Читать книгу Камiнна душа (збірник) - Гнат Хоткевич - Страница 26

А Катеринка як довідалася на другий день, що Дмитрика взято, – мов скам’яніла, мов заніміла. Сидить, не рухається, сухими очима кудись дивиться; що їй говорять, – не чує, не відповідає.

Потім наче відійшла трохи, але що ж… Порожньо стало їй в усім світі. Що й без того не радісно жилося, а тепер уже й зовсім. Мов закопалася по шию в могилу, привалилася землею. Нема ради, ні розради, ніколи сонце не світить, ніколи квіти не пахнуть.

Зійде на царинку, де з Дмитриком сиджувала. Тугою немовчною кричить кожна билинонька, плаче кожна квітка. Ухопивши голову в долоні, цілими годинами сидить безщасна дівчина непорушно, потонувши в безрадісних думах, як в ранах. І кожна згадка болить, кожне стебельце коле. І нарікає, плачеться дівчина… на матір на свою рідну плачеться…

– Ой нене моя, нене!.. Ци ти у церкові не молила си, єк мене носила, чи ти знехотя, з прокльоном мене зачинала?.. А ци в їдучих зільох, у гноївках та в гострих іглах мене купала, а ци, кленучи, колисала, запихаючи, годувала?.. Та й шо другим дітьом мами, ади, долю випросюють, а ти мені такі жорна на тіло повісила та й кажеш у тім ходити. А ти, доле! Усім добра, усім помічна… Чо ж ти мене так зненавиділа, чо ж ти мене вбійшла десєтов дорогов, сльози мої під ноги пометала, долю мою порізала гострим ножем?..

І стогнала тихим стогоном, як горличка ранена, і безміром печалі розколихувалася, як бурею. В грудях не вміщалося. Хотілося вибічи на найвищу кичеру і кричати, кричати, довго, болючо, серце викричуючи. І вхопитися за волосся руками і дерти, по вітру пускати. Забитися під камінь в Чорногорі, щоб над головою вода йшла, переливалася, змивала ту муку нестерпучу, хоч по крапельці в пропасть уносила.

…Плакала берізка… роси ридали… темним печальним силуетом вирізьблювалася тонка постать на тлі догорів-шого неба…

А приходила додому – мачуха зустрічала лайкою на порозі, кидалася з поліном, гнала на нехарну роботу. І в чорній обідраній сорочці пізно вночі перемітувала Катерина ховзький гній з одного місця на друге не знати пощо, а потім з’їдала букату зимної кулеші і йшла з тим спати.

– Я тє дошкробаю до живого, – підкрикувала мачуха. – Я си дошкробаю, шо підеш за першого похатея-латанника. Не хтіла-с за Юрішка – підеш за торбея, а вже я тебе позбуду си з хати.

А тут старий Тихонюк стрів Місівчука десь на вулиці і зачинає виговорювати:

– А то файно сте вирєдили мене оногди зі сватанєм! Вже так файно, шо варт. Ні від кого не мав-сми такої урази та й негонорства, а таки ж і я вже не з послінних послінний чоловік є ув селі.

Місівчук лиш винувато кліпав очима. Якийсь… плохенький він собі був, тихонький, як вода у калюжі. В порівнянню з Павличчуком так і зовсім зникав, бо Михайло – ого! Вже не той став Михайло. Згонорив си, усобив си. Хоч і не всі довги поплатив Юрішко, лиш половицу, але все ж і то велика була річ. Другу половицу, казав, віддасть, як візьме за себе Катерину Місівчукову; отже, треба походити коло старого Місівчука – пото й зачепив його Михайло по дорозі. Тяг до себе до шинку.

– Ей… та я маю роботу… ади…

– Робота не вовк, не ме в ліс кікати. Всеї роботи оннаково не переробиш. Ідім, йдім, – і тягнув Мафтея майже силою.

Посідали у світлиці, велів Михайло доброї горівки дати, моцної – вже єк то шинкар уміє. І трактує, й наливає, а сам все приговорює:

– Пийте, куме Мафтею, пийте. Не чкодуйте чужого добра.

Кум Мафтей не вмів відмовлятися і за яких півгодини був уже такий мнєкий, от їк віск. Михайло пересів ближче, обняв одною рукою кума за шию, а другою тримав пугар на столі й говорив.

Говорив складно, довго. Говорив про свого сина Юрка, о його блискучій будучині, о тім високім довір’ю, якого Юрішко заслужив у панів.

– Шо гадаєте, куме? Таже то рахувати – панцтво! Слово одно – пан!.. А панові шо? Ти му догодив у чім у дрімнім, а він тобі узєв та й висипав сороківців жменю ба й дві. Нє?

Кум Мафтей підтакував, блаженно посміхаючися. Тепер він був у такім благословеннім настрою, що міг підтакувати всьому на світі.

– Ає! Хіба ми не розуміємо, проше кума любого? Таже так. Нічо, лиш так.

– О, видите! А тепереньки я вам іскажу. Зробили-сте мені, куме, встид, на ціле село зробили-сте мені встид, але я не памнєтливий. Я би таки такий, шо би хтів наші молоденєта звести докупи. Бо мій Юрко влюбував собі вашу дівку, куме, та й най би вже раз си пібрали.

– А хіба єк, куме? Та я… Ци ви, куме, мене не знаєте або, най так кажім, я вас не знаю?.. Таже…

– І ви мене, куме, знаєте, і я вас знаю, а зробили-сте мені встид. А я лиш одно говорю – шо маєте тепер з дів-ков говорити, шоби ніби був склад. Маєте так, ади, при-ріхтувати, шоби не було ганьби, чуєте? Бо я лагідний та й добрий, але до міри, кумцю, до міри. А єк міра си переберет – ого! Тогди вже, Мафтею!..