Читать книгу Воскресіння патера Брауна = The Resurrection of Father Brown - Гилберт Честертон, Лорд Дансени, Гілберт Кіт Честертон - Страница 3

– Так, – сказав патер Браун, – собаки – гарні створіння, тільки не плутайте створіння з Творцем.

Балакучі люди часто неуважні до слів інших. Навіть пишномовність їхня часом обертається тупістю. Приятель і співрозмовник священика, запальний молодик на прізвище Фінзах, постійно готовий був скинути на слухача цілу лавину історій і думок, його блакитні очі завжди палали, а світлі кучері, здавалося, були відкинуті з чола не щіткою для волосся, а бурхливим вихором світського життя. І все ж він зам’явся і замовк, не в змозі розкусити простенький каламбур патера Брауна.

– Ви хочете сказати, що їм приділяють забагато уваги? – спитав він. – Навіть не знаю. Це дивовижні істоти. Часом мені здається, що вони знають набагато більше за нас.

Священик мовчав, продовжуючи ласкаво, але дещо неуважно погладжувати по голові великого мисливського собаку, якого привів гість.

– До речі, – знову заповзявся Фінзах, – у тій справі, про яку прийшов вам розповісти, бере участь і пес. Це одна з тих справ, які називають заплутаними. Дивна історія, але мені здається, що найдивніша в ній – поведінка тварини. Хоча в цій справі все загадкове. Перш за все, як можна було вбити старого Дрюса, коли в альтанці, крім нього, нікого не було?

Рука патера Брауна на мить застигла, він перестав гладити собаку.

– То це трапилося в альтанці? – спитав він байдуже.

– А ви не читали про це в часописах? – здивувався Фінзах. – Зачекайте, я, здається, захопив із собою одну замітку, там є всі подробиці.

Він витягнув з кишені газетну шпальту і простягнув її патерові Брауну, котрий тут же взявся читати, тримаючи публікацію в одній руці біля самого носа, а іншою так само неуважно погладжуючи тварину. Він ніби був живою ілюстрацією притчі про чоловіка, права рука котрого не відає, що чинить ліва.

«Історії про загадкові вбивства, коли труп знаходять у наглухо закритому будинку, а вбивця зникає невідомо яким чином, не видаються такими вже неймовірними в світлі вражаючих подій, що мали місце в Кренстоні на морському узбережжі Йоркшира. Житель цієї місцини полковник Дрюс був убитий ударом стилета в спину, а знаряддя вбивства не було виявлене ні на місці злочину, ні деінде в околицях.

Утім, проникнути в альтанку, де помер полковник, було неважко – вхід у неї відкритий, і впритул до порога підбігає стежина, що сполучає альтанку з садибою. Водночас цілком зрозуміло, що непомітно увійти в альтанку вбивця не міг, позаяк і стежка, і двері постійно перебували в полі зору кількох свідків, котрі підтверджують свідчення один одного. Альтанка стоїть у дальньому кутку саду, де жодних хвірток і перелазів немає. По обидва боки стежки ростуть високі квіти, посаджені так густо, що через них не можна пройти, не залишивши слідів. І квіти, і доріжка підходять до самого входу в альтанку, і зовсім неможливо підібратися туди непомітно якимось обхідним шляхом.

Патрік Флойд, секретар убитого, заявив, що бачив весь сад із тієї миті, коли полковник Дрюс востаннє з’явився на порозі альтанки, і до того моменту, коли був знайдений труп, весь цей час стояв на самій горі драбини і підстригав живопліт. Його слова підтверджує донька вбитого, Дженет Дрюс, котра сиділа на терасі і бачила Флойда за роботою. Певною мірою її свідчення підтверджує і Дональд Дрюс, її брат, котрий, проспавши допізна, визирнув, ще в халаті, з вікна своєї спальні. І, врешті, всі ці свідчення збігаються зі свідченнями сусіди Дрюса, доктора Валантена, котрий ненадовго зайшов до них і розмовляв на терасі з панною Дрюс, а також свідченнями нотаріуса, пана Обрі Трейла. Вочевидь, він останнім бачив полковника живим, за винятком, звісно, вбивці.

Всі ці свідки одностайно стверджують, що події розвивалися наступним чином: приблизно о пів на третю пополудні панна Дрюс зайшла в альтанку спитати у батька, коли той буде пити чай. Полковник відповів, що чай пити не буде, бо чекає свого юриста Трейла, котрого і велів прислати до себе, коли той з’явиться. Дівчина вийшла і, зустрівши на доріжці пана Трейла, відіслала його до вітця. Правник пробув в альтанці десь із півгодини, причому полковник відпровадив гостя до порога і, судячи з усього, перебував не тільки в доброму здоров’ї, але й у чудовому гуморі. Незадовго до того пан Дрюс розсердився на сина, дізнавшись, що той ще не вставав після нічної гульні, але досить швидко заспокоївся і надзвичайно люб’язно зустрів і нотаріуса, і двох племінників, котрі приїхали до нього на гостину на один день.

Поліція не стала допитувати племінників, оскільки в той час, коли сталася трагедія, вони були на прогулянці. За чутками, полковник не годився з доктором Валантеном, утім, лікар забіг лише на хвилинку побачитися з панною Дрюс, щодо котрої, либонь, мав найсерйозніші наміри.

За словами пана Трейла, полковник залишився в альтанці сам-один, це підтвердив і пан Флойд, котрий, залишаючись на своєму сідалі, зазначив, що в альтанку більше ніхто не заходив. Через десять хвилин панна Дрюс знову вийшла в сад і, ще не дійшовши до альтанки, побачила на підлозі тіло батька: на полковнику був білий полотняний френч, помітний здалеку. Дівчина зойкнула, збіглися всі інші і виявили, що полковник лежить мертвий біля перекинутого плетеного крісла. Доктор Валантен, котрий ще не встиг відійти задалеко, встановив, що удар було завдано якимось гострим знаряддям на кшталт стилета, встромленого під лопатку, що проштрикнув серце. У пошуках такого знаряддя поліція обшукала всю околицю, але нічого не виявила».

– То на полковнику був білий френч? – спитав патер Браун, відкладаючи замітку.

– Так, він звик до такого одягу в тропіках, – дещо сторопівши, відповів Фінзах. – Із ним там траплялися цікаві речі, він сам розповідав. До слова, Валантена він, мені здається, не любив тому, що і той служив у тропіках. Уже не знаю, чому, але так мені здається. У цій справі все загадкове. Замітка достатньо правдиво викладає всі обставини вбивства. Мене там не було, коли виявили труп, – ми з племінниками Дрюса якраз пішли на прогулян-ку й узяли з собою собаку, пам’ятаєте, того, про якого хотів вам розповісти. Але описано все дуже точно: пряма доріжка серед високих синіх квітів, нею прямує нотаріус у чорному костюмі та циліндрі, а над зеленою огорожею – руда голова секретаря. Рудого помітно здалеку, й якщо люди кажуть, що бачили його весь час, то це справді так. Цей секретар – кумедний тип: ніколи йому не сидиться на місці, вічно виконує чиюсь роботу. Ось і цього разу він підміняв садівника. Мені здається, що він американець. У нього американський погляд на життя, або підхід до справ, як кажуть у них в Америці.

– Ну, а правник? – поцікавився священик.

Фінзах відповів не відразу.

– Трейл справив на мене якесь дивне враження, – промовив він набагато повільніше, ніж зазвичай. – У своєму бездоганному чорному костюмі він виглядає мало не фертиком, і все ж у ньому є щось старомодне. Навіщось відростив пишні бакенбарди, яких ніхто не бачив із часів королеви Вікторії. Обличчя в нього серйозне, тримається з гідністю, але іноді, ніби схаменувшись, раптом усміхнеться, блисне своїми білими зубами, й одразу всю його гідність немов корова язиком злизала. Тоді в ньому з’являється щось солодке. Може, він просто соромиться і тому весь час то смикає краватку, то поправляє шпильку в ній. До речі, вони такі ж гарні і незвичайні, як він сам. Якби я хоч когось міг… Та ні, який сенс гадати, це абсолютно безнадійно. Хто міг це зробити? Й як? Чудасія. Правда, за одним винятком, про який я і хотів розповісти. Собака знає.

Патер Браун зітхнув і неуважно спитав:

– Ви ж у них жили як приятель молодого Дональда? Він також ходив із вами на прогулянку?

– Ні, – посміхнувшись, пояснив Фінзах. – Цей шибеник тільки під ранок ліг у ліжко, а прокинувся вже після нашого відходу. Я ходив на природу з його кузенами, молодими офіцерами з Індії. Ми базікали про різні дрібниці. Старший, здається, Герберт, дуже любить коней. Пам’ятаю, він весь час розповідав нам, як купив кобилу, і лаяв колишнього її власника. А його братик Гаррі все нарікав, що йому не пощастило в Монте-Карло. Згадую це лише для того, щоб ви збагнули, що розмова була найтривіальніша. Загадковим в нашій компанії був тільки собака.

– А якої він породи? – зацікавився священик.

– Такої ж, як і мій, – відповів Фінзах. – Я ж згадав усю цю історію, коли ви сказали, що не треба обожнювати собак. Це великий чорний мисливський пес. Його звуть Морок, і недарма, мені здається. Бо поведінка тварини ще темніша і загадковіша, ніж таємниця самого вбивства. Я вже вам розповідав, що обійстя Дрюса розкинулося біля моря. Ми пройшли берегом приблизно милю, а потім повернули назад і минули химерну гору, яку місцеві жителі називають Скелею Долі. Вона складається з двох великих каменів, причому горішній ледве тримається, зачепи – вмить впаде. Скеля – не надто висока, але обрис у неї доволі моторошний. У будь-якому разі, на мене він подіяв гнітюче, а мої молоді веселі супутники навряд чи переймалися красою природи. Можливо, я вже тоді щось передчував. Герберт спитав, котра година і чи не час повертатися, і мені здалося, що треба неодмінно дізнатися час, що це дуже важливо. Ні у Герберта, ні у мене не було з собою годинника, і ми гукнули його брата, котрий зупинився трохи віддалік біля огорожі розкурити люльку. Останній голосно крикнув: «Двадцять хвилин по четвертій», – і його гучний голос у навислих сутінках видався мені грізним. Це вийшло у нього невимушено і тому прозвучало ще зловісніше, а потім, певна річ, ми дізналися, що саме в ці секунди й насувалася біда. Доктор Валантен вважає, що бідолаха Дрюс помер десь о пів на п’яту.

Брати вирішили, що можна ще хвилин десять подихати свіжим повітрям, і ми пройшлися трохи далі піщаним пляжем, кидали камінці, закидали в море дрючки, а собака плавав за ними. Але мене весь час турбували сутінки, що насувалися, і навіть тінь, яку відкидала химерна скеля, тиснула на мене, як важкий тягар. І тут трапилася дивна річ. Герберт закинув у воду свою ломаку, Морок поплив за нею, приніс, і тут же Гаррі кинув свою. Собака знову кинувся в воду і поплив, але раптом спинився, причому, здається, все це було рівно о пів на п’яту. Пес повернувся на берег, устав перед нами, потім раптом задер голову і жалібно завив, мало не застогнав. Я такого виття в житті не чув. «Що це з цим бісовим собакою?» – спитав Герберт. Ми не знали.

Тонке тужливе завивання, накривши безлюдний берег, обірвалося і завмерло. Настала тиша, аж раптом її порушив новий звук. Цього разу ми почули слабкий віддалений зойк, здавалося, десь за огорожею скрикнула жінка. Ми тоді не втямили, хто це, але потім дізналися. Це кричала панна Дрюс, побачивши тіло вітця.

– Ви, мабуть, одразу ж повернулися додому, – м’яко підказав патер Браун. – А потім?

– Розповім, що було потім, – похмуро й урочисто погодився Фінзах. – Увійшовши в сад, ми відразу ж побачили Трейла. Чітко пам’ятаю чорний капелюх і чорні бакенбарди на тлі синіх квітів, що простягаються широкою смугою до самої альтанки, пам’ятаю західне небо і дивний обрис скелі. Трейл стояв у тіні, обличчя його не було видно, але він усміхався, присягаюся, я бачив, як блищали його білі зуби. Ледве пес помітив Трейла, він одразу ж кинувся до нього і вибухнув шаленим, обуреним гавкотом, у якому настільки виразно звучала ненависть, що вона була швидше схожа на лайку. Нотаріус зіщулився і побіг по доріжці.

Патер Браун дуже різко схопився на ноги.

– Отже, його звинуватив собака? Викрив пес-віщун? А ви не помітили, чи літали в той час птахи і, головне, де – праворуч чи ліворуч? Чи розпитували ви авгурів, які принести жертви? Сподіваюся, ви розпанахали собаці живіт, щоб дослідити його нутрощі? Ось якими науковими методами користуєтеся ви, людці-язичники, коли вам спаде на гадку забрати у людини життя і чесне ім’я.

Фінзах на мить втратив дар мови, а потім спитав:

– Стривайте, про що це ви? Що я вам такого зробив?

Браун злякано зиркнув на співрозмовника – так само перепуджено і винувато люди дивляться на стовп, наткнувшись на нього в темряві.

– Не ображайтеся, – поросив він із непідробним смутком. – Даруйте, що я так накинувся на вас. Вибачте, будь ласка.

Фінзах поглянув на священика з цікавістю.

– Мені інколи здається, що найзагадковіша із загадок – ви, – зауважив він. – Та все ж зізнайтеся: нехай, на вашу думку, собака і непричетний до таємниці, але ж сама таємниця залишається. Не станете ж ви заперечувати, що в ту мить, коли пес вийшов на берег і завив, його господаря прикінчила якась невидима сила, яку нікому зі смертних недоступно ні виявити, ні навіть уявити. Щодо нотаріуса, то справа не тільки в собаці. Є й інші цікаві моменти. Він мені відразу ж не сподобався – верткий, солодкуватий, слизький тип. Й ось що я раптом запідозрив, спостерігаючи за його звичками. Як ви знаєте, і лікар, і поліціянти прибули дуже швидко: доктора Валантена завернули з півдороги, і він негайно зателефонував у поліцію. Крім цього, будинок стоїть на заґумінку, людей там небагато, і було неважко всіх обшукати. Й їх ретельно обшукали, але зброї не знайшли. Обнишпорили будинок, сад і берег – із таким же успіхом. Але ж заховати кинджал вбивці було майже так само важко, як сховатися самому.

– Сховати кинджал… – повторив патер Браун киваючи. Він раптом дуже зацікавився.

– Так ось, – провадив далі Фінзах, – я вже казав, що цей Трейл весь час поправляв то краватку, то шпильку в ній… особливо шпильку. Ця шпилька нагадує його самого – солідна і водночас старомодна. У неї вставлений камінчик – ви такі, мабуть, бачили – з кольоровими концентричними колами, схожий на око. Мене дратувало, що увага Трейла так сконцентрована на цьому камені. Здавалося, що він циклоп, а камінь – його око. Булавка була не тільки масивна, але і довга, і мені раптом здалося, чи не нервує він тому, що прикраса довша, ніж здається? Може, вона завдовжки з невеликий стилет?

Священик задумливо кивнув.

– Інших версій щодо знаряддя вбивства не було? – спитав він.

– Була ще одна, – підтвердив Фінзах. – Її висунув молодий Дрюс. Він не син, а племінник. Споглядаючи на Герберта чи Гаррі, ніяк не скажеш, що вони можуть дати розумну пораду детективові. Герберт і справді хвацький драгун, окраса кінної гвардії і завзятий коняр, але молодший, Гаррі, свого часу служив в індійській поліції і дещо петрає в таких речах. Він спритно взявся за справу, мабуть, навіть занадто спритно. Поки поліціянти виконували всілякі формальності, Гаррі взявся вести слідство на свій страх і ризик. Утім, він у якомусь сенсі справді нишпорка, хоч і безробітний, і вклав у свою затію не тільки аматорський запал. Ось із ним ми й посперечалися щодо знаряддя вбивства, й я дізнався дещо нове. Згадав, що собака гавкав на Трейла, але він заперечив: якщо собака дуже злиться, то він не гавкає, а гарчить.

– Цілком справедливо, – погодився священик.

– Молодший Дрюс додав, що він сам не раз чув, як цей пес гарчить на людей, наприклад, на Флойда, секретаря полковника. Я запекло заперечив, що це спростовує його власні аргументи – не можна звинуватити в одному і тому ж злочині кількох людей, тим більше Флойда – нешкідливого, як школяра. До того ж він був весь час на видноті, над зеленою огорожею, і його руда голова кидалася всім у вічі. «Так, – відказав Гаррі Дрюс, – тут у мене не зовсім сходяться кінці з кінцями, але давайте на хвилинку пройдемося в садок. Хочу показати вам одну річ, яку, мені здається, ніхто не зауважив». Це було в той самий день убивства, і в садочку все залишалося без змін. Драбина, як і раніше, стояла біля огорожі, і, підійшовши до неї впритул, мій супутник нахилився і щось підняв із густої трави. Виявилося, що це були садові ножиці, а на одному з лез – кров.

Патер Браун помовчав, потім спитав:

– А навіщо приходив юрист?

– Він сказав, що за ним послав полковник, аби змінити заповіт, – пояснив Фінзах. – До речі, про заповіт: його підписали не тоді.

– Мабуть, що так, – погодився патер Браун. – Щоб оформити заповіт, потрібні два свідки.

– Погоджуюся. Нотаріус приїжджав напередодні, і заповіт оформили, але наступного дня Трейла викликали знову – старий засумнівався в одному зі свідків і хотів це обміркувати.

– А хто були свідки? – поцікавився патер Браун.

– У тому-то й річ, – зі запалом вигукнув Фінзах. – Його свідками були Флойд і Валантен. Пам’ятаєте, лікар-чужоземець, або вже не знаю, хто він там такий. І раптом вони посварилися. Бо Флойд постійно пхає носа в чужі справи. Він із тих любителів гарячкувати, котрі, на жаль, використовують весь свій запал лише на те, щоб когось викрити. Лікар – із тих, хто ніколи і нікому не довіряє. Такі, як він, власники вогняних шевелюр і вибухових темпераментів, завжди або довірливі без міри, або безмірно недовірливі. А іноді і те й інше вкупі. Він не тільки майстер на всі руки, а й навіть повчає майстрів. Не тільки сам усе знає, а й усіх застерігає проти всіх. Знаючи за ним цю слабкість, не варто було б надавати занадто великого значення його підозрам, але в цьому випадку він, здається, має рацію. Флойд стверджує, що Валантен – насправді ніякий не Валантен. Він каже, що зустрічав його колись і тоді того називали де Війон. Отже, такий підпис недійсний. Певна річ, він люб’язно взяв на себе обов’язок розтлумачити відповідну статтю закону правнику, і вони добряче посварилися.

Священик зареготав.

– Люди часто сваряться, коли їм треба засвідчити заповіт. Перший висновок, який тут можна зробити, що їм самим нічого не належиться за цим заповітом. Ну, а що каже Валантен? Ваш всезнаючий секретар, без сумніву, більше знає про його прізвище, ніж він сам. Але ж навіть у медика може бути певна інформація про власне ім’я.

Фінзах повагався, перш ніж відповісти.

– Доктор Валантен дивно поставився до справи. Він узагалі дивний чоловік. Досить цікавий зовні, але відразу відчувається іноземець. Він молодий, але у нього борода, а обличчя дуже бліде, страшенно бліде і страшенно серйозне. Очі у нього стражденні – чи то він короткозорий і не носить окулярів, чи у нього голова тріщить від думок. Але лікар цілком привабливий і завжди бездоганно зодягнений – у циліндрі, в темному смокінгу з маленькою червоною розеткою. Тримається холодно і зарозуміло і, буває, так на вас гляне, що не знаєш, куди й подітися. Коли медика звинуватили в тому, що він ховається під чужим іменем, він, як сфінкс, втупився в секретаря, а потім сказав, що, далебі, американцям нема чого змінювати імена, позаяк їх і не було. Тут розсердився і полковник. Він наговорив лікареві купу дурниць. Гадаю, був би стриманішим, якби Валантен не планував стати його зятем. Але загалом я не звернув би увагу на цю сварку, якби не одна розмова, яку я випадково почув наступного дня, незадовго до вбивства. Мені неприємно її переказувати, адже тим самим зізнаюся, що підслуховував. У день убивства, коли ми йшли до воріт, прямуючи на прогулянку, я почув голоси доктора Валантена і панни Дрюс. Мабуть, вони пішли з тераси і стояли біля будинку в тіні, за кущами квітів. Перемовлялися бурхливо, але пошепки, а іноді просто сичали – закохані сварилися. Таких речей не переказують, але, як на біду, панна Дрюс повторила кілька разів слово «вбивство». Чи то вона просила не вбивати когось, чи то вважала, що вбивством можна захистити свою честь. Не так уже й часто звертаються з такими проханнями до джентльмена, котрий завітав на філіжанку чаю.

– Ви не помітили, – священик захвилювався, – чи дуже сердився лікар після тієї сварки з секретарем і полковником?

– Та зовсім ні, – жваво відгукнувся Фінзах, – він і наполовину не був такий сердитий, як секретар. Це секретар вчинив гармидер через підписи.

– Ну, а що ви скажете, – додав патер Браун, – про сам заповіт?

– Полковник був дуже заможною людиною, і від його волі багато залежало. Трейл не повідомив, які зміни були внесені в заповіт, але пізніше, точніше – сьогодні вранці, я дізнався, що значна частина грошей, спочатку відписаних синові, перейшла до доньки. Я вже казав вам, що розгульний триб життя мого товариша Дональда викликав шал у його батька.

– Ми все мізкуємо про вбивство, – задумливо зауважив священик, – а залишили поза увагою мотив. За таких обставин раптова смерть полковника найвигідніша панні Дрюс.

– Господи! Як ви цинічно це кажете, – обурився Фінзах, зиркнувши на співрозмовника з жахом. – Невже серйозно гадаєте, що вона…

– Вона виходить заміж за лікаря? – перебив його патер Браун.

– Дехто цього не схвалює, – отримав натомість відповідь. – Але медика люблять і цінують в окрузі, він управний, відданий своїй справі хірург.

– Настільки відданий, – усміхнувся патер Браун, – що бере із собою хірургічні інструменти, вирушаючи в гості до жінки. Адже у нього був скальпель, коли оглядав тіло, а додому, як я зрозумів, він дістатися не встиг.

Фінзах схопився і здивовано глянув на священика.

– Тобто ви припускаєте, що цим скальпелем він…

Патер Браун похитав головою.

– Всі наші припущення поки що – чиста фантазія, – сказав він. – Не в тому питання, хто або за що вбив, а як? Запідозрити можна багатьох, і навіть знарядь убивства не бракує – шпильки, ножиці, скальпелі. А ось як убивця опинився в альтанці? Як навіть шпилька опинилася там?

Кажучи це, священик неуважно розглядав стелю, але при останніх словах його погляд пожвавився, немов він раптом помітив на стелі якусь незвичайну муху.

– Ну, то як же все було, на вашу думку? – нетерпеливився юнак. – Що порадите мені? У вас такий багатий досвід.

– Боюся, що мало чим можу допомогти, – зауважив патер Браун, зітхнувши. – Важко про щось судити, не побувавши на місці злочину, та й людей я не бачив. Наразі тільки ви можете повернутися туди і продовжити розслідування. Зараз, як я розумію, це певною мірою взяв на себе ваш приятель із індійської поліції. Я б порадив хутчіше з’ясувати, які його успіхи. Подивіться, що там робить ваш нишпорка-любитель. Може, вже й є новини.

Коли гості – двоногий і чотириногий – пішли, патер Браун узяв олівець і, повернувшись до перерваної справи, став складати план проповіді про енцикліку Rerum novarum.[10] Тема була обширна, і план довелося кілька разів перекроювати, ось чому за тим самим заняттям слуга Божий сидів і двома днями пізніше, коли в кімнату знову вбіг великий чорний собака і став збуджено та радісно стрибати на священика. Увійшовши слідом за твариною, її господар був також збуджений, але його почуття виражалися зовсім не в такій приємній формі. Блакитні очі чоловіка, здавалося, готові були вивалитися з орбіт, обличчя було схвильованим і навіть трохи зблідло.

– Ви мені казали, – почав він без передмови, – з’ясувати, що робить Гаррі Дрюс. Знаєте, що він зробив?

Священик промовчав, і гість запально продовжив:

– Я скажу вам, що він зробив. Він наклав на себе руки.

Губи патера Брауна лише злегка заворушилися, і те, що він пробурмотів, не мало жодного стосунку ні до нашої історії, ні навіть до нашого світу.

– Ви іноді просто лякаєте мене, – бідкався Фінзах. – Невже цього ви чекали?

– Вважав можливим, – погодився священик. – Саме тому й просив вас з’ясувати, чим він займається. Я сподівався, що час ще є.

– Тіло виявив я, – трохи хриплувато почав відвідувач. – Ніколи не бачив жахливішого видовища. Вийшовши у сад, я одразу відчув: там трапилося ще щось, крім убивства. Так само, як колись, хиталася суцільна маса квітів, підступаючи синіми клинами до чорного отвору входу в стареньку сіру альтанку. Але мені здавалося, що це демони танцюють перед входом у пекло. Я подивився навколо: все наче було на місці, але мені стало ввижатися, що якось змінилися самі обриси небосхилу. І раптом я збагнув, у чому річ. Я звик до того, що за огорожею на тлі моря видно Скелю Долі. А її не було.

Патер Браун підняв голову і слухав дуже уважно.

– Це було все так, ніби знялася з місця гора або місяць впав із неба. Але ж я завжди, звісно, знав, що цю кам’яну брилу дуже легко звалити. Щось ніби обпекло мене, я пробіг стежкою і продерся напролом через живопліт, як крізь павутину. До речі, огорожа і справді виявилася ріденькою, вона лише виглядала щільною, адже досі ніхто крізь неї не ломився. Біля моря я побачив кам’яну брилу, що звалилася з п’єдесталу, бідолаха Гаррі Дрюс лежав під нею, як уламок розбитого корабля. Однією рукою він обнімав камінь, немов тягнучи його до себе. А поруч на бурому піску великими літерами, що розповзаються, він надряпав: «Нехай Скеля Долі впаде на шаленця».

– Усе це сталося через заповіт, – міркував уголос патер Браун. – Син потрапив у немилість, і племінник вирішив зіграти ва-банк, особливо після того, як дядько запросив його до себе в один день із нотаріусом і дуже ласкаво прийняв. Це був його останній шанс: з поліції вигнали, програвся вщент у Монте-Карло. Коли ж дізнався, що вбив рідного дядька ні за цапову душу, то убив і себе.

– Та стривайте ви! – крикнув розгублений Фінзах. – Я за вами не встигаю.

– До слова, про заповіт, – незворушно продовжував священик, – поки я не забув, або ми з вами не перейшли до важливіших тем. Мені здається, ця історія з лікарем пояснюється просто. Навіть пригадую, що чув десь обидва прізвища. Цей ваш медик – французький аристократ, маркіз де Війон. Але при цьому він затятий республіканець і, відмовившись від свого титулу, став носити давно забуте родове ім’я. Громадянин Рікетті[11] на десять днів спантеличив усю Європу.

– Що це означає? – здивувався юнак.

– Та нічого, – сказав священик. – У дев’яти випадках з десяти люди ховаються під чужим іменем із шахрайських спонукань, тут же міркування – найвищі. В тому й суть жарту медика про американців, котрі не мають імен – тобто титулів. В Англії маркіза Гартінґтона ніхто не називає містером Гартінґтоном, але у Франції маркіз де Війон часто-густо іменується мсьє де Війон. Ось йому і довелося заодно змінити і прізвище. А щодо розмови закоханих про вбивство, гадаю, що і в цьому випадку винен французький етикет. Лікар намірявся викликати Флойда на дуель, а панночка його відмовляла.

– Он воно що! – стрепенувся Фінзах. – Ну, тоді я допетрав, на що вона натякала.

– Про що це ви? – зацікавився священик.

– Бачте, – охоче відгукнувся юнак, – це сталося прямо перед тим, як я знайшов тіло бідного Гаррі, але я так перехвилювався, що все геть забув. Хіба станеш пам’ятати про ідилічне зображення після того, як зіткнувся з трагедією? Коли йшов до будинку полковника, то зустрів його доньку з доктором Валантеном. Вона, звісно, була в жалобі, а лікар завжди носить чорне, ніби зібрався на похорон. Але вигляд у них був не такий уже й похоронний. Мені ще не доводилося зустрічати пари, настільки радісної та веселої і водночас стриманої. Вони зупинилися привітатися зі мною, і панна Дрюс сказала, що вони одружилися і тепер живуть у маленькому будиночку на околиці містечка, де медик продовжує практикувати. Я здивувався, бо знав, що за заповітом батька доньці дістався весь статок. Я делікатно натякнув на це, сказавши, що йшов в садибу, де сподівався її зустріти. Але жінка засміялася і відповіла: «Ми від усього відмовилися. Чоловік не любить спадкоємиць». Виявляється, вони і справді наполягли, щоб спадок віддали Дональду, сподіваючись, що струс піде йому на користь і він нарешті схаменеться. Адже чоловік цей, загалом, не такий уже й поганий, просто дуже молодий, та й татусь поводився з ним досить нерозумно. Я все це згадую тому, що саме тоді панна Дрюс зронила одну фразу, яку я в той час не збагнув, але зараз переконаний, що ваш здогад правильний. Раптово спаленівши, вона сказала зі шляхетною погордою безкорисливості: «Сподіваюся, що тепер той рудий дурень перестане турбуватися про заповіт. Мій чоловік заради своїх принципів відмовився від герба і корони часів хрестоносців. Невже він стане через таку спадщину вбивати старого?» Потім вона знову засміялася і зауважила: «Мій чоловік відправляє на той світ лише своїх пацієнтів. Він навіть не послав своїх друзів до Флойда». Тепер мені ясно, що вона мала на увазі секундантів.

– Мені це також певною мірою ясно, – сказав патер Браун. – Але, якщо бути точним, що означають її слова про заповіт? Чому він турбує секретаря?

Фінзах реготнув.

– Шкода, що ви з ним не знайомі, патере Браун. Спражня насолода дивитися, як він береться «струснути когось як слід»! Будинок полковника він струснув дуже ґрунтовно. Пристрасті на похоронах вибухнули, як на перегонах. Флойд просто так готовий наламати дров, а тут і справді була причина. Я вам уже розповідав, як він повчав садівника доглядати за садом, і втовкмачував юристові зміст законів. Чи варто згадувати, що він і хірургові взявся торочити про операції. А позяк хірургом виявився Валантен, то розумака звинуватив його і в важчих гріхах, ніж недолугість. У рудій голові цього жевжика засіла думка, що вбивця – лікар, і коли прибули поліціянти, Флойд тримався досить поблажливо. Чи варто казати, що він уявив себе найвидатнішим із усіх нишпорок-любителів? Шерлок Голмс із усією своєю інтелектуальною перевагою і зарозумілістю не докучав так Скотленд-Ярду, як секретар полковника Дрюса напосідався на правоохоронців, котрі розслідують вбивство. Бачили б ви його! Походжав із пихатим, розсіяним виглядом, гордо трусив рудою гривою і дратівливо, різко відповідав на запитання. Саме ці його фокуси й розлютили так сильно панну Дрюс. У нього, певна річ, була своя теорія – одна з тих, якими начинені романи, але Флойду тільки в книзі і місце, він був би там набагато кумеднішим і безпечнішим.

– Що ж це за теорія? – зацікавився священик.

– О, теорія вищого ґатунку, – похмуро відповів Фінзах. – Вона викликала б сенсацію, якби протрималася хоча б десять хвилин. Флойд сказав, що полковник був живий, коли його знайшли в альтанці, а лікар заколов його скальпелем, розрізаючи одяг.

– Кумедно, – сказав священик. – Він же просто відпочивав, сховавши обличчя в брудну підлогу.

– Наполегливість – велика річ, – продовжував оповідач. – Гадаю, Флойд будь-якою ціною проштовхнув би свою теорію в пресу і, може, навіть домігся б арешту медика, якби вся ця дурня не розвалилася на друзки, коли Гаррі Дрюса знайшли під Скелею Долі. Це все, що ми маємо. Гадаю, що самогубство майже рівнозначне зізнанню. Але подробиць цієї історії не дізнається ніхто і ніколи.

Настала пауза, потім господар скромно зауважив:

– А мені здається, що я знаю ці подробиці.

Фінзах здивовано глянув на нього.

– Але послухайте! – вигукнув він. – Як ви могли їх з’ясувати і були впевнені, що все відбувалося так, а не інакше? Ви сидите тут за сотню миль від місця події й укладаєте проповідь. Яким же дивом могли ви про все дізнатися? А якщо ви і справді до кінця розгадали загадку, скажіть на милість, з чого ж почали? Що вас наштовхнуло на розв’язок?

Патер Браун схопився. Таким схвильованим його мало кому доводилося бачити. Перший вигук прогримів, як вибух.

– Собака! – сказав він. – Ну, звісно, собака. Якби там, на березі, ви приділили йому достатньо уваги, то без моєї допомоги відновили б усе спочатку й до кінця.

Фінзах у ще більшому подиві втупився у священика.

– Але ж ви самі назвали мої здогади нісенітницею і сказали, що пес не має жодного стосунку до справи.

– Та має він стосунок до тієї справи, – не погодився патер Браун, – і ви б це виявили, якби бачили в нім собаку, а не Бога-Вседержителя, що вершить над нами справедливий суд.

Слуга Божий зам’явся, потім продовжував зніяковіло і ніби винувато:

– Щиро кажучи, я шалено люблю собак. І мені здається, що люди, схильні оточувати їх якимось містичним ореолом, найменше думають про них самих. Почнемо з дрібниці: чому тварина гавкала на Трейла і гарчала на Флойда? Питаєте, як я можу оцінити те, що трапилося, за сотню миль звідси, але ж це, власне, ваша заслуга. Ви так добре описали всіх цих людей, що я абсолютно ясно їх собі уявив. Люди, як Трейл, котрі вічно супляться, а часом раптом ні з того, ні з сього всміхаються і щось крутять у пальцях, – дуже нервові, легко втрачають самовладання. Не здивуюся, якщо і незамінний Флойд – дуже неврівноважений і знервований, – таких чимало серед ділових янкі. Чому б інакше, почувши, як зойкнула Дженет Дрюс, він поранив руку ножицями й упустив їх? Ну, а собаки, як відомо, терпіти не можуть нервових людей. Чи то їхня нервозність передається тваринам, бо собаки часом по-звірячому агресивні, чи то їм просто прикро, що їх не люблять. Бо собаки дуже самолюбні. Хоч би як там було, бідолаха Морок не злюбив і того, й іншого просто тому, що обидва його боялися. Ви, я знаю, дуже розумний, а над розумом гріх насміхатися, але часом мені здається, що ви занадто розумні, щоб розуміти тварин. Або людей, особливо якщо вони поводяться майже так само примітивно, як тварини. Тварини – невибагливі істоти, вони живуть у світі трюїзмів.[12] Візьмімо наш випадок: собака гавкає на людину, а людина втікає від собаки. Вам, мені здається, бракує простоти, щоб правильно зметикувати: собака гавкає тому, що людина йому не подобається, а людина втікає, бо боїться собаки. Інших причин у них немає, та й навіщо вони? Вам же знадобилося все ускладнити, і ви вирішили, що собака – провидець, якийсь провісник долі. По-вашому, правник утікав не від собаки, а від ката. Але ж якщо подумати ретельніше, всі ці вигадки – просто на рідкість дурнуваті. Якби собака і справді так точно знав, хто вбив його господаря, він би не гавкав на нього, а вчепився б злочинцеві в горлянку.

З іншого боку, невже ви й справді вважаєте, що безсердечний лиходій, котрий може вбити свого давнього друга, тут же на очах його доньки та лікаря, котрий оглядав тіло, вділяти усмішки родичам жертви. Невже, по-вашому, цей зловмисник видасть себе в нападі каяття лише тому, що на нього загавкав пес? Він міг відчути зловісну іронію цього збігу. Це могло вразити його, як будь-який драматичний штрих. Але він не став би втікати через весь сад від свідка, який, як відомо, не вміє говорити. Так утікають не від зловісної іронії, а від собачих зубів. Ситуація дуже проста для вас. Щодо випадку на березі – то тут усе набагато цікавіше.

Спершу я нічого не міг втямити. Навіщо собака вліз у воду і тут же виліз назад? Це не в собачих звичках. Якби Морок був чимось сильно схвильований, він узагалі не побіг би за дрючком. Він би, либонь, побіг зовсім в інший бік, на пошуки того, що вселило йому той неспокій. Але якщо вже собака кинувся за чимось – за каменем, ломакою, дичиною, – з досвіду знаю, що його можна зупинити, та й то не завжди, тільки найсуворішим окликом. І вже в жодному разі він не поверне назад тому, що передумав.

– Тим не менше він повернувся, – заперечив Фінзах, – і повернувся без дрючка.

– Без палки він повернувся з дуже істотної причини, – пояснив священик. – Він не зміг її знайти і тому завив. До речі, собаки виють саме в таких випадках. Вони свято шанують ритуали. Собаки так само прискіпливо вимагають дотримання правил гри, як діти вимагають повторення всіх подробиць казки. А цього разу в грі щось порушилося. І собака повернувся до вас, щоб поскаржитися на дрючок, з ним ніколи ще нічого подібного не траплялося. Вперше в житті шановний і гідний пес зазнав такої образи від нікчемної старої ломаки.

– Що ж накоїла ця палка? – не втримався Фінзах.

– Потонула, – сказав патер Браун.

Юнак мовчки і здивовано дивився на священика, а той не вгавав:

– Дрючок втонув, бо насправді це було гостре сталеве лезо, заховане в очеретяній палиці. Іншими словами, ціпок із висувною шпагою. Мабуть, жодному вбивці не доводилося так природно заховати знаряддя вбивства – закинути його в море, граючись із собакою.

– Здається, я вас зрозумів, – трохи пожвавішав Фінзах. – Але нехай навіть це була палиця зі шпагою, мені абсолютно не ясно, як убивця міг нею скористатися.

– У мене зажеврів один здогад, – звірився патер Браун. – На самому початку вашої розповіді, коли ви сказали слово «альтанка». Ще більше все прояснилося, коли ви згадали, що полковник носив білий френч. Те, що спало мені на гадку, певна річ, просто неможливе, якщо полковника закололи кинджалом, але якщо ми припустимо, що вбивця діяв довгим знаряддям, на зразок рапіри, – це не так уже й нездійсненно.

Священик відкинувся на спинку крісла, спрямував погляд у стелю і почав викладати давно вже, мабуть, обдумані і ретельно виношені міркування.

– Всі ці загадкові випадки на кшталт історії з Жовтою кімнатою,[13] коли труп знаходять у приміщенні, куди ніхто не міг проникнути, – не схожі на нашу, бо справа відбувалася в альтанці. Коли мова йде про Жовту кімнату і про будь-яку іншу, ми завжди виходимо з того, що її стіни однорідні та непроникні. Інша річ – альтанка. Тут стіни часто зроблені з переплетених гілок і планок, і як би густо їх не переплітали, завжди знайдуться щілини й просвіти. Був такий просвіт і в стіні за спиною полковника. Сидів він у кріслі, а воно також було плетене, і в ньому світилися дірочки. Додамо до того ж, що альтанка стояла біля самої огорожі, а огорожа, як ви тільки-но сказали, була дуже ріденькою. Людина, котра стояла по інший її бік, легко могла розрізнити крізь сітку гілок і планок білу пляму френча полковника, виразну, як біле коло мішені. Маю сказати, що ви доволі туманно описали місце дії. Але, прикинувши дещо подумки, я заповнив прогалини. Наприклад, ви сказали, що Скеля Долі не надто висока. Але ж ви згадували, що вона, як гірський шпиль, нависає над садом. А все це означає, що скеля стоїть дуже близько від саду, хоча шлях до неї займає купу часу. Знову ж таки, навряд чи молода леді кричала б так, що її було чутно за півмилі. Вона просто зойкнула, і все ж, перебуваючи на березі, ви її почули. Серед інших цікавих фактів ви, дозвольте вам нагадати, повідомили і про такий: на прогулянці Гаррі Дрюс трохи відстав від вас, розпалюючи біля огорожі люльку.

Фінзах раптом сіпнувся.

– Ви хочете сказати, що, стоячи там, він просунув лезо крізь огорожу і встромив його в білу пляму? Але ж це означає, що він прийняв рішення раптово, не вагаючись, майже не сподіваючись на успіх. До того ж він не знав напевно, що йому дістануться гроші полковника. До речі, вони йому й не дісталися.

Патер Браун споважнів.

– Ви не тямите в його характері, – сказав він із таким виглядом, гейби сам усе життя був знайомий із покійним Гаррі Дрюсом. – Він своєрідна людина, але мені такі траплялися. Якби він точно знав, що гроші перейдуть до нього, то навряд чи став би діяти. Тоді він би бачив, як це огидно.

– Вам не здається, що це дещо парадоксально? – не зрозумів Фінзах.

– Він гравець, – пояснив священик, – він і по службі постраждав через те, що діяв на свій ризик, не чекаючи наказів. Імовірно, вдавався до недозволених методів, адже в усіх країнах поліційна служба більше схожа на жандармерію, ніж нам хотілося б думати. Але він задалеко зайшов і зірвався. Для людей такого типу вся принадність полягає у ризику. Їм дуже важливо сказати: «Тільки я один міг на це зважитися, тільки я один міг зрозуміти – ось воно! Тепер або ніколи! Лише геній або шибонутий міг зіставити всі факти: стариган сердиться на Дональда, він послав за нотаріусом. Того ж дня послав за Гербертом і за мною… І це все. Додати можна тільки те, що він при зустрічі посміхнувся мені і потиснув руку. Ви скажете – безумство, але так і робляться статки. Виграє той, у кого вистачить шаленства передбачити». Іншими словами, він зловтішався натхненням. Це манія величі азартного гравця. Чим менше надії на успіх, чим поспішніше треба прийняти рішення, тим більший ризик. Випадково побачивши в просвіті гілок білу плямочку френча, він не встояв перед спокусою. Сп’янів від буденності ситуації. «Якщо ти такий розумний, що зв’язав воєдино ряд випадковостей, не будь же боягузом і не впускай нагоди», – нашіптує гравцеві диявол. Але і сам нечистий навряд чи спонукав би цього нещасного вбити, обдумано й обережно, старого дядька, від котрого він усе життя чекав спадщини. Це було б занадто респектабельно.

Господар трохи помовчав і продовжив із якимось лагідним запалом:

– А тепер спробуйте знову уявити собі всю цю сцену. Чоловік стоїть біля огорожі, в чаду спокуси, а потім здіймає очі догори і бачить химерний силует, який міг би стати прообразом його втомленої душі: велика кам’яна брила дивом тримається на іншій, як перевернута піраміда, і він раптом згадує, що її називають Скелею Долі. Спробуйте собі уявити, як сприйняв це видовище саме тієї миті саме цей чоловік. Мені здається, обставини не тільки спонукали його до дії, але й прямо підштовхнули. Той, хто хоче підвестися, не повинен боятися падіння. Він ударив не вагаючись, йому залишилося тільки замести сліди. Якщо під час розшуків, які, природно, неминучі, у нього виявлять шпагу, та ще й із закривавленим лезом, йому капець. Якщо він її кудись закине, її знайдуть і, ймовірно, з’ясують, чия вона. Якщо він навіть закине її в море, то супутники це помітять. Отже, треба винайти якусь хитрість, аби цей учинок нікому не видався дивним. І він вигадав таку каверзу, як ви знаєте, дуже вдалу. Тільки у нього одного був годинник, і ось він сказав вам, що ще не час повертатися, і, відійшовши трохи далі, затіяв гру з собакою. Уявляєте, з яким відчаєм блукав його погляд безлюдним берегом, перш ніж він зауважив собаку!

Фінзах кивнув, задумливо споглядаючи перед собою. Здавалося, його найбільше хвилює лише абстрактний бік цієї історії.

– Дивно, – сказав він, – що собака все ж має стосунок до цієї справи.

– Собака, якби вмів говорити, міг би розповісти мало не все про цю справу, – зауважив священик. – Вас же я засуджую за те, що ви, позаяк пес говорити не вміє, виступаєте від його імені, змушуючи його висловлюватися мовами янгольськими і людськими. Вас торкнулася пошесть, яка в наш час поширюється все більше і більше. Вона по-узурпаторськи захопила владу над розумом. Я знаходжу її і в газетних сенсаціях, і навіть у модних словечках. Люди охоче приймають на віру будь-які голослівні твердження. Відтісняючи ваш старовинний раціоналізм і скепсис, лавиною насувається нова сила, й ім’я їй – марновірство.

Священик підвівся і, гнівно насупившись, продовжував, буцімто звертаючись до самого себе:

– Ось він, перший наслідок зневіри. Люди втратили здоровий глузд і не бачать світ таким, яким він є. Тепер варто сказати: «О, це не так просто!», і фантазія розгортається без меж, немов у страшному сні. Тут і собака щось віщує, і свиня приносить щастя, а кішка – біду, і жук – не просто жук, а скарабей. Словом, відродився весь звіринець стародавнього політеїзму: і пес Анубіс, і зеленоока Пахт,[14] і васанські бики.[15] Так ви скочуєтеся до обожнювання тварин, звертаючись до священних слонів, крокодилів і змій. І все лише тому, що вас лякає слово «людина».

Фінзах підвівся, дещо збентежений, ніби підслухавши чужі думки. Він покликав свого собаку і вийшов, щось невиразно, але бадьоро бурмочучи на прощання. Однак кликати собаку йому довелося двічі, бо той, не ворухнувшись, сидів перед патером Брауном і дивився на нього так само уважно, як колись дивився вовк на святого Франциска.[16]