Читать книгу Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown - Гилберт Честертон, Лорд Дансени, Гілберт Кіт Честертон - Страница 2

У холодній вечірній блакиті кондитерська на розі двох закручених вулиць у Кемден-тауні виблискувала в темряві, як кінчик тліючої сигари. Точніше сказати, навіть як цілий феєрверк, бо незліченні вогні всіх барв веселки дробилися в численних дзеркалах і танцювали на пишних тортах і цукерках, сяяли позолоченими та кольоровими фантиками. Цю сліпучу вітрину обліпили вуличні хлопчиська – шоколадки були в блискучих золотих, червоних і зелених обгортках, які чи не спокусливіші за сам шоколад, а величезний білосніжний весільний торт у вітрині був недоступний і привабливий, так ніби весь Північний полюс перетворився на величезний ласий шматок. Певна річ, що настільки райдужні спокуси не могли не привернути до себе дітвору з усієї околиці у віці до десяти, а то й дванадцяти років. Але ця крамничка на розі не була позбавлена привабливості навіть для старших: від вітрини не відривався молодик принаймні років двадцяти чотирьох. Крамниця була і для нього сліпучим дивом, але манили його не тільки шоколадки, хоча, до слова сказати, їх він також не проти був би скуштувати.

Це був високий, міцний юнак із рудим волоссям і рішучим, але якимось байдужим поглядом. Під пахвою він тримав теку з малюнками, які продав за прийнятною ціною видавцям, після того як дядько, котрий був адміралом, позбавив його спадщини за співчуття до соціалізму, тоді як насправді він виступив із доповіддю проти цієї економічної теорії. Називався юнак Джоном Тернбулом Енґусом.

Увійшовши врешті в крамницю, він попрямував до дверей за стійкою, через які потрапив у таку собі кафе-кондитерську, і ледь підняв капелюха, вітаючись із молоденькою офіціанткою. Це була смаглява, тонка, метка дівчина в чорній сукні, на обличчі її пашів рум’янець, а очі яскраво блищали. Зачекавши, скільки належиться, вона підійшла до молодика прийняти замовлення.

Замовлення це, мабуть, не змінювалося з дня у день.

– Прошу, дайте булочку за півпенса і горнятко чорної кави, – діловито попросив він. Але не встигла дівчина відійти, як він додав: – А ще я прошу вашої руки.

Смаглява красуня кинула на нього зверхній погляд і сказала:

– Не люблю я таких жартів!

Рудоволосий юнак із несподіваною серйозністю поглянув на неї.

– Присягаюся, що не жартую, – сказав він, – це так само безсумнівно, як ось ця булочка за півпенса. Це аж ніяк не дешевше булочки – за все треба розплачуватися. Це так само шкідливо, як булочка. Від цього травлення руйнується.

Смаглява красуня довго не зводила з клієнта темних очей, болісно намагаючись його збагнути. Нарешті на її обличчі з’явилася якась подоба посмішки, і вона опустилася на ослін.

– Вам не здається, – невимушено міркував Енґус, – що поїдати ці булочки, коли вони коштують всього півпенса, справді жорстоко? Адже вони могли б дорости до пенса. Я покину цю варварську забаву, як тільки ми одружимося.

Дівчина схопилася з ослона і підійшла до вікна. Було помітно, що вона глибоко задумалася, але не відчувала до юнака жодної неприязні. А коли нарешті рішуче обернулася, то з подивом побачила, що Енґус уже спустошив вітрину і розкладає на столі свою здобич. Тут були і піраміди цукерок в яскравих обгортках, і кілька видів канапок, і дві карафки, наповнені тими таємничими напоями – портвейном і хересом, які незамінні в кондитерській справі. Старанно розмістивши все це, він встановив у центрі білосніжний обливаний торт, який служив головною прикрасою вітрини.

– Що це ви робите? – злякалася панночка.

– Те, що й годиться, люба Лоро… – почав він.

– Ох, заради Бога, постривайте хвильку! – вигукнула вона. – І не розмовляйте зі мною в такому тоні. Я питаю, що це таке?

– Святкова вечеря, панно Гоуп.

– А це що? – спитала вона, нетерпляче вказуючи на білосніжну зацукровану гору.

– Весільний торт, пані Енґус.

Дівчина підійшла до столу, схопила торт і віднесла на місце, в вітрину. Потім повернулася і, граційно спершись ліктями об стіл, глянула на молодика не без прихильності, але з неабияким роздратуванням.

– Ви навіть не даєте мені поміркувати, – на мить похнюпилася вона.

– Я не такий дурний, – відповів він. – У мене своє поняття про християнську смиренність.

Вона не зводила з нього очей, але, незважаючи на усмішку, обличчя її ставало все серйознішим.

– Пане Енґус, – спокійно промовила вона, – перш ніж ви знову візьметеся за свої витівки, я маю коротко розповісти вам про себе.

– Я задоволений, – відказав Енґус серйозно. – Але вже якщо так – то розкажіть заодно і про мене теж.

– Та мовчіть же, вислухайте мене, – наполягала вона. – Мені нема чого соромитися і навіть шкодувати нема про що. Але що ви заспіваєте, якщо дізнаєтеся, що зі мною трапилася історія, яка мене нітрохи не зачіпає, але переслідує, як жахіття?

– Ну, якщо справа у цьому, – серйозно зауважив він, – то треба принести торт назад.

– Ні, ви спершу послухайте, – наполягала Лора. – Почнімо з того, що мій татусь тримав готель, який називався «Руда рибка», в Ладбері, а я працювала за барною стійкою.

– А я все гадаю, – докинув він, – чому саме в цій кондитерській панує настільки благочестивий, християнський дух.[6]

– Ладбері – це сонна, глуха, поросла бур’яном діра в одному зі східних графств, і «Руду рибку» відвідували тільки заїжджі комівояжери та ще найнеприємніша публіка, яку тільки можна собі уявити, – хоча ви цього навіть уявити не можете. Маю на увазі дрібних, незначних людців, у котрих ще вистачає грошей, щоб байдикувати та тинятися по барах або грати на перегонах, причому всі вони одягнені зі зухвалою бідністю, хоча останній бідоха незрівнянно достойніший за них усіх. Але навіть ці юні шалапути рідко коли удостоювали нас відвідинами, а ті двоє, що заходили частіше за інших, були не кращі, а гірші за інших постійних відвідувачів в усіх без винятку стосунках. В обох були гроші, і мене дратував їхній вічно порожній погляд і манера одягатися без смаку. Але я все-таки жаліла їх: мені чомусь здавалося, що вони звикли до нашого маленького, майже ніким не відвідуваного бару тому, що кожен із них страждав фізичною вадою – з тих, над якими любить насміхатися кожен селюк. Це були навіть не вади, а, швидше, особливості. Один із них був на диво малий на зріст, майже карлик, у будь-якому разі, не вищий за пересічного жокея. Втім, із жокеєм він не мав нічого спільного: кругла чорнява голова, акуратно підстрижена борідка, блискучі, гострі, як у птаха, очі. Він дзеленчав грішми в кишенях, дзвенів масивним золотим ланцюгом від годинника і завжди намагався виклично одягатися, як джентльмен, щоб здатися справжнім джентльменом. Однак і дурнем цього шибеника не назвеш: він був ще й який майстер на всякі порожні затії. Наприклад, то показував із якогось дива фокуси, то влаштовував справжній феєрверк із п’ятнадцяти сірників, які запалювалися поспіль один від одного, то вирізав із банана танцюючих чоловічків. Його звали Ізидор Смайт, і я, як зараз, бачу його маленьку чорняву фізію: ось він підходить до стійки і майструє з п’яти сигар химерних кенгуру.

Другий більше мовчав і був простішим, але чомусь турбував мене набагато більше, ніж бідолашний коротун Смайт. Довготелесий, сухорлявий, ніс із горбинкою – я навіть назвала б його гарним, хоч і був схожий на привида, але він був неймовірно зизоокий, – нічого подібного я в своєму житті не бачила. Бувало, як гляне – місця собі не знаходиш, а вже куди дивиться, і зовсім не ясно. Схоже на те, що це каліцтво кинуло у відчай бідолаху, і, на відміну від Смайта, завжди готового викинути якийсь фокус, Джеймс Велкін (так звали цього зизоокого чолов’ягу) тільки потягував вино в нашому барі та волочився самотньо по пласкій, сумній окрузі. Мені здається, Смайт також страждав через свій маленький зріст, хоча тримався півнем. І ось одного разу вони здивували, налякали та глибоко засмутили мене: обидва мало не в один день попросили моєї руки.

Тепер я розумію, що вчинила тоді доволі безглуздо. Але ж, урешті-решт, ці страхопуди були певним чином моїми друзями, й я боялася, щоб вони не здогадалися, що я відмовляю їм через їхні відразливі каліцтва. І тоді про людське око я сказала, що вийду тільки за чоловіка, котрий сам собі пробив дорогу в житті. Такі вже у мене погляди, сказала я, не можу жити на гроші, які просто дісталися їм у спадок. Я сказала це з найкращими намірами, а через два дні почалися всі пригоди. Спершу я дізналася, що вони вирушили шукати щастя, ніби в якійсь дурнуватій дитячій казочці. Й ось із того часу і дотепер я не бачила ні того, ні іншого. Правда, я отримала два листи від коротуна Смайта – і листи ці були дуже цікаві.

– А про іншого ви щось чули? – спитав Енґус.

– Ні, він мені так і не написав жодного разу, – відповіла дівчина, трохи повагавшись. – У першому листі Смайт повідомив, що вирушив із Велкіном пішки в Лондон, але Велкін виявився чудовим пішоходом, малюк Смайт не встигав за ним і присів відпочити біля шляху. Завдяки щасливому випадку його підібрав бродячий цирк – і частково тому, що він був майже карлик, а частково тому, що він справді був добрий спритник, йому незабаром вдалося звернути на себе увагу, й його взяли в «Акваріум» показувати якісь фокуси, не пригадаю вже, й які. Про це він повідомив у першому листі. Другий виявилося ще дивнішим. Я отримала його минулого тижня.

Відомий нам юнак на прізвище Енґус допив каву і подивився на дівчину з лагідним терпінням. А вона продовжувала свою розповідь, легко скрививши губи в невеселій усмішці.

– Ви, певно, бачили на парканах крикливу рекламу: «Мовчазні слуги фірми Смайт»? Якщо ні, то ви, мабуть, єдиний, хто її не бачив. Хоча в таких справах я мало тямлю, але це якісь заводні машини, які виконують будь-яку домашню роботу. Ну, самі розумієте: «Натисніть кнопку – й ось вам Непитущий Дворецький», «Поверніть важіль – і перед вами десять ґречних Покоївок». Та ви напевно бачили рекламу. Так ось, якими б ці машини не були, але це – золоте дно, і загрібає все махляр, котрого я знала в Ладбері. Я, звісно, тішуся, що бідоласі так пощастило, але разом із тим мені дуже страшно: адже будь-якої миті він може заявитися сюди і сказати, що пробив собі дорогу, і це буде справжнісінька правда.

– А що ж другий? – зі спокійною наполегливістю повторив Енґус.

Лора Гоуп раптом піднялася.

– Друже мій, – сказала вона. – Здається, ви справжній чаклун і бачите мене наскрізь. Що ж, ваша правда. Так, від другого я не отримала жодного рядка й гадки не маю, де він і що з ним. Але його я і боюся. Саме він і переслідує мене. Саме він і зводить мене з розуму. Мені навіть здається, що вже звів: він усюди ввижається мені, хоча ніяк не може бути поруч, його голос чується мені, хоча він ніяк не може зі мною балакати.

– Ну, люба, – весело зауважив молодик. – Та навіть якби це був хоч сам Сатана, йому все одно крити нічим, якщо вже ви розповіли про нього. З розуму сходять тільки поодинці. А коли саме вам привидівся або почувся цей зизоокий приятель?

– Я чула сміх Джеймса Велкіна так само ясно, як чую зараз вас, – спокійно відказала дівчина. – Саме його, бо поруч нікого не було. Я стояла на розі, біля дверей кондитерської, і могла бачити разом обидві вулиці. Я вже забула, як він сміється, хоча сміх у нього не менш своєрідний, ніж його зизоокість. Майже рік я не згадувала про нього. І присягаюся всім святим: не минуло й хвилини, як я отримала перший лист від його суперника.

– А вдалося вам витягнути з цієї примари хоч слово або вигук? – поцікавився Енґус.

Лора здригнулася, але опанувала себе і відповіла спокійно:

– Атож. Як тільки я дочитала другий лист Ізидора Смайта, де він повідомляв, що добився успіху, в ту саму мить я почула слова Велкіна: «Все одно ви йому не дістанетесь». Він вимовив це так чітко, немовби був поруч, у кімнаті. Це жахливо. Мабуть, я схибнулася.

– Якби ви справді збожеволіли, – сказав молодий чоловік, – то ніколи не визнали б цього. Втім, в історії з цією невидимою особою справді є щось дивне. Але одна голова – добре, а дві – краще, не кажу вже про інші частини тіла, щоб пожаліти вашу скромність, і якщо ви дозволите мені, людині правильній і практичній, знову принести з вітрини весільний торт…

Не встиг він скінчити, як із вулиці долинув металевий скрегіт і біля дверей кондитерської різко загальмував крихітний автомобіль, що підлетів на шаленій швидкості. В ту ж мить маленький чоловічок у блискучому циліндрі вже стояв на порозі і нетерпляче переминався з ноги на ногу.

До того часу Енґус не хотів псувати собі настрій і тримався безтурботно, але тепер йому вже не вдалося приховати хвилювання. Він устав і вийшов із задньої кімнати назустріч непроханому гостю. Одного погляду було достатньо, щоб виправдати найгірші підозри закоханого. Шикарний одяг і крихітний зріст, задерикувато виставлена наперед борідка, розумні, живі очі, пещені руки, що тремтіли від хвилювання, – звісно ж, це був той сам чоловік, про якого щойно базікала дівчина, не хто інший, як Ізидор Смайт, котрий майстрував колись іграшки з бананової шкірки і сірникових коробок. Ізидор Смайт, котрий тепер наживає мільйони на металевих непитущих дворецьких і ґречних покоївках. В одну мить обидва чуттям вгадали ревнощі, які розривають кожного з них, і якусь хвилину зиркали один на одного з тією особливою холодною поблажливістю, яка найяскравіше висловлює весь дух суперництва.

Пан Смайт, однак, і словом не обмовився про справжню причину їхньої ворожнечі, а тільки вимовив у запалі:

– Панна Гоуп бачила, що там приліплено на вітрині?

– На вітрині? – здивовано перепитав Енґус.

– З вами ми порозуміємося пізніше, а зараз мені ніколи, – різко кинув коротун-мільйонер. – Тут заварилася якась безглузда каша, яку треба розсьорбати.

Він тицьнув полірованим ціпком у бік вітрини, нещодавно спустошеної матримоніальними приготуваннями пана Енґуса, і той із подивом помітив, що на склі з боку вулиці приклеєна довга смужка паперу, якої точно не було зовсім недавно, коли він цю вітрину споглядав. Юнак вийшов на вулицю слідом за впевнено крокуючим Смайтом і побачив, що до скла акуратно приліплена смуга гербового паперу в добрих півтора ярда завдовжки, а на ній розмашистий напис: «Якщо ви вийдете за Смайта, він помре».

– Лоро, – сказав Енґус, просунувши руду голову в кондитерську, – заспокойтеся, ви при здоровому глузді.

– Відразу видно руку цього негідника Велкіна, – буркнув Смайт. – Я не зустрічався з ним ось уже кілька років, але він всіляко мені дозоляє. За останні два тижні п’ять разів підкидав у мою квартиру листи з погрозами, і я навіть не можу з’ясувати, хто ж їх туди приносить, хіба що сам Велкін. Швейцар божиться, що не бачив ніяких підозрілих осіб, і ось тепер цей індивід приклеює до вітрини мало не некролог, а ви сидите собі тут у кондитерській.

– Саме так, – скромно докинув Енґус. – Ми сидимо собі тут у кондитерській і спокійнісінько п’ємо чай. Що ж, сер, я високо ціную здоровий глузд, із яким ви перейшли безпосередньо до суті справи. Про все інше ми побалакаємо пізніше. Цей індивід не міг далеко піти: коли я востаннє дивився на вітрину, – а це було хвилин десять-п’ятнадцять тому, – ніякого паперу там не було, можу запевнити. Але наздогнати його нам не вдасться, бо ми навіть не знаємо, в який бік він зник. Послухайтесь моєї поради, пане Смайт, і негайно доручіть цю справу якомусь енергійному детективові, найкраще – приватному. Я знаю одного меткого чоловічка – на вашій машині ми доїдемо до його контори хвилин за п’ять. Його прізвище Фламбо, і хоча молодість його минула дещо бурхливо, тепер він бездоганно чесний, а голова у нього – просто золота. Він живе на вулиці Лакнау-Меншенс, в Гемстеді.

– Вражаючий збіг, – сказав маленький чоловічок, піднявши чорні брови. – Я живу поруч, за рогом, на Гімалай-Меншенс. Ви не відмовитеся поїхати зі мною? Я зайду до себе і зберу ці дурнуваті листи від Велкіна, а ви тим часом збігаєте за вашим приятелем-детективом.

– Це дуже люб’язно з вашого боку, – ввічливо зауважив Енґус. – Що ж, чим хутчіш ми візьмемося за справу, тим краще.

У пориві надзвичайної великодушності обидва раптом церемонно розкланялися і вскочили в швидкохідний автомобільчик. Як тільки Смайт увімкнув швидкість, і машина завернула за ріг, Енґус із посмішкою глянув на гігантський плакат фірми «Мовчазні слуги Смайта» – там була зображена величезна залізна лялька без голови, з баняком у руках, а нижче читався напис: «Куховарка, котра ніколи не бурчить».

– Я сам користуюся ними у себе вдома, – сказав чорнобородий чоловічок, посміхнувшись, – частково для реклами, а частково й справді для зручності. Повірте моєму слову: мої заводні ляльки справді розпалюють камін і подають вино або розклад потягів набагато спритніше, ніж будь-який слуга з плоті та крові, з яким мені доводилося мати справу. Потрібно тільки не плутати кнопки. Але ніде правди діти – у цих слуг є свої недоліки.

– Та що ви? – здивувався Енґус. – Хіба вони не все можуть робити?

– Ні, не все, – відповів Смайт незворушно. – Вони не можуть розказати мені, хто підкидає в мою квартиру ці листи.

Його автомобіль, такий же маленький і швидкий, як він сам, також був його власним винаходом нарівні з металевою прислугою. Навіть якщо цей чоловік була спритником, котрий умів робити собі рекламу, все одно він сам свято вірив у свій товар. Відчуття мініатюрності та стрімкості зростало в міру того, як вони мчали по крутій, забудованій білими будинками вулиці, долаючи незліченні закрути при мертвотному, але все ще прозорому передвечірньому світлі. Незабаром закрути стали ще крутішими і запаморочливішими: вони неслися по спіралі, як люблять висловлюватися тепер прихильники містичних учень. І справді, машина опинилася в тій підвищеній частині Лондона, де вулиці крутизною майже не поступаються Единбурґу і, мабуть, можуть навіть суперничати з ним у красі. Уступ здіймався над уступом, а величний будинок, куди вони прямували, височів над ними, немов єгипетська піраміда, позолочена косими променями сонця. Коли вони завернули за ріг і в’їхали на вигнуту півмісяцем вулицю, відому під назвою Гімалай-Меншенс, картина змінилася так різко, немов перед ними раптово розчахнули широке вікно: багатоповерхова споруда панувала над Лондоном, а там, унизу, як морські хвилі, горбилися зелені дахи під черепицею. Навпроти будинку, по інший бік вимощеної гравієм і зігнутої півмісяцем дороги, виднівся чагарник, більше схожий на живопліт, ніж на садову огорожу; а нижче блищала смужка води – щось на зразок штучного каналу, який нагадував оборонний рів навколо цієї неприступної фортеці. Промчавши по дузі, автомобіль минув продавця каштанів із яткою на розі, а подалі, в іншому кінці дуги, Енґус ледве розгледів синюватий силует поліціянта, котрий походжав туди-сюди. Крім них, на цій безлюдній вулиці не було ні душі, але Енґусу чомусь здалося, що ці люди уособлюють собою безтурботну поезію Лондона. І в нього з’явилося відчуття, ніби вони – герої якогось оповідання.

Автомобільчик підлетів до будинку, і негайно з розчахнутих дверцят кулею вилетів господар. Насамперед він опитав довготелесого швейцара у блискучих галунах і приземкуватого двірника в жилетці, чи не шукав хтось його помешкання. Його запевнили, що тут не було ні душі відтоді, як він розпитував востаннє. Після цього разом із дещо здивованим Енґусом він ракетою злетів у ліфті на самий горішній поверх.

– Зайдіть ненадовго, – сказав захеканий Смайт. – Хочу показати вам листи Велкіна. А потім біжіть за ріг і ведіть свого приятеля.

Він натиснув у стіні на потаємну кнопку, і двері самі собою відчинилися. За дверима виявилася довга, простора вітальня, єдиною відзнакою якої були ряди високих механічних бовдурів, що віддалено нагадували людей. Вони стояли по обидва боки, немов манекени в кравецькій майстерні. Як і в манекенів, у них не було голів, як і у манекенів, у них були непомірно могутні плечі та випнуті груди. Але якщо не брати це до уваги, то в них було не більше людського, ніж у будь-якому вокзальному автоматі висотою в людський зріст. Замість рук у них було по два великих гаки, щоб тримати таці, а щоб вони відрізнялися один від одного, їх пофарбували в гороховий, червоний або чорний колір. В усьому іншому це були звичайні автомати, на які взагалі довго дивитися не варто, а в цьому випадку і поготів: між двома рядами манекенів лежало щось цікавіше за всі механізми на світі. Там виявився клаптик білого паперу, на якому червоним чорнилом було щось надряпано. Визначний винахідник вчепився в нього, ледь відчинилися двері. Без єдиного слова він простягнув аркуш Енґусу. Червоне чорнило ще не встигло висохнути. В записці йшлося: «Якщо ви бачилися з нею сьогодні, я вас уб’ю».

Настала коротка мовчанка, потім Ізидор Смайт тихо промовив:

– Хочете, я накажу подати віскі? Мені це зараз зовсім не зайве.

– Дякую, я волів би скоріше покликати сюди Фламбо, – похмуро відповів Енґус. – Мені здається, що справа стає серйозною. Я зараз же йду за ним.

– Маєте рацію, – сказав Смайт із чудовою безпечністю. – Ведіть його сюди.

Зачиняючи за собою двері, Енґус побачив, як Смайт натиснув кнопку – один із механічних бовванів зрушився з місця і поплив по жолобу в підлозі, тримаючи в руках тацю з глечиком і сифоном. Енґусу стало трохи не по собі від думки, що він залишає маленького чоловічка серед неживих слуг, що воскресають, як тільки зачиняються двері.

Шістьма сходинками нижче площадки, на якій жив Смайт, двірник у жилеті вовтузився з якимось відром. Енґус затримався, щоб узяти з нього слово, пообіцявши щедрі чайові, що той із місця не зійде, поки Енґус не повернеться разом із детективом, і простежить за будь-яким незнайомцем, котрий підійметься сходами. Потім він спустився вниз, наказавши бути пильним швейцарові, який стояв біля під’їзду і повідомив йому, що в будинку немає чорного ходу, а це значно спрощує справу. Мало того: він спіймав поліціянта, котрий походжав тут же, і умовив його постежити за вхідними дверима. Нарешті він затримався ще на хвильку, купив на пенні каштанів і спитав у крамаря, скільки часу він тут пробуде. Цей поважний комерсант у плащі з піднятим коміром повідомив, що незабаром має намір піти, бо ось-ось піде сніг. Справді, ставало все темніше, все холодніше, але Енґус пустив у хід своє красномовство і переконав продавця зачекати трохи.

– Грійтеся біля жаровні з каштанами, – серйозно сказав він. – Можете з’їсти все, що у вас залишилося, витрати – за мій рахунок. Отримаєте соверен, якщо дочекаєтеся мене, а коли повернуся, скажете, чи не входив хтось он у той будинок, де стоїть швейцар, – чи то чоловік, жінка або дитина – байдуже.

З цими словами він поспішив геть, кинувши останній погляд на обложену фортецю.

– Ну, тепер його квартира захищена зусібіч, – полегшено зітхнув він. – Не можуть же всі четверо виявитися спільниками пана Велкіна.

Вулиця Лакнау-Меншенс лежала, так би мовити, в передгір’ях тієї гряди будинків, вершиною якої можна вважати Гімалай-Меншенс. Приватна контора пана Фламбо розташовувалася на першому поверсі й у всіх сенсах була повною протилежністю по-американськи механізованої і по-готельному розкішної та незатишної квартири власника «мовчазних слуг». Свого приятеля Фламбо Енґус знайшов у розміщеному позаду приймальні кабінеті, пишно обставленому в стилі рококо. Кабінет прикрашали шаблі, аркебузи, всілякі східні дивовижі, пляшки з італійським вином, старозавітні глиняні горщики, пухнастий перський кіт і непоказний, замислений католицький священик, котрий у такій обстановці виглядав зовсім уже безглуздо.

– Це мій товариш, патер Браун, – сказав Фламбо. – Я давно хотів вас познайомити. Чудова сьогодні погода, та тільки для мене, жителя півдня, трохи зимно.

– Авжеж, схоже, що в найближчі дні небо буде безхмарним, – відгукнувся Енґус, сідаючи на східну, всю в лілових смугах, отоманку.

– Ні, – тихо заперечив священик, – з неба вже сипле сніг.

І справді, як і передбачив продавець каштанів, за потьмянілими вікнами кружляли перші пластівці.

– Ну, гаразд, – похмуро сказав Енґус, – я, на жаль, прийшов у справі, і до того ж у дуже поганій справі. Річ у тім, Фламбо, що неподалік від вас живе чоловік, котрому конче потрібна ваша допомога. Його весь час переслідує і залякує невидимий ворог – негідник, котрого ніхто і у вічі не бачив.

Тут Енґус докладно виклав історію Смайта та Велкіна, причому почав з розповіді Лори, а наприкінці додав від себе оповідку про привида-реготуна на розі двох безлюдних вулиць і про дивні слова, що чітко прозвучали в порожній кімнаті. І чим далі, тим із більшою увагою слухав його Фламбо, а священик із байдужим виглядом сидів осторонь, немов його це зовсім не стосувалося. Коли справа дійшла до записки, приклеєної до вітрини, Фламбо піднявся, і від його широких плечей у кімнаті стало тісно.

– На мою думку, – сказав він, – краще вам доказати решту дорогою. Мабуть, нам не варто гаяти часу.

– Чудово, – сказав Енґус і також встав. – Правда, поки що він у відносній безпеці. За єдиним входом у його притулок стежать четверо.

Вони вийшли на вулицю. Священик дріботів за супутниками, як слухняний песик. Він лише сказав бадьоро, немов продовжував розмову:

– Як багато намело снігу.

Крокуючи крутими вулицями, вже запорошеними сріблястим сніжком, Енґус закінчив свою історію. Коли вони підійшли до вигнутої півмісяцем вулиці, забудованої багатоповерховими будинками, то він вже встиг опитати своїх спостерігачів. Продавець каштанів – як до, так і після отримання соверена – клявся всіма святими, що не зводив очей із дверей, але нікого не бачив. Поліціянт висловився ще точніше. Він заявив, що йому доводилося мати справу з різними шахраями – і в шовкових циліндрах, і в брудному лахмітті. Він – стріляний горобець і знає, що не кожен підозрілий індивід підозріло виглядає. Якби хтось тут проходив, він помітив би неодмінно: адже дивився, мало очі не вилізли, але, бачить Бог, нікого тут не було. А коли всі троє підійшли до швейцара в золотих галунах, котрий все так само усміхаючись стояв біля під’їзду, то почули якнайрішучішу відповідь.

– Я маю право питати будь-кого, що йому треба в цьому будинку, чи то герцога, чи сміттяра, – сказав добродушний велетень, виблискуючи золотими галунами. – І присягаюся, що з того часу, як цей джентльмен пішов, питати було рішуче ні в кого.

Тут скромний патер Браун, котрий стояв позаду, сором’язливо потупивши погляд, наважився спитати лагідно:

– Отже, ніхто не проходив цими сходами відтоді, як пішов сніг? Він почав падати, коли всі ми сиділи у Фламбо.

– Ніхто не входив і не виходив, сер, – впевнено відповів швейцар, сяючи поблажливою посмішкою.

– У такому разі цікаво було б знати: звідки це? – спитав священик, дивлячись на землю тьмяними риб’ячими очима.

Всі простежили за його поглядом, і Фламбо міцно вилаявся, розмахуючи руками, як справжній француз. Видно було абсолютно чітко: по самій середині сходів, які охороняв чималенький швейцар у золотих галунах, прямо поміж його статечно розставлених ніг, тяглися по білому снігу брудно-сірі відбитки слідів.

– Сили небесні! – вирвалося у Енґуса. – Невидимець!

Не вимовивши більше ні слова, він обернувся і помчав вгору сходами, і Фламбо слідом за ним. А патер Браун залишився внизу, на засніженій вулиці. Він стояв, озираючись навсібіч, ніби відповідь на його запитання вже не становила для нього зовсім жодного інтересу.

Фламбо хотів було зопалу висадити двері своїм могутнім плечем, але шотландець Енґус із властивою йому розсудливістю обнишпорив стіну біля дверей, намацав потаємну кнопку, і двері повільно відчинилися.

Перед ними був, здавалося, той же передпокій, з тими ж шеренгами манекенів, із тією лиш різницею, що в ній стало темніше, хоча подекуди мерехтіли запізнілі відблиски заходу. Деякі з безголових манекенів чомусь були зрушені з місця і тьмяно відсвічували в сутінках. У напівтемряві яскравість їхніх червоних і золотих торсів якось скрадалася, і темнуваті силуети ще більше скидалися на людські. А посеред них, на тому ж місці, де ще нещодавно валявся списаний червоним чорнилом клаптик паперу, виднілося щось дуже схоже на червоне чорнило, пролите з пляшечки. Але це було не чорнило.

Проявивши чисто французьке поєднання швидкості та практичності, Фламбо вимовив одне лише слово: «Вбивство!», увірвався в квартиру і за якихось п’ять хвилин обнишпорив усі кутки приміщення. Але якщо у нього була надія знайти труп, то він помилявся. Ізидора Смайта в квартирі не було – ні живого, ні мертвого. Перевернувши все догори дриґом, Енґус і Фламбо знову зійшлися разом і очманіло споглядали один на одного, витираючи піт.

– Друже мій, – сказав Фламбо, переходячи від хвилювання на французьку, – цей убивця не тільки сам невидимець, він ще й примудрився перетворити на невидимця й убитого.

Енґус оглянув напівтемну вітальню, заставлену манекенами, і в якомусь кельтському закутку його шотландської душі ворухнувся жах. Один із величезних манекенів стояв прямо над кривавою плямою, можливо, Смайт підкликав його за мить до того, як упав мертвим. Залізний гак, що стирчав із високого плеча і заміняв руку, був легко піднятий, і Енґус раптом із жахом уявив собі, як бідний Смайт гине від удару свого власного сталевого дітища. Бунт речей – машини вбивають свого господаря. Але навіть якщо так, то куди вони його поділи?

«Зжерли?» – майнула жахлива думка, і йому на секунду стало погано, коли він подумав про розтерзані останки, перемелені і поглинуті цими безголовими механізмами.

Нелюдським зусиллям Енґус змусив себе заспокоїтись.

– Ну от, – звернувся він до Фламбо, – бідолаха розтанув, як хмаринка, залишилася тільки червона калюжа на підлозі. Це, далебі, надприродне.

– Залишається тільки одне, – сказав Фламбо, – природно це чи надприродно, а я маю піти вниз і побалакати зі своїм приятелем.

Вони спустилися сходами, минули двірника з відром, котрий ще раз божився, що повз нього не прошмигнув жоден незнайомець. Швейцар біля під’їзду і крамар, котрий вертівся тут же, ще раз присягнули, що не зводили з цього під’їзду очей. Але коли Енґус став шукати четвертого чатового і не знайшов його, то спитав з деяким занепокоєнням:

– А де ж поліціянт?

– Даруйте, – сказав патер Браун, – це моя провина. Тільки-но я попросив його спуститися вниз вулицею і дещо з’ясувати, як мені спала на гадку одна думка.

– Гаразд, тільки нехай він хутчіш повертається, – різко сказав Енґус. – Там, нагорі, не тільки вбили, а й безслідно знищили цього нещасного чоловіка.

– Яким чином? – поцікавився священик.

– Патере, – сказав Фламбо, помовчавши трохи, – хай йому грець, але я переконаний, що це скоріше ваша царина, ніж моя. Жоден друг чи ворог в цей будинок не входив, а Смайт зник, немов його викрав нечистий. І якщо тут обійшлося без втручання надприродних сил…

Їхню розмову перервала вражаюча подія: з-за рогу виринув довготелесий поліціянт у блакитному однострої. Він підбіг прямо до патера Брауна.

– Маєте рацію, сер, – сказав він здавленим голосом. – Труп пана Смайта тільки-но знайшли в каналі, біля дороги.

Енґус спитав, нажахано схопившись за голову:

– Він що – побіг туди і втопився?

– Готовий заприсягтися, що він не виходив з дому, – сказав правоохоронець, – і в будь-якому разі він не втопився, а помер від удару ножем у серце.

– Але ж ви стояли тут, і за цей час у будинок ніхто не входив? – суворо спитав Фламбо.

– Давайте спустимося до каналу, – запропонував священик.

Коли вони дійшли до закруту, він раптом вигукнув:

– Яку ж я утнув дурість! Зовсім забув поставити поліціянту одне важливе запитання. Цікаво знати: знайшли вони світло-брунатний мішок чи ні?

– Який ще світло-брунатний лантух? – здивувався Енґус.

– Якщо виявиться, що мішок іншого кольору, – все доведеться почати заново, – бідкався патер Браун, – але якщо мішок світло-коричневий… Що ж, тоді все ясно.

– Радий це чути, – не приховуючи іронії, буркнув Енґус. – А я думав, справа ще й не починалася.

– Ви маєте все розповісти нам, – з дивною дитячою простодушністю оголосив Фламбо.

Мимоволі прискорюючи кроки, вони йшли вниз по довгій дугоподібній вулиці. Попереду швидко крокував патер Браун, зберігаючи гробове мовчання. Нарешті він сказав із майже зворушливою сором’язливістю:

– Боюся, все це видасться вам занадто прозаїчним. Ми завжди починаємо з абстрактних висновків, а в цій історії можна виходити тільки з них. Ви, мабуть, помічали, що люди ніколи не відповідають однаково на те саме запитання, яке їм задають? Вони відповідають лиш на запитання, яке почули або очікують почути. Припустімо, одна леді гостює в садибі в іншої і питає: «Хтось зараз живе тут?» На це господиня ніколи не відповість: «Так, звісно, дворецький, три лакеї, покоївка, ну і всі інші», хоча покоївка може клопотатися тут же в кімнаті, а дворецький стояти за її кріслом. Вона відповість: «Ні, ніхто», маючи на увазі тих, хто міг би вас цікавити. Зате якщо лікар під час епідемії спитає її: «Хто живе у вашому домі?», вона не забуде ні дворецького, ні покоївку, ні всіх інших. Так уже люди розмовляють: вам ніколи не дадуть відповіді на запитання по суті, навіть якщо кажуть щиру правду. Ці четверо чесних людей стверджували, що жодна людина не заходила до будинку, але вони зовсім не мали на увазі, що туди і справді не входила жодна особа. Вони хотіли сказати: жоден із тих, хто, на їхню думку, міг би вас зацікавити. А між тим якась людина увійшла в будинок і вийшла, але вони її не помітили.

– То це був невидимець? – спитав Енґус, піднявши руді брови.

– Аякже, психологічно він примудрився стати невидимкою, – погодився священик.

Через кілька хвилин він продовжував усе тим же байдужим тоном, ніби міркуючи вголос:

– Певна річ, ви ніколи не запідозрили б таку людину, поки не задумаєтеся про це всерйоз. На це він і розраховує. Але мене наштовхнули на думку про нього дві-три дрібні подробиці в оповіданні пана Енґуса. По-перше, Велкін умів невтомно ходити пішки. А по-друге – ця довга стрічка гербового паперу на склі вітрини. Але найголовніше – дві обставини, про які згадувала дівчина: неможливо допустити, щоб у них і полягала правда. Не гнівайтесь, – поспішно додав він, зауваживши, що шотландець докірливо похитав головою, – вона ж була впевнена, що каже правду. Але ніхто не може залишатися на вулиці на самоті за секунду до отримання листа. Ніхто не може залишатися на вулиці в повній самоті, коли починає читати тільки-но одержаний лист. Хтось, без сумніву, мав стояти поруч, просто він психологічно ухитрився стати невидимцем.

– А чому хтось неодмінно мав стояти поруч? – не повірив Енґус.

– Але ж не поштовий голуб приніс їй цього листа, – пояснив патер Браун.

– Чи не хочете ви сказати, – рішуче втрутився Фламбо, – що Велкін приносив дівчині листи свого суперника?

– Атож, – сказав священик, – Велкін приносив дівчині листи свого суперника. Зобов’язаний був приносити.

– Ну, з мене досить! – вибухнув Фламбо. – Хто цей індивід? Який він із себе? Як одягаються ці психологічні невидимці?

– Він одягнений дуже гарно: в червоне і блакитне із золотом, – швидко і точно повідомив священик. – І в цьому яскравому, навіть занадто костюмі він заявляється сюди на очах у чотирьох осіб, холоднокровно вбиває Смайта і знову виходить на вулицю, несучи в руках труп…

– Патере Браун! – обурився Енґус, зупинившись, як укопаний. – Хто з нас збожеволів – ви чи я?

– Ні, ви не з’їхали з глузду, – сказав патер Браун. – Просто ви не надто спостережливі. Ви не помітили, наприклад, такого чоловічка, як оцей.

Він швидко зробив три кроки вперед і поклав руку на плече пересічного листоноші, котрий прошмигнув повз них у тіні дерев.

– Чомусь ніхто ніколи не помічає поштарів, – задумливо мовив він. – Але ж їх охоплюють ті ж пристрасті, що й усіх інших людей, крім цього, вони носять пошту в просторих мішках, де легко поміститься труп карлика.

Замість того, щоб просто обернутися, листоноша відскочив убік і наткнувся на садову огорожу. Це був сухорлявий світлобородий чоловік дуже пересічної зовнішності, але, коли він обернув до них перелякане обличчя, всіх трьох вразила його жахлива зизоокість.

…Фламбо повернувся до своїх шабель, пурпурових килимів і перського кота – у нього були справи. Джон Тернбул Енґус повернувся в кондитерську до дівчини, з котрою цей безтурботний молодик примудрився непогано гаяти час. А патер Браун довгі години блукав під зірками засніженими крутими вулицями з убивцею, але про що вони балакали – цього ніхто ніколи не дізнається.