячись, чи не скоїлось там чого серйозного, місіс Гол підійшла до дверей і прислухалась, але стукати не наважилась.

– Нічого не виходить! – нестямно вигукнув її пожилець. – Нічого не виходить! Триста тисяч, чотириста тисяч! Безліч! Залишився в дурнях! Це може забрати все моє життя… Але терпіння! Терпіння насамперед! Дурень і брехун!

У цю хвилину в буфеті почулась чиясь важка хода, і місіс Гол хоч-не-хоч мусила відійти, так і не дослухавши. Коли ж вона вернулась до дверей, в кімнаті вже було тихо, тільки поскрипувало крісло під постояльцем та іноді дзенькала пляшка. Все скінчилося. Він знову працював.

Принісши йому чай, місіс Гол побачила в кутку під дзеркалом побите скло й жовтувату, абияк розтерту пляму. Вона звернула на це його увагу.

– Запишіть це до рахунку! – огризнувся він. – І бога ради не докучайте мені. Коли щось буде пошкоджено, записуйте до рахунку. – І він знову взявся робити якісь позначки у своєму зошиті.

– Маю щось розповісти вам, – таємниче сказав Фіренсайд. Було вже надвечір, і вони сиділи в маленькій пивничці.

– Ну? – спитав Тедді Генфрі.

– Про того самого молодика, що його вкусив мій собака. Він, знаєте, чорний. Принаймні його ноги. Я бачив це крізь дірку в штанях і в рукавичці. Ви сподівалися б побачити там щось рожеве, правда? Але нічого подібного. Справжнісінька чорнота. Він – чорний, кажу я вам, як мій капелюх.

– Та ну? – здивувався Тедді. – От-то чудасія! А ніс же в нього рожевий, мов намальований.

– Правда ваша, – згодився Фіренсайд. – Але я теж дещо бачив. І я скажу вам те, що думаю. Він – рябий, Тедді. Подекуди – чорний, подекуди – білий: плямистий. Колір на ньому виступає плямами впереміш. Я чув про таке й раніше. А в коней воно буває раз у раз, це кожен знає.