Читать книгу Нарцис і Ґольдмунд - Герман Гессе - Страница 6

Довго залишалися марними спроби Нарциса розгадати Ґольдмундову таємницю. Довго він, здавалося, безрезультатно намагався пробудити його, навчити його мови, якою можна було б таємницю розповісти. З того, що друг розказав йому про своє походження і домівку, не виходило картини. Був невиразний, безформний, але шанований батько та ще легенда про давно зниклу безвісти чи загиблу матір, від якої залишилася одна назва. Поступово Нарцис, обізнаний на читанні душ, зрозумів, що його друг належить до людей, у яких шматок їхнього життя було вирвано, які під тиском якоїсь біди або чарів були змушені забути частину свого минулого. Він зрозумів, що прості розпитування і повчання тут марні; він бачив також, що занадто покладався на силу розуму і багато говорив даремно.

Та недаремною була любов, що зв’язувала його з другом, і звичка чимало часу проводити разом. Незважаючи на глибоку різницю в характерах, обидва багато чого навчилися один у одного; між ними, разом з мовою розуму, поступово виникла мова душі і знаків, подібно до того, як між двома помешканнями, крім дороги, по якій можуть їздити екіпажі й вершники, виникає багато кумедних, обхідних, таємних доріжок: доріжка для дітей, стежка для закоханих, ледь помітні ходи собак і котів. Поступово одухотворена сила уяви Ґольдмунда якимись магічними шляхами проникла в думки і мову друга, і він трохи навчився у Ґольдмунда розуміти й співчувати без слів. Повільно у світлі любові визрівали нові зв’язки від душі до душі, лише потім приходили слова. Так одного разу, несподівано для обох, у вільний від занять день у бібліотеці між друзями відбулася розмова – розмова, яка розкрила перед ними всю сутність їхньої дружби і багато чого прояснила.

Вони говорили про астрологію, якою в монастирі не займалися і яка була тут заборонена. Нарцис сказав, що астрологія – це спроба впорядкувати й систематизувати різноманіття людських характерів, доль і приречень. Тут Ґольдмунд зауважив:

– Ти постійно говориш про відмінності – поступово я зрозумів, що це твоя найголовніша особливість. Коли ти говориш про велику різницю між тобою і мною, наприклад, то мені здається, що вона полягає не в чому іншому, як у твоїй дивній одержимості знаходити відмінності!

Нарцис:

– Правильно, ти влучаєш у самісіньку точку. Справді: для тебе відмінності не дуже важливі, мені ж тільки вони й здаються важливими. Я по суті своїй вчений, моє призначення – наука. А наука, цитуючи тебе, це дійсно не що інше, як «одержимість знаходити відмінності»! Краще не скажеш. Для нас, людей науки, немає нічого важливішого, як виявляти відмінності, наука називається мистецтвом розрізнення. Наприклад, знайти в людині ознаки, що відрізняють її від інших, значить пізнати її.

Ґольдмунд:

– Авжеж. Якщо хтось взутий у шкарбани, то він селянин, а в іншого на голові корона, то він король. Це теж відмінності. Та вони очевидні навіть дітям, без будь-якої науки.

Нарцис:

– Але якщо селянин і король одягнені однаково, тоді дитина навряд чи зможе їх відрізнити.

Ґольдмунд:

– Так само, як і наука.

Нарцис:

– Мабуть, все ж не так само. Скажімо, вона не розумніша за дитину, але вона терплячіша, вона помічає не лише найгрубіші деталі.

Ґольдмунд:

– Кожна розумна дитина це зробить. Вона впізнає короля за поглядом чи за манерою триматися. Одним словом: ви, вчені, – зарозумілі, ви постійно вважаєте всіх нас дурнішими. Але й без усіх ваших наук можна бути дуже розумним.

Нарцис:

– Я радий, що ти починаєш це усвідомлювати. Отже, ти скоро зрозумієш, що я маю на увазі не розум, коли говорю про різницю між мною і тобою. Я ж не кажу, що ти розумніший чи дурніший, кращий або гірший. Я лишень стверджую, що ти інший.

Ґольдмунд:

– Це неважко зрозуміти. Але ти говориш не тільки про неоднаковість характерних рис, часто ти говориш про відмінності долі, призначення. Чому в тебе, наприклад, має бути інше призначення, ніж у мене? Ти такий самий християнин, як і я, ти, як і я, вирішив жити в монастирі, ти, як і я, – дитя милостивого Отця Небесного. У нас обох однакова мета: вічне блаженство. Наше призначення таке саме: повернення до Бога.

Нарцис:

– Дуже добре. У підручнику догматики, звісно, всі люди однакові, але не в житті. Улюблений учень Спасителя, на грудях якого він відпочивав, і той інший учень, що зрадив його, – мені здається, навряд чи вони мали одне й те саме призначення.

Ґольдмунд:

– Ти софіст, Нарцисе! Таким чином ми не станемо ближчими один одному.

Нарцис:

– Ми жодним чином не станемо ближчими один одному.

Ґольдмунд:

– Не кажи такого!

Нарцис:

– Але я дійсно так вважаю. Це не наше завдання ставати ближчими один одному, так само як Сонце й Місяць або море й суша не наближаються одне до одного. Ми з тобою, любий друже, як Сонце й Місяць, як море й суша. Наша мета – не перейти один в одного, а пізнати один одного, навчитися бачити й шанувати його таким, як він є, а саме: протилежністю й доповненням іншого.

Збентежений, Ґольдмунд опустив голову, його обличчя стало сумним.

Нарешті він промовив:

– Це тому, що ти так часто не сприймаєш серйозно моїх думок?

Нарцис не квапився з відповіддю. А тоді сказав ясним і твердим голосом:

– Саме тому. Ти мусиш звикнути, любий Ґольдмунде, до того, що я серйозно сприймаю тільки тебе самого. Повір, я серйозно ставлюся до кожного звуку твого голосу, до кожного твого жесту, до кожної усмішки. Але твої думки, їх я сприймаю менш серйозно. Серйозно я ставлюся до того, що вважаю у тобі суттєвим і неминучим. Чому ти хочеш, щоб я звертав особливу увагу на твої думки, якщо ти маєш так багато інших обдарувань?

Ґольдмунд гірко всміхнувся:

– Я ж казав, що ти завжди ставився до мене, як до дитини!

Нарцис залишався незворушним.

– Частину твоїх думок я справді вважаю дитячими. Пригадуєш, ми перед цим говорили про те, що розумна дитина зовсім не повинна бути дурнішою за вченого. Та якщо дитина захоче говорити про науку, то вчений, звісно, цього серйозно не сприйматиме.

Ґольдмунд різко дорікнув:

– Навіть якщо ми говоримо не про науку, ти насміхаєшся наді мною! Наприклад, ти завжди поводишся так, ніби вся моя побожність, мої намагання досягнути успіхів у навчанні, моє прагнення чернецтва – це просто забавки!

Нарцис вдумливо поглянув на нього:

– Я сприймаю тебе серйозно, коли ти – Ґольдмунд. Але ти не завжди Ґольдмунд. А мені хотілося б лише одного: щоб ти цілком і повністю став Ґольдмундом. Ти не вчений, ти не чернець – і вченого, й ченця можна зробити й з простішого матеріалу. Ти думаєш, що мені бракує в тобі вченості, логіки чи побожності. Зовсім ні, але мені не вистачає в тобі тебе самого.

Хоч після цієї розмови спантеличений і навіть ображений Ґольдмунд і замкнувся в собі, вже через кілька днів він сам відчув потребу її продовжити. Цього разу Нарцисові вдалося так представити йому відмінності їхніх натур, що він сприйняв їх краще.

Нарцис розговорився, відчуваючи, що сьогодні Ґольдмунд відкритіше й охочіше сприймає його слова, що він має владу над ним. Через цей успіх він піддався спокусі сказати більше, ніж збирався, захопившись власною промовою.

– Поглянь, – сказав він, – порівняно з тобою я маю одну-єдину перевагу: я притомний, тоді як ти перебуваєш у напівсні, а іноді й зовсім спиш. Притомним я називаю того, хто, розуміючи й усвідомлюючи себе, знає свої найпотаємніші, ірраціональні сили, схильності й вади, як і те, чого від них можна очікувати. І щоб ти цього навчився, це і може бути для тебе сенсом зустрічі зі мною. У тебе, Ґольдмунде, дух і природа, свідомість і світ мрій дуже віддалені одне від одного. Ти забув своє дитинство, з глибин твоєї душі воно домагається тебе. І воно змушуватиме тебе страждати доти, поки ти його не почуєш. Досить про це! В притомності, як я вже казав, я сильніший за тебе, тут я за тебе кращий і тому можу стати тобі в пригоді. У всьому іншому, любий, ти кращий за мене – і станеш іще кращим, щойно зможеш сам себе знайти.

Ґольдмунд з подивом слухав, але при словах «ти забув своє дитинство» здригнувся, як уражений стрілою, хоча Нарцис не помітив цього, бо за своїм звичаєм говорив, заплющивши очі або дивлячись перед собою, наче так міг краще підбирати слова. Він не бачив, як обличчя Ґольдмунда раптово смикнулося і почало бліднути.

– Перевершую – я тебе, – пробелькотів Ґольдмунд, аби щось сказати; він ніби заціпенів.

– Звичайно, – продовжував Нарцис. – Такі натури, як твоя, з сильними і ніжними почуттями, одухотворені, мрійники, поети, сповнені любові, майже завжди перевершують нас – інших, нас – людей науки. Ваше походження материнське. Ви живете сповна, вам дана сила любові і переживання. Ми, інтелектуали, хоч часто наче й керуємо і правимо вами іншими, не живемо сповна, ми живемо в посуху. Вам належить повнота життя, сік плодів, сад любові, прекрасна країна мистецтва. Ваша вітчизна – земля, наша – ідея. Ваша небезпека – потонути в чуттєвому світі, наша – задихнутися в безповітряному просторі. Ти – художник, я – мислитель. Ти спиш на грудях матері, я пильную в пустелі. Мені світить сонце, тобі – місяць і зірки, твої мрії про дівчат, мої – про хлопців…

З широко розплющеними очима слухав Ґольдмунд, як говорив Нарцис, ніби сп’янілий від власної промови. Чимало його слів ранили його, немов мечі; при останніх словах він зблід і заплющив очі, і коли Нарцис це помітив і злякано запитав, той, абсолютно блідий, згаслим голосом промовив:

– Одного разу сталося так, що я був зовсім розбитий і розплакався перед тобою – ти пам’ятаєш. Це не повинно повторитися, я ніколи не простив би собі цього – але й тобі теж! А тепер швидко йди геть і залиш мене одного, ти сказав мені жахливі слова.

Нарцис був дуже збентежений. Промова захопила його, у нього було відчуття, що він говорив краще, ніж будь-коли. Тепер він бачив у сум’ятті, що якісь його слова глибоко потрясли друга, в чомусь зачепили його за живе. Йому було важко залишити його в цю мить самого, він хвильку зачекав, але нахмурене чоло Ґольдмунда змусило його поквапитися, і, збентежений, він побіг геть, щоб залишити друга на самоті, якої той потребував.

Цього разу перенапруга в душі Ґольдмунда не залилася сльозами. З почуттям глибокої і невиліковної рани, так ніби друг несподівано всадив йому ніж прямо в груди, він стояв, важко дихаючи, зі смертельно стиснутим серцем, з блідим, як віск, обличчям, з затерплими руками. Це було таке саме нещастя, як і тоді, тільки в кілька разів сильніше, знову нудота всередині, почуття, що він повинен подивитися в очі чомусь жахливому, чомусь абсолютно нестерпному. Але жоден рятівний плач не допоміг би зараз пережити це лихо. Свята Богородице, що ж це таке? Хіба щось трапилося? Його вбили? Він убив? Що ж такого страшного було сказано?

Задихаючись, він, як отруєний, розривався від бажання звільнитися від чогось смертельного, що глибоко застрягло у нього всередині. Як плавець розмахуючи руками, він кинувся геть з кімнати, несвідомо втікаючи до найтихіших, найбезлюдніших закутків монастиря, через переходи, сходами, назовні, на чисте повітря. Він потрапив у найзаповітніший прихисток монастиря, криту галерею, над кількома зеленими клумбами ясно височіло сонячне небо, крізь прохолодне повітря кам’яного підвалу солодкими переривчастими струменями пробивалися пахощі троянд.

Сам того не підозрюючи, Нарцис у цю годину зробив те, що вже давно було його заповітною метою: демона, яким був одержимий його друг, він назвав по імені, він його виявив. Якесь із його слів зачепило таємницю в серці Ґольдмунда, і вона зреагувала несамовитим болем. Довго блукав Нарцис монастирем у пошуках друга, але так ніде його й не знайшов.

Ґольдмунд стояв під однією з круглих важких кам’яних арок, які вели з переходів у садок, з аркових колон визирало по три голови тварин, кам’яні голови собак або вовків витріщалися на нього зверху. Йому жахливо ятрило рану, без виходу до світла, без виходу до розуму. Смертельний страх стискав горло і живіт. Машинально підвівши погляд, він побачив над собою одну з капітелей колони з трьома головами тварин, і йому здалося, що ці три дикі голови сиділи, витріщалися, гавкали у нього всередині.

«Зараз я помру», – нажахано подумав він. А потім відразу, тремтячи від страху, відчув: «Зараз я збожеволію, зараз мене зжеруть ці звірі». Здригаючись, він осунувся до підніжжя колони, біль був нестерпним, досягнувши крайньої межі. Його охопило безсилля, і він поринув з опущеним обличчям у заповітне небуття.

У настоятеля Даніеля видався малоприємний день, двоє старших ченців прийшли до нього сьогодні, розбуркані, з лайкою та скаргами, знову зчинивши люту сварку через давні нікчемні заздрощі. Він їх спочатку вислухав, надто довго вмовляв їх, проте безуспішно, зрештою відпустив, наклавши на кожного досить суворе покарання, але в душі залишилося відчуття, що його дії були марними. Знесилений, він усамітнився в каплиці нижньої церкви, молився, але, не отримавши полегшення, знову встав. Приваблений ледь відчутним ароматом троянд, він вийшов на внутрішню галерею побути трохи на свіжому повітрі. Тут, на кам’яних плитах, він знайшов непритомного учня Ґольдмунда. З сумом він подивився на нього, злякавшись мертвотної блідості його завжди такого гарного юного обличчя. Недобрий сьогодні день, тепер ще й це! Він спробував підняти юнака, але не зміг дати ради з такою ношею. Глибоко зітхнувши, він, старий чоловік, пішов геть, щоб покликати двох молодших братів, аби вони віднесли його нагору, пославши туди ще й отця Анзельма, цілителя. Одночасно він послав по Нарциса, якого швидко знайшли, і той постав перед ним.

– Ти вже знаєш? – запитав він його.

– Про Ґольдмунда? Так, милостивий отче, я щойно почув, що він хворий чи постраждав від нещасного випадку, його начебто принесли.

– Так, я знайшов його, він лежав на галереї, де йому, власне, нічого було робити. Він не постраждав від нещасного випадку, він знепритомнів. Це мені не подобається. Мені здається, ти якось причетний до цієї справи чи хоча б щось маєш знати, адже він твій близький друг. Тому я покликав тебе. Говори.

Нарцис, як завжди прекрасно володіючи собою і мовою, коротко доповів про свою сьогоднішню розмову з Ґольдмундом і про те, як несподівано сильно вона на нього подіяла. Настоятель невдоволено похитав головою.

– Це дивні розмови, – сказав він, опановуючи себе. – Те, що ти мені тут розповів, схоже на розмову, яку можна назвати втручанням в чужу душу, я б сказав, що це пастирська розмова. Але ти ж не духівник Ґольдмунда. Ти взагалі не духівник, ти навіть ще не висвячений. Чому це ти говориш з учнем тоном наставника про речі, які стосуються тільки духівника? Наслідки, як бачиш, погані.

– Наслідків, – сказав Нарцис м’яко, але чітко, – ми ще не знаємо, милостивий отче. Я був трохи наляканий сильною дією, та я не сумніваюся, що наслідки нашої розмови будуть для Ґольдмунда добрими.

– Ми ще побачимо наслідки. Зараз я кажу не про них, а про твої дії. Що спонукало тебе до таких розмов з Ґольдмундом?

– Як ви знаєте, він мій друг. Я відчуваю до нього особливу симпатію і вважаю, що дуже добре розумію його. Ви кажете, що я повівся з ним як духівник. Та я не брав на себе жодних духовних повноважень, я просто думав, що знаю його трохи краще, ніж він знає себе сам.

Настоятель знизав плечима.

– Я знаю, це твоя особливість. Будемо сподіватися, що ти не заподіяв цим нічого поганого. А хіба Ґольдмунд хворий? Я маю на увазі, чи з ним щось не так? Він нездужає? Погано спить? Нічого не їсть? У нього щось болить?

– Ні, досі він був здоровим. Фізично здоровим.

– А взагалі?

– Душею він все-таки хворий. Ви знаєте, він у такому віці, коли починається боротьба зі статевим потягом.

– Я знаю. Йому сімнадцять.

– Йому вісімнадцять.

– Вісімнадцять. Що ж. Досить пізно. Але ця боротьба – це ж щось природне, що кожен має пройти. Не можна його через це називати душевнохворим.

– Ні, милостивий отче, не тільки через це. Але Ґольдмунд був ще до того душевнохворим, уже давно, тому ця боротьба для нього небезпечніша, ніж для інших. Він страждає, як я гадаю, від того, що забув частину свого минулого.

– Так? І що це за частина?

– Це його мати і все, що з нею пов’язано. Я теж про це нічого не знаю, я тільки відчуваю, що саме там знаходиться джерело його страждань. Ґольдмунд начебто не знає про свою матір нічого, крім того, що рано її втратив. Та складається враження, що він її соромиться. Хоча саме від неї він успадкував найбільше своїх талантів; бо те, що він може сказати про свого батька, не відображає цього батька як чоловіка, що має такого красивого, обдарованого й особливого сина. Про все це я довідався не з розповідей, а з проявів.

Настоятель, який спочатку подумки трохи посміювався над цими повчальними й зарозумілими промовами і для якого вся ця справа була обтяжливою й делікатною, замислився. Йому згадався батько Ґольдмунда, той трохи пихатий і неприємний чоловік, і ще, напруживши пам’ять, він пригадав раптом деякі слова, якими той висловився про матір Ґольдмунда. Вона зганьбила його і втекла від нього, сказав він, і він постарався приглушити в синочкові як спогади про матір, так і можливі, від неї успадковані, пороки. Це йому, здається, вдалося, і хлопчик має намір задля спокутування того, чого бракувало матері, присвятити своє життя Богові. Ніколи Нарцис не подобався настоятелеві так мало, як сьогодні. І все-таки – як добре цей мудрагель усе розгадав, як добре він насправді знав Ґольдмунда!

На закінчення, ще раз відповідаючи на питання про сьогоднішні події, Нарцис сказав:

– Сильне потрясіння, яке пережив сьогодні Ґольдмунд, не було викликане мною навмисне. Я нагадав йому про те, що він не знає сам себе, що він забув своє дитинство і матір. Якесь з моїх слів, мабуть, зачепило його і проникло в темряву, з якою я давно борюся. Він був якимось відстороненим і дивився на мене так, наче не знає ані мене, ані себе самого. Я часто казав йому, що він спить, що він не зовсім притомний. Тепер він пробудився, у цьому я не сумніваюся.

Він був відпущений без покарання, але з короткою забороною відвідувати хворого.

Тим часом отець Анзельм, наказавши покласти непритомного на ліжко, сидів біля нього. Повертати його до тями сильними засобами здавалося йому недоречним. Юнак виглядав надто погано. Прихильно дивився старий зі зморшкуватим добрим обличчям на юнака. Насамперед він помацав пульс і послухав серце. Напевно, думав він, хлопчисько наївся чогось непридатного, кислиць або ще якоїсь гидоти, як це зазвичай буває. Язика він подивитися не міг. Він любив Ґольдмунда, але його друга, цього скороздрого занадто молодого вчителя, терпіти не міг. І ось, на тобі. Безумовно, Нарцис був замішаний у цій дурній історії. Навіщо знадобилося такому жвавому ясноокому хлопцеві, такій милій дитині природи, зв’язатися саме з цим зарозумілим вченим, цим самовпевненим грамотієм, якому його грека була важливіша за все на світі! Коли через тривалий проміжок часу двері відчинилися і ввійшов настоятель, отець усе ще сидів, вдивляючись в обличчя непритомного. Яке ж це було миле, юне, простодушне обличчя, і ось ти сидиш біля нього, мав би якось допомогти, та не знаєш як. Звичайно, причиною могли бути кольки, він міг би замовити глінтвейну, може, й ревеню. Але що довше він дивився на бліде, перекривлене обличчя, то більше схилявся до підозри про інший бік, про сумнівніший. Отець Анзельм мав досвід. Не раз за своє довге життя він бачив одержимих. Та він не поспішав навіть самому собі зізнатися у такій підозрі. Краще почекати і поспостерігати. Але, думав він похмуро, якщо цього бідного хлопця дійсно закляли, то винуватця не доведеться шукати далеко і йому це так просто не минеться. Настоятель підійшов ближче, подивився на хворого, підняв йому обережно повіку.

– Його можна розбудити? – запитав він.

– Я хотів би ще почекати. Серце здорове. До нього не можна нікого пускати.

– Існує небезпека?

– Не думаю. Немає жодних ран, жодних слідів від ударів чи падіння. Він непритомний, може, це кольки. Сильний біль призводить до втрати свідомості. У випадку отруєння була б гарячка. Ні, він прийде до тями й житиме.

– А чи не може це бути через душевний стан?

– Не хочу заперечувати. Адже нічого не відомо? Може, він сильно чогось злякався? Чи звістка про смерть? Якась серйозна суперечка, образа? Тоді все було б зрозуміло.

– Ми цього не знаємо. Подбайте, щоб до нього нікого не пускали. Я вас прошу побути з ним, доки він не прокинеться. Якщо йому стане гірше, кличте мене, навіть серед ночі.

Перш ніж піти, старий ще раз нахилився над хворим; він згадав про його батька і той день, коли цього красивого веселого білявого хлопчика доставили до нього і як усі його негайно полюбили. І він любив на нього дивитися. Але в одному Нарцис дійсно мав рацію: цей хлопчина нічим не був схожий на свого батька! Ох, скільки всюди клопоту, які мізерні всі наші старання! Чи ж не проґавив він чогось у цьому бідному юнакові? Чи мав він хорошого духівника? Хіба це нормально, що ніхто в монастирі не знає цього учня краще, ніж Нарцис? Чи може він йому допомогти, коли сам ще знаходиться в новіціаті, не є ані братом, ані висвяченим, та й усі думки і погляди його мають у собі щось неприємно зверхнє або й вороже? Бозна, може, й з Нарцисом давно поводилися неправильно? Бозна, чи не приховує він за маскою покірності чогось поганого, може, він язичник? І в усьому, що колись вийде з цих двох молодих людей, була і його частка відповідальності.

Коли Ґольдмунд опритомнів, було темно. Голова здавалася порожньою і паморочилася. Він зрозумів, що лежить у ліжку, він не знав, де саме, але й не думав про це, йому було байдуже. Але де він був? Звідки повернувся, з якої безодні переживань? Він був десь, дуже далеко звідси, він щось бачив, щось надзвичайне, щось прекрасне, і страшне, й незабутнє – і все-таки він його забув. Де це було? Що це там спливло перед ним, таке велике, таке болюче, таке блаженне, і знову зникло?

Він вслухався в глибину себе, туди, де сьогодні щось прорвалося, щось трапилося, – що це було? Безладний рій образів навалився на нього, він бачив собачі голови, три собачі голови, він вдихав запах троянд. Як же йому було боляче! Він заплющив очі. Як нестерпно гірко йому було! Він знову заснув.

Знову прокинувся і саме в ту мить, коли світ сновидінь поспішно вислизав від нього, він побачив, він знайшов цей образ, здригаючись у болісній насолоді. Він міг бачити, він став зрячим. Він побачив Її. Він бачив велику, променисту, з пишними квітучими вустами, з сяючим волоссям. Він бачив свою матір. Одночасно йому почувся голос: «Ти забув своє дитинство».

Чий же це голос? Він прислухався, подумав і згадав. Це був Нарцис. Нарцис? І в одну мить, раптовим поштовхом все знову повернулося: він згадував, він знав. О мамо, мамо! Гори мотлоху, моря забуття були прибрані, зникли; величними, світло-блакитними очима втрачена, несказанно кохана, вона знову дивилася на нього.

Отець Анзельм, що задрімав у кріслі біля ліжка, прокинувся. Він почув, що хворий заворушився, почув його дихання. Він обережно піднявся.

– Тут хтось є? – запитав Ґольдмунд.

– Це я, не турбуйся. Я запалю світло.

Він запалив лампу, світло впало на його зморшкувате доброзичливе обличчя.

– Я що, хворий? – запитав юнак.

– Ти знепритомнів, синку. Дай-но руку, перевіримо пульс. Як ти почуваєшся?

– Добре. Дякую вам, отче Анзельм, ви дуже люб’язний. Зі мною вже все гаразд, тільки втомлений.

– Звіно, що втомлений. Зараз іще заснеш. Випий спочатку ковток гарячого вина, ось воно тут. Давай осушимо з тобою келишок, мій хлопче, за наші хороші стосунки.

Він уже тримав напоготові кухлик глінтвейну, дбайливо поставивши його в посудину з гарячою водою.

– Ось ми обидва й покімарили трохи, – засміявся лікар. – Ти, мабуть, думаєш: «Оце так санітар, що не може пильнувати хворого». Та що вдієш, такі вже ми, люди. Давай вип’ємо з тобою трохи цього чарівного напою, малюче, немає нічого кращого, ніж ось така маленька таємна нічна пиятика. Отже, будьмо!

Ґольдмунд засміявся, цокнувся і покуштував. Тепле вино було приправлене корицею і гвоздикою і присолоджене цукром, такого він ще ніколи не пив. Він згадав, як колись уже був хворим, тоді ним переймався Нарцис. Цього разу отець Анзельм був такий люб’язний до нього. Йому стало так добре, так приємно й дивовижно було лежати тут при світлі лампи й посеред ночі попивати зі старим отцем солодке й тепле вино.

– Живіт не болить? – запитав старий.

– Ні.

– А я, було, подумав, що у тебе кольки, Ґольдмунде. Отже, це не воно. Покажи-но язика. Так, добре, старий Анзельм знов помилився. Завтра ти ще полежиш, потім я прийду й огляну тебе. А вино ти вже допив? Правильно, воно має добре подіяти на тебе. Дай-но подивлюся, чи там не залишилося нічого. Тут буде ще по півкелиха кожному, якщо поділитися по-братськи. Ти нас добряче налякав, Ґольдмунде! Лежав там на галереї, як дитина. У тебе справді не болить живіт?

Вони посміялися, чесно розділили залишки лікарняного вина, отець жартував, а Ґольдмунд вдячно й весело дивився на нього знову сяючими очима. Потім старий пішов вкладатися. Ґольдмунд ще якийсь час не спав. Повільно з глибини душі знову піднімалися образи, знову спалахували слова друга, і ще раз з’явилася в його душі білява осяйна жінка, його мати; як теплий весняний вітер, її образ пройшов крізь нього, як хмара життя, тепла, ніжності і глибокого нагадування. Мати! І як тільки він міг її забути!