Читать книгу Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown - Гилберт Честертон, Лорд Дансени, Гілберт Кіт Честертон - Страница 1

Боюся, що не менше ста детективних історій починаються з того, що хтось виявив труп убитого американського мільйонера, – обставина, від якої чомусь всі починають неймовірно хвилюватися. Щасливий, до речі, повідомити, що і наша історія починається з убитого мільйонера, а якщо сказати точніше, з цілих трьох, які навіть можна порахувати embarras de richesse.[1] Але саме цей збіг чи, може, сталість у виборі об’єкта і виокремили справу з ряду банальних карних випадків, перетворивши в проблему надзвичайної складності.

Не вдаючись у подробиці, чутки стверджували, що всі троє стали жертвами прокляття, що тяжіє над власниками якоїсь коштовної історичної реліквії, цінність якої була, втім, не тільки історичною. Реліквія ця була чимось на кшталт прикрашеного коштовним камінням келиха, відомого під назвою «коптська чаша». Ніхто не знав, як вона опинилася в Америці, але вважалося, що раніше вона належала до церковного начиння.

Дехто приписував долю її власників фанатизму котрогось східного християнина, пригніченого тим, що священна чаша потрапила в такі матеріалістичні руки. Про таємничого вбивцю, котрий, можливо, зовсім не був фанатиком, ширилося чимало чуток і часто писали часописи.

Безіменне це створіння набуло ім’я, точніше прізвисько. Втім, ми почнемо розповідь лише з третього вбивства, позаяк лише тоді на сцені з’явився такий собі патер Браун, герой цих нарисів.

Зійшовши з палуби атлантичного лайнера і ступивши на американську землю, священик, як і багато англійців, котрі приїжджали в Штати, з подивом виявив, що він – знаменитість. Його низькорослу постать, його малопримітне короткозоре обличчя, його добряче поруділу сутану на батьківщині ніхто б не назвав незвичайними, хіба що не надто пересічними. Але в Америці вміють створити людині славу: участь патера Брауна в розплутуванні двох-трьох цікавих карних справ і його старовинне знайомство з екс-злочинцем і нишпоркою Фламбо створили йому в Америці популярність, в той час як в Англії про нього лише просто дехто чув. З подивом поглядав він на репортерів, котрі, наче якісь розбійники, напали на нього зусібіч уже в порту і стали питатися йому про речі, в яких він ніяк не міг вважатися авторитетом, наприклад, про жіночу моду і про статистику злочинів у країні, де він ще й кілька кроків не зробив. Можливо, за контрастом із чорним колом репортерів, що щільно зімкнулося навколо нього, патерові Брауну кинулася в вічі постать, що стояла трохи віддалік, яка також виділялася своєю чорнотою на ошатній, освітленій яскравим літнім сонцем набережній, але трималася осторонь. Високий, із жовтуватим обличчям чоловік у великих дивовижних окулярах. Дочекавшись, коли репортери відпустили священика, він жестом зупинив його і сказав:

– Даруйте, це не ви шукаєте капітана Вейна?

Патер Браун заслуговував певного вибачення, тим більше що й сам він гостро відчував свою провину. Згадаймо, що він вперше побачив Америку, головне ж – уперше бачив такі окуляри, бо мода на окуляри в масивній черепаховій оправі ще не дійшла до Англії. У перший момент у нього виникло відчуття, ніби він дивиться на окате морське чудовисько, чия голова чимось нагадує водолазний шолом. Загалом же незнайомець був одягнений чепуристо, і простодушний гість здивувався, як міг такий красунчик спотворити себе такими безглуздими величезними окулярами. Це було все одно, якби якийсь денді для більшої елегантності пригвинтив собі дерев’яну ногу. Загнало його в глухий кут і запропоноване незнайомцем запитання. У довгому списку осіб, котрих патер Браун сподівався побачити в Америці, і справді значився якийсь Вейн, американський авіатор, один із друзів прибульця, котрі живуть у Франції, але він ніяк не очікував, що цей Вейн зустрінеться йому аж так скоро.

– Прошу вибачення, – сказав він невпевнено, – то це ви – капітан Вейн? Чи… ви його знаєте?

– Що я не капітан Вейн – можу стверджувати досить сміливо, – незворушно відгукнувся чоловік в окулярах. – Я майже не сумнівався в цьому, коли залишав його в автомобілі, де він зараз чекає. На ваше друге запитання відповісти складніше. Вважаю, що я знаю Вейна, його дядечка і, крім того, старого Мертона. Я старого Мертона знаю, але старий Мертон не знає мене. Він бачить у цьому свою перевагу, я ж вважаю, що перевага за мною. Тямите, що я маю на увазі?

Патер Браун не зовсім збагнув його. Він поморгав, глянув на блискучу гладь моря, на верхівки хмарочосів, а потім перевів погляд на незнайомця.

Ні, не тільки тому, що він ховав очі за окулярами, обличчя його виглядало настільки непроникним. Було в цьому жовтому обличчі щось азійське, навіть монгольське, сенс його промов, здавалося, наглухо був прихований за суцільними пластами іронії. Серед товариських і доброзичливих жителів цієї країни раз по раз зустрічається такий індивід – непроникний американець.

– Моє ім’я Дрейдж, – сказав він, – Норман Дрейдж, й я американський громадянин, що все пояснює. Принаймні інше, я сподіваюся, пояснить мій товариш Вейн. А Четверте липня[2] буде іншим святкуванням.

Приголомшений священик дозволив своєму новому знайомому затягти себе до автомобіля, що стояв неподалік, де сидів молодик із жовтим скуйовдженим волоссям і стривоженим змарнілим обличчям. Він здалеку привітав патера Брауна і назвався: Пітер Вейн. Священик не встиг отямитися, як його заштовхнули в автомобіль, який прудко промчав вулицями та виїхав за місто. Не звиклий до стрімкої діловитості американців, слуга Божий почувався приблизно так, ніби його звабили в чарівну країну в запряженій драконами колісниці. Й як не важко йому було зосередитися, та саме тут йому довелося вперше вислухати в розлогому викладі Вейна, який Дрейдж іноді переривав уривчастими фразами, історію про «коптську чашу» і про пов’язані з нею два вбивства.

Як він збагнув, дядько Вейна, такий собі Крейк, мав компаньйона на прізвище Мертон, і цей Мертон був третім за рахунком багатим махлярем, у чиї руки потрапила «коптська чаша». Колись перший із них, Титус П. Трент, мідний король, став отримувати листи з погрозами від невідомого адресанта, котрий підписувався Деніел Дум. Ім’я, без сумніву, було вигаданим, але його носій швидко прославився, хоча доброї слави і не набув. Робін Гуд і Джек Різник укупі не були б знаменитішими, ніж цей автор листів із погрозами, котрий не мав наміру, як незабаром з’ясувалося, обмежитися словами. Все закінчилося тим, що одного ранку старого Трента знайшли в його парку біля ставка головою в воді, а вбивця безслідно зник. На щастя, чаша зберігалася в сейфі банку і разом із іншим майном перейшла до кузена покійного, Браяна Гордера, також дуже заможного чоловіка, але й він незабаром отримав погрози безіменного ворога. Труп Браяна Гордера знайшли біля підніжжя скелі, неподалік від його приморської вілли, будинок же був пограбований, цього разу – дуже ґрунтовно. І хоча чаша не дісталася грабіжнику, він викрав у Гордера стільки цінних паперів, що справи останнього опинилися в найжалюгіднішому стані.

– Удові Браяна Гордера, – розповідав далі Вейн, – довелося продати майже всі цінності. Мабуть, саме тоді Брандер Мертон і придбав цю знамениту чашу. У будь-якому разі, коли ми познайомилися, вона вже перебувала у нього. Але, як ви самі розумієте, бути її власником – доволі обтяжливий привілей.

– Пан Мертон також отримує листи з погрозами? – помовчавши, поцікавився патер Браун.

– Гадаю, що так, – підтвердив пан Дрейдж, і щось у його голосі змусило священика поглянути на нього уважніше: Дрейдж безгучно сміявся, та так, що у священика побігли по шкірі сироти.

– Я майже не сумніваюся, що він отримував такі листи, – насупившись, сказав Пітер Вейн. – Я сам їх не читав: його пошту переглядає тільки секретар, і то не всю, оскільки Мертон, як і всі багатії, звик тримати свої справи в таємниці. Але я бачив, як він якось розсердився і засмутився, отримавши якісь листи. До речі, він одразу ж їх подер, отож секретар їх навіть не бачив. Секретар також стурбований: за його словами, старигана хтось переслідує. Коротко кажучи, ми будемо дуже вдячні тому, хто хоч трохи нам допоможе дати всьому цьому лад. А позаяк ваш талант, патере Браун, усім відомий, то секретар просив мене невідкладно запросити вас у будинок Мертона.

– То он воно що, – сказав патер Браун, котрий нарешті почав тямити, куди і навіщо його тягнуть. – Але я навіть не уявляю, чим можу вам зарадити. Адже ви весь час тут, і у вас у стократ більше даних для наукового висновку, ніж у випадкового відвідувача.

– Атож, – сухо погодився пан Дрейдж, – наші висновки достатньо наукові, але занадто наукові, щоб повірити в них. Убити таку людину, як Титус П. Трент, могла тільки небесна кара, і наукові пояснення тут не допоможуть. Як кажуть, грім із ясного неба.

– Невже ви маєте на увазі втручання потойбічних сил? – вигукнув Вейн.

Але не так просто було вгадати, що має на увазі Дрейдж. Утім, якби він сказав про когось «та ще штучка», то можна було б майже напевно припустити, що це означає «дурень». Пан Дрейдж мовчав, непроникний і нерухомий, як справжній азіат. Незабаром автомобіль зупинився, мабуть, прибувши до місця призначення, і перед ними відкрилася дивна картина. Дорога, яка до цього простягалася серед рідко засаджених дерев, раптово вивела їх на широку рівнину, і пасажири побачили споруду, яка складалася лише з однієї стіни, утворюючи коло на зразок захисного валу у військовому таборі римлян. Споруда ця чимось нагадувала летовище. На вигляд огорожа не була схожа на дерев’яну чи кам’яну і при ретельному огляді виявилася металевою.

Усі вийшли з автомобіля і після певних маніпуляцій, подібних до тих, що виробляються при відкриванні сейфа, в стіні тихесенько відчинилися дверцята. На превеликий подив священика, чоловік на ім’я Норман Дрейдж не забажав увійти.

– Я не піду, – заявив він із похмурою іронією. – Боюся, що старий Мертон не витримає таких радощів. Він мене так любить, що, не дай Боже, помре від щастя.

І він рішуче подався геть, а патер Браун, дивуючись все більше і більше, увійшов у сталеві дверцята, які тут же за ним затраснулися. Священик побачив великий доглянутий парк, що тішив око веселим розмаїттям барв, але був абсолютно позбавлений дерев, високих кущів і високих квітів. У центрі парку височів будинок, гарний і своєрідний, але так сильно витягнутий вгору, що швидше був схожий на вежу. Яскраві сонячні відблиски блукали там і тут на скельцях розташованих під самим дахом вікон, але в нижній частині будинку вікон, вочевидь, не було. Все навколо виблискувало бездоганною чистотою, здавалося, властивою вже самому повітрю Америки, на рідкість прозорому. Пройшовши через портал, гості побачили мармур, метал, емаль, що сяяли яскравими фарбами, але нічого схожого на сходи. Тільки в самому центрі виднілася вмурована в товсті стіни шахта ліфта. Доступ до неї перегороджували могутні на вигляд чолов’яги, схожі на поліціянтів у цивільному.

– Достатньо фундаментальна система охорони, не сперечаюся, – сказав Вейн. – Вам, можливо, трохи смішно, що Мертон живе в такій фортеці: в парку немає жодного дерева, за яким хтось міг би сховатися. Але ви не знаєте цієї країни, тут можна очікувати що завгодно. До того ж ви, мабуть, навіть не уявляєте, що за постать Брандер Мертон. На вигляд він скромний, тихий чоловічок, якщо такого зустрінеш на вулиці, то не помітиш. Утім, зустріти його на вулиці тепер було б дивно: якщо він і виїжджає, то в закритому автомобілі. Але коли щось із ним станеться, хвиля землетрусів струсоне весь світ від тихоокеанських островів до Аляски. Чи був колись імператор або король, котрий мав би таку владу над народами? Але ж, зізнайтеся, якби вас запросили в гості до царя або англійського короля, ви пішли б із цікавості. Як би ви не ставилися до мільйонерів і монархів, чоловік, котрий має таку владу, не може не бути цікавим. Сподіваюся, ваші принципи не перешкоджають вам відвідувати сучасних імператорів, на кшталт Мертона.

– Аж ніяк, – незворушно відповів патер Браун. – Мій обов’язок – відвідувати в’язнів і всіх нещасних, котрі потерпають у в’язниці.

Молодик насупився і промовчав, на його худому обличчі з’явився дивний, не дуже привітний вираз. Потім він раптом сказав:

– Крім цього не забувайте, що Мертона переслідує не просто дрібний шахрай або якась там «Чорна рука».[3] Цей Деніел Дум – справжній чортяка. Згадайте, як він убив Трента в його ж парку, а Гордера – біля самого будинку, й обидва рази вибрався звідти непоміченим.

Стіни горішнього поверху були неймовірно товсті та масивні, кімнат же було тільки дві: передпокій і кабінет великого мільйонера. У той момент, коли патер Браун і Вейн входили в передпокій, з дверей другої кімнати з’явилися два інших відвідувачі. Одного з них Вейн назвав дядьком. Це був невисокий, але дуже міцний і енергійний чоловік, із поголеною головою, яка здавалася голомозою, і до того темним обличчям, що воно, здавалося, ніколи не було білим. Це був старий Крейк, котрий прославився у війнах із червоношкірими, природно, іменований Гікорі Крейком, в пам’ять ще знаменитішого старого Гікорі.[4] Зовсім іншого типу був його супутник – верткий фертик із чорним, ніби лакованим волоссям і з моноклем на широкій чорній шворці – Бернард Блейк, адвокат старого Мертона, запрошений компаньйонами на ділову нараду.

Четверо чоловіків, із котрих двійко шанобливо наближалися до святая святих, а двоє інших настільки ж шанобливо звідти віддалялися, зустрівшись посеред кімнати, вступили між собою в нетривалу чемну балачку. А за всіма цими діями і маніпуляціями з глибини напівтемного передпокою, який освітлювало тільки внутрішнє вікно, спостерігав кремезний чолов’яга з обличчям негроїда і широчезними плечима. Таких, як він, жартівники-американці називають злими дядьками, друзі називають охоронцями, а вороги – найманими вбивцями.

Він сидів не рухаючись біля дверей кабінету і навіть бровою не повів при їхній появі. Зате Вейн, побачивши його, наполохався.

– А хіба господар там сам-один? – спитав він.

– Заспокойся, Пітере, – з усмішкою відказав Крейк. – З ним його секретар Вілтон. Сподіваюся, цього цілком достатньо. Вілтон вартий двадцяти охоронців. Він такий пильний, що, мабуть, ніколи й не спить. Дуже сумлінний чолов’яга, до того ж швидкий і безшумний, як індіанець.

– Ну, в цьому ви петраєте, – погодився племінник. – Пам’ятаю, ще в дитинстві, коли я захоплювався книгами про індіанців, ви навчали мене різним прийомам червоношкірих. Правда, в цих моїх книгах індіанцям завжди доводилося кепсько.

– Зате в житті – не завжди, – зауважив старий солдат.

– Справді? – доброзичливо поцікавився пан Блейк. – Хіба вони могли протистояти нашій вогнепальній зброї?

– Я бачив, як один індіанець, озброєний тільки маленьким ножем і в якого цілилися з сотні рушниць, убив білого, що стояв на мурі, – зазначив Крейк.

– Убив ножем? Але як? – здивувався Блейк.

– Він його кинув, – пояснив Крейк. – Метнув перш, ніж у нього встигли вистрелити. Якийсь новий, незнайомий мені прийом.

– Сподіваюся, ви з ним так і не ознайомилися, – реготнув племінник Крейка.

– Мені здається, – задумливо промовив патер Браун, – з цієї історії можна мати зиск.

Поки вони так патякали, зі суміжної кімнати вийшов і спинився трохи віддалік пан Вілтон, секретар Мертона, блідий чоловік зі світлим волоссям, квадратним підборіддям і незмигними собачими очиськами. В ньому і справді було щось від сторожового пса.

Він виголосив одну лише фразу: «Пан Мертон прийме вас через десять хвилин», але всі тут же почали розходитися. Старий Крейк сказав, що йому вже час, племінник вийшов разом із ним і правником, і Браун на кілька хвилин залишився наодинці з секретарем, оскільки навряд чи можна було вважати людською або хоча б живою істотою здорованя-негра, котрий, обернувшись до них спиною, нерухомо сидів, втупивши погляд у двері кабінету господаря.

– Обережність не завадить, – зауважив секретар. – Ви, мабуть, уже чули про Деніела Дума і знаєте, як небезпечно залишати господаря надовго самого.

– Але ж зараз він залишився сам-один? – спитав Браун.

Секретар зиркнув на нього похмурими сірими очима.

– Всього на п’ятнадцять хвилин, – пояснив він. – Тільки чверть години на добу він проводить на самоті, він сам цього зажадав, і не без причини.

– Що ж це за причина? – поцікавився гість.

Очі секретаря дивилися так само пильно, не моргаючи, але сувора складка біля рота стала жорсткою.

– «Коптська чаша», – сказав він. – Ви, можливо, про неї забули. Але господар не забуває, він ні про що не забуває. Він не довіряє її нікому з нас. Ховає її десь у кімнаті, але де і як – ми не знаємо, і дістає її, лише коли залишається сам. Ось чому нам доводиться ризикувати ті п’ятнадцять хвилин, поки він молиться там на свою святиню, бо гадаю, що інших святинь у нього немає. Ризик, утім, невеликий, я тут влаштував таку пастку, що й сам дідько не пробереться в неї, а вірніше – з неї не вибереться. Якщо цей чортів Дум завітає до нас у гості, йому доведеться тут затриматися. Всі ці чверть години я сиджу, як на голках, і якщо почую постріл або гамір боротьби, то натисну на цю кнопку, і металева стіна парку опиниться під струмом, смертельним для кожного, хто спробує через неї перелізти. Та пострілу і не буде, ці двері – єдиний вхід у кімнату, а вікно, біля якого сидить господар, також єдине, і дертися до нього довелося б на саму гору вежі по стіні, слизькій, як змащена смальцем жердина. До того ж усі ми, звісно, озброєні, і навіть якщо Дум пробереться в кімнату, живим він звідси не вийде.

Патер Браун поморгав, розглядаючи килим. Потім, раптом якось стрепенувшись, він повернувся до Вілтона.

– Сподіваюся, ви не образитесь. У мене тільки-но промайнула одна думка. Щодо вас.

– Справді? – відгукнувся Вілтон. – Що ж це за думка?

– Мені здається, що ви – людина, одержима одним прагненням, – сказав патер Браун. – Даруйте за відвертість, але, мені здається, ви більше хочете спіймати Деніела Дума, ніж урятувати Брандера Мертона.

Вілтон легко сіпнувся, продовжуючи пильно дивитися на священика, потім його жорсткий рот скривила дивна посмішка.

– Як ви про це… Чому ви так вирішили? – спитав він.

– Ви сказали, що, тільки-но почувши постріл, тут же ввімкнете струм, який уб’є втікача, – сказав його опонент. – Ви, мабуть, тямите, що постріл позбавить життя вашого господаря, перш ніж струм позбавить життя його ворога. Не думаю, що, якби це залежало від вас, ви не стали б захищати пана Мертона, але враження таке, що для вас це питання другорядне. Застережень більш ніж треба, як ви сказали, і, здається, всі вони винайдені вами. Але винайшли ви їх, так виглядає, насамперед для того, щоб спіймати вбивцю, а не врятувати його жертву.

– Патере Браун, – неголосно сказав секретар. – Ви розумні та проникливі, але, головне, у вас є якийсь дар: ви спонукаєте до відвертості. До того ж, імовірно, ви і самі про це незабаром почуєте. Тут у нас усі жартують, що я маніяк, і піймання цього злочинця – мій пунктик. Можливо, так воно і є. Але вам я скажу те, чого ніхто з них не знає. Моє повне ім’я – Джон Вілтон Гордер.

Священик кивнув, немов підтверджуючи, що тепер уже йому все стало ясно, але секретар провадив далі:

– Цей індивід, котрий називає себе Думом, убив мого батька і дядька, а також довів до банкрутства мою матір. Коли Мертону знадобився секретар, я подався до нього на службу, розсудивши, що там, де є чаша, рано чи пізно з’явиться і злочинець. Але я не знав, хто він, а лише його підстерігав. Я чесно служив Мертону.

– Розумію, – м’яко сказав патер Браун. – До речі, чи не час нам до нього увійти?

– Авжеж, певна річ, – підтвердив Вілтон і знову трохи сіпнувся, ніби прокидаючись від задуми. Священик вирішив, що ним на мить знову заволоділа його манія. – Заходьте ж, прошу вас.

Священик не зволікаючи пройшов у другу кімнату. Гість і господар не привіталися один із одним – у кабінеті панувала мертва тиша, за мить священик знову з’явився на порозі.

У той же момент стрепенувся мовчазний охоронець, котрий сидів біля дверей. Було таке враження, ніби ожила шафа або креденс. Здавалося, сама поза священика виказувала тривогу. Світло падало на його голову ззаду, і обличчя було в тіні.

– Мені здається, вам слід натиснути на вашу кнопку, – сказав він зітхнувши.

Вілтон схопився, прокинувшись від своїх похмурих роздумів.

– Але ж пострілу не було, – заперечив він тремтячим голосом.

– Це залежить від того, – зронив патер Браун, – що розуміти під словом «постріл».

Вілтон кинувся до дверей і разом зі священиком потрапив у другу кімнату. Вона була порівняно невелика та витончена, але обставлена просто. Прямо навпроти дверей містилося велике вікно, з якого відкривався вид на сад і порослу рідким лісом рівнину. Вікно було відчинене, біля нього стояли крісло і маленький столик. Можливо, насолоджуючись короткими митями самотності, в’язень прагнув насолодитися заодно і свіжим повітрям, і світлом.

На столику стояла «коптська чаша», власник поставив її ближче до вікна явно для того, щоб роздивитися краще. А дивитися було на що – в сильному й яскравому сонячному світлі коштовні камені вигравали кольоровими вогниками, і чаша здавалася подобою Грааля. Поглянути на неї, без сумніву, варто було, але Брандер Мертон на неї не дивився. Голова його була закинута на спинку крісла, густа грива сивого волосся майже торкалася підлоги, загострена борідка з сивиною стирчала вгору, буцімто вказуючи в стелю, а з горла стирчала довга коричнева стріла з червоним оперенням.

– Беззвучний постріл, – тихо сказав патер Браун. – Я якраз недавно розмірковував про цей новий винахід – духову рушницю. Лук і стріли були винайдені дуже давно, а шуму не виробляють зовсім.

Помовчавши, він додав:

– Боюся, що він помер. Що будемо робити?

Блідий, як крейда, секретар зусиллям волі опанував себе.

– Як що? Натисну кнопку, – сказав він. – І якщо я не вколошкаю Дума, то хоча б знайду його, куди б він не втік.

– Пильнуйте, щоб не порішили своїх друзів, – зауважив священик. – Вони, мабуть, неподалік. Мені здається, їх слід попередити.

– Та ні, вони вже все знають, – відповів Вілтон, – і не полізуть через стіну. Хіба що хтось із них… дуже поспішає.

Патер Браун підійшов до вікна і визирнув із нього. Пласкі клумби саду стелилися далеко внизу, як розмальована ніжними фарбами мапа світу. Навколо було так порожньо, вежа стриміла в небо так високо, що йому мимоволі згадалася недавно почута дивна фраза.

– Як грім із ясного неба, – сказав він. – Що це сьогодні балакали про грім із ясного неба і про кару небесну? Гляньте, яка висота. Дивовижно, що стріла могла подолати таку відстань, якщо тільки вона не пущена з неба.

Вілтон нічого не сказав, і священик продовжував, ніби балакаючи сам із собою.

– Або, може, з літака… Треба буде розпитати молодого Вейна про літаки.

– Їх тут багато літає, – сказав секретар.

– Дуже стародавня або дуже сучасна зброя, – зауважив патер Браун.

– Дядечко молодого Вейна, вважаю, також міг би нам допомогти. Треба буде розпитати його про стріли. Стріла схожа на індіанську. Вже не знаю, звідки цей індіанець її пустив, але згадайте історію, яку нам розповів старий. Я ще тоді зауважив, що з неї можна мати зиск.

– Якщо і можна, – затято заперечив Вілтон, – то суть її лише в тому, що індіанець здатен пустити стрілу так далеко, як вам і не снилося. Безглуздо порівнювати ці два випадки.

– Гадаю, мораль тут дещо інша, – сказав священик.

Хоча вже наступного дня він наче розчинився серед мільйонів нью-йоркців і, мабуть, не намагався виділитися з ряду безіменних номерів, що населяють нумеровані нью-йоркські вулиці, насправді ж він півмісяця наполегливо, але непомітно працював над поставленим перед ним завданням.

Патер Браун боявся, що правосуддя покарає невинного. Він легко знайшов нагоду побалакати з двома-трьома людьми, пов’язаними з таємничим убивством, не показуючи, що вони цікавлять його більше за інших. Особливо цікавою та пізнавальною була його бесіда зі старим Гікорі Крейком. Відбулася вона на лавці в Центральному парку. Ветеран сидів, упершись худим підборіддям у кістляві кулаки, які стискали химерне руків’я ціпка, схожого на томагавк з темно-червоного дерева.

– Аякже, стріляли, мабуть, здалеку, – хитаючи головою, торочив Крейк, – але навряд чи можна так уже точно визначити дальність польоту індіанської стріли. Я пам’ятаю випадки, коли стріла пролітала разюче велику відстань і потрапляла в ціль точніше за кулю. Правда, в наш час важко зустріти озброєного луком і стрілами індіанця, та й у наших краях індіанців немає. Але якби хтось із досвідчених стрільців-індіанців раптом опинився біля мертонівського будинку і зачаївся з луком ярдів за триста від стіни… Гадаю, він зумів би послати стрілу через стіну і трафити в Мертона. У давні часи мені траплялося бачити і не такі дива.

– Я не сумніваюся, – ввічливо сказав священик, – що дива вам доводилося не тільки бачити, а й творити.

Старий Крейк гмикнув.

– Навіщо ворушити давнє, – помовчавши, уривчасто буркнув він.

– Декому подобається ворушити старе, – сказав патер Браун. – Сподіваюся, у вашому минулому не було нічого такого, що дало б привід для чуток у зв’язку з цією історією.

– Як вас розуміти? – гаркнув Крейк і грізно вибалушив очі, які вперше ворухнулись на його червоному дерев’яному обличчі, що чимось нагадувало руків’я томагавка.

– Ви так добре знайомі з усіма прийомами та хитрощами червоношкірих… – повільно почав служитель Церкви.

Крейк, котрий досі сидів згорбившись, мало не зіщулившись, сховавши підборіддя у свій химерний ціпок, раптом схопився, стискаючи його, як кийок, – справжнісінький тобі бандюга, готовий кинутися в бійку.

– Що? – зойкнув він хрипко. – Що за чортівня? Ви смієте натякати, що це я вбив свого зятя?

Люди, що сиділи на лавах, з цікавістю спостерігали за суперечкою низькорослого голомозого здорованя, який розмахує дивовижною палицею, і маленького чоловічка в чорній сутані, котрий застиг у повній нерухомості, якщо не брати до уваги легкі змиги очей. Був момент, коли здавалося, що войовничий здоровань з істинно індіанською рішучістю і хваткою гепне свого супротивника по голові, і здалеку вже замаячила поважна фігура ірландця-поліціянта. Але священик лише спокійно сказав, немов відповідаючи на звичайнісіньке запитання:

– Я дійшов до певних висновків, але не вважаю за необхідне посилатися на них, перш ніж зможу вичерпно пояснити все.

Чи то кроки поліціянта, котрий наближався, чи погляд священика таки втихомирили старого Гікорі, але він засунув палицю під пахву і, бурмочучи, знову насунув на голову капелюх. Безтурботно побажавши йому всього найкращого, священик не кваплячись вийшов із парку і попрямував в якийсь готель, у загальній вітальні якого він розраховував застати Вейна. Молодик радісно підхопився, вітаючи патера Брауна. Він виглядав ще виснаженішим, ніж здавалося раніше, його гнітила якась тривога. До того ж у священика виникла підозра, що зовсім недавно його юний приятель намагався порушити – на жаль, із безсумнівним успіхом – останню поправку до американської конституції.[5] Але Вейн одразу пожвавився, як тільки мова зайшла про його улюблену справу. Патер Браун ніби побічно спитав, чи часто літають над будинком Мертона літаки, і додав, що, побачивши круглу стіну, спершу прийняв її за летовище.

– А у вашій присутності хіба не пролітали літаки? – здивувався капітан Вейн. – Іноді вони рояться там, як мухи, ця відкрита рівнина наче створена для них, і я не здивуюся, якщо в майбутньому її оберуть своїм місцем гніздування пташки на зразок мене. Я і сам там частенько літаю і знаю багатьох літунів, учасників війни, але тепер все якісь нові з’являються, я про них ніколи й не чув. Мабуть, скоро у нас, у Штатах, літаків розведеться стільки ж, скільки автомобілів, – у кожного буде свій.

– Оскільки кожен обдарований Творцем, – з посмішкою зауважив священик, – правом на життя, свободу та кермування автомобілем, не кажучи вже про літаки. Отже, якби над будинком пролетів незнайомий літак, цілком імовірно, що на нього не звернули б особливої уваги.

– Авжеж, мабуть, – погодився Вейн.

– І навіть якби літун був знайомий, – продовжував священик, – він, мабуть, міг би про людське око взяти чужий літак. Наприклад, якби ви пролетіли над будинком у своєму літаку, то пан Мертон і його друзі могли б вас упізнати по машині в літаку іншої системи, чи як це у вас називається. Вам би, напевно, вдалося непомітно пролетіти майже повз вікна, тобто так близько, що до Мертона практично було б рукою сягнути.

– Ну, так… – машинально почав капітан і раптом осікся і застиг, роззявивши рота і витріщивши очі.

– Боже мій! – пробурмотів він. – Боже мій!

Потім піднявся з крісла, блідий, весь тремтячи, і пильно подивився на патера Брауна.

– Ви з глузду з’їхали? – спитав він. – Ви у своєму розумі?

Настала пауза, потім він злісно прошипів:

– Та як вам на гадку спало припустити…

– Я лише висуваю припущення, – сказав священик, встаючи. – До певних попередніх висновків я, мабуть, уже дійшов, але повідомляти про них ще не час.

І, церемонно вклонившись своєму співрозмовнику, він вийшов із готелю, щоб продовжити свої дивовижні мандри Нью-Йорком.

До вечора ці мандри привели його темними вуличками до кривих сходів, що спускалися до річки в найстарішій і запущеній дільниці міста. Під кольоровим ліхтариком біля входу в досить підозрілий китайський ресторанчик він наткнувся на знайому особу, але небагато ж залишилося в ній знайомого!

Пан Норман Дрейдж усе так само похмуро дивився на світ крізь великі окуляри, що приховували його обличчя, як скляна темна маска. Але якщо не брати до уваги окулярів, він дуже змінився за місяць, що минув із дня вбивства. При їхній першій зустрічі Дрейдж був елегантний, аж занадто, на межі, де так важко вловити різницю між денді та манекеном у вітрині крамниці. Зараз же він якимось дивом примудрився впасти в іншу крайність – манекен перетворився на опудало. Він усе ще ходив у циліндрі, але зім’ятому та пошарпаному, одяг зносився, ланцюжок для годинника й усі інші прикраси зникли. Однак патер Браун звернувся до нього з таким виглядом, ніби вони зустрічалися лише напередодні, і, не роздумуючи, сів поруч із ним на лавку в дешевому шинку, де харчувався Дрейдж. Утім, почав розмову не священик.

– Ну, – буркнув Дрейдж, – досягли успіху в помсті за смерть доброї пам’яті мільйонера? Адже мільйонери всі зараховані до лику святих, як тільки хтось із них простягне ноги – газети повідомляють, що шлях його життя був осяяний світлом родинної Біблії, яку йому в дитинстві читала матінка. До речі, в цій стародавній книжечці зустрічаються історії, від яких навіть у матінки мороз пішов би по шкірі, та й сам мільйонер, гадаю, злякався б. Жорстокі тоді панували звичаї, тепер вони вже не такі. Мудрість кам’яного віку похована під склепіннями пірамід. Уявіть собі, наприклад, що Мертона викидають із вікна його знаменитої вежі на поталу собакам. Адже з Єзавеллю вчинили не краще. Або ось Самуїл розрубав Агага, коли той просто «підійшов у тремтінні». Мертон також тремтів усе життя, поки нарешті до того дійшов, що і ходити перестав. Але стріла Господа знайшла його, як бувало в тій давній книзі, знайшла і задля науки іншим вразила смертю в його ж вежі.

– Стріла була цілком матеріальна, – зауважив священик.

– Піраміди ще матеріальніші, а там лежать мертві фараони, – посміхнувся чоловік в окулярах. – Дуже цікаві ці стародавні матеріальні релігії. Впродовж тисячоліть боги та царі на барельєфах натягують свої видовбані на камені луки, такими ручиськами, здається, можна і кам’яний лук натягнути. Матеріал, ви скажете, але який матеріал! Чи траплялося вам отак дивитися на ті пам’ятники Стародавнього Сходу, що раптом здасться: а що як давній бог і зараз таким собі чорним Аполлоном роз’їжджає по світу в своїй колісниці і стріляє в нас чорними променями смерті?

– Якщо і роз’їжджає, – сказав патер Браун, – то ім’я йому зовсім не Аполлон. Втім, я сумніваюся, що Мертона вбили чорним променем чи й навіть кам’яною стрілою.

– Він вам, мабуть, видається святим Себастьяном, котрий загинув від стріл, – єхидно реготнув Дрейдж. – Адже всі мільйонери – великомученики. А вам не спадало на гадку, що він отримав те, що йому належиться? Підозрюю, ви не так уже й багато знаєте про вашого мученика-мільйонера. Так ось, дозвольте вам повідомити: він отримав тільки соту частку того, що заслуговував.

– Чому ж, – тихо запитав патер Браун, – ви його не вбили?

– Тобто як чому я не вбив? – здивувався Дрейдж. – Нічого не скажеш, милий ви священик.

– Ну що ви, – сказав служитель Церкви, немов відмахуючись від компліменту.

– Чи не маєте ви на увазі, що це я його вколошкав? – прошипів Дрейдж. – Що ж, доведіть. Але я вам прямо скажу: невелика втрата.

– Та ні, втрата велика, – жорстко відповів Браун. – Для вас. Тому ви його і не вбили.

І, не глянувши на остовпілого власника окулярів, священик вийшов.

Майже місяць минув, перш ніж патер Браун знову навідав будинок мільйонера, котрий став третьою жертвою Деніела Дума. Причетні до справи особи зібралися там на термінову нараду. Старий Крейк сидів на чолі столу, племінник – праворуч від нього, адвокат – ліворуч, огрядний велетень негроїдного типу, котрого, як виявилося, звали Гарріс, також був присутній, мабуть, усього лише як необхідний свідок. Гостроносий рудий індивід, котрий відгукувався на прізвище Діксон, був представником чи то пінкертонівської, чи ще якоїсь приватної агенції. Патер Браун скромно опустився на вільне кріселко поруч із ним.

Часописи всіх континентів рясніли статтями про загибель фінансового колоса, зачинателя Великого Бізнесу, котрий обплутав своєю мережею світ, але у тих, хто був біля нього напередодні загибелі, вдалося з’ясувати вельми небагато. Дядечко з племінником та адвокат заявили, що на той час, коли здійняли тривогу, вони були вже досить далеко від стіни. Охоронці, котрі стояли біля воріт і всередині будинку, відповідали на запитання не надто впевнено, але загалом їхня розповідь не викликала сумнівів. Заслуговувала на увагу, здавалося, лише одна обставина. Чи то перед вбивством, чи відразу після нього якийсь невідомий тинявся біля воріт і просив впустити його до пана Мертона.

Що йому треба, було важко збагнути, оскільки промовляв він вельми непереконливо, але згодом і мова його здалася підозрілою, позаяк балакав він про поганого чоловіка, котрого покарало небо. Пітер Вейн жваво подався вперед, і очі на його схудлому обличчі заблищали.

– Норман Дрейдж. Готовий заприсягтися, – сказав він.

– Що це за птаха? – спитав дядечко.

– Мені б також хотілося це з’ясувати, – відповів молодий Вейн. – Я якось спитав його, але він навдивовижу спритно ухиляється від прямих відповідей. Він і в знайомство до мене втерся хитрістю – щось плів про літальні машини майбутнього, але я ніколи йому особливо не довіряв.

– Що він за людина? – поцікавився Крейк.

– Містик-дилетант, – з простодушним виглядом сказав патер Браун. – Їх не так уже й мало, він із тих, хто, вештаючись у паризьких кафе, натякає, що йому вдалося підняти покривало Ізіди або проникнути в таємницю Стоунхенджу. А вже у випадку, як наш, вони неодмінно підшукають якесь містичне тлумачення.

Темна прилизана голова Бернарда Блейка чемно нахилилася до священика, але в усмішці прослизнула ворожість.

– От уже не думав, сер, – сказав він, – що ви відкидаєте містичні тлумачення.

– Навпаки, – лагідно моргаючи, відгукнувся священик. – Саме тому я й можу їх відкидати. Самозваний адвокат міг би ввести мене в оману, але вас йому не одурити, бо ви самі – адвокат. Кожен дурень, вбравшись індіанцем, може переконати мене, що він і є реальний і непідробний Гаявата, але пан Крейк в одну мить розкусить його. Будь-який шахрай може мене переконати, що знає про авіацію все, але він не одурить капітана Вейна. Саме так вийшло і з Дрейджем, тямите? Через те, що я трохи розбираюся на містиці, мене не можуть одурити дилетанти. Справжні містики не ховають таємниць, а відкривають їх. Вони нічого не залишать у тіні, а таємниця так і залишиться таємницею. Зате містику-дилетанту не обійтися без покрову таємничості, знявши який знаходиш щось цілком тривіальне. Втім, маю додати, що Дрейдж переслідував і практичнішу мету, тлумачачи про небесну кару і про втручання згори.

– Що за мета? – спитав Вейн. – У чому б вона не полягала, вважаю, що ми маємо про неї знати.

– Бачите… – повільно почав священик, – він хотів вселити нам думку про надприродне втручання, позаяк загалом сам він знав, що нічого надприродного в цих вбивствах не було.

– А-а, – сказав, точніше прошипів Вейн. – Я так і думав. Власне кажучи, він – злочинець.

– Простіше кажучи, він злочинець, але злочину не вчинив.

– Ви вважаєте, що балакаєте просто? – чемно поцікавився Блейк.

– Ну ось, тепер ви скажете, що й я містик-дилетант, – дещо зніяковіло, але посміхаючись промовив слуга Божий. – Це вийшло у мене випадково. Дрейдж не винен у злочині… в цьому злочині. Він просто шантажував одного чоловіка і тому вештався біля воріт, але він, природно, не був зацікавлений ні в розголошенні таємниці, ні в смерті Мертона, дуже невигідній йому. Втім, про нього пізніше. Зараз я лише хотів, щоб він не завів нас на манівці.

– На манівці від чого? – зацікавився його співрозмовник.

– Від істини, – відповів священик, спокійно дивлячись на нього з-під примружених повік.

– Маєте на увазі, – захвилювався Блейк, – що вам відома істина?

– Так, мабуть, – скромно підтвердив патер Браун.

Стало дуже тихо, потім Крейк раптом крикнув:

– Та куди ж подівся секретар? Вілтон! Він має бути тут.

– Ми з паном Вілтоном підтримуємо один із одним зв’язок, – повідомив священик. – Мало того, я просив його зателефонувати сюди і незабаром чекаю на його дзвінок. Можу додати також, що в певному сенсі ми і до істини докопувалися спільно.

– Якщо так, то я спокійний, – буркнув Крейк. – Вілтон, як мисливський собака, йшов по сліду за цим невловимим мерзотником, тож кращого супутника для полювання вам не знайти. Але яким чином ви, в біса, докопалися до істини? Звідки ви про неї дізналися?

– Від вас, – тихо відповів священик, лагідно, але твердо дивлячись в очі розсердженому ветерану. – Я маю на увазі, що до розгадки мене підштовхнула ваша розповідь про індіанця, котрий кинув ніж у чоловіка, який стояв на мурі.

– Ви вже кілька разів це казали, – з подивом сказав Вейн. – Але що тут спільного? Що будинок цей схожий на фортецю, і отже, стрілу, як і той ніж, закинули рукою? Але ж стріла прилетіла здалеку. Її не могли закинути на таку відстань. Стріла полетіла б далеко, а ми всі тупцяємо на місці.

– Боюся, ви не збагнули, що з чим порівнювати, – сказав патер Браун. – Справа зовсім не в тому, як далеко можна щось закинути. Зброя була використана незвичайним чином – ось що головне. Люди, котрі стояли на мурі, гадали, що ніж придатний лише для рукопашної сутички, і не допетрали, що його можна метнути, як дротик. В іншому, відомому мені випадку люди вважали зброю, про яку йшла мова, тільки метальною і не втямили, що стрілою можна заколоти, як списом. Коротко кажучи, мораль тут така: якщо ніж міг стати стрілою, то і стріла могла стати ножем.

Усі погляди були спрямовані тепер на священика, але він, ніби не помічаючи їх, продовжував усе тим же буденним тоном:

– Ми намагалися здогадатися, хто стріляв у вікно, де перебував стрілець і таке інше. Але ж ніхто не стріляв. Та й потрапила стріла в кімнату зовсім не через вікно.

– Як же вона туди потрапила? – розвів руками адвокат, насупившись.

– Гадаю, її хтось приніс, – сказав патер Браун. – Внести стрілу в будинок і заховати її було неважко. Той, хто це зробив, підійшов до Мертона, встромив стрілу йому в горло, наче кинджал, а потім його осінила дотепна ідея обернути все так, щоб кожному, хто увійде в кімнату, відразу ж здалося, що стріла, немов птах, влетіла у віконце.

– Хтось, – голосом важким, як камінь, повторив старий Крейк.

Задзвонив телефон – різко, наполегливо та відчайдушно. Він стояв у суміжній кімнаті, і ніхто не встиг навіть ворухнутися, як священик кинувся туди.

– Що за чортівня? – роздратовано вигукнув Вейн.

– Він казав, що йому має зателефонувати Вілтон, – все тим же тьмяним і глухим голосом відповів дядечко.

– Так, мабуть, це він і телефонує? – зауважив адвокат, явно тільки для того, щоб заповнити паузу.

Але ніхто йому не відповів. Мовчанка тривала, поки в кімнаті раптом знову не з’явився служитель Церкви. Не кажучи ні слова, він пройшов до свого крісла.

– Джентльмени, – почав він. – Ви самі мене просили розв’язати для вас цю загадку, і зараз, розв’язавши її, я зобов’язаний сказати вам правду, нічого не пом’якшуючи. Люди, котрі пхають свого носа в такі справи, мають залишатися неупередженими.

– Гадаю, це означає, – сказав Крейк, першим обірвавши мовчанку, – що ви звинувачуєте або підозрюєте когось із нас.

– Ми всі під підозрою, – відповів священик. – Навіть я, бо саме я знайшов труп.

– Куди там підозрювати нас! – спалахнув Вейн. – Патер Браун дуже люб’язно пояснив мені, яким чином я міг обстріляти з літака вікно на горішньому поверсі.

– Зовсім ні, – сказав священик, – це ви мені описали, яким чином могли б усе це зробити. Самі – ось у чому суть.

– Він, здається, вважає цілком імовірним, – загримів Крейк, – що це я своєю рукою пустив стрілу, сховавшись десь за огорожею.

– Ні, я вважав це майже неймовірним, – скривившись, відповів Браун. – Даруйте, якщо я образив вас, але мені не вдалося вигадати іншого способу перевірки. Припускати, що в той момент, коли відбувалося вбивство, повз вікна у величезному літаку пролітає капітан Вейн і залишається непоміченим – безглуздо й абсурдно. Абсурдніше лише припустити, що поважний старий джентльмен затіє гру в індіанців і зачаїться з луком і стрілами в кущах, аби вбити людину, яку міг би вбити двадцятьма набагато простішими способами. Але я мав встановити повну непричетність цих людей до справи, ось мені і довелося звинуватити їх у вбивстві, щоб переконатися в їхній невинності.

– Що ж переконало вас у їхній невинності? – здивувався Блейк, подавшись вперед.

– Те, як вони сприйняли моє звинувачення, – відповів священик.

– Що ви маєте на увазі?

– Дозволю собі зауважити, – спокійно озвався патер Браун, – що я вважав своїм обов’язком підозрювати не тільки їх двох, але й усіх інших. Мої підозри щодо пана Крейка і мої підозри щодо капітана Вейна полягали в тому, що я намагався визначити, наскільки ймовірна і можлива їхня причетність до вбивства. Я сказав їм, що дійшов до певних висновків, а що це були за висновки – зараз поясню. Мене цікавило – коли й як висловлять ці панове своє обурення, і як тільки вони обурилися, я збагнув, що вони не винні. Поки їм не спадало на гадку, що їх у чомусь підозрюють, вони самі свідчили проти себе, навіть пояснили мені, яким чином могли б скоїти це вбивство. І раптом, вражені страшною здогадкою, з лютими зойками накидалися на мене, а здогадалися вони обидва набагато пізніше, ніж могли б, але задовго до того, як я їх звинуватив. Якби вони і справді були винні, вони б себе поводили інакше. Винний або завжди напоготові, або вперто зображує святу невинність. І він не стане спершу наговорювати на себе, а потім підхоплюватися й обурено спростовувати підкріплені його ж власними словами підозри. Так поводитися міг лише той, хто і справді не здогадувався про підґрунтя нашої бесіди. Думка про скоєне постійно точить убивцю. Він не може на якийсь час забути, що вбив, а потім раптом схаменутися і заперечувати це. Ось чому я виключив вас із числа підозрюваних. Інших я виключив із інших причин, їх можна обміркувати пізніше. Наприклад, секретар. Але я зараз не про те. Тільки що мені телефонував Вілтон і дозволив повідомити вам важливі новини. Ви, гадаю, вже знаєте, хто він такий і чого домагався.

– Я знаю, що він шукає Деніела Дума, – повідомив Вейн. – Полює за ним, як одержимий. Ще я чув, що він син старого Гордера і хоче помститися за його смерть. Тож точно відомо одне: він шукає чоловіка, котрий назвався Думом.

– Вже не шукає, – зауважив патер Браун. – Бо знайшов його.

Пітер Вейн схопився.

– Знайшов! – вигукнув він. – Знайшов убивцю! То його вже заарештували?

– Ні, – відповів Браун, і його обличчя зробилося суворим і серйозним. Новини важливі, як я вже сказав, вони важливіші, ніж ви думаєте. Мені здається, бідолашний Вілтон узяв на себе страшну відповідальність. Здається, він покладає її й на нас. Він вистежив злочинця, і коли нарешті той опинився у нього в руках, Вілтон сам здійснив правосуддя.

– Маєте на увазі, що Деніел Дум… – почав адвокат.

– Деніел Дум мертвий, – повідомив священик. – Він чинив відчайдушний опір, і Вілтон убив його.

– Правильно зробив, – буркнув пан Гікорі Крейк.

– Я теж не засуджую його – катюзі по заслузі. Тим більше що Вілтон мстив за батька, – підхопив Вейн. – Це все одно що розчавити гадюку.

– Я з вами не згоден, – сказав патер Браун. – Мені здається, ми всі зараз намагаємося приховати під романтичним покровом беззаконня і самосуд, але, гадаю, ми самі пошкодуємо, якщо втратимо наші закони та свободи. Крім того, мені здається, що нелогічно, міркуючи про причини, які штовхнули Вілтона на злочин, навіть не спробувати з’ясувати причини, які штовхнули на злочин самого Дума. Він не схожий на пересічного грабіжника, скоріше, це був маніяк, одержимий однією всепоглинаючою пристрастю. Спершу він діяв погрозами й убивав, лише переконавшись у марності своїх спроб, – згадайте, що обидві жертви були знайдені майже у будинку. А виправдати Вілтона не можна хоча б тому, що ми навіть не чули виправдань іншої сторони.

– Сил немає терпіти ці сентиментальні дурниці, – сердито обірвав його Вейн. – Кого ж слухати – мерзенного негідника й убивцю? Вілтон кокнув його – молодець, і скінчена розмова.

– Саме так, саме так, – енергійно закивав дядечко.

Патер Браун обвів поглядом своїх співрозмовників, і обличчя його стало ще суворішим і серйознішим.

– Ви справді так вважаєте? – зітхнув він.

І тут же згадав, що він – на чужині, що він – англієць. Всі ці люди – чужі йому, хоч і друзі. Його землякам невідомі пристрасті, що кипіли в цьому гурті чужинців: шалений дух Заходу – країни заколотників і прихильників суду Лінча, часом об’єднувалися в одній особі. Ось і зараз вони об’єдналися.

– Що ж, – зітхнувши, сказав священик, – бачу, що ви беззастережно пробачили бідоласі Вілтону його злочин чи акт особистої відплати, або як уже ви там це назвете. У такому випадку йому не зашкодить, якщо я докладніше розповім вам про справу.

Він різко піднявся, і всі, не знаючи ще, що він хоче зробити, відчули, що щось змінилося, немов холод пробіг по кімнаті.

– Вілтон убив Дума досить незвичайним способом… – почав патер Браун.

– Як він убив його? – різко уточнив Крейк.

– Стрілою, – відповів священик.

У довгастій кімнаті без вікон ставало все темніше в міру того, як тьмяніло сонячне світло, що проникало у неї зі суміжної кімнати, тієї самої, де помер великий мільйонер. Усі погляди майже машинально звернулися туди, але ніхто не вимовив ні звуку. Потім пролунав голос Крейка, надтріснутий, старечий, тонкий, – не голос, а якесь квиління.

– Що ж це таке? Що ж це таке? Брандера Мертона вбили стрілою. Цього шахрая – також стрілою.

– Тією ж самою стрілою, – підтвердив патер Браун. – І водночас.

Знову настала тиша – придушена, але і набухла, запальна, а потім несміливо озвався молодий Вейн:

– Ви маєте на увазі…

– Я маю на увазі, – твердо відповів Браун, – що Деніелом Думом був ваш приятель Мертон, а іншого Деніела Дума не існує. Ваш товариш Мертон усе життя марив цією «коптською чашею», він поклонявся їй, як ідолу, молився на неї щодня. В роки своєї неприборканої молодості він убив двох людей, аби заволодіти цим скарбом, але, мабуть, він не хотів їхньої смерті, він хотів тільки пограбувати їх. Та як би там не було, чаша дісталася йому. Дрейдж усе знав і шантажував Мертона. Зовсім із іншою метою переслідував його Вілтон. Мені здається, він дізнався правду лише тоді, коли вже служив тут, у будинку, в усілякому разі, саме тут, он у тій кімнаті, й скінчилося полювання, і Вілтон убив убивцю свого батечка.

Настала тривала мовчанка. Потім старий Крейк тихо затарабанив пальцями по столу, бурмочучи:

– Брандер, мабуть, збожеволів. Він, напевно, збожеволів.

– Але, Боже милий! – не витримав Пітер Вейн. – Що ж ми тепер будемо робити? Що казати? Адже це все змінює! Репортери… бізнесмени… як із ними бути? Брандер Мертон – така ж фігура, як президент або Папа Римський.

– Авжеж, без сумніву, це дещо змінює, – неголосно зауважив Бернард Блейк. – Різниця насамперед полягає…

Патер Браун так ударив по столу, що брязнули склянки. І навіть таємнича чаша в суміжній кімнаті, здавалося, відгукнулася на удар примарною луною.

– Ні! – крикнув він різко, немов вистрелив із пістолета. – Ніякої різниці! Я дав вам можливість поспівчувати бідоласі, котрого ви вважали пересічним злочинцем. Ви і слухати мене не забажали. Ви всі були за самосуд. Ніхто не обурювався тим, що Дума без суду і слідства вбили, як скаженого звіра. Катюзі, як кажуть, по заслузі. Що ж, чудово, якщо Деніел Дум отримав, що йому належиться, але те, що заслужив, отримав і Брандер Мертон. Якщо Дум не має права претендувати на більше, то і Мертон не має права. Вибирайте що завгодно, – ваш бунтівний самосуд чи нашу нудну законність, але, заради Всемогутнього Господа, нехай уже буде одне для всіх беззаконня або одне для всіх правосуддя.

Ніхто йому не відповів, тільки адвокат прошипів:

– А що скаже поліція, якщо ми раптом заявимо, що треба пробачити злочинця?

– А що вона скаже, якщо я заявлю, що ви його вже пробачили? – відрубав священик. – Надто пізно ви відчули повагу до закону, пане Бернарде Блейку.

Він помовчав і вже м’якше додав:

– Сам я скажу правду, якщо мене спитають ті, кому належиться, а ви вільні чинити, як вам заманеться. Це, власне, як забажаєте. Вілтон телефонував сюди з однією лише метою: він повідомив мені, що вже можна про все розказати.

Патер Браун повільно пройшов до сусідньої кімнати і спинився біля столика, за яким знайшов свою смерть мільйонер. «Коптська чаша» стояла на колишньому місці, і він загаявся трохи, вдивляючись в її райдужні переливи і далі – в блакитну безодню небес.