Читать книгу Камiнна душа (збірник) - Гнат Хоткевич - Страница 25

Там, де Біла і Чорна ріки си сходє, де славне село Устєріки – понад Білою рікою, і на Лєдчину й на Волощину лягло-простяглося село Стебни. Невелике, але красне. На пологих узбочах розложилося, сонце якось м’яко паде, і садовина тобі доспіває, і все.

А в тім селі, по лядськім-таки боці, був ґазда Марусяк. Добрий був ґазда: мав полонину, щось із вісімдесят маржин випасав, лісу мав добрий кавалок, толок коло хати доста, город такий, що варт, – там таке кукурдзє гнало, ік гаджуга.

І був у того ґазди одним один син, Дмитро си називав. Парубок файний, сильний, здоровий – прото флєкєв.

Наступали парубкові роки. Задумувався вже дєдя – що би за пайку дати синові та й що би за дівку на ту пайку з сином посадити. І вже ніби от ік зважив си: багацька дівка, сама-одна; дає стариня добре віно, бере хлопця до себе на ґрунт; та й дівка сама файна, здорова, робітна.

Куда би вже, здавалося, ліпше? Але вийшло не так. Дмитро твердо сказав дєдеві, що дівки тої не бере.

– Чіму?

– Бо не хочу.

– Чіму не хочіш?

– А шо ми з того? Дєдя її багач, полонини має: єк засадит мене в полонину, – півжиття маю там пересидіти.

– А ти єк гадав? Шо ті скором сам у рот ме плисти, ци єк? А у тебе що в голові? Дармуванєчко сєте?

– Я в свого дєді так дармував, шо ціле ґаздівство на своїх плечох тримаю, а тої дівки не беру, бо в мене ше голов не болит.

– Ой, чекай, сину, – шо заболит.

– Та й тогди му знати.

На тім розмова й стала. Дєдя гадав – молоде, дурне, най си набуває. Ну, а леґінь іншу думку мав.

Ой, була-була в тих же самих Стебнях дівка Катерина. Сирота – дєдя її взяв другу жінку. Та не жінку, а відьму перекручену, що такої й світ не видів. Що вже вона не назбиткувалася, що вже не набилася тої пасербиці свої! А Катерина вже така вдалася – от як тиха вода: лиш гляне на мачуху повними сліз очима та й нічого не говорить. А мачуха від того ще й гірше лютиться.

– Чо мовчиш, суко, било би тобов у камінє та в плить, єк тими, шо б’єт? То, ади, раз не крискєнцька[33] дитина, шо ї й не болит. Відьменє йкес.

Хотілося їй криків болю, лайки, оправдання своїх знущань, а дівка, мов на злість, – ні слова ніколи.

І кохалися Дмитрик з тов Катеринков. Буйний був хлопець Дмитро, а при ній якось тих, благий такий робився, лагідний. Уміла якось його без чарів чарувати, що не хотілося при ній ні гуку, ні співу буйного, ні данцю шаленого, а хотілося лиш сильним бути – аби її на руках носити, співати, аби вона лиш слухала.

Коли, трафлялося, темперамент проривався і на запит Катерини: «Що діяв-єс сего тижня?» – доводилося відповідати про якесь дурійство, – і не ганьбила, і не сварила, а лиш, положивши руку на плече, питала, заглядаючи в очі: «Пощо робив-єс так?» – і тоді готовий був крізь землю провалитися.

Тихими вечорами зіходилися, благословенними тихими вечорами. Не часто, але солодко. Десь під оборогом, у лісочку, ще де. І дуже починав любити Дмитрик свою Катерину.

Коли оповів Дмитро Катерині свою бесіду з дєдем про оженіння, попала дівчина в задуму, і не годен був Дмитро її з того розговорити.

– Але я ті на мій гонір кажу, шо нічо з того варива не буде. Я си не дам.

Та Катерина нічого не відповідала, і не можна було догадатися, о чім вона думає. Лиш як ринули сльози в неї з очей рясним потоком, тогди лиш догадався Марусяк, і розірвалося в нього серце.

– Ой, не плач, Катеринко, бо я не знаю, шо си зроб’ю. Та й чого пачеш? Присєгаю ті на сєту п’єтницю, шо не буду з ніким жити, лиш з тобов, лиш тебе візьму за жінку. Най лиш троха передурієт дєдя, та й я тогди му своє скажу. А йк не схоче, – дідько бери їх з їх гараздами. Маю руки, маю здоров’є – йкос буде.

Ще дужче плакала Катерина і ховала лице на грудях у милого.

– Ой, не буде того, не буде.

– А чіму не буде? Ци ти міні не ймеш віри? А ци я брехун перед тобов? А ци я багато тобі набрехав? Ану, скажи.

Не годен був порозуміти. Зрештою, вона й сама себе не розуміла. Щось кричало, щось переривалося у неї в душі, якесь залізо краяло їй душу надесятеро і скреготало там: «Не буде того, не буде… нічого не буде», але звідки то, чому – не могла би відповісти.

А Дмитро в той самий день, не чекаючи, нім дєдя передуріє, з розмаху ляпнув, що бере за жінку Катерину.

Батько в першу хвилю удавав, що не розуміє.

– Катерину? Ику Катерину? Ци їх у тебе мало?

Хлопець бачив, що дєдя грає кумедію, і мовчав.

– Може, Місівчукову?

– Ає.

Старий Марусяк нічого не сказав, лиш лице його почало наливатися кров’ю. Відтак устав, глянув на сина, потім на образ, перехрестився і сказав:

– От ік я на цес образ си переірстив, – не меш тої дівки брати, бо сми не на калаї свої маєтки збивав.

А Дмитро теж скочив і теж перехрестився на образ.

– А я вам іскажу, шо йк я переірстив си на цес на образ, так візьму Катерину за себе, хоч би тут не знати шо. І ні грошей ваших не хочу, ні маржини.

– І-га! Такої співаєш?

– Йкої вмію.

– Мемо видіти, чий чорт старший.

– А мемо.

От з того часу й почалася між батьком і сином боротьба. Мовчазна, без слів, але завзята.

А тим часом Катерина принесла ще одну злу вістку. Прийшла раз перелякана, вся дрижить.

– Шо з тобов, Катеринко ма солодка? Била? Знов била?.. Ой!.. Най же б’єт!.. Най же б’єт… – І рубав барткою камінь, що аж іскри летіли.

Розповіла, що були свати сьогодні. Дмитро аж похолов.

– Хто?.. Від кого?

– Від Юри.

– Від Юри? Від Павличчука?.. Від Тихонюкового?

Катерина лиш кивнула головов.

– Ой га!.. А то шо си му стало?

Дивувався Дмитро, великим дивом дивувався.

Бо то був собі Михайло Павличчук Тихонюк знов у тих же таки Стебнях. Не був він як кожний гуцул: поля не мав, маржини не тримав, а зробив собі буду коло дороги та брав горівку наборг, та й тим торгував.

Не йшло му то так дуже добре, але йкось жив. Жив, та діти прєтав, та й напрєтав їх небагато, лиш дванаціт. А між тими дванадцятьма був один, Юра звався.

І єкийсь тот Юра… от не знати, йкий си вдав. Таке було понуре йкесь, не гляне, не заговорить. І не любили того Юра ні дівки, ні леґіні-товариші, та й він якось від усіх бокував. Вибрав собі службу коло панів та й там коло них усе пробував – у Кутах, чи що; мало й д’хаті навідувався.

І що, і як, і коли, і де впала йому в око Катерина, – не знати, а лиш прийшов він раз до батька та й казав слати сватів до Місівчука. Батько післав.

Мачуха, лакома якнайборше випхати пасербицю з хати, обома руками ухопилася за хліб, нашурхала свого чоловіка, дали згоду, післали за дівкою, але – щось уступило в дівчинишє. Затялася, та й затялася, та й затялася і, хоч ти її по букаті рубай, шаламкотить одно: не хочу й не піду, ріжте мене по кавальчикові.

Іх, як не вхопить мачуха поліно, як не кинеться таки при сватах на дівчину, та вже ледве-ледве відборонили. Аж пінилася та кричала:

– Але чкай же, чкай, невірної доби дитина, дідько б у ті ожив! Від моїх рук не втечеш!.. Ше тобі вогко станет від моїх рук. Пустіть ня – най роздеру на шматє, аби й світу Божого не паскудила.

Ледве годні були втримати люди – так розстобісилася.

Пішло пекло у Місівчуковій хаті. Що й давніше не мед був, а тепер і овшім. Їла поїдом, гризла по ниточці на годину. Змарніло, зісохло бідне дівчатко – як лиш ходила. Дмитро аж кричав:

– Та я ї вб’ю!.. Та я різати буду й душі надслухати! – але Катерина тамувала всі його пориви одним поглядом.

– Лиши… Може, вно ше перейдет ікос… може, вно шо си перемінит… – але сама не вірила в яку-небудь переміну.

Чорними ночами на твердому ліжку сідала, простягала руки у тьму і синіми губами шепотіла: «Брав би мене… брав би мене… най си не караю… Бери мене в колоп’єну хату, бери мене на голу біду – буде біда тота шєстєм для мене… Лиш бери… бери борше… борше…»

Так говорила вночі. А приходив день терпіння, наставала коротка хвиля побачення – і затискалися уста, не могла сказати, язик не повертався.

А Юр тим часом не дармував.

Прийшов чоловік із Кутів до старого Тихонюка: просить син батька прийти на розмову.

– Овва! Не син до мене, а я д’синові. Чіму ж сам він не прийшов? Адже так люде йкос говорили, ніби я старший ви’ него трохи, ци єк.

Післанець здвигав раменами – не знаю, мовляв, наше діло збоку. Та й звідки йому було знати, що Юра попросту боїться показатися в Стебнях; якби ймив Дмитро, то хіба би вже не з патокою було.

Нема що робити, іде старий Тихонюк до Кутів. Була бесіда в батька з сином.

– Дедику, – починав син просто згори. – Маєте довгів поверс голови, а платити не маєте й не будете мати чим.

Старий ображався.

– То вже моя річ. Відкив ти можеш знати?

– Я вже знаю. Знаю, шо єк схотє коршмарі притиснути, то лиш луснете, єк воша на гребінці. Ше вни май трошка чкають, але витак – короткий вам буде бай.

Старий Тихонюк засопів носом. Він і сам добре бачив, що йому не йдеться якось із тими інтересами: таки гуцул не до того. А синок дивиться, як завше, у землю та править своє:

– А я маю гроші запрацьовані та й ваших коршмарів знаю: мої пани з ними шош мають та й, ади, могли би… або туда, або сюда…

Шкребтав старий Михайло в потилиці. Виходило ніби так, що він у сина в руках.

– Ну, та й шо ж я маю робити?

– Допоможіт мені, а я вам допоможу. Єк ізробите ви на моє, то я вам гет усі довги плачу.

– Ой га?

– Геть цалком, кобих так здоров’є мав.

– Ну… добре… Що ж ти, варе, від мене хочеш?

Юра пройшовся хатою, заглянув у вікно. Помовчав.

– Зробіт так, аби Дмитро Марусєків до войська пішов.

Михайло лиш видивився.

– Ігі на тебе! А то шо тобі в тім?

– То вже моя в тім голова.

Старий не міг вийти з дива. І лиш згодом-згодом, важко перевертаючи гадками, мов колесами млиновими, почав догадуватися, що дівкою тут пахне. Катерина… сватання… Ага! Зрозумів.

Хотів дещо випитати, але з сином то було трудніше.

– Ви, дєдю, маєте робити своє, а я своє. Хочіте – плачу ваші довги, не хочіте – викручуйте си самі.

– Та де я сам годен? Я сам не годен. Не мав би від синів помочі шукати, – закидав гачок старий.

– Сини за себе мають дбати.

Морщив чоло Тихонюк, сопів.

– Та єк же я тото зроб’ю? Ци я до войська леґінів перебираю, ци я війтом?

– Ні ви до войська леґінів перебираєте, ні ви війтом, лиш маєте з війтом добру злагоду чинити. Війт лакомий дес шос троха випити – давайте му горівок модних, містових, грошей не беріт, а все робіт так, аби на Дмитра говорити. А війт має пизьму на старого Марусєка, і вже запхне Митрика, не бійте си. А єк Дмитро до войська йде, – я гроші на стів.

Іще дужче зашкработів старий Тихонюк у потилиці. Присіли го довги, таки нема що казати: здовжив си так, шо, ади, у рействах спати міг.

Розкидав тепер головою на всі боки. Правда, війт мав гнів на старого Марусяка;. то був ґазда достатний, незалежний, любив і правду сказати в очі, любив і війта раком поставити перед громадою, і тому цілком зрозуміло, що війт ненавидів старого Марусяка, але що міг йому вдіяти?

Але некрутація – о, то вже зовсім що єнчого. Тут уже нема ні рахунку, ні рекурсу, – нічо. Налітають, беруть хлопця, беруть, кують у залізє, везуть до Станіслава ци біда го знає куда – та й авс. Шукай правди, коли маєш охоту. Доки ти ту правду знайдеш, то вже, варе, й свічки тра глєдати.

І тому, коли за тиждень чи там за скільки, Тихонюк, підпоївши добре війта, нагадав – чи не можна би… йкос… – то у війта аж очі заблищали. Назвав себе дурнем, що не прийшла йому давніше тая гадка до голови.

– Чкай тепер, панку-баранку, – я тє вірехтую! – і затирав собі руки.

Некрутація – це була найстрашніша пошесть Гуцульщини. Іти «у воянцьку службу» – це був такий страх, що не один леґіник волів би смерті пожити. Взагалі відорвати гуцула від його гір, то все одно, що зв’язаного орла занурити в воду, а рибу пустити літати в повітря. І леґіні тікали. В гори, ліси, куда очі дивляться – аби не впасти в руки, аби не датися зловити. А коли не вдалося і ставав леґінь жовнєрочком, – тікав при першій же можливості і ставав дизентиром.

От із тих дезертирів і рекрутувалися опришки. Відірваному від усього рідного, загнаному, затравленому леґіникові була одна дорога – в опришки. До хати вернутися він не міг, бо могла статися зрада – адже за ворога не тяжко. Ну й прощався леґіник з дєдем-ненев, брав кріс на плечі, бартку в руки і йшов зводити рахунки зі своїми й людськими кривдителями. Починав нараз відчувати всенародне гуцульське горе і ставав месником народних терпінь, а вже на сім ґрунті виростало все, чого хочеш.

І як уже наближалася бранка, кожний леґінь, котрий кємкував, що його мають на приміті, – уже був насторожі, чекав, надслухав. Мало спав у хаті, розпитувався.

Але от горами, відбиваючися гримливою луною від верхів, проноситься крик: «Берут!! Уже, ади, берут!!» Все молоде, сильне, почувши цей остерігаючий гомін, летіло стрімголов у ліси, у дебрі, залазило в печери, під каміння, лізло на високі смереки. А селами рискають посіпаки, б’ють стариню за втікача-сина, знущаються, рвуть. І вистріли селом чути, і брязкання кайданів, і крики – і ще глибше заривається в землю леґіник, ще вище лізе на скелю, стискаючи в руках зброю – спробуй його хто звідти узяти.

І от, як пощастило переховатися, – ласкава до тебе доля; ну, а як вже піймали – готов бранчик! Права му дорога – камінчиком брукована до самого Львова…

Так було й тепер.

Ой, вилинули з Станіслава біленькії кури, пустили ба й голосочок, а від того голосочку зарули сиві мами, заголосили дівчата, тяжко заридали молоді молодиці. Затремтіли гори, заплакали потоки. Витягаються горщєта з-під букових пнів, висипаються знов на Божий світ старі сороківчики, а вже кілько вина-меду разом зі сльозами пролилося, – то й не сказати. Не один ґазда й пив, маєтку си збавив, нім викупив сина з кєжкої неволі – зі служби воянцької.

Оживилися ночі, зажурилися дні. Тріщать плоти в присмерку, скачуть леґіники потоками, гонять в далекі дебрі відлюдні, на Чорногору, на Угорщину; ґаздівські сини за робітників наймаються до бирешів волоських, чабанують, маючи свої, за чужими. Темними ночами в глибокі ліси йдуть матері оглядаючися – кулешки, буджениці вовкам несучи; дівки скачуть по камінню, як лані, і свистять, зупинившися, проразливим свистом, а відтак надслухають.

І тільки молодий Дмитро Марусяк нічого не боїться. Він одинак, а ще до того десь там чи у Косові, чи у Кутах дєдя має пана знайомого, – так той пан на свій гонір безпечив, що Дмитро буде вільний з того жовнірства, хоч би його й забрали помилково. І тому не ховався молодий Марусяк і не тікав.

Ге-ге-ге!.. Коби був знав свою погибочку – тікав би не знати куди, порятівлі шукаючи. Але що ж, як не знав, не передчував!.. Що й котилися сльози людські горами, йшов плач великий шумом верхів – а все гадалося: чей же промине, чей же таки перекотит си. А воно не проминуло, не перекотилося, лиш упало лихо на Марусякову хату й запалило її.

Наперед вже довідався війт, де спить Дмитро. Темної ніченьки безокої зібралися пушкарики, стрільці та гайдуки, повно у двір їх набилося. Одразу двадцять душ навалилося на сонного хлопця. Ех, як прокинувся Дмитрик, як гойкнув, як кинув собов – п’ять душ пушкарів злинуло, як листячко, – але що ж, як других десять вже насіло і на руки, і на ноги, і на голову, крутять линвами, ланцями…

Старий Марусяк ходить поміж пушкарями, по руках цілує; мати простоволоса об стіну головою б’ється; сполохана маржина шурхається в загороді, лякаючися огнів, криків; кутюги варводє; сусіди позбігалися, дивляться… А на небі копичаться хмари і женуть-женуть з-поза верхів, далі, далі, мов тікають від цего місця лютої скорбі. Чорними клубами перекочуються і спішать, спішать, спішать…

Забрали Дмитрика. Сум заліг у хаті Марусяків.

Попродав старий щонайліпшу маржину, голубії воли, коровочки красі, вівці біленькії, поніс гріш до панів. Казали сусіди, що пусто-дурно, шкода твого, куме, ходу, але не вірив, пішов.

Ой, смутний то був ходочок ґаздикові тому, єк ішов він з Станіслава у гори додому!.. І сина не видів, і грошей збувся, а що найгірше – надії збувся. Спитає жінка вдома: «Що казав-переказував Дмитрик?..» Ой га!.. казав ті: «Вимечи із городця зелений бервінчик – бо ти мені уже, мамко, не меш шити вінчик… А вимечи із городця запашне зілєчко – бо вже не меш ти робити, мамко, весілєчко…»