Читать книгу Казки, легенди, притчі - Герман Гессе - Страница 5

Подейкують, буцімто в молоді літа китайський поет Хань Фук[24] був спонукуваний дивовижним прагненням пізнати все на світі й досягти в усьому довершеності, що бодай якось стосувалося поезії. В той період він ще проживав на своїй батьківщині, на березі Жовтої ріки, і був заручений із дівчиною з порядної родини; дівчину він обрав сам за своїм уподобанням і за допомогою своїх батьків, які дуже пишалися своїм сином. Зоставалося тільки обрати найсприятливіший день для укладення шлюбу[25] й розпочати приготування до весілля. Хань Фуку тоді було двадцять років, і був він вродливим юнаком, скромним у спілкуванні й приємним у поведінці, освіченим у науці й, незважаючи на свої молоді літа, завдяки своїм кільком чудовим віршам уважався у своїй країні вже доволі відомим літератором. Не походячи з особливо заможної родини, він усе ж міг сподіватися на непогані статки, які могли ще більше зрости завдяки посагу нареченої, а оскільки наречена була до того ж ще й гарна і доброчесна дівчина, то, як здавалося, для повного щастя юнакові не бракувало більш нічого. Однак сам він не почувався цілковито задоволеним, бо його серцем володіло марнославне бажання стати довершеним поетом.

Та ось одного вечора на святі ліхтарів[26] так вийшло, що Хань Фук прогулювався самотньо протилежним берегом ріки. Він притулився до стовбура дерева, що низько схилилося над водою, й побачив у дзеркалі ріки велику кількість тріпотливих вогнів, що кудись пливли; він побачив у човнах чоловіків, жінок і молодих дівчат, які віталися одне з одним, і які у своєму святочному вбранні світилися, немов розкішні квіти. Він чув невиразне мурмотіння залитої світлом ріки, чув спів жінок, бриніння цитри й солодкі звуки флейти, і понад усім цим бачив блакитну ніч, що висіла, як церковна баня. І серце юнака затріпотіло, коли він, волею своєї примхи уподібнившись самотньому глядачеві, споглядав усю цю дивовижну красу. Однак, яким би сильним не було його бажання піти до людей і повеселитися разом із ними, насолодитися святом у колі друзів, поруч із нареченою ще дужче, ще нестримніше хотілося йому окинути все це своїм допитливим поглядом чутливого спостерігача, ввібрати в себе, нічого не пропустивши, й зобразити в довершених віршах синяву ночі, танець вогнів на воді, як і людські веселощі та тугу мовчазного глядача, який притулився до стовбура дерева, що росло на березі ріки, схилившись над водою. Він відчув, що жодне свято, ніякі веселощі на цій землі ніколи повністю не ощасливлять його і не розвіють нудьгу і сум, що навіть у бурхливому вирі життя він так і буде чужинцем, самотнім спостерігачем. Він відчував, що його душа з-поміж багатьох інших улаштована так, що він приречений відчувати водночас радість бачення земної краси та приховане бажання чужинця. І від цього йому ставало сумно, й він замислювався над своєю долею. Його думки досягли невдовзі своєї мети: він зрозумів, що істинне і повне задоволення стане для нього доступним тільки тоді, коли він зможе показати світ у своїх віршах так довершено, що у цих образах володітиме просвітленим й увіковіченим світом.

Не встиг Хань Фук отямитися й розібратися, чи це йому так сниться, чи це насправді з ним так відбувається, як до його вух долинув тихенький шурхіт. І в ту саму мить він побачив біля стовбура дерева незнайому людину – старого чоловіка поважного віку у фіалковому вбранні й з гідними поваги рисами. Випроставшись, він ушанував незнайомця вітанням, як це належить вчиняти щодо вельмож і старійшин. Однак той тільки посміхнувся і промовив кілька віршів, у яких було все, про що юнак щойно розмірковував і що сам відчував. І вірші ці, складені за правилами великих майстрів, були такими чудовими й довершеними, що у юнака від подивування мало серце не стало.

– Хто ти, незнайомцю, що вмієш читати з моєї душі й промовляєш такі чудові вірші, які я ще жодного разу не чув ні від кого зі своїх учителів? – вигукнув юнак і низько вклонився.

Незнайомець знову посміхнувся, але цього разу посмішкою людини, що досягла довершеності, і проказав у відповідь:

– Якщо ти захочеш стати поетом, то приходь до мене. Ти знайдеш мою хатину біля джерела великої ріки у північно-західних горах. Мене звати Майстер Божественного Слова.

І, проказавши таке, старий відійшов у вузьку тінь, що її відкидав стовбур дерева, і тієї ж митті безслідно зник. Марно оглядався і шукав його Хань Фук – незнайомець як крізь землю провалився, і юнак вирішив, що це й справді був сон, який спричинила втома. Він спішно попрямував до човнів і приєднався до свята, однак серед розмов і звуків флейти йому постійно вчувався таємничий голос незнайомця. Душа його, здавалося, полетіла слідом за ним, бо він сидів байдужий до всього, занурений у мрії в самому розпалі веселощів, і щасливі люди довкола дразнили його своєю залюбленістю в життя.

Через кілька днів батько Хань Фука вирішив, врешті-решт, скликати всіх своїх друзів і рідних, щоб визначити день весілля, але наречений спротивився цьому, заявивши:

– Вибач, тату, якщо ти сприймаєш мої слова як неслухняність, порушення батьківського права вимагати покори від свого сина. Але ж ти знаєш, яким великим є моє бажання досягти довершеності в мистецтві поезії, і хоча дехто з моїх друзів хвалить ті вірші, що я їх складаю, я все ж розумію, що я лишень початківець, що це тільки мої перші кроки на шляху до довершеності. Тому я прошу тебе, дозволь мені усамітнитися на деякий час і присвятити себе вправам із мистецтва складання віршів, бо, як мені здається, коли я керуватиму власним господарством і своєю дружиною, то це не сприятиме моїй повній віддачі таким заняттям. Тепер же я ще молодий і не обтяжений іншими обов’язками і тому хотів би ще деякий час віддатися мистецтву поезії, від якої сподіваюся отримати насолоду й славу.

Його слова дуже здивували батька, і він так відповів синові:

– Гаразд. Я бачу, що для тебе мистецтво – найдорожче за все на світі, раз ти заради нього готовий відкласти своє власне весілля. Чи, може, між тобою й нареченою виникла якась суперечка, то ти так і скажи мені, щоб я міг допомогти тобі помиритися з нею чи підшукати тобі якусь іншу дівчину.

Однак юнак запевняв, що він кохає свою наречену не менше, ніж досі, і що між ним і нею немає й краплі розбрату. Водночас він розповів батькові про дивовижну зустріч, що примарилася йому на святі ліхтарів, про великого Майстра, учнем якого він хотів би стати й настанови якого будуть для нього дорожчими за будь-яке щастя у всьому світі.

– Гаразд. Так уже цьому й бути, – промовив батько. – Я даю тобі один рік. Нехай цей сон стане на певний час твоєю провідною зіркою, можливо, він посланий тобі невідомим богом.

– Можливо, що мені замість одного року потрібно буде два, – відповів перегодя Хань Фук. – Хто зна?

Засмучений батько благословив сина, а юнак написав своїй нареченій листа й, попрощавшись з усіма, вирушив у дорогу.

Після тривалого мандрування він досяг гирла великої ріки й невдовзі помітив самотинну бамбукову хатину, а перед нею на плетеній циновці сидів той самий старий, якого він бачив біля дерева на березі річки. Він сидів і грав на лютні. Завваживши гостя, що наближався до його хатини з побожним трепетом, не підвівся і не привітався з прибулим, а тільки посміхнувся до нього, і його пальці ще вправніше та спритніше ковзали струнами, а чарівлива музика пливла, ніби срібна хмарка над долиною, від чого юнак завмер подивований у солодкому замилуванні, забувши геть усе на світі, доки Майстер Божественного слова не відклав свою маленьку лютню і не попрямував до хатинки. Хань Фук зі страхом Божим рушив слідом і віднині став його слугою й учнем.

Поминув місяць, і він навчився зневажати свої складені до цього часу пісні, а затим взагалі викинув їх зі своєї пам’яті[27]. Дні складалися в тижні, тижні – в місяці. І через кілька місяців він викреслив зі своєї голови й ті пісні, яким його навчили попередні вчителі. Майстер майже не розмовляв із ним[28], він мовчки навчав його грати на лютні, доки не домігся бажаного: душа учня тепер уся була немовби зіткана з музики. Одного разу Хань Фук написав короткого вірша, у якому описав політ двох птахів в осінньому небі. Він був задоволений собою, однак не наважився показати його Майстру, але проспівав його якось вечірньою порою, неподалік від хатини. І Майстер, напевне, чув його, однак не сказав про це жодного слова. Він тільки тихенько заграв на своїй лютні, і в повітрі цієї ж митті розлилася прохолода, сутінки поспіхом вляглися на землю, подув сильний вітер, хоча це була літня пора, і сірим, немовби враз збліднілим небом, полетіли дві чаплі, яких підганяла палка жадоба мандрів, і все це було таким красивішим і досконалішим, ніж вірші учня, що він сумно замовк і відчув себе нікчемним. Так старий вчиняв щоразу, і коли поминув рік, Хань Фук уже майже довершено володів мистецтвом гри на лютні, – вершини ж поезії здавалися йому щодалі важчими й величнішими.

Коли поминуло два роки, юнака охопила нестерпна туга за батьківщиною, за своєю ріднею, за нареченою, і він звернувся до Майстра з проханням відпустити його додому.

Майстер посміхнувся і мовчки кивнув головою.

– Ти вільна людина, – сказав він юнакові, – і можеш йти, куди тобі заманеться, і вчиняти так, як тобі подобається. Ти можеш повернутися, а можеш назавжди забути шлях сюди.

І юнак вирушив у дорогу і йшов він безупину, без сну й відпочинку, допоки одного разу на світанку не опинився на рідному березі ріки й не побачив знайомий вигнутий місток, а за ним – місто, у якому він народився і де зростав. Прокравшись, наче грабіжник, до батьківського саду, він почув крізь розчахнуте вікно опочивальні дихання свого батька, який ще не прокинувся від сну, затим, прокравшись до саду нареченої, виліз на грушу й побачив, як наречена розчісує волосся у своїй кімнаті. Порівнявши все те, що він бачив на власні очі, з тією картиною, що її намалювала йому туга за батьківщиною, він зрозумів, що народжений для поезії, і що в мріях поета є місце для такої краси й такого блаженства, які намарно шукати навсправжки. І, злізши з дерева, він побіг із цього саду, з рідного міста, поминувши ріку, і повернувся знову до високої долини серед гір. І знову, як і тоді, старий Майстер сидів на скромній циновці перед своєю хатиною та перебирав пальцями струни лютні, і замість привітання він продекламував два вірші про щастя, яке дарує людині мистецтво, глибина та милозвучність яких викликали у юнака сльози в очах.

І знову залишився Хань Фук у Майстра Божественного Слова, який тепер навчав його, бо той уже пізнав таємниці музики лютні, мистецтво гри на цитрі. Місяці спливали немов сніг від подиху західного вітру. Відтоді його ще двічі огортала туга за рідним краєм.

Перший раз він втік додому потайки під покривом ночі, але, ще не діставшись останнього вигину долини, нічний вітер торкнувся струн цитри, що висіла на дверях хатинки, і звуки, породжені цим дотиком, наздогнали його[29] і звали назад, і він не зміг встояти перед ними. Іншим разом йому примарилося уві сні, що він наче саджає у своєму саду молоденьке деревце, і дружина його стоїть поруч нього й милується разом із ним, як їхні дітки поливають дерево вином і молоком. Коли він прокинувся, місяць зазирнув до його кімнатки, і він встав розбитий зі свого ложа й побачив поряд із собою Майстра, який лежав дрімаючи, а його сива борода здригалася від дихання; і тут юнака охопила сліпа ненависть до цієї людини, яка, як йому здавалося, розбила його життя, обманом позбавивши його майбутнього. Він уже готовий був накинутися на старого й убити його, як той несподівано розплющив очі, а на його вустах засяяла легка, сповнена покірності й суму посмішка, яка за мить остудила гнів юнака.

– Пам’ятай, Хань Фук, – тихо промовив старий, – ти вільний вчиняти так, як тобі заманеться. Ти можеш поїхати на батьківщину й саджати дерева, ти можеш ненавидіти мене, можеш навіть вбити мене – від цього мало, що зміниться.

– О, як я можу ненавидіти тебе! – вигукнув поет, охоплений глибоким каяттям. – Ненавидіти тебе – це все одно, що ненавидіти саме небо!

І він зостався й продовжував заняття музикою, навчився грати на цитрі, затим на флейті й, нарешті, під наставлянням Майстра став складати вірші та поступово, крок за кроком, опанував таємниче мистецтво того, як крізь імовірну простоту й невибагливість думки доходити до душі слухачів і збурювати їх, немов вітер водяне плесо. Він оспівував прихід сонця, описував, як воно неквапно випливає, повиснувши над гірськими вершинами, він описував безшумну метушню риб, що метлялися неначе тіні у товщі води, чи позгойдування молодої верби від весняного вітру, і хто це чув, той розумів, що то було не просто сонце, не просто риби, що розігралися, чи шепіт гілля, – щоразу здавалося, ніби земля й небо зливалися на мить воєдино у довершеній музиці, і кожен слухач думав із відрадою, а чи з болем про те, що йому дороге чи ненависне: дитя – про забави, юнак – про кохану, старий – про смерть.

Хань Фук уже не пам’ятав, скільки років він прожив разом з учителем поблизу витоку великої ріки; подеколи йому здавалося, ніби він тільки вчора ввечері прийшов у цю долину, і старий привітав його своєю музикою, а часом йому здавалося, що за його спиною, десь далеко позаду, залишилися, втративши давно свою сутність, усі часи та всі покоління людей.

Аж ось одного ранку юнак прокинувся самотинно в старій хатині, і скільки б він не шукав і не гукав свого навчителя – Майстер Божественного Слова безслідно зник. Вночі непомітно підкралася осінь, холодний вітер торсав стіни хатинки, а небом пролітали за гребінь гори великі зграї перелітних птахів, хоча пора для перельоту ще не настала.

І Хань Фук, прихопивши із собою маленьку лютню, спустився в долину рідного краю, і люди, де б він їх не зустрічав, віталися з ним так, як вітають вельмож і старійшин. А коли він дістався рідного міста, то ні батька, ні нареченої, ні інших родичів уже не було в живих, і у їхніх будинках тепер мешкали чужі люди. Але ввечері, коли всі збиралися біля ріки на святі ліхтарів, поет Хань Фук стояв потойбіч темної ріки, притулившись до старого дерева, і коли він заграв на своїй маленькій лютні, жінки зітхали й захоплено, із завмиранням серця поглядали в ніч, а молоді дівчата гукали гравця на лютні й ніде не могли його знайти. Вони гукали голосно, бо жодна з них ще ніколи не чула таких солодких звуків, що їх видавала лютня. Хань Фук посміхався. Він мовчки дивився в ріку, у якій віддзеркалювалися образи тисячі ліхтарів, і так само, як він більше не міг вже відрізнити дзеркальні образи від реальних, так і в душі своїй він не відчував уже різниці між цим святом і тим першим, коли він, ще юнак стояв на цьому самому місці й дослухався до слів незнайомого мудреця.

1913