Читать книгу Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown - Гилберт Честертон, Лорд Дансени, Гілберт Кіт Честертон - Страница 3

Молодик у бриджах, із жвавим відкритим обличчям, грав у гольф на полі, паралельному до морського берега, де сутінки забарвили все в сірий колір. Грав він сам із собою і не кутуляв м’яч надарма, а відпрацьовував прийоми з якоюсь ретельною люттю, наче акуратний невеликий ураган.

Він швидко навчився багатьом іграм, але йому хотілося вчитися трохи швидше, ніж це можливо, і тому він став явною жертвою тих привабливих афер, які обіцяють навчити гри на скрипці за шість уроків, а французькій – заочно. Він дихав свіжим повітрям дуже обнадійливих запрошень і пригод, а зараз був особистим секретарем у адмірала сера Майкла Крейвена, котрий мав великий будинок і парк, трохи віддалік від моря.

Він був честолюбний і не мав наміру все життя бути чиїмось секретарем, але він був розумний і знав, що найкращий спосіб піти з секретарів – стати хорошим секретарем. Жевжик і став ним, навчившись розправлятися зі стосами листів так само швидко та зосереджено, як із м’ячем. Зараз він бився з листами сам, на власну руку: останні півроку адмірал був у плаванні, і його чекали додому через кілька днів, а то й годин.

Гарольд Гаркер бадьоро і хутко зійшов на гребінь між полем і морем і, глянувши на берег, побачив щось дивне. Бачив нечітко, бо сутінки з кожною хвилиною збиралися під грозовими хмарами, але на мить йому примарився сон із далекого минулого або драма, розіграна примарами іншого століття.

Захід догорав мідними та золотими пасмами над останнім шматочком моря, який здавався швидше чорним, ніж синім. Але ще чорнішими в яскравому сяйві призахідного сонця, чіткі, як силуети в театрі тіней, пройшли двоє чоловіків у трикутних капелюхах, при шпагах, немов вони щойно зійшли з дерев’яних кораблів Нельсона. Така галюцинація була б неприродною для Гаркера, якби він навіть був схильний до галюцинацій. Він належав до того нетерплячого і науково орієнтованого типу, якому легше уявити літаючий корабель із майбутнього, ніж вітрильник із минулого. Тому юнак дійшов цілком адекватного висновку, що і футурист може вірити своїм очам. Його ілюзія тривала лише секунду.

З іншого погляду видовище виявилося незвичайним, але цілком імовірним. Від моря йшли один за одним, один – ярдів на п’ятнадцять позад іншого, пересічні сучасні офіцери флоту, але в тій майже екстравагантній формі, яку моряки вдягають тільки в особливому випадку, скажімо, коли їх відвідує особа королівської крові. У того, хто йшов попереду, мабуть, не підозрюючи про того, хто йшов позаду, Гаркер відразу розгледів орлиний ніс і гостру борідку свого адмірала. Чоловіка позад нього він не знав. Зате він знав, чому вони так одягнені. Знав, що коли судно адмірала приходить у сусідню гавань, його відвідує найвища особа. Це й пояснювало парадну уніформу. Та він знав і моряків, принаймні адмірала, і не міг збагнути, чому адмірал зійшов на берег у такій одежі, коли він міг миттєво перевдягнутися в цивільне або хоча б у буденний мундир. Що-що, а це було не в його дусі, і надовго залишилося однією з головних таємниць нашої таємничої історії. Тоді ж обриси фантастичних одностроїв на тлі оголених декорацій – темного моря та піску – нагадували якусь комічну оперу Пінафора.[7]

Другий чоловік був ще дивніший, незважаючи на акуратний мундир лейтенанта. Особливо незвичною була його поведінка. Він ішов нерівною, неспокійною ходою, то швидко, то повільно, немов не міг зважитися, чи наздоганяти йому адмірала. Адмірал був глухуватий і не чув кроків на м’якому піску, але кроки ті, якби на них натрапив якийсь детектив, породили б сотню припущень – від кульгавості до танцю. Смагляве обличчя було затемнене сутінками, очі блищали і сяяли, підкреслюючи збудження. Один раз він навіть побіг, але раптом знітився до недбалого повільного пересування. Потім він зробив те, що, на погляд Гаркера, жоден офіцер флоту не зробив би навіть у божевільні. Він оголив шпагу.

У цей момент дивної вистави обидва силуети зникли за мисом, і секретар, котрий спостерігав за ними, зауважив тільки, як смаглявий незнайомець безтурботно зрубав квітку. Мабуть, він більше не намагався нагнати адмірала. Однак Гаркер задумався і простояв там якийсь час, а вже потім заклопотано попрямував до дороги, що бігла повз ворота садиби і довгим вигином спускалася до моря.

З цього звивистого манівця і мав прийти адмірал, якщо взяти до уваги, звідки він ішов, і припустити, що він має намір прийти додому. Стежка між морем і полем для гольфа завертала відразу за мисом і, ставши дорогою, поверталася до Крейвен-гаузу. Тому секретар зі звичною своєю імпульсивністю кинувся до неї, щоб зустріти господаря, коли той поверне до дому, але адмірал додому не йшов.

Ще дивовижніше було те, що і секретар не йшов туди. У будь-якому разі, він затримався на багато годин, зродивши в садибі подив і тривогу.

За колонами і пальмами цієї занадто розкішної вілли очікування переростало в хвилювання. Дворецький Ґрайс, великий жовчний чолов’яга, напрочуд мовчазний і з панами, і зі слугами, проявляв певний неспокій, вештаючись у головній залі і споглядаючи у вікно тераси білу дорогу до моря. Меріон, сестра і домогосподарка адмірала, з таким же орлиним носом, але ще зарозумілішим поглядом, була балакуча та гостра на язик, а в хвилюванні голос її ставав пронизливим, як у папуги. Донька адмірала, Олівія, була смаглява та замріяна, зазвичай вона неуважно мовчала, а то і журилася. Тому переважно балакала її тітка. Але племінниця могла раптово і дуже мило засміятися.

– Не розумію, чому їх досі немає, – сказала старша леді. – Листоноша бачив, як адмірал ішов із берега з цим жахливим Руком. І чому його звуть лейтенантом?

– Може, – сумно припустила панночка, – тому, що він лейтенант…

– Не знаю, навіщо адмірал його тримає, – пирхнула тітка, ніби мова йшла про покоївку. Вона дуже пишалася братом і завжди називала його «адмірал», але її уявлення про флотську службу були не зовсім чіткими.

– Авжеж, Роджер похмурий і мовчазний, – відповіла Олівія, – але це не завадить йому стати хорошим моряком.

– Моряком! – обурилася тітка, знову вражаючи справжнім папужим тембром. – Я їх уявляю інакше. «Любила юнка моряка», як співали, коли я була молода. Тільки подумайте! Ні веселощів, ні хоробрості, нічого. Він не співає, не танцює матроських танців…

– Однак, – серйозно зауважила племінниця, – і сам адмірал танцює не так уже й часто.

– Ох, ти знаєш, що я маю на увазі! – не вгамовувалася тітка. – У ньому немає ні жвавості, ні бадьорості. Той секретар і то кращий.

Сумне обличчя Олівії перемінив її гарненький сміх.

– Гаркер уже точно станцював би для вас, – зауважила вона, – і сказав би, що вивчився по книзі. Він постійно все вчить… – дівчина раптово замовкла і зиркнула на стиснуті тітчині губи. – Не втямлю, чому його немає, – додала вона.

– Я не про Гаркера хвилююся, – відповіла тітка, встала і визирнула у вікно.

Вечірнє світло давно стало з жовтого сірим і тепер перетворювалося на біле, у міру того як місяць вставав над прибережною рівниною, де виднілися лише викривлені дерева навколо ставка та нижче, на горизонті, стара рибальська таверна «Зелений чоловічок». Жодної живої душі не було ні на дорозі, ні на рівнині. Ніхто не бачив ні чоловіка в трикутному капелюсі, котрий на початку вечора показався біля моря, ні його ще дивнішого супутника. Ніхто не бачив і секретаря, котрий бачив їх.

Тільки після опівночі секретар увірвався в будинок і підняв усіх на ноги. Його примарно-біле обличчя здавалося ще блідішим, коли поруч стояв солідний інспектор поліції. Але червоне, грубе, байдуже обличчя було більше схоже на маску фатуму, ніж бліде та перелякане. Жінкам повідомили з усією можливою обачністю, що адмірала Крейвена випадково знайшли в брудних водоростях і твані в ставку, під деревами – він потонув.

Кожен, хто знайомий із Гарольдом Гаркером, збагне, що, незважаючи на хвилювання, до ранку він приготувався стати якнайкориснішим. Молодик покликав для особистої розмови інспектора, котрого зустрів уночі на дорозі біля «Зеленого чоловічка», і допитував його, як сам інспектор міг би допитувати котрогось селюка. Але інспектор Бернс, чоловік ґрунтовний, був чи то занадто дурний, чи то занадто розумний, аби ображатися через дрібниці. Незабаром виявилося, що він зовсім не такий дурний, як виглядає, бо відповідав на палкі розпитування повільно, але розумно та логічно.

– Отже, – сказав Гаркер (голова його була переповнена книгами на кшталт «Стань детективом за десять днів»), – отже, це старий трикутник: нещасний випадок, самогубство й убивство.

– Нещасного випадку бути не може, – відповів поліціянт. – Ще не стемніло, ставок за п’ятдесят ярдів від дороги, а дорогу він знав, як свій ґанок. Для нього впасти в цей ставок – все одно що влягтися в калюжу. І самогубство малоймовірне. Адмірал був чоловік бадьорий, процвітаючий, дуже заможний, майже мільйонер, – правда, це нічого не доводить. І в особистому житті у нього ніби все гаразд… Ні, його б я ніяк не запідозрив у самогубстві.

– Ну от, – таємниче стишив голос секретар, – отже, у нас залишився третій варіант.

– Не варто занадто поспішати і з цим, – сказав інспектор до прикрості вічно квапливого Гаркера. – Хотілося б з’ясувати одну-дві речі. Наприклад, щодо майна. Хто це успадкує? Ви, його особистий секретар, щось знаєте про заповіт?

– Я не такий уже й особистий секретар, – пояснив Гаркер. – Його адвокати – Вілліс, Гардман і Дайк, Саттфордська Хай-стрит. Мабуть, заповіт у них.

– Що ж, доведеться завітати до них, – зітхнув інспектор.

– Ходімо зараз же, – сказав нетерплячий секретар.

Він неспокійно пройшовся по кімнаті і знову вибухнув:

– А що з тілом, інспекторе?

– Доктор Стрейкер оглядає його в поліції. Результати будуть десь за годину.

– Не занадто скоро, – сказав Гаркер. – Ми заощадимо час, якщо зустрінемося з лікарем у юристів.

Він запнувся, поривчастість його раптово змінилася збентеженням.

– Послухайте, – сказав він, – я хотів би… ми всі хотіли б, якщо можливо, подбати про неї… про доньку бідолашного адмірала. Вона просила, може, це і нісенітниця, але не варто їй відмовляти. Їй треба порадитися з приятелем, котрий зараз у місті. Це такий собі Браун, якийсь патер чи пастор. Вона дала мені адресу. Я не дуже люблю священиків, але…

Інспектор кивнув.

– Я їх зовсім не люблю, але я високо ціную патера Брауна, – сказав він. – Я бачив його в одній цікавій справі, коли вкрали коштовності. Йому б стати поліціянтом, а не священиком.

– Чудово, – сказав секретар, ідучи. – Нехай він також прийде до юристів.

Так і вийшло, що, коли вони поспішно прибули в сусіднє місто, щоб зустрітися з доктором Стрейкером у конторі, вони виявили там патера Брауна. Він сидів, поклавши руки на свою важку парасольку, і з приємністю балакав із тим компаньйоном цієї фірми, котрий зараз працював. Доктор Стрейкер також прибув, але, мабуть, тільки що, бо акуратно укладав рукавички в циліндр, а циліндр на столик.

Судячи з лагідного і круглого обличчя священика і тихого сміху сивого юриста, з котрим він розмовляв, лікар ще не повідомив їм сумну звістку.

– Все ж таки хороший день, – промовляв священик. – Буря, схоже, минула нас. Були великі чорні хмари, але я не помітив і краплі дощу.

– Ні краплі, – погодився правник, бавлячись ручкою. Це був третій компаньйон, пан Дайк. – А тепер на небі ні хмаринки. Прямо святковий день. – Він побачив відвідувачів, поклав ручку і встав. – А, Гаркер, як справи? Я чув, адмірала чекають вдома.

Тут озвався секретар, і голос його глухо рознісся кімнатою.

– На жаль, ми принесли погану звістку. Адмірал Крейвен утонув, так і не діставшись до будинку.

Навіть повітря цієї контори змінилося, хоча люди й не рухалися. Вони дивилися на молодика, немов жарт застиг у них на устах. Обидва повторили слово «утонув» і глянули один на одного, потім – знову на вістуна і стали його неголосно розпитувати.

– Коли це сталося? – поцікавився священик.

– Де його знайшли? – спитав юрист.

– Його знайшли, – сказав інспектор, – у ставку біля берега, неподалік від «Зеленого чоловічка». Він був весь у багні та водоростях, могли й не впізнати, але доктор Стрейкер… Що таке, патере Браун? Вам зле?

– «Зелений чоловічок», – сказав патер Браун, сіпнувшись. – Даруйте… Вибачте, що я так засмутився…

– Засмутився? – здивувався поліціянт. – Чим же ще?

– Мабуть, тим, що він у зеленій твані, – сказав слуга Божий зі слабкою посмішкою. І додав твердіше: – Я думав, що це морські водорості.

До цього часу всі дивилися на священика, вочевидь, вважаючи, що він з’їхав з глузду. І все ж найбільше здивував їх не він, після мертвої мовчанки озвався лікар.

Доктор Стрейкер привертав увагу своєю зовнішністю: високий і незграбний, він був одягнений цілком коректно, але так, як одягалися лікарі років сімдесят тому. Відносно молодий, він носив довгу темну бороду, розправляючи її поверх жилетки, і в контрасті з нею його гарне обличчя здавалося напрочуд блідим. Псувало його щось дивне в погляді – не косий погляд, але ніби натяк на зизоокість. Всі помітили це, бо промовляв той владно, хоча сказав небагато:

– Раз ми дійшли до подробиць, доведеться уточнити. – І відчужено додав: – Адмірал не втонув.

Інспектор повернувся з несподіваною спритністю і швидко спитав:

– Про що ви?

– Я тільки-но оглянув тіло, – сказав Стрейкер. – Смерть настала від удару в серце вузьким лезом, на кшталт стилета. А вже потім, через якийсь час, тіло сховали в ставку.

Патер Браун дивився на Стрейкера так жваво, як він рідко на когось дивився, і, коли всі покинули контору, завів із ним балачку на зворотному шляху. Їх ніщо не затримало, крім доволі формального питання про заповіт. Нетерплячку юного секретаря підігрівали професійні церемонії юриста. Нарешті такт священика (а не влада правоохоронця) переконав пана Дайка, що таємницю робити ні з чого, і він із посмішкою визнав, що заповіт цілком пересічний: адмірал залишив усе єдиній спадкоємиці, і немає жодних причин це приховувати.

Лікар і священик повільно йшли дорогою з міста до садиби. Гаркер вирвався вперед, прагнучи, як завжди, потрапити кудись, але цих двох більше займала бесіда, ніж дорога. Високий лікар досить загадковим тоном сказав низенькому священику:

– Що ви про це думаєте, патере Браун?

Той пильно глянув на нього і відповів:

– Та, бачите, дещо я думаю, але труднощі в тому, що я ледь знаю адмірала, хоча добре знайомий із його донькою.

– Адмірал, – похмуро сказав медик, – з тих, про кого кажуть, що у них немає жодного ворога.

– Гадаю, ви хочете сказати, – зауважив священик, – що ще про щось пліткують?

– Це не моя справа, – поспішно і різкувато сказав Стрейкер. – Він бував у поганому настрої. Якось він погрожував подати на мене в суд за одну операцію, але, мабуть, передумав. Мені здається, він міг образити підлеглого.

Погляд патера Брауна спинився на секретареві, котрий крокував далеко попереду, і, придивившись, збагнув, чому той поспішає: ярдів за п’ятдесят попереду нього прямувала до будинку Олівія.

Незабаром секретар наздогнав її, і весь інший час священик спостерігав мовчазну драму двох спин, що зменшувалися з відстанню. Секретар, вочевидь, був дуже схвильований, але якщо священик і знав, чим саме, то промовчав. Коли вони дійшли до повороту до будинку лікаря, він тільки сказав:

– Не думаю, щоб ви ще щось нам розповіли.

– Чого б це мені?… – різко сказав лікар, обернувся і пішов, не пояснивши, як закінчив би він запитання: «Чого б це мені розповідати?» або «Звідкіля б мені ще щось знати?».

Служитель Церкви пошкандибав сам-один слідами молодої пари, але, коли він ішов алеєю адміральського парку, його зупинило те, що Олівія несподівано обернулася і попрямувала прямо до нього. Обличчя панночки було надзвичайно бліде, очі мерехтіли якимось новим, ще невизначеним почуттям.

– Патере Браун, – сказала вона, – я маю побалакати з вами якнайшвидше. Вислухайте мене, іншого виходу просто немає!

– Ну, звісно, – відповів священик так спокійно, наче якийсь хлопчисько спитав його, котра година. – Куди б нам піти?

Вона повела його до однієї досить старої альтанки і, коли вони сіли в тіні великого розлогого дерева, озвалася відразу, немов їй треба було полегшити душу, поки не відмовили сили.

– Гарольд Гаркер, – сказала вона, – розповів мені дещо. Це жахливо…

Священик кивнув, і вона продовжувала:

– Щодо Роджера Рука. Ви його знаєте?

– Мені розповідали, – відповів патер Браун, – що товариші називають його Веселим Роджером тому, що він невеселий і схожий на піратський череп із кістками.

– Він не завжди був таким, – тихо зауважила Олівія. – Мабуть, із ним сталося щось дуже дивне. Я добре знала його. Коли ми були дітьми, ми бавилися на березі. Він був розважливий і повсякчас повторював, що подасться в пірати. Мабуть, він із тих, про кого кажуть, що вони можуть вчинити злочин, начитавшись жахів, але в його піратстві було щось поетичне. Він тоді був справді веселим Роджером. Гадаю, він останній хлопчик, котрий справді вирішив втекти в море, і сім’я нарешті його відпустила. Але ось…

– Ну? – терпляче чекав патер Браун.

– Мабуть, – правила вона далі, раптом усміхнувшись, – бідний Роджер був розчарований… Морські офіцери рідко тримають ніж у зубах і розмахують чорним прапором. Але це не пояснює, чому він так змінився. Він просто закляк, став глухий і нудний, немов ходячий мрець. Він уникає мене, але це не важливо. Я гадала, його підкосило якесь страшне горе, про яке мені не дозволено дізнатися. Якщо Гаркер каже правду, горе це – просто божевілля або одержимість.

– А що каже Гарольд? – спитав священик.

– Це так жахливо, що я ледве можу вимовити, – відповіла вона. – Він переконує, що бачив, як Роджер крався за моїм татусем, хитався, потім витягнув шпагу… А лікар каже, що батька закололи сталевим лезом. Я не можу повірити, що Роджер причетний до цього. Він похмурий, батечко запальний, вони сварилися, але що таке сварка? Я не заступаюся за старого приятеля, він поводиться не по-дружньому. Але буває ж, що ви просто впевнені в чомусь! Однак Гарольд присягається…

– Схоже, Гарольд багато присягається, – зауважив патер Браун.

Дівчина помовчала, потім сказала іншим тоном:

– Авжеж, він присягався… Він щойно попрохав моєї руки…

– Отже, я маю привітати вас чи скоріше його? – спитав священик.

– Я сказала йому, що треба зачекати. Він чекати не вміє. – Раптовий сміх знову опосів її. – Він каже, що я його ідеал, мрія і тому подібне. Розумієте, він жив у Штатах, але я згадую про це не тоді, коли він патякає про долари, а коли розповідає про ідеали.

– Вважаю, – дуже м’яко сказав патер Браун, – що ви хочете знати правду про Роджера, бо вам треба ще вирішити щодо Гарольда.

Панночка завмерла і насупилася, потім несподівано посміхнулася й сказала:

– О, ви знаєте дуже багато.

– Я знаю дуже мало, особливо в цій справі, – невесело зауважив священик. – Я тільки знаю, хто вбив вашого татка.

Вона схопилася і дивилася на нього згори вниз, збліднувши від подиву. Патер Браун задумливо продовжив:

– Я скоїв дурницю, коли це второпав. Вони спитали, де його знайшли, і почали тлумачити про зелену твань і «Зеленого чоловічка».

Він також підвівся і, стиснувши свою незграбну парасольку, з новою рішучістю та новою значущістю звернувся до Олівії:

– Я знаю ще дещо, і це – ключ до всіх ваших загадок, але зараз нічого не скажу. Гадаю, це погані вісті, але не настільки погані, як те, що ви уявили. – Він застебнув плащ і обернувся до хвіртки. – Піду зустрінуся з вашим Руком у хижі на березі, біля якої його бачив Гаркер. Гадаю, що він живе там. – І священик попрямував до берега.

Олівія була вразлива, мабуть, занадто вразлива, щоб безпечно мізкувати над натяками, які кинув її приятель, але той поспішав за ліками від її турбот. Таємничий зв’язок між його осяянням і випадковою розмовою про ставок і шинок мучив її сотнями потворних символів. «Зелений чоловічок» став примарою, повитою огидними водоростями, вивіска корчми – людиною на шибениці, а сам заклад – темним підводним притулком мертвих моряків. Однак патер Браун обрав найшвидший спосіб розігнати ці жахіття сліпучим світлом, яке було загадковіше за темряву.

Перш ніж зайшло сонце, щось повернулося в життя юнки і ще раз його перевернуло. Вона ледь здогадувалася, що саме про це тужить, поки раптово, немов сон, до неї повернулося старе, знайоме і все ж незбагненне та неймовірне. Роджер Рук біг по дюнах, але ще коли він був точкою на відстані, панночка побачила, як він змінився. Поки моряк наближався, вона розгледіла, що його темне обличчя освітлене посмішкою та радістю. Роджер підійшов прямо до Олівії, ніби вони й не розлучалися, обійняв її і сказав:

– Слава Богу, тепер я можу піклуватися про тебе.

Вона ледве збагнула його і почула, як сама питає, чому він такий щасливий.

– Розумієш, – відповів він, – я почув погані новини.

Усі зацікавлені особи, в тому числі й ті, хто не виявляв інтересу, зібралися на садовій доріжці, що веде до будинку, аби відбути формальність, тепер уже й справді формальну. Юрист мав намір прочитати заповіт і дати певні поради. Крім нього, тут був інспектор, уповноважений безпосередньою владою, і лейтенант Рук, котрий неприховано піклувався про свою даму. Одні були дещо спантеличені, побачивши високого лікаря, в інших викликав посмішку присадкуватий священик. Гаркер крилатим Меркурієм вилетів до воріт, зустрів усіх, привів на галявину і покинув, щоб підготувати прийом. Він обіцяв за мить повернутися, і всі, хто бачив, як він метушиться, немов заведений, цілком цьому вірили, але поки що розгублено вешталися по галявині.

– Він немов у крикет грає, – зауважив лейтенант.

– Він засмучений, – сказав юрист, – що закон не встигає за ним. На щастя, панна Крейвен розуміє наші професійні труднощі. Вона запевнила мене, що довіряє моїй повільності.

– Хотів би я, – раптово сказав медик, – так само довіряти його швидкості.

– Що ви маєте на увазі? – поцікавився Рук, насупившись. – По-вашому, Гаркер занадто прудкий?

– Занадто прудкий і занадто повільний, – сказав загадково лікар. – Я знаю як мінімум один випадок, коли він діяв не так хутко. Чого він вештався опівночі навколо ставка та шинку, перш ніж інспектор знайшов тіло? Чому він зустрів інспектора? Чому він сподівався зустріти інспектора саме там?

– Не розумію вас, – гмикнув Рук. – Ви думаєте, що Гаркер бреше?

Стрейкер мовчав. Сивий правник засміявся похмуро та безрадісно.

– Нічого проти нього не маю, – сказав він, – навіть удячний, що він із ходу став вчити мене моєї справи.

– А мене – моєї, – сказав інспектор, котрий тільки-но приєднався до них. – Це не важливо. А ось якщо натяки доктора Стрейкера щось означають – це важливо. Прошу вас висловлюватися ясніше. Можливо, я маю негайно допитати його.

– Он він іде, – показав Рук.

Пильний секретар знову став на порозі.

І тут патер Браун, котрий мовчав і скромно тримався в хвості, дуже всіх здивував. Мабуть, особливо тих, хто його знав. Він не тільки поспішно вийшов уперед, але й обернувся до всієї компанії майже загрозливо, немов сержант, котрий зупиняє взвод.

– Стійте! – досить суворо гукнув він. – Прошу у всіх вибачення, але абсолютно необхідно, щоб я перший побалакав із Гаркером. Я маю йому сказати те, що я знаю, і гадаю, не знає ніхто більше. Це дозволить уникнути вельми сумного непорозуміння.

– Що ви маєте на увазі? – здивувався старий юрист.

– Маю на увазі погані новини, – відповів на те патер Браун.

– Послухайте, – з обуренням почав було інспектор, але спіймав погляд священика і згадав про дивні речі, які бачив колись. – Якби це були не ви, я б сказав: яке нахабство…

Але служитель Церкви був уже за межами досяжності і через секунду занурився в балачку з Гаркером. Вони походили перед будинком, потім зникли в його темних глибинах. Через десять хвилин патер Браун вийшов один. На їхнє здивування, він не виявив бажання повернутися в оселю, коли туди нарешті увійшли всі решта. Священик сів на хитку лаву в листяній альтанці, запалив люльку, бездумно зиркаючи на зазубрені листочки і слухаючи птахів. Ніхто так щиро і так терпляче не любив неробства.

Він був занурений у хмару диму і хмару роздумів, коли вхідні двері знову відчинилися і кілька людей кинулися до нього. Першими були донька адмірала та її молодий шанувальник. Обличчя їхні осяяло здивування, а обличчя інспектора Бернса, котрий поспішав за ними, наче слон, від ходи котрого здригався парк, пашіло від обурення.

– Втік! – вигукнув лейтенант. – Поклав речі й утік. Вискочив у задні двері, перестрибнув через огорожу й втік. Що ви йому сказали?

– Який ти дурний! – нервово зауважила Олівія. – Звісно, патер Браун сказав, що все стало зрозумілим. Ніколи б не повірила, що він такий негідник!

– Атож, – сказав інспектор, вирвавшись вперед, – що ж це ви накоїли? Заради чого мене підвели?

– Чим же я вас підвів? – поцікавився священик.

– Упустили вбивцю! – заволав Бернс, і голос його пролунав громом у тихому садочку. – Допомогли йому втекти! А я, дурень, дав вам попередити його. І де він тепер?

– Аякже, я допоміг свого часу кільком убивцям, – сказав патер Браун і для точності додав: – Як ви розумієте, не в убивстві.

– Ви ж увесь час знали, – наполягала Олівія. – Відразу ж здогадалися, що це він. Саме це ви мали на увазі, коли патякали про те, як знайшли тіло. Це й мав на увазі лікар, коли сказав, що татуся міг зненавидіти підлеглий.

– Ото ж бо й воно! – обурювався інспектор. – Ви знали ще тоді, що він…

– Ви знали ще тоді, – говорила Олівія, – що вбивця…

Патер Браун сумно кивнув.

– Так, – сказав він, – я ще тоді знав, що вбивця – пан Дайк.

– Хто? – не зрозумів інспектор і завмер серед мертвої тиші, яку переривав лише спів птахів.

– Пан Дайк, адвокат, – пояснив патер Браун, немов учитель, що тлумачить щось зовсім просте молодшому класу. – Той сивий пан, котрий мав намір читати заповіт.

Вони стояли, дивлячись на священика, поки той ретельно набивав люльку і чиркав сірником. Нарешті Бернс опанував свій голос і люто роздер задушливу тишу.

– Заради неба, чому?… – почав було він.

– Ах, чому? – задумливо зронив священик і підвівся, попихкуючи люлькою. – Що ж, настав час повідомити тим із вас, хто не знає, одну новину. Це велика біда і погана справа, але не вбивство.

Він поглянув прямо в обличчя Олівії і дуже серйозно сказав:

– Але повідомлю вам погану звістку коротко і прямо, бо ви достатньо хоробрі і, мабуть, достатньо щасливі, щоб її пережити. Зараз можете довести, що ви сильна жінка. Так, сильна, але ніяк не заможна.

Всі мовчали, а слуга Божий пояснював:

– Гроші вашого батька, на жаль, зникли. Їх розтратив сивий джентльмен на прізвище Дайк – він, на превеликий жаль, шахрай. Адмірала він убив, щоб той не виявив, що його пограбували. Банкрутство – єдиний ключ не тільки до вбивства, але і до інших таємниць. – Він пахнув люлькою і продовжив: – Я повідомив Руку, що ви позбулися спадщини, і він кинувся допомогти вам. Він чудовий чоловік.

– Та годі вам! – сердито відмахнувся Рук.

– Він справжнє чудовисько, – сказав патер Браун із холодним серцем ученого, – анахронізм, атавізм і пережиток кам’яного віку. Якщо хоч із одним варварським забобоном тепер абсолютно покінчили, то це з честю та незалежністю. Але я зустрічав стільки мертвих забобонів… Рук – вимираюча тварина. Він плезіозавр. Він не хотів одружитися з дівчиною, котра може запідозрити в ньому корисливі спонукання. Тому він був такий похмурий і ожив тільки тоді, коли я приніс йому радісну звістку про банкрутство. Він хотів працювати для своєї дружини, а не жити у неї на утриманні. Який жах, еге ж? Та перейдімо до приємнішої теми – Гаркера. Я сказав йому, що ви позбулися спадщини, і він панічно кинувся геть. Не будемо надто суворими. У нього були і погані, і хороші пориви, але всі вони переплутані. Прагнення досягти успіху не таке вже й страшне, але він називає його прагненням до ідеалу. Старовинне почуття честі веліло не довіряти успіху, молодик міркував: «Це мені вигідно, отже, це нечесно». Сучасна мерзенна мораль вселяє, що «робити добро» і «робити гроші» – одне і те саме. В іншому він – хороший хлопець, яких тисячі. До зірок ідеш чи у вищий світ – усе вгору. Хороша дружина, хороші гроші – все добре. Він – не цинічний пройдисвіт, тоді б він одурив вас або відмовився, залежно від обставин. Він не міг глянути вам в очі, адже з вами залишилася половина його розбитого ідеалу. Я нічого не казав адміралу, але хтось сказав. Під час великого параду на борту він дізнався, що один родинний правник зрадив його. Адмірал так розхвилювався, що зробив те, чого ніколи б не вчинив при здоровому глузді, – зійшов на берег в трикутному капелюсі і визолоченому мундирі, щоб спіймати злочинця. Він дав телеграму в поліцію, ось чому інспектор вештався біля «Зеленого чоловічка». Лейтенант Рук подався за ним на берег. Він підозрював, що в родині якась біда, і частково сподівався, що зуміє допомогти та виправдатися. Тому він поводився так нерішуче. Що ж до того, чому він оголив шпагу, то тут справа в уяві. Він романтик, марив шпагами, втік на море, опинився на службі, де йому дозволяють носити шпагу приблизно раз у три роки. Він гадав, що сам на дюнах, де він грався в дитинстві. Якщо ви не розумієте, що він робив, то можу тільки сказати, як Стівенсон: «Ви ніколи не будете піратом». І ніколи не будете поетом, як ніколи не були хлопчиськом.

– Я не була, – серйозно сказала Олівія, – але, здається, втямила.

– Майже кожен чоловік, – правив своє священик у роздумах, – грається з якоюсь річчю, схожою на шаблю або кинджал, навіть із кишеньковим ножем. Ось чому мені здалося дуже дивним, що юрист цього не робив.

– Про що це ви? – спитав Бернс. – Чого він не робив?

– Невже ви не помітили? – здивувався патер Браун. – Там, у конторі, він грався з ручкою, а не зі складаним ножем, хоча у нього гарний блискучий ніж у формі стилета. Ручки запилені і забруднені чорнилом, а ніж тільки-но вичищений. Але він із ним не бавився. Є межі і для іронії.

Інспектор помовчав і сказав, немов прокидаючись від глибокого сну:

– Не знаю, на якому я світі, і не знаю, дісталися ви до кінця, але я не дістався до початку. Звідки у вас докази проти юриста? Що навело вас на цей слід?

Патер Браун засміявся коротко та невесело.

– Убивця схибив на самому початку, – сказав він. – Не збагну, чому цього не помітили. Коли ви повідомили про смерть, передбачалося, що ніхто нічого не знає, крім одного, – адмірала чекають вдома. Коли ви сказали, що він утонув, я спитав, коли це сталося, а Дайк запитав, де знайшли тіло.

Священик спинився, щоб вибити люльку, і продовжував міркувати:

– Коли вам кажуть про моряка, що він потонув, природно припустити, що він потонув у морі. У будь-якому разі, слід допустити таку можливість. Якщо його змило за борт, або він пішов на дно з кораблем, або «віддав глибині» своє тіло, ніхто не чекає, що його тіло знайдуть. Дайк же спитав, де знайшли тіло, і я второпав, що він це знає. Адже саме він поклав тіло у ставок. Ніхто, крім убивці, не подумав би про таку дурню, як моряк, котрий потонув у ставку, за сотні ярдів від моря. Ось чому я позеленів не згірше за «Зеленого чоловічка». Ніяк не можу звикнути, що сиджу поряд із убивцею. Я висловив це алегорично, але це щось означає. Я сказав, що тіло вкрите мулом, та це могли бути і морські водорості.

На щастя, трагедія не може вбити комедію. Єдиний діючий компаньйон фірми «Вілліс, Гардман і Дайк» пустив собі кулю в лоб, коли інспектор прийшов заарештувати його, а в цей час Олівія і Роджер на вечірньому березі гукали одне одного, як робили це в дитинстві.