Читать книгу Казки, легенди, притчі - Герман Гессе - Страница 4

Ярмарок

Дорога, що вела до міста Фальдум, бігла то поміж пагорбами, то лісами, то привільними зеленими лугами, то полями, і чим ближче до міста, тим частіше зустрічалися селянські двори, майори, сади й невеликі сільські хатки. Море було звідси далеко, ніхто з тутешніх мешканців ніколи не бачив його, і світ, здавалося, складався з одних пригірків, чарівливих тихих виярків, перелісків, ріллі та плодових садів. Усього в цій місцині було в достатку: і фруктів, і деревини, і молока, і м’яса, і яблук, і горіхів. Села тішили погляд своєю охайністю та затишком, і люди тут жили здебільшого добрі, працьовиті, старанні, не любили небезпечних чи ризикованих справ, кожен тішився, що сусід живе не краще й не гірше, ніж він сам. Так був влаштований цей край – Фальдум; зрештою, як і в інших країнах, де все також пливе за своїм звичаєм, доки не трапиться щось особливе.

Мальовничу дорогу до міста Фальдума – і місто, і країна мали однакову назву – із першими криками півнів жваво заповнював люд. Таке можна було спостерігати о цій порі раз на рік, тому що в місті сьогодні мав відбутися великий ярмарок, і на двадцять миль у цілій окрузі не було жодного селянина чи селянки, майстра, підмайстра чи учня, наймита чи поденниці, юнака чи дівчини, хто б не думав про ярмарок і не мріяв відвідати його. Однак не всі могли потрапити туди, адже хтось повинен був доглядати за худобою, за дітками, за старими й немічними; і якщо вже комусь і випав жереб зостатися вдома, то нинішній рік видавався йому мало не втраченим, і сонечко, яке із самого ранку сяяло по-святковому яскраво в синяві пізнього літа, зовсім не тішило його.

На ярмарок поспішали господині й служниці з кошиками в руках, ретельно поголені й причепурені парубки з гвоздикою чи айстрою в петельці, школярки з дбайливо заплетеними косами, які ще волого й масно зблискували на сонці. Візники прикрасили свій батіг квіткою або червоною стрічкою, а заможніші не забували й про коней, із нової упряжі яких звисали начищені до блиску латунні бляшки. Їхали підводи, на яких під навісами зі свіжих букових гілок тулилися люди з кошиками й дітлахами на колінах, багато хто з них співали вголос хором; туди й сюди пробігав візок, прикрашений прапорцями, червоними, синіми білими паперовими квітами на зелених букових гілках, звідти долинала весела мелодія сільських музик, а з-поміж затінку гілок зблискували ніжно й чарівливо золоті ріжки та труби. Дітлахи, що змушені були вставати спозаранку, рюмсали, спітнілі від спеки матері намагалися їх заспокоїти, хтось із візників по доброті сердечній брав дітлахів до себе на підводу. Якась старенька бабуся везла дитячий візок із близнюками, малюки спали, а на подушці серед дитячих голівок лежали дві чепурненько вбрані ляльки, такі самі пухкенькі й рум’яні, як і самі малюки.

Хто мешкав побіля дороги й сьогодні не їхав на ярмарок, той міг досхочу набалакатися з прохожими й надивитися вдосталь на нескінчений людський потік. Однак таких було мало. На садовій драбині заливався сльозами десятилітній хлопчик, бо його залишили вдома з бабусею. Насидівшись вдосталь і наплакавшись, він раптом помітив на дорозі зграйку сільських хлопчаків і кулею вискочив із подвір’я та приєднався до них. По сусідству жив нетягою нежонатий старий, цей і чути не хотів про ярмарок, бо йому було шкода грошей. Повсюди панувала атмосфера свята, і він вирішив, що саме час підстригти живопліт із глоду, і ось, коли ледь засвітало, він бадьоро взявся за роботу – садові ножиці так і цвенькали. Проте вже дуже швидко він полишив цю роботу й, закипаючи спересердя, повернувся до хати, адже кожен парубок, який проходив чи проїжджав повз, з подивом зиркав на нього, а часом жартував про його недоречну завзятість, що викликало сміх у дівчат. Коли ж нетяга, розізлившись, пригрозив їм своїми довгими ножицями, вони зривали з голів свої шапки і, розреготавшись, махали йому. Зачинивши ставні, він заздрісно дивився у щілину, його злість поволі стихла, під вікном поспішали на ярмарок запізнілі пішоходи, немовби їх чекало там бозна-яке блаженство. І ось наш нетяга теж взув чоботи, засунув у гаманець один талер, узяв ціпок і зібрався в дорогу. Але на порозі він раптом зметикував, що талер – це неймовірно великі гроші, тоді витяг монету з гаманця й заховав її у кишеню. Потім зачинив двері та хвіртку і пустився в дорогу, але йшов так хутко, що обігнав не одного пішого й навіть дві підводи.

Коли він пішов, будинок і сад спорожніли, дорожня порохнеча стала потроху осідати, вдалечині відлунали й зникли кінський тупіт і звуки музики, вже й горобці повернулися зі скошених полів і заходилися купатися у білій пилюці та роздивлялися, де було б можна щось поклювати. Дорога була безлюдною, вимерлою, спекотною, часом здалеку ледь розбірливо долітало чи то зітхання, чи то звук ріжка.

І ось із лісу вийшов якийсь чолов’яга в низько натягнутому на чоло капелюсі з широкими крисами та неквапливо закрокував порожнім трактом. Він був високий на зріст, ішов упевнено й розмашисто, немов мандрівник, який частенько ходить пішки. Зодягнений він був у сірий, непоказний одяг, а очі позирали з-під капелюха уважно й спокійно – очі людини, яка хоч і не жадає нічого від світу, однак усе уважно розглядає і чітко примічає. Він бачив усе – розбиті колії, що вели до небокраю; бачив сліди коня, ліве заднє копито якого стерлося; бачив бабусю, що від страху метляла по саду й марно когось кликала; а на далекому пагорбі в курному мареві зблискували маленькі дахи Фальдума. Ось він завважив на обочині щось маленьке й блискоче, нахилився й підняв начищену латунну бляшку з кінської упряжі й заховав її в кишеню. Затим його погляд упав на тин із глоду: його нещодавно підстригали й спочатку, здавалося, працювали ретельно і з задоволенням, але чим далі, тим справа йшла гірше – то зрізано було надто багато, то, навпаки, врізнобіч їжачком стирчали колючі гілки. Потім мандрівник підібрав на дорозі дитячу ляльку – її напевно переїхала підвода, трохи далі кусень житнього хліба, на якому ще зблискувало розтоплене масло, і, нарешті, тугий шкіряний гаманець із півталеровою монетою. Ляльку він приклав до придорожнього стовпа, хліб роздав горобцям, а гаманець із півталеровою монетою засунув у кишеню.

Безлюдна дорога була невимовно тихою, трава обабіч пожухла від сонця і запилюжилася. Біля заїжджого двору не було ані душі, тільки кури снували та із замисленим кудкудаканням ніжилися на сонечку.

На городі посеред сизих капустяних качанів якась старенька жінка виполювала бур’яни із сухої землі. Мандрівник гукнув до неї: мовляв, чи далеко ще до міста. Однак стара була глухенька, він гукнув ще раз голосніше, але вона тільки безпорадно глипнула на нього й похитала сивою головою.

Мандрівник попростував далі. Часом від міста долинали сплески музики й затихали знову; і чим далі тим музику було чутно виразніше й грала вона довше, і, нарешті, музика й людський гомін злилися в неугавний гул, подібний до гулу далекого водоспаду, немовби там, на ярмарку, веселився весь фальдумський люд. Побіч дороги дзюркотів струмок – широкий і спокійний, у ньому плавали качки, і в синій глибині виднілися зелені водорості. Потім дорога повела в гору, а струмок звернув убік, і через нього був перекинутий кам’яний місток. На його низьких поруччях дрімав якийсь миршавий чоловічок, на вигляд – кравець: він спав, звісивши голову на груди, його капелюх скотився в пилюку, а поруч, охороняючи сон господаря, сидів маленький кумедний песик. Незнайомець хотів було розбудити того, хто спав, – не доведи господи, ще впаде до води, – але спочатку глянув додолу й, переконавшись, що висота тут невелика, а струмок неглибокий, не став будити кравця.

Нетривалий крутий підйом – і ось перед ним постали розчахнуті ворота Фальдума, а довкола ні душі. Чоловік зайшов у місто, і кроки його відбивалися несподівано лунко у вимощеному бруківкою провулку – там уздовж будинків тяглися порожні підводи й чотиримісні коляски без коней. З інших провулків долинали голоси й глухий шум, але тут не було нікого, провулок тонув у тіні, лише у верхніх віконцях вигравав золотий відблиск дня. Мандрівник трошки перепочив, посидів на дишлі підводи, а перед тим, як піти далі, поклав на передок латунну бляшку, яку знайшов на дорозі.

Не встиг він дійти до кінця наступного провулка, як зусібіч його накрив ярмарковий шум і гамір, сотні крамарів на всі лади голосно розхвалювали свій крам, дітлахи дуділи в посріблені дудки, різники виловлювали з казанів, що кипіли, довгі зв’язки свіжих ковбас, на підвищенні стояв знахар – його очі яскраво зблискували за товстими скельцями рогових окулярів, а поряд висіла табличка з переліком усіляких людських хвороб і недугів. Повз нього пройшов якийсь чоловік і довгим чорним волоссям, ведучи за вуздечку верблюда. Тварина поглядала зневажливо з висоти свого зросту на натовп і меринзала губами.

Незнайомець із лісу уважно придивлявся до всього цього, покірно сприймаючи штурханину натовпу: то заглядав у крамничку лубочника, то читав вислови, виведені цукром на медяниках, однак ніде не затримувався – здавалося, що він ще не знайшов того, що йому було потрібне. Він вибрався поволі на простору головну площу, на розі якої стояв продавець птахів. Незнайомець постояв хвильку, послухав щебет птахів, що долинав із кліток, тихенько посвистів у відповідь коноплянці, перепелиці, канарці, славці.

І тут несподівано десь неподалік сполохнуло щось сліпуче яскраве, немовби все сонячне проміння зібралося враз в одній точці. Підійшовши ближче, він побачив, що це блищить велике люстро в крамниці, а поруч – ще одне, і ще, і ще – десятки, сотні люстер, великих і малих, квадратних, круглих й овальних, підвісних і настільних, ручних і кишенькових зовсім маленьких і тоненьких, що їх можна було носити із собою, аби не забути вигляд свого власного обличчя. Крамар ловив сонячне проміння блискучим ручним люстерком і пускав по крамниці «зайчики», без угаву зазиваючи покупців.

– Люстерка, панове, люстерка! Купуйте люстерка! Найкращі, найдешевші люстерка у Фальдумі! Люстерка, панії, чудові люстерка. Гляньте, все як слід, чудове скло!

Біля крамнички з люстерками незнайомець зупинився, немовби нарешті знайшов те, що шукав. У натовпі, що розглядав люстра, були три сільські дівчини. Він зупинився біля них і став спостерігати за ними. Це були свіжі, здорові селянські дівчата, не красуні, але й не незугарні, в добротних черевиках і білих панчохах, їх коси трошки вигоріли на сонці, очі світилися молодечим запалом. У руках кожна тримала люстерко, щоправда, не дороге й не велике; дівчата роздумували, чи купувати їх чи ні, нудячись солодкою мукою вибору, й часом то одна, то друга, забувши про все, замислено вдивлялася у блискочу глибину й милувалася собою: вустами й очима, разочком намистинок на шиї, ластовинням на носі, рівним проділом волосся на голові, рожевим вухом. Поволі всі троє засумували й затихли; незнайомець, стоячи позаду дівчат, дивився на їхнє віддзеркалення в люстерках; вигляд у всіх них був здивований і майже урочистий.

Раптом одна дівчина промовила:

– Ет, якби в мене були золоті коси, довгі, аж до колін!

Друга дівчина, почувши слова подруги, тихенько зітхнула і ще уважніше поглянула в люстерко. Потім і вона, зашарівшись, нерішуче відкрила мрію свого серця.

– Якби я загадувала бажання, то побажала б собі тонкі руки, білі, ніжні, з довгими пальцями й рожевими нігтями.

У цю мить вона подивилася на свою руку, що тримала люстерко. Вона була огидлива, але короткувата й широка, а шкіра від роботи загрубіла і жорстка. Третя, найменша та найдотепніша дівчина засміялася і весело вигукнула:

– Що ж, непогане бажання! Тільки, ти знаєш, руки – це не головне. Мені хотілося б стати найкращою, найвправнішою танцюристкою у всій Фальдумській країні.

Тут дівчина злякано озирнулася, бо в люстерці з-за її плеча виринуло чуже обличчя з ясними чорними очима. Це був незнайомець, який підслухав їх розмову і якого вони досі не помічали. Всі троє подивовано дивилися в його обличчя, а він кивнув їм головою і проказав:

– Що ж, любі панянки, ви загадали хороші бажання. І ви це зробили цілком серйозно?

Маленька відклала люстерко убік і заховала руки за спину. Їй хотілося відплатити чужинцеві за свій переляк, і вона вже була готова вимовити якесь гостре слівце, але подивилася йому в обличчя й замислилася – така сила відчувалася в погляді незнайомця.

– Яке вам діло до моїх бажань? – вимовила вона й зашарілася.

Однак друга, та, що мріяла про ніжні руки, пройнялася довірою до цього високого чоловіка – в ньому було щось батьківське, гідне.

– Так, – проказала вона, – ми це серйозно. Хіба можна побажати собі ще чогось кращого?

Тут підійшов торгівець люстрами, а з ним багато інших людей. Незнайомець підняв криси капелюха, і всі тепер побачили його високе світле чоло й владні очі. Він привітно кивнув трьом дівчатам, і, посміхаючись, вигукнув:

– Гляньте но, ваші бажання справдилися!

Дівчата подивилися спочатку одна на одну, потім у люстерко й зблідли від подивування й радості. Друга стискувала люстерко білими ніжними руками принцеси, а третя несподівано з’ясувала, що її ніжки стрункі, як у лані, й узуті в червоні сап’яні черевички. Вона ще ніяк не могла зрозуміти, що ж таке відбулося, але дівчина з руками принцеси розплакалася від щастя, притулившись до плеча подружки й зрошуючи щасливими сльозами її довге золотаве волосся.

Тепер довкола крамниці люди навперейми говорили про чудо. Молодий підмайстер, який бачив усе це на власні очі, мов зачарований дивився широко відкритими очима на незнайомця.

– А ти не хочеш й собі чогось побажати? – запитав незнайомець.

Підмайстер здригнувся, зніяковів і розгублено роззирнувся, мов видивлявся, чого б йому такого побажати. Аж ось біля м’ясної крамниці він завважив велику зв’язку товстої копченої ковбаси й пробурмотів, показуючи на неї:

– Я б не відмовився від такої он зв’язки ковбас!

Глянь, а зв’язка вже висить у нього на шиї, і всі, хто це бачив, стали сміятися й вигукувати, кожен намагався проштовхнутися ближче, кожному теж хотілося загадати бажання. Сказано – зроблено! І наступний у черзі осмілів і побажав собі новий сукняний святковий одяг. Ледве він встиг це промовити, як тут же побачив себе у новенькому, вишуканому одязі, не гіршому, ніж у бургомістра. Потім підійшла якась селянка, набралася духу й попросила десять талерів – і гроші тут же задзвеніли у її кишені.

Тут люди зметикували, що чудеса відбуваються насправді, отож дуже швидко довкола крамниці з люстерками зібралася численна юрба. Дехто ще посміювався й пробував жартувати, хтось недовірливо перемовлявся, але багатьох уже пойняло гарячкове хвилювання – розпашілі й спітнілі, вони підбігали з палкими очима, їхні обличчя покривили жадоба й тривога, бо всі боялися, що джерело чудес вичерпається швидше, ніж надійде їх черга. Хлопчаки бажали собі солодощі, самостріли, собак, мішки горіхів, книжки, кеглі.

Щасливі дівчата поверталися додому в нових сукнях, стрічках, рукавичках і з парасольками. А той десятирічний хлопчак, який втік від бабусі й посеред веселої ярмаркової метушні зовсім було втратив глузд, дзвінким голосом побажав собі живого коника, до того ж неодмінно вороної масті – і тут же за його спиною почулося іржання, і вороний жеребчик довірливо тицьнув мордою у його плече.

Слідом крізь сп’янілу від чудес юрбу протиснувся підстаркуватий нетяга з ціпком у руці. Трусячись, він вийшов уперед, але від хвилювання довго не міг вимовити жодного слова.

– Я… – затинаючись почав він, – Я хо-тів би дві сотні…

Незнайомець допитливо подивився на нього, дістав із кишені гаманець й показав його збудженому чоловічкові.

– Стривайте! – проказав він. – А чи не ви загубили цей гаманець? Там лежить півталерова монета.

– Так, це мій гаманець! – вигукнув нетяга.

– Хочете його отримати назад?

– Так-так, віддайте!

Гаманець-то він отримав, але бажання витратив намарно і, збагнувши це, від люті він замахнувся ціпком на незнайомця, але не влучив, тільки дзеркало розбив. Дзуски ще дзенькотіли, а крамар уже стояв поруч, вимагаючи оплати, – нетяга змушений був заплатити.

Тепер уперед виступив багатий домовласник і побажав не мало й не багато, як новий дах для свого будинку. Глянь, а в провулку враз уже виблискує дах із новенької черепиці й зі свіжовибіленими димарями. Юрба знову захвилювалася, бажання зростали, і невдовзі один чоловік не посоромився і з усієї скромності випросив новий чотириповерховий будинок на ринковій площі, а через чверть години він уже виглядав із віконця, милуючись ярмарком.

Правду кажучи, ярмарку вже не було: все місто, немов річка з джерела, розпливалося від одного місця – крамниці з люстерками, де стояв незнайомець і де можна було загадати заповітне бажання. Щоразу юрба вибухала сміхом, криками захоплення й заздрості, а коли маленький голодний хлопчик забажав усього-на-всього шапку слив, то якийсь інший чоловік – не такий вибагливий – наповнив шапку дзвінкими талерами. Затим бурю захоплення заслужила товстуля – дружина торговця, яка захотіла позбутися зобу. Тут-то, однак, і з’ясувалося, на що здатні злоба й заздрість. Оскільки її власний чоловік, із яким вона не ладила і який щойно посварився з нею, використав своє бажання, – а воно ж могло озолотити його! – на те, щоб повернути дружині її попередній вигляд. Приклад усе ж було зроблено: привели багатьох хворих і знедолених, і юрба знову зашваркотіла, коли кульгаві затанцювали, а сліпі зі сльозами на очах замилувалися світлим днем.

Молодь тим часом оббігала все місто, поширюючи чутки про чудо. Розповідали про стару віддану кухарку, яка саме смажила гуску своєму господарю, коли почула через вікно дивну звістку, і, не встоявши, підтюпцем заспішила на площу, щоб побажати собі на схилі літ достатку й щастя. Але, пробираючись у натовпі, її дедалі більше мучили докори сумління, і, коли надійшла її черга, вона забула про свої мрії й попросила тільки те, щоб гуска не згоріла до її повернення.

Метушні не було меж. Няньки вибігали з будинків із малюками на руках, хворі вискакували на вулицю в одних сорочках. Із села в сльозах і відчаї пришкутильгала маленька стара жінка й, почувши про чудеса, благала про те, щоб живим і неушкодженим знайшовся її онучок, який було перед тим десь пропав. Глянь, а він уже тут як тут: той самий хлопчак прискакав на вороному жеребчику й, сміючись, повис у бабусі на шиї

Під кінець зібралося все місто, людей охопило незнанне хвилювання. Рука в руку прогулювалися закохані, чиї бажання здійснилися, бідні сім’ї їздили тепер у каретах, хоча й мали на собі стару залатану одежу, одягнену ще зранку. Багато з тих, хто вже шкодував за своїм безцільним бажанням, або сумно чвалали додому, або шукали втіхи побіля ринкового водограю, що його дивак-мандрівник наповнив відмінним вином.

І ось у місті Фалдумі залишилося всього-на-всього тільки двоє людей, які нічого не знали про чудо, і які собі нічого не побажали. Це були два юнаки. Жили вони на околиці в комірчині на горищі старого будинку. Один юнак стояв посеред кімнати і самозабутньо вигравав на скрипці, другий сидів у кутку, обхопивши руками голову, і весь віддавався слуханню мелодії. Крізь крихітні віконця просотувалося скісне проміння західного сонця, освітлюючи букет квітів на столі, виграючи на обшарпаних шпалерах. Комірчина була наповнена ніжним світлом і полум’яними звуками скрипки, мов заповітна скарбничка блискотливими коштовностями. Скрипаль злегка погойдувався в час гри, його очі були заплющені. Слухач дивився на підлогу і сидів так незворушно й відречено, немовби не живий.

Раптом у провулку почулися лункі кроки, вхідні двері відчинилися, кроки важко загупали драбиною й дісталися горища. То був господар будинку, він розчахнув двері й, сміючись, заговорив до юнаків. Мелодія скрипки урвалася, а мовчазний слухач підстрибнув, немовби пройнятий якимось різким болем. Скрипаль теж спохмурнів, розгніваний тим, що хтось порушив їхнє усамітнення, і з докором глянув на господаря, який сміявся. Але той нічого не помічав, і, немовби напідпитку, розмахував руками і твердив:

– Ет, ви дурні, сидите собі та все граєте на скрипці, а там увесь світ змінився! Прокиньтесь! Біжіть швидше, бо можете не встигнути! На ринковій площі один чоловік здійснює будь-які побажання. Тепер вам уже не треба буде тулитися в комірчині під дахом і нагромаджувати борги за житло. Хутчіше, хутчіше, доки ще не пізно! Я сьогодні теж розбагатів!

Скрипаль подивовано слухав цю промову, й оскільки господар не збирався дати їм чистий спокій, відклав скрипку й надів капелюха; його приятель мовчки пішов за ним. Ледве вони вийшли за поріг, як завважили, що місто й справді змінилося найчудовішим чином; в тузі та сум’ятті, як уві сні, простували вони повз будинки, які ще вчора були сірими, перехнябленими, низенькими, а тепер – високі й чепурні, немов палаци. Люди, яких вони знали як злидарів, їздили тепер у чотиримісних каретах або гордо визирали з вікон розкішних будинків. Миршавий чоловічок, на вигляд кравець, із маленьким песиком, спітнілий і змучений, пер великий мішок, із прорізів якого на землю сипалися золоті монети.

Ноги самі винесли юнаків на ринкову площу до крамниці з люстерками. Незнайомець зустрів їх такими словами:

– Ви, як видно, не поспішаєте із заповітними бажаннями. Я вже було зібрався йти геть. Нумо ж, кажіть, не соромлячись, чого б ви собі хотіли.

Скрипаль труснув головою і промовив:

– Ах, чому ви не дали мені спокою? Мені нічого не потрібно!

– Нічого? Подумай добре! – вигукнув незнайомець. – Ти можеш забажати все, чого тільки захоче твоя душа.

Скрипаль заплющив на мить очі й замислився. Затим тихо проказав:

– Я хотів би мати скрипку й грати на ній так чудово, щоб мирська марнота більше ніколи не турбувала мене.

У ту саму мить у його руках опинилася красуня скрипка й смичок, він притиснув скрипку до підборіддя й заграв – полинула солодка, могутня мелодія, немов райський наспів. Люди заслухалися й затихли, а скрипаль грав дедалі натхненніше, чарівніше, і ось уже невидимі руки підхопили його й понесли невідомо куди, тільки здалеку долинала його музика, легка й осяйна, як вечірня зоря.

– А ти? Чого ти бажаєш? – запитав незнайомець другого юнака.

– Ви забрали в мене все, навіть скрипаля! – вигукнув той. – Мені нічого не потрібно від життя, аби тільки я мав змогу вслуховуватися і бачити, і розмірковувати про непоминуче. Тому я хотів би стати горою, велетенською горою як весь Фальдумський край, щоб моя вершина сягала небесної висі.

У ту саму мить під землею прокотився гул, і все довкруж захиталося. Почувся передзвін скла, дзеркала одне за одним падали додолу й розбивалися на дзурки об бруківку, ринкова площа, здригаючись, підносилася вгору, немовби це підіймається килим, під яким кішка спросоння вигнула свою горбату спину. Нестямний жах охопив людей, тисячі з них із криками посунули з міста на поля. А ті, хто зостався на площі, побачили, як за міською межею постала велетенська гора, вершина її сягала вечірніх хмар, а спокійний, тихий струмок перетворився на несамовитий, спінений потік, що ринув гірськими виступами вниз, у долину.

Умить весь Фальдумський край перетворився на велетенську гору, біля підніжжя якої лежало місто, а далеко спереду синіло море. З людей, однак, ніхто не постраждав.

Один старенький чоловік, який дивився на все це з крамниці люстер, сказав своєму сусіду:

– Світ збожеволів. Як добре, що мені недовго зосталося жити. От тільки скрипаля шкода, хотілося б почути його ще раз.

– Так, – погодився сусід. – Але скажіть-но, куди ж подівся незнайомець?

Всі почали роззиратися: незнайомець зник. Високо на гірському схилі мигтіла постать у плащі, що розвіювався за вітром, і ще якусь мить можна було бачити її велетенські обриси на тлі вечірнього неба, а потім вона зникла десь за скелею.

Гора

Усе минає, і все нове старіє. Давно поминув ярмарок, дехто з тих, хто тоді побажав собі багатства, знову збіднів. Дівчина з довгими золотавими косами вже давно вийшла заміж, її діти виросли й тепер самі щоосені ходять на ярмарок.

Бадьора жвава танцюристка одружилася з міським майстром, вона все ще танцює з колишньою граціозністю, вправніше за багатьох молодих, і хоча чоловік її теж побажав собі тоді багато грошей, молодому подружжю, судячи з усього, їх ніяк не вистачить до кінця їхнього життя. А третя дівчина – та, що з красивими руками, – частіше від інших згадувала незнайомця з крамниці люстер. Адже заміж вона не вийшла, не розбагатіла, тільки руки її залишалися ніжними, і через те вона більше не бралася за важку селянську працю, а час від часу доглядала в селі за дітками, розповідала їм казки та історії. Це від неї діти почули про чудесний ярмарок, про те, як бідні стали багатими, а Фальдумський край – горою.

Розповідаючи цю історію, дівчина з посмішкою поглядала на свої гарні руки принцеси, і у її голосі було стільки хвилювання, стільки ніжності, що мимоволі можна було подумати, що тоді нікому не випало більшого щастя, як їй, хоча вона й так і була бідною, без чоловіка й розповідала казки чужим діткам.

Минав час, ті, хто був молодим, постаріли, а ті, що були тоді старими – повмирали. Тільки гора стояла незмінна, вічна, і коли крізь хмари на вершині зблискував сніг, здавалося, що гора мовби посміхається, радіючи, що вона не людина, і що їй непотрібно вимірювати час людським мірилом. Високо над містом, понад усім краєм виблискували гірські кручі, велетенська тінь гори день що день ковзала землею, струмки й ріки знаменували зміну пір року, гора прихистила всіх, немов тато й матір; на ній шумували ліси, простягалися пишні квітучі луги, били ключі джерел, на скелях ріс пістрявий мох, а біля струмків квітли незабудки. Всередині гори були печери, де срібні цівки води рік щороку породжували незмінну музику, вдаряючись об каміння, у її надрах причаїлися каверни, де з тисячолітнім терпінням виросли кристали. Людська нога ще не ступала на вершину, але хтось хотів знати, чи є там кругле озеро, у яке від прадавніх часів вдивлялися тільки сонце, місяць, хмари й зірки. Ні людина, ні звірина не заглядали у цю чашу, що її гора підносила до небес, – адже так високо не залітають навіть орли.

Мешканці Фальдума жили собі весело і місті, і в долинах, люди хрестили дітей, ремісникували й торгували, ховали померлих. І все, що передавалося від батьків до дітей і онуків та жило далі, то була їхня пам’ять і сни про гору. Мисливці на кіз, косарі й збиральники квітів, альпійські пастухи та мандрівники примножували ці скарби, поети і казкарі передавали їх із вуст в уста, так і поширювався серед людей поголос про безмежні похмурі печери, про водоспади в загублених надрах, що не бачили сонця, про льодовики, порізані глибокими щілинами, про шляхи лавин і капризи погоди, тепло й мороз, вологу та зелень, погоду і вітер – усе це йшло від гори.

Про минулі часи вже ніхто не пам’ятав. Розповідали, правда, про чудесний ярмарок, коли будь-хто з мешканців Фальдума міг забажати собі все, чого він хотів. Але в те, що й гора виникла в той самий день – у це більше ніхто не вірив. Гора, звісно ж, стояла тут споконвіку й стоятиме до кінця світу. Гора – це батьківщина, гора – це Фальдум. Зате історію про трьох дівчат і скрипаля слухали із задоволенням, і завжди знаходився юнак, який за зачиненими дверима занурювався у гру на скрипці й мріяв розчинитися у дивній мелодії та полетіти так, як той скрипаль, що вознісся на небо.

Гора тихо існувала у своїй величі. День що день бачила вона, як десь далеко-далеко встає зі світового океану червоне сонце й проробляє свій шлях довкола її вершини зі сходу на захід, а вночі той самий шлях проробляли зірки. Щороку зима вкривала її снігом і льодом, з року в рік сходили лавини, а затим серед їх решток прозирали сині й жовті літні квіти, і струмки набухали, й озера голубіли під теплим сонцем. У незримих проваллях глухо гуркотіли загублені води, а кругле озерце на вершині цілий рік ховалося під важким тягарем льоду, і тільки в середині літа ненадовго відкривалося його осяйне око, лічені дні відзеркалюючи сонце та лічені дні – зірки. У темних печерах стояла вода, і камінь дзвенів від віковічного падіння крапель, а в потаємних кавернах виростали тисячолітні кристали, терпляче прагнучи довершеності.

Біля підніжжя гори, трохи вище від Фальдума, лежала долина, там серед вільшняку та верболозу протікав широкий потічок. Туди приходили закохані парочки, що зібралися до шлюбу, переймаючи від гори й дерев диво зміни часів. В іншій долині чоловіки вправлялися у їзді верхи та володінні зброєю, і на одній крутій і високій скелі щоліта спалахувало в ніч на сонцестояння могутнє вогнище.

Спливав час, гора оберігала долину закоханих і скаковище, надаючи прихисток пастухам і лісорубам, мисливцям і плотогонам, дарувала каміння для новобудов і руду для виплавлювання заліза. Багато сотень літ поглядала вона неупереджено на світ і не втручалася, коли на скелі вперше спалахував літній вогонь. Вона бачила, як тупі, короткі руки міста розповзаються вшир через прадавні стіни, бачила, як мисливці полишили арбалети й почали стріляли з рушниць. Століття змінювали одне одного, мов пори року, а роки були, як години.

І гора не журилася, коли одного разу в довгій вервечці років на майданчику стрімчака не спалахнуло червоне вогнище. Її не тривожило, що з того боку вогнище вже більше ніколи не запалювалося, що з плином часу долина скаковища спорожніла, і стежки позаростали подорожником і чортополохом. Не турбувало її і те, що у довгій вервечці століть обвали змінили її форму й перетворили на руїни половину Фальдума. Вона не дивилася вниз, не помічала, що зруйноване місто так і не відбудувалося.

Усе це гору не турбувало. Поступово її стало турбувати інше. Час спливав, і гора постаріла. Коли сонце, як і раніше, проробляло свій шлях небозводом, зірки віддзеркалювалися в бляклому льодовику, гора дивилася на них інакше, вона вже не відчувала себе рівною з ним. І сонце, і зірки стали для неї не такими важливими. Для неї важливо було те, що відбувалося з нею самою та у її надрах. Тому що вона відчувала, як у глибині скель і печер чиясь чужа рука вершить свою справу, як твердий камінь кришиться й вивітрюється пласт за пластом, як дедалі глибше врізаються у її плоть струмки та водоспади. Зникли льодовики, виникли озера, ліс перетворився на кам’яну пустелю, а луги – на чорні болота, далеко простяглися морени й сліди падіння каміння, а навколишні землі стали іншими – дивовижно скам’янілими, обвугленими і мертвими. Гора дедалі більше входила в саму себе. Вона відчувала, що ні сонце, ні сузір’я їй не рівня. Рівня їй вітер і сніг, вода і лід. Рівня їй те, що здається вічним і все-таки поволі зникає, поступово минається.

Дедалі лагідніше вела вона в долину свої струмки, обережніше скочувала лавини, дбайливіше підставляла сонцю квітучі луги. І трапилося так, що на схилі своїх літ гора згадала про людей. Не тому що вона вважала їх рівними собі, ні, але вона почала шукати їх, відчувши свою покинутість, і думати про минуле. Тільки ж міста вже не було, не було чутно пісень у долині закоханих, не видно було хижок на пасовищах. Люди зникли. Вони теж минулися. Стало тихо, все зів’яло, у повітрі зависла тінь.

Гора здригнулася, коли відчула, що таке поминання, і тоді, коли вона ще раз здригнулася, її вершина похилилася й обвалилася, уламки покотилися в долину закоханих, уже давно повної каміння, і ще далі, до моря.

Так, часи змінилися. Як же так, чому тепер гора дедалі частіше згадує людей, розмірковує про них? Хіба не чудесно було колись, коли у сонцестояння запалювалося вогнище, а в долині закоханих гуляли парочки? Ох, як солодко і ніжно звучали їхні пісні!

Сива гора занурилась у спогади, вона майже не відчувала плину століть, не помічала, як у надрах її печер тихо гуркотять обвали, як зсуваються кам’яні стіни. Думаючи про людей, її мучив тупий біль, відлуння проминулих епох, невимовний трепет і любов, тьмава, невиразна пам’ять, що колись і вона була людиною чи нагадувала людину, немовби думка про тлінність уже колись проймала її серце.

Минали століття й тисячоліття. Згорблена, оточена суворими кам’яними пустелями, гора, що вмирала, все ще снила. Ким вона була раніше? Що зв’язувало її з пройдешнім світом – якийсь звук, найтонша срібна павутинка? Вона виснажливо длубалася в мороці зотлілих спогадів, тривожно шукала обірвані нитки, дедалі нижче нахиляючись над безоднею минулого. Хіба колись, у сивій глибині часів, не світив для неї вогонь дружби, вогонь кохання? Хіба не була вона самотньою, колись великою – рівною серед рівних? Хіба на початку світу матір не співала їй свої пісні ?

Вона пригадувала й згадувала, і очі її – сині озера – помутніли, спохмурніли й стали болотним мулом, а на смуги трави й поляни квітів усе сипався кам’яний дощ. Гора розмірковувала, і ось із неймовірної далечини почула вона легкий дзвін, долинула музика, пісня, людська пісня – і гора здригнулася від солодкої муки пізнавання. Вона знову чула звуки музики й бачила людину, юнака, овіяного звуками, який ширяв у повітрі сонячного неба, і сотні похованих спогадів розгойдалися і потекли та покотилися. Вона побачила людське обличчя з темними очима, і очі ці, підморгуючи, запитували: «А ти не хочеш собі чогось побажати?».

І вона загадала бажання, тихе бажання, а коли це зробила, мука полишила її, не було більше потреби пригадувати далеке й поминуле, і все, що завдавало болю, відпало від неї. Гора обвалилася, і зрівнялася із землею, а там, де колись стояв Фальдум, зашуміло безмежне море, а над ним проробляли свій шлях сонце й зірки.

1915